скачать книгу бесплатно
Дивлюсь – цiлiсiнька! Аллах акбар,
хоч часом черепи вiн б’е, немов скрижалi.
17
Сказав сакi, красивий, наче перi:
«Вiдчиненi в корчмi щоднини дверi…»
«Заради Неба хутко вказуй путь!..»
«Забудь про Небо: сонце – у фужерi!..»
18
Всевишнiй, Ти покинув небозвiд?…
Душа болить, бо жду з Небес привiт.
Не можу я радiти, бо у ницих
столи Ти накриваеш на обiд…
19
Несу вантаж тяжкий всiх в свiтi слiз i ран
i, мовби той верблюд, очолив караван.
А ще дiйма жура: себе в уздi вiдчув я -
то недруги моi накинули аркан…
20
Почув, що я подiбний плотоводу:
пливу умiло в будь-яку погоду
рiкою слiз. Боюсь, одначе, я:
i плiт пiрне на дно, i я за ним – пiд воду!..
21
Я – сiрий, сивий, мов торiшнiй очерет,
сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.
А днi бредуть, як череда, у невiдоме…
Ти бачиш? Нi, спокiйно спиш чи п’еш шербет…
22
Нехай вiд солi слiз я вii не очищу -
любов свою поставлю на щаблину вищу.
Коли дотла згорю в огнi свого кохання,
не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…
23
Ми – гостi на пиру за маревом-столом,
точнiше, цвинтар лиш – оселя для сiром.
Живому ще завчасно вириють могилу,
а виривши, вважають послугу добром.
24
Я хмiльним засинаю й прокинусь в хмелю.
Хмiль – мiй друг, бо ослабив на шиi петлю.
Доки чаша в руках, непiдвладний я смертi,
тож вино, мов кохану, я вiрно люблю.
25
Сказав дiдусь: «Зруйнуйте давнiй храм!..»-
Звели новий, фортецю й кiлька брам…
Сказав юнак: «Врятуемо руiни!..» -
Вiдкрите мiсто ворогу й вiтрам!..
26
«Ознака iстини – звичайна простота», -
друг написав менi в кiнцi листа.
Продовжую я вчитися у майстра,
хоча прожитi у трудах такi лiта!..
27
Скупий багач бiднiший бiдняка,
в якого щедра на добро рука:
вiн прийде до сусiда позичати,
бо той дав жебраковi п’ятака…
28
Всевишнiй наш Суддя! Цi докори – за дiло:
не знаю днини я, щоб серце не болiло!
Ночами сльози ллю все через нього я -
коли болить душа, чому страждае тiло?…
29
Якщо не за юрбою, куди iти Тахiру?
А разом iз журбою куди iти Тахiру?
Хтось каже: Небеса щедрiшi вiд землi…
Тож Слово за Тобою, куди iти Тахiру.
30
Менi шепоче нiч, гонець моеi долi:
«У тебе в серцi знов невилiковнi болi.
Ти зайвий на землi, як попит на добро:
алмаз в душi твоiй не вартий дрiбки солi!..»
31
Ти завше вiдрiзняв шкiдливе i корисне?
Чи ждав, коли життя лещатами затисне?
Мо’, тайна Всесвiту розкрилася тобi
чи знав, що друг подасть iз лiками трутизни?
32
Не в мрiях чи ввi снi, а тiльки наяву
прийди хоча б на мить, спитай, як я живу…
Троянди запашнi ти заплела у коси,
а я вiд розпачу волосся сиве рву!..
33
Я соколом кружляв над квiтником вдовицi.
Мене мисливець збив – зрадiли люди ницi.
На ловлю я летiв, не дивлячись довкiл,
тож Господу хвала, що не смiються птицi!..
34
Я сильним i смiливим був. Кажу не всуе!
Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатуе.
Так був той час, коли стрiльця боявся лев,
а нинi лев страшний i той, хто смерть готуе.
35
Ти ароматна так, немов квiтучий сад.
І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,
не обiйди на цвинтарi мою могилу:
я оживу, коли вдихну твiй аромат.
36
Ти – краща вiд троянд в своему квiтнику,
а я щодня бреду в пустелi по пiску.
