скачать книгу бесплатно
Вiн принiс стару, пошарпану теку, перев’язану товстим шнуром, розгорнув ii i сказав:
– Давненько я не дивився цi картинки, певно, вже все позабував; тепер я i сам iз задоволенням гляну на них iще разок! Наш славний Фелiкс був дворянськоi породи; його давно вже немае на свiтi, а похований вiн у Римi, вiн був старий холостяк, на початку десятих рокiв усе ще носив напудрену перуку та косичку; цiлими днями вiн сидiв зi своiми малюнками та гравюрами i вiдривався вiд них тiльки восени, коли iздив iз нами на полювання. У той час, на початку десятих рокiв, заiхали до нас якось кiлька молодих людей, якi щойно повернулися з Італii, й серед них один художник, якого вони величали генiем. Цi молодики вiчно сперечалися, так що в будинку крик стояв, i стверджували, нiби все старе мистецтво давно вже прийшло в занепад i вiдроджуеться тiльки зараз, нiбито в Римi живуть якiсь молодi нiмцi й вони, мовляв, покликанi його вiдродити. Все створене наприкiнцi минулого столiття – непотрiб, балаканина так званого «великого» Гете про Гаккерта, Тiшбейна та iнших – суцiльна дурниця, тепер настала нова епоха. Цi промови вкiнець збентежили нашого бiдолашного Фелiкса, який жив досi мирним, спокiйним життям; його давнi друзi-художники, з якими вiн викурив не один ящик тютюну, марно вмовляли його заспокоiтись i не слухати цих юних нахаб, – адже хоч як би вони кричали, свiт однаково забуде iх, як забуде коли-небудь i нас! Але куди там! Вiн i слухати нiчого не хотiв! Одного прекрасного дня вiн повiсив замок на свое холостяцьке житло, зачинив свiй храм мистецтв, побiг як навiжений у бiк Сен-Готарда, й вiдтодi ми його бiльше не бачили. У Римi цi шалапути влаштували пиятику i з п’яних очей вiдрiзали йому косу, пiсля чого вiн остаточно втратив душевну рiвновагу, забув на схилi вiку всi пристойностi й помер аж нiяк не вiд старечих недуг, – його доконали римськi вина i римськi кралi. Цю теку вiн випадково залишив у нас.
Ми почали розглядати пожовклi аркушi; в тецi виявилося близько десятка етюдiв вуглем i пастеллю, що зображували групи дерев, i намальованих не надто пластично i дещо невпевнено, але з усiею ретельнiстю, на яку здатний старанний дилетант; крiм того, там було кiлька вицвiлих акварелей i великий етюд олiйними фарбами, на якому був зображений розлогий дуб.
– Усе це вiн називав листяними етюдами, – заговорив дядечко, – i страшенно пишався ними. Про секрет цих етюдiв вiн дiзнався тисяча сiмсот вiсiмдесятого в Дрезденi, у свого вчителя, якого вiн дуже поважав, його прiзвище було Цинк або щось на зразок цього. «Усi дерева, – казав Фелiкс, – можна подiлити на два основнi класи: в одних листя закруглене, в iнших – зубчасте. Вiдповiдно до цього е два способи писати листя; пiд дуб – у зубчастiй манерi, та пiд липу – в округлiй манерi». Намагаючись пояснити нашим панянкам, як краще опанувати цi двi манери, вiн зазвичай радив iм iз самого початку привчити себе до якого-небудь певного ритму; так, наприклад, малюючи листя того чи iншого сорту, треба рахувати: раз, два, три – раз, два, три. «Та це ж вальс», – кричали йому дiвчата i починали кружляти навколо нього, так що врештi-решт вiн розлючено схоплювався зi свого стiльця, а його косичка стрибала по плечах.
Отже, я вперше познайомився з мистецтвом дещо незвичним способом, – чоловiк, сам до мистецтва непричетний, виявився охоронцем оригiнальноi традицii, передав ii менi, й це дало менi поштовх до подальших пошукiв i роздумiв. Я притих i розглядав малюнки дуже уважно, а потiм упрохав дядечка залишити теку менi, щоб я мiг користуватися нею на свiй розсуд. Крiм етюдiв, у цiй тецi виявилося ще досить багато гравюр iз ландшафтами, кiлька речей Ватерлоо i кiлька iдилiчних гайкiв Геснера з дуже красивими деревами, якi вразили мене своею поетичнiстю та вiдразу ж полюбилися менi, крiм того, до рук менi потрапила гравюра Рейнхарта, i в цьому непоказному аркушi з обрiзаними полями, що загубився серед iнших, пожовклому i забрудненому, було стiльки притягальноi сили та свiжостi, стiльки смiливоi, блискучоi майстерностi, що вiн справив на мене величезне, незабутне враження. Я довго ще тримав гравюру в руках, дивуючись iй, як чуду, – адже досi я ще не бачив жодного справжнього витвору мистецтва, – але тут дядечко знову увiйшов до кiмнати i сказав:
– Чи не хочеш пройтися зi мною, пане художнику? Осiнь уже не за горами, i нам пора поцiкавитися, що поробляють зайчата, лисички, курiпки та iнша звiрина! Вечiр чудовий, ходiмо подивимося дичину, а до речi, я покажу тобi красивi пейзажi; рушниць поки що з собою не братимемо.
