Зелений Генріх

скачать книгу бесплатно

Зелений Генрiх
Готфрид Келлер

Готфрiд Келлер (1819–1890) – швейцарський письменник, класик нiмецькомовноi швейцарськоi лiтератури. Вiн отримав визнання ще за життя, вiдразу ж знайшовши захоплених читачiв у Швейцарii i в усiх нiмецькомовних краiнах.

Роман «Зелений Генрiх» (1885) належить до тих небагатьох творiв свiтовоi лiтератури, якi супроводжують письменника протягом усього творчого життя. Досить сказати, що вiд виникнення задуму до його остаточного втiлення минуло понад сорок рокiв.

Це так званий класичний «роман виховання». Так називають твори про життевий шлях людини, найчастiше молодоi, вiд колиски до здобуття зрiлостi. Дослiдники життя та творчостi письменника вважають, що роман цей багато в чому автобiографiчний. Герой Келлера, якого називають Зеленим Генрiхом тому, що у дитинствi вiн носив перешитий з батькiвськоi вiйськовоi форми одяг, проходить шлях пiзнання свiту i пошукiв свого мiсця в життi. Поступово звiльняючись вiд романтичних iлюзiй, багато поiздивши свiтом, Генрiх стае сумлiнним чиновником зi стiйким переконанням, що краще за Швейцарiю краiни немае.

Готфрiд Келлер

Зелений Генрiх

Частина перша

Роздiл перший

Похвала предкам

Мiй дiд був селянином, i батько мiй народився у старовинному селi, що дiстало свою назву вiд iменi того алемана, який за часiв подiлу рiллi увiткнув у землю свiй спис i збудував тут перший двiр. Минули вiки, i коли згас рiд, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своiм титулом i збудував замок, про який нiхто не знае тепер, де вiн стояв; невiдомо також, коли помер останнiй нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоiть i до цього дня i зробилося навiть iще велелюднiшим i жвавiшим, анiж ранiше; декiлька десяткiв одних i тих же родових iмен, що були в ходу ще у далеких прадiдiв, незмiнно переходять iз поколiння в поколiння i слугують усе бiльш численним онукам i правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньоi, але завжди ошатно побiленоi церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, i тепер його земля складаеться буквально з самих зiтлiлих кiсток померлих поколiнь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибинi до десяти футiв, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачiв, що столiття за столiттям зорювали навколишнi поля.

Втiм, я дещо захопився й зовсiм забув про тi чотири ялиновi дошки, що кожного разу опускаються в землю разом iз небiжчиком i ведуть свiй рiд вiд таких же давнiх, як i саме село, зелених велетнiв, що зростають на навколишнiх горах; я забув далi згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втiм, i воно виросло на тих же рiдних полях, тут його i ткали i бiлили, а тому воно так само предмет сiмейного ужитку, як i ялиновi дошки, i не заважае землi нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як i всяка земля. Вона суцiльно вкрита найсоковитiшою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено i в такiй дикiй привабливостi, що свiжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – ii просто прорубують у квiтучiй гущавинi, i тiльки могильник зможе знайти в цих чагарниках мiсце, яке можна перекопувати наново.

Село не налiчуе i двох тисяч жителiв; великi групи односельцiв, по декiлька сот душ кожна, носять однаковi прiзвища, але всього лише двадцять – тридцять iз них вважають одне одного родичами, бо рiдко хто пам’ятае спорiдненiсть далi прадiда. Потрапивши з незбагненноi пiтьми небуття на яскраве свiтло сонця, цi люди грiються його теплом i прагнуть узяти вiд життя що можуть, щось роблять, за щось борються i знову йдуть пiд могильний покров, коли настае iх черга. Вражаюча схожiсть iх носiв достатньо красномовно говорить про те, що у них неодмiнно мае бути не менше тридцяти двох спiльних предкiв, якi утворюють безперервну родовiдну лiнiю, але, переконавшись у цьому, вони зовсiм не прагнуть з’ясувати, в якому порядку iх предки йшли один за одним, а вважають за краще потурбуватися про те, щоб цей живий ланцюг не обiрвався на них самих. Тому-то вони знають усiлякi мiсцевi перекази та дивовижнi iсторii й можуть розповiсти iх в усiх подробицях, зате не знають, як i чому iх дiд одружився саме з iх бабцею. Кожне вважае, що воно само собi мае завдячувати всiма своiми доброчесностями або принаймнi тими якостями, якi – вiдповiдно до його способу життя – уявляються йому доброчесностями; що ж до вад, то у селянина не менше причин бажати, щоб вади його батькiв було забуто, нiж у пана, бо, незважаючи на свою зарозумiлiсть, останнiй часом така ж грiшна людина, як i всi ми.

Село оточують з усiх бокiв великi польовi та лiсовi угiддя, що становлять багате, невичерпне джерело достатку для його мешканцiв. Розмiри цих володiнь здавна коливалися приблизно в одних i тих же межах; щоправда, час вiд часу яка-небудь видана на сторону дiвчина вiдносить iз собою частину багатств, зате сiльськi женихи нерiдко йдуть добувати собi наречених миль за вiсiм в окрузi, прагнучи не лише повнiстю вiдшкодувати втрачене, але i сприяти тому, щоб населення села зберiгало належну рiзноманiтнiсть характерiв i рис обличчя, i виявляють при цьому глибшу та мудрiшу турботу про здорове продовження роду, нiж патрицii або купцi iнших багатих мiст або монархи Європи.

Та все ж розподiл власностi зазнае з року в рiк деяких змiн, а за кожнi пiвстолiття змiнюеться до невпiзнання. Дiти тих, хто вчора був убогим, нинi – сiльськi багачi, а назавтра iх нащадки насилу прагнуть утриматися в межах середнього достатку, щоб потiм або збiднiти остаточно, або знову вознестися.

Мiй батько помер дуже рано, i менi не довелося почути вiд нього, що являв собою мiй дiд; тому я знаю про цю людину тiльки те, що в тi часи i для нашоi сiм’i настала черга впасти в чесну бiднiсть. Менi не хотiлося б звинувачувати в цьому мого прадiда, про якого я вже й зовсiм нiчого не знаю, i я далекий вiд думки, що вiн був який-небудь вiтрогон, найскорiше причина в тому, що його статок виявився роздробленим мiж численними спадкоемцями; i справдi, у мене е безлiч троюрiдних i чотириюрiдних братiв, у яких я сам насилу розбираюся; чiпкi, як мурашки, вони тепер уже видерлися з нужди i збираються знову заволодiти бiльшою частиною своiх спадкових земель, неодноразово порiзаних межами. Деякi з них, тi, що старшi, встигли за цей час розбагатiти, а iх дiти – знову впасти в убогiсть.

У ту пору Швейцарiя вже зовсiм не була схожа на ту краiну, яку секретар посольства Вертер побачив свого часу такою жалюгiдною, i якщо веснянi сходи французьких iдей сховалися пiд нескiнченним снiгопадом австрiйських, росiйських i навiть французьких ордерiв на постiй, то наполеонiвська конституцiя принесла з собою м’яке пiзне лiто i не перешкодила моему батьку, який пас тодi корiв, одного прекрасного дня розлучитися з ними й вирушити в мiсто, щоб вивчитися там чесному ремеслу. Вiдтодi односельцi надовго спустили його з очей, бо, з честю завершивши нелегкi роки навчання i ставши майстерним каменярем, вiн вiддався смiливим мрiянням молодостi, що все бiльш владно кликали його в незвiдану далечiнь, i, пустившись у мандри, побачив чимало чужих краiв. Тим часом битва пiд Ватерлоо вже вiдшумiла, i пiд тихий шелест зроблених iз паперу бурбонських лiлiй у Європi зажеврiла блакитнуватим мерехтiнням церковних свiчок зоря новоi епохи, що поступово осяяла своiм тьмяним свiтлом також i всi куточки Швейцарii.

Село, де народився мiй батько, не уникнуло загальноi долi: ще так нещодавно, в дев’яностих роках, його жителi раптом виявили, що з незапам’ятних часiв вони теж живуть у республiцi, а тепер до них урочисто в’iхала поважна мадам Реставрацiя з усiма своiми коробками та шабатурками i влаштувалась у цьому гнiздечку якнайзручнiше. Тiнистi лiси, гори та долини, чарiвнi куточки, нiби створенi для звеселянь, прозорi води багатоi рибою рiчки, а навкруги – привiльнi простори, де принади цього живописного ландшафту повторюються ще i ще раз i де досi ще красуеться декiлька населених замкiв, – усе це притягало натовпи гостей, якi наiжджали з мiста в будинки мiсцевих панiв, аби пополювати, половити рибу, поспiвати, потанцювати, попоiсти й попити вина. Панi не були тепер обмеженi у своiх рухах, оскiльки розсудливо вирiшили не згадувати бiльше про тi моди, якi революцiя здала в архiв, i замiсть кринолiнiв i перук стали носити, – щоправда, в тих мiсцях iз деяким запiзненням, – грецьке вбрання часiв Імперii. Селяни зi здивуванням дивилися на своiх знатних спiввiтчизниць, одягнених у бiлi прозорi хiтони богинь, на iх дивовижнi капелюшки та не менш дивнi талii, що починалися вiдразу ж пiд пахвами. Цi аристократичнi порядки процвiтали особливо в домi пастора. Сiльськi священики реформованоi швейцарськоi церкви нiтрохи не скидалися на тих боязких i жалюгiдних бiднякiв, якими були iх побратими по сану на протестантськiй Пiвночi. У Швейцарii, де всi прибутковi церковнi посади займали майже виключно жителi найбiльших мiст, сан священика був почесним i входив до iерархii можновладцiв, доповнюючи свiтськi чини, i пастори, брати яких тримали у своiх руках меч i терези, теж були причетнi до iх слави та могутностi й поплiч iз усiею iншою владою й у цiлковитiй згодi з ними енергiйно правили у своiй сферi або ж удавалися до радощiв привiльного та безтурботного життя. Багато сiльських пасторiв були вихiдцями з багатих сiмей, i iх домiвки нагадували великi панськi маетки; нерiдко священик був за походженням дворянин, i тодi селянам доводилося величати свого пастиря «паном». Щоправда, в моему рiдному селi пастор не належав до iх числа; вiн був зовсiм не багатий, але народився в поважнiй сiм’i старих городян, так що вiн сам i ввесь його домашнiй устрiй вiдбивали сукупнiсть рис, властивих патрiархальному мiському середовищу: гордiсть, кастовий дух i вмiння повеселитися. Вважаючи себе аристократом, вiн немало пишався цим i дуже природно поеднував гiднiсть, що личить духовнiй особi, з грубуватим виглядом офiцера-помiщика; бо в тi часи люди не лише не знали ще, що таке сучаснi консерватори, трактати, що партачать, але навiть i слiв таких не чували. В оселi в нього завжди бувало гамiрно i весело; дiти пастора, що вiдали його великими полями й огрядними стадами, привiтно пригощали приiжджих чим Бог послав, та й самi гостi старанно добували собi в лiсi зайцiв, вальдшнепiв i курiпок, а замiсть того, щоб полювати з собаками, що в тих мiсцях було не заведено, полюбовно змовлялися з селянами i влаштовували з iх допомогою великi риболовецькi походи, якi кожного разу перетворювалися на справжне свято, так що в пасторському домi нiколи не стихало веселе пожвавлення. Друзi та знайомi раз у раз вiдвiдували одне одного, i сiмейство пастора теж невпинно iздило до кого-небудь у гостi й само приймало у себе сусiдiв з усiеi округи; при цьому влаштовувалися танцi пiд шатрами, або ж над чистим гiрським струмком напинався намет, i, скинувши свое грецьке одiяння, панi купалися пiд ним; незчисленнi натовпи гостей здiйснювали набiг на який-небудь млин у безлюдному прохолодному куточку або ж виiжджали в переповнених човнах на озеро чи на рiчку, причому сам пастор зазвичай iхав попереду, з рушницею за спиною або з величезною палицею в руках.

Духовнi запити цього кола були дуже скромнi. Зi свiтських книг у бiблiотецi пастора, яка збереглася ще до мого часу, було декiлька старофранцузьких пасторальних романiв, iдилii Геснера, комедii Геллерта i сильно зачитаний «Мюнхгаузен». Два чи три розрiзненi томи Вiланда було, мабуть, колись узято в мiстi, та так i не повернено власниковi. В оселi спiвали пiсень Хельтi, i тiльки кого-небудь iз молодi можна було iнодi побачити з Матiссоном у руках. Що ж до самого пастора, то кожного разу, коли протягом останнiх тридцяти рокiв мова заходила про такi предмети, вiн незмiнно запитував спiврозмовника: «Чи читали ви “Мессiаду” Клопштока» – i, дiставши, як правило, ствердну вiдповiдь, обережно замовкав. Втiм, i його гостi також не належали до тих витончених людей, якi прагнуть своею благородною вченiстю й iнтенсивною розумовою дiяльнiстю розширити i збагатити панiвну в iх середовищi культуру; вони вiдносилися скорiше до того споживчого класу, який не полюбляе утруднювати себе довгими роздумами, а обмежуеться тим, що куштуе плоди праць своiх i веселиться, поки молодий душею.

Але вся ця пишнiсть уже таiла в собi червоточину, що провiщала ii кiнець. У пастора були син i дочка, i схильностi iх сильно вiдрiзнялися вiд схильностей iх однолiткiв. Син, який теж був священиком i мав успадкувати вiд батька його парафiю, завiв дiловi знайомства iз селянськими хлопцями, цiлими днями пропадав iз ними десь у полi або iздив на ярмарки, де продавалася худоба, i з виглядом знавця обмацував телят. Дочка, що була рада будь-якому випадку розлучитися зi своiм грецьким вбранням i вiддалитися на кухню чи в сад, охоче брала на себе турботу про те, щоб неспокiйний натовп голодних гостей, повернувшись iз черговоi прогулянки, змiг би смачно пообiдати. І справдi, кухня в домi пастора була чи не найсильнiшою приманкою для мiських гурманiв, а великий i ретельно оброблений сад, що перебував у зразковому порядку, свiдчив про те, що його хазяйка доглядала його з любов’ю i з терплячою стараннiстю.

Захоплення пасторського сина завершилися тим, що вiн одружився зi здоровою сiльською дiвчиною iз заможноi сiм’i, переiхав жити до неi й заходився обробляти ii поля та доглядати ii корiв, вiддаючи цим заняттям шiсть днiв на тиждень. Пам’ятаючи про те, що йому вготовано вищу долю, вiн вчився сiяти божественне насiння добра, обачливо розкидаючи по борознах зерно з козуба, i викорiнював зло, виполюючи плевели на своему власному полi. Такий хiд справи викликав чималий переполох серед домочадцiв пастора, й усi вони особливо гнiвалися при думцi про те, що молода селянка коли-небудь увiйде в дiм повновладною хазяйкою i що в нiм розпоряджатиметься жiнка, яка не лише не вмiе з належною грацiею нiжитися на лужку, але навiть не знае, як потрiбно засмажити зайця та подати його на стiл згiдно зi становими традицiями. Тому всiм хотiлося, щоб дочка пастора, перша молодiсть якоi тим часом якось непомiтно вiдквiтла, привела б у дiм молодого священика, вiрного звичаям свого стану, або ж залишилася надовго, хоч би i незамiжньою, в оселi батька як опора сiм’i, що рушилась. Але i цим надiям не судилося було збутися.

Роздiл другий

Батько i мати

Рiч у тому, що одного прекрасного дня все село було схвильоване приiздом якогось незнайомця, стрункого i красивого молодика, одягненого в зелений сюртук iз тонкого сукна, зшитий за останньою модою, бiлi облиплi панталони та взутого в лакованi чоботи з жовтими закотами, якi нашивали свого часу офiцери Суворова. У похмуру погоду вiн носив iз собою червону шовкову парасольку, а масивний золотий годинник тонкоi роботи надавав йому ще бiльше поважностi в очах селян. Молодик неспiшно i з гiднiстю прогулювався вулицями села, чемно розкланюючись, заходив у скромнi будиночки селян i привiтно заводив розмову iз сiльськими людьми похилого вiку та старими. Це був не хто iнший, як майстер Лее, що пройшов славний шлях вiд скромного пiдмайстра до майстерного каменяра i повертався тепер на батькiвщину пiсля довгих мандрiв у чужих краях. Та i як не назвати славним шлях людини, що дванадцять рокiв тому пiшла з рiдного села чотирнадцятирiчним хлопчиськом, голодним i босим, i, вiдпрацювавши у майстра декiлька довгих рокiв, аби розплатитися з ним за навчання, вирушила на чужину, маючи за душею всього лише торбинку iз жалюгiдним манаттям та трохи грошей, а тепер поверталася додому справжнiм паном, як ii називали земляки. Ще б пак, адже майстер Лее привiз iз собою у скромний будиночок своiх родичiв двi величезнi скринi, одна з яких була доверху наповнена одягом i тонкою бiлизною, а iнша – зразками його мистецтва, кресленнями та книгами. Йому було тодi двадцять шiсть рокiв, i в усьому його виглядi вiдчувалося молоде завзяття; очi його раз у раз спалахували теплим блиском, що видавав добре i захоплене серце, говорив вiн завжди вишуканою нiмецькою мовою й умiв знайти прекрасне навiть у явищах повсякденних i незначних. Вiн об’iздив усю Нiмеччину, побувавши i на пiвднi й на пiвночi, й устиг попрацювати в усiх ii великих мiстах; роки його мандрiв повнiстю збiглися з епохою визвольних воен, i вiн сприйняв iдеi i сам дух того часу, наскiльки вони йому були зрозумiлi та доступнi; найбiльше йому припали до серця переконання тих людей середнього достатку, якi вiдкрито i простодушно мрiяли про новi, кращi часи, завжди залишаючись у своiх сподiваннях на тверезому грунтi дiйсностi; що ж до хворобливого захоплення надприродним i тих витончених розумувань, до яких удавалися тодi деякi кола вищого свiту, то вони були йому абсолютно чужi.

