скачать книгу бесплатно
Вона суворо й сумно подивилася на мене, потiм сказала:
– Поглянь-но сюди!
Насилу пiдвiвши очi, я знехотя глянув у той бiк i вперше за тривалий час знову побачив дно такоi добре знайомоi менi скриньки. Вона зяяла пусткою й дивилася на мене з докором.
– Так, значить, це правда? – заговорила матiнка. – Видно, все, що я про тебе почула, пiдтверджуеться? А я-то вiрила, що мiй син чесний i добрий хлопчик i я можу бути спокiйна за нього! Яка я була слiпа i як жорстоко помилилася!
Не в змозi вимовити нi слова, я вiдвернувся i дивився в куток; вiдчуття горя, розчавленостi пекло мене з такою силою, яку не всякому доводиться зазнати навiть за довге i складне життя; але в цiй густiй iмлi вже мерехтiла iскорка надii на близьке примирення з матiнкою i позбавлення вiд усiх негараздiв. Тепер матiнка ясно бачила, в яке становище я потрапив, i пiд ii вiдкритим поглядом кошмар, який гнiтив мене, почав поступово розсiюватися; цей суворий погляд був для мене чудодiйними, благотворними лiками, якi зцiляють мене вiд мук, i в ту хвилину я був сповнений невимовноi любовi до неi, любовi, що яскравими променями пронизувала морок мого вiдчаю i перетворювала його на свiтле, блаженне почуття, близьке до переможного трiумфу, – хоча очi матiнки дивилися на мене все з тiею ж глибокою скорботою та непохитною суворiстю. Адже я зробив учинок, що вразив ii в саме серце, зачепив, як кажуть, ii найчутливiшу струну: з одного боку, по-дитячому слiпу довiрливiсть цiеi праведницi, з iншого боку, ii настiльки ж фанатичну ощадливiсть, викликану невблаганним питанням про шматок хлiба. Вона була не з тих, кого тiшить сам вигляд грошей, i без зайвоi потреби нiколи не перевiряла й не перераховувала свою готiвку; зате кожен гульден, який вона виймала з гаманця, щоб обмiняти його на хлiб насущний, був у ii очах чимось священним, оскiльки уособлював для неi долю. Ось чому мiй вчинок пробудив у ii серцi бiльш тяжкi турботи й побоювання, нiж якби я накоiв що-небудь iнше. Немов намагаючись хай там що порушити свою впевненiсть у тому, що все це дiйсно сталося, вона неквапливо перерахувала по порядку всi моi грiхи, а потiм запитала мене ще раз:
– Так що ж, все це i дiйсно правда? Вiдповiдай!
Я насилу видавив коротеньке «так» i дав волю своiм сльозам; втiм, це були тихi сльози радостi: у мене наче гора з плечей звалилась, i в ту хвилину я був майже щасливий.
У глибокому хвилюваннi вона ходила по кiмнатi й нарештi сказала:
– Просто уявити собi не можу, що буде з нами, якщо ти не виправишся! Ти мусиш твердо обiцяти менi, що це нiколи не повториться! – З цими словами вона прибрала скриньку в письмовий стiл, а ключ вiд неi поклала на звичне мiсце.
– От бачиш, – вела далi вона, – я не впевнена, що, розмiнявши свою останню монету, ти не брав би грошi й у мене, хоча ти знаеш, як дбайливо я iх витрачаю; дуже може бути, що ти зважився б на це; але я однаково не можу i не замикатиму iх вiд тебе. Тому я залишаю ключ там, де вiн лежав завжди; менi просто доведеться покластися на тебе, й усе залежатиме вiд того, чи захочеш ти виправитись; адже якщо ти сам не зрозумiеш, що вчинив погано, то тут уже нiщо тобi не допоможе, й тодi було б однаково, коли ти зробиш нас обох нещасними – трохи пiзнiше чи трохи ранiше!
Якраз у той час нас розпустили на канiкули; весь цей тиждень я за власним бажанням провiв у батькiвському домi, заглядаючи в усi його куточки, де я знову знаходив мирну тишу та душевний спокiй колишнiх днiв. Я ходив принишклий i сумний i цiлими днями мовчав, тим бiльше що й матiнка була все ще серйозна та сувора, час вiд часу йшла з дому i бiльше не говорила зi мною в колишньому дружньому тонi. Особливо сумно бувало за обiдом, коли ми сидiли вдвох за нашим столиком; я не наважувався заговорити з нею або ж сам не хотiв порушити сумного мовчання, бо вiдчував, що так треба, i менi навiть подобалося, що я сумую, а матiнка була занурена в роздуми й iнодi насилу стримувала важке зiтхання, що виривалось у неi.
Роздiл п’ятнадцятий
В тихiй пристанi. – Мiй перший недруг i його загибель
Отже, я безвихiдно сидiв удома i не вiдчував анi найменшого бажання вийти погуляти й зустрiтися з приятелями. Лише зрiдка я пiдходив до вiкна, аби поглянути, що робиться на вулицi, але зараз же поспiшав пiти, немов злякавшись тяжких спогадiв про недавне минуле. Серед уламкiв мого зруйнованого добробуту був великий ящик iз фарбами, причому це були не тi твердi камiнчики, якi зазвичай дають дiтям, а справжнi, добротнi фарби у виглядi плиток. Ще ранiше я дiзнався вiд Мейерлейна, що коли користуються цими плитками, то фарби не набирають прямо на пензлик, а спочатку розтирають iх у чашцi з водою. Розчиняючись, вони давали насиченi, соковитi кольори; я почав проробляти з ними рiзнi дослiди й незабаром навчився iх перемiшувати. Насамперед я помiтив, що з жовтого та синього кольорiв виходять найрiзноманiтнiшi вiдтiнки зеленого, i дуже зрадiв цьому вiдкриттю; потiм менi вдалось отримати рiзнi тони фiолетового та коричневого кольору. Я давно вже з подивом розглядав старовинну картину, яка висiла в нашiй кiмнатi й була написана олiйними фарбами; це був вечiрнiй пейзаж; призахiдне небо, особливо невловимий перехiд од жовтого до блакитного, такий м’який i поступовий, а також пишнi крони дерев, якi я знаходив просто незрiвнянними, – все це справляло на мене найсильнiше враження. Пейзаж був написаний бiльш нiж посередньо, але я вважав його дивовижним, недосяжним зразком мистецтва, – мене вражало, що художник обрав своiм предметом добре знайому менi природу й до того ж зобразив ii так майстерно. Пiднявшись на стiлець, я цiлими годинами простоював перед цiею картиною, пильно, як заворожений вдивляючись у безкрайню, позбавлену рiзких лiнiй рiвнину неба й у величезну сiтку листя на деревах, що коливаеться, й одного прекрасного дня менi спало на думку змалювати ii за допомогою моiх акварельних фарб, – що, звичайно, аж нiяк не говорило про мою здатнiсть тверезо оцiнювати своi сили. Я поставив картину на стiл, приколов до дошки великий аркуш паперу i розставив навколо себе старi блюдця й тарiлки, – позаяк черепкiв у нас у домi нiколи не бувало. Багато днiв бився я над цим нелегким завданням, але був щасливий, що взявся за таку складну та копiтку справу; я сидiв за роботою з раннього ранку до темряви й вiдривався вiд неi тiльки для того, щоб нашвидкуруч пiд’iсти. Мирний спокiй, яким вiяло вiд цiеi невигадливоi, але з почуттям написаноi картини, зглянувся й на мою душу i, вiдбиваючись у мене на обличчi, поступово передався матiнцi, що сидiла бiля вiкна за своiм шиттям. Я не помiчав, наскiльки далекий вiд натури вже сам оригiнал, а бездонна прiрва, що лежала мiж ним i моеi копiею, бентежила мене i того менше. То було суцiльне нагромадження безформних, волохатих ляпок, в якому цiлковите незнання основ малюнка поеднувалося з невмiнням володiти фарбами; проте вiдiйшовши подалi та порiвнявши мою працю з картиною, що послужила менi зразком, нiхто навiть i зараз не мiг би заперечувати, що менi вдалося в якiйсь мiрi передати загальне враження вiд цього пейзажу. Коротше кажучи, моя затiя подобалася менi, та, захоплений своею справою, я часом навiть починав пiвголосом наспiвувати, як бувало ранiше, але, немов злякавшись чогось, одразу ж замовкав. Одначе, незабаром я почав забуватися все частiше й тепер уже подовгу мугикав собi пiд нiс; серце матiнки пом’якшало, i, як пролiски навеснi, крiзь крижану кору ii мовчання почали пробиватися першi слова ласки та привiту, а коли картина була готова, я вiдчув, що матiнка вiдновила мене в усiх колишнiх правах i знову повернула менi свою довiру. Якраз у ту хвилину, коли я знiмав малюнок iз дошки, в нашi дверi хтось постукав, i до кiмнати урочисто ввiйшов Мейерлейн. Вiн поклав шапку на стiлець, вийняв свою книжечку, вiдкашлявся i, звернувшись до матiнки, виголосив цiлу промову, в якiй викладав свою скаргу на мене i ввiчливо, але наполегливо просив панi Лее, щоб вона сама виконала моi зобов’язання; адже вiн був би такий засмучений, якби справа закiнчилася для нас неприемностями! Потiм цей молокосос простягнув обридлу менi книжку матiнцi й запитав ii, чи не зволить вона ознайомитися з цим документом. Матiнка в подивi глянула на нього, потiм на мене, потiм у книжечку i сказала:
– Це що ще таке? Так, значить, ти наробив iще й боргiв? Що далi, то гiрше! Я бачу, ви обидва поставили справу на широку ногу! – продовжувала вона, пробiгаючи очима акуратнi колонки цифр, а Мейерлейн невпинно вигукував:
– Не звольте турбуватися, панi Лее! Тут усе абсолютно точно! Так i бути, цiею додатковою сумою, що стоiть унизу, я готовий поступитися, – сплатите менi тiльки основний рахунок!
Вона розсмiялася гiрким смiхом i вигукнула:
– Так, так… Так от ти який! Про цю справу ми ще поговоримо з твоiми батьками, пане позикодавець! Звiдки ж узявся такий неабиякий борг, хотiла б я знати!
У вiдповiдь на це негiдний хлопчисько гордо випнув груди i заявив:
– Я не потерплю сумнiвiв у моiй чесностi! Прошу вас переконатися, що грошi належать менi на законнiй пiдставi!
Побачивши, що я зовсiм збентежений i пригнiчено мовчу, матiнка суворо запитала мене:
– Ти справдi заборгував йому цi грошi? І як це все вийшло? Вiдповiдай!
Знiчено пробелькотiвши «так», я почав пояснювати, яким чином я потрапив до нього в боржники. Тут у матiнки увiрвався терпець, i вона звелiла Мейерлейну забиратися геть разом зi своею книжечкою. Вiн розкланявся з нахабною розв’язнiстю i, йдучи, ще раз погрозливо подивився на мене. Тодi матiнка почала розпитувати, як було дiло, i, дiзнавшись про всi подробицi, сильно розгнiвалась; адже Мейерлейн завжди здавався iй таким гречним хлопчиком, що вона просто не пiдозрювала, на якi непристойнi вчинки вiн мене пiдбурював. Скориставшись цiею нагодою, вона детально розiбрала все, що сталось i зробила менi серйозне застереження, але на цей раз говорила зi мною вже не тоном суворого, караючого суддi, а якось особливо проникливо, як друг i любляча мати, що зумiла зрозумiти помилки свого сина i вже вибачила iх. І тепер усе було добре.