Вiн вибрав iз купи старих очеретяних палиць, що лежала в кутку, палицю мiцнiшу, пiдшукав iншу для мене, вийняв залишки сигари зi свого мундштука у виглядi мисливського рога, закурив знову i, пiдiйшовши до вiкна, оглушливо засвистiв на всi лади; на цей свист iз усiх кiнцiв села миттю збiглися собаки, i, супроводжуванi iх веселим гавкотом, ми попрямували до схилу гори, де виднiвся освiтлений призахiдним сонцем лiс.
Незабаром собаки забiгли далеко вперед i зникли в чагарнику; але як тiльки ми почали пiднiматися в гору, вони загавкали десь над нашими головами, а потiм пронеслися повз нас щодуху по крутому схилу, так що в ярах пiшла гуляти луна. У дядечка серце заграло; вiн тягнув мене за собою, запевняючи, що ми зараз побачимо звiра, нам треба тiльки скорiше вийти на одну галявину; одначе на пiвдорозi вiн раптом зупинився, прислухався i пiшов у iнший бiк, примовляючи:
– Їй-богу, це лисиця! Тепер нам треба йти туди! Швидше! Цить!
Ледве ми дiйшли до вузькоi стежки, що проходила вздовж висохлого русла лiсового струмочка, мiж його порослих кущами берегiв, як вiн раптом зупинив мене i мовчки вказав рукою вперед; якась рудувата плямочка промайнула перед нами, перетнула стежку i русло струмка, метнулась угору, потiм униз, i через мить усi шiсть собак iз заливистим гавкотом кинулися за нею.
– Бачив? – запитав дядечко з таким задоволеним виглядом, нiби назавтра чекало його весiлля. – Тепер вона пiшла вiд них, – вiв далi вiн, – але на тiй просiцi вони, напевно, пiднiмуть зайця! Давай-но здеремося вище, он туди!
Ми вийшли на невеликий рiвний майданчик, осяяний променями призахiдного сонця, i побачили засiяне вiвсом поле, по краях якого тихо жеврiли стовбури сосен. Тут ми зупинились i довго мовчки стояли на краю поля недалеко вiд зарослоi травою дороги, яка йшла кудись у темряву, насолоджуючись незворушною тишею. Так ми простояли, напевно, близько чвертi години, як раптом поблизу вiд нас знову почувся гавкiт, i дядечко штовхнув мене в бiк. Тут у вiвсi щось заворушилося, дядечко пробурмотiв стиха: «Що за чорт, хто це там такий?» – i просто на нас вийшла величезна домашня кiшка; вона подивилася на нас i пустилася навтьоки. Мiй лагiдний дядечко-пастор не на жарт розгнiвався.
– Тобi що тут треба, мерзотна тварюко? Тепер-то я знаю, хто нищить молодих зайченят! Ну почекай же, я не дам тобi тут розбiйничати! – вигукнув вiн i жбурнув iй услiд важкий камiнь.
Вона шмигнула в овес; у цей час собаки знову вихором промчали повз нас, i розгнiваний дядечко скрушно мовив:
– Ну от, зайця-то ми так i не побачили!.. Вистачить на сьогоднi. А тепер пройдемо ще трохи вперед, ти звiдти побачиш справжнi гори; зараз ми пiдiйшли до них трохи ближче.
З iншого кiнця поля, де сосни стояли рiдше, вiдкривалася велична панорама гiрських хребтiв, що пiднiмалися сходинками, спочатку зелених, потiм, далi на пiвдень, усе бiльш синiх, а за ними, широко розкинувшись на всьому протязi вiд Аппенцелля на сходi до Берна на заходi, смутно виднiлись Альпи, такi далекi, що в них було щось казкове.
Намилувавшись цим краевидом, я почав уважно придивлятися також i до характеру мiсцевостi, яка оточувала мене. Вона походила скорiше на той ландшафт, який, як я собi уявляю, часто зустрiчаеться в горах Нiмеччини: тут було багато зеленi, мальовничих скель i всюди виднiлися обробленi поля. Незлiченнi долини та яри, прорiзанi рiчками та струмками, були наче навмисне створенi, щоб слугувати мiсцем вiдпочинку пiсля довгих прогулянок; до того ж, мiсцевiсть була переважно лiсиста.
Ми поверталися додому iншою дорогою, й передi мною довго ще змiнювалися чудовi картини природи, поки iх не приховали сутiнки; коли ми увiйшли в село, на небi свiтився повний мiсяць, i його яскраве свiтло, яке осявало млин i пасторський будинок i трепетно дрижало в хвилях рiчки, було останнiм враженням, яке менi подарував цей дивовижний день. Сини пастора затiяли метушню та, бiгаючи по березi в тiнi ясенiв, норовили зiштовхнути один одного в воду; моi сестрицi сидiли в саду i щось наспiвували, а тiтонька крикнула менi з вiкна, що я просто бродяга – за цiлий день жодного разу на очi не показувався.
Роздiл двадцятий
Покликання
Вiтаючись зi мною наступного дня, всi називали мене не iнакше як художником. З усiх бокiв раз по раз чулося: «Доброго ранку, художнику! Як зволили спочивати, пане художнику? Художнику, снiдати пора!» Молодь добродушно пiддражнювала мене, як вона це зазвичай робить, коли нарештi знаходить вдале прiзвисько для людини, новоi в компанii, про яку досi ще не було певноi думки. Втiм, я нiчого не мав проти цього втiшного звання, воно менi навiть подобалось, i я вирiшив подумки нiколи вiд нього не вiдмовлятися. Пiсля снiданку я вийняв пiдручники, щоб зайнятися своею освiтою, i, пiдкоряючись почуттю обов’язку, просидiв над ними близько години. Проте iх сiрi шорсткi сторiнки, такi ж похмурi, як i викладена на них премудрiсть, нагадували менi недавне минуле з його тужливими i тяжкими шкiльними буднями; лiс по той бiк долини був повитий легким срiблясто-сiрим серпанком; уступи пагорба, вкритi пишними шапками листя, помiтно пiдводились один над одним, i iх плавнi, округлi обриси, осяянi неяскравими променями ранкового сонця, були нiжно-зеленими; гурти високих дерев чiтко i красиво вимальовувалися на тлi розлитоi мли i здавались якимись iграшковими, немов навмисне створеними для того, щоб писати з них краевид, – а тим часом мiй урок усе нiяк не закiнчувався, хоча, по правдi сказати, я давно вже читав неуважно.
Я встав, неквапливо пройшовся з пiдручником фiзики в руцi по своiй комiрчинi, потiм заглянув у сусiднi кiмнати й виявив в однiй з них невелику поличку з книжками свiтських авторiв; всi вони вмiщалися пiд широкими крисами старого бриля, що висiв над полицею, такi носять сiльськi дiвчата пiд час польових робiт. Знявши бриль iз цвяха, я побачив близько десятка томiв у добротних шкiряних палiтурках iз позолоченими корiнцями. Я дiстав iз полицi томик in quarto,[2 - У чверть аркуша (лат.).] здмухнув iз нього товстий шар пилу й почав його перегортати. Це були твори Геснера; книгу було видрукувано на щiльному веленевому паперi й прикрашено безлiччю вiньеток i малюнкiв. Хоч на якiй би сторiнцi я розкрив ii, всюди йшлося про природу, про пейзажi, про лiси та поля; гравюри, любовно виконанi натхненною рукою самого Геснера, що вельми вдало iлюстрували його мiркування; словом, я знайшов тут усе те, до чого я давно вже мав схильнiсть, i вперше дiзнався, що про цi речi, виявляеться, вже написано таку об’емисту книгу, таку велику i прекрасну працю. Несподiвано менi потрапив на очi аркуш про пейзажний живопис, у якому автор дае поради юному художнику, i я з захопленням прочитав його вiд початку до кiнця. Викладена в простодушному тонi, ця стаття була цiлком доступна для мене; особливо сподобалося менi те мiсце, де Геснер рекомендуе приносити додому осколки валунiв i рiчковi каменi, вивчати iх злами i писати з них етюди скель; ця мудра, але в той же час така проста i ясна порада цiлком вiдповiдала моiм iще багато в чому хлоп’ячим нахилам, i я добре засвоiв ii. Я вiдразу ж полюбив цю людину та подумки назвав ii своiм учителем i наставником. Потiм я заходився перебирати книги, сподiваючись знайти ще якийсь твiр того ж автора, але замiсть цього менi потрапила на очi невелика книжечка з його бiографiею. Я прочитав i ii, не вiдриваючись, вiд дошки до дошки. У школi вiн теж не подавав великих надiй, але вже учнем намагався писати i пристрасно захоплювався мистецтвом.
У книжцi багато говорилося про генiальнiсть, про смiливе бажання йти своiм шляхом i тому подiбнi речi, про нерозсудливiсть, гонiння долi, про душевне прозрiння, що прийшло врештi-решт до цiеi людини, про славу та щастя. Перегорнувши останню сторiнку, я дбайливо закрив книжку й замислився, й хоча особливо глибоких думок у мене не було, але читання все ж зробило свою справу: десь у глибинi душi, можливо, ще несвiдомо, я вирiшив вступити до славного цеху художникiв.
Хоч як стеж за вихованням молодих людей, у iх життi рано чи пiзно настае момент, який загрожуе небезпечними наслiдками, коли такi гоноровi мрii непомiтно для оточення починають хвилювати iх гарячi, сприйнятливi голови, i якi щасливi тi деякi, хто вперше чуе злощасне слово «генiй» у тому вiцi, коли вiн уже встиг прожити частину свого життя, прожити просто i природно, без мудрувань, i мае за своiми плечима роки навчання, працi та успiхiв! Та й узагалi я сильно сумнiваюся в тому, що, обравши собi який-небудь вид дiяльностi й бажаючи досягти в нiй хоча б скромних успiхiв, ми неодмiнно мусимо пiдводити пiд своi починання масивний фундамент далекосяжних задумiв i планiв, як то роблять люди, що претендують на генiальнiсть. Адже рiзниця мiж талантом iстинним i уявним, мабуть, у тому лише й полягае, що справжнiй талант не показуе тих пристосувань, якими вiн користувався пiд час роботи, i завчасно спалюе iх, тодi як талант помилковий усiляко намагаеться виставити iх напоказ, i вони залишаються стояти, як неприбранi на недобудованому храмi риштовання, що поступово руйнуються.
Що ж до мене, то менi довелося почерпнути напiй, що приворожив мене, не з пишно оздобленого чарiвного кубка, а зi скромноi, але чарiвноi пастушоi чашi, бо все, що я прочитав у Геснера i все, що я дiзнався про нього, носило загалом, незважаючи на окремi гучнi фрази, досить безневинний i нешкiдливий характер i кликало мене туди ж, куди я i без того прагнув, – пiд зеленi склепiння дерев i до тихих лiсових струмкiв, iз тiею тiльки рiзницею, що моi вiдомостi про природу та про живопис тепер дещо розширились.
Читаючи бiографiю Геснера, я познайомився також i зi старим Зульцером, який був покровителем Геснера в юностi, пiд час перебування того в Берлiнi. Тому, помiтивши серед книг кiлька томiв Зульцерового «Трактата про краснi мистецтва», я вирiшив зайнятися ним, позаяк вiн явно стосувався до нововиявленоi мною галузi. Очевидно, ця книга отримала свого часу широке розповсюдження, тому що вона стоiть майже в будь-якiй старiй книжковiй шафi та незмiнно красуеться на всiх аукцiонах, де ii можна досить недорого купити. Як кошеня, що заблукало у густiй травi, я безпорадно блукав у нетрях цього давно вже застарiлого, складеного з енциклопедичною докладнiстю та монументальнiстю твору, приймаючи все прочитане на вiру i поспiшно хапаючись то за одну, то за iншу погано зрозумiлу, а часто i взагалi спiрну думку, i коли настав час iти на обiд, голова моя була переповнена вченiстю, бо я й сам вiдчував, якого важливого та гордовитого вигляду надають менi моi зосереджено стиснутi губи та широко розкритi, спрямованi вдалину очi. Зiбравши всi вивченi мною працi про мистецтво, я вiднiс iх у мою кiмнату i додав до теки з гравюрами покiйного Фелiкса.
Пiсля обiду я ледве змусив себе на хвилинку заглянути до бабусi та, неуважно запхавши в кишеню приготований нею подарунок, мiнiатюрну Бiблiю iз золотим обрiзом та срiбними застiбками, негайно ж розпрощався з нею i поспiшно пiшов. Напружено мружачи своi короткозорi очi, бабуся довго ще дивилася менi вслiд, i в ii поглядi був стриманий смуток, – адже цей благочестивий дар був знаком ii щироi любовi, й iй хотiлося вручити його менi з належною урочистiстю. Але дуже скоро ii очi перестали розрiзняти мене вдалинi, бо, проникнувши в таемницi мистецтва, я палав тепер одним бажанням: якомога швидше випробувати набутi мною знання на дiлi або, точнiше кажучи, на деревах.
