Америка

скачать книгу бесплатно

Америка
Franz Kafka

Знаменитий австрiйський письменник Франц Кафка (1883—1924), автор всесвiтньо вiдомих романiв «Замок» i «Процес», е визнаним новатором у прозi XX столiття.

У незакiнченому романi «Америка», який вийшов друком уже пiсля смертi автора, Кафка уперше використовуе свiй коронний лiтературний прийом: зображення дiйсностi без будь-якого авторського коментаря, через свiдомiсть персонажа. Це захоплива iсторiя 16-рiч-ного хлопця на iм'я Карл, вихiдця з Нiмеччини, який шукае свiй дiм, роботу, та й взагалi свое мiсце пiд сонцем – в Америцi. Доля спершу щедро обдаровуе його – знайомством iз впливовим дядею-сенато-ром, але потiм, так само раптово, все вiдбирае – i юнак опиняеться на вулицi без засобiв до iснування. До того ж, через свою дитячу наiвнiсть, Карл потрапляе у погану компанiю, причому знайомство з цими людьми дорого йому коштуватиме в майбутньому. Далi будуть пошуки роботи, несподiванi злети i падiння. Інодi доля, та й оточуючi також, дуже жорстоко обходитиметься з юнаком. Однак те, що роман не був закiнчений автором, залишае надiю, що у Карла, врештi-решт, все буде добре, вiн iз честю вийде з усiх випробувань i при цьому залишиться самим собою.

Франц Кафка

Америка

Паровичник

Коли шiстнадцятирiчний Карл Росман, якого бiдолашнi батьки вiдрядили до Америки через те, що якась покоiвка спокусила юнака i привела байстрюка, дедалi повiльнiше запливав на кораблi в нью-йоркську гавань, статуя Свободи, яку вiн вгледiв ще здалеку, раптово постала перед ним наче залита яскравим сонцем. Їi рука з мечем, як i перш, була пiднесена вгору, а навколо фiгури ii гуляли вiтри.

– Яка висока! – сказав вiн собi, тодi як дедалi густiший потiк тягонош, поминаючи його, мало-помалу, хай вiн зовсiм не збирався поки виходити, винiс його аж до бортового поруччя.

Юнак, з яким Карл трохи познайомився пiд час плавання, поцiкавився в нього мимохiдь:

– Що, ще не наважуетеся зiйти?

– Я готовий, – сказав Карл, посмiхнувшись йому, i з викликом, бо ж був хлопчина мiцний, завдав на плече свою валiзу. Але, поглянувши на свого знайомого, який, помахуючи палицею, вже плив геть з натовпом iнших пасажирiв, вiн розгубився, згадавши, що забув у каютi свою парасольку. Вiн попросив знайомого – це його навряд чи втiшило – зробити йому послугу i пригледiти за його валiзою, озирнувся, щоб зорiентуватися, як сюди повернутись, i поквапився геть. Внизу, на свiй жаль, Карл виявив, що прохiд, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирiв, i тепер йому довелося шукати схiдники, що змiнювали один одного, йти через безконечнi обвiднi коридори, повз якусь кiмнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправдi, бо ж проходив цим шляхом вiн якийсь раз чи два i завжди у великiй компанii, остаточно i безповоротно не заблукав. У повнiй безпорадностi, не бачачи навколо нi душi, а тiльки чуючи над собою шурхотiння тисяч людських нiг i вловлюючи далекий вiдгомiн уже зупинених машин, вiн, не роздумуючи, постукав в першi-лiпшi маленькi дверi, бiля яких зупинився в своiх блуках.

– Вiдкрито, – крикнули зсередини, i Карл з полегшенням штовхнув дверi. – Якоi болячки ви гупаете як божевiльний? – запитав кремезний парубiйко, тiльки-но глянувши на Карла. Звiдкись згори через iлюмiнатор у жалюгiдну каюту падало каламутне свiтло, що давно розсiялося в надрах корабля; лiжко, шафа, стiлець i чоловiк тулились одне до одного, як в камерi схову.

– Я заблукав, – знiтився Карл. – Пiд час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.

– Так, правда ваша, – мовив чоловiк з вiдтiнком гордостi, i далi вовтузячись iз замком невеликоi валiзи, що його вiн раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацае защiпка. – Та заходьте ж! – вигукнув вiн. – Не стоятимете ж ви в коридорi!

– Я не заважатиму? – запитав Карл.

– А чому тут можна завадити?!

– Ви нiмець? – Карл вирiшив про всяк випадок пiдстрахуватися, бо ж багато чув про небезпеки, що чигають на емiгрантiв в Америцi, надто вiд iрландцiв.

– Та нiмець, нiмець, – сказав чоловiк.

Карл ще вагався. Тут чоловiк раптово вхопився за клямку дверей i, рвучко iх зачиняючи, втягнув до себе разом з дверима й Карла.

– Я не терплю, коли за мною пiдглядають з коридора, – правив вiн далi, знову заходившись коло своеi валiзки, – бо кожен бiжить повз дверi i заглядае сюди, таке не кожен витримае.

– Але в коридорi нема нi душi, – зауважив Карл, нiяково притиснутий до спинки лiжка.

– Зараз порожнiй, – мовив чоловiк.

«Та ж iдеться про зараз, – подумав Карл. – З ним важко говорити».

– То лягайте на лiжко, там бiльше мiсця, – сказав чоловiк.

Карл залiз, як мiг, до лiжка, голосно засмiявшись з того приводу, що не пощастило вскочити туди за першим разом. Та ледь опинившись у лiжку, вiн раптом скрикнув:

– О Господи, я зовсiм забув про свою валiзу!

– А де вона?

– На чардаку, залишив я ii бiля одного знайомого. Як тiльки його звати? – І Карл витягнув iз спiдньоi кишенi, що ii мати пришила йому на дорогу до пiдбивки пiджака, вiзитiвку. – Бутербавм. Франц Бутербавм.

– Чи валiза вам дуже потрiбна?

– Звiсно.

– Тодi нащо ж ви вiддали ii незнайомцю?

– Я забув унизу свою парасолю i побiг ii забрати, а тягати з собою валiзу не хотiлось. А тодi до того всього я ще й заблудився.

– Ви самi? Без товариства?

– Так, сам.

«Треба, либонь, триматися цього чоловiка, – майнуло Карловi в головi, – де я зараз знайду кращого товариша!»

– І тепер ви ще й залишились без валiзки? Я вже не кажу про парасольку.

Чоловiк сiв на стiлець, нiби справи Карла нарештi трохи зацiкавили його.

– Але менi здаеться, що валiзка не пропала.

– Блажен, хто вiруе, – такому тепло жити! – сказав чоловiк, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. – У новiй гаванi на кораблi заходять i новi звичаi. У Гамбургу Бутербавм, можливо, й стерiг би вашу валiзку, але тут i його, i валiзку, вочевидь, як лиз злизав.

– Коли так, то менi треба зараз же виглянути нагору, – мовив Карл, озираючись, як би йому видобутися.

– Та сидiть уже, – сказав чоловiк i стусаном у груди, досить-таки брутально, повернув його на лiжко.

– Чого це я маю сидiти? – сердито спитав Карл.

– А тому, що бiгти туди нi до чого, – вiдказав чоловiк. – Я за хвильку теж iтиму, от i пiдемо разом. Валiзку або вкрали, тодi лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив ii, тодi що менше буде на суднi людей, то швидше ми ii знайдемо. Те ж саме з вашою парасолькою.

– Бачу, на кораблi ви орiентуетесь? – недовiрливо спитав Карл, i хай думка, що на порожньому суднi речi знайти легше, була переконлива, цiею фразою незнайомець закинув у нього сумнiв.

– Я ж корабельний паровичник, – вiдказав чоловiк.

– Ви – паровичник! – вигукнув Карл радiсно, наче сказане перевершувало всi його сподiвання, i, спершись на лiктi, придивився до чоловiка уважнiше. – Якраз бiля тiеi комiрчини, де я спав з одним словаком, був отвiр, у який я бачив машиновню.

– Атож, там я й працював, – зауважив паровичник.

– Я завжди дуже цiкавився технiкою, – сказав Карл, думаючи й далi про щось свое, – i, певно, бути б менi згодом iнженером, якби не мусив виiздити до Америки.

– Що ж вас примусило виiхати?

– Ет, пусте! – мовив Карл i махнув рукою, наче жбурляючи всю цю iсторiю геть. При тому вiн подивився з усмiшкою на паровичника, нiби просячи вчинити йому ласку i нiчого не питати бiльше.

– Мабуть, на те була причина, – зауважив паровичник, i годi було зрозумiти, чи хотiв би вiн почути про ту причину, чи нi.

– Тепер i я мiг би стати паровичником, – сказав Карл, – моiх батькiв не обходить, ким я стану.

– Мое мiсце звiльняеться, – зауважив шмаровоз, цiлком певний сказаного, застромив руки в кишенi штанiв, а ноги в пом’ятих i засмальцьованих, сiро-сталевого кольору штанях закинув, щоб iх випростати, на лiжко. Мусив Карл вiдсунутися до стiни.

– Ви лишаете корабель?

– Атож, сьогоднi ми забираемося геть.

– І чому? Не подобаеться вам тут?

– Так, причиною цьому умови; не завжди притичина в тому, чи подобаеться щось комусь, чи нi. Мiж iншим, правда ваша, особисто менi не подобаеться. Ви, вочевидь, не покладали серйозно стати паровичником, i тодi не було нiчого простiшого. Я наполегливо вас вiдраджую вiд цього ремесла. Коли ви хотiли студiювати в Європi, то чому б вам не спробувати тут? Куди европейським унiверситетам братися до американських…

– Можливо, – вiдказав Карл, – але грошей на студii в мене як кiт наплакав. Щоправда, читав я про одного чоловiка, що вдень працював у якiйсь установi, а вночi вчився, аж поки здобув титул доктора i, здаеться, навiть став бургомiстром, але витривалiсть на таке потрiбна неабияка, правда ж? Боюся, що ii менi бракуе. До того ж i учнем я був не надто старанним, й зi школою, правду кажучи, розпрощався легко. І в тутешнiх школах вимоги, певно, багато суворiшi.

Англiйською я майже не розмовляю. І взагалi тут, здаеться менi, проти чужинцiв упередженi.

– Ви теж це зауважили? Ну, тодi все гаразд. Значить, ви той, хто менi i потрiбен. Бачите, ми тут на нiмецькому кораблi, належить вiн лiнii Гамбург—Америка, чому ж тут не ми, самi нiмцi? Чому головний машинiст – румун? А прiзвище його – Шубаль. Диво, та й годi. І цей шевлюга на нiмецькому кораблi тягне з нас жили! Не думайте, – задихався паровичник, махаючи руками, – що я просто вирiшив побурчати. Я знаю, що у вас нема жадного впливу i самi ви ще той бiдолаха. Це вже аж надто! – І вiн заходився гамселити кулаками по столi, не зводячи з нього очей. – Я ж на стiлькох пароплавах служив, – i вiн проказав одну по однiй назви iз двадцяти одним духом, як одне слово, так що Карловi аж у головi заморочилось, – i одержував нагороди, мене хвалили, я був робiтником, якого капiтани любили, а якось я працював на вiтрильнику кiлька рокiв, – вiн пiдвiвся, наче даючи навзнак, що це було вершком його життя, – а тут, на цьому коритi, де все суворо розписано, де жодного жарту не почуеш, тут я ламаного шеляга не вартий, весь час стою кiсткою в горлi тому Шубалевi, тут я нероба, який заслуговуе лише на те, щоб його викинули геть, i платню дiстаю з чиеiсь ласки. Ви щось тут розумiете? Я – нi.

– Ви не можете дозволяти, щоб до вас так ставилися, – мовив Карл схвильовано. Вiн майже забув про те, що пiд ногами в нього хистка корабельна палуба, а сам вiн – на березi невiдомого материка: так затишно було йому на лiжку паровичника. – З капiтаном ви вже говорили? Просили його, щоб вiн вас захистив?

– А, iдiть-но ви, краще йдiть геть. Я не хочу вас тут бачити. Ви не слухаете, що я кажу, i наставляете мене своiми порадами. Як менi зараз пiти до капiтана! – стомлений паровичник знову сiв i вхопив обличчя руками.

«Лiпшоi поради я йому не дам», – подумав Карл. І взагалi вiн дiйшов думки, що краще було б йому пильнувати своеi валiзи, замiсть давати тут поради, що iх тi сприймають як просто дурнi. Передаючи йому назавжди валiзу, батько запитав жартома: «Довго ти ii матимеш?» І от тепер, певно, ця дорога валiза i справдi мов за вiтром полетiла. Лишалася едина втiха, що батько навряд чи дiзнаеться про його теперiшне становище, хiба що вирiшить навмисне дiзнатися. Про що в компанii i могли повiдомити, так це про те, що вiн прибув у Нью-Йорк. Як на те, Карловi було прикро, що речами з валiзи вiн майже не скористався, хоч, примiром, давно вже треба було помiняти сорочку. Отож вiн заощаджував не там, де треба було; i тепер, коли на порозi своеi кар’ери Карл мав би охайно вдягнутися, доводиться на люди виходити у несвiжiй сорочцi. Поза тим утрата валiзи йому не муляла б так, бо убрання, яке вiн мав на собi, було навiть краще за те, що лежало у валiзi, бо ж те було про всяк випадок, та й напередоднi виiзду матерi довелося його поцерувати. Тепер вiн ще також пригадав, що у валiзi був кавалок веронезькоi салямi, що його мати запакувала йому на знак неабиякоi ласки, та дорогою вiн з’iв лише невеличкий шматочок, бо зовсiм не мав апетиту, i тiеi юшки, яку роздавали на середньому чардаку, йому зовсiм вистачало. Хотiв би вiн мати ту ковбасу на похватi, щоб почастувати нею паровичника. Бо прихильнiсть таких людей здобувають, тицьнувши у руку iм якусь дрiбничку, – це Карл знав вiд свого батька, який, роздаючи сигарети, перетягував на свiй бiк дрiбнiших урядовцiв, з якими мав дiловi справи. Тепер з того, що можна було роздавати, Карловi лишалися хiба що грошi, але коли вже йому судилося згубити валiзу, то вiн хотiв поки що зберегти недоторканими бодай грошi. Вiн раз по раз вертав подумки до своеi валiзи, i справдi не мiг збагнути: чому в дорозi вiн доглядав ii так пильно, що не мiг склепити очей, а тепер так легко пристав на те, щоб ii потягнули. Вiн пригадав собi тi п’ять ночей, упродовж яких увесь час пильнував малого словака, який розмiстився через двое лiжок вiд нього й задивлявся на Карлову валiзу. Той словак начебто тiльки й чекав тiеi митi, коли Карл, знемiгшись од утоми, на якусь мить задрiмае, а вiн тим часом потягне його валiзу з допомогою довгого патика, яким удень вiн грався чи то виконував якiсь вправи. Удень вiн тримався доволi невинно, але щойно спадала нiч, вiн починав час вiд часу пiдводитися зi свого лiжка i пускати око на Карлову валiзу. Карл мав змогу здати з цього собi справу, бо ж хтось iз переселенцiв, опанований неспокоем, притаманним подорожнiм, щоразу то там, то там – хай правилами корабельного розпорядку це й було заказано – запалював свiтло, щоб зглибити важко зрозумiлi проспекти емiграцiйних агенцiй. Якщо таке свiтло спалахувало пiд боком, Карл мав змогу трiшки покуняти, але коли свiтло було далеко або й стояла пiтьма, тодi йому доводилось оком не стинати. Напруження це його направду виснажило, а тепер з’ясувалося, що воно псовi пiд хвiст. О, цей Бутербавм, хай тiльки вiн менi колись попадеться!

Саме цiеi митi ген-ген удалинi в досi цiлковиту тишу почали вриватися легенькi короткi удари, наче б дитячi кроки, вони поволi наближалися, вiдлунюючи чимраз сильнiше, i тодi виявилося, що це мiрно ступають якiсь чоловiки. Рухалися вони, вочевидь, як це бувае у вузьких проходах, один по одному, лунало щось на взiр побрязкування зброi. Карл, який майже дiйшов до того, що ладен був забути про валiзу й про словака й, випроставшись у лiжку, заснути, раптом пiдхопився i штовхнув паровичника, щоб збудити увагу й того, бо валка, здавалось, ось-ось мала опинитися бiля дверей.

– Це корабельна оркестра, – мовив паровичник, – вони грали нагорi, а зараз iдуть пакуватись. Уже усе готове, i ми можемо йти. Ходiть!

Вiн ухопив Карла за руку, ще в останню хвилину зняв зi стiни образ Божоi Матерi, який висiв над лiжком, поклав його до нагрудноi кишенi, схопив свою валiзу i разом з Карлом мерщiй вийшов з каюти.

– Тепер я пiду до контори й скажу свою думку тим панам. Жодного пасажира там не лишилось, i оглядатися на когось нi до чого.

Цi слова паровичник повторив кiлька разiв на рiзнi лади, а тодi спробував, не зупиняючись, розчавити пацюка, кинувши ногу вбiк, але той лише хутчiш сховався у дiрцi, обравши ii своечасно. Назагал паровичник був повiльний у своiх рухах, бо хоч i мав довгi ноги, але вони були занадто дебелi.

Вони пройшли через якесь вiддiлення кухнi, де кiлька дiвчат у брудних фартушках – вони навмисне iх забруднювали – мили у великих кадубах посуд. Паровичник покликав одну з них на iм’я Лiна, поклав руку на ii стан i трохи пройшовся з нею так, а вона кокетливо притискалася до його плеча.

– Зараз мають заплатити. Хочеш зi мною? – запитав ii.

– А нащо менi той клопiт, краще принеси-но менi грошi сам, – вiдказала вона, вислизнула з-пiд його руки й майнула геть. – Де ти пiдчепив такого вродливого хлопця? – вигукнула вона на додачу, втiм, не чекаючи вiдповiдi. Чути було, як, покидавши роботу, дiвчата засмiялися.

Втiм, вони пiшли далi й зупинилися перед дверима, над якими був якийсь випуст, пiдтримуваний невеличкими, позолоченими карiатидами[1 - В архiтектурi – колонка, що мае вигляд жiночоi фiгури, яка пiдпирае балкони, карнiзи тощо. – Тут i далi примiтки перекладача.]. Як на звичайне корабельне устаткування, виглядало це надто розкiшно. Карл, як вiн помiтив, досi тут не бував; видно, ця частина корабля призначалася тiльки для пасажирiв першого й другого класу, i щойно тепер, коли треба було влаштувати велике прибирання корабля, дверi, що закривали сюди вхiд, зняли. І справдi, вони стрiли кiлькох чоловiкiв з мiтлами на плечах, i паровичник привiтався з ними. Карла здивував великий рух, про який вiн на своему середньому чардаку i не пiдозрював. Уздовж коридорiв тягнулися дроти електричних мереж, i раз по раз дзеленьчав невеликий дзвiнок.

Паровичник шанобливо постукав у дверi й, почувши «заходьте», рухом руки дав Карловi знати, що можна безбоязно заходити. Той пiдiйшов, але на порозi кiмнати завмер. За трьома вiкнами ii вiн бачив морськi хвилi, i, споглядаючи iхне мирне дихання, вiдчув, як йому тьохнуло серце, наче вiн не бачив моря цiлих довгих п’ять днiв. Великi кораблi перетинали один одному шлях i скорялися пiд ударами хвиль у мiру своеi ваги. Коли приплющити очi, здавалося, наче кораблi хитаються пiд тягарем свого вантажу. На iхнiх щоглах майорiли вузькi, але довгi прапори: вiд руху вони, щоправда, розгортались, але час вiд часу й обвисали. З вiйськових кораблiв, мабуть, просалютували, цiвки одного з них, а пропливав вiн не надто далеко, – виблискуючи боками сталевоi обшивки, лагiдно погойдувалися на тлi певноi, але не надто рiвноi плавби. В око впадало, як малi кораблики й човни, принаймнi вiд дверей, ген-ген звиваються помiж великих кораблiв цiлими табунцями. Втiм, за всiм цим стояв Нью-Йорк i дивився на Карла сотнями тисяч очей своiх хмарочосiв. Так, з цiеi кiмнати тобi було видно, де ти е.

За одним круглим столом сидiло трое панiв; один iз них був корабельний офiцер у синьому морському строi, два iншi, службiсти портовоi управи, були вбранi в чорнi американськi мундири. На столi лежали чималi стоси всiляких паперiв, якi спочатку з пером у руцi оглядав офiцер, щоб потiм передати тим двом iншим, якi то перечитували iх, то щось собi виписували, то стромляли в своi течки, якщо один iз них, майже безупинно тихенько клацаючи зубами, не диктував своему колезi щось у протокол.

Бiля вiкна, спиною до дверей, за письмовим столом сидiв низький на зрiст чоловiк, який орудував великими фолiантами, що стояли перед ним один попри один на мiцнiй книжковiй полицi на рiвнi його голови. Побiч нього стояла вiдкрита, принаймнi так здавалося на перше око, порожня каса.

Перед другим вiкном було порожньо, i з нього розгортався найкращий вигляд. Утiм, бiля третього вiкна стихенька розмовляло двiйко панiв. Один iз них, одягнений i собi в морський мундир, спирався на пiдвiконня, граючись рукiв’ям шпаги. Той, з ким вiн балакав, стояв, обернувшись до вiкна i, похитуючись, то вiдкривав, то закривав час вiд часу для погляду частину орденiв на грудях iншого. Вiн був у цивiльному й мав тоненький бамбуковий цiпок, який, через те, що вiн стояв руки в боки, стирчав наче шпага.

Щоб усе роздивитися, часу в Карла було небагато, бо невдовзi до них приступив служка i поглядом запитав шмаровоза, так нiби той був сторонньою людиною, чого вiн хоче. Шмаровоз вiдповiв так само тихо, як його й запитали, що хоче перебалакати з головним касиром. Своею чергою, рухом руки служник вiдхилив це бажання, втiм, навшпиньки пiшов, великим колом обходячи круглий стiл, до пана з фолiантами. Той пан – видно це було виразно – достоту зацiпенiв, почувши слова служки, але врештi обернувся до того, хто хотiв з ним говорити, i завзято замахав руками, рiшуче боронячися проти паровичника, а ураз для певностi й проти служки. Тодi цей повернувся назад до паровичника i сказав йому в такому тонi, наче б зраджував йому якусь таемницю:

– Пензлюйте мерщiй з цiеi кiмнати!

Почувши таку вiдповiдь, паровичник обернувся до Карла, так нiби звертався до власного серця, якому хотiв зажалiтися на своi поневiряння. Не мiркуючи багато, Карл кинувся вперед, так перебiг кiмнату, що трохи навiть зачепивши офiцера у фотелi; служник, зiгнувшись, iз розпростертими руками кинувся йому навперейми, наче ловлячи комаху, але Карл перший опинився бiля стола старшого касира й ухопився за нього на той випадок, якби служник спробував вiдтягнути його геть.

В кiмнатi, звичайно, вiдразу всi пожвавiшали. Корабельний офiцер пiдхопився з-за столу, панове з портовоi управи дивилися незворушно, але уважно; обидва пани пiд вiкном приступили один до одного, а служник, гадаючи, що йому не мiсце там, де виявляе зацiкавлення вище панство, вiдступив назад. Паровичник при дверях напружено чекав моменту, коли знадобиться його допомога. Врештi головний касир рiзко обернувся в своему фотелi праворуч. Карл витягнув зi своеi потайноi кишенi, яку зовсiм i не ховав вiд поглядiв цих людей, свiй закордонний паспорт i, розгорнувши, поклав його, замiсть вiдрекомендуватися, на стiл. Старший касир, здавалося, великоi ваги паспортовi не надав, бо вiдцопнув його двома пальцями набiк, i тодi Карл, так нiби з формальностями, на щастя, було покiнчено, знову заховав паспорт до кишенi.

– Дозволю собi сказати, – почав вiн потiм, – що, як на мене, пана паровичника скривджено. Тут е якийсь Шубаль, який з нього збиткуеться. А пан паровичник тим часом служив на багатьох кораблях, якi вiн може вам перерахувати, i всюди ним були задоволенi; вiн старанний, любить працю, i справдi не зрозумiло, чому саме на цьому суднi, де служба не така страшенно важка, як, наприклад, на торговому вiтрильнику, вiн мав би бути не на мiсцi. Тим-то лише наклеп заважае йому пiдноситися по службi й не дае здобути визнання, iнакше вiн обов’язково здобув би його. Я розповiв про це лиш загалом, а докладно всi своi скарги викладе вам вiн сам.

Цими словами Карл звертався до всiх присутнiх, бо й справдi його слухали всi, i було найпевнiше, що серед усiх разом знайдеться швидше якийсь праведник, i праведником цим буде саме старший касир. Окрiм того, Карл хитро змовчав, що познайомився з паровичником зовсiм недавно. Взагалi ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловiка, що тримав бамбуковий цiпок, – його вiн уперше побачив з свого теперiшнього мiсця.

– Це все правда слово в слово, – мовив паровичник, перш нiж його встигли спитати про щось, навiть узагалi перш анiж хто-небудь на нього глянув. Цей надмiрний поспiх став би великою помилкою, якби чоловiк з орденами, який був – Карл тепер збагнув це – самим капiтаном, не поклав, очевидно, вислухати паровичника. Вiн простягнув руку i твердим голосом покликав паровичника.

– Ходiть-но сюди! – мовив вiн, наче молотом ударив. Тепер усе залежало вiд поведiнки паровичника, бо щодо справедливостi його справи Карл не мав жадного сумнiву.

На щастя, принагiдно з’ясувалося, що свiта парович-ник-таки повидав. На диво спокiйно вiн вийняв одним рухом iз своеi валiзки жмут паперiв, а також записника, пiдiйшов, нiби це була звичайна рiч, до капiтана, анiтрохи не звертаючи уваги на старшого касира, i розклав на пiдвiконнi своi докази. Старшому касировi нiчого iншого не лишалось, як втрутитись.

– Цей чоловiк знаний ябедник i бiльше сидить у касi, анiж у машинному вiддiлi, – заходився пояснювати вiн. – А Шубаля, цього спокiйного чолов’ягу, вiн довiв до цiлковитого розпачу. Послухайте! – звернувся вiн до паровичника. – Далебi, ви перебираете через край зi своiм нахабством. Ви стали надмiру настирливий. Скiльки разiв вас уже витурювали з каси пiд час виплати, чого ви з вашими, зовсiм i незаперечно необгрунтованими домаганнями заслуговуете! А скiльки разiв ви бiгали звiдти до головноi каси! Скiльки разiв вам по-доброму казали, що Шубаль – ваш безпосереднiй начальник i вам, як пiдлеглому, треба з ним домовлятись. А тепер ви приходите ще й сюди, коли тут пан капiтан, i не соромитесь надокучати навiть йому, ба ще й маете смiливiсть приводити сюди цього хлопчиська, якого я взагалi вперше бачу на суднi, навчивши його виголошувати вашi безсоромнi звинувачення.

Карл насилу стримався, щоб не пiдскочити до нього. Але тут як уродився капiтан.

– І все-таки давайте вислухаймо цього чоловiка, – мовив вiн. – Бо Шубаль уже й так менi здаеться надто незалежним з якогось часу – не те, щоб я хотiв щось сказати на вашу користь.

Останнi слова стосувались паровичника, та було й зрозумiло, що капiтан не мiг вiдразу за нього заступитися, проте все, здавалось, iшло до ладу. Паровичник заходився щось пояснювати i з самого початку опанував себе, величаючи Шубаля «паном». Як тiшився Карл бiля покинутого касиром столу, де вiн раз по раз, радий мов дитина, надавлював на терези, на яких важили листи. Пан Шубаль несправедливий! Пан Шубаль дае перевагу чужинцям! Пан Шубаль вигнав паровичника з машинного вiддiлу i звелiв йому чистити вбиральнi, що аж нiяк не входить в обов’язки паровичника! – Дiловi якостi пана Шубаля, i тi взято пiд сумнiв, начебто вони бiльше показнi, а насправдi iх не було. Слухаючи цi слова, Карл пильно, щосили в’iдався очима в капiтана, лагiдно, нiби той був його колегою, аби тiльки трохи невдалi вислови паровичника не спричинилися до його неласки. Одначе з усiх тих розмов нiчого не можна було до пуття зрозумiти, i коли капiтан дивився й досi поперед себе i в очах його свiтився рiшучий намiр дослухати цього разу паровичника до кiнця, то iншим панам терпець увiрвався, i невдовзi голос паровичника вже не звучав упевнено на все примiщення, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своiм цiпком чоловiк у цивiльному, стукаючи ним, щоправда, тихенько, об паркет. Іншi панове поглядали сюди й туди. Чиновники з управи порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, iх гортати, корабельний офiцер знову пiдсунув ближче до них свого стiльця, а старший касир, гадаючи, що вже виграв справу, iронiчно зiтхнув. Серед цiеi загальноi неуваги, схоже, тiльки служник, який трохи спiвчував горю бiдняка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його i поважно кивав Карловi головою, нiби хотiв цим щось сказати.

Тим часом за вiкнами тривало портове життя: пласка баржа з цiлою горою бочок – iх довелося добре укласти, щоб вони не розкочувалися, – пропливла повз корабель, i в каютi запала темрява: невеличкi моторнi човни, що iх Карл тепер, коли б мав досить часу, мiг би як слiд роздивитися, стрiлою мчали вдалину, скоряючись поруховi рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химернi поплавцi i вiдразу ж пiд здивованим поглядом Карла тонули знову; човни з океанських пароплавiв, що iх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повнi пасажирiв; вони, як i належало, сидiли спокiйно й очiкувально, хай багато хто з них не мiг вiдмовитися вiд втiхи крутити головами, стежачи за цими мiнливими лаштунками. Нескiнченний рух, неспокiй, перенесений з неспокiйноi стихii на безпомiчних людей та на витвори iхнiх рук.