Але нi, виявилося, що не все. Прийшовши вперше пiсля канiкул до школи, я помiтив, що навколо Мейерлейна зiбралося багато хлопчикiв, якi про щось перешiптуються i з глузливою посмiшкою поглядають у мiй бiк. Я передчував, що це не на добре, i не помилився: тiльки-но скiнчився перший урок, який давав сам директор школи, мiй кредитор вийшов уперед, шанобливо звернувся до нього i, тримаючи в руках свою книжечку, без запинки виклав свою скаргу на мене. Весь клас завмер i обернувся на слух, а я сидiв як на голках. Директор у подивi повертiв книжечку в руках, переглянув ii та приступив до розгляду, який Мейерлейн одразу ж спробував спрямувати по вигiдному для нього шляху. Одначе директор наказав йому помовчати i побажав вислухати, що скажу я. Менi не хотiлось особливо розводитися про цю справу, й я пробурмотiв щось малозрозумiле; але тут наш наставник закричав:
– Досить! Ви обое рябое й будете покаранi! – Потiм вiн пiдiйшов до кафедри, де лежали класнi журнали, i поставив проти наших прiзвищ по жирнiй одиницi за поведiнку.
– Пане директор, але я ж… – розгублено почав Мейерлейн.
– Мовчати! – крикнув той, забрав у нього книжку, що наробила стiльки лиха, i розiрвав ii на дрiбнi шматочки. – Якщо ти цю ж мить не замовкнеш або попадешся менi ще раз, – вiв далi вiн, – я замкну вас обох у карцер i покараю як невиправних негiдникiв! Забирайся!
На одному з наступних урокiв я написав своему недругу записку з обiцянкою: починаючи з сьогоднiшнього дня, вiддавати йому кожен крейцер, який менi вдасться заощадити, i таким чином поступово погасити весь свiй борг. Згорнувши записку рурочкою, я переправив ii пiд партами до нього й отримав вiдповiдь: «Або негайно все, або нiчого!» Пiсля урокiв, як тiльки пiшов учитель, мiй злiсний демон уже чекав мене в дверях, оточений натовпом хлопчакiв, якi передчували цiкаве видовище, i коли я хотiв вийти з класу, вiн загородив менi дорогу й голосно сказав:
– Дивiться, ось вiн, шахрай! Усе лiто вiн крав у своеi матерi грошi, а в мене захарлав п’ять гульденiв i тридцять крейцерiв! Нехай усi знають, що вiн за птиця! Подивiться на нього!
З усiх бокiв пролунали крики:
– Е, та вiн, виявляеться, страшенний шахрай, наш Зелений Генрiх!
Згоряючи вiд сорому, я крикнув:
– Ти сам шахрай i шалапут!
Одначе менi не вдалося перекричати натовп, п’ять-шiсть вiдчайдушних забiяк, якi вiчно шукали, над ким би познущатися, примкнули до Мейерлейна, учепилися за мною i до самоi домiвки обсипали мене лайливими прiзвиськами. Вiдтодi такi сцени повторювалися майже щодня; навербувавши собi союзникiв, Мейерлейн улаштував проти мене цiлу змову, i хоч де б я з’являвся, мене переслiдували злiснi вигуки. Тепер вiд мого вихваляння не залишилося й слiду, i я знову став неповоротким i боязким, що ще бiльше розпалювало завзяття моiх кривдникiв, викликаючи у них бажання потiшатися надi мною, поки це iм нарештi не набридло. Всi цi молодики й самi були народ пропащий, в одних рильце вже було в пушку, iншi тiльки чекали випадку чогось накоiти. Дивно, що, незважаючи на свою розсудливiсть i стараннiсть, Мейерлейн не обирав собi друзiв серед спорiднених йому натур, а завжди водився з найлегковажнiшими та найпустотливiшими хлопчаками або ж iз роззявами на зразок мене. Одначе серед моiх однолiткiв знайшлися й iншi, бiльш поряднi та схильнi до миролюбностi хлопчики, якi не схвалювали поведiнку моiх безжальних гонителiв, та й узагалi не подiляли iх презирства й неприязнi до мене i навiть не раз захищали мене вiд iх нападок, так що багатьох я вiд душi полюбив. Таким чином, я придбав собi чимало друзiв якраз серед тих, кого я досi зовсiм не помiчав. Зрештою, Мейерлейн опинився мало не в цiлковитiй самотi зi своею злiстю до мене, яка стала вiд цього тiльки ще бiльш палкою й шаленою; та й я теж остаточно поховав надiю, що ми коли-небудь зможемо помиритися. Зустрiчаючись iз ним, я намагався не дивитись на нього i мовчки проходив мимо, а вiн кидав менi в обличчя якесь повне смертельноi отрути лайливе слово; якщо ми зустрiчались один на один або навколо були тiльки люди незнайомi, вiн викрикував своi лайки гучно, на повний голос, якщо ж ми були не самi, вiн бурмотiв iх собi пiд нiс, так що iх мiг чути тiльки я. Моя ненависть до нього була тепер настiльки ж пекучою, як i його ненависть до мене; проте я намагався уникати зiткнень iз ним i боявся думати про той день, коли ми нарештi зведемо один з одним рахунки. Так минув цiлий рiк, i знову настала осiнь, пора великих навчань, якi зазвичай завершували нашi щорiчнi вiйськовi заняття. Ми завжди чекали iх iз радiсним нетерпiнням, знаючи, що в цi днi нам удасться вдосталь пострiляти. Але я залишався байдужим до всiх цих радощiв: iх затьмарювала присутнiсть мого ворога, який теж брав участь у навчаннях i тепер iще частiше потрапляв менi на очi. На цей раз наш загiн був розбитий на два, один iз яких займав круту лiсисту вершину невисокоi гори, а iнший мав переправитися через рiчку, обiйти цю гору та взяти ii штурмом. Я входив до загону нападникiв, мiй недруг – до загону оборонцiв. Уже весь минулий тиждень ми будували невелике передмостове укрiплення, заготовляючи кiлки для палiсадiв i забиваючи iх у землю, а в цей час кiлька теслярiв навели мiст через мiлку рiчечку. Потiм, дiючи за заздалегiдь узгодженим iз вищим командуванням планом, наш загiн iз доданою йому гарматою здобув переправу та почав наполегливо тiснити супротивника, змушуючи його вiдходити вгору по схилу гори. Нашi основнi сили рухалися по мощенiй стежцi, що пiднiмалася спiраллю, а цеп стрiльцiв, який сильно розтягнувся, очищав чагарник вiд ворожих солдатiв i наступав напролом, не розбираючи дороги. Битися в стрiлецькому цепу було найбiльш захопливою, зате i найбiльш хвилюючою та небезпечною справою: супротивник, якому за диспозицiею належало вiдступати, нi за що не хотiв здаватися без бою, а з деякими доводилося навiть битися врукопашну; ми стрiляли майже впритул, ризикуючи обпалити один одному обличчя, в запалi бою котрийсь боець, вбиваючи заряд, забував вийняти шомпол, так що вiн зi свистом летiв над кущами, i тiльки з волi прихильноi до нашоi юностi долi нiхто з нас не дiстав того дня серйозного калiцтва; старий фельдфебель, приставлений для спостереження за стрiльцями, кляв нас на всi заставки i навiть змушений був пустити в хiд свою милицю, щоб як-небудь пiдтримати дисциплiну, що похитнулася. Я теж перебував у цьому цепу, на самому його краю, але радiсне збудження, що охопило моiх товаришiв, не торкнулося мене, й я неквапливо брiв усе далi й далi, нi про що не думаючи й тiльки час вiд часу неуважно стрiляючи в повiтря та знову заряджаючи свою рушницю. Незабаром я вiдстав од загону й опинився в якомусь незнайомому мiсцi, на спуску в глибоку, густо порослу старим ялинником балку, на днi якоi дзюрчав струмок. Темнi хмари заволокли небо, вiд усього навколишнього повiяло якимось м’яким сумом; стрiлянина, що доносилася здалеку, та барабанний бiй робили ще бiльш вiдчутним глибоку безмовнiсть, яка панувала навколо мене: я зупинився, щоб перепочити, i, обпершись на рушницю, довго стояв у цiй позi, вiдчуваючи той дивний стан, коли хочеться чи то заплакати, чи то вчинити щось смiливе, зухвале, – той стан, який часто опановував мене перед лицем величавоi природи i такий добре знайомий усiм, хто пiзнав гонiння долi та запитував ii, чи буде вiн iще колись щасливий. Тут неподалiк од мене пролунали кроки, i в цьому безлюдному куточку я раптом побачив мого ворога, що йшов просто на мене вузькою кам’янистою стежинкою; в мене закалатало серце, вiн кинув на мене недобрий, пронизливий погляд i вiдразу ж вистрелив, майже впритул, так що кiлька гарячих крупинок пороху потрапило менi в обличчя. Я не рушав з мiсця i пильно дивився на нього, вiн поспiшно перезарядив свою рушницю, – я й тут не вiдвiв очей; мiй вiдкритий погляд бентежив i в той же час злив його; вiн, завжди такий розсудливий i розумний, був такий роздратований моею уявною добродушнiстю та дурiстю, що у своему заслiпленнi готовий був вистрелити менi просто в обличчя; вiн пiдiйшов до мене дуже близько i почав було цiлитись, але тут я сам напав на нього i, вiдкинувши свою рушницю, обеззброiв його голими руками. Ми вмить схопилися й цiлу чверть години боролися один з одним, боролися мовчки й запекло, причому спочатку нi один не мiг здолати iншого. Вiн був верткий, як кiшка, пускав у хiд безлiч вивертiв, аби збити мене з нiг: ставив пiднiжки, натискав великим пальцем за вухом, намагався вдарити в скроню, кусав мою руку, i я, напевно, давно вже був би переможений, якби не тиха лють, яка охопила мене й допомогла менi встояти. З убивчим спокоем учепившись у нього, я час вiд часу завдавав йому ударiв кулаком в обличчя; в очах у мене стояли сльози, i я вiдчував нестерпний душевний бiль, який менi, напевно, нiколи не доведеться бiльше вiдчути, якщо навiть я проживу ще стiльки, скiльки прожив, i доля пошле менi найтяжчi випробування. Зрештою, ми попадали на землю, посковзнувшись на гладенькiй хвоi, що вкривала ii, причому вiн опинився пiдi мною й так сильно вдарився потилицею об корiнь, що на мить знепритомнiв i руки його розтулились. Я мимоволi поспiшив скочити на ноги, вiн зробив те ж; не дивлячись один на одного, ми пiдiбрали нашi рушницi й розiйшлися врiзнобiч, подалi вiд цього нещасливого мiсця. Я вiдчував страшенну втому в усьому тiлi, й воно здавалося менi оскверненим цiею принизливою сутичкою з ворогом, який iще так недавно був моiм другом.
Вiдтодi ми з ним нiколи бiльше не зустрiчались один на один; ймовiрно, вiн вiдчув того разу мою вiдчайдушну рiшучiсть, зрозумiв, що не на того напав, i тепер уникав зiткнень зi мною. Але наша суперечка так i залишилася нерозв’язаною, i наша ворожнеча тривала, бiльше того, з роками вона ставала все бiльш гострою та непримиренною, хоча ми бачили один одного лише зрiдка. Одначе варто було нам тiльки зустрiтись, як охолола ненависть прокидалася в нас iз новою силою. Сам вигляд його був для мене нестерпний, навiть незалежно вiд причини нашого розбрату, менi хотiлося назавжди стерти його образ iз моеi пам’ятi; в моему серцi не було тепер i слiду того тихого смутку, який зазвичай пом’якшуе неприязнь до ворога, який iще недавно був нашим другом, так що нам i боляче i прикро дивитися на нього; у мене залишилася сама тiльки огида до нього, i я передчував, що, зненавидiвши мене з дитинства, вiн назавжди залишиться моiм ворогом, точно так само, як друзi юностi на все життя зберiгають прихильнiсть один до одного. Такi ж почуття, ймовiрно, вiдчував i вiн, побачивши мене, тим бiльше що вже сама причина нашоi ворожнечi – злощасна iсторiя з реестром моiх боргiв, усе ще нiяк не могла вийти у нього з голови i, як видно, сильно дратувала його. Тим часом вiн вступив на службу в торговельну контору, де вiн нарештi в повному блиску розгорнув своi оригiнальнi здiбностi, зарекомендував себе досить дiловим службовцем та здобув прихильнiсть свого принципала, спритного та меткого у справах комерсанта, який вважав, що його помiчник далеко пiде; коротше кажучи, вiн був щасливий i з упевненiстю дивився в майбутне, сподiваючись iз часом вiдкрити власний заклад. Тому я дуже добре розумiю, що те жорстоке розчарування, яке йому принесла його дитяча спроба укласти вигiдну угоду, мусила залишити в його душi такий же глибокий i болючий слiд, який залишають у душi дитини з поетичними або художнiми схильностями глузування однолiткiв i дорослих, якi вiдкидають його першi наiвно-простодушнi спроби.
Ми обое вже пройшли конфiрмацiю, йому було приблизно вiсiмнадцять, менi шiстнадцять рокiв; тепер ми почувалися бiльш самостiйними та поступово осягали життя i взаемини людей. Зустрiчаючись на людях, ми намагалися не дивитись один на одного – i тiльки, а проте нi вiн, нi я не приховували нашоi взаемноi ненавистi вiд своiх друзiв; деколи вона загрожувала прорватися назовнi, а оскiльки кожен з нас дружив iз молодими людьми свого складу, близькими йому за схильностями та характером, то вона була ще небезпечнiшою: достатньо було однiеi iскри, щоб пожежа ворожнечi запалала з новою силою, охопивши на цей раз i наших приятелiв. Тому я з тривогою думав про те, що ж буде далi, якщо ми так i залишимося ворогами на все життя, та ще в такому невеликому мiстi, як наше. Але цi побоювання виявилися марними, оскiльки незабаром одна сумна подiя поклала кiнець нашiй ворожнечi. Батько мого недруга купив старий будинок, химерноi архiтектури будiвлю з великою вежею, що колись належала знатному дворянину, який жив у ньому тiльки пiд час своiх наiздiв у мiсто. Тепер це будiвля призначалася пiд житловий будинок, для чого його треба було зверху донизу перебудувати. Для Мейерлейна настала щаслива пора, – адже сама покупка будинку була вигiдною комерцiйною операцiею, зовсiм у його дусi, а крiм того, йому випадала нагода пустити в хiд усi своi рiзноманiтнi здiбностi й таланти. Як тiльки у нього видавалася вiльна хвилинка, вiн негайно ж поспiшав на риштовання, де допомагав майстрам, а щоб не платити iм зайвих грошей, узяв деякi роботи цiлком на себе. По дорозi на службу менi щодня доводилося проходити повз цей будинок, i мiж дванадцятою та годиною дня, коли всi робiтники вiдпочивали, а також увечерi, пiсля iх вiдходу, я незмiнно бачив його на риштованнях або де-небудь у вiкнi з вiдерцем фарби чи з молотком у руцi. За останнi кiлька рокiв вiн зовсiм майже не вирiс i, старанно працюючи у своiй утлiй пiдвiсний люльцi, здавався ще меншим зростом на тлi потворних стiн; спочатку це дивне видовище викликало у мене мимовiльний смiх, потiм його енергiя та працьовитiсть почали менi подобатись, i дуже можливо, що мое ставлення до нього стало б iще бiльш дружелюбним, якби одного прекрасного дня, скориставшись нагодою, вiн не струсив на мене зi своеi щiтки добрячу порцiю вапняного розчину.
Одного разу, коли я вже пiдiйшов досить близько до будинку Мейерлейна, моя щаслива зiрка повела мене iншою дорогою, i я звернув у провулок; через кiлька хвилин, коли я знову вийшов на ту ж вулицю, я побачив, що бiля його будинку зiбрався натовп i люди, що йдуть звiдти, чимось наляканi, збуджено перемовляються одне з одним, а iншi голосно плачуть. Робiтники, яким було доручено зняти з вежi старий заiржавiлий флюгер, заявили, що для цього доведеться спорудити риштовання й потрiбно досить багато часу та матерiалiв. Не бажаючи входити у витрати, Мейерлейн, який самовпевнено брався за будь-яку справу, вирiшив, що i на цей раз вiн усе зробить сам; опiвднi, коли робiтники обiдали, бiдолаха забрався, не сказавши нiкому нi слова, на високий крутий дах, зiрвався з нього, i тепер його понiвечене тiло непорушно лежало на брукiвцi.
Почувши цю звiстку, я поспiшно пiшов далi, глибоко схвильований тим, що трапилось, i здригаючись вiд жаху, одначе я був вражений самою трагiчною подiею, i хоч скiльки б я рився у своiх спогадах, я досi не можу пригадати, щоб у моiй душi ворухнулося тодi хоч що-небудь схоже на жалiсть або каяття. У головi моiй довго ще миготiли невеселi, похмурi думки, але десь у схованках серця, не пiдвладних розуму, все смiялось i радiло. Якби вiн розбився на моiх очах, якби менi довелося побачити його передсмертнi муки або хоча б його труп, тодi це видовище неодмiнно викликало б у мене i жалiсть i каяття – я твердо впевнений у цьому. Але все це сталося без мене, я тiльки почув незримi, безтiлеснi слова i зрозумiв, що раз i назавжди позбувся мого ворога. Тепер я до деякоi мiри примирився з ним, але в цьому примиреннi не було мiсця нi скорботi, нi любовi, в ньому була тiльки вдоволена жадоба помсти. Щоправда, одумавшись, я нашвидку написав нещиру, надуману та плутану молитву, в якiй просив Бога, щоб вiн навчив мене милосердя й допомiг менi забути ворожнечу та простити покiйного; у глибинi душi я сам смiявся над цiею молитвою, i хоча вiдтодi минуло вже багато довгих рокiв, мене й понинi лякае думка про те, що моя запiзнiла спроба виявити спiвчуття до долi нещасного була плодом скорiше тверезих роздумiв, анiж велiння серця, – надто вже глибоко пустила в ньому свое корiння ненависть!
Роздiл шiстнадцятий
Невмiлi наставники, злi учнi
Повертаючись до розповiдi про останнi роки навчання в школi, я бачу, що iх аж нiяк не можна назвати свiтлою та щасливою порою моеi юностi. Коло знань, що iх пiдносили нам, розширився, з нас почали бiльше й суворiше вимагати, у мене було неясне вiдчуття, що в моему життi вiдбуваеться щось важливе, що мене вчать чогось доброго, i я прагнув чинити так, як менi пiдказувало це вiдчуття. Але менi завжди було неясно, де закiнчуеться одна ступiнь пiзнання i де починаеться iнша, а часто цi переходи й зовсiм вислизали вiд мене. Вся бiда була в тому, що сама школа переживала в той час крутий перелом; старе поколiння вчителiв, тобто головним чином священики протестантськоi церкви, що панувала в краiнi, вченi богослови, якi не мали своеi парафii та бралися – хто знiчев’я, хто по нуждi – за викладання найрiзноманiтнiших предметiв, уживаючись у ii стiнах iз молодими, якi отримали спецiальну освiту, педагогами; у тих i в iнших були своi, часто досить суперечливi погляди на навчання, i вони дiяли нарiзно. Якщо вчителi з духовного звання викладали по-старому, як Бог на душу покладе, часто-густо дозволяли собi вiдхилятися вiд теми уроку й пiдходили до всього скорiше як дилетанти, то у свiтських педагогiв-професiоналiв теж були своi примхи: вони застосовували найрiзноманiтнiшi прийоми та методи, знову-таки ще не перевiренi на практицi. Звiдси ж виникае i головне зло: невмiлий i часто несправедливий пiдхiд до окремих вихованцiв, що призводив до найнеймовiрнiших казусiв i трагiчних непорозумiнь, жертвою яких ставав то наставник, то учень.
Був у нашiй школi вчитель, який був людиною чесною та щиро бажав добра своiм вихованцям, але, на свою бiду, був украй недосвiдченим у поводженнi з дiтьми i мав до того ж дивну, хворобливу зовнiшнiсть. Свого часу вiн мужньо взяв участь у тiй боротьбi, результатом якоi був ряд важливих адмiнiстративних перетворень, зокрема корiнна реформа всiх шкiл, i зажив собi серед консервативно налаштованих городян репутацii завзятого лiберала. Ми, хлопчаки, всi, як один, зараховували себе до аристократiв, – за винятком тих, чиi батьки жили в селi. Навiть я, хоча я сам був, по сутi, селянин за походженням i тiльки народився в мiстi, проте старанно спiвав з чужого голосу i, уявивши, що я теж мiський патрицiй, за своею дитячою наiвнiстю вважав це за велику честь для себе. Матiнка нiколи не говорила зi мною про полiтику, а позаяк, окрiм неi, у мене не було нiкого з близьких, чия думка була б для мене авторитетом, то моi судження про такi речi були досить поверховi й незрiлi. Я знав тiльки, що новий уряд радикалiв розпорядився знести кiлька старих веж i закласти отвори та нiшi в стiнi мiського муру, якi були найулюбленiшим мiсцем наших iгор, i що вiн складався з ненависних нам вискочнiв i пройдисвiтiв, якi наiхали з села. Коли б мiй батько, якого теж вважали одним iз таких вискочнiв, не помер так рано, я, безсумнiвно, став би вже з пелюшок найпереконанiшим лiбералом.
Незабаром пiсля того, як вiдкрилися новi школи i невдалий учитель, сповнений райдужних сподiвань, приступив до виконання своiх обов’язкiв, один iз учнiв, син знатного городянина, що фанатично ненавидiв усi цi нововведення, з найсерйознiшим виглядом розповiв нам, нiбито наш учитель присягнувся тримати всiх нас, дiтей аристократiв, у шорах. Нiбито вiн був у когось у гостях i його попередили, що серед його вихованцiв е дiти староi мiськоi аристократii та що йому доведеться нелегко з цими зарозумiлими молодиками, розпещеними своiм знатним походженням, на що вiн нiбито вiдповiв, що зумiе з нами впоратись. У такому приблизно викладi ця чутка, – ймовiрно, не без сприяння дорослих, – почала поширюватися по всiй школi та, подiбно до iскри, кинутоi в сiно, негайно розпалила нашi безрозсуднi голови. Ми прийняли кинутий нам виклик; тi, хто був смiливiший, надали дружню вiдсiч i вступили в легку перестрiлку з супротивником, допiкаючи його своiми витiвками. Це вiдразу ж збило його з пантелику, i, замiсть того, щоб спокiйно, рiшуче вiдбити нашi наскоки розумною та уiдливою насмiшкою, вiн поспiшив кинути на нас своi головнi сили й вiдкрив по нас вогонь зi своеi найважчоi гармати, в слiпiй лютi караючи за кожну дрiбну витiвку, навiть за кожен ненавмисний проступок, i необачно завдаючи винним найсуворiшоi та найстрахiтливiшоi кари, яка тiльки була в його владi та зазвичай застосовувалася лише в рiдкiсних випадках. Тим самим його дii втратили в наших очах будь-яку законну силу, позаяк ми були дуже дiйшлими в оцiнцi спiввiдношення мiж тяжкiстю проступку та мiрою покарання. Тепер ми вже анiскiльки не боялися накликати на себе його гнiв, а пiд кiнець це стало для нас навiть справою честi, своерiдним мучеництвом. Ми не соромилися голосно розмовляти в його присутностi, на уроцi стояв страшенний гамiр, у всiх iнших класах, де вiн викладав, його зустрiчали тим же, так що нещасний почувався зовсiм зацькованим. Тодi вiн зробив iще один промах: замiсть того щоб терпляче почекати, поки загальне збудження вляжеться само собою, вiн почав виганяти з класу всiх, хто виявляв хоча б найменший непослух. Варто було тiльки поставити йому найневиннiше запитання або впустити що-небудь на пiдлогу, – однаково, навмисне чи ненавмисно, – як вiн негайно ж виставляв винного за дверi. Ми швидко зметикували, що нам тепер треба робити, i вiдтодi вiн, як правило, давав свiй урок двом-трьом гречним, а всi iншi натовпом стояли пiд дверима i жартували з нього. Якби в цю справу втрутилося вище начальство або якби вiн сам виявив енергiю та рiшучiсть i, незважаючи на заборону бити учнiв, хоч один-единий раз узяв би декого з нас за чуприну та дав би доброго прочухана, то цього напевно виявилося б достатньо, щоб вiдновити порядок i спокiй. Але в нього не вистачило мужностi зважитися на цей крок; не такий вiн був чоловiк; до того ж начальники, яким вiн був безпосередньо пiдпорядкований, у тому числi попечитель школи, недолюблювали його i тривалий час удавали, що нiчого не помiчають. У себе вдома учнi з гордiстю розповiдали про своi славнi подвиги й усiляко чорнили бiдолаху, зображуючи його якимось бездушним опудалом. Слухаючи iхнi розповiдi, поважнi бюргери iз задоволенням згадували своi шкiльнi роки, коли вони самi були такими ж паливодами; вихованi на поглядах i поняттях доброго старого часу, вони дивилися на школу як на певне тихе пристановище, де iх достойне чадо, не обтяжуючи себе зайвими турботами, може спокiйно чекати, поки привiлеi батькiв принесуть йому якесь тепленьке мiсце в стародавнiй цеховiй iерархii рiдного мiста; добродушно посмiюючись, вони давали зрозумiти, що аж нiяк не засуджують поведiнки своiх синкiв, а iншi навiть заохочували iх. Історiя з учителем давно вже наробила шуму в мiстi, але вищому начальству справу завжди пiдносили так, нiби вiн сам у всьому винен; раз або два на його урок приходив якийсь важливий пан, як видно, побажав особисто перевiрити чутки: проте в його присутностi нiхто не наважувався бешкетувати, та й на уроках iнших вчителiв ми намагалися сидiти якомога тихiше. Нещасному доводилося вiдчувати на собi всi тi поганi нахили, якi виховала в нас школа. Так вiн протягнув майже цiлий рiк, поки йому не оголосили, що вiн тимчасово вiдсторонюеться вiд посади. Вiн охоче пiшов би зовсiм, позаяк прикрощi останнiх мiсяцiв зашкодили його здоров’ю i вiн сильно схуд; але вдома в нього було багато голодних ротiв, i вiн не мiг кинути службу. Зрештою вiн знову вступив на свiй тернистий шлях, щосили намагаючись триматися тихше i не сваритися з нами; але марно вiн розраховував пробудити спiвчуття до себе; трiумфуючи свою перемогу, учнi зустрiли його злорадними вигуками, знову почали бешкетувати на його уроках, i через кiлька днiв йому довелося назавжди покинути школу.
Сам я тривалий час поводився скромно, не брав участi в жоднiй iз цих численних сутичок i тiльки спокiйнiсiнько спостерiгав за ними збоку. Вчителю я жодного разу не зробив нiчого поганого, тому що менi було гидко грубити людинi набагато старшiй за мене. І тiльки коли вiн почав виганяти з класу мало не всiх пiдряд, я вирiшив не вiдставати вiд товаришiв, для чого дозволяв собi якийсь безневинний жарт або ж попросту норовив шаснути в дверi разом iз iншими; адже, по-перше, в коридорi було дуже весело, а по-друге, я нi за що на свiтi не погодився б примкнути до тих небагатьох праведникiв, якi волiли залишатися в класi й яких усi одностайно зневажали. Зате вже, вирвавшись на волю, галасував ледве не бiльше за всiх, допомагаючи будувати плани наших подальших дiй, i, знову пiднiсшись духом пiсля довгих мiсяцiв, протягом яких я цурався приятелiв, вiддавався розгнузданiй радостi; коли починався наступний урок i ми знову сидiли за партами, серце мое все ще шалено калатало в грудях i кров стукала у скронях. Я добре пам’ятаю, що радiв просто так, тому що менi було радiсно, й у мене не було нiчого злого на думцi, бiльше того, я потай вiдчував спiвчуття до бiдолашного вчителя, тiльки уникав говорити про це вiдкрито, побоюючись видатися смiшним. Одного разу я зустрiвся з ним за мiстом, на путiвцi; вiн, як видно, вирiшив вiдпочити й гуляв тут у цiлковитiй самотi; побачивши його, я мимоволi вiдразу ж зняв шапку i шанобливо вклонився; це так його втiшило, що вiн увiчливо подякував менi, й у його поглядi було стiльки муки, наче вiн просив зглянутися над ним. Я був зворушений i сказав собi, що далi так тривати не може. Вирiшивши дiяти навпростець, я наступного ж дня пiдiйшов до компанii найвiдчайдушнiших бешкетникiв нашого класу, щоб спробувати пробудити в них спiвчуття до нещасного та змусити iх замислитися над тим, що вони роблять; у мене було вiрне передчуття, що рано чи пiзно моi слова неодмiнно вплинуть i залучать на мiй бiк непостiйнi симпатii бiльшостi. Хлопчаки якраз говорили про вчителя i щойно придумали для нього нове прiзвисько, таке веселе, що всi були в цiлковитому захватi й голосно розреготалися; з язика мого зiрвалися зовсiм не тi слова, якi я збирався сказати, i, замiсть того щоб виконати мiй обов’язок перед учителем, я ганебно зрадив i його, i своi власнi благороднi бажання, описавши вчорашню зустрiч у такому тонi, що моя розповiдь iще бiльш розвеселила компанiю, яка й без того ввiйшла в азарт.
Пiсля того, як вiн пiшов, ми вгамувалися; тi, хто бiльше всiх галасував i бешкетував, тинялися тепер як неприкаянi з кутка в куток, жили спогадами про минуле й не знали, куди себе подiти. Одного разу надвечiр, коли скiнчились уроки, я мирно повертався зi школи й був уже недалеко вiд домiвки, як раптом мене гукнули: «Зелений Генрiху! Йди до нас!» Я озирнувся й побачив на сусiднiй вулицi цiлу юрбу школярiв, якi метушились, мов мурашки, i, як видно, щось затiвали. Я пiдбiг до них, вони сказали менi, що збираються всiею чесною компанiею навiдатися до звiльненого вчителя, щоб на прощання ще раз як слiд потiшитись, i запропонували менi пiти разом iз ними. Ця затiя була менi не до душi, я рiшуче вiдмовився й пiшов додому. Одначе цiкавiсть змусила мене повернутись, i я потихеньку побрiв за юрмою, щоб хоч здалеку подивитися, чим скiнчиться справа. Ватага йшла все далi й далi, на ходу вербуючи в своi ряди учнiв iнших шкiл, якi висипали в цей час на вулицю, так що незабаром по мiсту рухалася велелюдна хода – близько сотнi хлопчакiв рiзного вiку. Обивателi стояли в дверях, iз подивом поглядаючи на юрбу, що плавом пливла, i я почув, як хтось сказав: «Бач, бiсенята! Видно, знову щось затiяли! А вони, iй-богу, такi ж бешкетники, якими й ми були свого часу!» Цi слова прозвучали в моiх вухах як бойова сурма, ноги самi понесли мене, я миттю наздогнав товаришiв i йшов тепер упритул за останнiми. Всi вiдчували якесь невимовне задоволення вiд того, що так швидко i дружно зiбрались, i притому не за чужим наказом, а зовсiм самостiйно, iз власноi волi та за власним бажанням. Я все бiльше входив у смак, протиснувся вперед i несподiвано опинився в найперших рядах, де йшли головнi забiяки, якi вiтали мене радiсними вигуками.
– Дивiться-но, Зелений Генрiх таки прийшов! – прокотилося в юрмi, й цю звiстку було зустрiнуто галасом схвалення i новим нападом нестримноi пустотливоi веселостi. Перед моiми очима вiдразу ж замиготiли сцени з прочитаних мною книг про народнi повстання та революцii.
– Ми йдемо вроздрiб, – сказав я, звертаючись до верховодiв, – нам треба вишикуватися в ряди, триматися серйознiше та заспiвати патрiотичну пiсню!
Ця пропозицiя сподобалася всiм i ii було негайно приведено в дiю; ми строем проходили одну вулицю за одною, люди в подивi дивилися нам услiд; я запропонував пiти в обхiд, аби якомога довше тривало задоволення. На це всi теж охоче погодилися; врештi-решт ми все ж дiсталися будинку вчителя.
– Що б нам таке зробити тепер? – запитав я. – Знаете що? Заспiваймо ще раз пiсню, прокричiмо «ура» й пiдемо!
– Нi, нi, давайте ввiйдемо в будинок! – пролунало менi у вiдповiдь. – Ми хочемо сказати подячну промову i вiдзначити всi його заслуги!
– Тодi – один за всiх i всi за одного, i цур не тiкати, а якщо нам нагорить, то нехай дiстанеться всiм порiвну! – вигукнув я, i вся орава ринула у вузькi дверi маленького будиночка i з галасом кинулася вгору по сходах.
Я залишився охороняти дверi, на випадок якщо хто-небудь зi спiвучасникiв здумав би втекти завчасно. Зсередини долинав страшенний гвалт, захопленi своею власною смiливiстю, хлопчики були до крайностi збудженi; той, кого вони шукали, лежав хворий у замкненiй на ключ кiмнатi; переляканi домочадцi намагалися замкнути iншi дверi й виглядали з вiкон, аби покликати когось на допомогу. Одначе вони соромилися крикнути голосно; сусiди не розумiли, що все це означае, й у подивi спостерiгали те, що вiдбувалось; я залишався на своему посту, i думки, що миготiли в моiй головi, були аж нiяк не з приемних. Буйний натовп заповнив увесь будинок зверху донизу; однi висовувалися з горищних вiконець i кидали звiдти якiсь старi кошики, iншi навiть забралися на дах i кричали на весь квартал. Нарештi якась стара набралася хоробростi, вискочила з комори, де вона досi ховалась, i, озброiвшись мiтлою, вигнала всю ораву з дому.
Цей зухвалий напад викликав у мiстi так багато розмов, що керiвнi особи не могли вже удавати, нiби вони нiчого не помiтили. Вони зажадали, щоб справу було розслiдувано з усiею суворiстю. Нам звелiли зiбратися в залi, а потiм почали поодинцi викликати в сусiдню кiмнату, де ми мали постати перед трибуналом, який там засiдав. Допит тривав уже кiлька годин, учнi, що поверталися звiдти, негайно ж iшли додому, не розповiдаючи товаришам, про що iх запитували; двi третини присутнiх уже встигли пiти, а мене все ще не викликали, бiльше того, насамкiнець я iз занепокоенням помiтив, що, перш нiж покинути залу, всi, хто виходив iз тiеi кiмнати чомусь дивляться на мене. Нарештi велено було увiйти всiм iншим, – крiм Зеленого Генрiха.
Але ось надiйшла й моя черга; тi, кого допитували останнiми, знову показалися в дверях i сказали менi, щоб я входив. Я почав було розпитувати, що там вiдбуваеться, але не отримав вiдповiдi; як видно, вони були наляканi й поспiшали скорiше забратися звiдси. Тодi я переступив порiг загадковоi кiмнати, зваблений цiкавiстю i в той же час утримуваний тим страхом, що стискуе серце, який вiдчуваеш у дитинствi перед iншими дорослими, вбачаючи в них якихось вищих, мудрих i всемогутнiх iстот. Я побачив довгий стiл, на iншому кiнцi якого сидiли двое поважних панiв; перед ними лежали аркушi паперу та пера i стояла чорнильниця. Один iз них був попечитель нашоi школи, що сам викладав у нiй i добре знав мене, другий – якийсь великий начальник, який сидiв iз ученим виглядом i майже весь час мовчав. Із попечителем у мене були дуже своерiднi вiдносини: вiн був добродушний буркотун, який полюбляв хвалитися своiм красномовством i тiшився, коли хто-небудь iз учнiв дозволяв собi злегка посперечатися з ним, що давало йому можливiсть пуститися в розлогi пояснення з приводу порушеного питання. Спочатку вiн був ласкавим до мене, тому що на його уроках я поводився якраз досить доброзичливо; але потiм моя звичка зберiгати вперте мовчання, коли мене за що-небудь лаяли або карали, накликала на мене його неприхильнiсть. Я рiшуче не вмiв боязко заперечувати свою провину, жваво брехати, щоб уникнути покарання, або наполегливо вимолювати прощення; якщо я вважав, що мене карають за дiло, я мовчки пiдкорявся своiй долi; якщо ж покарання здавалося менi несправедливим, я теж мовчав, але не з упертостi, – я просто весело смiявся в душi над цим вироком i казав собi, що моi наставники теж не завжди вiдзначаються великим розумом. Ось чому попечитель вважав мене недолугим хлопчиськом iз вельми небезпечними нахилами; як тiльки я увiйшов, вiн iз грiзним виглядом гримнув на мене:
– Ти теж брав участь у цьому бешкетуваннi? Мовчи! Не вiдмагайся, це не допоможе!
Я ледь чутно сказав «так» i чекав, що буде далi. Напевно, я сильно зашкодив собi в його очах настiльки швидким визнанням, – адже вiн так полюбляв, коли з ним сперечались, i тiльки дух суперечностi мiг привести його в гарний настрiй, – i ось, немов намiрившись урятувати мене, вiн удав, нiби йому почулося, що я сказав «нi», i вiн закричав:
– Що? Що ти сказав? Говори все начистоту!
– Так, – повторив я трохи голоснiше.
– Ну добре ж, – сказав вiн, – дай термiн, i на тебе управа знайдеться; ти ще натрапиш на той камiнь, об який ти розiб’еш свiй упертий лоб!
Менi було боляче i прикро чути цi слова; адже я вiдчув у них не тiльки цiлковите нерозумiння моiх добрих намiрiв, а й недоречну спробу передбачити мое майбутне, образливу насмiшку над моею особистiстю.
– Чи правда, – вiв далi вiн, – що по дорозi туди ти запропонував вишикуватись у ряди i заспiвати пiсню, як у вiйськовому строю?
Почувши це запитання, я оторопiв; так, значить, моi товаришi зрадили мене i, напевно, вже встигли зняти з себе провину; я подумав було, чи не краще буде, якщо я не зiзнаюсь, але у мене знову вирвалося «так».
– Чи правда, що, пiдiйшовши до будинку, ти закликав усiх не розходитися поодинцi, й не лише закликав, але i став у дверях, аби нiкого не випускати?
Не довго думаючи, я пiдтвердив i це, бо не бачив у такому вчинку нiчого ганебного i негожого. Цi двi обставини, якi спливли вже з перших свiдчень моiх спiльникiв, вселили попечителю думку про те, що я ж бо i е головним призвiдником; до того ж вони були, мабуть, единими фактами, якi йому вдалося встановити у цiй заплутанiй справi, вони вiдразу ж кинулись у вiчi, й весь подальший допит вiн звiв виключно до того, щоб довести мою провину. Кожен, кому вiн ставив це запитання, вiдповiдав на нього ствердно, радiючи, що йому не треба говорити про самого себе.
Потiм мене вiдпустили, i я побрiв додому, дещо стривожений, але все ж не чекаючи великоi бiди; вся процедура допиту здалася менi якоюсь несерйозною. Я глибоко каявся й вiдчував, що я помилився, але помилився тiльки по вiдношенню до нещасного вчителя, якого ми так жорстоко образили. Прийшовши додому, я розповiв матiнцi про все, що трапилось, i вона вже збиралась як слiд вилаяти мене, як раптом у дверях з’явився розсильний iз великим конвертом у руках. У листi матiнку повiдомляли, що з сьогоднiшнього дня мене виключено зi школи, без права вступити до неi знову. На моему обличчi вiдразу ж вiдбилося таке непiдробне почуття обурення та образи за вчинену надi мною несправедливiсть, що матiнка жодним словом не нагадала менi бiльше про мою провину, а поринула у своi власнi невеселi думки; та й як не задуматися, коли всемогутня державна влада виганяе на вулицю едине дитя безпорадноi вдови, байдуже сказавши на прощання: «З нього однаково не буде пуття!»
Якщо навколо питання про законнiсть застосування смертноi кари давно вже ведуться пристраснi й непримиреннi суперечки, то чому б не посперечатися до речi й про те, чи мае право держава виключати зi своеi виховноi системи дитину або молоду людину, – звичайно, якщо тiльки вона не е небезпечним для оточення божевiльним. Адже якщо в майбутньому я ще раз опинюся замiшаним у таку неприемну iсторiю й мою долю вирiшуватимуть такi ж суддi, а iснуючi порядки не змiняться, то, виходячи з того, як зi мною вчинили того разу, менi, мабуть, i справдi можуть голову вiдрубати; бо вiдняти у дитини можливiсть вчитись, як навчаються ii однолiтки, перестати ii виховувати, – хiба це не означае морально стратити ii, вбити у нiй усi зародки духовного розвитку? Що ж стосуеться дорослих, то iм i справдi нерiдко доводиться накладати головою за участь у так званих заворушеннях, якi часом, справдi ж, мало чим вiдрiзняються вiд нешкiдливих дитячих збiговиськ, на кшталт улаштованоi нами вуличноi ходи.
Державi нема чого знати, чи е у виключеного кошти на те, щоб продовжити свою освiту приватно, чи вiдкине саме життя вiдкинутого ним вихованця чи, можливо, ще зробить iз нього щось путне, – все це не стосуеться держави, вiд неi вимагаеться тiльки, щоб вона завжди пам’ятала про свiй обов’язок – стежити за вихованням кожного свого юного громадянина та доводити це виховання до кiнця. У кiнцевому рахунку тут важлива не стiльки доля самих виключених, скiльки щось iнше: адже цi порядки свiдчать про те, що е болючим мiсцем навiть кращих навчальних закладiв, а саме про вiдсталiсть i душевнi лiнощi людей, що займаються цими справами, – людей, якi, одначе, видають себе за вихователiв.
Роздiл сiмнадцятий
Втеча на лоно природи
Втiм, сам я не дуже-то сумував i журився про те, що зi мною сталося. Менi треба було вiддати кiлька книг нашому вчителю французькоi мови, який прихильно позичав менi томики французьких класикiв у добротних шкiряних палiтурках. Крiм того, вiн кiлька разiв водив мене в одну з великих бiблiотек, благоговiйно знайомлячи мене з початковою iнформацiю про неосяжний свiт книг. Коли я прийшов до нього, вiн висловив менi свое спiвчуття з приводу того, що сталось, i дав зрозумiти, що менi не варто приймати це так близько до серця, позаяк, наскiльки йому вiдомо, бiльшiсть учителiв, точно так само як i вiн сам, аж нiяк не вважають мене поганим учнем. Потiм вiн сказав, що завжди радий мене бачити i готовий допомогти менi порадою, якщо менi заманеться продовжити моi заняття французькою. Вiдтодi я бiльше не бачив його, – так склались обставини, а проте його слова мене дещо втiшили, i тепер я вiдчував себе вiльним птахом, тим бiльше що я не мiг передбачити, якою важливою вiхою в моему життi стане це подiя.
Зате матiнка була зовсiм пригнiчена; вона прекрасно розумiла, що моя освiта напевно не закiнчилося б так рано, коли б нинi живим був мiй батько, а проте ii обмеженi кошти не дозволяли iй найняти для мене домашнiх учителiв або послати мене вчитися в iнше мiсто, i в той же час вона нiяк не могла придумати, за яку справу менi найкраще взятися; сам же я теж не мiг iще розумно й самостiйно вирiшити питання про вибiр професii, позаяк для цього менi не вистачало того ширшого погляду на життя, якого я змiг би набути саме в старших класах, якби шлях туди не був для мене закритий. Останнiм часом моi домашнi заняття полягали головним чином у тому, що я малював, олiвцем або фарбами, i в цiй галузi моi взаемини зi школою були теж вельми своерiдними. У школi мене аж нiяк не вважали здiбним до малювання. Цiлими мiсяцями з моеi креслярськоi дошки не сходив усе один i той же аркуш: робота з олiвцем здавалася менi нудним заняттям; змальовуючи якусь величезних розмiрiв голову або орнамент, я довго мучився i досадував на себе; менi доводилося стирати по десять лiнiй, аби знайти одну правильну, забруднений i протертий до дiрок папiр свiдчив про те, з якою неохотою трудився над ним ледачий учень. Але варто було менi тiльки прийти додому, як я вiдразу ж забував про цi невдалi шкiльнi спроби i з жаром брався за мое домашне мистецтво. Пiсля тiеi першоi спроби скопiювати ландшафт я продовжував виготовляти такi акварелi; але позаяк у мене не було бiльше готових зразкiв, то менi самому доводилося винаходити сюжети, i я тривалий час старанно займався цим. На розмальованих кахлях грубки, що стояла в нашiй кiмнатi, я виявив безлiч пейзажних мотивiв: замок, мiст, колонаду на березi озера та iнше щось подiбне; дiвочий альбом моеi матiнки, а також невелике зiбрання старомодних альманахiв часiв ii юностi таiли найбагатшi запаси сентиментальних пейзажiв, якi цiлком гармонiювали з умiщеними пiд ними вiршиками; тут були храми, вiвтарi, лебедi на ставку, закоханi пари в човнi й темнi дiброви, де кожне дерево здавалося менi незрiвнянним зразком граверного мистецтва. Усi цi вкрай наiвнi та, як кажуть, доморощенi красоти становили цiлий поетичний свiт, в якому я черпав моi задуми та проводив щасливi години, ретельно працюючи над iх виконанням. Я почав вигадувати пейзажi самостiйно, нагромаджуючи в них мало не всi вподобанi мною поетичнi мотиви вiдразу, а потiм перейшов до ландшафтiв iншого штибу, де переважала якась окрема тема, але в кожному з них незмiнно була присутня одна i та ж фiгура самотнього мандрiвника, в якому я напiвнесвiдомо зображував самого себе. Пiсля безперервних невдач, якими закiнчувалися всi моi спроби спiлкування з навколишнiм свiтом, у мене почала розвиватися погана звичка до самозакоханого споглядання свого власного «я», мое серце сумно стискалося вiд жалю до самого себе, й менi подобалося переносити символiчне зображення своеi особи в ефектну обстановку придуманих мною пейзажiв. Романтично задрапiрований у зелений плащ, з дорожньою торбою за спиною, прочанин то задумливо дивився на небо, де догоряла вечiрня зоря або сяяла веселка, то тихо брiв по кладовищу або по лiсу, а iнодi розгулював навiть у райських ку5щах, серед квiтiв i строкатих птахiв. У мене вже накопичилася добряча колекцiя таких картинок, але всi вони, як i ранiше, являли собою жалюгiдну мазанину i свiдчили про страшенну недосвiдченiсть iх автора й цiлковиту вiдсутнiсть необхiдних знань; лише деяка жвавiсть i вправнiсть у накладеннi окремих яскравих мазкiв, набута мною шляхом безперервних вправ, та смiливий розмах моiх задумiв дещо вiдрiзняли моi малюнки вiд звичайних дитячих пустощiв iз олiвцем i фарбами, i це ж бо, ймовiрно, i спонукало мене заявити матiнцi, що я хотiв би стати художником. Одначе матiнка не обговорювала цi плани, а вирiшила вiдправити мене в село, до свого брата пастора; iй думалося, що на новому мiсцi я найкраще зможу оговтатися вiд бiди, що звалилася на мене, i мусив прогостювали там кiлька найближчих мiсяцiв, поки матiнка пiдшукае для мене якогось дiлового заняття на майбутне.
Село, де народилися батько i мати, перебувало в одному з найвiддаленiших куточкiв краiни; я нiколи в ньому не бував, матiнка теж багато рокiв не вiдвiдувала рiднi мiсця, а жили там родичi, якi, за винятком лише дуже небагатьох, нiколи не показувалися в мiстi. Тiльки дядечко пастор прибував раз на рiк верхи на своiй конячцi, щоб узяти участь у з’iздi духовенства, i, вирушаючи в дорогу назад, щоразу гаряче переконував нас вибрати час i зрештою навiдатися до нього. У нього було пiвдюжини синiв i дочок, яких я знав так само мало, як i iх матiр, мою енергiйну тiтоньку – пасторшу, що так i залишилася на все життя селянкою. Крiм того, там жила численна рiдня батька, насамперед його мати, жiнка похилого вiку, що вже багато рокiв тому вийшла замiж вдруге за багатого селянина, похмурого, безжального чоловiка, що тиранив ii, в його оселi вона жила справжньою самiтницею, i лише деколи, стужившись за людьми, передавала здалеку поклони i привiти осиротiлiй сiм’i передчасно померлого сина. Сiльський люд усе так само безрадiсно животiв, як i два-три столiття тому, коли навiть близькi родичi, особливо жiнки, що жили в сусiднiх селах, роздiлених вiдстанню в якийсь десяток миль, часом назавжди випускали одне одного з очей або ж зустрiчалися дуже рiдко, тiльки в особливо важливих випадках, i коли, побачившись, родичi плакали вiд повноти почуттiв i вiд спогадiв, що наринули; в таких зустрiчах було щось вiд стародавнього епосу. Чоловiки ж хоча й не весь час сидiли на одному мiсцi, але, як люди позитивнi та дiловi, переступали порiг оселi своiх напiвзабутих родичiв лише тодi, коли тi просили в чому-небудь допомогти або ж коли вони самi потребували iх поради. Тепер селянин знову став легшим на пiдйом, бiльш досконалi засоби пересування, знову пробудилося суспiльне життя, численнi народнi святкування – все це не дае йому засиджуватися вдома; вiн радiсно пускаеться в дорогу, щоб знову вiдчути себе молодим i збагатити себе новими враженнями, i тiльки дуже недалекi люди все ще засуджують його за це, з жаром доводячи, що його справа ходити за плугом, а не блукати дорогами i танцювати на святах, подаючи поганий приклад своiм дiтям.
Моя мати наказала менi якнайчастiше провiдувати бабусю, – адже вона так самотня i вже доживае свiй вiк, тому я маю бути з нею особливо шанобливим i лагiдним. Коли вона заведе зi мною розмову про мого батька, ii улюбленого сина, я не мушу йти, поки вона сама мене не вiдпустить.
І ось одного разу вранцi, пiднявшись iще вдосвiта, я вийшов на дорогу, щоб здiйснити найбiльшу з усiх подорожей, якi менi досi доводилося робити. Я вперше милувався свiтанком над просторами полiв i дивився, як iз-за сизих вiд ранкового туману зубцiв лiсу пiднiмаеться сонце. Весь день я був на ногах, одначе зовсiм не вiдчував утоми; я то проходив через села i присiлки, то знову цiлими годинами йшов зовсiм самотнiй по нескiнченно довгих лiсових шляхах або по розпечених вiд сонця горбах, не раз збивався з дороги, але не шкодував про втрачений час, оскiльки тиша та самотнiсть налаштовували на роздуми, i я всю дорогу ретельно поринав у них, уперше серйозно замислившись над своею долею i неясним поки що майбутнiм. Синi волошки та червонi маки, строкатi капелюшки грибiв на узлiссi супроводжували мене впродовж усього шляху: дивовижно красивi хмари безперервно складалися в химернi фiгури й тихо пливли в бездоннiй блакитi неба; я йшов усе далi й далi, i вiдчуття жалю до самого себе, навiяне менi спiвчуттями жалiсливих сусiдiв i знайомих, знову почало долати мене, так що врештi-решт я не витримав i, незважаючи на мою звичайну стриманiсть, заплакав гiркими слiзьми. Я був невтiшний у своему горi, нiяк не мiг опанувати себе i, сiвши в тiнистому мiсцi бiля джерела, довго ще ридав i схлипував; потiм засоромився своiх слiз, пiдвiвся, умив обличчя i, розсердившись на себе, швидко пройшов залишок шляху. Нарештi я побачив село; потопаючи серед яскравоi зеленi, воно лежало бiля моiх нiг у глибокiй долинi, порiзанiй примхливими вигинами рiчки, що яскраво виблискувала, та оточенiй лiсистими схилами гiр. Повiтря в долинi було зiгрiте ще теплими променями вечiрнього сонця, димарi привiтно димiли, з-за рiчки долинали чиiсь голоси. Незабаром я пiдiйшов до перших будинкiв села i дiзнався у господарiв, де живе пастор; помiтивши в менi риси сiмейноi подiбностi, люди запитували мене, чи не доводжусь я сином покiйному майстру Лее.
Так я дiстався житла дядечка, яке прилiпилося просто до самого берега рiчки, що голосно дзюркотiла; його зусiбiч обступали густi заростi лiщини, а серед них височiли кiлька величезних ясенiв; вiкна будинку поблискували в густому листi виноградних лоз i абрикосiв; в одному з них стояв дядечко, товстун, одягнений у зелену куртку, вiн затиснув у зубах срiбний мундштук у виглядi мисливського рога, в якому курилася сигара, а в руках у нього була двостволка. Зграя голубiв стривожено лiтала над будинком i тулилася до дверцят голуб’ятнi; дядечко побачив мене i негайно ж закричав:
– Еге, так це наш племiнничок iде! Радий тебе бачити! Ану ж бо, йди скорiше до мене!
Тут вiн раптом глянув на небо, вистрiлив у повiтря, i красень шулiка, який кружляв над голубником, виглядаючи здобич, мертвий упав до моiх нiг. Я пiдняв птаха i, приемно схвильований цим незвичайним привiтанням, почав пiднiматися на ганок, аби вiддати його дядечку.
Вiн був сам у кiмнатi й стояв бiля довгого столу, накритого на багато кувертiв.
– А ти прийшов саме до речi! – сказав дядечко. – У нас сьогоднi свято врожаю, зараз усi нашi прийдуть сюди!
Потiм вiн покликав дружину, вона ввiйшла з двома величезними глечиками вина, поставила iх на стiл i вигукнула:
– Ай-ай-ай, що ж ти такий блiденький, в лицi нi кровинки! Ну постривай же, ми тебе не вiдпустимо, поки ти у нас не станеш таким же червонощоким, яким був колись твiй покiйний батько! Як почуваеться матiнка, чому вона не приiхала разом iз тобою?
Не гаючи часу, вона тут же звiльнила мiсце на столi й зiбрала менi перехопити нашвидкуруч, чекаючи вечерi, а побачивши, що я соромлюся, нi слова не кажучи, посадовила мене на стiлець i звелiла зараз же братися за iжу. Тим часом на вулицi почувся скрип колiс i гамiр натовпу, що наближався до будинку; погойдуючись i зачiпаючи за нижнi гiлки дерев, у двiр в’iхав високо навантажений снопами вiз, а за ним iшли з пiснями i з веселим смiхом дядечковi сини й дочки разом iз iншими женцями i жницями. Дядечко, що чистив бiля вiкна свою рушницю, крикнув iм, що приiхав гiсть, i незабаром навколо мене пiднялася радiсна метушня. Я дiстався лiжка лише пiзно вночi й лiг спати пiд вiдчиненим вiкном; унизу, бiля самоi стiни будинку хлюпала вода, з-за рiчки долинав стукiт млина, над долиною велично пройшла гроза, дощ мелодiйно вистукував по даху, а вiтер, який шумiв у лiсах на схилах навколишнiх гiр, пiдспiвував йому, i, вдихаючи прохолодне, освiжаюче повiтря, я заснув на грудях всемогутньоi матерi-природи.
Роздiл вiсiмнадцятий
Рiдня
Рано-вранцi, тiльки-но сонце пробилося крiзь густе листя й заграло на стiнах кiмнати, я прокинувся, розбуджений якимись дивними дотиками. Маленька куниця з шовковистою шерстю сидiла у мене на грудях i обнюхувала мiй нiс своеi загостреною холодною мордочкою, тихо переводячи подих i часто тремтячи нiздрями. Коли я розплющив очi, вона шмигнула пiд ковдру, кiлька разiв визирнула з-пiд неi i сховалася знову. Я нiяк не мiг збагнути, що все це означае, але тут моi маленькi двоюрiднi брати, що весь час стежили за мною зi своеi спальнi, з реготом вискочили звiдти, зловили моторного звiрка i, наповнюючи кiмнату гучними веселощами, почали гратися з ним, а грацiозна куничка виробляла дуже кумеднi стрибки. Привернена iх метушнею, до кiмнати забiгла цiла зграя красивих мисливських собак, до дверей iз цiкавiстю пiдiйшла ручна козуля, за нею з’явилася чудова сiра кiшка i почала спритно пробиратися мiж собаками, що затiяли грайливу гризню, з презирством форкаючи на них i не пiдпускаючи iх до себе; на пiдвiконнi сидiли голуби, i всi цi веселi звiрi та ще напiвголi дiти вихрували одне за одним по кiмнатi. Але хитрiшою всiх виявилася вчена куниця; вона нiкому не давалася в руки, i виходило так, нiби це вона граеться з нами, а не ми з нею. Тут пiдiйшов i дядечко; покурюючи зi свого маленького мисливського рога, вiн дивився на нас, аж нiяк не засуджуючи, а скорiше схвалюючи нашу поведiнку, i навiть пiдмовляв нас на новi дурощi. Його квiтучi рум’янi дочки ввiйшли слiдом за ним, аби подивитися, вiд чого це ми так розшумiлись, i закликати нас до порядку, а до речi й до снiданку, але незабаром iм довелося вступити з нами у вiдчайдушну боротьбу, позаяк уся наша тепла компанiя дружно озброiлася на них, не даючи iм проходу своiми жартами та пiддражнюваннями, в чому взяли участь навiть собаки, якi давно вже вiдчули, що цього ранку бiситися нiкому не забороняеться, i, поспiшивши скористатися цим правом, хоробро вчепилися в накрохмаленi подоли лихословлячих дiвчат. Я сидiв бiля вiдчиненого вiкна i вдихав цiлюще свiже ранкове повiтря; блискучi хвилi швидкоi рiчки вiдбивалися на бiлiй стелi, й iх вiдблиски пробiгали по старовинному портрету на стiнi тiеi самоi дивноi дiвчинки на iм’я Мерет, про долю якоi я вже розповiдав. Освiтлене трепетними срiблястими вiдблисками, ii обличчя здавалося живим i посилювало те враження, яке справляла на мене все навколишне оточення. Пiд самим вiкном товпилося поведене на водопiй стадо; корови, воли, телята, конi та кози пили задумливо, повiльними ковтками i, жваво пiдстрибуючи, знову виходили на берег; вся долина, що дихала свiжiстю, жила повним життям, i звуки, що долинали звiдти, зливалися з вибухами смiху в моiй кiмнатi; я вiдчував себе таким щасливим, яким нiколи не був жоден юний монарх, в опочивальнi якого зiбралися найзнатнiшi вельможi, щоб бути присутнiми при туалетi його величностi.
Нарештi прийшла тiтонька i суворо-пресуворо наказала нам зараз же йти снiдати. Я знову сидiв за довгим столом, бiля якого зiбралася вся велика родина разом зi своiми нахлiбниками i поденниками. Поденники вийшли в поле ще за кiлька годин до снiданку i тепер вiдпочивали, намагаючись струсити легку втому, що приходить пiсля перших годин роботи, коли сонечко шле трудiвникам свiй привiт i починае припiкати сильнiше. Всi iли ситну вiвсяну кашу, на яку тiтонька не пошкодувала молока; лише на одному кiнцi столу, де сидiли господар, господиня та iхнi старшi дочки, красувалися великi чашки з кавою, i я, зарахований на правах гостя до цього гуртка обраних, iз заздрiстю поглядав у той бiк, де люди з апетитом поiдали смачну кашу та обмiнювалися веселими жартами. Але незабаром усi пiдвелися з-за столу i розiйшлися по роботах, хто на далекi спекотнi поля, хто в комори та на обори. Висувнi дошки столу було вставлено на свое мiсце, i тепер ця ваговита споруда з полiрованого горiхового дерева мала якийсь бездiяльний вигляд у спорожнiлiй кiмнатi; але тут клопiтка господиня висипала на нього величезний кошик зелених стручкiв, аби налущити на обiд гороху, а дядечко, насилу вiдшукавши собi мiсце на кутику, зайнявся своiми господарськими книгами; вiн уписував у них вiдомостi про зiбраний у нинiшньому роцi врожай, порiвнюючи його з урожаем минулих рокiв i пiдраховуючи навiть, скiльки вродило на кожному окремому засiяному клинi. Його молодший син, хлопчик мого вiку, стояв за його стiльцем i доповiдав батьковi про виконання якогось доручення, а закiнчивши своi обов’язки, запропонував менi прогулятися з ним у поле i подивитись, як iдуть роботи; можливо, ми попрацюемо й самi, де нам бiльше сподобаеться, а головне, потрапимо на пiдвечiрок: у серединi дня всi закушують прямо на полi, й там бувае дуже весело. Але в цей час наспiв гонець вiд бабусi, яка вже дiзналася, що я тут, i запрошувала мене негайно ж прийти до неi. Мiй двоюрiдний брат зголосився провести мене, я не без кокетства вбрався якимось театральним селянином, i ми вийшли на дорогу, яка незабаром привела нас до розташованого на невисокому пагорбi кладовища. Тут усе було напоене ароматом квiтiв i пронизане яскравим свiтлом сонця, у повiтрi було строкато вiд мiрiад жучкiв, метеликiв, бджiл i ще якихось невiдомих мошок iз блискучими крильцями, що iз дзижчанням вились над могилами. То була дивовижна група спiвакiв i танцюристiв, яка давала концерт у яскраво освiтленiй залi; iх галасливий рiй невтомно снував туди й сюди, хор голосiв то змовкав майже зовсiм, так що чувся лише неголосний спiв якоiсь окремоi комахи, то знову радiсно й завзято пiдхоплював мелодiю та звучав на повну силу; потiм вiн вiддалявся в таемничу напiвтемряву, яка панувала в затишних куточках бiля хрестiв i пам’ятникiв, осiнених кущами жасмину та бузини, поки з темряви не вилiтав який-небудь гучливий джмiль, що знову виводив за собою на свiтло весь веселий хоровод; чашечки квiтiв розмiрено гойдалися, зустрiчаючи та проводжаючи музик, якi невпинно сiдали на них i знову злiтали. І весь цей галасливий та метушливий маленький свiт жив i рухався над вiчним спокоем могил, над мовчанкою столiть, минулих iз тих далеких часiв, коли нашi предки – гiлка племенi алеманiв – уперше осiли в цих мiсцях i викопали тут першу могилу. Залишки iх законiв i звичаiв усе ще живуть у народi, iх мова i донинi звучить на привiллi наших зелених долин, у хатинах горян, у сивих вiд давнини кам’яних мiстечках, якi розкинулися де-небудь над рiчкою або на пологому схилi гори. Сивочола стара, з якою менi належало зустрiтися, вселяла менi якусь боязкiсть, адже ранiше я ii нiколи не бачив, i вона була в моему уявленнi скорiше одним iз давно померлих предкiв, анiж живою жiнкою, яка ще, крiм того, доводилася менi бабусею. Ми довго крокували по вузьких стежках, пiд важкими вiд плодiв гiлками яблунь, оминаючи безлюднi селянськi двори, i пiдiйшли нарештi до ii будинку, що притулився в темно-зеленiй тiнi безмовних дерев. Вона стояла на порозi, прикриваючи очi долонею, i, як видно, виглядаючи, чи не йду я. Лагiдно привiтавшись зi мною, вона негайно ж провела мене до кiмнати, пiдiйшла до блискучого олов’яного умивальника, що висiв у нiшi з полiрованого дуба над важким олов’яним тазом, вiдкрила кран i пiдставила своi маленькi засмаглi руки пiд струмiнь чистоi джерельноi води. Потiм поставила на стiл хлiб i вино, стала бiля мене, з усмiшкою спостерiгаючи, як я iм i п’ю, i не сiдала доти, поки я не скiнчив; тодi вона пiдсiла майже впритул до мене – вона була слаба очима – i почала пильно розглядати мене, запитуючи про матiнку i про те, як нам iз нею ведеться, але менi здалося, що думки ii були в цей час далеко в минулому. Я теж уважно i з повагою дивився на неi, намагаючись вiдповiдати коротше i не втомлювати ii подробицями, якi здавалися менi недоречними. Незважаючи на свiй похилий вiк, вона зберегла гарну поставу, жвавiсть у рухах i вмiння уважно слухати спiврозмовника; вона була не селянка i не городянка, а просто славна, доброзичлива жiнка; кожне ii слово видавало благородство та доброту, смиреннiсть i незлобивiсть, ясну, вiльну вiд накипу дрiб’язкових пристрастей душу, мова ii лилася плавно i звучала проникливо. То була жiнка, яких тепер не часто зустрiнеш, а зустрiвши, починаеш розумiти, чому стародавнi германцi вимагали викуп, рiвний викупу за двох воiнiв, якщо хто-небудь убивав жiнку чи завдавав iй образи.
До кiмнати увiйшов ii чоловiк, ввiчливий i статечний селянин; поклонившись менi з люб’язною байдужiстю i побачивши з першого погляду, що я точно такий же «шалапут», як i мiй батько, а значить, не докучатиму йому проханнями i занепокоення в будинку вiд мене не буде, вiн вирiшив не псувати своiй дружинi задоволення й навiть великодушно дав iй зрозумiти, що вона може пригощати мене, скiльки душа забажае, пiсля чого покинув нас i вирушив у своiх справах.
Я пробув у неi кiлька годин, але говорили ми мало; вона сидiла бiля мене, мовчки радiючи якимсь своiм думкам, i нарештi заснула з усмiшкою на вустах. Їi зiмкнутi повiки тихо здригались, як хитаеться завiса, за якою щось вiдбуваеться, а за ледь помiтними рухами усмiхнених губ можна було здогадатися, що перед ii внутрiшнiм поглядом витають милi серцю образи, осяянi м’яким сонячним свiтлом минулих рокiв. Я вирiшив пiти, але як тiльки я пiдвiвся та, обережно ступаючи, пiшов до дверей, вона негайно ж прокинулася, гукнула мене й якось вiдчужено подивилася менi в обличчя; адже якщо вона була в моiх очах живим i дотикальним утiленням далекого минулого, всього того, що було до мене, то я мав здаватись iй нiби продовженням ii власного життя, ii майбутнiм, i я був для неi незрозумiлий, загадковий, тому що мое вбрання та моя манера говорити були зовсiм не схожi на те, до чого вона звикла за свое довге життя. У глибокiй задумi вона пройшла в сусiдню кiмнатку, де у неi зберiгався у великiй шафi цiлий запас стрiчок, мережив, гребiнцiв та iнших модних дрiбниць, якi вона раз у раз купувала у мандрiвних рознощикiв i при нагодi роздаровувала молодi. Замiсть вiдкладеноi для мене величезноi носовоi хустки вона через короткозорiсть вийняла маленьку косинку з червоного шовку, якi носять сiльськi дiвчата, i вручила ii менi разом iз папером, в який вона була загорнута. Вона взяла з мене слово вiдвiдувати ii щодня та найближчим часом прийти до неi на обiд.
Мiй брат давно вже пiшов, i я, поклавши червону косиночку в кишеню, почав сам вiдшукувати дорогу додому. Проходячи повз один будинок, я помiтив зграйку засмаглих, червонощоких малюкiв; побачивши мене, вони стрiмголов побiгли у двiр i загаласували там, як галченята. Жiнка, що вийшла з ворiт, наздогнала мене, назвалася моею тiткою й запитала, невже ж я нiколи не чув про неi та ii сiм’ю. Менi довелося сказати, що я ii справдi не знаю, в чому i прошу вибачення. Тут вона повела мене в дiм, де пахло свiжоспеченим хлiбом, а довгi сходи були зверху донизу заставлено великими чотирикутними i круглими пирогами, на кожнiй сходинцi по штуцi; iх винесли сюди, щоб дати iм охолонути. Поки ця новоявлена тiтонька, мiцна i, як видно, працьовита жiнка в повному розквiтi сил, швидкими рухами прибирала волосся пiд хустку й пов’язувала фартух, дiти забралися в куток за гарячою пiччю й визирали звiдти досить несмiливо, хоча час вiд часу серед них чувся смiшок. Потiм моя нова покровителька заявила, що я прийшов саме вчасно: сьогоднi вона напекла пирогiв. Тут вона взяла великий пирiг, розрiзала його на чотири частини, принесла вина, а потiм заходилася накривати стiл до обiду. У ii будинку не видно було того вiдтiнку патрiархальностi, який вiдчувався в будинку бабусi; меблi були не горiховi, а з ялини, дошки на стiнах були ще свiжi, черепиця на даху яскраво-червоного кольору, виднi зовнi торцi балок теж iще не встигли потемнiти, i перед будинком майже зовсiм не було тiнi. Гаряче сонце заливало просторий город, i скромний квiтничок, який загубився в ньому, свiдчив про те, що молодi господарi тiльки ще закладають основу свого майбутнього благополуччя та поки що змушенi думати лише про прозаiчну користь. Тим часом iз поля прийшов сам господар зi своiм старшим сином. Почувши, що в будинку в нього гiсть, вiн одначе спочатку пiшов погодувати худобу, не поспiшаючи помив руки бiля колодязя й лише потiм, усе так само неквапливо i спокiйно, ввiйшов до кiмнати, привiтався зi мною i негайно ж перевiрив, чи достойно мене пригощае його дружина. Пропонуючи менi покуштувати чого-небудь, господарi робили це без усякоi манiрностi й не намагалися вибачатись передi мною за свiй скромний стiл; та й кому ж як не селяниновi, пишатися своiм домашнiм хлiбом i вважати його кращим iз частувань, яке нiкому не соромно запропонувати. Нiякi ласощi не зрiвняються для нього з першими плодами, якi приносять йому щороку його поле i сад; нiщо не здаеться йому смачнiшим, анiж молода картопля, першi грушi, вишнi та сливи, вирощенi своiми руками, i вiн так звик цiнувати цi невигадливi дари природи, що, зiрвавши мимохiдь кiлька яблук iз чужого дерева, бачить у цьому чимале придбання для себе, в той час як рiзноманiтнi наiдки, виставленi у вiкнах мiських крамниць, анiтрохи не приваблюють його, i вiн байдуже проходить повз них. Пригощаючи гостя, вiн твердо переконаний у тому, що пропонуе йому найсмачнiшу i найздоровiшу iжу, так що ця переконанiсть передаеться i самому гостю, пробуджуючи в ньому апетит, i вiн iсть за двох i анiтрохи не шкодуе про це, вставши з-за столу. Ось чому я знову опинився за столом i безстрашно налiг на iжу, хоча в той день я вже з’iв бiльше нiж достатньо. Моi жалiсливi родичi, якi вважали, що всякий городянин, – якщо тiльки вiн не помiщик, живе на оброк, – неодмiнно мусить жити надголодь, як видно, вирiшили вiдгодувати свого худого племiнничка i старанно пiдкладали менi все новi та новi шматки. За столом iшла жвава розмова про долю нашоi родини, все розпитували мене, як нам iз матiнкою живеться, i цiкавилися найменшими подробицями.
Оглянувши насамкiнець стайню та обору й пiдкинувши кожнiй коровi по оберемку конюшини, я почав прощатися з господарями, проте тiтонька заявила, що вона неодмiнно мае пiти зi мною, щоб сьогоднi ж представити мене ще однiй родичцi, яка живе тут неподалiк; для першого разу ми затримаемось у неi ненадовго.
Нас зустрiла поважних рокiв жiнка з приемною, привабливою зовнiшнiстю; вона, щоправда, не мала тiеi благородноi постави та вишуканостi в поводженнi, якими вiдзначалася бабуся, але iй були притаманнi тi ж гiднiсть i доброзичливiсть. Крiм неi, в будинку жила тiльки ii дочка, яка виiхала в свiй час до мiста, за прикладом багатьох сiльських дiвчат, прослужила там два роки покоiвкою, вийшла пiсля цього замiж за багатого селянина, рано овдовiла i вiдтодi бiльше не розлучалася з матiр’ю. Їй було близько двадцяти двох рокiв; високого зросту й мiцноi статури, вона являла собою яскраво виражений тип нашоi породи, пом’якшений i облагороджений незвичайною красою ii обличчя; особливо гарнi були великi карi очi та м’якi, округлi лiнii рота й пiдборiддя, що вражали з першого погляду. Крiм того, ii дуже прикрашало темне волосся, таке густе й довге, що вона ледве давала собi раду з ним. Їi чомусь називали Лорелеею, хоча справжне ii iм’я було Юдiф, i нiхто не мiг сказати про неi нiчого осудного, позаяк ii взагалi мало знали. Я побачив ii, коли вона йшла з саду i, злегка вiдкинувшись назад пiд вагою своеi ношi, притримувала край фартуха, в якому лежали щойно знятi з дерева яблука, прикритi зверху купою квiтiв. Вона увiйшла в дiм, прекрасна, як Помона, i розсипала своi дари по столу, так що його блискуча поверхня вiдбила химерне поеднання форм i барв, а повiтря наповнилося цiлою гамою ароматiв. Потiм Юдiф привiталася зi мною, вимовляючи слова на мiський манер i з цiкавiстю поглядаючи на мене з-пiд широких крисiв солом’яного капелюха. Вона сказала, що iй хочеться пити, принесла глечик з молоком, налила велику чашку i простягнула ii менi; я хотiв було вiдмовитися, тому що тiльки-но добряче попоiв, але вона посмiхнулась i, промовивши: «Ну, пийте ж!» – хотiла сама пiднести молоко до моiх губ. Тодi я взяв у неi чашку i випив мармурово-бiлий прохолодний напiй залпом, не переводячи дихання i вiдчуваючи гостру, невимовну насолоду. При цьому я спокiйно дивився в обличчя Юдiфi й не вiдступив, таким чином, перед ii гордим спокоем. Якби вона була дiвчиною мого вiку, я, напевно, знiяковiв би вiд ii погляду. Але все це тривало лише одну мить, i коли я почав перебирати квiти, що лежали передi мною, вона негайно ж склала величезний букет iз троянд, гвоздик i якихось пахучих трав, що ледве вмiщався в руках, i дала його менi, як дають милостиню; старенька наповнила моi кишенi яблуками, так що я вже не намагався вiдмовлятись i смиренно вирушив додому, обсипаний усiма цими дарами i напучуваний наказами обох тiтоньок i Юдiфi частiше навiдуватися до них, а також побувати i в iнших родичiв.
Роздiл дев’ятнадцятий
Нове життя
Коли я нарештi дiстався будинку дядечка, вже вечорiло; дверi були на замку, тому що всi пiшли в поле, але я знав, що будинок сполучаеться з хлiвом, а хлiв iз сараем i, пробравшись у нього, я зможу таким чином потрапити в кiмнати. У сараi я побачив козулю, яка жваво вибiгла менi назустрiч i вiдразу ж учепилася за мною; в хлiвi корови поглядали менi вслiд, а один молодий бичок пiдiйшов до мене досить близько й зовсiм було зiбрався по-дружньому буцнути мене, так що я з переляку кинувся тiкати i врятувався вiд нього в сусiднiй коморi, доверху заваленiй боронами, ралами, голоблями та iншим дерев’яним знаряддям. Із купи старого мотлоху, що темнiла в кутку, iз задоволеним бурчанням вискочила куниця, як видно, знудьгувавшись на самотi, i, миттю пiднявшись менi на голову, почала на радощах обмахувати моi щоки хвостом i витворяти такi кумеднi штуки, що я голосно розсмiявся. Разом зi своiми супутниками я вибрався нарештi з напiвтемного хлiва на свiтлу житлову половину й увiйшов до зали, де поклав на стiл квiти i яблука, позбувшись таким чином своеi ношi, а до речi, й настирливих звiрiв. На столi було написано крейдою, де менi шукати iжу, якщо я зголоднiю, а пiд цим посланням моi юнi братики й сестрички зробили ще кiлька жартiвливих приписок; але iсти менi не хотiлось, i я вважав за краще скористатися нагодою i не поспiшаючи оглянути будинок, в якому народилася моя мати.
Дядечко вже кiлька рокiв тому вiдмовився вiд пасторськоi посади, аби цiлковито вiддатися своiм улюбленим заняттям. У той час парафiяни i без того збиралися побудувати для пастора нове житло, i дядечко змiг вiдкупити у парафii старий будинок, тим бiльше що цей будинок, власне кажучи, i не призначався пiд пасторську квартиру, а був колись замiською дачею одного знатного дворянина i тому являв собою простору будiвлю з безлiччю кiмнат i кiмнаток, iз кам’яними сходами та чавунними поручнями, з лiпними стелями, з великою вiтальнею, де стояв камiн, i з незлiченними потемнiлими майже до чорноти картинами, розвiшаними по всiх стiнах. Бiк у бiк з усiею цiею пишнотою, пiд тим же самим дахом, дядечко примудрився розмiстити свое господарство, для чого вiн знiс частину зовнiшньоi стiни i злив воедино два рiзнi життевi уклади, панський i селянський, з’еднавши iх дверима та переходами, розташованими в найнесподiванiших мiсцях. Так, наприклад, в однiй iз кiмнат, прикрашенiй сценами полювання та шафами зi старовинними богословськими книгами, були прихованi шпалерами дверi, через якi здивований гiсть раптом потрапляв прямо на сiнник. На горищi я виявив маленьку мансарду, стiни якоi були обвiшанi старомодними кортиками, майстерно оздобленими шпагами i рушницями та пiстолетами, що давно вже не стрiляли; найпрекраснiшим екземпляром цiеi колекцii був довгий iспанський клинок зi сталевим ефесом тонкоi роботи, який iмовiрно, дещо побачив на своему вiку. У кутку порошилося кiлька грубезних книг, посерединi стояло шкiряне крiсло iз рваною оббивкою, так що для повноти картини не вистачало тiльки Дон Кiхота. Я сiв у крiсло, влаштувався зручнiше, i менi згадався цей славний герой, чиi пригоди, викладенi мсье Флорiаном, я перекладав свого часу з французькоi. За стiною почулися дивнi звуки, туркотання та дряпання, я вiдкинув дерев’янi дверцята, просунув у них голову, i назустрiч менi вiйнуло гарячим повiтрям; це був голубник, мешканцi якого здiйняли при моiй появi такий переполох, що менi довелося поспiшно пiти. Потiм я набрiв на спальнi моiх сестричок, тихi келiйки, де на вiкнах красувалися цiлi квiтники, а у вiкна заглядали зеленi крони дерев, якi охороняли, як вiрнi вартовi, дiвоцький сон. На стiнах iще подекуди виднiлись окремi смуги строкатих шпалер i дзеркала в стилi рококо, вцiлiлi залишки обстановки панського будинку, знайшли собi тут належний притулок на схилi вiку. Звiдти я пройшов у велику кiмнату пасторських синiв, яка зберiгала слiди не надто старанних занять науками i була обвiшана рибальськими снастями та сильцями для птахiв, – свiдчення того, що моi братики охоче вкидалися на дозвiллi в сiльськi забави та розваги.
Із повернених на схiд вiкон вiдкривався сiльський краевид – цiле море безладно розсипаних дахiв i фруктових дерев, над яким височiло на пагорбi кладовище з бiлою церквою, схожою на замок якого-небудь духовного феодала; високi вiкна вiтальнi, що займали майже всю захiдну сторону будинку, дивилися на яскраво-зеленi луки долини, по якiй химерно змiiлася рiчка з ii незлiченними рукавами та звивинами, майже зовсiм срiбна, позаяк глибина ii не перевищувала двох футiв, i ii швидкi хвилi, що весело бiгли по бiлих камiнцях, були прозорi, мов криниця. По той бiк лугiв полого пiднiмалися пагорби, вкритi шумливим зеленим шатром iз найрiзноманiтнiших листяних порiд, крiзь яке подекуди проглядали сiрi стiни скель i iх голi округлi вершини. Одначе мiсцями пагорби розступалися, вiдкриваючи синiй ланцюг далеких гiр, так що сонце, що сiдало в тiй сторонi, перед самим заходом iще раз заглядало в долину, заливаючи ii багряною загравою та кидаючи червонi вiдсвiти на вiкна вiтальнi, а коли ii дверi були вiдчиненi, призахiднi променi проникали у внутрiшнi кiмнати й коридори та золотили iх стiни. Сади та городи, необробленi, незасiянi промiжки мiж ними, заростi бузини, кам’янi чашi колодязiв i всюди розлогi дерева, що кидали густу тiнь, – весь цей сповнений дикоi принади ландшафт розкинувся далеко навкруги, захоплюючи й частину протилежного берега, куди можна було пройти по невеликому мосту. Вище за течiею стояв млин, але його не було видно; про його присутнiсть нагадував лише шум колiс та райдужна хмара водяного пилу, що стояла над ним, яка яскраво виблискувала мiж деревами. В цiлому житло дядечка являло собою щось середне мiж тихою обителлю священика, селянським двором, замiською вiллою та мисливським привалом, i чим ближче я знайомився з цим дивовижним будинком i з усiма пернатими та чотириногими iстотами, що мешкали в ньому, тим бiльше менi тут подобалося, так що серце в мене спiвало i радiло. Тут усе свiтилось i грало барвами, було сповнене рухом i життям, дихало свободою, достатком i щастям, щастям без кiнця i без краю, тут усюди чулися жарти i смiх, а люди були такi добрi. Все пробуджувало жадобу захопитися вiльною, нiчим не обмеженою дiяльнiстю. Я поспiшив у свою кiмнату, що теж виходила вiкнами на захiд, i заходився розпаковувати своi речi, доставленi сюди за час моеi вiдсутностi, виймаючи i розкладаючи пiдручники та незакiнченi зошити, якими я ще думав при нагодi зайнятися, а насамперед значний запас паперу всiх сортiв, пер, олiвцiв i фарб, за допомогою яких я збирався писати, малювати, розфарбовувати, – бозна-чого тiльки я не збирався робити. У цi хвилини я якось зовсiм по-iншому глянув на своi спроби, якi досi були для мене лише розвагою, i вперше вiдчув бажання серйозно працювати i творити, створювати щось нове i прекрасне. Один цей день, здавалося б нiчим не примiтний, але в той же час такий багатий на новi враження, зробив те, чого не могли зробити всi негаразди останнього часу: передi мною блиснув перший промiнь тiеi душевноi ясностi, яка вiщуе свiтлий ранок юнацько-зрiлоi пори нашого життя. Розклавши на широкому лiжку всi зробленi мною досi начерки та малюнки, так що воно зовсiм зникло пiд цим дивовижним строкатим покривалом, я раптом зрозумiв, що давно вже перерiс усе це й менi треба йти далi; я вiдчував, що справа тiльки за мною самим, i вiдчував тверду рiшучiсть найближчим часом домогтися нових успiхiв.
У цей час дядечко повернувся додому пiсля обходу своiх володiнь, зайшов до мене в кiмнату i був дуже здивований, побачивши влаштовану мною виставку. По-дитячому хвалькувата чепуристiсть, iз якою були виписанi моi картинки, що били на ефект, iх яскравi, галасливi барви – все це справило певне враження на його недосвiдчений погляд, i вiн вигукнув:
– От так племiнничок! Та ти у нас справдешнiй художник! Молодець! Я бачу, ти грунтовно запасся папером i фарбами. До дiла! Давай-но подивимося, що ти там таке зобразив? Звiдки все це змальовано?
Я сказав, що все це вигадано мною самим.
– Я тобi дам iнше замовлення, – вiв далi вiн, – ти будеш нашим придворним художником! Завтра ж берися за справу: спробуй-но намалювати наш будинок, i сад, i дерева, тiльки щоб усе було в точностi! А потiм я покажу тобi красивi мiсця в нашiй окрузi, – а iх у нас чимало, – ти знайдеш там непоганi пейзажi й, напевно, захочеш змалювати iх. Це буде для тебе хорошою вправою i пiде тобi на користь. Шкода, що сам я нiколи не займався цiею справою. Постiй, у мене е для тебе дещо цiкаве: зараз я покажу тобi чудовi малюнки, вони залишилися менi на пам’ять вiд одного знайомого, який часто жив у нас у будинку, ще дуже давно, коли у нас щодня бували гостi з мiста. Малював вiн для власного задоволення, але дуже добре, умiв писати й олiею та аквареллю i робити гравюри на мiдi, та й узагалi був путящий чоловiк, дарма що художник!
