скачать книгу бесплатно
– А я, а я, а я – куди дiнусь?
– Генне! – вдарився об поли Свидригайло. – Не взяв тебе чорт до розсолу, не вiзьме й до юшки!..
На Михайла Осташко Калiграф, повернувшись увечерi до своеi кiмнати, яку наймав у купецькiй гостi, записав у книгу таке:
«Зрозумiвши цесарськую з Вiтовтом лiгу, же двi корони посилае Сигiзмунд – одну Вiтовтовi, а другу Юлiаннi, жонi його, поляки вирушили в поле i положишися межи лiсами на Турiй горi, аби послов з коронами похватали. А гди посли довiдалися, же поляки на них стережут, вернулися до Сигiзмунда-цесаря, iх же поймали i корону доставили в столицю польську. Учувши то, Вiтовт упав у хворобу i умер у Тракаi, маючи вiку от рожества своего бiльш, нiжлi лiт вiсiмдесят.
Поховано у Вiльнюсi з великим плачем i жалостiю. І положиша його тiло в костелi святого Станiслава подле дверей захристейних. Великим же князем Литви став Свидригайло».
Другого дня Осташко вирушив з Вiльнюса на Луцьк – Олеськ.
Роздiл восьмий
Кому повiм печаль свою?..
– Кноффель, еin Becher Wein![31 - Келих вина (нiм.).]
Власник непоказноi з виду, зате вибагливоi на вибiр питва пив'ярнi, що сиротiла за Латинською хвiрткою бiля Сокiльницькоi дороги, перехилився через шинквас, глянув спочатку на ратушеву вежу з годинником – ii видно було крiзь отвiр дверей, – потiм на ставного парубка в поношенiй свитi й хукнув у долонi: клiентiв сьогоднi вiн ще не мав.
– Доброго ранку, Herr Musiker![32 - Пане музиканте (нiм.).] Рейнське, бургундське, мускатель?
– Усього потроху – в один кухоль.
– Чудово! – Шинкар повернувся до бочок i, спритно виймаючи чопи, вмить нацiдив у масивний пугар хмiльноi сумiшi. – За що, за кого пан музика так зранку п'е?
– За круля!
– Браво, niech zyje krоl![33 - Хай живе король! (Пол.)] Маю надiю, що до вечора назичиш йому багато лiт… – Шинкар нагнувся до Арсена, таемниче пiдморгуючи: – Чув якiсь новини?
– Оголошено привiлеi руськiй шляхтi, розумiеш, Кноффель? Руський шляхтич мае право на свiй герб!
– Руський шляхтич? Де ти бачив руського шляхтича? Sa, popi i chlopi[34 - Є попи i хлопи (пол).], це я знаю, а…
– Видно, що е… Вчора новий бургграф iменем короля оголосив… noch einmal[35 - Ще раз (нiм).], Кноффель… оголосив русинам привiлей. Отак, мовляв, i так: не пiднiмайте коромоли, не слухайте, що робиться там, у Литвi, у нас усi рiвнi… Вiват круль! Кхе-е… А православним мiщанам дозволено супроводжувати померлих через Ринок на цвинтар, тiльки щоб на розi Руськоi свiчки гасили. А там i так вiтер задувае, знаеш, як тягне з Татарськоi, ха-ха!.. Налий ще за круля. Маю тi привiлеi в дулi, але ж король менi, менi… Наливай, не бiйся, я вчора заробив, адже грав на бенкетi пiсля виборiв бургграфа. Тобi дивно? То я зараз таке скажу, що вмреш. Ти розумiеш, Кноффель, я прожив на свiтi двадцять вiсiм рокiв, пiвсвiту перемiряв своiми ногами, а не знав, що все робиться руками короля. Гадав: люди самi собi живуть, iдять, працюють, будують, малюють, спiвають, убивають, крадуть, моляться, жебрають, дають ялмужну, торгують – так нi, дзуськи! Усiм кермуе круль. Бо ж коли вiн знае про мене, бродячого музику, то значить – знае все. Отож я учора грав на бенкетi i в думцi молився за здоров'я Хойнацького – допомiг менi маляр урвати такий заробiток. Ти ж знаеш: за цей рiк мало-м не здох. І в тебе грав, i у дворах, i на ярмарках… А бургграф пiдпив i каже менi при всьому вельможному патрицiатi: «Призначаю тебе головним музикантом у патрицiанськiй лазнi!»
– Mein liber Gott![36 - Мiй любий Боже! (Нiм.).]
– А бачиш! Очима бургграфа запримiтив мене сам король. Шiсть кiп на рiк! Це i iсти, i спати, i Симеону Владицi борг сплатити, ще й на «бичий»[37 - Податок з нежонатих.] податок вистачить, бо женитися не хочу. Ну, бувай. Панський музика Арсен цiлий день нинi ходитиме на радощах вiд пив'ярнi до медоварнi, мов той колядник з козою.
З боку Полтви долинув густий тупiт копит – Кноффель вибiг з корчми. Вийшов за ним i Арсен. Згори, вiд Юрського монастиря, спускалася до мосту кiнна хоругва, вершникiв зо триста, попереду лопотiв на вiтрi стяг з бiлим коронованим орлом посерединi полотнища.
– Торги, торги! – сплюнув у пучки Кноффель. – Скiльки iх уже перейшло за цей тиждень. І як вони вмiщаються у Низькому Замку?
– Високий Замок теж весь запруджений вiйськом.
– Буде вiйна?
– Тут? Хто сюди зможе дiйти?.. Торгуйте собi спокiйно, пане Кноффель. А взагалi – що ми знаемо чи можемо… Людина – це нiщо. Комаха…
Над замерзлою Полтвою мела низька поземка, бовдурився обiч нiмий млин, крiзь сиву iмлу проступали обриси Юрського монастиря. Бервена на мосту лунко гримотiли, скрипiли палi, вершники iхали мостом по два, на цьому боцi четверилися й звертали до в'iзноi брами Низького Замку – резиденцii старости Пйотра Одровонжа.
«Іменем короля… Наказом бургграфа… Повелiнням старости… руками посiпак… Усi в цьому мiстi i поза мiстом, у державi, у свiтi… Воiни, купцi, мiщани, ремiсники, музиканти, малярi, жебраки – iменем всесильних. Живуть на землi з iх дозволу, за iхнiми розрахунками. Мурахи, кроти, слимаки…»
– Слабке вино в тебе, Кноффель. Скiльки випив, а в головi дзвiнко, як у моздирi. Пiду на Ринок. Бувай здоров, niech zyje krоl…
– З Богом, з Богом. Тiльки затям – замикаю iз заходом сонця.
Арсен вернувся назад до мiста. У грудях будо тоскно, терпко, сухо, немов тiею розмовою у Кноффеля вицiдив iз себе душу. За Латинською хвiрткою зупинився, глянув на готичний шпиль катедри. Вiкна фасаду мiнилися рiзнобарвними вiзерунками; голубi, зеленi, кармiновi барви оживляли понуру споруду, робили ii легкою, урочистою.
«Кожен мазок, кожен камiнь, капiтель, карниз – руськi», – згадалась Арсеновi постiйна фраза майстра Симеона Владики, колись гордого, тепер хилого й пониклого, – нею вiн щодня утiшав себе, йдучи до катедри робити вiтражi. Нi, не втiшав, визволявся з мурашника, шукаючи для своеi роботи, яку вiддавав гнобителевi, вищого сенсу.
«Дури себе, майстре, дури. Вiтражi руськi, костьол же польський… А Хойнацький шукае себе в мурашнику ще iнакше: поклявся, що не намалюе портрета жодного пана, i, щоб жити, фарбуе у магiстратi дверi, покривае бронзою фiгури, виготовляе рiзноколiрнi скельця для лiхтарiв, яких ставлять навколо ратушi. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донинi було iнакше: я ще заробляв по-скоморошому, не брав грошей у сильних свiту сього. Що ж придумати русинському музикантовi, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привiлеi… Ходитимуть до лазнi пани русинськi – своiм буду грати! Тьху…»
Невже один Яцько Русин вiльний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совiсть – за цiлий рiк нi разу не провiдав Яцька – боявся. Боявся, що не витримае i вiзьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки нi разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допомiг Хойнацький… Тепер буде мати хлiб. Панам гратиме? Всi панам грають. Усi. Такий свiт. Хтось там бунтуе? І що – все одно потiм упокориться.
На ратушевiй вежi вдарив годинник. Сполоханi ворони злетiли зi шпиля i сiли на стовп, що височiв бiля лобного мiсця. Нiби прокинувшись, глянула з великоi iкони, вправленоi у вежу годинника, Пречиста Дiва, очi ii зупинилися на двох фiгурах, що, оберненi одна до одноi спинами, стояли бiля стовпа страти: Фемiда iз зав'язаними очима i кат з мечем.
«Оце символ усiеi нашоi правди i волi, тож мовчи й радуйся прожитим днем, дякуй Господу Богу кожного ранку за те, що бачиш iще землю, i небо, i людей, i цих хоробрих ворон, якi – единi у мiстi – без страху перед карою зафайдують голови слiпiй Фемiдi й жорстокому катовi».
Арсен пiшов краем ринкового квадрата, минув патрицiанську лазню на розi Шевськоi, згадав, що завтра прийде сюди i життя його пiде новим трибом: звернув на Рiзницьку з рядом м'ясних ще порожнiх яток i вийшов на Францисканську, в яку впирався тильним боком Низький Замок.
Зупинився. Нiби вперше побачив цi високi фортечнi стiни й готичну вежу над ними, i весь рiзноманiтний ансамбль гостроверхих будiвель. Арсен не раз споглядав резиденцiю львiвських правителiв, але в цю мить усвiдомив, що саме тут розмiщаються покоi короля, який часто приiжджае до Львова, кiмнати старости й бурпрафа, що саме тут вирiшуеться доля тисяч людей i його доля – теж; i як то так, думав вiн, що звичайнiсiнькi на вигляд люди якимось чудом проникають у цей замок i дiстають тут необмежену владу. Їх слово – i людниться Ринок, вiдчиняються крамницi, броварнi, ятки, iх слово – i Галицьку браму бiжать обороняти кравцi i стельмахи, а башти над Полтвою займають крамарi й пекарi; iх слово – й на галерею ратушi виходить сурмач, оголошуючи суд; iх слово – i мiський кат, той, що в iншi днi вивозить за мiсто смiття, здохлих псiв i котiв, стае раптом паном людського життя; iх слово – гримлять гармати… Все дане зверху й таке мiцне, що людинi годi з цим боротися, людина таки справдi мурашка, яка мусить виконувати вiдведену iй функцiю i, крiм неi, вона нiчого iншого не бачить i не знае, i коли та мурашка зупиниться або спiткнеться, або не дай Боже, пiде супроти – ii усувають, викидають, вiдштовхують, убивають, щоб не заважала.
– Гей, з дороги! – хтось крикнув позаду Арсена.
Вiдскочив набiк, – ось бачиш, зупинився i вже став комусь на завадi, а вчора, видно, стояв на належному йому вiдведеному на той час мiсцi – на нього не кричали, навпаки – запримiтили й переставили на бiльш вдале мiсце; усе тут вимiряно, визначено сильними людьми, котрi бачать свiт зверху, а тобi слiд iти сумирно в потоцi й дивитися перед собою на вiдстань свого власного кроку.
Арсен вiдступився, пропускаючи повз себе чотирьох слуг, що несли палантин, а в ньому патрицiя: може, це староста, бургграф, писар, радник, лавник, а врештi, яке це мае значення – несуть слуги сильну людину, вiд якоi цiлком залежить i Арсен, i всi люди в цьому мiстi.
Ха… Арсеновi пригадалася побрехенька чи то правда – говорили таке мiж собою малярi: а може, у цих самих носилках несли два або три роки тому магната Якоба з Кобилян герба Гримала, який спокусив Соньку Гольшанську, четверту жiнку Ягайла, забувши на той мент про те, що готичнi вежi Низького Замку сягають зiр, а пiдвали входять у пекло. Запроторили в темницю могутнього могутнiшi, i вiн перестав бути всесильним, i слово його бiльш нiчого вже не важило. Якоб зiгнив у тюрмi, королева ж присягнула на вiвтарi, i капiтул визнав ii невинною. Словом, людина – це нiщо, вища сила керуе нею. Тож даремно борсатися, марно втiшати себе, що за твою працю згадають тебе нащадки, глупо видумувати собi вищу мету, заради якоi готовий покласти голову пiд сокиру, – дурницi все те. Кожному вимiряно, визначено, нiхто не мае своеi волi, усi – вiд найвищого до мiзероти – невiльнi, i якщо хтось i став на прю, то тiльки для того, щоб своею волею накинути комусь неволю, сам же з одного зашморгу вставляе шию в iнший.
Але можна бути вiльним – для цього так мало потрiбно. Позбудься тiльки iлюзii про важливiсть свого iснування. Заробляй на хлiб, не улещуючись до хлiбодавця, зневажаючи його в душi, i знайди для себе маленьку мету – що всi цi втiхи згадаеш у свою судну годину i зрадiеш ними перед смертю. Може це бути вино або жiнки, або ж – найпростiше: у кожну вiльну хвилину зумiй радiти з того, що тобi дано бачити живий свiт. Ти мучишся, ти голоден, тебе б'ють, ти змерз – усе це видасться тобi марницею, коли усвiдомиш, що ти мiг зовсiм i не появитися на свiт i не знав би, що таке голод, холод, побоi i вiдпочинок вiд них. Тiльки так можна знайти для себе сенс iснування у цьому розмiреному сум'яттi.
Мiсто оживало, люднилося, метушилося – усi чогось потребували. Купець починав ошукувати, лихвар нараховував лихву, суддя шукав винного, кат чекав жертви, Владика видумував для себе безсмертя, Хойнацький стоiчно малював дверi в магiстратi, вiрячи, що слава сама його знайде, у пив'ярнi на Вiрменськiй Арсеновi не доливав шинкар, бажаючи розбагатiти.
Тiльки гусляревi стало легко й затишно – у своiй самотностi, вiдокремленостi вiд людей вiн знайшов волю у невiльному свiтi. Пив i заздалегiдь втiшався словами, якi скаже Симеоновi Владицi, коли повернеться до його пiддашшя на Руськiй:
«Майстре, ви всi раби, а я вiльний. Я спiваю для насолоди самому собi – мов птах. Спiваю не за плату, я беру плату для того, щоб спiвати. І менi байдуже, хто мене слухае i як оцiнюе мiй спiв. Усi на свiтi – раби, бо хочуть багатства, влади i слави. А я – лише малоi втiхи для себе. І тому ви уподiбнюетеся до блазнiв, я ж – до солов'я!»
Перед вечором Арсен вийшов з пив'ярнi на Вiрменськiй, поплiвся провулками й забрiв до еврейського кварталу. Прохожi вступалися йому з дороги, i з цього вiн був задоволений, приемне вiдчуття незалежностi, вiдчуження вiд юрби грiло його все бiльше, Арсен почував себе зовсiм самотнiм i вголос наспiвував вуличну пiсеньку, яку почув уже тут, у Львовi:
Dziwna rzecz, ze pan ekzaktor stal sie faraonem
On z zydami wojne toczy, krzywde czyniac onym…[38 - Пан екзактор фараоном став не без причини:З евреями править вiйни, кривдить iх щоднини (пол.).]
Спiвав i думав, що якби вiн завтра не йшов на службу до патрицiанськоi лазнi, то цiею пiсенькою тут, на Бляхарськiй, таки б заробив якийсь грiш у цих скупих людей у жовтих ярмулках i в сукманах з жовтою латкою на грудях. Але не мусить – заробiток учорашнiй i завтрашнiй уже дав йому волю, проте пiсенька доспiвувалася сама з веселим присвистом:
Nie grosz od trzech, ale trzy bierze od czwartego
Grosz do skarbu oddaje, a trzy do swojego![39 - Не грiш iз трьох, але три з четвертого мае,Грiш до скарбу вiддае, три собi ховае!(Переклав з польськоi Р. Лубкiвський.)]
Назустрiч йому йшла жiнка у фалдованому плащi i Баликовому чепчику, вона чомусь не хотiла обминати його; Арсен, заточуючись, вiдступив набiк, але жiнка вперто йшла на нього. Зупинилася, обдала теплим подихом i з безсоромною вiдвертiстю дивилася йому в очi.
– Добрий вечiр, пане музиканте…
Вiдсторонив ii рукою, буркнув:
– Хоч би очi опустила, безстиднице!
– Ту patrz na ziemie, bo jestes z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego zebra[40 - Ти дивися на землю, бо ти з глини, а я буду на тебе, бо створена з твого ребра (пол.).]. Гарно спiваеш. Може, пiдеш у нашу синагогу за кантора? А-а, русин… А я жидiвка Ханка. І обое ми по вулицях волочимось. Ходiм, звесели мою самотнiсть. Я в боргу не залишусь, я вмiю… Мене люблять i вiрмени, i поляки, а русина ще не мала.
– А ти… – Арсен спробував посмiхнутися. – Ти це теж робиш з благословення короля?
– Що, що? А-а, так, i кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гiрший… No chodz, przeciez nie jestes sodomita![41 - Ну, ходи, чей же ти не содомiт! (Пол.).]
Повiя узяла його за руку, i вiн слухняно пiшов за нею, бо був вiльний i мав свое право на маленькi втiхи, а нiчого великого не жадав. Нинi було вино й буде жiнка, завтра прийде якась нова радiсть; жiнка звернула в браму, що вивела в тiсне, оточене високим муром подвiр'я, потiм вони пiднiмались стрiмкими рипучими сходами вгору. Вiд теплого дотику жiночоi руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тiло, коли жiнка вiдмикала дверi; у кiмнатi вiн уже нiчого не бачив – тiльки ii шию, плечi, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав ii, вона прошепотiла: «Ти такий голодний, а грошi маеш?», вiн вийняв з кишенi все, що залишилось, дав iй, вона ахнула: «Та коли я це вiдроблю?», Арсен упився в ii губи i потягнув до ложа.
Шал минув так раптово, як i прийшов: жалюгiдне вiдчуття спустошення протверезило Арсена, вiн боязко глянув на жiнку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер – змучену, зношену, з прив'ялими слiдами давньоi краси, пiдвiвся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. «Оце й усе… І нинi, i завтра, i завжди – дрiбнi радостi, якi мають принести менi свободу, життевий смисл i втiху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, вiд яких вiн утiкае, щось е iнше, вище, краще, вони борються за те, а вiн не вмiе, а тому глузуе з них; сердитий був на жiнку – сильну, здорову, яка теж, подiбно, як i вiн, утiкае вiд життя, рятуючись брудною волею; жiнка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме вiдробляти всi грошi, i вони обое тихо розiйшлися б, коли б Арсен не сказав:
– Мiцна, як кобилиця, а…
– А ти! – прошипiла вона, пiдвiвшись на лiктi. – Ти не продаешся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах i в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камiнь, не куеш, не шиеш, не копаеш, не воюеш! Я тiло продаю свое, ти ж – душу… А до моеi вам усiм зась, бугаi голоднi! Та, може, я… Та, може, я за цi грошi сина утримую в Ягеллонському унiверситетi. А ти, що ти iз своеi ганьби придбав: вино i курв!
– Я не мав мами… мене не утримували… – прошепотiв Арсен i стиснув до болю повiки. Ілюзiя свободи, яку вiн видумав нинi для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, – докторськi тоги, аудиторii, диспути i жебраний хлiб жака, й обличчя дiвчини – едине, яке йому запам'яталося з усiх жiночих облич, постало перед ним i зникло, i в цю мить вiн уперше вiдчув, як жорстоко тисне на нього свiт лещатами безвиходi; вiн радiв, що вивiльнився з неволi, а ще дужче впокорився, i тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землi, не можучи вдихнути повiтря, пил набиваеться в очi, рот, вуха, i вiн гине, мов черв, пiд ним.
Струснув собою, хмiль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсiм близько, iснував свiт, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена вiн був недосяжний. Хмiльна патока гусла, твердла, вiн застогнав: «Я ж не слимак…» – i звалився на пiдлогу.
…Лежав i нiжився на високих подушках, на бiлих простирадлах, пiд пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, вiн гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очi; Арсен вiдчув бiля себе тепло дiвочого тiла, йому хотiлося вiдкинути ковдру й поглянути, i притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволi й м'якi; добрий i щасливий, вiн мiг лише прошепотiти:
