скачать книгу бесплатно
Кованi дверi зали для учти розчинилися, переляканi кухмiстри й креденсери збилися гуртом на порозi, чекаючи бозна за вiщо кари вiд крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, i вони дрiбно позадкували; з облицьованого кахлями камiна зникли привиди, i захмелiлий князь подумав, що вони вмить перемiстилися туди, до червоного палацу Вiтовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутне чуйне вухо: трефнiс[8 - Блазень.] Генне.
У цього блазня завидна доля. Коли Вiтовт пiсля втечi з кревськоi тюрми перебував у Мальборку при дворi магiстра тевтонського ордену, сталася така оказiя. Грали в карти: магiстр, великий комтур i Вiтовт, а поза iхнiми спинами терся, пiдглядаючи, вертлявий, худенький, зовсiм ще юний блазень, якого магiстр назвав Курчатком[9 - Das Hiihnchen – курчатко (нiм.).]. «Банк Вiтовта! – закричав нараз трефнiс. – Три королi в нього!» Скинули карти, у Вiтовта виявилось тiльки два. «Де третiй? – спитали комтур i магiстр у знiченого вигнанця. «Третiй – вiн! – показав трефнiс на Вiтовта. – Хiба Литва – не королiвство?»
Незабаром пiсля цього з допомогою хрестоносцiв Вiтовт посiв престол у Вiльнюсi, а блазня, який напророкував вигнанцевi удачу, магiстр милостиво подарував великому князевi.
Те спокусливе слово «король» не покидало свiдомостi Вiтовта. Його нашiптували до вуха не лише Генне, а й iменитi князi та бояри, та роки минали, а королем був Ягайло. Програш у битвi з татарами над Ворсклою примусив Вiтовта надовго забути про корону.
Одного разу – тодi Свидригайло жив у приниженнi при дворi Вiтовта – Генне вигукнув у присутностi обох двоюрiдних братiв: «Нема бiльших брехунiв, як Вiтовт i Свидригайло!» – «Чому?» – запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знае нiчого, а другий каже: «Не знаю нiчого», а знае усе». Вiтовт спересердя ударив блазня по лицi. Той скривився i мовив: «Чому ти про себе гiрше думаеш, нiж Свидригайло?» Свидригайло за це подарував блазневi кунячу шубу, i вiдтодi Генне служить двом панам.
Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палацi, куди Свидригайла не запрошено. Але пiзно вночi, коли захмеленi русинськi бояри будуть куняти або веселитися пiд дуди скоморохiв, прослизне до Стировоi башти трефнiс Генне й розповiсть…
Шiстдесятип'ятирiчний iмператор Священноi Римськоi iмперii Сигiзмунд І Люксембурзький, тричi розбитий гуситами, але у своiй напористiй волi – «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» – несхитний, веде гнучку розмову з польським королем i великим князем литовським, не вiдступаючи вiд свого принципу «divide et impera»[10 - Роздiляй i владарюй (латин.).]. Уже десять рокiв, вiдколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрi Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольськоi церкви. Ягайловi слiд забути давнi чвари, вiн вiрний слуга римського костьола, повинен вислати свое вiйсько пiд берло Сигiзмунда. Вiтовтовi слiд негайно вiдкликати з Морави племiнника Зигмунта Корибута, якого вiн кiлька рокiв тому послав своiм намiсником у Прагу, – нинi не може бути й мови про якихось чеських королiв. Так, його вже вiдкликав Вiтовт, але вiн знову появився у Празi, i, хоч пiдтримуе патрицiат проти таборитiв, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехiв. Нависла небезпечна загроза поеднання руських i чеських розкольникiв, i щоб ii вiдвернути, треба розправитися перш за все з православiем у Литвi. Князь Вiтовт не в силi цього зробити, але зробить це Вiтовт-король.
Нарештi мовлено слово, задля якого Вiтовт скликав до Луцька европейських монархiв.
Великий князь Литво-Русi сидить у високому дерев'яному крiслi пiд стiною, завiшаною арасом[11 - Шпалера, гобелен.], на якому мисливець убивае рогатиною розлюченого кабана. Трiйчастi пiдсвiчники освiтлюють з двох бокiв жовте обличчя старого князя. Бiля його нiг лежить, скрутившись клубочком, трефнiс Генне – у рицарському поясi i блазенському ковпаку.
Перед камiном, повернувшись обличчям до полум'я, стоiть iмператор Сигiзмунд. Вiн сказав свое слово i жде.
Посерединi залу в м'якому фотелi – король Ягайло. Червонолиций, довгоносий, у киреi з бобровим комiром. У руцi булава iз сталевих листiв. З лисуватоi голови спадають на потилицю сивi завитки, тонкi уста стиснутi. З правого боку бiля нього стоiть молодий, сорокалiтнiй кракiвський епископ – некоронований король Польщi. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокi кути губ. Усi знають, що за Ягайла говоритиме його alter ego[12 - Друге «я» (латин.).] – Збiгнев Олесницький, який колись урятував королевi життя пiд Грюнвальдом.
Сигiзмунд жде Ягайлового слова. Йому потрiбнi полки польського короля. Йому потрiбно вiддiлити Вiтовта вiд Ягайла литовською короною, щоб вони разом не вiдiбрали в нього Прагу.
Вiтовт прагне корони вiдтодi, як йому напророкував ii трефнiс Генне. Бо ж чи не блюзнiрством видаеться зверхнiсть простакуватого польського короля над витонченим дипломатом i знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вiтовтовi костi литовська земля, якщо пiсля його смертi посяде Вiльнюс син Ягайла – за кондицiею Городельськоi унii 1413 року?
Ягайло останнiм часом нiчого сам не вирiшуе – вiн здався на розум Олесницького.
Монархи мовчать.
– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польськi, ноги iспанськi, – заторохтiв блазень, припадаючи до колiн Вiтовта, вiн спонукае володарiв до розмови.
Заговорив Вiтовт.
– Ми, Ягайле, порадились з нашими вiрними панами радою, i постанова наша така: я прийму корону вiд ревного католика iмператора Сигiзмунда, аби Литовське велике князiвство умiцнити i в спадок нащадкам передати королiвство – силою i просторами рiвне королiвству Польському. Двi корони не ослаблять, а змiцнять нашу унiю.
– Двi корони, навiщо двi корони? – пролебедiв Ягайло. – Я вiддам тобi свою i впущу тебе на Вавель… Навiщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.
– Панове, – погляд кракiвського епископа вп'явся у пожовкле обличчя Вiтовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила менi на думку, коли великий князь Литви згадав про двi корони… Було це в Данii чи у Свеiв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його ослiпили розпеченим мечем. Прийшов вiн до архiепископа просити зцiлення. Той сказав: «Побудуй три монастирi i сiм костьолiв». У великому стараннi лицар збудував тридцять монастирiв i сiмдесят костьолiв, проте залишився далi темним. Нещасний лицар почав дорiкати архiепископовi, що той його обманув. «Ти пiддався гординi, – мовив екзарх. – Зруйнуй те, чого я не велiв тобi будувати, i прозрiеш».
– Ой цуп, штири баби – один зуб! – покотився з реготом по долiвцi Генне.
Вiтовт пiдвiвся, спираючись обома руками на поруччя крiсла, i застиг, згорблений, усе ще не вiрячи, що його посмiв так тяжко образити кракiвський епископ.
– Ваша священнiсть, чи не могли б ви менi пояснити… – проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Ягайла, який, здавалося, дрiмав у фотелi.
– Можу, – вiдказав холоднокровно Олесницький, жоден м'яз не здригнувся на кам'яному обличчi. – Литовський князь пiддався гординi i надто не в пору. Ми з'iхалися сюди, щоб об'еднатися перед загрозою Туреччини. Ми з'iхалися сюди, щоб об'еднатися проти схизми, яку розпалив у себе iмператор Сигiзмунд, давши чехам мученика Гуса – як знамено. Вiтовт же плекае розкольницьку мету… Повiжте нам, ваша свiтлосте, – звернувся епископ до iмператора, – навiщо ви пропонуете корону великому князевi Литви?
– Я вже сказав, – повернув вiд камiна голову iмператор. – Щоб не дати поеднатися чеським i руським схизматам. Коронований Римом Вiтовт матиме змогу власноручно, без кракiвського посередництва, приборкати православну церкву на Волинi, Чернiгiвщинi, Киiвщинi, як це зробив Ягайло в Галичинi.
– Нi, – мовив Олесницький, – ви прагнете роз'еднати польсько-литовськi сили. Ви ж, великий князю, у своему заслiпленнi i марнославствi, самi цього не вiдаючи, розпалюете коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собi ватажка, вiн сидить тут, у замку, а iм'я йому – Свидригайло. Ви примирилися з ним, а вiн за вашою спиною трактуе з украiнними боярами й князями, якi ще марять славою колишнього Галицько-Волинського князiвства. Ви хочете з допомогою Свидригайла створити литовське католицьке королiвство на зразок польського, а його вiрний поплiчник Федiр Острозький разом з вождем гуситiв Прокопом Лисим увiрвалися на Шльонськ, зруйнували на Яснiй Горi, що бiля Ченстохови, монастир Павлинiв i осквернили чудотворний образ Марii. Ви ще не знаете про це?
– Горе, горе! – залементував блазень. – Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матки боскоi Ченстоховськоi! Горе, горе!
– Цить! – прикрикнув Вiтовт на Генне i звiвся на весь зрiст. – Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мiй край. І не на менi лежить вина за Ченстохову. У Флоренцii бунт ремiсникiв придушили флорентiйськi гранди, у Францii Жакерiю розгромили загони дофiна Карла. Ви ж з королем посилайте свое вiйсько на Шльонськ, адже про це i просить вас iмператор. А в Литвi я сам знайду силу приборкати коромолу. I Свидригайла – теж, якщо б вiн посмiв виступити проти мене. А треба вам моеi допомоги – шлiть послiв у Вiльнюс. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своею притчею ви дали менi зрозумiти, що нi я, нi мiй народ не вiльнi… Ваша свiтлосте, – повернувся князь до Сигiзмунда, – я не мiняю рiшення i ждатиму корони у своiй столицi.
– Клятвопорушник… – вимовив Ягайло, розплющивши маленькi очицi.
Свидригайло дiзнаеться про це пiзнiше. А тепер вiн пiдвiвся з дубового стiльчика, одягнувся у кубрак i попрямував до свiтлицi. Дверник доповiв: прибули русинськi бояри.
У свiтлицi дубовий незастелений стiл прогинався пiд вагою дзбанкiв з винами, полумискiв з м'ясивом i пiдливами, пахло шафраном i гвоздикою, тертим хроном i цибулею.
Князi й бояри – у передсiннi iх роздягнули з шуб i шапок слуги – стояли у легкому поклонi. Свидригайло вiдсунув з грюкотом стiлець, що стояв йому на завадi, швидким кроком пiдiйшов до гостей i теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своiх сподвижникiв, нiби оцiнюючи здольнiсть кожного.
Слуги в темно-фiолетових каптанах, пiдперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готовi стати за спинами вельмож, як тiльки тi сядуть за стiл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сiни, а одвiрному наказав стати за дверима.
– До столу, панове! – запросив гостей i сам сiв на чiльному мiсцi.
Туровський князь Олександр Нiс, товстий, тiсно обтягнутий атласним жупаном, i вдвiчi молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сiли праворуч, як найближчi приятелi Свидригайла, – обидва вони супроводжували його колись з Крем'янця до Констанци; по другий кiнець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; лiворуч посiдали князь Семен Гольшанський – у кiрасi й налiкотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, i староста Олеського замку Івашко Преслужич-Рогатинський.
Свидригайло ще раз обвiв поглядом гостей i зупинився на пещеному безбородому обличчi князя Гольшанського, з роду Гедимiновичiв, наче вагався починати розмову в його присутностi.
Гольшанський вiдчув вагання Свидригайла i, вiдсунувши убiк високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:
– Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вiтовта, з причини хворостi не прибув до Луцька, я тiльки що звiдти. Але вiн обiцяе тобi пiдтримку, княже.
– А ти, швагре Вiтовта i стрию королеви Соньки, – Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, – з ким ти будеш?
– Я – з Жигмонтом, – вiдказав твердо князь Семен.
– А коли Жигмонт пiде з Ягайлом? – прискiпувався Свидригайло.
– Не пiде Жигмонт з польським королем. Вiн з Литвою буде.
– В'еш вужiвочку, князю… А Литва ж то – пiд ким сьогоднi? – Свидригайло рiзко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. – Що ви скажете, братове?
– Ратники нашi готовi, – пiдвiвся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованiй золотом китайчатiй свитi. – На перший поклик готовi.
Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собi.
– Що чув нового про коронацiю, Юршо? – спитав у старости Луцького замку.
– Таемно радяться. Але знаю, що пiсля нинiшньоi ради Сигiзмунд пошле гiнця до Вiдня з наказом, щоб вирушали посли з короною i клейнодами.
– За ваше здоров'я, панове-радо, – надпив Свидригайло. – Станемо ми при вiденському дворi на сторожi корони. А на коронацiйному бенкетi вип'емо за довгi лiта литовського короля! – Вiн закинув голову, перехиляючи кухоль i, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмiшку. Тодi його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя i не пив.
– А ти чому постиш, пане Івашку? – вколов очима олеського державця, зi стуком опускаючи кухоль на стiл.
Івашко пiдвiвся.
– Не захотiв ти мене нинi слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всiх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайловi в Рогатинi i, називаючись боярином, був рабом львiвського старости Одровонжа. Я мав право дати своiй дочцi вiно лише тодi, якщо вона вийде замiж за католика. Я мiг дiстати герб i рiвнiсть з польським шляхтичем тiльки цiною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вiтовтовi. Що жде мене i моiх землян у Литовському католицькому королiвствi?
Устав i Свидригайло.
– Я обiцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провiдник усього русинського язика.
– Але ж ти сам католик, князю.
– Блажен-бо муж, iже iде на суд несчестивих, там же за правду глас свiй подае. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Краковi, за велiнням Ягайла.
– Але ж давав Ягайловi грамоту вiрностi.
– Та грамота була скрiплена фальшивою печаткою.
– А перед нами якою печаттю заручишся?
– Ось мiй сигнет! – Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем мiж двома дубовими листками – i показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотiла у грудях, врештi вiн протиснув крiзь зуби: – То яке тепер твое слово, боярине?
– Згода, – вiдказав Івашко.
Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла i мовив ехидно:
– А ти вiддай Івашковi всю Русь – вiд Луцька до Киева, хай править нею вiд Литви окремо, i рожай шляхетський губить, i пiдносить рожай хлопський – пся крев!
– Князю Гольшанський, – пiднiс голос Івашко. – Русь уже правила вiд Литви окремо: Киiвська i Галицько-Волинська Русь. Литва теж правила окремо – там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не пiднось себе надто високо. Боярин есьм – шляхетського, як i ти, роду, чому кориш мене хлопською кров'ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я i поведу свое вiйсько, то тiльки на ту межу, яка вiддiляе латинський свiт вiд грецького!
– Твiй замок, Івашку, стоiть якраз на тiй межi, i тобi не треба нiкуди йти, – уже лагiдно мовив Свидригайло.
– Гаразд, князю. Замку я не здам, нiхто не в силi взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твiй Луцьк, пане Юршо. Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю вiдступ – на Волощину.
Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.
– Постоiмо, брате. За вiру й землю нашу постоiмо.
– І не самi будемо, – додав Василь Острозький. – Гусити у своiй боротьбi називають православну церкву святою.
На Покровськiй церквi вдарив дзвiн на вечiрню.
– На цьому й квит, – сказав Свидригайло й гукнув одвiрного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. – Хай зайде челядь, а сторожi скажи, щоб впустили скоморохiв, коли прийдуть.
Скоморохiв довго ждати не довелося. Першими увiйшли до зали дударi в коротких кошулях i вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд i, пiдвiвши голови з прикладеними до уст дудами, привiтали маршовою музикою iменитих гостей.
Іменитi гостi iли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з-за спин миски з яствами, забирали недоiдене. Дударi вiдняли вiд губ дуди i хором проголосили:
– Честь-хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятiй Дiвi, господаревi й усiм посполу, що суть у тiм дому!
Князi й бояри не зважали на привiтання, напихали животи стравами i пили вино. Тодi наперед вийшли трубачi й бубнiст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свiчки гасли в канделябрах – скоморохи домагалися могорича. Хлопчик-танцюрист пiшов колом трiпачка i, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:
– У тому Луцьку все не по-людську: довкола вода – всерединi бiда-а!
– Та годi, годi, – зареготав Свидригайло. – Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте iм iсти-пити!
Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з-за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворi дверей, i здалося бояриновi, що цей гусляр схожий на когось iз давнiх знайомих.
Арсен же вiдразу впiзнав рогатинського пана. Вiн опустив очi, перехопивши погляд Івашка, нiби чувся винним у тому, що нинi зустрiчався з його дочкою: у головi не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нинi екзакторовi дукат, а потiм вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тодi, коли вiн у Рогатинi вперше виступив перед людьми у скоморошiй тунiцi, – уже тодi, ще зовсiм малою, була боярiвною. І треба ж було йому сьогоднi йти на луцький ярмарок i на бенкет до Свидригайла тiльки хiба для того, щоб побачити те, чого iще не бачив у Рогатинi: велику пропасть, на одному краi якоi стоiть вiн, недовчений спудей i скоморох, а на другому – боярин Івашко, власник маеткiв, вiйська i своеi рiдноi дочки.
Арсен тримав у руках миску iз стравою, i вперше стало йому соромно, бо згадалося напiмнення Осташка про ковпак з дзвiночками: грати тут i iсти стоячи – не те, що веселити людей на ярмарку i збирати в шапку грошi. Там вiн – скусник, а тут – жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усмiхнувся до нього, бо вже впiзнав, гусляр у цю мить згадав пiсню, яку спiвав у дворi рогатинського пана, ту пiсню тодi чула мала Орися; вiн пiдiйшов до столу, наладив гуслi й заспiвав ще раз для неi – дорослоi дiвчини:
Ой, iз-за гори, з-за кам'яноi
Вiдтiль виступало велике вiйсько.
Пан Іван iде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана…
Пiсня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслi, мов жебрацька лiра. Вiн згадав iм'я гусляра, пiдбадьорив: «Веселiше, Арсене», Арсен, дивлячись убiк, тихо водив пальцями по струнах.
Хвалиться стрiлов перед дружинов:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана, —
спiвав Арсен, а в головi замугичилася Лазарева жебранка, почута нинi на ринку: «Ой брате мiй, брате, сильний багачу, создай менi хлiба i солi», а iй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рiвня тобi…»; Арсен стрепенувся, пальцi забiгали скорiше по струнах, щоб заглушити глуз:
Хвалиться луком перед гайдуком:
Нема в гайдука такого лука…
Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пiснi, складенiй мовби для нього, та знову затужила мелодiя, i подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весiллi, бо там i туга, й веселiсть потрiбнi.
І туга, i веселiсть… Чого бiльше буде в його дочки на весiллi? Жура заволокла бояриновi очi: тисячi людей, сотнi ланiв землi йому належать, а по правдi – нiчого в нього немае, крiм Орисi, i ту мусить вiддати, не питаючи ii волi; мусить вiддати за сина можновладного суддi Давидовича, щоб з'еднати собi його в союзники, бо тяжка вiйна гряде, а Давидович за грiш готов i чортовi душу продати… Нi, не туги, ii досить буде потiм, веселощiв треба на Орисиному весiллi; Івашко вийшов iз-за столу, пiдступив до Арсена й мовив:
– Ти грав уже в мене, Арсене, я пам'ятаю. То запрошую тебе з братiею до Олеська на Стрiтення: гратимеш моiй дочцi на весiллi. – Вiн вийняв дукат i подав гусляревi. – Ось тобi завдаток.
Арсен перемiнився на обличчi й вiдступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, – дуката не приймае. Вiн сягнув у полу жупана i вийняв гривню.
– Спасибi, пане ласкавий! – пiдбiг хлопчик-танцюрист, що служив у скоморохiв i за мiхоношу, схопив гривню i за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. – Спасибi, пане славний! І не турбуйся, приiдемо на самiсiньке Стрiтення, а то ще й скорiше, бо ж ми де пиво п'емо…
– Замовкни, кутерного! – прикрикнув Арсен на хлопця i сам злякався свого крику. Що скаже товариство, коли вiн вiдмовиться вiд такого заробiтку? Треба погодитися, треба ранiш, до Стрiтення, в Олесько прийти… – Боярине, – вiн наставив перед Івашка гуслi, – чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашоi милостi й до дочки вашоi милостi, кинь дукат, щоб струни вiдiзвалися!
Івашко пильно глянув на Арсена, поволi сягнув у кишеню жупана i пожбурив дукат на гуслi. Загомонiли струни, i наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, i губи його нiби й не розтулялися, – проталанiла пiсня, якоi скоморохи нiколи не спiвали:
Кому повiм печаль мою,
Кого призову к риданiю…
– Хто там скиглить? – крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. – Дайте iм вина або проженiть до ста бiсiв!
Їх викрик заглушили дударi, i гусляр заскородив дрiбноi, хвацько пiдморгнув до вельмож:
Я на бабi нiц не страчу,
Продам бабу – куплю клячу.
