скачать книгу бесплатно
Вертеп Всевишнього
Вiктор Гриценко
Любителям елiтарноi (класичноi!) поезii пропонуеться рубаi украiнського поета Вiктора Гриценка. Назва цiеi книжки вiдповiдае факту з життя, бо свого часу, захопившись «переказами» рубаiв Омара Хайяма («Актори – ми, а свiт – Всевишнього вертеп…»), украiнський поет отримав своерiдну естафету з рук Майстра i «наказ» продовжувати творити поетичнi шедеври в чотири рядки. А потiм вiн вiдкрив для себе iнших поетiв, майстрiв цього безсмертного жанру, серед яких представники узбецькоi, iндiйськоi та арабськоi лiтератур…
Вiктор Гриценко
ВЕРТЕП ВСЕВИШНЬОГО
Рубаi
ПЕРСЬКІ МОТИВИ
Переклади
Як вiдомо, рубаi – слово арабське («четверний»), але народився чотиривiрш не в арабському середовищi. Існуе легенда про те, як Рудакi, «Адам поетiв», спостерiгаючи за грою кiлькох юнакiв (приспiвуючи примовку, вони заганяли в ямку горiх), вiдзначив, що мелодiя за розмiром – хазарж. Великий версифiкатор додав ще три рядки, давши новiй формi назву тарона («чистий, прозорий, свiжий»).
Ця розповiдь цiкава не лише тим, що виникнення чотиривiрша пов’язують з iменем основоположника поезii на мовi фарсi. Неважко помiтити, що, рубаi, як i вся лiтература, мае народну пiсенну основу (подiбнi розмiри можна знайти i в украiнськiй народнiй творчостi!). Але, звичайно, не будь-який чотиривiрш зветься рубаi. Тiльки вiрш, який повнiстю завершений i думкою, що виражена в ньому, i досконалою афористичнiстю, що не потребуе розвитку чи доповнення, мае право на це високе звання. І ще одна особливiсть цього жанру – вiн не мае тематичних обмежень (це i фiлософськi роздуми, i епiзоди повсякдення, i миттевостi настрою, i гра слiв чи епiграма).
За тисячолiття рубаi принесли визнання не однiй сотнi поетiв Сходу. Дехто з них за своi панегiрики власть iмущим заслужив звання «царя поетiв», та бiльшiсть через свое вiльнодумство помирало в злиднях i бiдностi. Не був винятком i славетний Омар Хайям, з iменем якого найчастiше й пов’язують жанр рубаiв, а його мудрiсть, дотепнiсть, версифiкаторська майстернiсть викликають художню насолоду у найбiльш вибагливого читача. Як у всякого iстинного поета, котрий знае свою силу, мова його дивовижно природна, гармонiя слова i думки – вражаюча. Вiн був i залишаеться прикладом для всiх рубаiстiв, хоча i сьогоднi iснують суперечки про кiлькiсть написаних вiршiв цим знаменитим математиком, астрономом i лiкарем (60 чи всi 400?). На мою думку, будь-який довершений чотиривiрш невiдомого поета цiнителi слова приписують великому Майстру. Множать кiлькiсть вiршiв i перекладачi (скiльки перекладiв – стiльки й вiршiв!).
На жаль, сотнi рокiв твори багатьох поетiв Сходу передавалися з уст в уста, а тому досить часто цi твори мiняли авторiв, iмена яких губилися в глибинi вiкiв…
Перевершити Омара Хайяма пробував не один поет. Дехто навiть упадав у гординю, як, скажiмо, iндiйський представник перськомовноi поезii Мiрза Абдулкадир Бедiль, котрий запевняв без всякого сумнiву: «Пiсля мене поетiв не буде!» Що за цими словами, окрiм страху, що прийде тьма епiгонiв? Очевидно, бажання переконати себе, що ти досяг бiльшого вiд своiх знаменитих попередникiв.
Краса ланiв i нив у серпнi неповторна,
та пiсня колоскiв далеко не мажорна.
Прислухавшись, почув питання вiд зерна:
– А що спiвав би ти, коли б чекали жорна?
Як не дивно менi самому, але тiльки цi рядки Бедiля, надавши iм бiльш соцiального звучання, менi схотiлося переказати украiнською мовою. Хочеться думати, що i я маю право сказати, що пiд час роботи над вiршами Омара Хайяма та творами iнших поетiв я зачерпнув iнформацiю з Астрального архiву (часом фiзично вiдчував, що саме так писали вони чи написали б сьогоднi украiнською мовою). Через три роки контакт повторився – я почав писати власнi рубаi, прислухаючись до шепоту Небес…
Рудакi
(860–941)
1
Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,
щодня моему недругу курила ти фiмiам,
але уклiн кумировi моему слала все ж, любове!
І, врештi, диво сотворила: не вiрю я божкам!..
2
Ти серце Господу вручи з душевним жаром,
забудь, що паном був дирхемам i динарам.
Як власне серце присвятив единiй вiрi,
за неi пiдеш в бiй, мине життя не даром…
3
Про мене згадують тодi, як стрiнуться з бiдою.
Лиш лихоманка зiгрiва своею теплотою.
Як спрага мучила всю нiч, хто допомiг менi?
Слiзьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.
4
Всi тлiннi ми: такий у Всесвiту вже хiд.
Ми – горобцi, а смерть – мов яструб-птахоiд.
Зарання чи пiзнiш квiтки у лузi в’януть,
а люта смерть змете мiтлою навiть слiд…
5
Не для злодiйства меч, не для кривавих страт,
бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.
Щоб мир нам зберегти, меч ковалi кували…
Вино, iзюм, оцет, та спершу – виноград!..
6
Чому фарбую я чорнилом сивину?
Щоб вабити жiнок? Як завше, не одну?
О, нi! В скорботi вклав я юнiсть у труну,
бо молодi лiта назад не поверну…
7
Як косу розплете – настане враз iмла.
Попестити не смiй: це – пазурi орла!
Коли ж пiдкiсники зняла ця юна дiва,
здалось на мить менi, що мускус розлила…
8
Як закохаюся, кладу на стiл сувiй:
слiзьми пишу про сяево Плеяд з-пiд вiй,
бо тiльки я вмочу в свiй каламар перо,
гукаю на гiнця i серце шлю мерщiй…
9
Красуня йде повз нас – i мало нам дороги.
«Всмiхнулася кому?» – такi у нас тривоги.
Про труд забули ми, одвiчнi блукачi,
за голову взялись, коли розбили ноги…
10
Прийди й зiгрiй мене рубiновим вином,
у руки чанг вiзьми, крутни своiм стегном…
Такого дай вина, щоб яхонтом розквiтла
плакуча та верба, що всохла за вiкном…
11
Страждають без вина серця розбитi:
для них бальзам – чарки ущерть налитi.
Якби померлий випив хоч одну,
то, може б, i воскрес тiеi ж митi.
12
Схотiв, щоб смерть обходила тебе?
Живим в могилi заховай себе.
Чекай терпляче в нiй мiцну драбину,
щоби пiднятись в небо голубе.
13
Не знаеш iстинi й речам цiни,
але готуешся ретельно до вiйни.
Невже не слухав у дитинствi казку,
як стрiлися на кладцi барани?…
14
Який же щедрий шах, пiдкорювач держави:
вiн срiбла не жалiв на iгри та забави,
i савани купив полеглим у боях,
i, врештi, для калiк придбав магiчнi трави…
15
Дивуюся, що смерть знов пiдняла косу:
скосила без жалю тебе й твою сльозу!..
Невже не вiдчувае сорому убивця,
пiдступно убиваючи красу?
16
Терпiння вичерпав i ум спалив дотла:
кому потрiбний ум, якщо Вона пiшла?.
Моя журба – це не журба. Це – Каф-гора,
а серце у гори – без трiщини скала.
17
Чотири якостi вiд Неба маю я:
