скачать книгу бесплатно
А нинi не стало нi землi, нi вiри.
Вiн уздрiв ув образi дiвчини незнану досi чистоту i збагнув, що вона десь-таки iснуе на свiтi, горить чистим золотом, проймае свiтлом заскорузлi душi й нагадуе людинi про те, що природа iй обiцяла набагато бiльше, нiж дало життя. І ту чистоту поганять, i те свiтло гасять.
Ішов швидко, слух його переслiдували весiльнi пiснi, хоч iх ще й не заводили дiвчата, прошпигували мозок звуки труб i дуд, хоч скоморохи ще не починали грати, – уявнi спiви й музика, пiд якi сьогоднi неминуче впаде заслона, яка назавжди сховае вiд нього Орисю, скупчилися навколо нього, мов тучнi хмари.
Квапився, щоб устигнути подолати вiдстань, через яку не зможе наздогнати його справжнiй весiльний гомiн, бо напевно вернувся б i блукав довкола Івашкового двору, мов пес, i карав би себе красою молодоi, i картав би себе за те, що зрiкся товариства.
Аж коли минув Юшковичi й Ожидiв i дорога вивела його в тихе поле, що рябiло чорними проталинами серед вiспуватого снiгового покриву, сповiльнив хiд i вiдчув, як з кожним кроком пройденоi дороги наростае злiсть у серцi i пригасае печiя. Чув, що вiдриваеться назавше, вiд того життя, яким жив досi, – перегорiла посерединi нитка, i вже розмотуеться новий клубок, i вже кличе до себе нове, незвiдане, i буде Арсен у тому життi iншим. Яким – не знав. Ішов просохлим на весняному сонцi Волинським шляхом i дивувався, що вiд лютi глухне бiль.
Ще тиснув душу щем, запах талоi води пригадував йому одеський цвинтар: на заснiженiй могилi слiд вiд дiвочих колiн, а перед ним – очi до очей – тепла голубiнь, а потiм дотик м'яких, мов мед солодких, губiв; ще боляче стукали у мозок останнi Орисинi слова, а вже роз'ятрювала його душу злiсть на людей, якi вiдiбрали вiд нього те, що повинно належати йому, вiдiбрали, не питаючи, заслуговуе вiн на щастя чи нi, вiдiбрали лише тому, що в нього весь маеток – гуслi за плечима, i вiн проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, i Орисю, яка так покiрно кинула ту волю пiд батьковi ноги, i на Осташка, що то вдруге став йому на дорозi з напучуваннями, заярiла лють.
– «Рать буде… Гуслi – теж зброя…» – Арсен уголос перекривив Калiграфа. – А що ви луччого дасте менi, нiж маю, якщо б я i пiшов з вами? Нинi Івашко обiцяв собак на мене нацькувати, що ж – пiсля переможноi битви вiн, напевно, виконав би свою обiцянку. За вiру православну… А яка для мене рiзниця, хто спускатиме псiв з ланцюгiв – католик чи схизмат? Рать за вiру… А ii, ту вiру, давно подiбнi до вас розпродують за привiлеi i герби, вимiнюють за мiсця на магiстратських лавах, програють по корчмах у костi. Та й скiльки вас – Осташкiв та Івашкiв – спохопилися по воду, коли хата згорiла? З усiх бокiв ви вже оточенi костьолами, тож змирiться, бо там сила, а вас жменька. Та ви ще не встигнете дзенькнути мечами, як вам на шиi надiнуть колоди, i ви умить зречетеся тii вiри. Швидше, нiж я… «Рать буде…»
Йшов швидко, розмовляючи i лаючись уголос – бiль приглушувався, i жаль йому ставало за тим болем, який дав йому вiдчути, що й вiн людина. Але не щадив його – хай щезне: нитка перепалена i розмотуеться новий клубок.
Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтвi i ступив на Кракiвське передмiстя Львова.
«Плетуть вiнок Орисi…» – ще раз зав'ялило в душi й стихло. Новi враження заполонювали Арсена: вiн упiзнавав Старе Мiсто, в якому зупинявся кiлька рокiв тому, йдучи на Рогатин.
Лиса гора з руiнами Данилового замку ще виднiла на тлi оранжевого неба, а Пiдгородця i Старий ринок, i костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим пiдмурiвком звелася паперть Миколаiвськоi церкви – десь недалеко, тут, повинна стояти корчма «Брага», в якiй майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном пiсля довгоi дороги з Кракова до Львова.
Арсен вибрався на пiдмурок, обминув жебракiв – тi ще не розходилися, в церквi вiдправлялася вечiрня – i звiдти побачив високий з баштами мур, що оперiзував Нове Мiсто. Того разу довелося його обiйти, бо скоморохiв не пропускали у Татарськiй брамi, завтра ж вiн заховае гуслi пiд полу каптана або в корчмаря залишить, а таки пройде, бо мусить вiдшукати мудрого майстра i друга Симеона Владику.
З-за кам'яних дувалiв татарського кварталу спинався мiнарет мечетi; Арсен згадав, що корчма стоiть трохи нижче. Був утомлений i голодний – «десь грають братове до вiночка молодiй», – хотiлося напитися й забутись хоч на-трохи, бо в серцi таки не вгамовувався щем.
Арсен iшов провулками, захаращеними камiнням, покидом, смiттям, обминав дощанi халупи i згадував слова майстра Владики: «Тут жила, кипiла й хизувалася теремами, храмами й замком славна столиця Лева. Це все, що вiд неi залишилося. Польський король Казимiр спалив ii дотла, а корону, трон, обшитий дiамантами, клейноди, золотi хрести з церков, срiбло, навiть мантiю Лева вивiз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, евреям, вiрменам i сарацинам. Згодом усi проникли в Нове Мiсто – вiрмени заснували свою епархiю, – тiльки русини залишилися тут. Чому, питаеш? «Лядський то город», – сказали, забувши, що своiми руками його зводили, i на згарищах халупки будували, щоб тiльки ближче бути до уцiлiлих вiд вогню своiх церков. Потiм отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пiзно. Лише кiльком родинам малярiв, ювелiрiв i ливарникiв дозволив патрицiат поселитися на Солянiй вулицi, яка нинi Руською зветься. Бо кунштмiстрiв своiх у них мало. Там i я живу».
Арсен вiдтворив у пам'ятi образ статечного майстра з чорною кучерявою борiдкою, його поважну мову, i тиха радiсть напливала до серця гусляра: вiн завтра знайде старого друга i буде в цьому чужому мiстi не самотнiй.
У порожнiй корчмi блимали двi свiчки: на шинквасi й на краю довгого стола. Арсен увiйшов пiд закоптiле склепiння, присiв скраю – корчмар-вiрменин уже стояв бiля нього в запобiгливо-вичiкувальнiй позi – замовив рибу та вино.
– Переночувати е де? – спитав.
– Аби грошi, – вiдказав корчмар, ставлячи на стiл кухоль з вином i на мiдянiй тацi смажену рибу.
– Є грошi, – вiдказав Арсен.
Вiн був голодний, ковтав рибу великими шматками, запивав мiцним вином – хмiль швидко п'янив голову. «Десь там п'ють братове за здоров'я молодоi», – знову тьохнуло боляче; Арсен не бажав бiльше цього болю, узяв гуслi, торкнувся пальцями струн i упiвголоса заспiвав пияцькоi пiснi кракiвських жакiв, яка проголошувала наймудрiший сенс життя:
In tabernis quando sumus,
Nescimus, quia est humus,
Ubi multus timet mortem,
Sed pro Baccho mittunt sortem.[15 - Гей, в таверну – та й забудем,Що е землi десь i люди,Де боiться смертi кожен,Вакху ж годить, як лиш може!(З латинськоi переклав А. Содомора.)]
У темному кутi хтось заворушився, зарипiла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до свiтла, i Арсен побачив перед собою худого, немов мощi, жовтолицього чоловiка, вiк якого важко було вгадати. Свiтло свiчки додавало обличчю ще бiльше мертвецькоi жовтизни, очi хворобливо блищали, чоловiк п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.
– Хто ти? – спитав Арсен, обриваючи гру.
– Агасфер… – вiдказав худий чоловiк.
– Агасфер? Але ж ти на еврея не схожий, чому називаеш себе iм'ям Вiчного жида-скитальця, який не дозволив Ісусовi перепочити у своему дворi, коли той iшов на Голгофу…
– І ти Агасфер, хоч теж не еврей. Хiба не бурлакуеш? Весь народ наш – Агасфери. А за що покутуемо – чей же давали притулок i ляхам, i уграм, i литвинам…
Худий чоловiк похитував головою i говорив тихо, нiби до себе самого:
– І ти у Вавiлон прийшов. А навiщо? Бог тут давно сплутав усi язики, а русинський з'iв. Ага, ти думаеш, що знаеш мову, яку розумiють усi, – музику. Ха-ха!.. Ти ж iще не чув про новий артикул, який видав кракiвський бiскуп… «Не причащати святими тайнами комедiантiв, котрi волочаться по корчмах, – велить вiн. – Лише тих, якi розпогiднюють чола королям, князям i магнатам, – тих причащати i щедро платити за працю». А ти гадав, що твою мову зрозумiють усi… Нi-i, тебе ще вчитимуть, сiм куп вiникiв поламають дидаскали на твоiй спинi, поки ти заговориш по-iхньому. Чи, може, уже умiеш говорити зрозумiлою панам мовою?
– Не второпаю, про що ти…
– Второпаеш… Я теж гадав, що володiю зрозумiлою для усiх вавiлонян мовою – фарбами на полотнi. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотiв бiльше вельможам чола розпогоджувати, хоч ранiше робив це залюбки. Хiба не я розписував спальню короля Ягайла у Кракiвському замку?
– Хто ж ти? – нахилився через стiл Арсен. Йому здалося, що вiн бачив колись цього чоловiка.
– Я покутник. Небiжчик, який за життя допустився грiхiв, а на тому свiтi не мае спокою. Я – на тому свiтi. Дитина, що вдарила маму в груди, стае покутником. Ситий багач, який взяв у бiдного шматок хлiба, – теж. Пiп, которий узяв грошi, а служби не вiдправив. А за що я? Пику архiепископа намалював без лжi!.. Ха-ха… – Вiн, не питаючи, схопив Арсенiв кухоль i спорожнив його до дна.
– Слухай, чоловiче, – простягнув до нього руку Арсен. – Ти не знаеш, бува, майстра Симеона Владику?
– А знаю. Вiн робить вiтражi в католицькiй катедрi i бере по двадцять грошiв за вiкно. Я не хотiв… А ти йди, йди, розпогодь чоло королевi. Ягайло часто навiдуеться до Вавiлона… Чого так дивишся, Арсене, – скомороший Агасфере?
– Челядник… Яцько Русин? – вигукнув Арсен. – Що це трапилося з тобою…
– Впiзнав… А я тебе – вiдразу. In tabernis quando sumus… Ти ж навчив нас цiеi пiснi… – прошепотiв маляр, опустив на стiл сп'янiлу голову й заснув.
– Корчмарю, – покликав Арсен вiрменина, – постели нам обом.
…Погожий ранок кинув перехрещений тiнями грат прямокутник свiтла на прiчу, де спали, заховавши вiд холоду голови пiд благеньке рядно, Арсен i Яцько Русин. Тiсна комiрка, яку корчмар вiдступав на нiч за два грошi заблудам, гнiтила низькою чорною стелею, з кам'яноi долiвки тягло зимовим холодом, хоч надворi почалася уже весна.
Арсен прокинувся. Висунув голову з-пiд рядна i, тепер при денному свiтлi, придивлявся до сусiди, усе ще ледве впiзнаючи в його жовтому обличчi риси колись жвавого i веселого Яцька Русина, який не так давно вертався з Кракова iз своiм майстром Симеоном Владикою в рангу челядника-товариша, сповнений райдужних мрiй i зухвалих задумiв. Пiсля довгих лiт учнiвства i челядництва вiн вiдбув обов'язкову трирiчну мандрiвку i здобув право намалювати свiй майстерштик[16 - Мистецький архитвiр (нiм.).], за який повинен отримати титул майстра. «То буде велике мое свято, – мрiяв уголос Яцько, вiдмiряючи довгi стадii[17 - 125 крокiв.] дороги з Кракова до Львова. – Ти посмiхаешся, Арсене, на все споглядаеш нiби зверху, хоч сам ненабагато старший за мене. З усього глузуеш. А я… Ти розумiеш: настане день, коли котрийсь iз наймолодших учнiв обiйде з пихою[18 - Цеховий знак.] усiх майстрiв-малярiв, золотникiв, ливарникiв, – закликаючи iх на сходку. Все товариство подивиться на моi малюнки, а вони будуть добрi, бо ж учився я не в когось там, а у самого Владики, i мене назовуть кунштмiстром. І я поставлю братське пиво… Знову смiешся. Скоморох ти… Я знаю, що спочатку, як наймолодший майстер, ще з рiк носитиму вино для братii, свiчки буду гасити в каплицi i нести мари з домовиною, коли хтось, не дай Боже, помре. Але потiм… Потiм я стану поважним у Львовi малярем, матиму своiх учнiв, а мiй куншт дасть менi славу i грошi…»
Арсен дивився на Яцька, чув його наiвний хлоп'ячий голос i не мiг повiрити, що тi слова говорив цей самий схудлий вiд голоду й пиятики чоловiк, вiк якого важко вгадати. Ось вiн лежить, немов на смертному ложi, iз складеними на грудях руками, довгий нiс загострився, оскалилися почорнiлi зуби – що трапилося з ним?
Арсеновi ув одну мить стало моторошно, що вiн лежить поруч з мерцем, вiн злегка штовхнув Яцька лiктем, той розплющив очi i хрипло прошепотiв:
– Гавриле, угоднику Божий, витруси iз своеi лiри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маеш нiчого в пляшечцi. В горлi пече, душа росички просить…
– Я не Гаврило, Яцьку. Я – Арсен. Прокинься.
– А-а, – позiхнув Яцько. – Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навiть як i дасть, то вже таку лiтанiю вичитае, що й келишка вiдхочеться: i грiх, i болiсть, i ганьба, i в рай не попаду, а щоб тобi Бог послав здоров'я, Гавриле, – я уже давно в раю.
– З яким Гаврилом ти далi базiкаеш, та продери вже очi!
– З отаманом. Я у шпиталi, недужному храмi при Миколаiвськiй церквi притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грiшного приймають, аби вiн лише був голий та босий. Опiкальники в такий спосiб душi своi спасають, iсти раз на день дають, ескулапiнок деколи навiдуеться, лiки приносить, до лазнi раз на тиждень посилае, а в недiлю пресвiтер до церкви на молитву жене. То, скажу тобi, цех не гiрший, нiж на Руськiй, тiльки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, – забув, що з тобою засидiвся вчора в корчмi, а вiн у нас нiби за бургграфа.
Арсеновi пригадався жебрак з Луцька – невже той самий? – пiдвiвся на лiктi й спитав:
– Який той Гаврило собою?
– Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий i одноокий… Та вiн добрий чоловiк, тiльки праведний дуже.
«Той самий», – стало враз душно Арсеновi. Не мiг пояснити, чому боiться жебрацького отамана; вiдкинув укривало i присiв на прiчi.
– Ходiмо, Яцьку, шукати Владику. Тобi не можна бiльше залишатися у тому вертепi – пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же вiн з людини супостатом…
– Як чорт улiзе в очерет, то в яку хочеш дудку грае… А менi хiба не все одно, вiд кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобi, проходячи, i в очi не дивляться, i на «простибi» не чекають: кожен своiм грошем свiй грiх у Бога замолюе. А там вдячностi, поклону ждуть.
– Ти жебраеш?!
– Всiляко доводиться. Я здебiльшого партачу. Образочки iз святими трiйцями на лубках малюю, кубки з фiгурками амурчикiв клепаю – такий товар iде на престольних храмах, вiдпустах, тiльки не завжди iх продаси, бо за партачами нюшкують цiпаки – famuli civitatis[19 - Мiськi наглядачi порядку (латин.).]. Нецеховi ремiсники тiльки два рази на рiк мають право збувати свiй крам на мiських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.
– Яке лихо спровадило тебе сюди?
– Свинячi вуха архiепископа.
– Не второпаю…
– Послухай, коли хочеш.
Повернувшись з трирiчноi мандрiвки, Яцько Русин засiв за образи – мав iх намалювати три. Несповна мiсяць розмальовував по липовiй дошцi розiп'ятих Ісуса i двох розбiйникiв, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розiпни його!» Похвалив Симеон Владика i сказав намалювати королiвськi лови. Це теж легко далося Яцьковi – подiбну сцену вiн розмальовував у спальнi Ягайла: розлюченi хорти й загнаний ведмiдь удалися немов живi, обличчя короля вражало мужнiстю, з пiдлесливим захватом споглядали ловчi, як вiнценосець убивае звiра рогатиною. «Це сподобаеться цехмiстровi», – сказав Владика i загадав ще одну роботу: портрет будь-якого львiвського вельможi на весь зрiст. Саме тодi навiдався до цеху канонiк вiд архiепископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви i навiть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра – старости руського. Канонiк передав цехмiстровi повелiння: iх ексцеленцiя бажае мати свiй портрет. Яцьковi – карти в руки. Цех охоче довiрив маляревi, який розмальовував Вавель, вiдтворити на полотнi лик львiвського iерарха. Та з цього й почалися усi Яцьковi нещастя…
– Я не мiг iнакше, – говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прiчi. – А втiм, спочатку все виходило так, як того бажав архiепископ. Показна статура в пурпуровому одязi й золотiй iнфулi[20 - Митра (церковн.).] iмпонувала iерарховi. Святенницькi очi з прихованою за лудою побожностi жорстокiстю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслiдувати кракiвського епископа Олесницького. Тонкий нiс iз сплющеними нiздрями, на думку архiепископа, пiдкреслював його вольовитiсть. Схвалив теж святий мое вирiшення лiнii рук: складенi до молитви, вони не сходилися долонями – отак кинеться i увiп'еться ними комусь у горло. Тiльки вуха… Я iх викiнчував в останню чергу. Тi великi з напухлими мочками клаповислi вуха надавали натурi звiрячого виразу, i коли я вималював iх з найдрiбнiшою достовiрнiстю аж до бородавки, що вiдтягала лiву раковину вниз, архiепископ, глянувши, позеленiв вiд прихованоi лютi, злодiйкувато позирнув на канонiка, який був присутнiй на всiх сеансах, чекаючи вiд нього допомоги в цiй делiкатнiй ситуацii. «Swietnie, swietnie[21 - Прекрасно (пол.).], – уклонився канонiк, – тiльки пан маляр, очевидно, не знае того, що портрет буде висiти з правого боку олтаря у катедрi, i е певнi, прийнятi католицькою церквою, канони iконопису… – Вiн показав на лубочний образок, що висiв на стiнi: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. – Деякi елементи iконопису повинен запозичити пан маляр…» – «Przeciez nо…»[22 - Авжеж (пол.).], – вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, пiдмалював Йосифовi вуха й подався з портретом додому. А тодi почалися моi муки. По ночах мордувало мене сумлiння за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своему пензлевi. На полотнi пишався благодiйник – так змiнився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродiй верховодив костьолом у Львовi на початку п'ятнадцятого столiття, або ж, дiзнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцiнюючи портрет, вiн сам не мiг збагнути, що йому бракуе. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совiстi, я взяв шматку, вмочив ii у покостi, стер вуха Ісусового опiкуна i з пам'ятi намалював Одровонжевi.
Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин принiс до цеховоi господи три своi роботи i набитий грiшми гаманець – на багате братське пиво. Вiд Одровонжа прийшов канонiк, щоб закупити портрет архiепископа, як тiльки новачка приймуть у майстри.
Цехмiстр вiдкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася – всiлякi суперечки, колотнеча при вiдкритiй скарбонi суворо заборонялися, – усi встали i вголос помолилися.
Пiсля молитви майстри, челядники й учнi посiдали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли припертi лицевим боком до стiни. Показав першу – розп'яття. Старi майстри схвально похитали головами, цехмiстр – теж. Далi – королiвськi лови. На заднiх лавах прошелестiв серед челядникiв i учнiв захоплений шепiт – картина вражала застиглiстю стрiмливого руху. Прийшла черга показувати третiй, головний майстерштик – портрет вельможi. Видно було: Яцько чомусь вагаеться. Вiн пiдiйшов до полотна, хвилину постояв, потiм, нiби зважувався на вiдчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачiв портрет. На майстрiв дивився пiдступний ханжа з огидним ликом гемонськоi тварюки.
Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архiепископ мусив бачити, що малюе Яцько на полотнi: на заднiх лавах дружно пирснули смiхом челядники, а тодi канонiк, прийшовши до тями, закричав:
– Маляр лотр! Вуха, вуха чиi?
Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:
– Та чиi ж – Одровонжевi! Я мав честь бачити його ексцеленцiю зблизька. Чей же не свинячi!
Вибухнув регiт на заднiх лавах. Канонiк пiдбiг до Яцька i схопив його за вилоги каптана.
– Чиi вуха, пся крев?!
Яцько вiдштовхнув канонiка, цехмiстр закликав до порядку, але було вже пiзно. Челядники посхоплювалися з мiсць i сердитi на святенника, через якого ось пропадае лiбацiя[23 - Цеховий бенкет.], потягнули його в темний кут господи, частуючи пiд боки стусанами. Хтось клацнув вiчком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бiйки. Почалася веремiя…
Яцько замовк.
– А потiм? – повернув до нього голову Арсен.
– Потiм… Потiм сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмiстра портрет, щоб його, бува, не вивiсили, а мене наказав вигнати з цеху.
Коли Яцько забрав своi пожитки i прийшов до Владики прощатися, той дорiкнув йому:
«Навiщо ти вилiз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Дiви Марii, коли вже так хоче».
«Не кривiть душею, майстре. Самi хмурилися, коли я показав вам портрет, той – з Йосифовими вухами… А втiм, малюйте собi херувимiв, я не вмiю…»
«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»
«А коли маляр домальовуе чортовi ангельськi крила, то це не означае, що вiн пропав? Коли лжу за правду пiдносить?»
«У кожнiй лжi е зерно правди. І нашi нащадки знайдуть ii».
«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»
«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»
– Оце й усе, – закiнчив Яцько. – Владицi пробачили за мене – вiн погодився робити для катедри вiтражi. Хойнацького визнали призвiдцею ребелii i присудили його до двохсот поклонiв у цеховiй каплицi й одного каменя воску. А я опинився на задвiрках Вавiлона.
Дверi до комiрки прочинилися, крiзь отвiр просунулася голова корчмаря.
– Пора, – сказав. – Давайте плату i йдiть, коли не залишаетесь на другу нiч.
Яцько Русин благально глянув на Арсена, i той замовив вина.
– Залишайся зi мною, – сказав Яцько, коли знову захмелiв.
– Та замовкни, ти! – скипiв Арсен.
– Рачил би тобi, ведлуг давнього обичаю, не зарiкатися вiд лазаревоi суми…
– Хто намовив тебе i чиiм язиком говориш? – скрикнув Арсен, згадавши, що такi слова вiн уже чув бiля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, нiби вiдпрошувався вiд напасника: – Зрозумiй же, Яцьку, що я музикант, i хлiб собi завжди знайду.
– Жебраки також мають лiри…
– Чого ради тягнеш мене у свою твань? – з докором мовив Арсен.
– А ти сведецтво маеш, що не у твань iдеш?
Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:
– Ай джан, залишайся у мене на службi, менi музикант ой як потрiбний!
– Та пропадiть ви пропадом! – розлютився Арсен, вiддав корчмаревi плату, Яцьковi всунув у долоню монету i вийшов з корчми, грюкнувши дверима.
Яцько Русин вийшов слiдом за ним на порiг.
– А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! – гукнув.
Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомонiло передмiстя, снували люди, мов мурахи, вимiшуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марii Снiжноi звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, i водночас вiяло вiд неi холодною тривогою.