Такi люди, як вiн сам i його однодумцi, на той час були ще рiдкiсним явищем у середовищi ремiсникiв; iх iдеали були першим прихованим зародком того благородного прагнення до самовдосконалення та освiти, яке через двадцять рокiв охопило ввесь стан мандрiвних пiдмайстрiв. Вони вважали честю для себе бути кращими майстрами своеi справи i пишалися тим, що iх мистецтво цiнувалося високо, а оскiльки працювали вони старанно й були до того ж помiркованi та бережливi, то все це дозволяло iм займатись i своею освiтою, так що вже в роки учнiвства вони стали в усiх вiдношеннях зрiлими та поважними людьми. Крiм того, у каменяра Лее була ще i своя провiдна зiрка, яку вiн знайшов, вивчаючи великi твори давньонiмецькоi архiтектури, i вона свiтила йому ще яскравiше в його шуканнях, пробуджуючи в його душi радiсне передчуття, що вiн народжений художником, тож вiн бачив тепер, що не помилився, рушивши свого часу за незбагненним закликом долi та промiнявши зеленi пасовища на творче життя городянина. Із залiзною завзятiстю вчився вiн малювати, проводив цiлi ночi та святковi днi за перемальовуванням рiзноманiтних зразкiв i моделей; навчившись висiкати своiм рiзцем найхимернiшi фiгури та прикраси i досягнувши досконалостi у своiй майстерностi, вiн i на цьому не заспокоiвся, а став опановувати теорiю рiзьблення по каменю i навiть вивчати науки, що вiдносяться до iнших галузей будiвельного мистецтва. Всюди вiн прагнув потрапити на спорудження великих державних будiвель, де було на що подивитись i чому навчитись, i так уважно помiчав усе, що незабаром архiтектори стали все частiше вiдкликати його з лiсiв у свiй кабiнет, аби дати йому роботу за креслярським чи за письмовим столом. Зрозумiло, вiн i там не витрачав часу даремно i не раз вiдмовлявся вiд обiду, щоб устигнути скопiювати яке-небудь креслення або переписати для себе який-небудь розрахунок, що потрапляв йому до рук. І хоча йому не довелося здобути всебiчну художню освiту, вiн усе ж зумiв стати настiльки дiловим будiвельником, що, прийнявши смiливе рiшення пробувати щастя у столицi своеi батькiвщини, вiн мiг iз повним правом розраховувати на успiх. Заявивши про цей намiр перед усiм селом, вiн здивував свою рiдню, але всi подивувалися ще бiльше, коли, надiвши ошатну сорочку з манжетами та висловлюючись чистiсiнькою нiмецькою мовою, вiн увiйшов до товариства греко-французьких красунь у домi пастора i заходився свататись до його дочки. Можливо, брат нареченоi з його схильнiстю до сiльського життя вiдiграв тут роль посередника або, в усякому разi, пiдбадьорююче подiяв на сестру своiм власним прикладом; так чи iнакше, дiвчина незабаром вiддала свое серце молодому красеневi, а сiмейнi негаразди, якi спричинило ii рiшення, вiдпали самi собою, оскiльки батьки лише ненабагато пережили заручини дочки й померли незабаром одне за одним.

Весiлля було сумним, i молодята вiдразу ж переселилися в мiсто, анiтрохи не жалкуючи про блискуче минуле покинутоi ними домiвки, куди незабаром в’iхав молодий пастор iз цiлим обозом пiдвiд, доверху навантажених серпами, косами, цiпами, граблями та вилами, з лiжком пiд величезною запоною, з прядками та веретенами й зi жвавою на язик молодою дружиною, яка своiм копченим салом i грубими галушками скоро витiснила з оселi й саду всi муслiновi сукенки, вiяла та парасольки. І лише одна з кiмнат зi стiною, суцiльно обвiшаною мисливськими рушницями, з яких умiв стрiляти i молодий хазяiн, притягала ще декого з мисливцiв, якi наiжджали восени в село, i до деякоi мiри вiдрiзняла житло пастора вiд селянського будинку.

Приiхавши в мiсто, молодий архiтектор працював з ранку до вечора; вiн почав iз того, що найняв декiлькох робiтникiв i почав брати рiзноманiтнi дрiбнi замовлення, причому виявив себе таким умiлим i сумлiнним майстром, що не пройшло i року, як його пiдприемство розширилось i зажило мiцноi репутацii. Вiн був невичерпний на вигадки, ввiчливий iз замовниками, умiв доходити до iх бажання та завжди мав напоготiв дiлову раду, так що багато городян охоче запитували його думку щодо того, як iм виробити ту чи iншу перебудову в своему житлi або збудувати що-небудь наново, i навперебiй прагнули вiддати замовлення в його майстерню. До того ж вiн завжди старався поеднувати корисне з приемним i бував особливо задоволений, коли замовник надавав йому свободу дiй; такому клiентовi вiн пiдносив на додаток який-небудь лiпний наличник або карниз, виконанi зi смаком i витриманi в благородних пропорцiях, i не вимагав за це нiякоi додатковоi плати.

Дружина його з воiстину фанатичним завзяттям вела свое домашне господарство, яке незабаром розширилося за рахунок робiтникiв i слуг, якi харчувались у неi. З невичерпною енергiею та знанням справи вона розпоряджалася цiлим загоном величезних кошикiв для провiзii, що спорожнялись у неi на кухнi та знову наповнювалися на ринку, де вона була грозою торговок; але iстинною карою Божою вона була для м’ясникiв, яким доводилося з боем вiдстоювати свое стародавне право разом зi шматком м’яса класти на чашку ваг хоча б одну кiсточку. У майстра Лее не було майже нiяких особистих примх, i серед його життевих правил на першому мiсцi стояла ощадливiсть, але це не заважало йому бути людиною безкорисливою та великодушною, i грошi мали для нього цiннiсть лише остiльки, оскiльки на них можна було що-небудь зробити для себе чи для iнших або зробити кому-небудь послугу; тiльки завдяки дружинi, що не витрачала жодного пфенiга даремно й завжди пишалася своiм умiнням нiкого нi на волос не скривдити, але й не заплатити нiкому лишку, майстровi вдалося вже через два-три роки зробити деякi заощадження. Тепер вiн мiг розпоряджатися ними так само вiльно, як i наданим йому в той час кредитом, i щедрiше вкладати грошi в проекти, що роiлися в його заповзятливiй головi. Вiн скуповував за свiй рахунок старi будiвлi, зносив iх i зводив на iхньому мiсцi добротнi житловi будинки для городян, застосовуючи при цьому рiзноманiтнi нововведення щодо зручностей, iнодi власного винаходу. Цi будинки вiн продавав бiльш-менш вигiдно i вiдразу ж брався за новi пiдприемства; хоч що б вiн будував, усi його споруди вирiзняло багатство думки й турбота про рiзноманiтнiсть форм. Якщо вченi знавцi архiтектури iнколи губилися, не знаючи, до якого стилю вiднести тi або iншi частковостi, i по праву докоряли авторовi в тому, що окремi його iдеi неяснi, а загальний задум нестрункий, вони все ж вимушенi були визнати, що цей задум сам по собi цiкавий, i розсипали хвалу благородному прагненню до краси, яке вигiдно вiдрiзняло творiння майстра вiд тих плоских i убогих духом творiв, якими була повна тодiшня архiтектура, далека вiд iстинного мистецтва.

Кипуче i дiяльне життя, в якому жив цей невгамонний чоловiк, зiштовхнуло його, на грунтi загальних дiлових iнтересiв, iз багатьма городянами, i, зустрiвши серед них однодумцiв, людей чуйних i добросердих, вiн зумiв захопити це тiснiше дружне коло своiм невтомним прагненням до добра та краси. Це було приблизно в серединi двадцятих рокiв, коли i самi панiвнi класи Швейцарii теж висунули зi свого середовища цiлу плеяду славних дiячiв, людей освiчених i гуманних, якi являли собою наступникiв i продовжувачiв iдей великоi революцii в iх новiй, пом’якшенiй i ушляхетненiй формi, дiячiв, якi готували благодатний грунт для липневих днiв i присвятили себе служiнню високим iдеалам освiти i прав людини. Майстер Лее i його друзi були iх гiдними послiдовниками серед трудящого середнього стану, здавна пов’язаного глибоким корiнням iз народом, iз вiддаленими селами та мiстечками, звiдки в нього вливався приплив свiжих сил. І якщо просвiтники, люди знатнi та вченi, сперечалися про новi форми держави, про проблеми фiлософськi та правовi й узагалi ставили своiм завданням удосконалення роду людського, то ремiсники з iх живим i практичним складом розуму дiяли тим часом у вужчому колi свого стану й далi в низах, прагнучи передусiм на дiлi полiпшити свое становище. Вони заснували цiлий ряд союзiв, нерiдко перших у своему родi, метою яких найчастiше були тi або iншi матерiальнi вигоди для членiв такого союзу i iх сiмей. Вони збирали громадськi кошти i вiдкривали школи, щоб простий трудiвник мiг трохи краще виховати своiх дiтей; коротше кажучи, у цих славних людей була безлiч таких справ, i всi цi рiзноманiтнi обов’язки, тодi ще новi й почеснi, завдавали iм чимало клопоту, але в той же час допомагали iм духовно розвинутись i пiднятися вище; адже тепер iм доводилося скликати збори, розробляти, обговорювати i приймати рiзнi статути, вибирати голiв i роз’яснювати членам цих союзiв iх права, а також iх обов’язки по вiдношенню одне до одного та до суспiльства.

До всього того, що iх зацiкавлювало та захоплювало, приедналася ще i визвольна боротьба в Грецii, що оволодiла тодi всiма iх помислами; звiстка про неi дiйшла i сюди, пробудивши нарештi, як i всюди, такi уми, що довго животiли в бездiяльностi, й знову нагадавши людям, що боротьба за свободу завжди була спiльною справою всього людства. Участь у допомозi патрiотам Еллади ще бiльше надихнула цих простих майстрових, людей, якi частенько були дуже далекими вiд фiлологii, зате вмiли захоплюватись, i надало iх благородному напряму думок усесвiтнього розмаху, остаточно очистивши iх дiяльнiсть вiд нальоту фiлiстерства та провiнцiйноi обмеженостi. Майстер Лее в усякiй справi був першим серед своiх товаришiв; вiн був надiйним i вiдданим другом, i всi поважали його i навiть схилялися перед ним за його вiдкритий, чесний характер i пiднесений напрям думок. Його можна було назвати щасливим в усiх вiдношеннях, оскiльки при усiх своiх достоiнствах вiн не був до того ж нiтрохи не пихатий i дуже скромний; якраз у той час вiн зрозумiв, що знае ще дуже мало, i почав учитися наново, вирiшивши надолужити прогаяне. Друзiв своiх вiн теж переконував наслiдувати його приклад, i незабаром серед них не було жодного, хто не зiбрав би бiблiотечки праць iз природничих наук та iсторичних творiв. Майже всi вони здобули в молодостi вельми убогу освiту, але тепер, коли iм довелося прилучитися до знань, i, зокрема, ближче познайомитися з iсторiею, перед iх допитливою думкою розкривалися новi неосяжнi простори, i не було для них бiльшоi радостi, нiж проникати все глибше i глибше в цю незвiдану галузь. По недiлях вони вже зранку збирались у кого-небудь удома, так що в кiмнатах бувало тiсно, сперечались i дiлилися новими думками, що виникли в них за тиждень, на зразок того, що схожi причини завжди викликають схожi наслiдки; такi вiдкриття вони робили нерiдко. Висоти фiлософських творiв Шиллера були для них недоступнi, зате вони зачитувалися його iсторичними працями; що ж до його драматургii, то i вона теж говорила бiльше iх серцю, нiж розуму: вони так безпосередньо переживали хiд дii кожноi драми, немов самi були ii учасниками, i насолоджувалися вiд душi, хоча й не могли проникнути в задум великого поета й осягнути естетичне завдання, яке вiн завжди ставив перед собою. Вони захоплювалися його героями та ставили iх вище за всi лiтературнi образи, створенi iншими письменниками. Його полум’яна, але завжди ясна думка, його чиста i прозора мова якось краще гармонiювали зi скромними справами цих простих людей, анiж iз галасливими претензiями iнших прихильникiв Шиллера з нинiшнього вченого свiту. Але вони були практики i звикли дiяти, а тому не могли задовольнятися тим, аби читати великого драматурга перед сном, одягнувшись у халат, – iм треба було бачити цi величнi подii своiми очима, в усiй iх життевiй повнотi й барвистостi, й позаяк у тi часи в мiстах Швейцарii нiхто й на оцi не мав постiйного театру, то, не довго думаючи, вони наважилися випробувати своi сили на кону, причому душею цiеi справи був знову-таки майстер Лее. Щоправда, будова й устаткування сцени вiдняли у них значно менше часу й уподобались iм куди легше, нiж розучування ролей, i багато хто з них, побоюючись грандiозностi завдання, втiшав себе тим, що з подвiйною стараннiстю забивав цвяхи або розпилював дошки; але все-таки слiд визнати, що вони дуже й дуже багато чим завдячують цим сценiчним заняттям: останнi головним чином i прищепили нашим аматорам умiння правильно та жваво викладати своi думки i з гiднiстю тримати себе в товариствi, досi властиве бiльшостi з них. З роками вони потроху залишили цi захоплення, але назавжди зберегли смак до повчального та прекрасного в усiх його виявах. Наш сучасник запитае, мабуть, як же вони знаходили час на все це, не закидаючи при цьому своеi роботи i свого будинку; йому можна було б вiдповiсти, що, по-перше, вони були нехитрi люди, здоровi й тiлом i духом, не рiвня тим розумникам, якi не можуть зробити жодноi справи, тим бiльше справи незвичайноi, не вбивши на це сили-силенноi дорогоцiнного часу: адже цi тугодуми подiбнi до немiчного старигана, який не може з’iсти нi шматочка, поки не подрiбнить його гарненько та не розмаже по тарiлцi; по-друге, три години, з сьомоi до десятоi вечора щодня, – та ще коли iх спожити з розумом, – становлять зовсiм не так мало часу, як це здаеться нинiшньому обивателевi, звиклому проводити цi години в безплiдних роздумах, сидячи за склянкою вина у хмарах тютюнового диму. У той час люди не платили ще данини цiлiй зграi шинкарiв, а самi збирали восени сiк благородних лоз, вважаючи за краще мати власний льох, i серед товаришiв майстра Лее не було жодного, багатого чи бiдного, хто не згорiв би з сорому, коли б не змiг почастувати присутнiх у нього ввечерi друзiв склянкою мiцного столового вина або якби йому довелося посилати за ним до шинку. Друзi зустрiчалися вечорами; якщо ж зрiдка кому-небудь iз них i траплялося заглянути на хвилинку в чужу майстерню серед дня, то вiн робив це потайки, а принесену ним книгу або згорнутий у рурку зошит iз переписаною в нiй роллю вiддавав приятелевi з-пiд поли, щоб не помiтили пiдмайстри, i обое вони мали вигляд тодi школярiв, передаючи один одному пiд партами план якоi-небудь славноi вiйськовоi кампанii.

Але, живучи цим неспокiйним життям, майстер Лее накликав на себе неждану бiду. Завалений замовленнями, вiн працював багато й напружено; одного разу вiн сильно спiтнiв, але, захоплений своею справою, не звернув на це уваги i застудився; з того часу його таемно пiдточувала небезпечна хвороба. Тепер йому потрiбно було поберегти себе i по можливостi щадити своi сили, але вiн i слухати про це не хотiв: як i ранiше, вiн вiчно був чимось зайнятий i старався сам вникнути в кожну дрiбницю й устигнути скрiзь, де була потрiбна його допомога. Справи його пiдприемства були тепер настiльки рiзноманiтнi та складнi, що тiльки вони вже вимагали вiд нього напруги всiх сил, i вiн вважав, що не мае права якось раптом ослабити свою енергiю. Вiн займався пiдрахунками i мiркуваннями, укладав угоди, iздив робити закупiвлi по всiй окрузi, встигав побувати в одну i ту ж хвилину вгорi, на риштованнях, i внизу, пiд зводом льоху; брав лопату з рук землекопа i робив нею декiлька повновагих кидкiв, нетерпляче хапався за важiль, допомагаючи перевертати яку-небудь важку кам’яну плиту, пiдходив до якоi-небудь балки, що лежить на землi, й якщо йому здавалося, що люди баряться пiдняти ii, сам брав цю балку на плече i, важко дихаючи, вiдносив на мiсце; а коли наставав вечiр, вiн поспiшав, не даючи собi перепочинку, на збори якого-небудь товариства, щоб виступити там iз палкою промовою, або ж пiднiмався, схвильований i пiднесений, на пiдмостки i залишався там до пiзньоi ночi, прагнучи здолати незвичну для нього мову високих iдеалiв, i ця боротьба пристрастей коштувала йому, можливо, бiльших зусиль, анiж трудовий день. Усе це кiнчилося тим, що смерть наздогнала його несподiвано, i вiн помер у розквiтi сил, у тому вiцi, коли iншi тiльки ще готуються здiйснити справу свого життя, помер, сповнений нездiйснених задумiв i надiй, так i не побачивши початку нового часу, якого вiн i його друзi чекали з такою впевненiстю. Дружина його залишилася сама з iх единим сином, хлопчиком п’яти рокiв, i цим хлопчиком був я.

Якщо людина в чомусь обдiлена долею, те, чого бракуе, здаеться iй удвiчi дорожчим того, чим вона насправдi володiе; так було й зi мною, коли, слухаючи довгi оповiдi матерi про батька, я починав усе бiльше й бiльше сумувати за ним, хоча я його так мало знав. Мiй найвиразнiший спогад про нього вiдноситься чомусь до часу за цiлий рiк до його смертi й пов’язаний усього лише з однiею короткою, але прекрасною миттю, з однiею недiльною прогулянкою, коли ми йшли, вже надвечiр, по полях, i вiн узяв мене на руки i, висмикнувши iз землi картопляний кущик, почав менi показувати бульби, що набрякали, прагнучи вже тодi вселити менi поняття про Творця Всевишнього та пробудити почуття вдячностi до нього. Я бачу, як зараз, його зелений сюртук, свiтлi металевi гудзики бiля самоi моеi щоки та його сяючi очi: пам’ятаю, що я зi здивуванням заглядав у них, зовсiм забувши про зелену стеблинку, яку вiн високо тримав у витягнутiй руцi. Згодом мати часто згадувала цю сцену i з гордiстю за чоловiка розповiдала менi, як зворушливо та прекрасно вiн тодi говорив i яке глибоке враження справили його слова на неi й на служницю, що супроводжувала нас. Образ батька вiдображався в моiй пам’ятi й у бiльш ранню пору: одного дня вранцi, вирушаючи на декiлька днiв на навчання, вiн несподiвано з’явився передi мною в зеленому мундирi стрiльця, при повному похiдному спорядженнi, вельми здивувавши мене своiм дивним i незвичним виглядом; так i цього разу його вигляд злився в моiй уявi з милим моему серцю зеленим кольором i з веселим блиском металу. Про останнiй час його життя в мене збереглися тiльки дуже смутнi спогади, а риси його обличчя й зовсiм стерлися в моiй пам’ятi.

Інодi я замислююся над тим, яка гаряча та незмiнна любов батька й матерi, що назавжди зберiгають прихильнiсть навiть до своiх заблудлих дiтей i не можуть вигнати iх зi свого серця, – i якою ж протиприродно жорстокою здаеться менi тодi мораль так званих чесних i порядних людей, здатних забути тих, хто створив iх, вiдректися вiд них, виправдовуючись тим, що iх батьки – поганi люди, що зганьбили свое iм’я, i тодi менi хочеться прославити любов сина, який не вiдкине i не покине батька, навiть якщо той одягнений у дрантя й усi його зневажають, i менi зрозумiла благородна скорбота дочки, яка зi спiвчуття готова зiйти на ешафот разом зi своею злочинною матiр’ю. Тому я нiколи не мiг зрозумiти, чому право пишатися своiм походженням неодмiнно мае бути долею тiльки людей знатних? Що стосуеться мене, то, не будучи аристократом, я все ж почуваюся щасливим подвiйно: адже я можу любити й шанувати своiх батькiв не лише як син, але й за те, що вони були чесними та дуже шанованими людьми, й не соромлюся того, що щоки моi червонiли вiд радiсного знiяковiння, коли вже дорослою людиною, – а я вступив у громадянськi права у скрутний i тривожний час, – я не раз зустрiчав на зборах людей набагато старших за мене, i то один iз них, то iнший поспiшав пiдiйти до мене, щоб потиснути менi руку та сказати, що вiн був колись другом мого батька й дуже радий бачити тепер на цьому мiсцi його сина; пам’ятаю, як до мене пiдходили ще багато й багато iнших, i кожен iз них незмiнно говорив: «Як же, i я знав його», – i бажав менi з честю носити його iм’я. Хоча я прекрасно розумiю, як безглуздо будувати повiтрянi замки, але iнодi я все ж мимоволi вiддаюся мрiям i намагаюсь уявити собi, як склалася б моя доля, якби батько був iще живий: ось вiн знайомить мене з силами природи, i весь навколишнiй свiт розкриваеться передi мною вже в пiдлiтковi роки; як мудрий наставник вiн крок за кроком виводить мене на життевий шлях i сам переживае зi мною свою другу молодiсть. Дружба мiж зростаючими разом братами, якоi менi не вдалося зазнати, вселяе менi заздрiсть, i я не можу зрозумiти, чому в багатьох сiм’ях вони цураються один одного i шукають друзiв на сторонi; так i стосунки мiж батьком i дорослим сином теж здаються менi, хоча я i спостерiгаю iх щодня, чимось новим i незбагненним, якимсь вищим блаженством, i, не зазнавши цього почуття, я лише заледве можу намалювати його у своiй уявi.

Тепер, коли я вступаю в пору зрiлостi, коли мiй життевий шлях визначився, я все рiдше мрiю про батька та все частiше обмежуюся тим, що пiдводжу пiдсумок пережитому i лише iнодi, десь у глибинi душi, ставлю собi питання: як учинив би вiн, якби був зараз на моему мiсцi? що сказав би вiн про моi вчинки, якби був зараз живий? Ледве досягнувши полудня свого життя, вiн пiшов назад, у таемничу безодню вiчностi, залишивши в моiх слабких руках сприйняту ним золоту нитку життя, початок якоi приховано вiд усiх, i менi залишаеться тiльки з честю продовжити ii, зв’язавши ii з темним для мене майбутнiм, а можливо, назавжди ii обiрвати – коли й я помру. Вже через багато, багато рокiв пiсля його смертi матiнка часто бачила один i той же сон – наче батько раптом повернувся з далеких мандрiв по чужих краях i знову принiс iз собою радiсть i щастя; вона завжди розповiдала цей сон уранцi й потiм занурювалася в глибокий роздум i в спогади, а я, охоплений священним трепетом, намагався уявити собi в усiх подробицях, як поглянув би на мене батько, коли б одного прекрасного дня вiн i справдi з’явився серед нас; i як ми стали б тодi жити далi.

Якщо про його зовнiшнiй вигляд я зберiг лише дуже невиразний спогад, то образ його чистоi та свiтлоi душi давно вже виразно з’явився передi мною, i цей благородний образ став для мене часткою великого, нескiнченного свiту природи, до якоi врештi-решт ведуть мене всi моi роздуми, i я вiрю, що вона захищае мене на моему життевому шляху.

Роздiл третiй

Дитинство. – Першi уроки богослов’я. – Школа

Першi мiсяцi пiсля смертi батька були для його вдови важким часом скорботи i турбот. Вiн залишив iй безлiч незавершених справ, i, щоб навести в них лад, потрiбнi були довгi та складнi переговори. Роботи за замовленнями, що надiйшли, припинились, укладенi договори не могли бути виконанi, поточнi рахунки часто-густо не були закритi, й iх потрiбно було сплачувати або отримати великi суми; запаси будiвельних матерiалiв доводилося продавати зi збитком, i тодiшнiй стан справ уселяв сумнiв, чи залишиться у нещасноi, пригнiченоi горем жiнки хоч один пфенiг на харчування. Суддiвськi чиновники приходили накладати печатi, а потiм знову знiмали iх; друзi покiйного та його численнi знайомi з дiлового свiту раз у раз вiдвiдували нас, аби допомогти улагодити справи; у конторi йшла перевiрка книг, пiдбивалися пiдсумки, i частина майна продавалася з торгiв. Покупцi прагнули збити цiни, кредитори, до яких переходили пiдприемства батька, норовили увiрвати бiльше, нiж iм належало, в будинку вiчно стояв гамiр, i не було нi хвилини спокою, так що матiнка, що ввесь час пильно стежила за ходом справ, урештi-решт розгубилась i не знала, що iй робити. Але ось гармидер улiгся, з усiма справами було мало-помалу покiнчено, кредитори були задоволенi, а боржники визнали своi зобов’язання, й тодi з’ясувалося, що вiд усього нашого статку залишився тiльки будинок, у якому ми жили останнiм часом. Цей будинок був високою старою спорудою з безлiччю кiмнат, населеною знизу доверху, як вулик. Батько купив його, маючи намiр спорудити на його мiсцi новий будинок; але оскiльки це була старовинна будiвля, яка зберегла на дверних рамах i наличниках вiкон залишки майстерного рiзьблення, що мало велику цiннiсть, то батько все не наважувався знести будинок i продовжував жити в нiм, здаючи велику частину кiмнат мешканцям. Правда, у колишнього власника були деякi борговi зобов’язання, якi батьковi довелось узяти на себе; але батько виявився спритнiшим хазяiном i так швидко привiв будинок до ладу i здав його внайми, що дуже скоро розплатився з боргами, i залишена ним сiм’я могла скромно прожити на щорiчний дохiд вiд мешканцiв.

Матiнка почала з того, що рiшуче обмежила або зовсiм скасувала всяку зайву розкiш i в першу чергу вiдмовилася вiд будь-яких чужих послуг. В лонi цiеi тихоi обителi вдови я вперше ясно усвiдомив себе як мисляча iстота i почав випробовувати своi сили, деручись угору i вниз по внутрiшнiх сходах будинку. У нижнiх поверхах було темно, оскiльки вулиця, куди виходили вiкна житлових кiмнат, була дуже вузька, а на сходах i в передпокоях вiкон зовсiм не було. Коридори з бiчними розгалуженнями та нiшами надавали цим поверхам схожiсть iз якимось похмурим лабiринтом i приховували чимало ще не вiдкритих мною таемниць; але чим вище пiднiмаешся, тим свiтлiшим i привiтнiшим стае примiщення, тому що останнiй поверх, де жили ми самi, височiе над сусiднiми будiвлями. Через високе вiкно потоком ллються сонячнi променi, яскраво висвiтлюючи крученi сходи з безлiччю майданчикiв i химернi дерев’янi галереi простороi та свiтлоi мансарди, що являе рiзкий контраст iз прохолодними сутiнками в глибинах нижнiх поверхiв. Із вiкон нашоi кiмнати видно було безлiч маленьких дворикiв, якi часто зустрiчаються всерединi замкнутих кварталiв; вони живуть своiм вiдособленим, прихованим вiд очей перехожих життям, i в них не змовкае якийсь особливий, властивий обжитому будинку, неголосний i приемний гамiр, якого нiколи не почуеш на вулицi. Я цiлими годинами спостерiгав за внутрiшнiм життям цих дворикiв; зеленi садки, розбитi в них, здавалися менi маленькими райськими кущами, особливо пiсля полудня, коли в них з’являлося сонце, а розвiшанi там бiлоснiжнi простирадла тихо майорiли пiд легким вiтерцем, i коли мешканцi та сусiди, яких я звик бачити завжди десь далеко внизу, заходили до нас, аби поговорити з матiнкою, в них було щось дивно чуже, i хоча я впiзнавав iх, але все ж не мiг зрозумiти, як цi люди раптом опинилися в нашiй кiмнатi. У нас теж був свiй дворик, затиснутий мiж високими кам’яними стiнами, з малесенькою галявиною, на якiй росли двi маленькi горобини; цiвка джерела, що без угаву жебонiла, падала в позеленiлу вiд часу чашу з пiщанику, i в цьому тiсному куточку завжди було прохолодно й навiть трохи моторошно, якщо не брати до уваги лiтнiх мiсяцiв, коли по кiлька годин на день вiн був весь залитий сонцем. Якщо в цi години вiдчинити вхiднi дверi, то крiзь напiвморок сiней його затаена краса стане помiтною з вулицi, й тодi його свiтла зелень мае такий ошатний вигляд у цiй темнiй рамi, що навiть випадкового перехожого так i тягне зайти туди. Восени сонце все рiдше навiдуеться у дворик, i погляд його стае м’якшим i нiжнiшим, а коли листя на деревцях пожовтiе, а ягоди зробляться яскраво-червоними, коли старi стiни сумно одягнуться в скупу позолоту, а джерельце додасть до неi срiбла, – тодi цей безлюдний куточок набувае своеi неповторноi краси, яка налаштовуе на меланхолiйний лад i говорить нашому серцю не менше, нiж найвеличнiший ландшафт. Проте до вечора, коли сонце сiдало, мою увагу все бiльше починали привертати стiни будинкiв, i погляд мiй перебiгав по них iз поверху на поверх i спрямовувався все вище, в пiднебесся, позаяк море дахiв, що далеко розкинулося пiд моiм вiкном, розгорялося в цей час червоним полум’ям i оживлялося дивовижною грою барв. За цими дахами мiй свiт поки що й закiнчувався, бо повiтряне пiвколо снiгових гiр, ледь видиме над гребенями останнiх дахiв, завжди здавалося менi таким, що нiби витае в небесах i не пов’язане iз землею, i я тривалий час вважав, що це просто хмари. Згодом, коли я вперше забрався на величезний крутий дах нашого будинку i, сiвши верхи на найвищому його гребенi, окинув поглядом усю чудову панораму широкого озера, над яким поставали такi чiткi обриси гiр iз iх зеленими пiднiжжями, – тодi-то я, звичайно, вже знав, що це таке, бо в той час я подовгу блукав за мiстом; але це було набагато пiзнiше, а поки що матiнцi доводилося довго пояснювати менi, що це гори i що, створивши цих могутнiх велетнiв, Господь Бог залишив нам найкращий доказ своеi всемогутностi, – я слухав ii, але так i не вмiв вiдрiзняти iх од хмар. Незабаром хмари цiлком заволодiли моею уявою: найулюбленiшим моiм заняттям було тепер спостерiгати за тим, як вони пливуть вечiрнiм небом, химерно змiнюючи своi обриси, хоча саме слово «хмара» було для мене таким же порожнiм звуком, як i слово «гора». Далекi снiжнi вершини поставали передi мною щоразу в новiй подобi, то оповитi серпанком, то трохи свiтлiшi або темнiшi, то бiлi, то червонi, тому вони здавалися менi якимись живими, чудесними i могутнiми iстотами, як i хмари, i я нерiдко називав хмарою або горою також i все те, що вселяло менi повагу чи цiкавiсть. Так, наприклад, одну сусiдську дiвчину, першу жiнку, яка менi сподобалася, я назвав, – менi часто розповiдали про це згодом, та й сам я досi ще невиразно чую це слово, – бiлою хмаркою, по першому враженню, яке вона справила на мене в своему бiлому платтi. Довгий i високий дах церкви я видiляв зi всiх iнших дахiв i полюбляв називати його горою, на що в мене було, мабуть, бiльше пiдстав, оскiльки вiн i справдi рiзко здiймався над усiма будiвлями. Я полюбляв подовгу дивитися на нього, особливо в тi години, коли над мiстом уже опускалися сутiнки, а величезна похила площина його зверненого на захiд схилу все ще палала в червоних призахiдних променях i здавалася менi чимось на зразок блаженних полiв праведникiв, як iх малюе собi наша уява. Над цим дахом височiла струнка, тонка, як голка, вежа, всерединi якоi висiв невеликий дзвiн, а на ii шпилi крутився флюгер у виглядi блискучого золотого пiвня. Перед заходом сонця, коли дзвiн дзвонив, мати говорила зi мною про Бога та вчила мене молитись; я запитував: «Хто такий Бог? Вiн людина?» – А вона вiдповiдала: «Нi, Бог – це дух!» Церковний дах помалу занурювалася в сiру тiнь, свiтло здiймалося все вище по вежi, й, насамкiнець, сам тiльки золотий пiвень iскрився в останньому промiннi, так що одного вечора я твердо увiрував у те, що цей пiвень i е Бог. Вiн вiдiгравав якусь невизначену роль i в моiх коротких дитячих молитвах, якi я знав напам’ять i читав iз найбiльшим задоволенням, у всякому разi, вiн у них якось непомiтно був присутнiй. Але одного разу менi подарували книгу з картинками, в нiй було зображено чудово забарвленого тигра, який сидить у вельми показнiй позi, й поступово вiн витiснив усi iншi моi уявлення про Бога; щоправда, я нiколи нiкому не говорив про це, так само, втiм, як i про пiвня. Я вiрив у це несвiдомо, десь у глибинi душi, i образ блискучого птаха, а пiзнiше – красеня тигра поставав у моiй уявi тiльки тодi, коли я чув слово «Бог». Щоправда, з часом я почав подумки пов’язувати з Богом якщо не бiльш ясний образ, то, в усякому разi, бiльш пiднесене поняття. Я дуже легко завчив «Отче наш», запам’ятавши спочатку окремi частини, а потiм з’еднавши iх разом, пiсля чого повторення було для мене лише приемною вправою пам’ятi, i я читав це зi своерiдною вiртуознiстю й на рiзнi лади: повторював якусь частину двiчi або тричi або, сказавши одне речення тихою скоромовкою, вирiзняв наступне, вимовляючи його протяжно i з наголосом, а потiм починав читати молитву з кiнця, завершуючи ii початковими словами: «наш отче». Ця молитва вселила менi невиразний здогад про те, що Бог мае бути iстотою розумною, у всякому разi, з ним-то вже напевно можна розмовляти звичайною людською мовою, не те що з мертвими зображеннями звiрiв.

Так я i жив у невиннiй i задушевнiй дружбi зi Всевишнiм, не вимагав од нього нiчого i не вiдчував почуття подяки до нього, не вiдав, що праведно i що грiшно, i негайно ж забував про нього, як тiльки що-небудь вiдволiкало вiд нього мою увагу.

Однак незабаром обставини спонукали мене бiльш ясно усвiдомити мое ставлення до Бога i вперше звернутися до нього з проханням захистити моi людськi права. Це сталося на сьомому роцi мого життя, коли одного прекрасного ранку я опинився у великiй нуднiй кiмнатi, в якiй навчалося приблизно п’ятдесят – шiстдесят маленьких хлопчикiв i дiвчаток. Сiм учнiв стояли пiвколом перед дошкою, на якiй красувалися величезнi лiтери, i я тихенько стояв iз ними, уважно слухаючи та чекаючи, що буде далi. Позаяк усi ми були новачками, то вчитель, лiтнiй чоловiк iз великою незграбною головою, побажав сам направити нашi початковi кроки i тепер давав нам перший урок, змушуючи називати в розбивку мудрi фiгури на дошцi. Ще дуже давно я почув слово «пумпернiкель», i воно менi чомусь дуже сподобалося, тiльки я нiяк не мiг пiдшукати для нього який-небудь зоровий образ, i нiхто не мiг менi сказати, який вигляд мае предмет, що носить цю назву: адже у нас його немае, а батькiвщина його – за кiлька сотень миль. І ось зовсiм несподiвано на мою долю дiсталося заголовне готичне «П», яке здалося менi особливо дивовижним i кожною своею рискою нагадувало щось забавне; тут я прозрiв i прорiк вельми рiшуче: «А це пумпернiкель»! У той момент я нiтрохи не сумнiвався, що життя прекрасне, що сам я – молодець i що пумпернiкель е пумпернiкель, i на душi в мене було радiсно й легко, але саме мiй серйозний i самовдоволений вигляд i вселив учителю думку, що я – зiпсований хлопчисько, який надумався зухвало пожартувати з нього. Намiрившись негайно ж переламати мiй поганий норов, вiн накинувся на мене i з хвилину тiпав мене за волосся з такою люттю, що менi свiт потьмарився. Ставши жертвою настiльки раптового нападу, я спочатку нiяк не мiг прийти до тями; менi здавалося, нiби все це якийсь поганий сон, я втратив дар мови i навiть не заплакав, а тiльки все дивився в якомусь дивному зацiпенiннi на мого мучителя. Я все життя терпiти не мiг тих дiтей, що як вогню бояться покарання i, напакостивши або розсердивши старших, не дають навiть доторкнутися до себе; а часом варто тiльки пiдiйти до них ближче, як вони вже починають кричати, наче iх рiжуть, так що вухам боляче слухати, i якщо такi дiти часто накликають на себе покарання саме своiм криком (причому iм дiстаеться ще бiльше, нiж iншим), то я страждав iншою крайнiстю: щоразу, коли менi доводилося давати одповiдь перед дорослими за яку-небудь витiвку, я псував собi справу тим, що не мiг проронити перед ними жодноi сльозинки. Так було i цього разу; помiтивши, що я не плачу, а тiльки здивовано тримаюся за голову, вчитель витлумачив це як упертiсть i знову взявся за мене, щоб раз i назавжди зламати в менi норовливий дух. Тепер менi й справдi було боляче, але я й тут не розплакавсь, а тiльки злякано й жалiбно вигукнув: «І визволи нас вiд лукавого!» Це благання я посилав до Бога, про якого так часто чув, що вiн захищае гнаних, як люблячий батько. Але тут мiй мудрий наставник вирiшив, що це вже занадто; справа повернула на занадто серйозне, тому вiн одразу ж вiдпустив мене, щиро дивуючись i вдаючись до роздумiв про те, як йому слiд поводитися зi мною. Нас вiдпустили на обiд, i вiн сам вiдвiв мене додому. Лише тепер я дав волю сльозам i поплакав крадькома: вiдвернувшись, я стояв бiля вiкна, стираючи з лоба прилипле до нього вирване волосся, i прислухався до слiв учителя. Цей чоловiк, який видався менi ще бiльш чужим i ненависним тут, бiля нашого домашнього вогнища, яке вiн немов опоганював своею присутнiстю, вiв серйозну розмову з матiр’ю, намагаючись переконати ii в тому, що ii син, як видно, вже вiд природи зiпсована дитина. Вислухавши його, вона була здивована не менше, нiж я, i сказала, що досi я поводився сумирно, що я весь час рiс у неi на очах i вона не знае за мною нiяких серйозних провин. Щоправда, часом у мене бувають дивнi фантазii, але серце у мене добре; мабуть, я ще не зрозумiв, що таке школа, i менi просто треба трохи звикнути до неi. Учитель погодився для годиться з цим поясненням, але все ж похитав головою, i згодом я не раз мав нагоду переконатися, що в глибинi душi вiн залишався при своiй думцi та, як i ранiше, пiдозрював у менi небезпечнi схильностi. Прощаючись iз нами, вiн дуже багатозначно сказав, що в тихому болотi зазвичай водяться чорти. Вiдтодi менi нерiдко доводилося чути в моему життi цi слова, i це завжди мене ображало, тому що навряд чи знайдеться на свiтi людина, яка так полюбляла б поговорити в хвилину вiдвертостi, як я. Втiм, я не раз помiчав, що балакуни, що задають тон у компанii, нiколи не можуть зрозумiти, чому мовчать люди, яким самi ж вони слова не дають сказати. Вдосталь насолодившись своiм красномовством i побачивши, що розмова все-таки не клеiться, цi балакуни поспiшно складають собi невтiшне судження про своiх спiврозмовникiв. Якщо ж iх мовчазнi слухачi раптом заговорять, то це здаеться iм iще бiльш пiдозрiлим. А якщо таким людям доводиться мати справу з тихими, небалакучими дiтьми, то це вже справжне нещастя, бо цi дорослi базiки не знаходять нiчого кращого, нiж звiльнитися вiд них вульгарною фразою: «У тихому болотi чорти водяться».

Пiсля обiду мати знову послала мене до школи, i я з великою недовiрою ступив пiд склепiння цього небезпечного будинку, в якому я почувався, немов у якомусь важкому i страшному снi. Але грiзного наставника не було видно; вiн перебував у маленькiй комiрчинi за дощаною перегородкою, що слугувала йому чимось на зразок потайного кабiнету, куди вiн час вiд часу вiддалявся, щоб трохи пiдкрiпитися. На дверях комiрчини було кругле вiконечко, через яке цей шкiльний тиран висовувався щоразу, коли в класнiй кiмнатi ставало гамiрно.

У вiконечку давно вже не було скла, так що, просунувши голову крiзь порожню раму, вiн мiг чудово бачити все, що робилося в класi. Сталося так, що саме в той нещасливий день шкiльне начальство розпорядилося вставити скло, i якраз коли я проходив повз вiконечко, боязко скосивши на нього очi, скло з веселим брязкотом розлетiлось, i в отворi показалася незграбна голова мого недруга. Першим вiдчуттям у той момент було вiдчуття радiсного трiумфування, але потiм я помiтив, що вiн не на жарт порiзався i що по обличчю його тече кров; тодi я знiяковiв, i втрете менi вiдкрилась iстина, i я зрозумiв, що означають слова: «І прости нам провини нашi, як i ми прощаемо винуватцям нашим!» Таким чином, цього першого шкiльного дня я багато чому навчився; одначе я так i не дiзнався, що таке пумпернiкель, але зате зрозумiв, що в бiдi треба звертатися до Бога, що Бог справедливий, але в той же час навчае нас не думати про ненависть i помсту. Виконуючи заповiдь, що вимагае прощати наших кривдникiв, ми тим самим набуваемо i внутрiшньоi сили, потрiбноi для того, щоб полюбити наших ворогiв, бо нам бувае нелегко перебороти себе, i нам хочеться, щоб нашi зусилля було винагороджено, а тi добрi почуття, якi ми маемо до ворога, – адже вiн однаково не може нам бути байдужий, – якраз i е для нас найкращою нагородою. Добрi почуття пiдносять, а любов облагороджуе люблячого, особливо коли вiн мае цi добрi почуття до того, кого ми називаемо ворогом, i коли вiн любить недруга свого. До цього догмата, одного з найбiльш своерiдних у християнському вiровченнi, я виявився особливо сприйнятливим, позаяк я був образливий i мiг легко спалахнути, але так само швидко вiдходив i був готовий усе забути i пробачити; згодом, коли я почав сумнiватись у вченнi про божественне одкровення, мене дуже зацiкавило питання про те, чи не е цей догмат у якiйсь мiрi лише вiдображенням потреби, закладеноi в самiй природi людини та потiм пiзнаноi нею, бо я помiчав, що далеко не всi дотримуються цiеi заповiдi з чистих i безкорисливих намiрiв; по-справжньому, вiд усього серця, ii виконуе тiльки той, хто вже вiд природи незлобивий i схильний прощати. Що ж до людей, якi дiйсно ненавидять своiх кривдникiв, але, переборовши себе, все ж утримуються вiд помсти, то вони, на мiй погляд, знаходять при цьому таку перевагу над ворогом, що нiяк не в’яжеться з iдеею справжнього самозречення; справдi, адже той, хто прощае образу, доводить цим свою розсудливiсть i мудрiсть, у той час як супротивник, який продовжуе стояти на своему, нерозважливо витрачае своi сили i лише губить себе в своiй слiпiй i безплiднiй злобi. Так i в великих iсторичних битвах вмiння забути ворожнечу пiдтверджуе перевагу переможця, розв’язати свою суперечку з ворогом у довгiй i тяжкiй боротьбi, та свiдчить про те, що i в моральному вiдношеннi вiн стоiть вище переможеного. Таким чином, великодушний переможець, який щадить поваленого на землю супротивника й допомагае йому пiднятися, теж керуеться звичайною життевою мудрiстю; що ж стосуеться справжньоi любовi до свого ворога, тобто любовi до ворога непереможеного, що перебувае в розквiтi сил i ще здатного завдати нам зло, – то такоi любовi я нiколи не зустрiчав.

Роздiл четвертий

Похвала Всевишньому. – Похвала матiнцi. – Про молитви

Протягом перших шкiльних рокiв менi все частiше доводилося вступати в спiлкування з Богом, оскiльки життя мое стало тепер багатшим на рiзнi дитячi переживання. Пiдкорившись необхiдностi, я незабаром пристосувався до нових обставин i, як усi моi однолiтки, робив те, що менi хотiлось, i не робив того, що менi не подобалося. Таким чином я пiзнав мiнливостi долi: часом день тривав мирно, часом менi випадало потрапити в бiду, – це залежало вiд того, чи вiв я себе благопристойно, чи, закинувши своi шкiльнi обов’язки, вiддавався рiзноманiтним дитячим витiвкам. Коли справи моi були кепськi й над моею головою збиралася гроза, я щоразу закликав на помiч Бога, подумки звертаючись до нього з небагатослiвною молитвою, в якiй просив його вирiшити справу на мою користь i виручити мене з бiди, та, на сором менi, доводиться зiзнатися, що моi прохання завжди були або нездiйсненнi, або незаконнi. Нерiдко бувало й так, що моi грiхи сходили менi з рук, i тодi я щедро приносив Богу тут же складенi мною подячнi молитви та радiв вiд усiеi душi, бо в той час я ще не розумiв, що моi вчинки заслуговують покарання, й навчився усвiдомлювати свою провину лише набагато пiзнiше. Тому я звертався до Бога з рiзних питань i з найрiзноманiтнiшими проханнями: часом я просив, щоб розв’язана мною важка арифметична задача зiйшлася з вiдповiддю або щоб пляма в моему зошитi виявилася невидимою для вчителя; iншим разом, запiзнюючись до школи, я благав, як колись Ісус Навин, щоб сонце зупинилося на небi, а iнодi, побачивши у товариша який-небудь смачний пирiжок, просив, щоб вiн дiстався менi. Одного разу, коли я вже лежав у постелi, але ще не спав, до нас прийшла та сама дiвчина, яку я колись назвав бiлою хмаркою; почувши, що вона надовго iде кудись i зайшла попрощатися з матiнкою, я почав гаряче молитися Отцю небесному, благаючи його зробити так, аби вона не забула заглянути пiд мою запону i ще раз мiцно поцiлувала мене. Повторюючи слова моеi короткоi молитви, я непомiтно заснув i досi не знаю, чи було ii почуто.

Одного разу мене було за щось покарано; мене не вiдпустили на обiд i замкнули в школi, так що менi вдалося попоiсти лише надвечiр. Того дня я вперше дiзнався, що таке голод, i до речi утямив повчання матiнки, яка вихваляла Бога насамперед за те, що вiн пiклуеться про кожну свою iстоту й пiклуеться про ii прожиток, i вселяла менi, що це вiн створив смачний домашнiй хлiб, послухавши наше прохання: «Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi!» Взагалi у мене прокинувся iнтерес до речей iстiвних, i я навiть навчився розбиратися в iх властивостi, позаяк мене оточували майже виключно жiнки, а головним предметом iх розмов була закупiвля провiзii та обговорення ii якостей. Блукаючи по будинку, я поступово все глибше вникав у секрети домашнього господарства наших мешканцiв, якi нерiдко пригощали мене за своiм столом, i я був настiльки невдячним сином, що всi чужi страви здавалися менi смачнiшими, нiж матусинi обiди. Всяка господиня варить по-своему, – навiть якщо вона готуе за тими ж рецептами, що й усi iншi, – i цей особливий спосiб приготування надае ii куховарству своерiдний смак, вiдповiдний ii характеру. Навiть саме помiрна перевага, що вiддаеться тiй чи iншiй приправi, яким-небудь корiнцям i спецiям, пристрасть до страв трохи жирнiших або пiснiших, розваристiших або жорсткiших – все це накладае на ii страви певний вiдбиток, красномовно говорить про те, що вона собою являе: любить вона поласувати чи помiркована в iжi, володiе вдачею м’якою чи крутою, запальною чи холодною, марнотратна вона чи скупа; таким чином, уже за тими небагатьма улюбленими стравами, якi бувають у ходу в городян, завжди можна безпомилково визначити характер господинi дому, в усякому разi, я сам дуже рано став таким знавцем i навчився iнстинктивно дiзнаватися за самим тiльки бульйоном, як менi слiд поводитися з тiею жiнкою, що його зварила. Стосовно ж моеi матерi, то ii страви були, так би мовити, позбавленi будь-якоi своерiдностi. Їi супи були не жирнi, але й не пiснi, кава не мiцна, але й не слабка, вона не клала жодноi зайвоi крупинки солi, але i жодноi менше, нiж треба; вона варила попросту, без витiвок, без манiрностi, як кажуть художники, в найчистiших пропорцiях; ii страви можна було споживати у великих кiлькостях, не ризикуючи зiпсувати собi шлунок. Їi руки володiли мудрим почуттям мiри, i, стоячи бiля кухонного вогнища, вона, здавалося, повсякденно втiлювала вислiв: «Людина не для того живе, щоб iсти, а iсть для того, щоб жити!» Нiколи й нi в чому вона не знала надмiрностi й у рiвнiй мiрi не дозволяла нi в чому нестачi. Ця звичка триматися золотоi середини iнодi починала менi набридати, тим бiльше що час вiд часу я ублажав себе бiльш ласими стравами на сторонi, й тодi я був не проти досить рiзко покритикувати ii куховарство, – щоправда, вже пiсля того, як останню ложку бувало виiдено i я був ситий. Ми завжди сiдали за стiл самi, а щоб за iжею не було нудно, матiнка сама полюбляла говорити зi мною, нехтуючи заради цього всiма правилами виховання; тому вона нiколи не карала мене за моi капризи, а замiсть того, щоб суворо осмикнути мене, волiла терпляче спростовувати моi причiпки, красномовно доводячи менi, що людина нiколи не може сказати, як складеться ii доля; як знати, можливо, настане день, коли менi дуже захочеться сiсти за наш стiл i попоiсти разом з нею, та тiльки тодi ii чи не буде на свiтi. Хоча в той час менi не вiрилося, що щось таке i справдi може коли-небудь статися, проте кожного разу, коли матiнка говорила це, я вiдчував жалiсть до неi i таемний страх за себе i вiдразу ж визнавав себе переможеним. Інодi вона не обмежувалася цим i вселяла менi, що бути розбiрливим у iжi – значить платити невдячнiстю за тi чудовi дари, якi посилае нам Творець, – i тодi мене охоплював священний трепет перед Всемогутнiм давцем, i, побоюючись образити його моiми промовами, я замовкав i занурювався в роздуми про його чудесну силi та велич.

Час минав, i мое уявлення про Бога поступово ставало виразнiшим, а спiлкування з ним усе бiльш необхiдним i благотворним для мене, але саме в той час я почав сором’язливо приховувати вiд людей свое ставлення до нього, а коли моi молитви стали бiльш осмисленими, в душу мою все частiше закрадалась якась боязкiсть, i я нiяк не мiг змусити себе молитися вголос. Матiнка була жiнка нехитра i розсудлива; аж нiяк не вiдносячись до числа тих, про кого кажуть, що вони вiрять гаряче, вона була попросту людиною вiруючою. Вона вважала, що Бог iснуе не для того, щоб задовольняти неясне ловлення людського серця та суетнi бажання людей; його призначення здавалось iй простим i ясним: вiн був мудрий i дбайливий батько всiх живих iстот, саме провидiння. Вона полюбляла повторювати прислiв’я: «Хто Бога забувае, того й Бог забуде», – але я нiколи не чув, щоб вона говорила про гарячу любов до Бога. Тим бiльш ревно дотримувалася вона своеi вiри; ми були самотнi, та, думаючи про вiддалене майбутне, поки ще темне i неясне для нас, матiнка почитала неабияким своiм обов’язком подбати про те, щоб я нiколи не розлучався з думкою про Господа, годувальника й заступника нашого, i своiми невпинними турботами вона прищепила менi життедайне почуття надii на Бога.

Спонукувана цiею зворушливою турботою про мене, а почасти пiддавшись умовлянням однiеi пустоi й лицемiрноi жiнки, вона задумала ввести звичай молитися перед обiдом, що в нашому домi ранiше не було заведено, i в один iз недiльних днiв, коли ми тiльки-но сiли за стiл, вона прочитала для початку коротку старовинну молитву в простонародному дусi, звелiвши менi повторювати цю молитву вслiд за нею i надалi читати ii щодня перед iдою. Яким же було ii здивування, коли, байдуже промовивши кiлька перших фраз, я раптом замовк i бiльше не мiг вимовити нi слова!

Обiд холонув на столi, в кiмнатi було тихо, матiнка вичiкувала, але я не видавав жодного звуку. Вона повторила свiй наказ, але безуспiшно; я, як i ранiше, мовчав зi скорботним i пригнiченим виглядом, i вона вирiшила цього разу вiдступитися, визнавши мою поведiнку за звичайний дитячий каприз. Наступного дня вся ця сцена розiгралася ще раз, i тодi матiнка не на жарт засмутилась i запитала мене: «Чому ти не хочеш молитися? Ти, здаеться, соромишся чогось?» Так воно й було насправдi, але я був не в змозi зiзнатися в цьому, знаючи, що таке визнання однаково було б тiльки напiвправдою, позаяк матiнка явно мала на увазi не той сором, який я тодi вiдчував. Накритий стiл здавався менi якимось жертовником, i я не мiг змусити себе скласти руки, як у церквi, й урочисто читати молитву перед стравами, що смачно пахли, бо вiдразу ж вiдчув непереборну вiдразу до всiеi цiеi церемонii. Це був не той сором, який духовнi особи зазвичай називають соромом перед суетною думкою свiту. Та й кого менi було соромитись? Адже в кiмнатi була тiльки матiнка, вiд якоi я звик нiчого не приховувати, бо знав ii доброту. То був сором перед самим собою; менi просто був неприемний звук свого власного голосу, та й згодом я так i не навчився молитися вголос, навiть у цiлковитiй самотi й тишi.

– Я не дам тобi iсти, поки ти не прочитаеш молитву! – сказала матiнка, i я пiдвiвся з-за столу i пiшов у куток; менi стало дуже сумно, хоча в цьому смутку була i якась частка впертостi. Матiнка залишилася за столом й удала, нiби збираеться iсти, але iй не йшов шматок у горло, i тодi мiж нами похмурою тiнню пробiгла якась неприязнь одне до одного; я нiколи ще не вiдчував цього почуття, i воно було таким тяжким i болiсним, що у мене защемiло серце. Матiнка мовчки ходила по кiмнатi, прибираючи зi столу, а проте через деякий час, згадавши, що менi пора повертатися в школу, вона знову принесла мiй обiд i сказала, витираючи очi, немов у них щось потрапило: «На, попоiж, упертий хлопчиську!» Тут я теж розплакався i, сiвши за стiл, довго ще схлипував i ковтав сльози, але, тiльки-но мое хвилювання трохи вляглося, з’iв усе з завидним апетитом. По дорозi до школи я з полегшенням зiтхнув, i це зiтхання було знаком вдячностi за благополучний рятунок од усiх напастей i за щасливе примирення з матiнкою.

Багато рокiв по тому цей випадок знову ожив у моiй пам’ятi, коли, заiхавши погостювати у рiдне село, я почув там один переказ, який сильно вразив мою уяву, – iсторiю дитини, що жила у тих мiсцях бiльше ста рокiв тому. В одному з кутiв цвинтарноi стiни я знайшов невелику кам’яну плиту без усякого напису; на нiй виднiвся тiльки напiвстертий герб i дата: 1713. Люди називали це мiсце могилою маленькоi вiдьми i розповiдали про неi всiлякi дивнi й неправдоподiбнi iсторii: говорили, нiбито ця дiвчинка, яка народилася в сiм’i знатних городян, iще в дитячому вiцi виявила незрозумiлу схильнiсть до невiри та спiзналася з нечистою силою, так що батькам довелося вiдвезти ii в наше село i вiддати пiд нагляд тутешнього пастора, вiдомого своею суворiстю й твердiстю в справах вiри, з тим щоб вiн вилiкував ii вiд мани. Однак пастору так i не вдалося нiчого добитися: дiвчинка вiдмовлялася вимовити саме iм’я Боже, а про Святу Трiйцю i слухати нiчого не хотiла; вона продовжувала наполягати на своему безбожництвi й померла жалюгiдною смертю. Менi розповiдали, що вона була на рiдкiсть розумна i гарна собою, але, незважаючи на свiй нiжний вiк, – iй було всього лише сiм рокiв, – це була найпiдступнiша вiдьма. Особливо вправно вона зваблювала дорослих чоловiкiв; вона вмiла приворожити iх одним поглядом, так що вони до смертi закохувалися в прекрасне дитя i не раз затiвали через неi суперечки та бiйки. Крiм того, вона насилала наслання на домашню птицю, особливо на голубiв, яких вона манила зi всього села в пасторський будинок, i зачарувала навiть самого пастора, так що цей благочестивий чоловiк частенько не повертав голубiв господарям, а смажив i поiдав iх на шкоду своiй безсмертнiй душi. Я чув також, нiби сила ii чарiв поширювалася навiть на водяних створiнь i нiбито вона цiлими днями сидiла на рiчцi й замовляла форелей, так що цi старi, розумнi риби збиралися зграйкою бiля берега й весело гралися бiля ii нiг, виблискуючи лускою на сонцi. Сiльськi баби любили лякати цими вигадками неслухняних хлопцiв i приточували до цiеi iсторii ще багато дивних i фантастичних подробиць. Але хай там як, у будинку пастора дiйсно висiла стара потемнiла картина, що являла собою портрет цiеi дивноi дитини. Це була дiвчинка надзвичайно тендiтноi статури, у блiдо-зеленому шовковому платтi з таким пишним кринолiном, що не було видно навiть кiнчикiв ii туфельок. Їi стрункий i нiжний стан обвивав золотий ланцюг, який звисав спереду до самоi землi. На головi в неi був убiр у виглядi корони з блискучих золотих i срiбних пластинок, переплетених шовковими шнурами та нитками перлiв. У руках вона тримала дитячий череп i бiлу троянду. Я нiколи не бачив бiльш прекрасного, милого i розумного дитячого обличчя, нiж блiде личко цiеi дiвчинки; воно було не кругле, а дещо подовжене, в ньому був розлитий глибокий смуток, блискучi темнi очi дивилися сумно i немов благали про допомогу, а на зiмкнутих устах грала ледь помiтна усмiшка, яка висловлювала чи то лукавство, чи то гiрку образу. В цьому обличчi були риси якоiсь ранньоi зрiлостi й жiночностi, немов тяжкi страждання залишили на ньому свою печать, i всякому, хто на неi дивився, мимоволi приходило бажання зустрiтися з цiею дiвчинкою, щоб пригорнути i приголубити ii. Та й жителi старого села згадували про неi з незбагненною теплотою i любов’ю, та в iхнiх розповiдях забобонний страх переплiтався з мимовiльним спiвчуттям до бiдолашноi дитини.

Вiрогiдним у цiй iсторii було те, що ця маленька дiвчинка, що походила з родовитоi, гордоi своiми предками i суворо релiгiйноi родини, мала вперту вiдразу до всього, що пов’язано з релiгiею та богослужiннями, рвала молитовники, якi iй давали, ховала голову пiд ковдру, коли iй читали молитву перед сном, а коли ii приводили в похмуру та холодну церкву, вона починала жалiбно кричати й запевняла, буцiм вона боiться чорноi людини на кафедрi. Вона народилася вiд першого нещасливого шлюбу свого батька i, напевно, була перешкодою для його новоi сiм’i. І от, коли всi спроби вiдучити ii вiд незрозумiлоi впертостi скiнчилися невдало, вирiшено було випробувати останнiй засiб i вiддати ii на виховання нашому пастору, що славився своiм суворим благочестям. Якщо навiть самi батьки дiвчинки розглядали все, що вiдбувалося з нею, як неочiкувану бiду та безчестя для сiм’i, то пастор, людина бездушна i суха, побачив у цьому нi бiльше нi менше, як згубнi пiдступи сатани, i вважав своiм обов’язком дати iм найрiшучiшу вiдсiч. У цьому дусi вiн почав дiяти, i старий пожовклий щоденник, що написаний його рукою i зберiгся в пасторському домi, мiстить його нотатки, якi проливають достатньо яскраве свiтло як на його виховну методу, так i на подальшу долю нещасноi дiвчинки. Окремi мiсця здалися менi примiтними; я списав iх i маю намiр включити цi уривки до нижчезазначених сторiнок моiх спогадiв i зберегти таким чином пам’ять про цю дитину, щоб вона не зникла назавжди.

Роздiл п’ятий

Дiвчинка Мерет

«Сьогоднi прийшов лист вiд ii високоблагородiя благочестивоi панi фон М, яка шле менi, згiдно з нашою домовленiстю, грошi на утримання дочки; тепер за першi три мiсяцi все отримано сповна. Негайно ж вiдiслав розписку i до речi повiдомив про те, яких заходiв мною вжито. Потiм зайнявся маленькою Мерет (Емеренцiею), якiй щотижня роблю тiлесне навiювання, причому цього разу вирiшив бути з нею суворiшим i, поклавши ii на лаву, повчив свiжоi лозою, гiрко зiтхаючи та благаючи Всевишнього допомогти менi завершити сей скорботний труд на благо виховуваноi. Маленька негiдниця прежалiбно кричала, гiрко плакала i смиренно просила вибачення, проте ж упертостi своеi все ще не полишила i заданi мною псалми вчити не побажала. Тому, давши iй трохи вiддихатися, вiдправив ii в карцер – у темну комору, де вона довго ридала й нарiкала на свою долю; потiм притихла i раптом зрадiла, аки три святi мученики в пащi вогненнiй, i радiсно заспiвала, i, приклавши вухо до замковоi щiлини, я почув, що спiвае вона тi самi псалми, що допiру вiдмовлялася вчити, але спiвае непристойно, на суетний мирський лад, немовби це були не благолiпнi вiршi, а недоладнi пiсеньки, якими дурнi та безглуздi няньки тiшать немовлят; iз чого я змушений дiйти висновку, що все це не що iнше, як новi викрутнi сатани, що вселився в неi».

«Отримав послання вiд панi фон М, сповнене гiркими жалкуваннями. Я все бiльше переконуюся, що мадам – прекрасноi душi людина i справжня християнка. У згаданому листi, якого сторiнки зберiгають слiди ii слiз, вона повiдомляе, що ii високоповажний чоловiк також вельми стурбований поведiнкою маленькоi Мерет, яка вперто не хоче виправлятися. Все це воiстину сумно, i я багато думав про те, як могло таке нещастя спiткати сiмейство настiльки високошляхетне i славетне, i при всьому моему до оного вшануваннi все ж схильний вважати, що бiдолаха багато успадкувала вiд свого дiда з батькiвського боку, чоловiка буйного й аморального, до того ж безбожника, якого грiхи над нею тяжiють. Од тiлесних навiювань пуття мало, i хочу тепер випробувати, чи не допоможе iй суворий пiст. Крiм того, звелiв дружинi зшити для неi сорочечку з суворого полотна, замiсть волосяницi, та iншого вбрання одягати iй не дозволяю, бо се одiяння покаянноi грiшницi iй носити всього бiльш пристойно. Впертостi не поменшало нi на волос».

«Сьогоднi довелося вiддалити панночку вiд сiльських дiтей, суворо заборонивши iй гратись i навiть розмовляти з ними, тому що вона втекла з ними ж у лiс, купалася там у ставку, i, знявши волосяницю, яку iй велено було носити, повiсила ii на сук деревний, i стрибала й танцювала перед нею зовсiм гола, i супутникiв своiх на зухвалi насмiшки та розпусту пiдбурювала. Вчинено добряче тiлесне навiювання».

«Нинi була в моему будинку неприемна сцена. Приходив мiрошникiв син Ганс, здоровенний хлопчина, i пристав до мене щодо Мерет, – говорив, нiбито вiн щодня чуе ii крики i плач, i вiн, мовляв, цього так не залишить; поки я з ним сперечався, з’явився учитель, цей простак погрожував донести на мене владi, а побачивши паскудницю Мерет, весь розтанув i давай ii пестити й цiлувати. Вчителя звелiв негайно затримати i вiдправити до ландфогта. До мiрошникового сина я теж iще доберуся, хоча останнiй дуже багатий, нiкого не боiться i, тiльки що, вiдразу лiзе в бiйку. Тепер я i сам був би готовий повiрити тому, що говорять на селi, а саме, нiбито дитина ця е вiдьма, якби судження це не було огидне доказам розуму. Втiм, я впевнений, що в нiй сидить сам сатана, i взяв я на себе обов’язок многотрудний».

«Весь минулий тиждень довелося харчувати за своiм столом живописця, якого прислала мадам М, аби вiн написав портрет iз панянки. У пригнiченнi своему батьки не мають намiру брати се жалюгiдне чадо Господне до себе в дiм i бажають зберегти лише ii зображення, щоб споглядати його, вiддаючись сумним спогадам i покаянним роздумiв, а також хочеться iм вiдобразити ii дивовижну красу. Особливо наполягае на цьому його високоблагородiе. Дружина моя щодня переводить на живописця два глечики вина, але цього йому, як видно, мало, тому що вiн щовечора сидить бiля «Червоного лева» i грае там у карти з нашим костоправом. Живописець тримаеться досить гордовито i поважно, а тому я вважав за краще ублаготворяти його, i жiнка подае йому на стiл то бекаса, то вiдварну щуку, що треба буде неухильно поставити в мiй щомiсячний рахунок мадам М. Виявив себе справжнiм селадоном i пустився було упадати за Мерет, i вона зараз до нього прив’язалась, але потiм я йому оголосив, щоб вiн у мое виховання не втручався. Як побачила Мерет своi старi туалети (вони зберiгалися у мене в шафi), так як приодягли ii в ошатне платтячко з шапочкою i паском, то зрадiла невимовно i навiть у танок пустилась. Одначе радiсть ii незабаром було затьмарено, бо мадам побажала, щоб Мерет зобразили з черепом у руцi, цей череп (новий, чоловiчий, 1 шт.) я i розпорядився принести i дав Мерет, хоча вона нi за що не хотiла його брати, та й потiм весь час тремтiла i плакала, немовби тримала розпечене залiзо. Живописець пустився в запевнення, що вiн нiбито може намалювати череп по пам’ятi, бо сей предмет становить одну з перших статей його мистецтва, проте я того не дозволив, бо пам’ятав, що писала менi мадам М.: «Усi страждання та муки, котрих зазнае дитя наше, суть нашi власнi муки та страждання, i, посилаючи iх Мерет, Всевишнiй дае i нам нагоду спокутувати грiхи нашi й тим допомогти iй; а тому прошу ваше преподобiе не робити нiяких послаблень i не полишати ваших турбот про ii вихованнi. Якщо небу буде завгодно послати нашiй донi просвiтлення i врятувати ii для нашого тлiнного свiту чи для свiту кращого, – на що я, пам’ятаючи про милосердя Всемогутнього, невпинно уповаю, – як вiдрадно буде iй тодi знати, що вона спокутувала бiльшу частину своiх грiхiв i спокутувала ii саме завдяки своему наполегливому невiрству, в яке вона впала з волi того, чиi шляхи несповiдимi!» Маючи перед очима сей приклад душевноi мужностi, явлений слабкою жiнкою, я зрозумiв, що не мушу упускати зручного випадку накласти на маленьку Мерет iще одну сувору епитимiю, вклавши в ii немовлятськi персти сей страшний предмет. Втiм, iй дали зовсiм легкий дитячий череп, бо живописець поскаржився, що великий череп чоловiка мае занадто незграбний вигляд у ii маленьких ручках, що незгiдно iз законами його мистецтва, i тримала вона його потiм уже куди охочiше; до того ж вiн дав iй в iншу руку бiлу трояндочку, на що я виявив свою згоду, бо це може бути витлумачено як благий символ».

«Сьогоднi панi фон М. несподiвано скасувала свое розпорядження стосовно портрета, i звелено менi сей портрет у мiсто не посилати, а залишити тут. Шкода все-таки, як подумаеш, скiльки працi поклав на нього живописець, який був у чималому захопленнi вiд ii миловидних рис. Якби знати менi про це ранiше, так, справдi ж, вiн мiг би за тi ж грошi зафiксувати для нащадкiв мiй вигляд, а то он скiльки всякого добра на нього винищили, та ще грошi заплатили, i все даремно».

«Дiстав новий наказ: усi свiтськi заняття вiдтепер припинити, особливо уроки французькоi, затим що все це визнано тепер зайвим, так само як i дружинi моiй наказано гри на клавiкордах паче не навчати, чим дiвчинка, як видно, вельми засмучена. І звелено менi надалi утримувати ii запросто, як годованку, i тiльки наглядати, щоб не було вiд неi якоiсь незручностi або спокуси для стороннiх».

«Позавчора маленька Мерет пустилася в мандри, i великого ми за неi страху натерпiлись, але сьогоднi опiвднi ii нарештi вистежили в Бухенло, на самiй вершинi пагорба, де вона на волосяницi своiй оголена сидiла й на сонцi грiлася. Волосся розпущене, на головi вiнок iз букового листя, а через плече з такого ж листя перев’язь, i лежало перед нею не менше фунта великоi суницi, якою вона вже встигла насититися. Угледiвши нас, вона хотiла було вислизнути, але, видно, наготи своеi засоромилась i почала одягати свою волосяницю, за яким заняттям ми ii без зайвого клопоту зловили. Зараз вона хвора, лежить у постелi й немовби не в собi, тому що людей не впiзнае й говорить незв’язно».

«Отроковицi Мерет тепер полегшало, проте вона сильно змiнилася, весь час мовчить i нiби зовсiм з глузду зсунулася. Покликаний нами медик оголосив свiй висновок, який зводиться до того, що вона i справдi може позбутися розуму i треба утримувати ii пiд невсипущим наглядом лiкаря; вiн сам зголосився доглядати за нею й обiцяв поставити на ноги, якщо хвору буде помiщено в його домi. Однак я тут зметикував, що цього поважного ескулапа щонайпаче всього спокушае гарна винагорода i презенти вiд мадам, а тому й описав iй усю справу так, як я сам ii мислю, а гадаю я, що премудрий задум Творця близький до завершення, i коли незабаром побажав вiн прийняти дитя в свое лоно, то ми, смертнi, волю його змiнити не в силах, що було б до того ж i грiшно. Словом, описав усе так, як воно i е насправдi».

Тут у щоденнику пропуск, i лише через п’ять – шiсть мiсяцiв iдуть подальшi записи:

«Незважаючи на свое недоумство, дитина перебувае, як здаеться, в повному здоров’i й нагуляла собi пресвiжi рожевi щiчки. Цiлими днями сидить у горосi, де ii не видно i не чутно, i пустили ii гуляти на волю, бо нiякого занепокоення вiд неi немае».

«Нещодавно почув цiкаву новину: Мерет влаштувала собi посеред горохового поля вiтальню в куренi, де приймала, як поважна дама, вiзити сiльських хлопцiв, i понаносили вони iй фруктiв i всякого наiдку, що iх вона пресправно в землю закопала i про запас тримала. Там же знайдено заритим той самий череп, що пропав iще в перебування тут художника, чому я i не мiг повернути його кiстеру. А також приманила вона до себе горобцiв та iнших птахiв i приручила iх, чим завдала моему полю чималу шкоду, а стрiляти по них iз рушницi я не мiг, оскiльки боявся потрапити в грiховодницю. На довершення всього подружилася з отруйною змiею, яка заповзла звiдкись iз кущiв i вгнiздилися в ii домiвку; отже, довелося знову взяти ii до себе в дiм i тримати пiд замком».

«Мерет знову спала з лиця, зблiдла, i лiкар оголосив, що вона не жилець на цьому свiтi. Сповiстив батькiв».

«Сьогоднi бiдолаха Мерет вибралася зi своеi постельки, втекла в горох i там померла; мабуть, iще до свiтанку, оскiльки ми спохватились ii вранцi, коли ж знайшли ii на полi, вона вже лежала бездиханною в невеликiй ямцi, нею самою виритiй, i здаеться, нiби хотiла вона перед смертю в землi сховатися. Була вона вся в пилу, волосся i сорочечка мокрi та важкi вiд роси, щiчки ще зовсiм рум’янi, й на них теж краплi роси, такi великi й чистi, точнiсiнько яблуневий цвiт рано-вранцi. І були ми всi в страху чималому, я ж, грiшний, сьогоднi весь день у сум’яттi й мiсця собi не знаходжу, бо з мiста зволили прибути панi М. з чоловiком, а жiнка моя, як навмисне, виiхала до К, щоб купити чогось делiкатнiшого до столу й на десерт, тому що ми хотiли трохи краще почастувати iх ясновельможностi. Вiд клопоту голова йде обертом, у будинку метушня i бiганина, служницi не знають, чи то обряджати покiйницю, чи то готувати закуски. Зрештою звелiв засмажити окiст, який дружина тиждень тому поклала на оцет, – вiн був уже з душком, – так Якоб зловив у рiчцi три форелi, видно, з тих, що приручила блаженноi (?!) пам’ятi Мерет: вони нi-нi та й пiдпливуть до самого берега, хоча я давно вже не пiдпускав ii до води. На щастя, здаеться, не осоромився, i iла мадам цi страви iз задоволенням. Були всi ми у великому горi й двi години з лишком провели в молитвах i роздумах про смерть, а також у меланхолiйнiй бесiдi про злощасну недугу покiйноi, – бо ми втiшаемо себе тим, що ii невiра було не що iнше, як недуга, котроi причини таяться у фатальнiй схильностi ii тiлесноi природи, у кровi та в мозку. Говорили також i про великi обдаровання, котрими надiлив ii Господь, згадали всi ii милi примхи та експромти, часом досить дотепнi, й не мiг суетний розум наш у слiпотi своiй оцi крайностi мiж собою узгодити. Завтра вранцi дитя буде поховано за обрядом християнським, i присутнiсть високородних батькiв у цьому разi досить до речi, бо, коли б не було iх тут, селяни могли б стати проти».

«Сей день е воiстину дивовижний i найстрашнiший iз усiх, якi менi пережити довелось, i не тiльки звiдтодi, як зв’язався я, собi на погибель, iз цим жалюгiдним створiнням Божим, а й за все мое життя, що досi настiльки мирно проходило. В урочний час, тiльки-но пробило десять, ми рушили в дорогу i пiшли за маленькою труною на кладовище; дзвонарю велено було дзвонити в малий дзвiн, одначе робив вiн це досить недбало, так що часом слухати було нудно, до того ж гру дзвона вiдносило сильним вiтром, який пiднявся пiд ту пору та свистiв пресердито. І небо було все у важких хмарах, i на кладовищi нi душi, тiльки наша маленька процесiя; зате з-за цвинтарноi стiни виднiлися голови селян, яких привернула сюди порожня цiкавiсть. Як тiльки почали труну в могилу опускати, раптом чуемо звiдти дивний крик, так що всiх охопив страх i жах, а могильник мотузки кинув i тiльки його й бачили. Тут наш лiкар, який прибiг на крик, поспiшно цвяхи витягнув i вiко пiдняв, i покiйниця ожила, сiла, з могили своеi хутко вибралась i на нас глянула. А як у ту саму мить Фебовi променi крiзь хмари пробились i яскраво заграли, то була вона у своiй жовтiй парчi та з блискучою дiадемою у волоссi точнiсiнько фея або маленька ельфа. Панi фон М. негайно впала в сильну непритомнiсть, а пан фон М. з риданнями звалився як пiдкошений на землю. Сам я вiд подиву та страху з мiсця не мiг зрушити i в ту мить остаточно впевнився в тому, що все це е вiдьомство. Отроковиця незабаром пiдвелась i кинулася навтiкача через цвинтар у бiк села, та так спритно, наче кiшка, так що люди з жаху розбiгалися по домiвках i зачиняли дверi на засув. Якраз у ту пору в школi скiнчилися заняття, школярi купою висипали на вулицю, i як побачили дiти Мерет, так тут уже iх нiчим стримати було неможливо: всi натовпом кинулися навздогiн за покiйною, а за ними й сам учитель зi своею палицею. Одначе вона весь час мчала крокiв на двадцять попереду всiх i не зупинилася доти, доки не добiгла до Бухенло, де i впала замертво, а пiдоспiлi дiти довго ще метушилися навколо неi, i пестили, i гладили, i цiлували, але все марно. Про це дiзналися ми вже пiзнiше, тому що були тодi у великому сум’яттi та, знайшовши собi притулок у пасторському домi, сидiли там у скорботному мовчаннi, поки тiло покiйноi не було знову принесено до нас. Його поклали на матрац, а безутiшнi батьки Мерет незабаром поiхали, залишивши невелику кам’яну плиту, на якiй викарбовано лише iх фамiльний герб i напис «Anno Domini MDCCXIII».[1 - 1713 вiд Рiздва Христового» (лат.).] Тепер лежить вона непорушно, зовсiм як мертва, i нiхто в домi за всю нiч очей не заплющив зi страху. Втiм, лiкар сидить бiля неi i сказав, що тепер вона спочила сном вiчним».

«Сьогоднi лiкар довго робив усiлякi експерименти й нарештi оголосив, що дiвчинка точно вмерла; сьогоднi ж ii й поховали, потихеньку, щоб не було шуму, i поки що бiльше нiчого не сталося».

Роздiл шостий

Іще раз про Бога. – Панi Маргрет i ii улюбленцi

З якогось часу в мене остаточно склалося чiтке, але зате дещо абстрактне й розсудливе уявлення про Бога як про нашого годувальника та заступника, i я не сказав би, що цей новий Бог збудив у моiй душi бiльш тонкi почуття або бiльш глибокi й радiснi роздуми, – адже тепер вiн утратив той сяючий ореол iз призахiдних хмар, яким я подумки оточував його ранiше, й тiльки через багато рокiв вiн знову постав перед моiм внутрiшнiм поглядом саме в цьому образi. Говорячи зi мною про Бога i про божественнi предмети, матiнка подовгу затримувалася на Старому Завiтi, вважаючи за краще такi теми, як поневiряння дiтей iзраiльських у пустелi, iсторiя Йосифа i його братiв, лепта вдовицi тощо, або як виняток розповiдала менi притчу з Нового Завiту про те, як Христос нагодував одним хлiбом п’ять тисяч людей. Усi цi подii надзвичайно подобались iй самiй, i вона зображувала iх iз теплим почуттям i дуже красномовно, але коли вона переходила до хвилюючоi, кривавоi драми страстей Христових, ii барвистi розповiдi змiнювалися бiльш стриманим i як би з обов’язку благочестивою оповiддю. І хоча я шанував Господа Бога i завжди пам’ятав про нього, мiй розум i моя уява подовгу були нiчим не зайнятi доти, доки я знову не отримував поживи для роздумiв, додаючи що-небудь нове до моiх колишнiх знань; i коли нiщо не спонукало мене звернутися до Бога у справi, щоб викласти йому яке-небудь чергове прохання, вiн був для мене просто безбарвною i нудною iстотою, яка наводила мене на рiзноманiтнi пустi та химернi фантазii, тим бiльше що я часто залишався наодинцi з самим собою й тому нiяк не мiг прогнати цi думки з голови.

Так, протягом деякого часу я вельми страждав од того, що в мене з’явилося хворобливе бажання давати Богу грубi прiзвиська та навiть шпетити його лайливими словами, на зразок тих, якi я чув на вулицi. Зазвичай усе починалося з того, що мене охоплювало якесь приемне завзяте почуття вiдчайдушноi смiливостi; пiсля тривалоi боротьби я нарештi пiддавався спокусi та, чiтко усвiдомлюючи, що здiйснюю богохульство, одним духом вимовляв яке-небудь iз тих заборонених слiв, пiсля чого вiдразу ж брався благати Бога, щоб вiн не сприймав цього всерйоз, i просив у нього вибачення; але менi так i кортiло ризикнути ще разок, i я проробляв усе спочатку та знову скрушно каявся у скоеному – поки не проходило мое дивне збудження. Найчастiше цей болiсний стан наставав перед сном; втiм, пiсля цього я не вiдчував занепокоення або невдоволення собою. Згодом я розмiрковував над цим i дiйшов висновку, що, мабуть, це був своерiдний експеримент, несвiдоме бажання перевiрити, всюдисущий Бог чи нi; справа в тому, що ця його властивiсть дуже цiкавила мене в той час, i, очевидно, саме тодi у мене вперше ворухнулася непевна здогадка: якщо Бог справдi е живою iстотою, якою ми його вважаемо, то жодна мить нашого внутрiшнього життя не може бути прихована вiд нього, так що вiн може покарати нас навiть за нашi думки.

Але незабаром я завiв нове знайомство, яке позбавило мене марних мук i допомогло моiй неспокiйноi фантазii знайти ту поживу, якоi iй бракувало в домiвцi моеi матерi з ii простим i тверезим поглядом на життя; ця дружба замiнила менi балакучих бабусь i няньок, чиi вигадки зазвичай живлять ненаситну уяву дiтей.

У будинку навпроти нас було просторе напiвтемне примiщення, яке виходило просто на вулицю i було цiлком заповнене уживаними речами. Його стiни були обвiшанi старомодними шовковими сукнями, всiлякими тканинами та килимами. Вхiднi дверi та вся зовнiшня стiна будинку обабiч них були суцiльно обвiшанi заiржавленою зброею, iнструментами, приладами та почорнiлими вiд часу картинами iз рваним полотном; у крамницi стояло кiлька столiв i скринь старовинноi роботи, на яких громадився дивовижний скляний i порцеляновий посуд уперемiж iз глиняними та дерев’яними статуетками. У глибинi цього дивного складу височiли гори складених одне на одне лiжок та iнших меблiв, а на плоских вершинах i уступах цього хребта, iнодi на самому краю якоiсь грiзно навислоi самотньоi скелi, там i сям виднiлися то вигадливий годинник, то розп’яття, то восковий ангел, то ще що-небудь на кшталт цього. І, нарештi, в найдальшому кутку кiмнати, де панувала похмура напiвтемрява, незмiнно сидiла товста, похилого вiку жiнка в старовинному селянському вбраннi, що спостерiгала за тим, як миршавий сивий чоловiчок iще бiльш похилого вiку, що мав пiд своею рукою декiлькох пiдлеглих, метушився, зустрiчаючи вiдвiдувачiв, якi раз у раз заходили до крамницi. Ця жiнка й була душею закладу, i всi накази та розпорядження йшли вiд неi, незважаючи на те, що вона зовсiм майже не рухалася зi свого мiсця, а на вулицю й зовсiм нiколи не виходила. Руки у неi завжди були голi, бо вона носила плаття з короткими рукавами та з бiлоснiжними, майстерно збитими буфами, якi були в модi рокiв сто тому, за наших бабусь, i яких я бiльше нi на кому не бачив. Це була надзвичайно оригiнальна жiнка. Сорок рокiв тому, темна i убога, вона приiхала зi своiм чоловiком у мiсто, щоб заробити собi на шматок хлiба. Пiсля довгих рокiв важкоi та невдячноi поденноi працi iй усе ж вдалося вибитися з нужди; тодi вона почала торгувати мотлохом i завдяки своiй успiшностi та вмiлому веденню справ склала собi з часом непоганий статок, яким розпоряджалася вельми своерiдно. Вона ледве розбирала друкованi лiтери, зовсiм не вмiла писати i не знала лiчби арабськими цифрами, якi iй нiяк не давалися; всi ii пiзнання в арифметицi обмежувалися римськими одиницею, п’ятiркою, десяткою та сотнею. У тiй вiддаленiй i глухiй мiсцевостi, де вона провела свою ранню молодiсть, люди здавна вмiли обходитися тiльки цими чотирма цифрами, i, перейнявши ще тодi цi своерiднi, освяченi тисячолiтньою традицiею прийоми лiчби, вона дотепер користувалася ними з вражаючою вправнiстю. Вона не вела нiяких книг i не робила нiяких записiв, але могла в будь-який час вiдтворити повну картину оборотiв свого закладу, якi часто виражалися в тисячах i складалися з безлiчi окремих дрiбних статей; для цього вона брала шматочок крейди, що завжди зберiгався про запас в ii кишенi, i починала швидко писати на столi, вкриваючи його поверхню показними колонками зi своiх чотирьох цифр. Написавши на такий манер всi окремi статтi, якi вона знала напам’ять, вона досягала своеi мети попросту тим, що слинила палець i так само спритно стирала один стовпчик за одним, пiдраховуючи при цьому стертi знаки й записуючи збоку отриманi результати. Так виникали новi, вже меншi, групи цифр, значення i назви яких не знав нiхто, крiм неi самоi, тому що це були все тi ж самi чотири цифри, що здавалися невтаемниченим якимись чарiвними язичницькими письменами. До того ж вона була зовсiм неспроможна провести цi дii на паперi, пером або олiвцем, або хоча б грифелем на учнiвськiй дошцi, тому що, по-перше, iй потрiбен був принаймнi цiлий стiл, аби було де розвернутись, а по-друге, вона вмiла накидати своi розмашистi каракулi тiльки за допомогою м’якоi крейди. Вона часто скаржилася на те, що ii нетривкi записи не можна зберiгати, але саме цiй обставинi вона i завдячувала своею незвичайною пам’яттю, що зберiгала всi цi незлiченнi полчища чисел, якi так раптово оживали пiд ii рукою, наповнюючись значенням i змiстом, а потiм так само швидко зникали. Про спiввiдношення приходу i витрат вона не особливо турбувалась, адже всi витрати на домашнi та iншi потреби вона однаково покривала з того ж гамана, з якого брався i основний капiтал для ii оборотiв, i коли набiгала зайва сума, вона негайно ж обмiнювала цi грошi на золото i клала iх на збереження до скриньки зi своiми скарбами, де вони й залишалися лежати назавжди, якщо частина з них не виймалася звiдти знову i не йшла в яке-небудь особливе дiло або на те, щоб надати кому-небудь позику, – втiм, останне робилося лише як виняток, бо зазвичай вона не позичала грошi пiд вiдсотки. Їi постiйними клiентами були переважно селяни з усiх околиць, якi купували у неi рiзнi речi для своiх домашнiх потреб, i будь-кому з них вона давала своi товари в борг, часто з чималою вигодою, але нерiдко i зi збитком для себе. Таким чином вона пiдтримувала зв’язки з безлiччю людей, так чи iнакше залежних вiд неi; однi були iй вдячнi, а iншi перебували з нею у ворожих вiдносинах, так що ii невпинно облягали боржники, якi просили почекати або приходили розплатитись, i всi вони, – хто у виглядi попереднього заохочення, хто на знак вдячностi за вже надану послугу, – пiдносили iй найрiзноманiтнiшi дари, слiвце намiснику або настоятельцi якогось монастиря. Всiлякi овочi та фрукти, молоко, мед, виноград, шинка та ковбаси – все це доставлялось iй цiлими кошиками i становило мiцну основу заможностi й достатку в ii господарствi, якi дозволяли iй жити в свое задоволення. Це приемне домашне життя вступала у своi права вечорами, коли гамiр пiд склепiннями крамницi стихав, дверi зачинялись i мешканцi будинку переходили на житлову половину, що мала ще бiльш дивний i незвичний вигляд, нiж сама крамниця.

Тут панi Маргрет зiбрала всi тi предмети, якi свого часу потрапили до ii рук i особливо сподобались iй; вона нiколи не обмежувала себе в цьому вiдношеннi, й якщо яка-небудь рiч здавалась iй цiкавою, вона зберiгала ii напам’ять i прикрашала нею свое житло. На стiнах висiли старовиннi образи на золотому тлi, а у вiкна були вставленi вiтражi, й усiм цим творам мистецтва вона приписувала яке-небудь незвичайне минуле або навiть таемну чудодiйну силу, так що в ii очах вони були святинею i вона не наважувалася розлучитись iз ними, хоча знавцi дiйсно визнавали за деякими з них художню цiннiсть i всiляко намагалися видурити цi речi в iх неосвiченоi власницi. У скриньцi з чорного дерева у неi зберiгалися золотi медалi, рiдкiснi монети, фiлiграннi прикраси та iншi коштовнi дрiбнички; до них вона мала особливу пристрасть i продавала iх тiльки тодi, коли це обiцяло iй особливо велику вигоду. І, нарештi, на полицях бiля стiни було складено цiлi купи величезних, грубезних фолiантiв, якi вона вже давно ретельно збирала. Тут були всiлякi Бiблii, старовиннi космографii з незлiченними гравюрами на деревi, описи подорожей, сповненi рiзних чудес i чудасiй, курйознi книги з мiфологii, якi були в ходу в минулому столiттi, з величезними, складеними в кiлька разiв кольоровими гравюрами, що вже встигли добряче розшарпатися; цi наiвно написанi книги вона попросту називала язичницькими житiями. Крiм того, у неi була цiла бiблiотека простонародних лубкiв, iз яких можна було дiзнатися про п’ятого евангелiста, про молодi роки Ісуса, про його пригоди в пустелi, дотепер iще не вiдомi, про те, що його тiло нiбито збереглось i згодом було знайдене разом iз якимись грамотами; про страшнi зiзнання одного вiльнодумця, що з’явився з того свiту, аби розповiсти про своi муки в пеклi; це зiбрання доповнювали кiлька лiтописiв, сонникiв i книг з описами цiлющих трав. Усяке друковане слово, – хоч про що б iшлося, – завжди мiстило в очах панi Маргрет частку правди, так само як i будь-якi уснi перекази, що ходили в народi; та свiт Божий, вiдбитий в усiх цих книгах i легендах, далеке i близьке, i навiть свое власне життя, – все здавалось iй рiвною мiрою чудесним i сповненим глибокого змiсту; в нiй усе ще жила старожитня, простодушна вiра в чудеса, не схожа на витончене марновiрство сучасних освiчених людей. Усе надруковане в книгах i почуте вiд людей давало багату поживу ii невгамовнiй фантазii, i, зi жвавою цiкавiстю вбираючи всi цi новi враження, вона брала iх на вiру i негайно ж висловлювала iх у тi властивi мисленню народу вiдчуванi форми, що, як старий бронзовий посуд, тим яскравiше блищать, чим довше вони були у вжитку. Всi боги та божества стародавнiх i сучасних язичницьких народiв, легенди про них i iх зображення в книгах дуже цiкавили ii, тим бiльше що вона вiрила в реальнiсть iхнього iснування i думала, що iстинний Бог бореться з ними, намагаючись iзжити iх зi свiту; ця нечисть, iще не цiлком пiдвладна Господу Богу i яка не вiдмовилася вiд своiх пiдступiв, викликала у неi гарячий iнтерес до себе, змiшаний iз забобонним страхом, так само як i безбожники, чию поведiнку вона могла пояснити собi тiльки тим, що, заперечуючи iснування Бога, цi жахливi люди дiють не за своiм внутрiшнiм переконанням, а всупереч йому, просто з упертостi. Величезнi мавпи та iншi чудовиська, що мешкають у лiсах пiвденних краiн, про якi писано було в цих старовинних книгах, казковi водянi та русалки – всi вони були в ii очах не що iнше, як цiлi народи, що потонули в невiрi та опустилися до тваринного стану, або просто покаранi богохульники; тепер вони то каються, то злобують, i iх жалюгiдна доля – живе свiдчення руйнiвного гнiву Господнього, хоча часом вони не проти зле пожартувати над людиною.

Отже, вечорами, коли вогонь у печi панi Маргрет весело потрiскував, над горщиками здiймалася пара, на столi з’являлися поживнi сiльськi наiдки, а сама господиня сидiла в своему спокiйному, прикрашеному iнкрустацiями крiслi, – до ii кiмнати починали сходитися гостi, аж нiяк не схожi на тих людей, яких можна було побачити пiд склепiннями ii лавки в денний час. Усi цi друзi та знайомi були бiдняки, яких приваблював сюди i апетитний запах страв, приготованих гостинною господинею, i можливiсть поговорити про вищi матерii; вони шукали вiдпочинку пiсля денних справ i турбот та знаходили його в тих жвавих розмовах, якi тут велися. За винятком небагатьох лицемiрiв, що приходили тiльки заради дармового частування, всi вони дiйсно вiдчували потребу в таких задушевних бесiдах i зi щирим захопленням тлумачили про речi, що виходили за межi повсякденного, особливо про релiгiю та про таемничi, загадковi сторони життя, а позаяк у вiдповiдь на такi запити тогочасне суспiльство могло запропонувати iм лише вельми прiсну iжу, то вони намагалися самi вiдшукати розгадки цих пекучих таемниць. Внутрiшня невдоволенiсть, невгамована жага пiзнання iстини, спiльнiсть долi цих людей, все те, що вони пережили, прагнучи задовольнити цi своi пориви в суетному свiтi пристрастей, – ось що приводило iх сюди, а також спонукало вступати в рiзнi дивнi секти, про внутрiшне життя яких панi Маргрет постiйно дiзнавалася через своiх друзiв, бо вона не полюбляла утруднювати себе i взагалi була занадто мирською людиною, щоб займатися такими справами самiй. Бiльш того, вона рiзко шпетила малодушних i злiсно висмiювала тих, хто схильний був надто вдаватися в мiстику. Щоправда, вона й сама жити не могла без таемничого та чудесного, але ii захоплювали таемницi реального, чуттевого свiту, самого життя в його рiзноманiтних зовнiшнiх виявах i загадковi долi окремих людей; про такi речi, як чудесне душевне прозрiння, послання благодатi, обранництво i тому подiбне, вона й слухати не хотiла, i якщо хто-небудь iз ii гостей заводив мову про це, вона давала йому гарну вiдсiч. Бога вона вшановувала насамперед за те, що вiн був мудрим i майстерним творцем усього чудесного, що е на цьому свiтi, але, крiм того, вiн володiв у ii очах iще однiею властивiстю, що викликало в неi особливе здивування та захоплення: вона вважала його покровителем усiх тих, хто енергiйний i смiливий, хто сам коваль свого щастя i, не маючи гроша ламаного за душею, своiм розумом прокладае собi дорогу i виходить у люди. Тому нiщо не тiшило ii так, як успiхи молодих людей, народжених бiдними i незнаними, але якi зумiли завдяки своiм здiбностям, ощадливостi й розуму вибитися з нужди, посiсти високе становище в суспiльствi, та ще й придбати повагу i довiру високопоставлених осiб. Із жвавою участю, нiби справа стосувалась ii самоi, стежила вона за тим, як процвiтали ii улюбленцi, а коли iх добробут зростав настiльки, що вони вже могли зi спокiйною совiстю дозволити собi деяку розкiш, – вона щедро обдаровувала iх ще й вiд себе i подiляла з ними iх перемогу. Великодушна за вдачею, вона охоче допомагала ближнiм, причому не стiльки тим, хто вiк свiй жив у злиднях, – iм вона давала не менше й не бiльше як було заведено, – скiльки тим, хто починав заводити деяке майно, – iх вона воiстину обсипала своiми щедротами, хоча така марнотратнiсть була iй не по кишенi.

Зазвичай такi вискочнi мали бiльш солiднi зв’язки на сторонi, але за своею природною розважливiстю намагалися не втрачати прихильностi також i цiеi дивноi жiнки та пiдтримували з нею добрi стосунки, поки нарештi iх не витiсняло нове поколiння фаворитiв; таким чином, серед гостей панi Маргрет нерiдко можна було зустрiти якогось добре одягненого пана, що завдавав клопоту цим бiднякам своею присутнiстю i наводив на них боязкiсть своею статечною манерою триматись. А коли такий гiсть iшов, благочестивi друзi господинi дорiкали iй у прихильностi до суети мирськоi та до земних благ, що завжди викликало розбiжнiсть у думках i запеклi суперечки.

Люди дiяльнi та працьовитi, що вмiли вести своi справи успiшно i з вигодою, завжди були iй до душi, i, ймовiрно, саме тому в ii дiм були вхожi також i деякi евреi-перекупники. Невичерпна енергiя та незмiнна ввiчливiсть цих людей, якi частенько заiжджали до неi, залишали в неi важкi тюки з товаром, витягали з-пiд своiх засмальцьованих каптанiв туго набитi гаманцi та, нi слова не кажучи, не вимагаючи навiть розписки, вручали iх iй на збереження, iх ненастирлива цiкавiсть i добродушна поступливiсть (що, втiм, анiтрохи не заважало iм бути незгiдливими i меткими, коли справа стосувалася торгiвлi), iх релiгiйнi обряди, якi вони так суворо виконували, iх походження, пов’язане з бiблiйними переказами, та навiть iх вороже ставлення до християн i тяжка провина, що лежить на iх пращурах, – усе це викликало жвавий iнтерес славноi панi Маргрет, i вона охоче приймала у себе цих багатостраждальних i всiма зневажених мандрiвцiв, коли вони з’являлися на ii вечiрнiх зборах, i дозволяла iм варити каву або смажити рибу на ii вогнищi. Інодi благочестивi християнки були не проти беззлобно пожартувати над ними i дорiкали iх у тому, що ось iще ж зовсiм недавно iх предки були запеклими лиходiями, що вони, мовляв, викрадали та вбивали християнських немовлят i отруювали колодязi, а панi Маргрет запевняла, нiби вiчний жид Агасфер рокiв дванадцять тому ночував у «Чорному ведмедi» й вона двi години пiдстерiгала бiля дверей, щоб побачити його вiд’iзд, та тiльки даремно втратила час, бо вiн вирушив далi ще до свiтанку; у вiдповiдь на це евреi тiльки всмiхалися добродушно й лукаво i, як i ранiше, перебували в найкращому настроi.

Але хай там як, вони теж по-своему шанували Бога та дотримувалися певних, чiтко виражених релiгiйних переконань, а отже, мали набагато бiльше прав належати до цього гуртка вiрян, нiж два iнших його завсiдники, чия присутнiсть була б доречною де завгодно, але тiльки не тут; усi дивувалися, зустрiчаючи iх у цьому будинку, i все-таки строкате i дивне товариство, що збиралося тут, очевидно, не могло обiйтися без них, як не можна обiйтися без солi, що додае всьому своеi гостроти.

Роздiл сьомий

Продовження розповiдi про Панi Маргрет

То були два запеклi безбожники. Один iз них, трунар, що виготовив i власноруч забив на своему вiку вже не одну сотню трун, був простий i славний, хоча i мовчазний чоловiк, час вiд часу спокiйно i небагатослiвно заявляв, що не вiрить нi у вiчне життя, нi в Бога, про якого, на його думку, ми просто нiчого не можемо знати. Втiм, вiн нiколи не насмiхався над вiрянами, i нiхто не чув од нього якихось зухвалих промов; навiть коли набожнi кумасi нападали на нього, намагаючись навернути його на шлях iстинний, вiн тiльки незворушно покурював свою люльку i покiрно вислуховував iх красномовнi проповiдi.

Інший безбожник був кравець, чоловiк уже не першоi молодостi, з сивиною у волоссi, але володiв нiсенiтним, нестерпним характером i, як видно, здатний при нагодi влаштувати своему ближньому якусь капость. Якщо трунар поводився скромно, терпляче зносив усi нападки i лише зрiдка й досить несмiливо висловлював свое суворе кредо, то кравець постiйно готовий був сам перейти в наступ i знаходив якесь задоволення в тому, щоб зачiпати почуття вiрян грубим жартом i мiцним слiвцем, змушував iх здригатися вiд жаху, безжально пiддаючи сумнiву, заперечуючи i опошляючи все те, що було для них святим, передражнював, як справжнiй Уленшпiгель, кожне слово цих простодушних бiдолах i викликав у них своiм балаганним гумором грiховне бажання посмiятися над тим, що не смiшно. У нього не було нi глибоких думок, нi поваги до будь-чого, навiть до природи, а единою його потребою було заперечувати iснування Бога, вiрнiше, нарiкати, навiщо вiн усе-таки iснуе, в той час як трунар уважав, що це для нього не так уже й важливо; зате останнiй був чоловiком бувалим, iще пiдмайстром, мандруючи мiстами, звик дивитися на свiт Божий широко розкритими очима, та й згодом продовжував просвiщати свiй розум i, якщо був в ударi, любив побалакати про рiзнi дивовижi. Кравцю ж подобалися тiльки плiтки, та бешкети, та галасливi лайки з балакучими прочанками; його ставлення до евреiв теж видавало його безглуздий характер. Якщо трунар, який вважав iх такими ж людьми, як i вiн сам, ставився до них доброзичливо i був привiтний iз ними, то кравець усiляко дражнив i мучив iх i знущався над ними з воiстину християнською зарозумiлiстю, пускаючи в хiд усi вiдомi йому заяложенi жарти, якими дражнять евреiв, так що часом бiдолахи i справдi ображались i спересердя йшли з кiмнати. Зазвичай справа закiнчувалася тим, що у панi Маргрет уривався терпець i вона проганяла цього злого демона зi свого будинку; але незабаром вiн знову з’являвся там, якийсь час тримався трохи обережнiше, говорив тихо i вкрадливо, i всi терпiли його, хоча й знали, що все це ненадовго i що незабаром вiн знову вiзьметься за старе. Мабуть, усi цi люди, що так полюбляли поговорити й посперечатися, мали потребу в ньому як у живiй iлюстрацii iх власних уявлень про те, яким мусить бути безбожник; втiм, його атеiзм i насправдi вельми точно вiдповiдав цим уявленням; зрештою, всiм стало цiлком ясно, що вiн жене вiд себе думки про Бога i про безсмертя головним чином тому, що вони заважають йому вiддаватися порожнiй i гультяйськiй життевiй суетi, а згодом, коли йому настала пора вмирати, вiн так скиглив i голосив, тремтiв усiм тiлом i скреготав зубами i так жадав полегшити свою душу покаянною молитвою, що добрi християни могли тепер торжествувати свою повну перемогу i що ж стосуеться трунаря, то вiн перед смертю встиг iще сам виготовити собi труну, причому вистругав ii з таким же незворушним спокоем, як i ту, з якоi вiн колись почав свою роботу.

Ось що являло собою це товариство, що так часто – особливо взимку – збиралося на вечiрнi розмови в будинку панi Маргрет, i не пам’ятаю вже, як усе це почалось, але тiльки з певного часу я став усе частiше проводити своi днi в ii дивовижному закладi, серед заклопотаного снування покупцiв i продавцiв, а вечорами сидiв бiля нiг самоi господинi, яка дуже була прихильна до мене. Їi ставлення я заслужив тим, що слухав розмови дорослих iз незмiнною увагою, хоч про якi б дивнi та химернi речi йшлося. Щоправда, iх пошукiв у галузi теологii та моралi, – хоча вони нерiдко були дуже i дуже наiвними, – я тодi ще не розумiв, але так як i самi спiврозмовники не любили довго затримуватися на цих матерiях i зазвичай вiдразу ж переходили до того, що вони дiйсно бачили та пережили, то бесiда звертала тим самим в iнше русло, в галузь натурфiлософii, де i я дещо тямив. Сперечальникiв цiкавили насамперед явища духовного життя, такi, як сни, передчуття тощо, для яких вони намагалися знайти пояснення в повсякденному життi, але iх допитливий розум намагався проникнути також i в таемничi сфери зоряного неба, в глибини моря та в надра вогнедишних гiр, про якi iм доводилося чути, – i все це вони зводили так чи iнакше до релiгiйних поглядiв. Вони читали одкровення ясновидцiв, описи дивовижних подорожей на рiзнi вiддаленi свiтила й iншi повчальнi книжки такого штибу, придбанi панi Маргрет за iхньою порадою, а потiм сперечалися про них, висловлюючи при цьому найсмiливiшi здогадки, якi виникли в iх розпаленiй уявi. Часом хтось iз них пiдкрiплював своi доводи деякими науковими вiдомостями, випадково почерпнутими ним де-небудь, наприклад, у розмовi зi слугою одного астролога, який стверджував, нiби через пiдзорну трубу його пана видно якiсь живi iстоти на Мiсяцi та щоcь на зразок палаючих кораблiв на Сонцi. Але найяскравiшу уяву мала панi Маргрет, у якоi усякий вимисел здобував плоть i кров. У неi була звичка по кiлька разiв на нiч вставати з лiжка i пiдходити до вiкна, подивитися, що вiдбуваеться у свiтi пiд покровом темряви та нiчноi тишi, причому кожного разу вона дiйсно що-небудь помiчала: то якусь пiдозрiлу зiрку, що мала вигляд не такий, як завжди, то комету, то який-небудь червонуватий вiдблиск у небi, й для всiх цих явищ вона негайно ж знаходила особливу назву. Усi навколишнi предмети жили в ii очах своiм життям, сповненим глибоким змiстом; коли сонячний промiнь потрапляв у склянку з водою i, пройшовши крiзь неi, падав на гладенько вiдполiровану поверхню столу, грайлива веселка з ii сiмома кольорами здавалася iй безпосереднiм вiдображенням тiеi пишноти, яка бувае тiльки на небесах, у самому раю. «Дивiться, дивiться, – казала вона, – хiба ви не бачите, якi там чудовi дерева та квiти? а зеленi ганочки та червонi шовковi хустки? а цi золотi дзвiночки i срiблястi фонтани?» – i щоразу, коли сонце заглядало до ii кiмнати, вона проробляла цей досвiд, «щоб хоч одним оком заглянути на небеса». Чоловiк називав ii за це старою зайдиголовою i разом iз кравцем нещадно висмiював ii. Зате коли мова заходила про привидiв, вона вiдчувала куди бiльш твердий грунт пiд ногами, бо вже щодо цього, безсумнiвно, мала чималий досвiд, який дався iй нелегко; та й у всiх iнших було що розповiсти на цей рахунок. Щоправда, вiдтодi як вона перестала виходити з дому, з нею не траплялося бiльше нiчого особливого, якщо не брати до уваги того, що вона частенько чула метушню та стукiт у старiй коморi й iнодi, стоячи опiвночi або вдосвiта на своему звичайному спостережному посту бiля вiкна, бачила, як у темрявi ночi по вулицi бродить чорна вiвця. А iншого разу бiля вхiдних дверей стояв карлик, i поки вона пильно розглядала його, бажаючи переконатися, що це не сон, вiн раптом починав рости на ii очах, усе вище й вище, i вже майже дiставав до пiдвiконня, так що вона ледве встигала зачинити вiкно та сховатися пiд ковдру. Але все це не йшло в порiвняння з тим, що iй довелося пережити в молодостi, особливо в тi роки, коли вона ще жила в селi й iй доводилося в будь-яку пору доби ходити й полем i через лiс. Бувало, ii переслiдували якiсь безголовi люди, що цiлими годинами крокували поруч iз нею по дорозi й не вiдставали, хоч як би старанно вона молилася; душi померлих селян, якi не знайшли собi спокою i приходили ночами на свое поле, з благанням простягали до неi руки; повiшенi зривалися з високих ялинок i з диким завиванням бiгли слiдом за нею, щоб полегшити своi страждання, побувши поблизу доброi християнки; мороз пробiгав по шкiрi, коли вона описувала свое тодiшне безвихiдне становище: iй так i кортiло поглянути хоч одним оком на цi моторошнi постатi, а в той же час вона чудово знала, як шкiдливо i небезпечно дивитися на них. Якось у неi навiть розпухав весь бiк, лiвий або правий, зважаючи на те, з якого боку йшли за нею мерцi, й iй доводилося посилати за лiкарем. Вона розповiдала також про чаклунство та чорнокнижництво й запевняла, що ще наприкiнцi минулого столiття, в роки ii юностi, в селi часто-густо займалися такими речами. Так, наприклад, в ii рiдних краях у деяких заможних селян, якi жили великими сiм’ями, були давнi язичницькi книги, за допомогою яких вони творили надзвичайнi справи. Вони пiдносили полум’я до стогу i пропалювали в ньому дiрку, причому сам стiг залишався цiлим, умiли заговорювати воду i управляти димом, змушуючи його здiйматися з димаря в будь-якому напрямку й утворювати рiзнi кумеднi фiгури, але все це були ще безневиннi жарти. Набагато страшнiше було потрапити в число iх недругiв, яких вони безжалiсно зводили зi свiту, – для цього вони вбивали в стовбур верби три цвяхи, щось шепотiли над ними, i людина починала повiльно марнiти (батько Маргрет довго мучився з iх милостi якоюсь хворобою, але iх пiдступи були вчасно розкрито, i його врятували капуцини), або ж насилали наслання на поля своiх ворогiв, так що зерно в колосках перегоряло, а потiм самi ж знущалися над нещасними, коли тi голодували i терпiли нужду. Щоправда, люди втiшали себе тим, що коли хто-небудь iз цих чаклунiв дозрiвав для пекла, за ним з’являвся чорт i пiсля нелегкоi боротьби нiс iз собою його душу, а проте все це знову-таки наганяло страх на добрих християн, i самiй оповiдачцi доводилося бачити закривавлений снiг i клаптi волосся на мiсцi подii, що навряд чи можна назвати приемним видовищем. У таких селян завжди було багато грошей, i коли траплялося весiлля чи похорон, вони вiдмiряли iх гарнцем i переносили у великих цебрах. Весiлля в той час грали з великою пишнiстю, як у давнину. Вона ще пам’ятала одне таке весiлля, на яке зiбралося душ сто гостей, i всi вони, чоловiки й жiнки, приiхали верхи. На жiнках були корони з сусального золота, шовковi сукнi та намиста зi згорнених у рурку дукатiв у три, а то i в чотири ряди; але i тут справа не обiйшлася без чорта: вiн непомiтно прискакав iз усiма гостями, i пiсля вечерi там творилося таке, що й сказати незручно.

У сiмдесятих роках, коли стався великий неврожай i був голод, цi селяни бавилися тим, що широко вiдчиняли дверi своiх комор i молотили в дванадцять цiпiв, та ще запрошували якогось слiпого скрипаля, щоб вiн пiдiгравав працiвникам, причому сидiти вiн мусив на великому короваi, а потiм, коли перед коморою збиралася цiла юрба голодних жебракiв, спускали на беззахисних людей злих собак. Цiкаво, що народ вважав усiх цих сiльських багатiiв, якi тиранили селян, опрощеними нащадками давнiх феодалiв, колишнiх власникiв численних замкiв i фортець, розкиданих по всiй краiнi.

Невичерпним джерелом для вигадок i небилиць був також католицизм; навколо нашого мiста було чимало порожнiх i покинутих обителей, а деякi мiсцевостi по сусiдству взагалi залишилися католицькими, i в тамтешнiх монастирях iще жили ченцi. Про духiвництво цих монастирiв поширювалися дивовижнi легенди, особливо про капуцинiв, якi досi дiють рука об руку з катами, переслiдуючи нечисту силу та займаючись знахарством серед забобонних селян-протестантiв. У деяких вiддалених мiсцевостях краiни протестантизм прийшов на той час у занепад, i люди сповiдували його якось несвiдомо; замiсть того щоб дивитися на католикiв зверху вниз, як на темних, обдурених людей, якi вiрять у рiзнi бреднi, селяни самi подiляли всi iх забобони, хоча й вважали, що все це е грiшним i негiдним, i не смiялися над католицизмом, а скорiше боялися його, вбачаючи в ньому якусь страшну язичницьку ересь. І якщо вони нiяк не могли уявити собi, що вiльнодумець – це така людина, яка в глибинi душi дiйсно нi в що не вiрить, то не менш незрозумiлими здавались iм i тi люди, якi вiрять навiть бiльше, нiж треба, самi ж вони трималися середини, тобто вiрували тiльки в те, що, на iх думку, являло добре, а не зле начало.

Чоловiк панi Маргрет, якого всi звали дiдусем Якобом, а сама Маргрет попросту татусем, був старший за неi на п’ятнадцять рокiв i вже доживав свiй сьомий десяток. Щодо вигадки та фантазii вiн мало в чому поступався своiй дружинi, а його спогади йшли ще далi в глиб повного чудесних переказiв минулого, проте в кожнiй подii вiн перш за все бачив ii смiшну сторону, позаяк увесь вiк свiй тiльки те й робив, що жартував iз когось, i взагалi був чоловiком досить нiкчемним; якщо його дружина любила побалакати про речi серйознi та волiла розповiдати про страшне, то вiн знав безлiч прекумедних iсторiй про витiвки нечистоi сили, а також чимало справжнiх пригод, що трапилися зi знайомими йому людьми, якi вiн, одначе, теж безбожно перебрiхував. У раннiй молодостi йому довелося побачити останнi вiдьомськi процеси, i його сповненi гумору оповiдання про шабашi та гулянки вiдьом, почерпнутi ним iз усних переказiв, живо нагадували описи таких процесiв iз iх просторовими обвинувальними висновками та вимушеними зiзнаннями пiдсудних, якi можна прочитати в старовинних документах. Це був його коник, i вiн присягався та божився, що деякi знайомi йому жiнки, вiдомi своiми дивацтвами, чудово вмiють iздити на мiтлi, й не раз обiцяв, що днями роздобуде в одного знайомого чаклуна ту мазь, якою вiдьми змащують ручку мiтли, i неодмiнно спробуе, поки вiн iще живий, влаштувати виiзд iз димаря. Його слова викликали в мене бурхливе захоплення, тим бiльше що вiн збирався взяти з собою й мене, – якщо буде гарна погода, – i малював передi мною найпринаднiшi картини цiеi веселоi поiздки, пiд час якоi я сидiтиму на держаку мiтли перед ним, а вiн мiцно мене триматиме. Вiн навiть намiтив мiсця, де можна зробити привал, i називав менi то пагорб, де, за його вiдомостями, росло прекрасне вишневе деревце, то чудову сливу, де ми зможемо добряче поласувати, то яку-небудь лiсову галявину з найсолодшою суницею, де ми влаштуемо цiлий бенкет, попередньо прив’язавши мiтлу до якоi-небудь ялини. Вирiшено було, що ми навiдаемося також i на сусiднi ярмарки, – адже в будь-який балаган ми могли потрапити безкоштовно, просто через дах. Ми збиралися заiхати навiть до одного сiльського священика, друга дiдуся Якоба, щоб покуштувати його знаменитих домашнiх ковбас, але для цього нам довелося б, звичайно, завчасно заховати мiтлу де-небудь у кущах i удати, нiби ми давно вже хотiли вiдвiдати пана пастора, та ось нарештi й зiбрались, а прийшли ж ми пiшки, добре що погода чудова; зате в будинок однiеi багатоi вiдьми-шинкарки, що жила в iншiм селi, ми вирiшили смiливо в’iхати просто через димар, розраховуючи на те, що вона здуру прийме нас за початкiвцiв чаклунiв, але таких, що вже подають надii, та на славу пригостить своiми смачними коржиками з салом i свiжим медом зi своiх вуликiв. А по дорозi треба було неодмiнно подивитись, як живуть тi рiдкiснi птахи, що в’ють своi гнiзда на високих деревах i скелях, i вiдiбрати найкращих пташенят, – це було вже справою вирiшеною. Як зробити це без будь-якоi шкоди для себе, на це у нього був свiй секрет, вiн знав заклинання, за допомогою якого можна було повеселитися собi на втiху, а насамкiнець залишити чорта в дурнях.

Щодо примар i привидiв вiн теж був великий знавець, але й тут у нього все оберталося своею смiшною стороною. Якщо iсторiя, про яку вiн розповiдав, була страшною, то i в нiй однаково було щось найвищою мiрою комiчне, а ще частiше справа закiнчувалося тим, що йому вдавалось обдурити нечисту силу, що мучила його, та зiграти з нею якийсь веселий жарт.

Словом, вiн чудово доповнював свою дружину, теж захоплювався рiзними фантазiями, i таким чином менi довелося почерпнути з самого першоджерела все те, що дiти освiчених батькiв зазвичай дiзнаються з навмисно для них оброблених книжок iз казками. Нехай духовна пожива, яку я там знаходив, була не такою невинною, як у цих книжках, i не завжди розрахована на моральнi поняття невинноi дитини, – зате в нiй незмiнно була якась мораль, яка-небудь глибоко людська iстина, а зiбранi панi Маргрет старовиннi речi були для мене справжньою скарбницею в значеннi багатства зорових вiдчуттiв. Цiлком зрозумiло, що пiд впливом усього цього моя уява дещо передчасно дозрiла i стала бiльш сприйнятливою до сильних вражень, подiбно до того як дiти з простолюддя рано звикають до мiцних напоiв, якi п’ють дорослi. Справа в тому, що в домi панi Маргрет я чув не тiльки розмови про чудеса надчуттевого свiту; нерiдко ii гостi вели в моiй присутностi палкi суперечки про життевi справи, про життя людське взагалi та про свою власну долю, i особливо цiкаво було послухати саме господиню та ii чоловiка, бо на своему довгому вiку вони побачили так багато сумного i смiшного, так багато заслужено пiднесених долею та незаслужено скривджених нею людей i самi зазнали так багато небезпек, поневiрянь i труднощiв, iз яких вони все ж виплутувалися, що iх досвiд був нiби зiбранням прикладiв на всi випадки життя; вони пережили все – i голод, i вiйну, i заколоти, а проте цiкавiше всього було iхне ставлення одне до одного, в якому вiдчувався елемент драматизму, i часом проривалися назовнi якiсь глибоко захованi первiснi, демонiчнi сили, так що, дивлячись на цю бурхливу гру пристрастей людських, я по-дитячому дивувався, i в душi моiй вiдкладалися глибокi враження.

Бо якщо панi Маргрет була живою душею й опорою дому, якщо вона заклала саме основу нинiшнього добробуту сiм’i та завжди тримала кермо влади в своiх руках, то чоловiк ii був iз тих людей, якi нiяк не можуть знайти собi заняття до душi й нiчого не вмiють робити i яким не залишаеться нiчого, як стати хлопчиком на побiгеньках у дружини (якщо такому дiстанеться в дружини жiнка енергiйна) i пiд покровом ii влади без дiла безславно животiти. Якщо панi Маргрет, що зумiла, – особливо в першi роки замiжжя, – смiливо використовувати сприятливi обставини того часу, завдяки своiй вражаючiй спритностi в буквальному значеннi слова загрiбала грошi купами, то чоловiк ii вiдiгравав скромну роль послужливого домового, що допомагав iй по господарству, був вiд душi радий тому, що йому перепадало вiд дружини, i смiшив усiх своiми кумедними витiвками. Знаючи його безпосереднiсть i якусь аж нiяк не чоловiчу безпораднiсть i на досвiдi переконавшись у тому, що у важкi хвилини вона не знаходить у ньому надiйноi опори, панi Маргрет не помiчала iнших його позитивних якостей, а тому, не довго думаючи, вирiшила не пiдпускати його до заповiтноi скриньки та почала розпоряджатися грошима единовладно. Тривалий час жоден з них не бачив у цьому якогось збитку для себе, але потiм деякi наклепники, в тому числi й iнтриган-кравець, розкрили чоловiковi очi на те, яким принизливим е його становище, i почали намовляти його, щоб вiн нарештi зажадав подiлу майна та повного визнання свого права розпоряджатися ним.

Бiдолаха негайно ж страшенно розбундючився i, пiдбурюваний своiми непрошеними порадниками, почав погрожувати розгубленiй дружинi судом, якщо вона не видасть його частку «спiльно нажитого статку». Вона прекрасно розумiла, що все це скорiше насильство та пограбування, нiж чесна тяжба, що единою опорою дому була й завжди буде тiльки вона сама, й опиралася його вимогам з усiх сил. Одначе закони були не на ii боцi, тому що суд не змiг би розiбратись, який внесок зробило кожне з подружжiв, а крiм того, чоловiк висував проти неi цiлу низку брехливих обвинувачень i заявляв, що пiсля подiлу майна мае намiр розлучитися з нею. Збита з пантелику раптовим ударом i ставши предметом плiток, вона мало не захворiла вiд засмучення i, вже не розумiючи, що робить, вiддала йому половину статку. Ставши власником всiеi цiеi блискучоi купи золота, вiн негайно ж зашив його в довгi, схожi на ковбаси мiшечки рiзноi товщини, за розмiром монет, склав цi ковбаски в свою скриню, прибив ii до пiдлоги, мiцно сiв на нiй i славно обдурив своiх доброхiтних помiчникiв, якi сподiвалися, що й iм удасться урвати хоч малу дещицю його багатства. Жити вiн залишився в будинку дружини, та так вiк свiй i прожив бiля неi й за ii рахунок, i згадував про свiй скарб тiльки тодi, коли хотiв задовольнити яку-небудь примху. Тим часом вона оговталася вiд удару i знову поповнила залишену iй частину, а з часом навiть подвоiла ii; але з дня подiлу вона думала тiльки про те, як би знову заволодiти викраденим у неi добром, а це можна було зробити тiльки пiсля смертi чоловiка. Тому кожна розмiняна ним монета була для неi, як нiж у серце, i вона не могла дочекатися, коли ж вiн нарештi помре. Чоловiк, у свою чергу, настiльки ж нетерпляче чекав ii смертi, щоб стати неподiльним володарем усього статку й пожити на схилi рокiв у цiлковитiй незалежностi. Щоправда, на перший погляд нiкому б i на думку не спало, що на iхнiх стосунках лежить така похмура тiнь, тому що вони жили, як живе любляче подружжя похилого вiку, i називали одне одного не iнакше, як «татусь» i «матуся». Це було особливо помiтно у Маргрет, яка ставилася до чоловiка загалом iз тiею ж теплотою та великодушнiстю, як i до всiх людей, i не тiльки терпляче зносила всi його блазнiвськi замашки, але, напевно, не змогла б прожити i дня без цiеi людини, колишнього ii супутника впродовж ось уже сорока рокiв; та й вiн сам теж вiдчував, що йому не так уже погано живеться з нею, а iнодi навiть брав на себе господарськi турботи i з комiчно дiловим виглядом порався на кухнi, поки його дружина в колi своiх захоплених однодумцiв мчала вдалину на крилах фантазii.

Але через кожнi три-чотири мiсяцi, з настанням однiеi з чотирьох пiр року, коли сама природа, що так рiзко змiнюеться в цей час, нагадувала старим, яким е недовговiчним життя людське, а iх тiлеснi недуги частiше давали знати про себе, – iх давня ворожнеча знову прокидалась, i мiж ними спалахувала вiдчайдушна суперечка. Зазвичай це траплялося темноi ночi, коли iх мучило безсоння, – i тодi, сидячи у своему старовинному широкому лiжку пiд спiльною строкато розфарбованою запоною, вони до самого свiтанку, не звертаючи уваги на вiдчиненi вiкна, кидали одне одному в обличчя тяжкi звинувачення та образливi лайливi слова, так що соннi вулицi прокидалися вiд iх крикiв. Вони дорiкали одне одному за грiхи давно минулi молодостi, прожитоi в чуттевих утiхах, i будили тишу ночi, голосно сперечаючись про справи минулих, про те, що сталося ще до настання нашого столiття, далеко в горах i долинах, де встигли вiдтодi вирости або, навпаки, зникнути цiлi густi лiси, i згадуючи учасникiв цих подiй, якi давним-давно зотлiли в своiх могилах.

Потiм чоловiк вимагав у дружини, щоб вона пояснила, чому вона, власне, сподiваеться пережити його, або дружина вимагала того ж вiд чоловiка, i мiж ними починалася вельми неприемна суперечка про те, хто ж iз них усе-таки буде мати задоволення поховати iншого.

Цi огиднi сцени тривали й наступного дня, на очах у всiх, хто приходив у iх будинок, чи то знайомi, чи чужi, так що бiдолашна жiнка зрештою вибивалася з сил i починала плакати й молитися; що ж стосуеться ii чоловiка, то вiн тримався начебто навiть бадьорiше, нiж зазвичай: весело насвистував або ж заходився пекти собi оладки, невпинно бурмочучи щось пiд нiс. Вiдпустивши якусь шпильку, вiн мiг цiлий ранок повторювати одне й те ж, так що вiд нього тiльки й чути було: «П’ятдесят один! П’ятдесят один! П’ятдесят один!» – Або ж додавав для рiзноманiтностi: «Не знаю, не знаю, здаеться менi, що стара баба з будинку навпроти знову вирушила сьогоднi з раннього ранку на прогулянку! Недарма вона купила вчора нову мiтлу! Тож я бачив, як у повiтрi щось таке промайнуло… певно, ii червона спiдниця; дивно! гм! П’ятдесят один», – i так далi. При цьому в серцi у нього все так i кипiло вiд злостi, й вiн норовив дошкульнiше уразити дружину, знаючи, що своiми жартами вiн завдае iй iще бiльших страждань: адже ii запас злостi швидко вичерпувався, i в неi не було бiльше сил продовжувати цю тяжку сварку. Зате i вона i вiн мали iнший засiб, аби насолити одне одному: цей засiб полягав у тому, що пiсля кожноi такоi сварки обое ставали до марнотратства щедрими й обсипали подарунками всiх, хто потрапляв пiд руку, немов кожне з них хотiло прожити на очах в iншого свiй статок, якого те домагалося.

Чоловiк Маргрет був не те щоб невiруючим, але оскiльки i в Бога i в рай вiн вiрив вельми своерiдно, тобто так само, як у духiв та вiдьом, то Бог у нього був якось сам по собi, а життя саме по собi, тож йому дiла не було до тих моральних принципiв, якi неминуче випливають iз вiри в Бога; вiн тiльки й знав, що iв та пив, смiявся i лихословив, базiкав i дивачив, навiть i не думаючи про те, щоб узгодити свiй легковажний спосiб життя iз суворими вимогами моралi. Втiм, i його дружинi теж жодного разу не спало на думку, що ii земнi пристрастi якось не личать людинi вiруючiй, а тому вона нiколи не приневолювала себе i прямо висловлювала все, що ii хвилювало, вигiдно вiдрiзняючись у цьому вiдношеннi вiд своiх лицемiрних нахлiбникiв. Вона любила й ненавидiла, благословляла i проклинала, нi в чому не обмежуючи себе i нi вiд кого не приховуючи своiх душевних поривiв, нiколи не думала про те, що й сама вона далеко не безгрiшна, i, не вiдаючи сумнiвiв, завжди смiливо посилалася на Бога та його всемогутнiсть.

У кожного з подружжiв було безлiч напiвзлиденних родичiв, що жили в усiх куточках округи. Всi вони в рiвнiй мiрi тiшили себе надiею отримати вiдому частку солiдноi спадщини, тим бiльше що панi Маргрет, яка пiдживлювала непереборну неприязнь до тих, хто безнадiйно загруз у злиднях, придiляла iм вiд своiх щедрот лише дуже вбогi подачки та пригощала iх за своiм столом тiльки по святах. У цi днi в ii будинку з’являлися двоюрiднi брати i сестри, старi тiтки i дядьки з чоловiкового та з ii боку, зi своiми змарнiлими довгоносими дочками i сухотними синами, i всi цi бiдняки несли мiшечки та кошики з жалюгiдними пiдношеннями, розраховуючи придбати таким чином прихильнiсть примхливих старих i понести додому щедрiшi вiдповiднi подарунки. Ця велика рiдня рiзко розпадалася на два табори, кожен iз яких примикав до однiеi iз ворогуючих сторiн i подiляв з нею надii на те, що ii недруг помре ранiше i спадок з часом збiльшиться. Вони ненавидiли одне одного так само пристрасно i ворогували так само непримиренно, як i сама Маргрет i ii чоловiк, що слугували iм прикладом, i коли, наситившись i вiдiгрiвшись за незвично щедрою трапезою, все це боязке спочатку збiговисько смiливiшало та починало почуватися вiльнiше, тодi мiж обома партiями щоразу розгорялася палка суперечка. Чоловiки, що пiдбирали зi столу недоiденi окости, били ними один одного по головах, перш нiж сховати iх у свiй мiшок, а iхнi дружини обсипали одна одну лайкою, пiдносячи кулак просто до блiдого, загостреного носа суперницi, i вирушали геть iз приемним вiдчуттям у шлунку, але зате зi злiстю та заздрiстю в серцi. Взявши пiд пахву туго набитi вузлики, вони неквапливими кроками виходили з мiських ворiт, аби пуститися в далеку дорогу до своiх хат, а коли вони – все ще спересердя – розлучалися де-небудь на роздорiжжi, очi iх шпурляли колючi погляди з-пiд недiльних чiпцiв, прикрашених жалюгiдними стрiчками.

Усе це тривало довгi роки, поки нарештi стара Маргрет не вирiшила подати приклад своему чоловiковi, сама вирушивши в царство духiв i привидiв, яке настiльки займало колись ii мрii. Залишений нею заповiт виявився цiлковитою несподiванкою для всiх, тому що в ньому вона вiдказала весь свiй статок однiй людинi: цим единим спадкоемцем був останнiй i наймолодший iз числа ii фаворитiв, якi так тiшили ii серце своею спритнiстю та успiхами в справах, i вона померла у твердiй впевненостi, що ii грошики не дiстануться бевзям, а славно послугують людям путнiм, у чиiх руках вони стануть силою. На ii похорон зiйшлися всi родичi подружжя, i, побачивши, як вони обдуренi у своiх сподiваннях, всi здiйняли страшенний крик i плач. Вони одностайно зненавидiли щасливого спадкоемця, який спокiйнiсiнько склав свое добро на великий вiз, одiбравши все те, з чого ще можна було витягти якусь користь. Вiн залишив нещасним бiднякам тiльки готiвковий запас провiзii та зiбранi покiйною книги i старовиннi речi, за винятком тих, якi були з золота чи срiбла або ж являли собою хоч якусь цiннiсть. Натовп родичiв небiжчицi, що гiрко ремствували, не покидав ii будинку три доби, поки не було роздроблено останню кiсточку i видобутий iз неi мозок не було пiд’iдено за допомогою останньоi скоринки хлiба. Пiсля цього вони почали поступово розходитися, причому кожне встигло прихопити на пам’ять iще який-небудь трофей. Один вiдносив на плечi стос «язичницьких книг», пов’язаних товстою мотузкою i притиснутих для мiцностi полiном, а пiд пахвою – вузлик iз сушеними сливами; в iншого за спиною висiла на цiпку iкона Богоматерi, а на головi погойдувалася рiзьблена скринька майстерноi роботи, в усiх шухлядках якого були спритно укладенi картоплини. Худi довготелесi дiвицi несли витонченi старомоднi корзини з вербових прутiв i строкато розфарбованi коробки, заповненi штучними квiтами та збляклою мiшурою; дiти тягли воскових янголят або яку-небудь китайську вазу; i все це дуже скидалося на натовп iконоборцiв, який тiльки-но вийшов iз розграбованоi церкви. І все ж кожне з них пригадало зрештою, скiльки добра зробила йому покiйна, i, вирiшивши зберегти свою здобич як пам’ять про неi, поверталося додому з сумом у серцi; головний же спадкоемець недовго крокував за своею пiдводою, – вiн раптом зупинився, постояв у нерiшучостi, а потiм звернув до першого лiпшого лахмiтника i збув йому все свое добро до останнього цвяха. Потiм вiн вирушив до ювелiра, продав медалi, чашi та ланцюги i, не оглядаючись, бадьорим кроком вийшов iз мiста, захопивши з собою тiльки свiй набряклий капшук i костур. У нього був задоволений вигляд, як у людини, що покiнчила нарештi з неприемною i клопiткою справою.

Тепер у будинку залишився тiльки осиротiлий старий, що жив на залишки тих грошей, якi дiсталися йому вiд колишнього подiлу i вже встигли з тих пiр сильно пiдтанути. Вiн прожив iще три роки i помер у той самий день, коли йому довелося розмiняти свою останню монету. Всi цi роки вiн витрачав час на те, що намагався уявити собi в усiх подробицях, як вiн зустрiнеться на тому свiтi з дружиною, з якою вiн збирався серйозно поговорити, – якщо вона i там «носиться зi своiми навiженими вигадками», – i як влучно вiн висмiе ii, на потiху всiм дiдуганам – апостолам i пророкам. Вiн згадував i багатьох iнших уже померлих приятелiв i радiв, передчуваючи зустрiч iз ними, коли вони згадають своi молодi лiта i своi колишнi пустощi. Я не чув, аби вiн говорив про загробне життя iнакше, як у цьому веселому тонi. Але скоро йому мало стукнути дев’яносто, вiн ослiп, усе частiше починав сумувати i нарiкати на своi прикрощi, на докучливi недуги та старечу немiч, тепер йому було не до жартiв, i вiн тiльки гiрко вигукував, що людей треба просто вбивати, поки вони не встигли стати такою жалюгiдною старою руiною.