скачать книгу бесплатно
Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав на Галицьку землю.
Зима зустрiлася з весною задовго до Стрiтення. Вранцi несподiвано подув з Гологорiв на Вороняки теплий вiтер, наче прорвався враз з iх гарячоi утроби. Пiвдня шугали бiлi стрiли з Пiдлиського хребта на Гавареччину, яка багато днiв проспала, засипана снiгом, у глибокiй вижолобинi; до вечора снiг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночi задзвенiли струмки. Вони наздоганяли один одного, збiгаючи з горбiв, зливалися i квапилися з обох схилiв гiр – котрi до Стрипи й Серету, котрi до Стиру й Бугу – розмивали кригу на рiках, й другого дня рушили до морiв веснянi води.
Ще позiхали гончарi в простуджених хатах, цiпенiла замерзла глина в купинах на подвiр'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торiшня сажа, а вже протоптували до обiйсть першi стежки десятники Давидовича, який розкидав своi маетки по Одеськiй землi, мов струпи по тiлi; гримали у дверi, вимагаючи чиншу.
Суддя готувався до весiлля.
Гончар Микита – вiн восени взяв собi iз Шпиколосiв, що бiля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якоi пальцi звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузi масну глину, – Микита чекав весни, немов спасiння, i зрадiв iй, такiй раннiй, бо, як то кажуть, з'iв русин головку маку i два тижнi постить… Негучне весiлля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього лiтнього заробiтку на брагу, а за жiнчине прокапарили зиму.
Потекли першi потоки, а вiн уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла i можна було б йому з жiнкою витрутити через прикрий Пiдлиський хребет вiзок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.
Обое з Марiею знiмали з настилу пiд стелею начорно випаленi дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил i в думцi пiдраховували, скiльки кiп вторгують на першому ярмарку. На подвiр'i почулися важкi кроки, повз маленьке вiконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тiнь, дверi з грюкотом вiдчинилися, на порозi став тивун суддi Давидовича – Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись вiн дячкував у Пiдлиссi, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лiнивого, а потiм суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цiй службi Давидович навчив Мартина справно орудувати шкiряною, в гудзах, нагайкою – коли не бив Мартин, били його, а потiм поставив тивуном на Гавареччинi.
Микита стояв посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завiтав такоi ранньоi рiчноi пори, адже у кметiв i ремiсникiв усе повимiтано в домах – i хлiб, i грошi, та й на панщину ще не час гнати – снiг лежить на полях, а чинш платиться пiсля жнив…
Марiя, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:
– Рiчний чинш плати, Микито!
– Змилуйтеся, Мартине, – аж тепер зiгнувся гончар, чорнi кучерi впали на чоло. – Цiлу зиму на ярмарки не ходив, у хатi й пiвгроша немае.
– Гривню, Микито! – крикнув тивун.
– Гривню?! Стiльки ми нiколи не платили… Таж за гривню треба два мiсяцi, не розгинаючись, у полi робити, кабана вигодувати… Що за бiда лучилася у пана суддi, що вiн…
– Не бiда, а весiлля! Пан староста Івашко дочку за суддiвського сина вiддае.
– Ов-ва! – сплеснув руками Микита, i зла посмiшка пробiгла по його смаглявому лицi. – То мусить вiдкласти свайбу до осiннiх м'ясниць, коли так бiдно в нього дiеться. Гончарi теперки не годнi скластися навiть на бочку пива для пана суддi.
– Пащеку розкриваеш! – Скрибка вихопив з-за халяви нагайку i потряс нею перед носом Микити.
– Гей, чоловiче добрий, – схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ястi, – я тобi не закуп i не каланник… Я тобi не татарин-невiльник, – добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, – щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш пановi суддi справно заплачу, хай тiльки-но стежки пiдсохнуть, щоб вибрався на торги.
Лице гончара знову подобрiло, вiн вiдпустив тивунову руку, той вiдступився i, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марiя прискочила до Скрибки, i нагайка стьобнула ii по обличчi, залишивши скiсний пруг вiд вуха до уст.
Зойкнула жiнка, оскаженiв гончар, схопив, що перше потрапило пiд руку – двоухий дзбан, – i розкришив його на головi тивуна. Той упав на колiна, потiм на лiктi, i, обм'яклий, простягнувся на пiдметенiй долiвцi.
Марiя залементувала. Микита нагнувся – тивун не дихав.
– Я убив його, – сказав спокiйно i почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потiм глянув на жiнку i повторив уже зi страхом у голосi: – Я убив його…
Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволiк на подвiр'я, потiм вернувся до хати, витер об холошi долонi й мовив до жiнки:
– Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я пiду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповiм йому все. Кажуть, вiн справедливий чоловiк, та й суддя йому пiдлягае.
Двiр Івашка Преслужича-Рогатинського стояв окремiшньо вiд мiста неподалiк замку, за нижнiм валом. Високий частокiл, що обгородив дворовi будiвлi, сходився з обох бокiв до залiзноi брами – парадного входу. Бiля брами стояв озброений стражник.
Гончар Микита крадькома, нiби вже всi в мiстi могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив ii. Стражник загородив йому дорогу алебардою.
– Я до його милостi боярина, – промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалi чiткiше приходило усвiдомлення кари, яка його чекае за вбивство тивуна, але iншого порятунку, як признатися у всьому старостi, не мiг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли iншого свiту поза Олеськом i Гавареччиною не знае; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшнiше. Вiн повторив: – Я до пана старости Івашка Рогатинського.
Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усiх – вiд багатих землян до найбiднiшого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нiкого з посполитих.
Микита зайшов до вiтальнi, обвiшаноi зброею та вистеленоi кабанячими шкурами, i довго чекав. Врештi iз хоромiв крiзь боковi дверi увiйшов бородатий чоловiк у повiсм'янiй вишитiй сорочцi. Гончар упiзнав у ньому старосту i впав на колiна.
– Встань, – мовив Івашко. – Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоiв що?
– Я тивуна… тивуна гаварецького, що вiд суддi Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нинi… убив, – простогнав гончар.
– Убив?! – Івашко аж присiв на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремiсника, який, здавалось би, i мухи не здатен роздавити. – Як – убив?
– Горшком, ваша милосте…
Івашко прикусив спiдню губу, що затремтiла вiд смiху, i допитував далi:
– За вiщо ти його убив?
– Я не хотiв… Вiн чиншу жадав, на переднiвку – чиншу цiлу гривню, бо суддя весiлля синовi справляти мае, а в мене й пiвгроша не знайдеться – на свое весiлля восени геть усе витратив… Вiн ударив мою жiнку нагайкою по лицi, а менi Бог тяму вiдiбрав…
Івашкове обличчя спалахнуло червiнню. Злiсть на скнарiсть Давидовича змiшалась з гнiвом на непокiрних пiдданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередоднi весiлля, яке мае вiдбутися пiслязавтра, нiчого доброго не вiщуе. Вiн сказав жорстоко:
– Убiен будеш за вбивство.
Плечi в гончара опустилися, впала голова на груди.
– Вивести його! – гукнув Івашко до одвiрного.
Втiм, у дворi почулися чоловiчий i жiночий голоси, якесь дивне хихотiння. Івашко вийшов на порiг. Бiля брами стояла молода жiнка в хустинi, зсунутiй на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а вiн блаженно смiявся i повторював одне й те ж:
– Я iнклюзник! Я iнклюзник…
Жiнка покинула тивуна й пiдбiгла до боярина.
– Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив вiн нiкого, – залебедiла. – Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тiльки смiеться…
– Я iнклюзник, – переконував тивун стражника. – Дам тобi один грош, а менi вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша iнклюз, i вiн назбирае синовi на весiлля купу срiбла. Я чорта поцiлував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…
– Вiдведiть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, – звелiв Івашко. – А цього, – показав на Микиту, – до замку, в татарню!
Орися чула все.
Вона сидiла у дiвичнику й вишивала нелюбовi весiльну сорочку. Знала давно, що не мае волi, хоч батько ii безтямно любить. Сказав колись: «Королi з королями, бояри з боярами, смерди iз смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвiгу за Ягайла – чи iх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо менi з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема ii волi, i звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неi двiчi на тиждень i водно теревенив про те, скiльки в теребовельському маетку, який буде належати йому, ланiв, скiльки челядi чорноi – парубкiв, i челядi бiлоi – жiнок, скiльки служб тяглих людей, а скiльки бортникiв, риболовiв i сторожiв, сокольникiв, бобровикiв, конюхiв, лiсничих, бондарiв, ковалiв i теслiв.
Слухала i знала, що все це буде належати iй, i поволi зживалася з цiею думкою. Лякали ii тiльки блiдо-сiрi, прозорi, аж безбарвнi очi жениха, в яких сидiли причаенi цяточки зiниць; тi зiницi дивилися на неi колюче, немов цвяшки, i нiколи не теплiв, не каламутився i не хмурнiв колiр довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покiрно готувала себе до замiжжя.
Аж той гусляр – з карим, густим, немов смола, поглядом вiдкрив iй зовсiм iнший свiт, попри який сама ходила досi, минаючи його стороною, навiть не гостюючи в ньому. Свiт сотень, тисяч людей, котрi мають своi бiди, втiхи, радостi, смуток, а тому й очi в них цiкавi й напруженi, теплi або смутнi, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, i нiхто iм не пiдносить готового, такого, що не забарвлене анi смутком утрати, анi радiстю знахiдки… А той гусляр перший дiткнувся ii, бо Адам навiть не сiдав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в ii уста, хоч вона просила легкого цiлунку, i Орися втекла тодi з тим болем, а вiн мучить ii вдень i вночi солодким чеканням i грiховними снами…
Орися чула все. Вона припала до вiкна, коли у дворi божевiльний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срiбла на весiлля синовi – який сором, люди смiються, а вона пiде в той дiм, – не знала, за що ii батько посилае у татарню мужика, але зрозумiла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та вiдчинити iх не посмiла…
Коли спорожнiв двiр i коло брами залишився тiльки стражник, вона одяглася i, не сказавши батьковi нi слова, пiшла на цвинтар до могили матерi, що виросла два роки тому бiля каплицi святоi Катерини.
…Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав, вродливий i сумний, на землю, де жила його Ізольда…
Текли веснянi струмки помiж горами, а Орися молилася на могилi матерi словами, якi прийшли до неi нинi самi – не з церкви i не з псалтиря, а вiд дiвочоi тривоги:
– Нагрiшила я мислями, Боже, Боже, – нема волi моеi. Чиста водичко-ярданичко, обмиваеш гори, корiння, камiння, обмий i мене, грiшну Орисю, вiд усякоi мерзи i пагуби, аби-м була така чесна i велична, як весна, аби-м була така красна, як зоря ясна…
Арсен зупинився бiля цвинтарноi огорожi й дивився на дiвчину в бiлому кожушку й шалевiй хустинi, що вклякла на мокрий снiг перед могилкою. Упiзнав по одежi, пригадав собi кожну рисочку ii обличчя, проте й тепер не мiг нiяк усвiдомити, що вона i та боярiвна, задля якоi прийшов до Олеська iз скоморошою братiею, щоб грати на ii весiллi, – одна й та ж людина. Тепер засумнiвався ще дужче, бо чого ж би донька Івашка, якiй завтра прийдуть дiвчата сплiтати вiнок, клячала сьогоднi на цвинтарi, мов сирота. То зрадiв: обдурила його Орися, назвавши себе боярiвною; вiн тихо вiдчинив хвiрточку, пiдiйшов i став за спиною дiвчини, не смiючи переривати ii молитву.
– Не спускай на м'я, Господи, грiхiв з ласки своеi святоi, – гаряче шепотiла дiвчина i враз стрепенулася, почувши за спиною чиесь дихання.
Схопилася, оглянулася, тихо скрикнула:
– Арсен?
Вiн узяв дiвчину за почервонiлi вiд холоду пальцi, вона не вiднiмала рук, дивилася на нього й похитувала заперечно головою, не вiрячи, що бачить того, проти якого молитву складала, щоб не приходив у ii думки нi вдень нi вночi, бо нема ii волi слухати свого серця, – то чому вiн тут, перед нею, наяву, чого прийшов, кого шукае?
– Звiдки ти тут узявся, Арсене? Навiщо?
– Ми ж не минаемо, Орисю, нi малих, нi великих мiст. Мандрiвний люд народ потiшае, потiхою на хлiб заробляе. Ми теперки в одеськiй корчмi пиво п'емо та чекаемо Стрiтення, щоб провести з музикою до шлюбу дочку Івашка Рогатинського…
– Дочку Івашка? – зойкнула Орися. – Чому – ти?
– Боярин ще в Луцьку запросив. Але признайся, дiвчино, що здурила тодi мене, що не тобi завтра вiнок на голову покладуть, не тебе позавтра пiд плач моiх гуслiв завиватимуть. Скажи, що та iнша буде, не ти…
– Та iнша буде, Арсене, – наче вiтром шелеснуло.
– А ти чия?
– Твоя була б, якби моя воля…
Вона дивилася в його очi, в яких мiнилися всi кольори свiту, збудженого нинi весною, зникли з пам'ятi блiдi, мов плiснява, з зiницями, як вiстря голок, очi ii жениха. Орися подалася уперед i вiдчула, як ii губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали i розпливалися у гарячому солодi. Був день, i серед дня коiвся несусвiтний грiх: наречена за день до вiнчання цiлувала весiльного музику…
«Сеньойри, сеньйори, чи не бажаете ви послухати пiсню про кохання…» – дзвенiли скоморошi гуслi. «Рано-вранцi каплиця вiдтворена, рано-вранцi кровиця розiлляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…» – голосила якась дивна пiсня на цвинтарi.
Арсен одiрвався вiд Орисиних вуст. Вона була така прекрасна, що самому стало страшно за себе перед ii красою, i здалося тодi йому, що вiн – не вiн, бо чи ж могла б його, бродячого скомороха, покохати найкраща у свiтi дiвчина?
– Ти Івашкова донька?
– Двi в нього доньки. Одна тебе нинi цiлуе, другiй завтра гратимеш на весiллi. Одна йтиме крiзь нетрi й болота весь вiк за тобою, друга з нелюбом у бiлу постiль ляже…
– Ходи зi мною у свiт, Орисю…
– Ходи зi мною у двiр, Арсене…
– Залиш свого батька, дiвчино…
– Покинь своi гуслi, музико…
Орися вiдiрвалася вiд Арсена, вiдступила назад до огорожi, вийшла на дорогу й подалася – поволi, поникло. Потiм зупинилася, повернулась.
– Розбий своi гуслi, Арсене. Не грай менi…
І пiшла на той бiк провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.
– Ось тобi дукат, боярине, – сказав на другий день Арсен Івашковi Преслужичу в його дворi: ще дiвчата не сходилися на заводини, та вже бiла челядь споряджала в дiвичнику молоду.
Івашко, не розумiючи, пильно дивився на засмученого й вiд смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися мiж собою скоморохи, знизуючи плечима.
– А ви вiдробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь вiддавати.
– То йди собi, Арсене, вiд нас, – мовили дударi. – Нам давно з тобою тяжко. Вiдколи з Луцька пiшли – i гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш свiтом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсiм не хочеш грати.
– Сам знаю, що треба геть iти. Прощавайте…
Арсен пiдступив до побратимiв, з якими обiйшов пiвсвiту, обняв кожного i, поправивши гуслi на плечi, подався до брами. Але вернувся. Вiн пiдбiг до Івашка, що стояв серед подвiр'я, усе ще не можучи збагнути дивноi поведiнки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:
– Не справляй весiлля, боярине… Не вiддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…
– Так ось чого ти… Чи не за тебе вiддати? – не стримав за зубами лютого крику Івашко.
І стишився, зiв'яв, бо уздрiв у цю мить тiльки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслi забув, i побачив у ньому себе самого, колишнього – молодого, вродливого, за яким пiшла, не питаючи, хто вiн, красуня Параскева, i яка то радiсть, яке то щастя було в них, а що буде в Орисi з цим холоднооким Адамом, i чому б не… чому б не…
– Боярине! – схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворiсть батька. – Я люблю Орисю, i вона…
– Вона?! – сполотнiв Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмiв скоморох просити руки боярськоi дочки – жебрак хоче стати його зятем? – Що – вона? – ступив до нього, стискаючи кулаки. – Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгiв не спустив!
Служницi чесали молоду, вона дивилася крiзь вiкно i бачила, як iшов з двору похилий гусляр, по Орисиному лицi текли сльози, а губи ворушилися у вдячнiй молитвi за те, що не обминула ii, хай i коротка, мить щастя, що спiзнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…
На передмiстi Арсен зустрiв Осташка Калiграфа.
– Заболiло, Арсене, – сказав Осташко, вислухавши скомороха. – Добре, що заболiло. А куди помандруеш тепер?
– До Львова подамся.
– Не йди, парубче, у той Вавiлон. Рать тут буде. Навiщо йдеш на той бiк? Невже думаеш, що тiльки мечами воюють? Гуслi – теж зброя. Хiба не болiтиме тобi серце там, коли тут литиметься кров?
– За кого литиметься кров? За Івашка?
– За землю нашу. За вiру православну.
– Немае у мене нi землi, нi вiри, – змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.
Роздiл п 'ятий
На задвiрках Вавiлона
Досi серце ще не болiло. Анi тодi, коли ректор Ягеллонського унiверситету заборонив схизматам проживати в бурсi, i Арсен у гуртi жебручих спудеiв пiшов спiвати «gaudeamus» попiд вiкна кракiвських мiщан, анi коли залишав уранцi нагрiту тiлом корчемноi служницi тверду постiль в убогому меркаторii, анi коли пропив останнiй квартник i з чотирма такими, як i вiн, жаками в товариствi львiвських малярiв вирушив без гроша в мандри. Веселi то були часи! Де пиво пив, там честь вiддавав i не залишався в боргу нi перед кривдниками, нi перед доброчинцями. Вся земля належала йому i кожну вiру iсповiдував.
