скачать книгу бесплатно
– Менi дуже прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – i вже хотiв був летiти.
– Тiльки без зайвого поспiху, – заспокоiв пан Поллундер. – Ви не справляете менi анi найменших незручностей, вашi вiдвiдини для мене суцiльна втiха.
– Пропустиш завтра урок верховоi iзди, ти вже скасував його?
– Нi, – сказав Карл. Цi вiдвiдини, якими вiн так тiшився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…
– І ти все одно збираешся iхати? – запитав дядько.
Пан Поллундер, ця привiтна людина, прийшов на допомогу:
– Дорогою туди ми затримаемося коло манежу i все залагодимо.
– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.
– Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справдi прийде.
– Отож? – сказав дядько, так нiби Карлова вiдповiдь не була жоднiсiньким виправданням.
І знову вирiшальнi слова промовив пан Поллундер:
– Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекае на нього вже сьогоднi увечерi, а вона мае першiсть перед Маком, чи не так?
– Безперечно, – погодився дядько. – То бiжи вже до своеi кiмнати, – i вiн кiлька разiв, немов проти волi, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англiйськоi завтра рано ти ж повернешся?
– Отакоi! – вигукнув пан Поллундер i повернувся, наскiльки це дозволяла його огряднiсть, вiд несподiванки у своему фотелi. – Хiба не вiльно йому принаймнi завтрашнiй день провести за мiстом? Я тодi привiз би його пiслязавтра рано.
– В жодному разi, – вiдповiв дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли вiн уже мiцно стоятиме на ногах у налагодженому професiйному життi, я радо дозволятиму йому приймати такi люб’язнi й почеснi запрошення.
«Що за суперечностi!» – подумав Карл.
Пан Поллундер засмутився.
– Але ж один вечiр i одна нiч – це й справдi майже зовсiм нiчого.
– Я теж такоi думки, – мовив дядько.
– Доведеться вдовольнятися тим, що е, – сказав пан Поллундер, уже знову смiючись.
– Тож я чекаю! – гукнув вiн Карловi, що, позаяк дядько нiчого бiльше не казав, мерщiй пiшов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, вiн застав у бюрi самого тiльки пана Поллундера, дядько кудись пiшов. Пан Поллундер радiсно потис Карловi обидвi руки, нiби намагаючись з усiх сил пересвiдчитися, що тепер уже Карл справдi iде. Карл, iще розпашiлий вiд поспiху, i собi потис руки пана Поллундера, вiн тiшився, що вирушае на прогулянку.
– А дядько не розсердився, що я iду?
– Та нi! Все це вiн говорив не так поважно. Просто вiн бере ваше виховання близько до серця.
– Вiн сам вам сказав, що то не було так поважно?
– О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на пiдтвердження того, що не вмiе брехати.
– Дивно, як неохоче вiн дозволив менi вiдвiдати вас, попри те, що ви його приятель.
Пан Поллундер, хоч i не визнав цього вiдверто, теж не мiг знайти цьому пояснення, й обидва вони ще довго, iдучи в автомобiлi пана Поллундера крiзь теплий вечiр, про це розмiрковували, хоч i вiдразу завели мову про iншi речi.
Вони сидiли близько один коло одного, i пан Поллундер, розповiдаючи, тримав Карла за руку. Карловi кортiло якомога бiльше почути про панну Клару, так нiби вiн нетерпеливився вiд довгоi iзди й прагнув потрапити на мiсце за допомогою розповiдi ранiше, нiж у дiйсностi. Попри те, що вiн iще нiколи не iздив увечерi нью-йоркськими вулицями, а на хiдниках i дорогах щомитi, як у вихорi, змiнюючи напрям, носився галас, спричинений нiби не людьми, а чужою стихiею, Карл, намагаючись докладно сприймати слова пана Поллундера, переймався нiчим iншим, як тiльки його темною камiзелькою, на якiй навскоси спокiйно звисав золотий ланцюжок. Із вулиць, на яких публiка летiла у великому неприхованому страху запiзнитися, а авта на якнайвищiй швидкостi напирали на театр, вони крiзь перехiднi дiльницi виiхали в передмiстя, де кiннi полiцаi знову й знов скеровували iхнiй автомобiль у бiчнi вулички, бо великi вулицi були заповненi демонстрацiями працiвникiв металургii, що оголосили страйк, i на перехрестях було дозволено лише найнеобхiднiший рух. Коли ж автомобiль, виiздячи iз цих темних, лунких завулкiв, перетинав одну iз цих схожих на площу вулиць, iз обох бокiв вiдкривалася перспектива, яку нiхто не був у змозi простежити очима до кiнця, тротуари, переповненi натовпом, що рухався малесенькими крочками, чий спiв був злагодженiший, нiж поодинокий людський голос. Натомiсть на дорозi, яку тримали вiльною, тут i там виднiвся полiцай на непорушному конi, або люди, що несли прапор, або ж обписанi, натягненi через вулицю полотнища, чи були оточенi спiвпрацiвниками i звiстовими робiтничих ватажкiв, або вагон електричного трамвая, що не встиг вчасно втекти, а тепер стояв порожнiй i темний, а водiй i кондуктор сидiли на платформi. Невеличкi гуртки цiкавих стояли на великiй вiдвалi вiд справжнiх демонстрантiв, не покидаючи своiх мiсць, хоч i нiчогiсiнько не тямили в тому, що насправдi вiдбуваеться. Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Поллундер обiйняв його, переконанiсть, що вiн незабаром уже буде бажаним гостем ув освiтленому, оточеному мурами замiському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього дiяла, i навiть якщо через сонливiсть, що помалу напливала на нього, вiн i не сприймав усього, що говорив пан Поллундер, непомильно чи принаймнi без розривiв, то час вiд часу таки брав себе в руки, протирав очi, щоби знову на мить пересвiдчитися, чи зауважив пан Поллундер його сонливiсть, бо будь-якою цiною хотiв цього уникнути.
Замiський дiм пiд Нью-Йорком
– Приiхали, – сказав пан Поллундер саме в один iз тих моментiв, коли Карл кудись забiг думками. Автомобiль зупинився перед замiським будинком, який, на зразок замiських будинкiв багатiiв в околицях Нью-Йорка, був бiльший i вищий, нiж зазвичай потрiбно замiським будинкам, покликаним служити тiльки однiй родинi. Та що освiтлена була лише нижня частина дому, то взагалi годi було оцiнити, який вiн заввишки. Перед домом шелестiли каштани, мiж якими – грати були вже вiдчиненi – коротка дорiжка вела до парадного ганку.
Виходячи з автомобiля, добряче втомлений Карл подум-ки вiдзначив, що поiздка випала довгенька. У тiнi каштановоi алеi вiн почув, як поруч озвалася дiвчина:
– Ось нарештi i пан Якоб.
– Мое прiзвище Росман, – вiдгукнувся Карл i потиснув простягнуту йому руку дiвчини, обриси якоi вiн тепер розрiзняв.
– Вiн племiнник Якоба, – пояснив пан Поллундер, – i зветься Карл Росман.
– Це анiскiлечки не применшуе нашоi радостi вiтати його тут, – сказала дiвчина, якiй не надто залежало на iменах. Попри те, Карл, крокуючи мiж паном Поллундером i дiвчиною в бiк дому, ще встиг запитати:
– А ви панна Клара?
– Так, – сказала вона, i ось уже з дому впало трохи бiльше свiтла на ii обличчя, яке вона повернула до нього, – просто не хотiла знайомитися в темрявi.
«Невже вона чекала нас бiля брами?» – подумав Карл, поступово прокидаючись вiд ходи.
– До речi, в нас сьогоднi ще один гiсть, – сказала Клара.
– Нi, тiльки не це! – невдоволено скрикнув пан Пол-лундер.
– Пан Грiн, – сказала Клара.
– Коли вiн приiхав? – спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям.
– Тiльки-но. Хiба ви не чули його автомобiля перед вашим?
Карл подивився на Поллундера, щоби довiдатися, як вiн оцiнюе всю цю справу, але той, запхавши руки в кишенi штанiв, лише трохи важче ступав, iдучи.
– Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нiчого не дае, тут не сховаешся вiд небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далi. Хай навiть менi доведеться пiвночi добиратися додому.
Вони зупинилися на парадних сходах.
– Але ж пан Грiн уже давно в нас не бував, – сказала Клара, що, вочевидь, цiлком подiляла батькову думку, просто хотiла трохи його заспокоiти.
– Але чому вiн приiздить саме сьогоднi увечерi? – спитав пан Поллундер, i гнiвна промова вже ладна була скотитися з його товстоi нижньоi губи, що звисала важким кавалком м’яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася.
– От власне! – вигукнула Клара.
– Може, вiн незабаром пiде, – докинув Карл i сам здивувався, в якiй згодi перебувае з цими ще вчора цiлком незнайомими людьми.
– О, нi, – сказала Клара, – вiн мае якусь важливу справу до тата, i ii обговорення, ймовiрно, потривае довго, бо вiн уже жартома погрозив менi, що якщо я хочу бути ввiчливою господинею, то муситиму слухати до рання.
– Цього ще бракувало. Таж вiн залишиться на нiч, – зойкнув Поллундер, наче пiдтвердивши цим своi найгiршi побоювання. – Менi справдi хочеться, – сказав вiн, розпогоджуючись вiд новоi думки, – менi справдi хочеться знову посадити вас, пане Росман, в авто й вiдвезти назад до дядька. Сьогоднiшнiй вечiр уже вiд початку перебитий, а хто знае, коли найближчим часом ваш дядько знову зволить вас нам вiдступити. Але якщо я вже сьогоднi завезу вас назад, тодi вiн не зможе найближчим часом вас не вiдпустити.
І вiн уже вхопив Карла за руку, щоби здiйснити свiй план. Однак Карл не зрушив iз мiсця, та й Клара попросила залишити його, бо ж принаймнi iй iз Карлом жодною мiрою не зможуть перешкодити, врештi-решт, i Поллундер помiтив, що навiть його власне рiшення не таке вже й тверде. До того ж – i це, мабуть, було вирiшальним – iз найвищого сходового майданчика вже зненацька почулося, як пан Грiн гукае в сад:
– Та де ж ви запропастилися?
– Ходiть, – сказав Поллундер, ступаючи на сходи. За ним iшли Карл i Клара, розглядаючи одне одного при свiтлi.
«Їi червонi уста», – сказав собi Карл i подумав про губи пана Поллундера i про те, як гарно вони вiдтворилися в доньцi.
– Пiсля вечерi, – так сказала вона, – ми, якщо лише ви не заперечуете, вiдразу пiдемо до моеi кiмнати, аби принаймнi позбутися цього пана Грiна, якщо вже тато змушений ним займатися. І тодi ви не вiдмовите менi в люб’язностi заграти щось на фортепiано, бо тато вже розповiдав, як добре ви це вмiете; я натомiсть, на жаль, геть нездарна до музики i навiть не торкаюся iнструмента, хоча, власне кажучи, дуже люблю музику.
Карл ще й як погодився на Кларину пропозицiю, хоча йому й хотiлося залучити до iхнього товариства i пана Пол-лундера. Втiм, перед велетенською постаттю Грiна – до Пол-лундерових розмiрiв Карл власне щойно звик, – що поволi виростала перед ними, спускаючись схiдцями, у Карла розчинилася будь-яка надiя якось звiльнити пана Поллундера вiд цього чоловiка.