І ось, озброений текою та приладдям для малювання, я вже крокував пiд зеленими склепiннями лiсу та розглядав кожне дерево; одначе вибрати вiдповiдну натуру виявилося не так-то просто: гордовитi лiсовi велетнi стояли плече до плеча, тiсно сплiтаючись гiлками, i не хотiли видавати менi своiх братiв поодинцi; каменi та кущi, квiти i трави, горбочки й купини – все прагнуло сховатися вiд мене та пригорнутися до дерев, нiби шукаючи у них захисту, все навколо було злито в одне струнке цiле й дивилося менi вслiд, немов посмiюючись з моеi розгубленостi. Нарештi могутнiй бук зi струнким стовбуром, у чудовiй зеленiй мантii й увiнчаний царственою короною, вiдважно виступив iз зiмкнутих рядiв, немов стародавнiй король, що викликае ворога на поединок. Цей богатир був такий ставний, кожна його гiлка та кожна купа його листя були такi пропорцiйнi з цiлим, i весь вiн дихав такою повноi радiстю буття, що я був заслiплений дивовижною чiткiстю та визначенiстю його обрисiв, i менi здалося, що я легко впораюся з ним. І ось я вже сидiв перед ним, i моя рука, що тримала олiвець, уже лежала на чистому аркушi, а проте, перш нiж я зважився провести першу лiнiю, минуло ще чимало часу: чим ближче я придивлявся до цього велетня, тим бiльш невловимим здавалося менi саме те мiсце, на яке я дививсь, i моя впевненiсть втрачалася з кожною хвилиною. Нарештi я наважився намiтити кiлька лiнiй i, почавши з коренiв, спробував схопити прекраснi форми нижньоi частини незламного стовбура; але мiй малюнок виходив якимось неживим i незграбним; сонячнi променi, що проникали крiзь листя, грали на стовбурi, то висвiтлюючи його потужнi контури, то знову залишаючи iх у тiнi; в напiвтемрявi його гiлок раптом спалахувала та починала весело трiпотiти то срiблясто-сiра пляма на корi, то смарагдово-зелена смужка моху; iнколи на свiтло показувався тремтячий молодий пагiн, пророслий просто з кореня, часом у найгустiшiй тiнi проступала абсолютно нова, ще не помiчена мною лiнiя, який-небудь виступ або заглиблення, вкрите лишайником; потiм усе це знову зникало, змiнюючись новими вигадливими ефектами, хоча сам бук стояв усе так само величаво-спокiйно i в його розлогiй кронi чувся таемничий шепiт. А я все малював, малював квапливо, навмання, обманюючи самого себе, роблячи один начерк просто поверх iншого, боязко обмежуючись тiею тiльки частиною дерева, яку я змальовував у ту хвилину, i був абсолютно не в змозi якось пов’язати ii з цiлим, не кажучи вже про те, що окремi лiнii були взагалi нi на що не схожi. Мiй малюнок розрiсся до жахливих розмiрiв i особливо роздався в ширину, тому, коли я добрався до крони, мiсця для неi вже не залишилось, i я ледве насунув ii, широку i низьку, як лоб негiдника, на безформний товстий обрубок, що зображував стовбур, так що верхiвка дерева впиралась у верхнiй край аркуша, а його корiння бовталося в порожнечi. Коли я нарештi пiдвiв голову i окинув увесь малюнок в цiлому, на мене, посмiхаючись, дивився жалюгiдний виродок, немов карлик у кривому дзеркалi, а красень бук iще з хвилину сяяв усiма барвами, ще бiльш величний, анiж ранiше, наче насмiхаючись iз мого безсилля; потiм вечiрне сонце рушило за гору, i вiн зник у тiнi своiх побратимiв. Моi очi нiчого бiльше не могли розгледiти, крiм однiеi суцiльноi зеленоi маси та карикатури, що лежала у мене на колiнах. Я розiрвав ii, i якщо, прийшовши до лiсу, я був надмiрно самовпевнений i будував найсмiливiшi плани, то тепер я присмирнiв i пихи у мене поменшало. Я вiдчував себе знедоленим i вигнаним iз храму моiх юнацьких сподiвань; втiшна мрiя про мету i сенс життя, якi я уявляв знайти в живопису, знову вислизала вiд мене, i тепер менi здавалося, що я й справдi нездара i що з мене нiколи не буде пуття. Похнюпивши голову i ледве не плачучи, я сумно побрiв далi, у сподiваннi, що лiс зглянеться надi мною i я знайду для себе щось легше. Однак у лiсi ставало все темнiше, всi барви зливалися в одну, i байдужа природа не хотiла кинути менi свою милостиню; в моiй тяжкiй зневiрi я пригадав прислiв’я: «Аби почати, а там воно пiде», – i тодi менi спало на думку, що я ж iще тiльки починаю, а першi спроби зайнятися чим-небудь усерйоз тим i вiдрiзняються вiд дитячоi забавки, що з ними неминуче пов’язанi невдачi та засмучення. Але вiд цього на душi в мене стало ще сумнiше, оскiльки досi я жив, не вiдаючи турбот i не знаючи, що значить наполеглива праця. Прислухаючись до великого шуму лiсу та розмiрковуючи про свое уявне нещастя, я згадав нарештi про Бога, до якого вже не раз звертався в бiдi, й знову вдався до його заступництва, благаючи його допомогти менi, – хоча б заради моеi матiнки, – бо в ту хвилину менi живо уявилось, яка вона зараз самотня та яка пригнiчена турботами.
Раптом я набрiв на молодий ясен, який рiс посеред лiсовоi галявини на невисокому горбку, напоений джерелом, яке просочилося тут. Його гнучкий стовбур мав лише якихось два дюйми в товщину, а дивно простi та яснi лiнii його чарiвноi маленькоi крони з дуже правильно та симетрично розташованим листям, якого було iще так небагато, що його можна було перерахувати, вимальовувалися на ясному, золотистому тлi вечiрнього неба так само чiтко й суворо, як i сам стовбур. Свiтло падало на деревце ззаду, так що менi видно було тiльки рiзкi лiнii його силуету; все це було немов навмисно створене для того, щоб початкiвець художник мiг випробувати своi сили.
Я знову сiв на землю i рiшуче взявся за справу, думаючи, що менi вдасться схопити обриси нiжного молодого стовбура за допомогою всього лише двох паралельних лiнiй; однак природа i цього разу жорстоко посмiялася з мене: лиш тiльки я взявся замальовувати це простеньке деревце i уважнiше придивлятися до нього, як його суворi, вкрай витонченi лiнii почали немов вислизати вiд мене. Одна з лiнiй контуру так точно повторювала всi ледве вловимi вигини iншого, цi двi лiнii так непомiтно сходилися вгорi, а молоденькi гiлочки виростали зi стовбура так плавно, пiд таким певним кутом, що найменший невiрний штрих мiг спотворити весь стрункий i прекрасний вигляд деревця. Але я все-таки опанував себе i, уважно слiдуючи за кожним вигином обраноi мною натури, побоюючись вiдступити вiд неi хоча б на йоту, довiв-таки справу до кiнця; правда, в моему начерку не було анi впевненостi, анi витонченостi, але у мене все-таки вийшла досить точна, хоча i боязка копiя. Вiдчувши себе в ударi, я благоговiйно домалював стеблинки трави i землю бiля пiднiжжя дерева i побачив на моему малюнку одну з тих рiденьких бiблiйних пальм, якi зустрiчаються в картинах благочестивих церковних художникiв та iхнiх нинiшнiх епiгонiв i пожвавлюють своею наiвною принаднiстю плоску лiнiю горизонту. Я залишився задоволений своею скромною спробою i довго розглядав ii, час вiд часу переводячи очi на стрункий ясен, який тихо погойдувався пiд свiжим вечiрнiм вiтерцем i здавався менi посланцем прихильних небес. Радiсний i задоволений, немов менi вдалося казна-що здiйснити, я вирушив у село, де мене вiдразу ж оточили родичi, якi палали цiкавiстю побачити плоди мого паломництва, на яке я покладав такi великi надii. Одначе коли я вийняв iз теки свое деревце, на якому було всього якихось чотири десятки листочкiв, на обличчях присутнiх, що, як видно, чекали чогось бiльшого, з’явилися посмiшки, а дехто досить безсоромно розреготався; тiльки дядечко похвалив мою роботу, сказавши, що на малюнку зразу ж можна впiзнати молодий ясен; вiн пiдбадьорював мене, радячи наполегливо продовжувати заняття та гарненько вивчити породи дерев у тутешнiх лiсах, в чому вiн, як лiсничий, обiцяв менi допомогти. Вiн iще добре пам’ятав той час, коли жив у мiстi, тож такi захоплення не здавалися йому смiшними; до того ж такi запеклi мисливцi, як вiн, зазвичай люблять живопис, – ймовiрно, тому, що вiн зображуе, мiж iншим, i тi дорогi iх серцю мiсця, де вони радiють i здiйснюють своi подвиги. Тому вiдразу ж пiсля вечерi вiн почав читати менi цiлий курс лекцiй про властивостi й особливостi рiзних дерев i розповiв, у яких мiсцях можна знайти найбiльш повчальнi екземпляри кожноi породи. Але насамперед вiн порадив менi змалювати етюди його старого друга Фелiкса, i я з бiльшою ретельнiстю займався цим протягом кiлькох наступних днiв. У тихi, теплi вечори ми ще кiлька разiв ходили видивлятися мiсця для майбутнього мисливського сезону, обiйшли чимало чудових куточкiв, i всюди, в долинах i на гiрських схилах, нас оточував багатий i рiзноманiтний свiт дерев.
У цих приемних заняттях пройшов перший тиждень мого перебування у дядечка. До того часу я вже навчився розрiзняти деякi дерева, i мене тiшило, що тепер я можу називати своiх зелених друзiв по iменi; i тiльки дивлячись на строкатий килим усiляких трав, що вкривали й сухий грунт у лiсi, й вологу землю в долинi, я ще раз серйозно пошкодував про те, що моi шкiльнi заняття ботанiкою були перерванi на самому початку; я добре розумiв, що тi деякi й до того ж занадто загальнi вiдомостi, якi я мав, абсолютно недостатнi для того, щоб ближче познайомитися з цим крихiтним, але безмежно рiзноманiтним свiтом, а в той же час менi дуже хотiлося знати назви та властивостi всiх тих безiменних стеблинок i билинок, якi росли та цвiли у мене пiд ногами.
Роздiл двадцять перший
Недiльна iдилiя. – Учитель i його дочка
Ще в першi днi мого перебування в будинку дядечка вся молодь змовилася, що найближчоi ж недiлi ми вирушимо в гостi. За лiсом, у невеликiй, вiдлюдно розташованiй садибi жив брат пасторшi зi своею донькою, яку пов’язували з моiми двоюрiдними сестрами тiснi узи дiвочоi дружби. Батько ii був колись сiльським учителем, але пiсля смертi дружини усамiтнився в своiй мальовничiй садибi, позаяк вiн мав деякий статок, а за характером являв собою цiлковиту протилежнiсть моему дядечку. Останнiй, родом городянин, готувався вже в юностi стати священиком i вивчав богослов’я, але потiм закинув i забув усе це, щоб безроздiльно вiддатися стараннiй працi на землi та буйним утiхам полювання; вчитель же, незважаючи на селянське походження i вельми скромну освiту, був схильний до життя тихого та благолiпного, життя мудреця i праведника, i, вдаючись до роздумiв на теологiчнi та фiлософськi теми, вивчав книги про життя природи. Вiн дуже радiв, коли йому випадала нагода зав’язати з ким-небудь розумну розмову, i був надзвичайно люб’язний iз спiврозмовником. Дочка його, якiй було рокiв чотирнадцять, росла задумливою i млявою панянкою i, вiдповiдно до бажань свого батька, нагадувала скорiше знiжену пасторську доньку, нiж сiльську дiвчину, в той час як засмаглi та обвiтренi обличчя юних спадкоемиць мого дядечка говорили про те, що вони звикли не боятися нiякоi роботи; втiм, цей вiдбиток свiжостi не тiльки не спотворював, а скорiше навiть прикрашав iх i дуже личив iх очам, якi задерикувато блищали.
У недiлю, тiльки-но скiнчився обiд, три моi сестрицi, яким було двадцять, шiстнадцять i чотирнадцять рокiв i якi носили офранцуженi на мiський манер iмена Марго, Лiзетт i Катон, пiшли на свою половину й довго радилися там, раз у раз перебiгаючи з однiеi кiмнати в iншу i старанно замикаючи за собою дверi. Ми, хлопчики, давно вже встигли вбратись i з нетерпiнням чекали, коли ж нарештi вийдуть нашi дами, а проте, заглядаючи в шпарини та замковi щiлини, ми переконалися, що це буде ще не так скоро: всi шафи були широко розкритi, а дiвчата стояли перед ними з серйозними обличчями i тримали раду, що iм одягнути. Щоб згаяти час, ми взялися пiддражнювати дiвчат, якi зосереджено розмiрковували; зрештою ми проникли до них у спальню, напали на них, вискочивши всiею юрмою з-за величезноi шафи, i, побачивши навколо незлiченну кiлькiсть картонок, коробочок, скриньок та iнших дiвочих секретiв, не забули поцiкавитися, що там лежить. Але вони, опираючись iз мужнiстю розлючених левиць, у яких хочуть забрати дитинчат, викинули нас за дверi, й усi нашi спроби знову взяти iх штурмом виявилися марними. З хвилину за дверима все було тихо, потiм вони несподiвано вiдчинились, i перед нами постали, бентежачись, усе ще обурюючись i в той же час заздалегiдь смакуючи свiй успiх, всi три сестрицi в чудовому, але дещо строкатому вбраннi; бiдолахи, одягненi, як одягались iхнi бабусi, несли в руках допотопнi парасольки та вигадливi ридикюлi: один у виглядi зiрки, другий на зразок пiвмiсяця, третiй являв собою щось середне мiж гусарською ташкою та лiрою.
Все це вразило б хоч кого, особливо якщо взяти до уваги, що в питаннях моди моi славнi сестрицi були самоучками i, цiлком полишенi на самих себе, вбиралися без чиеi б то не було допомоги, виключно за власним розумiнням; iх матiнка мала вiдразу до мiського вбрання i, приходячи додому з церкви, куди вона, як пасторша, ходила в мереживнiм очiпку, щоразу поспiшала скорiше скинути його. Інших дам у селi не було, якщо не вважати дружини та дочок нового пастора, але останнi так пишалися, що до них було не пiдступитися; до того ж вони нiчого не шили самi, а замовляли своi туалети в мiстi. Таким чином, моi кузини могли розраховувати тiльки на своi сили, на скромну сiльську швачку та на деякi сiмейнi традицii, що iм вдалося вiдродити шляхом невпинних пошукiв у комодах i скринях, якi зберiгали слiди давно забутого минулого. Тому нiхто не мiг би заперечувати, що вони досягли в цiй справi чималих успiхiв, i якщо в той день ми вiтали iх появу глузливим: «Ах!» – то це було тiльки удавання, за яким ховалося найщирiше захоплення.
Втiм, i нашi костюми по смiливостi та строкатостi не поступалися вбранню наших дiвчат. Моi брати були одягненi в куртки досить грубого сукна, але iх крiй, вигаданий сiльським кравцем, був бiльш нiж оригiнальний, i в ньому було навiть щось зухвале. На куртках було нашито безлiч блискучих мiдних гудзикiв з вибитими на них оленями, що скачуть, ведмедями на заднiх лапах та iншими дикими звiрами; дядечко придбав цi гудзики з нагоди, оптом, так що iх мало вистачити на всiх його онукiв i правнукiв. Бувало, що брати втрачали своi прикраси, – тодi сiльськi хлопчаки iх пiдбирали i грали на них, як на грошi; поступово вони стали на селi чимось на зразок розмiнноi монети, причому кожна штука йшла за шiсть кiстяних або олов’яних гудзикiв. На менi був мiй зелений мундирчик iз червоними шнурами та бiлi панталони в обтяжку; жилетки я не надiв, щоб краще було видно мою франтiвську сорочку, зате недбало пов’язав навколо шиi подаровану бабусею шовкову косинку, а золотий годинник, що дiстався менi у спадок вiд батька, з яким я так i не навчився поводитися, висiв на блакитнiй стрiчцi з вишитими квiтами, знайденiй мною в однiй з картонок матiнки. З кашкета я давно вже споров козирок, який здавався менi фiлiстерським забобоном, i цей куций головний убiр, який залишав мiй лоб незакритим, остаточно доповнював мою схожiсть iз балаганним блазнем. Я вважаю, що для людини, яка мислить i прагне до краси внутрiшньоi, всi цi зовнiшнi прикраси мають здаватися смiшними, причому люди думають про них тим менше, чим краще вони пiзнали свiй iдеал прекрасного i чим бiльше пiдiйшли до нього в своiй дiяльностi, й навпаки: чим далi людина вiд того, що уявляеться iй iстинно прекрасним, тим бiльше вона прихильна до рiзноманiтноi мiшури. На жаль, саме ця пристрасть до зовнiшньоi красивостi нерiдко затримуе моральний розвиток молодоi людини, – особливо якщо в неi немае батька, – бо хто ж, як не батько, може своею добродушною насмiшкою зцiлити сина вiд його помилок i твердою чоловiчоi рукою направити його помисли до високого й iстинно прекрасного.
