Зелений Генріх

скачать книгу бесплатно


Нарештi вiн згас, як гасне лампада, коли в нiй вичерпаеться остання крапля оливи; люди забули його ще за життя, i я, тодi вже пiдлiток, був, мабуть, единим iз його колишнiх знайомих, якi побажали провести до могили цю жалюгiдну грудочку праху.

Роздiл восьмий

Перший злочин

Із раннього отроцтва я уважно стежив за всiма подiями в життi цього будинку i, подiбно до хору в трагедiях стародавнiх, був не тiльки свiдком, але нерiдко i втручався в дiю. Я то походжав по кiмнатi, то сiдав десь у куточку, а коли при менi розiгрувалась якась гучна сцена, я завжди стояв у самiсiнькiй гущi дiйових осiб. Я дiставав книги з полиць i вимагав, аби менi пояснили якусь дивину, що зацiкавила мене, або ж грався дрiбничками панi Маргрет. Серед безлiчi людей, якi бували в цьому будинку, не було нiкого, хто не знав би мене, i всi вони були привiтнi зi мною, тому що це подобалося моiй покровительцi. Що стосуеться мене самого, то я намагався менше говорити, але зате трохи краще прислухатись i придивлятися до того, що на моiх очах вiдбувалося, аби не упустити жодноi подробицi. Переповнений усiма цими враженнями, я брiв через вулицю додому, i там, у нашiй тихiй кiмнатi, починав ткати нескiнченну химерну тканину мрii, а моя збуджена уява сновигала по нiй, як човник, скрашуючи ii все новими i новими вiзерунками. Цi фантастичнi образи переплiталися в моiй головi зi справжнiм життям, так що я насилу вiдрiзняв одне вiд другого.

Мабуть, тiльки цiею останньою обставиною й можна пояснити деякi моi тодiшнi вчинки, в тому числi одну абсолютно незрозумiлу витiвку, яку я утнув у вiцi близько семи рокiв, – бо навiть я сам не мiг би пiдшукати для неi якогось iншого пояснення. Одного разу я сидiв за столом, захоплений якоюсь грою, i вимовляв пiвголосом непристойнi лайливi слова, не усвiдомлюючи того, що вони означають; мабуть, я почув iх де-небудь на вулицi. Сусiдка, що сидiла в цей час тут же, в кiмнатi, й базiкала з матiнкою, була вражена цими словами i звернула ii увагу на те, що я говорю. Обличчя матiнки набуло суворого виразу, й вона запитала, хто мене цьому навчив, а сусiдка почала розпитувати мене ще наполегливiше; я був здивований усiм цим, на хвилину замислився i назвав хлопчика, якого я часто бачив у школi. До його прiзвища я негайно ж додав ще два чи три, причому все це були пiдлiтки рокiв по дванадцять – тринадцять, iз якими я досi навiть i не розмовляв. На мiй подив, через кiлька днiв учитель звелiв менi залишитися пiсля урокiв, залишивши в класi також i чотирьох названих мною хлопчикiв, що здалися менi мало не дорослими чоловiками: всi вони були набагато старшi, нiж я, i вищi за мене майже на цiлу голову. Потiм з’явився священик, один iз опiкунiв школи, що зазвичай викладав нам Закон Божий; вiн сiв за стiл, де сидiв учитель, а менi звелiв сiсти поруч iз собою. Хлопчикiв же змусили стати в ряд перед столом, i вони чекали, що буде далi. Потiм священик урочисто поставив iм запитання, чи правда, що вони вимовляли в моiй присутностi якiсь лайливi слова; вони дуже здивувались i не знали, що iм вiдповiдати. Тодi священик запитав мене: «Де ти чув од них усе це?» Тут мене знову понесло, i, не довго думаючи, я вiдповiв iз лаконiчною певнiстю: «У Братцевому гайку!» Так називалася гай за годину ходьби вiд мiста, в якому я зроду не бував, я тiльки чув, що ii часто згадують у розмовi. «Як же все це сталось i як ви туди потрапили?» – звучало наступне запитання. Я почав розповiдати, нiбито хлопчики вмовили мене пiти з ними в лiс, i докладно описав усе те, що зазвичай вiдбуваеться, коли старшi дiти вигадують якусь витiвку, йдуть далеко вiд дому i беруть iз собою зовсiм маленького хлопчика. Обвинуваченi були обуренi й зi слiзьми на очах запевняли, однi – що вони були там дуже вже давно, а iншi – що вони i зовсiм нiколи там не бували, тим бiльше зi мною! При цьому вони дивилися на мене з боязкою ненавистю, немов на якесь злобливе гадюченя, i взялися було обсипати мене докорами та осаджувати запитаннями, але iм звелiли помовчати, а менi запропонували описати дорогу, по якiй ми туди йшли. Я негайно ж жваво уявив собi цю дорогу, нiби побачив ii своiми очима, а оскiльки хлопчики не бажали визнавати мою вигадку, в яку я тепер сам увiрував (адже якщо нiчого цього не було, нас не викликали б на допит), то iхнi заперечення тiльки розохотили мене, i я докладно описав дорогу, що веде до гаю. Я знав тi мiсця тiльки з чуток i нiколи не звертав особливоi уваги на те, що про них говорилось, але в той момент усе почуте слово по слову спливло в моiй пам’ятi, й опис вийшов якось сам собою. Потiм я розповiв, нiби по дорозi ми збивали з кущiв горiхи, розвели багаття i смажили на ньому крадену картоплю, а потiм грунтовно вiдлупцювали сiльського хлопчиська, який намагався нас зупинити. Прийшовши в лiс, моi супутники здерлися на високi ялини та здiйняли там нагорi страшний галас, нагороджуючи при цьому священика i вчителя рiзними прiзвиськами. Розмiрковуючи над зовнiшнiстю наших наставникiв, я давно вже сам придумав для них цi прiзвиська, але досi тримав iх при собi; тепер, коли менi випала нагода, я приточив iх до моеi розповiдi, чим i викликав сильне обурення цих поважних людей i страшенне здивування нi в чому не винуватих хлопчикiв. Я запевняв, що, спустившись iз дерев, вони нарiзали довгих прутiв i зажадали, щоб я теж забрався на маленьку ялинку i голосно прокричав звiдти всi цi клички. Коли ж я вiдмовився, вони прив’язали мене до стовбура i доти хльостали мене прутами, поки я не погодився сказати все, що вони вимагали, навiть тi непристойнi слова. Поки я викрикував цi лайки, вони встигли втекти у мене за спиною, i в ту ж хвилину до мене пiдiйшов якийсь селянин; вiн почув моi безсоромнi слова i взявся скубти мене за вуха. «Ну постривайте ж, паскуднi хлопчиська, – вигукнув вiн, – одного-то я зловив», – i дав менi кiлька ляпасiв. Потiм вiн теж пiшов, залишивши мене стояти пiд деревом, i в цей час уже почало смеркати. З великими труднощами вирвавшись iз пут, я почав шукати в темному лiсi дорогу додому. Але тут я заблукав, звалився в якусь глибоку рiчку i, просуваючись уздовж неi наполовину вплав, наполовину вбрiд, вибрався таким чином iз лiсу i, зазнавши чимало небезпек, нарештi-таки знайшов дорогу. На довершення всього на мене напав величезний цап, але я вiдбився вiд нього, спритно виламавши кiлок iз тину, i змусив його тiкати.

Нiхто в школi ще жодного разу не помiчав за мною такого красномовства, яке я виявив, розповiдаючи цю iсторiю. Нiкому навiть на думку не спало розпитати у моеi матерi, чи був коли-небудь такий випадок, щоб я повернувся додому весь промоклий, та до того ж у нiчний час. Зате коли вдалося довести, що дехто з хлопчикiв прогуляв уроки, притому, як навмисне, приблизно в зазначенi мною днi, – у цьому побачили безсумнiвний зв’язок iз моiми пригодами. Менi повiрили, як вiрять словам невинного немовляти; моя розповiдь, що прозвучала вельми природно, була для всiх, як грiм iз ясного неба, оскiльки досi я був вiдомий своею мовчазливiстю. Обвинуваченi були невинно засудженi, як молодi, але вже запеклi лиходii, бо iх дружне заперечування, iх справедливе обурення та навiть iх вiдчай були витлумаченi як обставини, що лише збiльшують iх провину; в школi iх пiддали найсуворiшим покаранням i посадили на ганебну лаву, а на додачу iм перепало ще й вiд батькiв: iх вiдшмагали й довго не випускали гуляти.

Судячи з моiх невиразних спогадiв про той час, менi було не лише байдуже, що я накоiв стiльки лиха, але я навiть вiдчував якесь задоволення вiд того, що моя вигадка знайшла настiльки реальне втiлення в, здавалось би, цiлком справедливому вироку наших суддiв; я пишався тим, що в свiтi сталося щось надзвичайне, що люди щось роблять i вiд чогось страждають, – i всьому цьому причиною магiчна сила мого слова. Я нiяк не мiг зрозумiти, на що, власне, скаржаться вiдшмаганi хлопчики i за що вони так сердяться на мене, – адже весь хiд подiй у моiй розповiдi був настiльки достовiрний, що розв’язка була зрозумiла з самого початку, i тут уже я нiчого не мiг вдiяти, точно так само, як боги стародавнiх людей не в силах були змiнити велiння фатуму.

Постраждалi належали до тих дiтей, яких уже в юнацькi роки можна назвати чесними людьми, – всi вони були тихi, статечнi хлопчики, за якими нiхто досi не помiчав нiчого негожого, i стали згодом працьовитими молодими людьми та поважними членами суспiльства. Тим глибше затамували вони спогад про мою сатанинську жорстокiсть i про перенесену ними образу, так що через багато рокiв менi все ще доводилося вислуховувати iх докори, i щоразу, коли менi згадувалася ця забута iсторiя, кожне слово моеi розповiдi знову оживало в моiй пам’ятi. Лише тодi все, що сталося, почало мучити мене, але зате тепер я страждав подвiйно, вiдчуваючи по вiдношенню до самого себе шалене неминуще обурення; варто було менi подумати про це, як кров кидалася менi в голову, i менi хотiлося звалити весь тягар провини на легковiрних iнквiзиторiв i навiть звинуватити в усьому ту балакучу сусiдку, яка першою розчула забороненi слова i не вiдступилася доти, поки не було точно доведено, з якого джерела я iх почерпнув. Трое з моiх колишнiх шкiльних товаришiв пробачили менi й тiльки смiялися з того, що все це ще досi мене турбуе; вони iз задоволенням слухали мене, коли я на iх прохання розповiдав цю iсторiю, яку я пам’ятав до найменших подробиць. І тiльки четвертий, чие життя складалося нелегко, так i не змiг побачити рiзницi мiж дитинством i зрiлим вiком i злопам’ятно не прощав пережиту ним образу, нiби я завдав ii зовсiм недавно, вже дорослою людиною, що зважуе своi вчинки. Вiн вiдчував до мене страшенну ненависть, i коли, зустрiчаючись зi мною, вiн кидав на мене образливi, сповненi презирством погляди, я був не в змозi вiдповiсти йому тим же, бо несправедливiсть, вчинена мною в ранньому дитинствi, все ще тяжiла надi мною, i я розумiв, що такi образи не забуваються.

Роздiл дев’ятий

Сутiнки школи

Тепер я зовсiм освоiвся в школi, й менi було там добре, тому що попервах уроки швидко летiли один за одним i кожен день був кроком уперед. Та й у самих шкiльних порядках було багато цiкавого; я вiдвiдував школу старанно та з охотою i вiдчував, що там я перебуваю в суспiльствi, – словом, вона вiдiгравала в моему життi приблизно ту ж роль, яку в життi стародавнiх людей вiдiгравали iхнi публiчнi судилища й театральнi вистави. Ця школа була казенна, ii було засновано одним iз товариств узаемодопомоги, i позаяк хороших народних шкiл на той час не вистачало, ii призначення якраз i полягало в тому, що вона допомагала дiтям незаможних батькiв здобувати пристойну освiту, а тому ii називали школою для бiднякiв. У нiй навчали за системою Песталоццi-Ланкастера, причому цю систему застосовували завзято i з такою ретельнiстю, на яку зазвичай бувають здатнi тiльки пристрасно захопленi своею справою вчителi приватних шкiл. Мiй покiйний батько, який iнодi навiдувався в цю школу i придивлявся до неi, був свого часу захопленим шанувальником порядкiв, якi панували в нiй, очiкував од них хороших результатiв i не раз висловлював свiй твердий намiр вiддати мене в цей заклад, де я мав провести моi першi шкiльнi роки, вiн вважав, якщо з самого раннього дитинства я буду перебувати в товариствi найбiднiших дiтей мiста, то це буде тiльки корисно для мого виховання i вб’е вже в зародку дух кастовоi замкнутостi й зарозумiлостi. Матiнка визнала своiм священним обов’язком виконати волю батька, i це полегшило iй вибiр першоi школи, де я мав навчатися. В однiй великiй залi займалося близько ста дiтей вiком вiд п’яти до дванадцяти рокiв, серед яких одну половину становили хлопчики, а iншу – дiвчатка. Посерединi стояло шiсть довгих лавок, зайнятих представниками однiеi статi, причому кожну з них було призначено для дiтей одного вiку i ввiрено старшому учневi, рокiв одинадцяти – дванадцяти, який стояв перед лавкою i навчав усiх сидiти на нiй, в той час як представники iншоi статi займалися, стоячи пiвколом бiля одного з шести пюпiтрiв, розташованих по стiнах. У кожнiй групi теж був учень або учениця, що виконували обов’язки вчителя й сидiли на стiльчику всерединi пiвкола. Старший учитель сидiв за кафедрою на пiдвищеннi та спостерiгав за всiм класом, у чому йому сприяли два помiчники, що ходили дозором по всiй досить похмурiй залi; там i сям вони втручалися в хiд уроку, пiдправляли юних викладачiв, а iнодi й самi роз’яснювали нам яке-небудь хитромудре питання. Через кожнi пiвгодини один предмет вивчення змiнювався iншим; старший учитель подавав сигнал дзвiночком, i тодi клас починав виконувати чудово злагоджений маневр, по ходу якого всi сто дiтей, суворо дотримуючись запропонованих правил i дiючи весь час за дзвiнком, вставали, робили поворот кругом, заходили правим або лiвим плечем уперед i, зробивши точно розрахований перехiд, що тривав усього одну хвилину, змiнювали своi позицii, так що п’ятдесят учнiв, якi ранiше стояли, займали тепер сидячi мiсця i навпаки. Нам надзвичайно подобалися цi паузи, i ми були щасливi, коли, заклавши за шкiльним статутом руки за спину, одна половина класу строем проходила повз iнший i хлопчики хизувалися своiм по-солдатськи чiтким кроком перед дiвчатками, що дрiботiли, мов кури.

Не пам’ятаю, чим пояснити те, що в школу дозволялося приносити квiти i навiть тримати iх у руках пiд час уроку: чи то цей зворушливий звичай був просто поблажкою, чи то вiн був уведений iз якимось намiром, але, в усякому разi, я не зустрiчав цiеi милоi маленькоi вольностi нi в однiй iншiй школi; пам’ятаю тiльки, як приемно було дивитися на дiтей, коли вони весело крокували по залi й майже кожна дiвчинка несла троянду чи гвоздику, тримаючи ii мiж пальцями складених за спиною рук, у той час як хлопчики тримали свою квiтку в зубах, як люльку, або ж хвацько закладали ii за вухо. Всi вони були дiти дроворубiв, поденникiв, бiдних кравцiв, шевцiв i людей, якi жили на кошти громадського пiклування. Багатшi ремiсники, у званнi майстра, в котрих були певнi статки, не мали права вiддавати своiх дiтей у цю школу. Тому я був одягнений краще i охайнiше, нiж усi моi товаришi, та вважався серед них мало не аристократом, що, втiм, не завадило менi досить швидко зiйтися з нещасними хлопчаками, що красувалися в строкатих латках, i засвоiти iх звичаi та навички, принаймнi тi, якi не здавалися менi занадто дивними та неприемними. Бо у дiтей бiднякiв, – хоча вони зовсiм не гiршi й не зiпсованiшi, а скорiше навпаки, чистiшi та незлобивiшi серцем, нiж дiти людей багатих або взагалi забезпечених, – все ж iнодi бувае якась зовнiшня грубiсть, i деякi з моiх однокашникiв вiдштовхували мене своiми зумисне зухвалими замашками.

У той час я ходив у всьому зеленому, тому що обидва новi костюмчики, подарованi менi матiнкою, один недiльний i один на кожен день, були перешитi з вiйськовоi форми батька. Майже все цивiльне вбрання, що залишилося вiд нього, теж було зеленого кольору, а позаяк матiнка дуже уважно та суворо стежила за тим, аби я берiг одяг i тримав його в порядку та чистотi, й перекроених iз його спадщини курток i сюртучкiв менi вистачило до двадцятирiчного вiку, то за моi незмiнно одноколiрнi наряди мене ще в ранньому дитинствi прозвали «Зеленим Генрiхом», i вiдтодi нiхто в нашому мiстi не називав мене iнакше. Саме пiд цим барвистим прiзвиськом я незабаром став вiдомою особою в школi та на вулицi й скористався своею популярнiстю для того, щоб продовжувати моi спостереження i брати участь у всiх подiях, якi вiдбувалися навколо мене на манер античного хору. Я знав майже всiх дiтей i став таким чином вхожий i в оселi iх батькiв; усi радо приймали мене, тому що я уславився як тихий, добропорядний хлопчик, проте, придивившись до домашнього укладу i звичок цих осель, я бiльше вже не з’являвся у них, а вiддалявся в свою штаб-квартиру в панi Маргрет, оскiльки найцiкавiшi речi можна було побачити, мабуть, усе-таки там. Вона радiла тому, що незабаром я не тiльки навчився швидко читати вголос по-нiмецьки, але й мiг пояснювати iй латинськi лiтери, що так часто зустрiчалися в ii книгах, i вчив ii арабських цифр, яких вона нiяк не могла второпати. Крiм того, я складав для неi рiзнi пам’ятки, записуючи iх готичними лiтерами на окремих аркушах, якi вона могла зберiгати й при нагодi легко прочитати, i став таким чином чимось на зразок секретаря при ii персонi. Вважаючи мене генiальною головою, вона вже тодi бачила в менi одного з тих успiшних розумникiв, якi завжди були ii улюбленцями, пророкувала менi блискуче майбутне та заздалегiдь радiла за мене. І справдi, навчання не тiльки давалося менi без зусиль, але навiть приносило задоволення, i якось непомiтно для самого себе я настiльки досяг успiху в науках, що дiстав почесне право навчати моiх молодших однолiткiв. Це стало для мене джерелом нових радощiв, головним чином тому, що тепер я був надiлений владою карати й нагороджувати i, отже, мiг по своiй волi розпоряджатися долями ввiрених менi маленьких пiдданих i одним своiм словом викликати iх усмiшку i сльози, дружбу i ворожнечу. Навiть першi проблиски любовi до жiнки пробiгали iнодi, наче легенькi досвiтнi хмарки, над усiма цими почуттями. Коли я сидiв на своему стiльцi, оточений зграйкою з дев’яти-десяти маленьких дiвчаток, мiсце поруч зi мною виявлялося то першим, найпочеснiшим, то останнiм мiсцем, – залежно вiд того, в якiй частинi величезноi зали ми займалися. Це i вирiшувало долю вподобаних мною дiвчаток, яких я або постiйно тримав нагорi, у свiтлому сонмi славних i доброчесних, або надовго виганяв у похмурi низи, де животiли грiшники та знедоленi, намагаючись i в тому i в iншому випадку наблизити iх до мого деспотичного серця. Однак i на його долю теж дiставалося чимало хвилювань, бо яка-небудь не по заслугах пiднесена красуня часто вже не вважала за потрiбне хоча б усмiхнутися менi на знак подяки, брала незаслужену вiдзнаку як належне й, анiтрохи не рахуючись iз моiми планами, починала так вiдчайдушно пустувати, що я не мiг пiдтримувати ii й надалi на слизькiй вершинi слави, якщо не хотiв чинити явноi несправедливостi.

І лише двi речi в цiй школi були менi тяжкi й осоружнi та залишили по собi недобрi спогади. По-перше, це була похмура манера творити суд над провинниками-учнями, що нагадувала полiцейський розшук. Це пояснювалося частково тим, що ми жили в перехiдний час, коли ще давався взнаки дух старовини, що вiдходила, почасти особистою схильнiстю наших наставникiв, i все це якось не в’язалося з тим загалом здоровим духом, що панував у школi. До дiтей настiльки нiжного вiку застосовувалися витончено суворi й ганебнi покарання, i майже жоден мiсяць не проходив без того, щоб якого-небудь бiдолашного грiшника не було пiддано урочисто обставленiй екзекуцii. Щоправда, найчастiше дiставалося тим, хто i справдi скоiв що-небудь погане; i все-таки в цих покараннях було щось протиприродне, позаяк вони змалку привчали дiтей пiддавати постраждалих опалi; дивно й незрозумiло тут уже те, що дiти, навiть якщо вони вiдчувають за собою ту ж провину, але уникли кари, зневажають i переслiдують покараного та позначеного ганебним клеймом товариша i принижують його своiми насмiшками доти, поки не замовкнуть останнi вiдлуння того, що сталося, або його гонителi самi не потраплять у тенета. Поки не настав «золотий вiк», хлопчакiв треба шмагати; але як огидно було дивитися, коли невдалого грiшника вiдводили, прочитавши йому попередньо вiдповiдну проповiдь, в окрему кiмнату, де його роздягали, клали на лаву й давали йому хлосту; або коли одну досить велику дiвчинку змусили якось просидiти весь день на високiй шафi, повiсивши iй на шию дощечку з ганебним для неi написом. Менi було шкода ii до глибини душi, хоча, здаеться, вона i справдi дуже тяжко завинила. Втiм, можливо, ii й невинно засудили! Через кiлька рокiв ця сама дiвчинка втопилася незадовго до конфiрмацii, не пам’ятаю вже через що, пам’ятаю тiльки скорботне почуття жалю до померлоi, що охопило мене на похоронi, коли я побачив цiлу юрму одягнених у бiле дiвчаток вiд п’ятнадцяти до шiстнадцяти рокiв, якi йшли за труною з квiтами в руках. Незважаючи на те, що вона померла грiховною, негiдною християнки смертю, на знак поблажливостi до ii юностi iй усе ж таки не вiдмовили в скромних останнiх почестях, бажаючи тим самим трохи заглушити i стримати галас, викликаний цiею гучною справою.

Інший неприемний спогад, що залишився в мене вiд тих далеких шкiльних рокiв, – це катехiзис i уроки, на яких ми займалися цим предметом. Його було викладено в невеликiй книжцi, заповненiй сухими, мертвими питаннями та вiдповiдями, вiдiрваними вiд живих, повнокровних образiв Святого Письма i здатними зацiкавити хiба тiльки лiтнiх, зачерствiлих людей iз iх холодним розумом, i протягом багатьох рокiв, – якi здаються в юностi такими довгими, – ми тiльки те й робили, що вiчно жували та пережовували цю книжку, заучували ii слово в слово i переказували всi цi дiалоги напам’ять, без нiякого розумiння. Грiзнi окрики та суворi покарання просвiщали нас у нашому невiданнi, а гнiтючий страх, як би не забути хоч одне з усiх цих темних слiв, пiдстьобував нашу стараннiсть, i до цього зводилося наше релiгiйне життя. Окремi вiршованi уривки та строфи, настiльки ж безладно вихопленi з псалмiв i духовних пiсень, а тому такi, що не бажали вкладатись у головi, як укладаеться цiлий доладний вiрш, який вчиш легко i з охотою, не допомагали розвивати пам’ять, а тiльки обтяжували ii. Вiд цих незграбно прямолiнiйних, сумовитих заповiдей, покликаних викорiнювати заскнiлу невiру цiлком сформованих, дорослих грiшникiв, i вiд надчуттевих i незбагненних догматiв, що стояли в одному ряду з ними, вiяло не лагiдним духом поваги до людськоi особистостi та ii розвитку, а сморiдним диханням дикого i вiдсталого варварства, яке бачить мету виховання лише в тому, щоб швидше пропустити юне поколiння через якийсь знеособлюючий прес для моральноi обробки й якомога ранiше покласти на нього вiдповiдальнiсть за всi його думки i вчинки в сьогоденнi i навiть у майбутньому.

Час вiд часу уроки катехiзису ставали для мене справжнiми тортурами; це траплялося по кiлька разiв на рiк, коли надходила моя черга прислужувати пастору пiд час недiльноi служби та вести з ним той же безглуздий дiалог, але вже в присутностi всiеi парафii, причому священик стояв на кафедрi на великiй вiдстанi вiд мене, так що менi доводилося говорити гучним, виразним голосом; а найменша обмовка або хоч одне забуте слово вважалося мало не оскверненням церкви. Щоправда, деяким жвавим на язик хлопчикам подобався цей обряд, оскiльки саме вiн давав iм привiд похизуватися своiм мистецтвом, вiдповiвши на всi питання з елейною благолiпнiстю, але в той же час iз якоюсь вiдчайдушною хоробрiстю, i кожен iз таких недiльних днiв був для них радiсним днем iх торжества. Однак саме такi дiти завжди доводили своiм подальшим життям, що всi завченi ними слова так i залишилися для них порожнiм звуком. Деякi люди бувають бунтарями вiд народження, i до iх числа я, мабуть, вiднiс би й самого себе, не тому, що менi було чужим релiгiйне почуття взагалi, нi, менi тiльки було гидким вiдвiдування церкви, i виною тому була, – хоча я цього й не усвiдомлював, – та остання тоненька цiвка диму вiд багать середньовiччя, що пiшли в минуле, вона незримо пливла пiд лунким склепiнням храму щоразу, коли там монотонно лунали авторитарнi запитання та вiдповiдi. Я аж нiяк не збираюся сказати, що я був якоюсь надприродно розумною дитиною, а моя вiдраза – свiдомим протестом; просто в менi говорило своерiдне вроджене почуття.

Таким чином, менi мимоволi доводилось обмежуватися своiм особистим спiлкуванням iз Богом, i я, як i ранiше, наполегливо дотримувався звички молитися поодинцi й самостiйно звертатися до нього в рiзних справах, притому лише тодi, коли я вiдчував потребу в цьому. Тiльки «Отче наш» я читав регулярно, вранцi й увечерi, та й то не вголос, а подумки.

Бiльш того, Господь Бог зовсiм зник не тiльки з мого внутрiшнього, духовного життя, але й iз життя зовнiшнього, з моiх дитячих iгор та розваг, i, незважаючи на всi зусилля матiнки й панi Маргрет, я нiяк не мiг знайти мiсця для нього. На довгi роки сама думка про Бога стала для мене чимось прозаiчним у тому сенсi, який вкладають у це слово поганi поети, якi вважають прозаiчним справжне життя, на вiдмiну вiд вигадки та казки. Моiм казковим поетичним свiтом було, хоч як це дивно, саме життя i навколишня природа, i саме там я шукав радостей, в той час як Бог став для мене неминучою, але сiрою i нудною, як прописна iстина, дiйснiстю, вiд якоi я намагався скорiше звiльнитися, згадуючи про неi лише мимоволi, як дитина, що вдосталь напустувалась i зголоднiла, згадуе про буденний суп, який очiкуе ii вдома. Все це було наслiдком тiеi методи, яка силомiць залучае дiтей до релiгii та яку я випробував на собi. В усякому разi, я не можу пригадати, – хоча i бачу ясно, як у дзеркалi, ту далеку пору мого життя, коли в менi ще не прокинулося зрiле мислення, – щоб менi хоч раз довелося вiдчути благочестивий молитовний трепет, нехай навiть у тiй наiвнiй формi, в якiй його вiдчувають дiти.

Ця пора ранньоi, але майже повноi невiри, що збiглася саме з тим вiком, коли душа дитини така податлива та сприйнятлива, i тривала рокiв сiм-вiсiм, видаеться менi тепер безвiдрадним i похмурим лихолiттям, i я звинувачую в цьому цiлком катехiзис та його проповiдникiв. Бо пильнiше вдивляючись у сутiнки, в яких дрiмала моя душа, я все бiльше переконуюся, що не любив Бога моiх дитячих рокiв, а тiльки звертався до нього в нуждi. Лише тепер я зрозумiв до кiнця, що в тi далекi роки я жив немов пiд якимось похмурим i холодним покровом, що приховував вiд мене добру половину навколишнього свiту, отупляв мiй розум i робив мене покiрним i боязким, так що я не розумiв людей i не вмiв висловити того, що я сам думав i вiдчував, а моi наставники бачили в менi загадку i, не знаючи, як до неi пiдступитися, твердили: «Дивний овоч росте в нашому городi, – не знаеш, що з ним i робити!»

Роздiл десятий

Дитячi iгри

Тим охочiше я проводив час наодинцi з самим собою, у своему таемному дитячому маленькому свiтi, який я мимоволi змушений був сам для себе створити. Матiнка дуже рiдко купувала менi iграшки, думаючи лише про те, як би приберегти кожен зайвий грiш на майбутне, коли я виросту, i вважала непотрiбними всякi витрати, якщо тiльки вони не призначалися на найнеобхiднiше. Замiсть цього вона намагалася розважити мене тривалими розмовами, розповiдаючи менi всiлякi iсторii зi свого життя та з життя iнших людей, а позаяк жили ми усамiтнено, ця звичка полюбилась i iй самiй. Проте нi бесiди з матiнкою, нi години, проведенi в дивовижному домi нашоi сусiдки, все-таки не могли заповнити мого дозвiлля; я вiдчував потребу в якiйсь бiльш живiй справi, хотiв чимось зайняти своi руки, але все це знову-таки залежало вiд мого вмiння майструвати. Незабаром я зрозумiв, що не можу розраховувати на допомогу зi сторони, i заходився сам виготовляти собi iграшки. Папiр i дерево, незмiннi помiчники в таких випадках, скоро набридли менi, тим бiльше що у мене не було ментора, який навчив би мене прийомам цього мистецтва. Тодi безмовна природа сама дала менi те, що я марно шукав у людей. Придивляючись здалеку до моiх однолiткiв, я помiтив, що деякi хлопчики е володарями невеликоi колекцii, що складалася головним чином iз мiнералiв i метеликiв, i що, гуляючи за мiстом, вони самi поповнюють своi зiбрання за вказiвками вчителя або батька. Наслiдуючи iх, я зайнявся колекцiонуванням за власним розумiнням i зробив низку ризикованих експедицiй на струмок i вздовж рiчки, де виблискували пiд сонцем наноси зi строкатоi прибережноi гальки. Незабаром я зiбрав чималу колекцiю рiзнобарвних мiнералiв – блискучих шматочкiв слюди та кварцу i ще якихось камiнчикiв, що привернули мою увагу своею незвичайною формою. Шматки шлаку, викинутi в рiчку де-небудь на гiрському заводi, я теж брав за зразки рiдкiсних порiд, злитки скла – за коштовне камiння, а старий мотлох, подiбний до осколкiв полiрованого мармуру та завиткiв свiтлопрозорого алебастру, що перепадав менi вiд панi Маргрет, був у моiх очах чимось надзвичайно стародавнiм i рiдкiсним, наче його було знайдено у розкопках. Я наготував ящикiв i коробок на всю колекцiю та забезпечив кожен предмет ярличком iз красномовним написом. Коли в нашому дворику з’являлося сонце, я зносив усi моi скарби вниз, перемивав камiнчик за камiнчиком у струменi джерела, пiсля чого розкладав iх на сонцi, щоб вони просохли, i довго милувався iх блиском. Потiм я укладав iх у попередньому порядку по коробочках, а найцiннiшi екземпляри ретельно обгортав шматочком бавовни, насмиканоi з величезних тюкiв на пристанi або коло торгового складу. Цього заняття менi вистачило надовго, одначе мене цiкавив тiльки зовнiшнiй бiк справи, i коли я помiтив, що iншi хлопчики знають назву кожного каменю, що в iх колекцiях е чимало дивовиж, абсолютно для мене недоступних, таких, як кристали та зразки рiзних руд, коли менi стало ясно, що всi вони вже дещо тямлять у цих речах, у той час як я нiчого в них не тямлю, – тодi у мене пропав усякий iнтерес до гри, i я тiльки засмучувався, дивлячись на моi камiнчики. Занедбанi iграшки були для мене в той час якимось мертвим вантажем, i я не мiг спокiйно дивитися на них; якщо рiч ставала менi непотрiбною, я поспiшав ii спалити або заховати кудись подалi, i ось одного прекрасного дня я навантажив на себе всi своi каменi, з чималим зусиллям вiднiс iх до рiчки, кинув у хвилi й, сумний i зажурений, побрiв додому.

Тепер я вирiшив взятися за жукiв i метеликiв. Матiнка зробила менi сачок i часто сама ходила зi мною на луки; вона схвалювала мою нову затiю, позаяк вона явно не вимагала нi складних пристосувань, нi будь-яких витрат. Я ловив усе, що тiльки потрапляло менi на очi, i незабаром незлiченна безлiч гусениць знемагали у мене в неволi. Але я не знав, чим iх годувати, та й узагалi не вмiв iз ними поводитись, i жодна з моiх вихованок не перетворилася на метелика. Крiм того, я ловив i живих метеликiв, i блискучих жукiв, яких треба було умертвляти i зберiгати в iх природному виглядi, i це теж приносило менi чимало клопоту i прикрощiв, бо, потрапивши в моi безжальнi руки, цi тендiтнi божi створiння наполегливо чiплялися за свое життя. Коли ж вони нарештi вмирали, вiд iх забарвлення i природноi принади не залишалося й слiду, i на моiх шпильках красувалося збiговисько розтерзаних мученикiв, що викликали жалiсть. Та й сама процедура умертвiння втомлювала та збуджувала мене, бо я не мiг спокiйно дивитися на муки цих тендiтних маленьких iстот. Не можна сказати, що то була якась невластива дитинi чутливiсть; неприемних чи байдужих менi тварин я здатний був мучити, як це роблять усi дiти; просто я був несправедливо упереджений до цих строкатих створiнь i жалiв iх скорiше тому, що вони красивiшi за iнших. Їх тлiннi останки незмiнно налаштовували мене на меланхолiйний лад, тим бiльше що з кожним iз нещасних страждальцiв у мене було пов’язано спогад про щасливий день, проведений на лонi природи, або про яку-небудь пригоду. Кожен iз них вiдтодi, як став моiм в’язнем, i до мученицькоi смертi випив свою чашу страждань, до яких був причетний i я, i iх безмовний прах був для мене красномовним докором.

Однак i це захоплення було забуто, коли я вперше побачив великий звiринець. Я негайно ж намiрився завести у себе такий же i набудував безлiч клiток i клiточок. Із бiльшою ретельнiстю я пристосовував пiд них ящики та коробки, виготовляючи iх iз картону й дерева та приробляючи до них решiтки з дроту та ниток, залежно вiд сили звiра, для якого призначалася клiтка. Першим мешканцем звiринця була миша, що потрапила до мишоловки, звiдки я перевiв ii в заздалегiдь виготовлену камеру, дiючи при цьому настiльки повiльно й обачно, нiби менi треба оселити за грати щонайменше ведмедя. За нею пiшов молоденький кролик; кiлька горобцiв, досить великий вуж, мiдянка i ще кiлька ящiрок рiзноi величини та забарвлення; незабаром з’явився величезний жук-рогач, який знемагав разом з iншими жуками в акуратно поставлених один на одного коробочках. Кiлька великих павукiв з успiхом замiнювали менi лютих тигрiв, бо, по правдi сказати, я страшенно iх боявся i зловив iх у свiй час iз великими пересторогами. Тепер вони були в моiй владi, i я вiдчував моторошно-приемне почуття, спостерiгаючи за ними, поки в один прекрасний день один iз них не вирвався з клiтки i, несамовито перебираючи лапками, забiгав у мене по руцi та по одягу. Я дуже злякався, але це тiльки посилило мiй iнтерес до звiринця, i я годував своiх звiряток вельми регулярно та навiть зазивав до себе iнших дiтей, iз поважним виглядом даючи iм пояснення з приводу кожноi iстоти. Пташеня шулiки, якого менi вдалося придбати, я видавав за королiвського орла, ящiрок – за крокодилiв, а вужiв обережно виймав iз купи ганчiрок, де вони лежали, i обвивав iх кiльцями навколо тiла ляльки. Інший раз я цiлими годинами сидiв один бiля журних у неволi звiрiв i спостерiгав за iхнiми рухами. Миша давно вже прогризла дiрку i вислизнула, у мiдянки був зламаний хребет, хвости всiх крокодилiв теж були вiдламанi, кролик до того охляв, що був схожий на скелет, i все ж не вмiщувався у своiй клiтцi, всi iншi iстоти дохли одна за одною, i це наводило мене на сумнi роздуми, так що я вирiшив убити i поховати всiх пiдряд. Я взяв тонкий i довгий залiзний прут, розжарив один кiнець i, просовуючи його тремтячою рукою то в одну, то в iншу клiтку, мало не влаштував страшне кровопролиття. Проте моi звiрята встигли вже менi полюбитися, i, побачивши здригання руйнованого живого тiла, я перелякався й не змiг довести справу до кiнця. Я побiг у двiр, викопав пiд горобинами яму, покидав туди абияк усiх моiх вихованцiв, мертвих, напiвмертвих i живих, i квапливо закопав iх разом iз клiтками. Побачивши мене за цим заняттям, матiнка сказала, що я мiг би просто вiднести звiрiв подалi вiд дому i випустити iх на волю, – можливо, там вони вiдiйшли б. Я зрозумiв, що вона мае рацiю, i каявся у вчиненому; лужок пiд горобинами довго ще вселяв менi жах, i я так нiколи й не наважився пiддатися тiй дитячiй цiкавостi, яка завжди спонукае дiтей знову викопувати те, що вони одного разу закопали, аби подивитися, що вийшло.

У будинку панi Маргрет я знайшов собi нову забаву. Виявивши серед ii книг на рiдкiсть безглуздий порадник iз теософii, що мiстив проiлюстрованi описи рiзноманiтних наiвних експериментiв, я вичитав там мiж iншим повчання для влаштування дослiду, який дозволяе наочно показати всi чотири стихii. Дотримуючись цих вказiвок, я взяв велику колбу i наповнив ii на чверть пiском, на чверть водою, потiм олiею, а останню чверть залишив порожньою, тобто наповненою повiтрям. Речовини вiдокремилися одна вiд одноi й розмiстилися в колбi згiдно зi своею питомою вагою, так що я мiг на власнi очi бачити чотири стихii, замкнутi в обмеженому просторi: землю, воду, вогонь (горюча олiя) i повiтря. Гарненько збовтавши вмiст колби, я перемiшував речовини, в результатi чого виникав хаос, потiм вiн незмiнно прояснявся, i це високовчене заняття приносило менi чимале задоволення.

Потiм я брав аркушi паперу та малював на них за зразком, узятим iз тiеi ж книги, величезнi сфери, покресленi вздовж i впоперек колами та лiнiями, облямованi кольоровими смугами i поцяткованi цифрами та латинськими лiтерами. Чотири сторони свiту, зони та полюси, зiрки й туманностi, стихii, темпераменти, чесноти i вади, люди i духи, земля, пекло, чистилище, сiм небесних сфер – усе це було безладно, але все ж у деякiй послiдовностi навалено в одну купу, так що розбиратися в цiй премудростi було справою головоломною, але захоплюючою. Всi сфери були населенi людськими душами, що дiлилися на розряди, кожен iз яких мiг процвiтати тiльки в певнiй сферi. Я позначав iх зiрочками, а зiрочкам давав iмена: вищого блаженства зазнавав мiй батько, душа якого мешкала всерединi трикутника, що зображував око Господне, бiля самiсiнькоi зiницi; через це всевидюще око вона, здавалося, дивилась на матiнку й на мене, що гуляли в найкрасивiших мiсцевостях, якi тiльки е на землi. Зате моi недруги всi до одного знемагали в пеклi, в товариствi нечистого, якого я зобразив iз довжелезним хвостом. Зважаючи на те, як поводились окремi люди, я змiнював iх мiсцеперебування, переселяв iх у виглядi заохочення в тi сфери, де жила публiка чистiша, або виганяв iх туди, де стоiть плач i скрегiт зубовний. Інших я пiддавав випробуванню, i вони витали у мене мiж небом i землею; iнодi я навiть зводив разом душi двох людей, якi за життя терпiти один одного не могли, i прирiкав iх на спiльне ув’язнення в якiй-небудь вiддаленiй сферi або, навпаки, розлучав двох люблячих, насилав на них багато рiзних негараздiв, а потiм улаштовував iм радiсну зустрiч в iншому, блаженному свiтi. Таким чином я тримав пiд наглядом усiх вiдомих менi людей, старих i молодих, i в цiлковитiй таемницi вiд них розпоряджався iхнiми долями.

Далi в теософii рекомендувалося зайнятися виливанням у воду розтопленого воску, – не пам’ятаю вже, що саме був покликаний продемонструвати цей експеримент. Наповнивши водою кiлька аптечних склянок, я почав бавитися, роздивляючись химернi форми, яких набував застигаючий вiск, а потiм закупорив склянки i поповнив ними моi науковi колекцii. Цi манiпуляцii зi склянками припали менi до смаку, а коли я набрiв на анатомiчний музей при лiкарнi та, завмираючи вiд страху, нашвидку пробiг по його залах, у мене виникла нова iдея на цей рахунок. Справа в тому, що тi посудини з ембрiонами та виродками, якi я все-таки встиг розгледiти, викликали у мене жвавий iнтерес, i, побачивши в них чудовi зразки для моеi колекцii, я вирiшив вилiпити щось подiбне. В однiй iз шаф у матiнки зберiгалися шматки суворого, а також i вибiленого полотна, натканого нею в години дозвiлля, i в тiй же шафi було приховано, а потiм забуто кiлька плиток чистого воску, якi свiдчили, що багато рокiв тому господиня будинку старанно займалася бджiльництвом. Вiдламуючи вiд цих плиток усе бiльшi шматки, я почав лiпити курйозних великоголових чоловiчкiв, точнiсiнько таких, як у музеi, тiльки трохи менших, i прагнув усiляко урiзноманiтнити iх i без того фантастичний вигляд. Я намагався роздобути якомога бiльше склянок усiлякоi форми i величини та пiдганяв пiд них моi фiгурки. У високих та вузьких флаконах iз-пiд одеколону, в яких я вiдбивав шийку, бовталися на ниточцi довготелесi та худi суб’екти, в плоских i широких банках iз-пiд мазi тулилися роздутi, як пузир, карлики. Замiсть спирту я наповнював судини водою i давав кожному з iхнiх мешканцiв яке-небудь кумедне прiзвисько, позаяк лiплення фiгурок виявилася превеселим заняттям, i мiй спочатку суворо науковий iнтерес непомiтно змiнився iнтересом до гумористичного боку справи. Коли у мене набралося десяткiв три таких красенiв i кiнчався вiск, я вирiшив охрестити всю чесну компанiю i забезпечив моi творiння кличками на кшталт Пташиний Нiс, Кривонiжка, Кравчик, Круглопузик, Ганс Пупок, Воскогриз, Восковик, Медовий Чортик та iншими подiбними до цих iменами. Я тут же склав для кожного з них короткий життепис i довго ще з захопленням придумував подробицi iх минулого життя, яке вони провели в тiй горi, звiдки, за розповiдями наших нянечок, беруться маленькi дiти. Я навiть виготовив для кожного особливу таблицю зi сферами, де зазначав усi його добродiйнi або поганi вчинки, i якщо хто-небудь iз них викликав на себе мое невдоволення, я чинив iз ним точно так само, як iз живою людиною, i вiдправляв його на помешкання в яку-небудь гiршу мiсцевiсть. Усе це я проробляв у однiй вiддаленiй кiмнатцi, де стояв мiй улюблений потемнiлий вiд часу стiл iз кiлькома висувними шухлядками. Одного вечора, коли вже сутенiло, я розставив на ньому всi моi склянки, так що утворилося коло, всерединi якого красувалися чотири стихii, i, розклавши яскраво розфарбованi таблицi, освiтлюванi восковими чоловiчками, що тримали в руках запаленi гноти, занурився у вивчення сузiр’iв на картах, викликаючи зi строю та пiддаючи огляду по черзi то Восковика, то Кривонiжку, то Пташиного Носа, зважаючи на те, чий гороскоп я складав. Раптом я ненавмисно штовхнув стiл, так що склянки дзвякнули, а восковi чоловiчки захитались i засмикалися. Це менi сподобалось, i я почав ритмiчно постукувати по столу, а вся компанiя затанцювала в такт ударам; тодi я заспiвав i затарабанив по столу ще голоснiше й несамовитiше, так що склянки вiдчайдушно задеренчали, стукаючись одна об одну. Як раптом за моею спиною хтось пирхнув, i в кутку блиснули двое яскравих очей. Це була якась чужа, дуже велика кiшка, що виявилася замкненою в кiмнатцi, вона досi сидiла тихенько, а тепер злякалася шуму. Я хотiв прогнати ii, але вона погрозливо вигнула спину, наiжачилась i з гучним бурчанням витрiщилася на мене; злякавшись, я вiдчинив вiкно i кинув у неi склянку; кiшка спробувала скочити на пiдвiконня, але зiрвалась i знову перейшла в наступ. Тут я взявся шпурляти в неi одну фiгурку за одною; спочатку вона забилася в страшних судомах, потiм скрутилась у клубок, готуючись до стрибка, а коли я нарештi метнув iй просто в голову всi чотири стихii, вона опинилась у мене на грудях i запустила кiгтi в мою шию. Я звалився пiд стiл, свiчки погасли, i, опинившись у темрявi, я почав кричати i кликати на допомогу, хоча кiшка вже втекла. Матiнка, що ввiйшла в кiмнату саме в той момент, коли кiшка вибиралася на волю, застала мене лежачим на пiдлозi майже непритомного, а навколо мене струмками текла вода i всюди валялися осколки скла та страшнi потвори. Вона нiколи не звертала уваги на мою метушню в комiрчинi, радiючи з того, що я поводжуся тихо й не сумую, i тепер iз подивом слухала мою плутану розповiдь про подiю. Попутно вона виявила, що ii запас воску сильно пiдтанув, i вже з деякими ознаками гнiву почала розглядати руiни мого загиблого свiту.

Це подiя наробила чимало галасу. Панi Маргрет попросила розповiсти, як було дiло, побажала особисто оглянути розфарбованi карти та iншi слiди того, що сталось i дiйшла висновку, що тут явно щось негаразд. Вона побоювалася, що, читаючи ii книги, я мiг, чого доброго, набратись якихось небезпечних секретiв, що залишилися недоступними для неi самоi через ii невмiння читати як слiд, i урочисто, мовби даючи зрозумiти, що вважае справу вельми серйозною, замкнула найбiльш пiдозрiлi книги в шафу. У той же час вона потай вiдчувала певне задоволення, – адже вона давно вже говорила, що все це зовсiм не такi нешкiдливi речi, як думають iншi, i, як видно, була ii правда. Вона була твердо переконана в тому, що завдяки ii книгам я ледве не став чарiвником-початкiвцем.

Роздiл одинадцятий

Театральнi пригоди. – Гретхен i мавпа

Пiсля всiх цих невдач мое самiтництво й тихi iгри наодинцi з самим собою обридли менi, i я зiйшовся з компанiею хлопчакiв, якi весело проводили час, влаштовуючи театральнi вистави у великiй старiй бочцi. Вони повiсили перед бочкою завiсу, й тi деякi щасливцi, яким вони милостиво дозволяли бути глядачами, змушенi були шанобливо очiкувати, поки актори закiнчать своi таемничi приготування. Потiм завiса перед святилищем мистецтва вiдкривалася, кiлька лицарiв у паперових обладунках нашвидку обмiнювалися досить мiцними лайливими промовами, а покiнчивши з цим, вiдразу ж починали дубасити один одного й падали замертво в той момент, коли опускалася дiрява завiса, зроблена зi старого килима. Побачивши, що я тямущий хлопчина, вони незабаром вiдкрили менi доступ у бочку, i з моiм приходом репертуар вiдразу ж набув бiльш визначеного характеру, позаяк я почав пiдбирати короткi сценки зi Священного Писання або з народних книг, списуючи слово в слово дiалоги, на якi натрапляв там, i вставляючи мiж ними кiлька сполучних реплiк вiд себе. Крiм того, я висловив побажання, щоб у акторiв був окремий вхiд, що дозволило б iм не показуватися публiцi до початку вистави. З цiею метою ми довго пиляли, рубали та буравили днище бочки, поки не вийшла дiра, через яку сяк-так мiг пролiзти воiн у повному озброеннi, й не можна було без смiху дивитись, як вiн починае виконувати свiй ефектний монолог iз трагiчними завиваннями, ще не встигнувши виповзти з дiри i стати на весь зрiст. Потiм ми натягали зелених гiлок, аби перетворити середину бочки на лiс; я утикав ними всi стiнки, залишивши вiльним тiльки зверху отвiр для затички, звiдки мали лунати голоси небожителiв. Один iз хлопчикiв принiс добрячий кульок сценiчноi пудри, що вельми пожвавило нашi вистави та додало iм деякого блиску.

Одного разу ми розiгрували iсторiю про Давида i Голiафа. На початку п’еси на сценi показалися фiлiстимляни, якi поводились як справжнi язичники; поштовхавшись у бочцi, вони вийшли назовнi, на просценiум. Потiм почали виповзати дiти iзраiльськi; вони були у великiй тузi й, гiрко нарiкаючи, стали по iнший бiк бочки, i тут з’явився Голiаф, довготелесий старший хлопчисько, що викликав своiми смiховинними кривляннями дружний смiх обох ворогуючих сторiн i всiеi публiки; вiн довго ще куражився, як раптом Давид, миршавий, але лиходiйний хлопчина, вирiшив покласти край його хвастощам i, взявши свою пращу – зброя, якою вiн володiв досконало, – метнув у нього великий каштан i влучив просто в лоб. Не бажаючи залишатися в боргу, розлючений Голiаф з усiеi сили стукнув Давида по головi, й тут героi вчепилися один в одного й затiяли вiдчайдушну бiйку. Глядачi та обидва бездiяльнi вiйська гучними оплесками висловлювали своi симпатii до того чи iншого з супротивникiв; я ж сидiв верхи на бочцi з недогарком свiчки в однiй руцi та з набитою канiфоллю глиняною люлькою в iншiй i зображував Зевса, метаючи крiзь дiрку величезнi блискавки, так що в зелених гiлках невпинно звивалися язики полум’я, а срiбний папiр на шоломi Голiафа таемничо мерехтiв у iх трепетному свiтлi. Час вiд часу я на хвилинку заглядав у бочку, а потiм знову брався розсипати блискавки, щоб iще бiльше роздратувати доблесних бiйцiв, i щиросердо вважав себе володарем свiту, як раптом мое царство захиталося, перевернулось, i я злетiв iз мого захмарного трону, бо врештi-решт Голiаф здолав-таки Давида i з силою жбурнув його об стiнку. Тут здiйнявся страшенний крик, на мiсце подii наспiв власник бочки, i, виявивши самовiльно виробленi нами переробки, оголосив наш iмпровiзований театр закритим, причому не обiйшлося без лайки та запотиличникiв.

Одначе, ми не дуже-то горювали про наш утрачений рай, оскiльки незабаром пiсля цього в мiсто приiхала трупа нiмецьких акторiв, аби з дозволу начальства спорудити перед його жителями храм пристрастей людських, набагато бiльш досконалий, нiж усе те, що досi створили нашi любителi, дорослi й дiти. Мандрiвнi артисти влаштувалися в однiм iз мiських готелiв, перетворивши його простору танцювальну залу на театральне примiщення, i зняли ще й усi вiльнi кiмнати та кутки скромнiшi, заповнивши iх своiми чадами i домочадцями. Тiльки директор трупи жив на широку ногу i мав у своему розпорядженнi бiльш iмпозантне житло.

Готель, перетворений на театр, iз його гамiрним життям вабив нас не лише вечорами, коли давалися вистави, – в денний час там теж було на що подивитись, i ми простоювали перед ним цiлими годинами, аби ближче роздивитися героiв дня – королiв i принцес, що час вiд часу з’являлися бiля пiд’iзду й викликали наше захоплення смiливiстю та витонченiстю свого вбрання та манер, – i, до речi, не пропустити жодного з робiтникiв, якi переносили то приладдя для облаштування сцени, то кошики з червоними плащами, шпагами та iншим реквiзитом. Але найчастiше ми проводили час бiля прибудованого ззаду вiдкритого навiсу, де працював художник; оточений батареею вiдер iз фарбами, недбало засунувши одну руку в кишеню, вiн творив справжнi дива над розкладеними перед ним полотнищами та смугами картону, перетворював з кожним помахом його без мiри довгого пензля. Я чiтко пам’ятаю, яке глибоке враження справили на мене легкi та впевненi рухи його руки, коли вiн розписував кiмнату з червоними шпалерами й обабiч вiкна, як за помахом чарiвноi палички з’явилися легкi, майже прозорi бiлi гардини; побачивши цi вмiло нанесенi штрихи та цяточки, бiлi на червоному тлi, я немов прозрiв: адже я завжди дивився на такi речi як на диво, не розумiючи, в чому тут секрет, тим бiльше що досi менi доводилося бачити iх тiльки у вечiрньому освiтленнi. У той момент у мене зародилося перше невиразне поняття про те, що становить сутнiсть живопису; густi фарби, що вiльно наносяться на прозору матерiю та щiльно вкривають ii, роз’яснили менi багато чого; пiсля цього я почав уважно розглядати кожну картину, що потрапляла менi на очi, намагаючись визначити, де проходить межа, що роздiляе цi двi сфери, i зробленi мною вiдкриття допомогли менi стати вище наiвного уявлення про мистецтво як про щось надприродне, чого я сам так нiколи й не навчуся, стати вище забобону, перед яким iншi люди безпораднi.