Та все закликало до поспiху, до виразностi, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, вiн увесь обливався потом, паперiв, що на вiкнi, вiн уже давно не мiг тримати в тремтячих руках; з усiх сторiн свiту напливали на нього нарiкання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-единого вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втiм усе, що вiн мiг продемонструвати капiтановi, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан iз бамбуковим цiпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портовоi управи вже затримували офiцера за своiм столом i жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його вiдпустити, було очевидно, що тiльки капiтанова незворушнiсть стримуе старшого касира вiд того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомитi очiкував капiтанового наказу, що вчинити з паровичником.

За таких обставин Карл не мiг бiльше стовбичити без дiла. Тим-то вiн повiльно рушив до паровичника й капiтана, гарячково мiркуючи, як би його вправнiше зарадити справi. І справдi був уже час, бо ще якась мить, i вони могли б обидва вилетiти з бюра. Капiтан, може, людина i незла i, крiм того, зараз, як здавалось Карловi, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врештi, людина – не iнструмент, щоб на нiй грати, як тобi заманеться, а саме так i робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душi в нього било через край.

Тому Карл мовив йому:

– Вам треба сказати все це простiше, зрозумiлiше, бо з того, що ви розповiдаете, пан капiтан нiчого не може втямити. Хiба вiн пам’ятае всiх машинiстiв i юнг на прiзвище, а надто на iм’я, щоб, як ви когось назвете, вiдразу ж зрозумiти, про кого мова? Обдумайте своi скарги, скажiть насамперед найважливiше, а далi перейдете до iншого; може, тодi взагалi все не треба буде й згадувати. Менi ж ви завжди так зрозумiло розповiдали.

«Якщо в Америцi можна валiзи красти, то певно можна час вiд часу щось i збрехати», – думав вiн на свое виправдання.

Та якби ж це допомогло! А може, все запiзно? Парович-ник хоча й негайно урвав мову, зачувши знайомий голос, та очима, повними вщерть слiз ображеноi чоловiчоi гiдно-сти, жахливих спогадiв, неймовiрних теперiшнiх поневiрянь, йому навiть не вдалося розгледiти Карла. Та й як було йому – Карл мовчки погодився iз тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змiнити спосiб говорити, коли здавалося, що все, що вiн мав сказати, вiн уже без найменшого визнання подав, а, з iншого боку, не сказав ще нiчого, проте не мiг же вiн змусити цих панiв iще раз усе вислуховувати. І саме цiеi митi мiшаеться ще й Карл, единий його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомiсть показуе, що все втрачено.

«Пiдiйшов би я ранiше замiсть дивитися у вiкно», – дорiкнув собi Карл i похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надiю.

Але паровичник не зрозумiв його, вiн, певно, вiдчув, що Карл мае до нього якiсь затаенi закиди, i, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновникiв за круглим столом давно вже обурював цей непотрiбний галас, який заважав iхнiй важливiй роботi, коли старший касир почав дивуватися капiтановому терпiнню i ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цiлком на боцi своiх панiв, люто мiряв паровичника очима, коли врештi чоловiк з бамбуковим цiпком, на якого навiть сам капiтан час вiд часу поглядав приязно, уже цiлком настроiвся проти паро-вичника – той був йому просто вiдразний, – витягнув маленького записника i, очевидячки, зайнятий чимось зовсiм iншим, переводив погляд iз записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидiв паровичника, але все-таки навiть пiд час суперечки приязно посмiхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому нiколи не сумнiвався.

Карловi хотiлося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що мiг i вдарити: а втiм, ще дужче йому хотiлося затиснути паровичника в куток i тихо шепнути кiлька заспокiйливих слiв, яких бiльше нiхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зiрвався. Карл уже навiть намагався хоч трохи втiшити себе думкою, що паровичник у крайньому разi силою свого вiдчаю зможе перетягнути на свiй бiк усiх сiмох чоловiкiв, присутнiх тут. Щоправда, на письмовому столi, на виднотi мiстився апарат з численними кнопками вiд електричних дротiв, i досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблi з коридорами, повними ворожих людей.