Пан Грiн зустрiв iх дуже поквапливо, так нiби належало чимало надолужити, взяв пана Поллундера за лiкоть, а Карла з Кларою пропхав поперед себе до iдальнi, що, передусiм завдяки квiтам на столi, якi напiвздiймалися з оберемкiв свiжого листя, виглядала дуже святково i тому подвiйно змушувала пошкодувати про присутнiсть перешкоди в особi пана Грiна. Не встиг iще Карл, чекаючи при столi, доки посiдають решта, втiшитися, що великi склянi дверi в сад залишаться вiдчиненi, бо крiзь них, мов до альтанки, долинали сильнi пахощi, як пан Грiн, сопучи, вже заходився iх зачиняти, нахилився до нижньоi засувки, потягнувся до верхньоi, i все це так по-молодечому прудко, що прислужниковi, який кинувся був допомагати, вже не було що там робити. Першими словами пана Грiна за столом були вирази здивування, як це Карловi вдалося дiстати дядькiв дозвiл на цi вiдвiдини. Пiдносячи до рота ложку за ложкою, повнi юшки, вiн узявся витлумачувати направо Кларi, а налiво пану Поллундеру, чому вiн так дивуеться, i як дядько чувае над Карлом, i яка велика дядькова любов до Карла, так що ii ледве вже можна назвати просто любов’ю дядька.
«Не досить, що вiн непотрiбно сюди втручаеться, то ще й пхае свого носа мiж мною i дядьком», – думав Карл i не мiг проковтнути анi ложки золотистоi юшки. А тодi не захотiв, щоби помiтили, який вiн невдоволений, i взявся нiмо вливати в себе ту юшку.
Вечеря тяглася поволi, як тортури. Лише пан Грiн i, можливо, ще й Клара були жвавi й вряди-годи знаходили нагоду коротенько засмiятися. Пан Поллундер лише кiлька разiв долучився до розмови, коли пан Грiн заводив мову про справи. Втiм, скоро вiн припинив i цi розмови, i пан Грiн знову i знову мусив заставати його зненацька. До речi, йому залежало на тому, – i тодi сталося так, що Кларi довелося звернути увагу Карловi, який прислухався, нiби зачув якусь небезпеку, що печеня вже перед ним i що вiн на вечерi, – аби наголосити, що вiн вiд початку не мав намiру складати цей несподiваний вiзит. Бо навiть якщо справа, про яку ще слiд було поговорити, i була особливо пильна, то принаймнi найважливiше можна було обговорити сьогоднi в мiстi, а другоряднiше залишити на завтра чи ще колись. А так вiн справдi начебто був у пана Поллундера ще задовго до кiнця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, i виiхати сюди.
– В такому разi я змушений попросити вибачення, – сказав Карл голосно, перш нiж у когось з’явився час вiдповiсти, – бо це я завинив у тому, що пан Поллундер покинув сьогоднi своi справи ранiше, тому менi дуже прикро.
Пан Поллундер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч i усмiхалася, однак то не був спiвчутливий усмiх, а такий, що мав намiр якось на нього вплинути.
– Не треба жодних перепросин, – сказав пан Грiн, який гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, – навпаки, я тiльки радий провести вечiр у такому приемному товариствi, замiсть самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговуе домогосподарка, така стара, що вже навiть шлях вiд дверей до мого столу даеться iй важко, i я надовго можу вiдкинутися на крiслi, спостерiгаючи за нею на цьому шляху. Тiльки недавно я домiгся, щоби страви до дверей iдальнi пiдносив служник, але шлях вiд дверей до мого столу належить винятково iй, якщо я добре все розумiю.
– Господи милосердний, – вигукнула Клара, – оце так вiрнiсть!
– Так, е ще вiрнiсть на свiтi, – сказав пан Грiн, пiдносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помiтив, одним махом пiдхопив язик. Його мало не знудило, i вiн пiдвiвся. Майже водночас пан Поллундер i Клара схопили його за руки.
– Сидiть ще, – сказала Клара. А коли вiн знову сiв, прошепотiла йому на вухо: – Незабаром ми разом зникнемо. Потерпiть.
Тим часом пан Грiн преспокiйно вiддавався своiй iжi, так нiби заспокоювати Карла було найприроднiшим завданням пана Поллундера i Клари, коли вiн викликав у нього нудоту.
Вечеря особливо затягалася через докладнiсть, iз якою пан Грiн обходився з кожною стравою, навiть будучи готовий невтомно приймати все новi й новi; виглядало на те, що йому справдi хочеться добряче вiдпочити вiд своеi староi розпорядницi. Вряди-годи вiн нахваляв мистецтво панни Клари вести господарство, i це iй явно лестило, тодi як Карл постiйно силкувався захищати ii вiд нього, нiби то були якiсь напади. Втiм, пан Грiн навiть не думав удовольнитися самою нею, а знай висловлював жаль, не пiдводячи погляду вiд тарiлки, через вражаючу вiдсутнiсть апетиту в Карла. Пан Поллундер узяв Карлiв апетит пiд свiй захист, хоча на правах господаря мав би також заохочувати Карла iсти. І справдi, цей примус, вiд якого вiн потерпав упродовж усiеi вечерi, був такий дошкульний, що, проти власного доброго намiру, Карл витлумачив це висловлювання пана Поллундера як недоброзичливе. Його становi тiльки вiдповiдало те, що вiн то раптом геть недоречно швидко i багато кидався iсти, то за якийсь час знову втомлено опускав виделку i нiж, перетворюючись на найнеповороткiшого в цьому товариствi, i служник, що подавав страви, часто не знав, як до нього ставитися.
– Таки завтра ж я розповiм пановi сенатору, як ви своiм неiдженням скривдили панну Клару, – сказав пан Грiн, обмежившись тим, що пiдкреслив жартiвливий тон цих слiв лише способом орудувати ножем i виделкою. – Ви тiльки-но гляньте на бiдолашну дiвчину, яка вона засмучена, – продовжував вiн i взяв Клару за пiдборiддя. Вона дозволила це й заплющила очi.
– Ах ти, штучко! – вигукнув вiн, вiдкинувся на крiслi й розреготався, весь буряковий на лицi, iз силою насиченого.
Марно намагався Карл пояснити собi поведiнку пана Поллундера. Той сидiв перед своею тарiлкою i дивився в неi, немовби насправдi найважливiше вiдбувалося саме там. Вiн не притягнув Карлового крiсла ближче до себе, а коли зрiдка говорив, то промовляв до всiх, а Карловi не мав нiчого особливого сказати. Натомiсть терпiв, що пан Грiн, цей запеклий нью-йоркський парубок, торкаеться Клари з цiлком вiдвертими намiрами, що ображае Карла, Поллундерового гостя, чи принаймнi обходиться з ним, нiби з дитиною, та й хтозна, до яких там iще дiй пiдкрiпляеться i лаштуеться.
Коли вечеря скiнчилася, – вловивши загальний настрiй, Грiн перший пiдвiвся i якоюсь мiрою пiдвiв за собою решту, – Карл пiдiйшов осторонь до одного з великих, передiлених тоненькими поперечками вiкон, що виходили на терасу, а насправдi, як вiн, придивившись докладнiше, помiтив, справжнiх дверей. Що залишилося вiд нехотi, яку пан Пол-лундер i його донька на початку вiдчували до пана Грiна i яка здалася тодi Карловi трохи незрозумiлою? Тепер вони стояли собi любесенько з Грiном i кивали головами. Дим вiд сигари пана Грiна, подарунка пана Поллундера, тiеi товщини, про яку батько вряди-годи розповiдав удома як про факт, що вiн його, правдоподiбно, так нiколи на власнi очi й не побачив, поширювався на всю залу i розносив вплив пана Грiна навiть у такi закамарки та нiшi, куди той сам нiзащо не проник би. Хоч як далеко Карл стояв, навiть у нього залоскотало в носi, а поведiнка пана Грiна, на якого вiн лише раз крадькома зиркнув зi свого мiсця, здалася йому мерзенною. Тепер вiн навiть не виключав, що дядько тому так довго не давав згоди на цi вiдвiдини, бо знав слабкий характер пана Поллундера, а вiдтак якщо не напевно передбачав Карлову образу при цьому вiзитi, то принаймнi не виключав такоi можливостi. Та й це американське дiвчисько не сподобалося йому, хоча вiн i не малював ii собi набагато гарнiшою. Вiдколи пан Грiн нею зайнявся, вiн був навiть вражений красою, на яку було здатне ii обличчя, а особливо блиском ii нестримно рухливих очей. Вiн iще нiколи не бачив, щоби сукня так тiсно облягала тiло, невеличкi зморшки на жовтавiй, нiжнiй i цупкiй матерii зраджували силу цiеi напруги. І все одно Карловi нiчого в нiй не було до вподоби, i вiн би радо вiдмовився вiд вiдвiдин ii кiмнати, якби натомiсть мiг вiдчинити дверi, на клямку яких вiн про всяк випадок поклав руки, сiсти в автомобiль, а якщо водiй уже спить, самому пiшки пройтися до Нью-Йорка. Ясна нiч iз прихильною до нього повнею була вiдкрита кожному, i забоятися там, надворi, Карловi здалося безглуздим. Вiн уявив собi, – i вперше йому стало в цiй залi добре, – як зранку, бо пiшки вiн ледве чи дiстанеться додому ранiше, зробить дядьковi несподiванку. Щоправда, вiн iще нiколи не бував у його спальнi, та й узагалi не знав, де вона, але якось уже випитае. А тодi постукае i на формальне: «Увiйдiть!» – забiжить до кiмнати i застане зненацька коханого дядька, якого досi бачив лише повнiстю вбраним i застiбнутим на всi гудзики, в лiжку, з очима, здивовано зверненими до дверей, у самiй нiчнiй сорочцi. Саме по собi це, можливо, й не було би нiчим надзвичайним, але варто собi тiльки уявити, якi могло мати наслiдки! Може, тодi вiн уперше поснiдае разом зi своiм небожем, дядько в лiжку, вiн, сидячи на фотелi, снiданок на столику мiж ними, можливо, цей спiльний снiданок перетвориться на постiйну звичку, може, внаслiдок такого виду снiданку, чого навiть важко було уникнути, вони частiше, нiж як це було досi, раз на день, зустрiчатимуться, а тодi, звiсно, вiдкри-тiше один iз одним розмовлятимуть. Бо ж уся справа була тiльки в браковi цього вiдкритого спiлкування, що сьогоднi вiн був трохи неуважний до дядька чи, краще сказати, непоступливий. А якщо вже йому доведеться залишитися тут на нiч, – на жаль, на це заповiдалося, попри те, що його тут покинули стояти коло вiкна i розважатися, як сам умiе, – можливо, цi нещасливi вiдвiдини стануть поворотним пунктом на краще в iхнiх стосунках iз дядьком, та, може, й сам дядько сьогоднi ввечерi в спальнi мае подiбнi думки.
Трохи втiшений, вiн обернувся. Перед ним стояла Клара:
– Невже вам у нас анiтрохи не подобаеться? Невже ви не можете почуватися хоч трохи як вдома? Ходiмо, я зроблю останню спробу.
Вона повела його навскоси крiзь залу до дверей. За одним iз бiчних столiв сидiли обое панове з якимись ледь шумкими, налитими у високi склянки напоями, невiдомими Карловi, що iх вiн i сам не вiдмовився би скуштувати. Пан Грiн виставив один лiкоть на стiл, а лице якомога бiльше наблизив до пана Поллундера; якби хтось не знав пана Поллундера, цiлком можна було би подумати, що тут замишляють якийсь злочин, а не обговорюють справи. В той час як пан Поллун-дер приязним поглядом проводив Карла до дверей, пан Грiн, хоча люди зазвичай навiть мимохiть дивляться туди, куди й спiврозмовник, навiть не думав роззирнутися за Карлом, якому здалося, що в цiй поведiнцi вiн бачить вираз певного Грiнового переконання; кожен, Карл для себе, а Грiн для себе, тут мусив намагатися давати собi раду власним здiбностям, необхiдний товариський зв’язок iз часом i сам встановиться внаслiдок перемоги чи знищення одного з них.
«Якщо вiн мае на увазi це, – сказав собi Карл, – то вiн просто дурень. Я справдi нiчого вiд нього не хочу, тож хай i вiн дасть менi спокiй».
Тiльки-но вiн вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що вiн, либонь, нечемно повiвся, бо Кларi довелося мало не виволiкти його, що втупився у Грiна, з кiмнати. Тим слухнянiше йшов вiн за нею тепер. На шляху крiзь коридори вiн спершу не повiрив власним очам, коли через кожнi двадцять крокiв побачив безлiч лiврованих лакеiв зi свiчниками, що iх товстий стовбур кожен мiцно стискав обiруч.
– Новий електричний дрiт наразi доведено лише до iдальнi, – пояснила Клара. – Ми лишень недавно купили цей дiм i вирiшили повнiстю його перебудувати, наскiльки взагалi можна перебудувати старий дiм такоi химерноi побудови.
– То, виявляеться, навiть в Америцi вже е старi будинки, – сказав Карл.
– Ну, звичайно, – засмiялася Клара i потягла його далi. – Але ж у вас дивнi уявлення про Америку.
– Не кепкуйте з мене, – сказав вiн роздратовано. Врештi-решт, вiн знав i Європу, й Америку, а вона лишень Америку.
Мимохiдь вона ледь витягненою рукою штовхнула якiсь дверi й сказала, не зупиняючись:
– Тут ви спатимете.
Карловi, зрозумiло, хотiлося тут-таки оглянути кiмнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразi хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорi, врештi, вирiшив Карл, вiн не мусить конче в усьому коритися Кларi, вирвався вiд неi i увiйшов до кiмнати. Несподiвану темряву за вiкном можна було пояснити верхiвкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спiв. Проте в самiй кiмнатi, до якоi ще не дiйшло мiсячне свiтло, не можна було розгледiти майже нiчого. Карл пошкодував, що не прихопив iз собою електричного лiхтарика, подарунок дядька. Бо ж де-де, а в цьому будинку лiхтарик був би незамiнний, якби iх тут було кiлька, слуг спокiйнiсiнько можна було би вiдпустити спати. Вiн сiв на пiдвiконня, i вдивлявся, i вслухався. Здавалося, крiзь листя старого дерева продираеться сполоханий птах. Звiдкись здалека долинув свист нью-йоркського пiдмiського потяга. Поза тим було тихо.
Однак недовго, бо до нього вже кинулася Клара. Явно розлючена, вона вереснула:
– Що це таке? – i ляснула рукою по спiдницi. Карл вирiшив вiдповiсти щойно тодi, коли вона згадае про ввiчливiсть. Та вона сягнистими кроками пiдiйшла до нього i закричала: – То ви йдете зi мною чи нi? – i чи то навмисне, чи просто вiд роздратування так штовхнула його в груди, що вiн випав би з вiкна, якби останньоi митi не зiсковзнув iз пiдвiконня i не торкнувся ногами пiдлоги.
– Я мало не випав з вiкна, – сказав вiн докiрливо.
– Шкода, що цього не сталося. Чому ви такий нечемний. Я вас зараз скину! – І вона справдi обхопила його, що вiд здивування вiн спершу навiть забув обважнiти, своiм сталевим, виспортуваним тiлом, i понесла мало не до самого вiкна. Але тут вiн схаменувся, звiльнився за допомогою викруту стегнами i тепер обхопив уже ii.
– Ой, ви робите менi боляче, – одразу ж сказала вона.
Та тепер Карл уважав, що не слiд ii вiдпускати. Тож хоч вiн i дав iй змогу ступати, куди iй заманеться, та все ж iшов разом iз нею i не вiдпускав. Та й легко було охопити ii в цiй вузькiй сукнi.
– Пустiть, – прошепотiла вона, а ii розпашiле лице було так близько вiд його, йому доводилося напружуватися, щоб ii побачити, так близько вона була, – пустiть, я дам вам щось гарне.
«Чому вона так зiтхае, – подумав Карл, – адже iй не може бути боляче, я ж ii не тисну», – i вiн усе ще не вiдпускав ii. Та раптом, у мить, коли вiн неуважно стояв мовчки, Карл знову вiдчув на своему тiлi ii змiцнiлу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, пiдбиваючи ноги прийомом якоiсь чужинськоi бойовоi технiки, i попхала поперед себе, з чудовою розмiренiстю вдихаючи, на стiну. Але там стояла канапа, i на неi вона вклала Карла й сказала, навiть не надто до нього схиляючись:
– А тепер поворухнися, якщо зможеш.
– Кiшка, дика кiшка, – тiльки й вдалося видушити Карловi зi свого замiшання лютi й сорому, в якому вiн перебував.
– Ти збожеволiла. Ти, дика кiшко.
– Вважай, що кажеш, – сказала вона i посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсiм неспроможний щось зробити, тiльки хапав ротом повiтря, в той час як вона пiднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неi на пробу, знову, до того ж усе далi й далi вiдводила ii в повiтрi, щомитi грозячи повернутися ляпасом. – А що, – питала вона при тому, – якби я за кару за твою поведiнку супроти дами вирiшила послати тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б тобi на твоему подальшому життевому шляху, навiть якби й не було надто приемним спогадом. Адже менi тебе шкода, i ти доволi гарненький хлопчик, i якби ти навчався джиу-джитсу, то, напевно, вiдлупцював би мене як слiд. І все ж, i все ж – мене просто-таки розбирае величезна спокуса дати тобi ляпаса, як ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волi. А тодi, ясна рiч, не вдовольнюся одним ляпасом, а вiдлупцюю тебе навiдмаш справа i злiва так, що в тебе щоки набрякнуть. А може, ти до всього ще й виявишся чоловiком честi – менi майже вiриться в це – i не захочеш жити далi з цими ляпасами, i заберешся з цього свiту. Але чому ти був так проти мене налаштований? Я що, тобi не подобаюся? Невже не варто пiти зi мною до кiмнати? Обережно! Щойно я вже мало не влiпила тобi ненароком ляпаса. Отож якщо тобi сьогоднi таки вдасться звiльнитися, то будь ласка, поводься як слiд. Я не твiй дядько, з яким ти все одно знаходиш спiльну мову. До речi, хочу ще звернути твою увагу на те, що, коли я випущу тебе, не надававши ляпасiв, тобi зовсiм не варто вважати, що твое теперiшне становище i справжнi ляпаси з погляду чести е тим самим, якщо ти так вважатимеш, то я волiю таки справдi надавати тобi ляпасiв. Цiкаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповiм.
На згадку про Мака вона вiдпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнiм рятiвником. Якусь часину вiн iще вiдчував на шиi Кларине волосся, а вiдтак ледь вiдвернувся, а тодi лежав непорушно.
Вона зажадала, щоби Карл встав, вiн не вiдповiдав i не ворушився. Вона запалила десь свiчку, кiмната освiтилася, на плафонi з’явився зигзагоподiбний вiзерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши ii анi на палець. Клара ходила кiмнатою туди-сюди, сукня шелестiла об ii ноги, мабуть, коло вiкна вона затрималася надовше.
– Накомизився? – почулося ii запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цiй кiмнатi, яку пан Поллундер призначив на цю нiч йому, вiн так i не знайде спокою. Тут бродило це дiвчисько, зупинялося i говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщiй спати, а тодi геть звiдси – ось едине його бажання. Йому навiть уже не хотiлося до лiжка, а спати тут-таки, на канапi. Вiн тiльки й чекав, коли вона пiде, щоби пiдхопитися за нею до дверей, зачинити iх на засувку i знову кинутися на канапу. Йому так кортiло потягнутися i позiхнути, але не хотiлося цього робити перед Кларою. Отож вiн лежав собi так, незмигно дивлячись догори, вiдчував, як нерухомiе лице, а якась мушка лiтала довкола й мерехтiла йому перед очима, а вiн так до пуття i не знав, що це.