Вечорами, перед спектаклем, ми були незмiнно на своему мiсцi, всi, як один, i шастали навколо будiвлi, як кiт бiля комори. Знаючи ощадливiсть матiнки, я й думати не смiв про те, щоб потрапити до храму мистецтва законним шляхом, i почувався якнайкраще в компанii моiх приятелiв зi школи бiднякiв, якi змушенi були проникати туди так само, як i я, тобто надаючи дрiбнi послуги або ж пускаючись на рiзнi вiдчайдушнi хитрощi. Менi самому вже не раз вдавалось iз завмиранням серця прослизнути в переповнену залу; коли завiса пiднiмалась, я спочатку iз задоволенням зупинявся очима на декорацiях, потiм на костюмах виконавцiв, i тiльки пропустивши неабияку частину дii, занурювався у вивчення фабули. Незабаром я уявив себе великим знавцем театру i вiв тривалi суперечки з друзями, намагаючись при цьому здаватися байдужим. Ця роздвоенiсть – напускна байдужiсть знавця i захоплене здивування будь-якою, навiть найпосереднiшою п’есою – вже починала дратувати мене, i я палко мрiяв зробити щось таке, що вiдразу ж вiдкрило б менi доступ за лаштунки, щоб побачити ближче звабливе видовище та його учасникiв i зрозумiти, якими засобами вони цього досягають; менi думалося, що це найкраще мiсце на землi й нiде не живеться так добре, як там, де люди – вищi iстоти, якi не знають суетних земних пристрастей. Я зовсiм не сподiвався, що мое бажання коли-небудь здiйсниться, як раптом менi допомiг несподiваний щасливий випадок.

Одного разу, – того вечора якраз давали «Фауста», – ми стояли бiля бiчного входу i зовсiм було зневiрилися потрапити до зали. Ми знали, що сьогоднi в театрi покажуть преславного доктора Фауста, з яким ми встигли досить добре познайомитись, а також сатану в усiй його красi, але всi нашi звичайнi лазiвки були на цей раз закритi й перешкоди, котрi стали на нашому шляху, здавалися нездоланними. Засмученi, ми слухали звуки увертюри, яку виконували аматори з числа поважних городян, i ламали голову над тим, чи не можна все ж як-небудь пробратися до зали. Був темний осiннiй вечiр, холодний дощ накрапав не перестаючи. Я змерз i вже подумував, чи не пiти менi додому, тим бiльше, що матiнка не раз лаяла мене за моi вечiрнi прогулянки, як раптом у потемках вiдчинилися дверi, i вискочив звiдти добрий дух в особi капельдинера i крикнув: «Гей ви, шибеники! Завiтайте сюди! Трое чи четверо з вас будуть сьогоднi грати на сценi!» Почувши цi слова, що пролунали як якесь чарiвне заклинання, ми негайно ж кинулися в дверi, й найсильнiшi протиснулись уперед, – адже в таких випадках кожен мае право думати тiльки про самого себе. Одначе капельдинер прогнав iх, заявивши, що вони занадто високi й товстi, оглянув заднi ряди, де стояли малюки, якi не дуже-то сподiвалися на успiх, пiдкликав мене i сказав: «Ось цей пiдiйде, з нього вийде прекрасна мавпа!» Потiм вiн вихопив iще двох iнших таких же хирлявих хлопчакiв, замкнув за нами дверi й повiв нас за собою до невеликоi зали, який слугував костюмерною. Ми навiть не встигли розгледiти купи костюмiв, обладункiв та зброi, що лежали там, бо нас швидко роздягли i зашили в дивовижнi шкури, якi сховали все тiло з нiг до голови. Маска з мавпячою мордочкою, що вiдкидалась, як капюшон, i довгi хвости, якi ми тримали в руках, зовсiм змiнили нас, i лише тепер, побачивши себе в цьому новому образi, ми зрозумiли, як нам пощастило, просяяли вiд захоплення й почали вiтати один одного.

Потiм нас провели на сцену, де нас радо зустрiли двi великi «мавпи», якi нашвидку пояснили нам, у чому полягатимуть нашi обов’язки. Ми швидко зрозумiли, що вiд нас вимагаеться, й успiшно довели свое вмiння ходити колесом i стрибати, як мавпи, а також грацiозно качати кулю, пiсля чого нас вiдпустили до початку нашого виступу. Ми розгулювали з поважним виглядом серед строкатого збiговиська людей, якi безладно товпились у вузькому проходi мiж справжнiми та намальованими стiнами; я дивився, не зводячи очей, то на сцену, то за лаштунки i з захватом спостерiгав за тим, як iз безликого хаосу, що глухо та неспокiйно гудiв, безшумно i непомiтно виникали стрункi живi картини та окремi фiгури, якi раптово з’являлись у просторiй, яскраво освiтленiй рамi й розмiрено рухалися там, немов у якомусь потойбiчному свiтi, а потiм так само загадково знову зникали в темрявi. Артисти смiялись i жартували, мило базiкали та сварились один з одним: але от хто-небудь iз них несподiвано покидае своiх спiврозмовникiв; одна мить – i вiн уже стоiть в урочистiй позi один на один зi знадливими чудесами чарiвного царства, i його обличчя, звернене до моря невидимих для мене глядачiв, виявляе таку смиреннiсть, немов перед ним зiбралася рада богiв. Не встигну я озирнутись, як вiн знову з’являеться серед нас i, як нiчого не сталося, продовжуе перервану розмову та знову розводить нiжнi розмови або свариться з ким-небудь, а в цей час вiд натовпу артистiв уже вiдокремився хтось iнший, аби знову виконати те ж саме. У цих людей було два життя, й одне з них, напевно, тiльки марилось iм; однак я нiяк не мiг зрозумiти, яка з двох сторiн цього подвiйного життя була для них сном i яка – самою дiйснiстю. І в тiй i в iншiй були, як видно, своi радощi та прикрощi, змiшанi однi з одними порiвну, але та частина сцени, яку було видно публiцi, уявлялася менi свiтлим царством розуму та людськоi доблестi, де вiчно свiтить сонце, i, поки не опускали завiсу, це царство жило повним, справжнiм життям; як тiльки вона падала, все знову розпливалось у невиразний примарний хаос. Деякi мешканцi цього похмурого, схожого на заплутаний сон свiту справляли на мене враження людей поривчастих i пристрасних, i менi здавалося, що там, у кращiй половинi iхнього життя, вони були найблагороднiшими i незабутнiми героями; що ж до тих, хто зблизька мав спокiйний, байдужий i миролюбний вигляд, то там, на тлi всiеi цiеi пишноти, iх роль була досить жалюгiдною. Текст п’еси був нiби музикою, яка оживляла все, що вiдбувалося на сценi. Тiльки-но вона замовкала, дiя припинялась, як годинник, коли в ньому закiнчуеться завод. Поезiя «Фауста», що викликае трепет у кожного нiмця, тiльки-но вiн почуе хоч один рядок, цю вражаюче вiрно схоплену соковиту народну мову, лилася безперервно, як прекрасна пiсня, i я радiв i дивувався разом з усiма ii красi, хоча сенс усього почутого доходив до мене так важко, нiби я й справдi був мавпою.

Раптом я вiдчув, що мене схопили за хвiст i тягнуть спиною вперед на сцену, перетворену на кухню вiдьми, де вже весело скакали всi iншi мавпи. З партеру смутно бiлiла та виблискувала незлiченна кiлькiсть облич i очей. Захоплений моiми спостереженнями, я й не помiтив, як на сценi з’явилися декорацii, що зображували кухню вiдьми, й упустив так багато цiкавого, що тепер не знав, на що менi й дивитися: чи то на навколишню фантастичну обстановку, на страшнi пики та примари, чи то на витiвки Мефiстофеля, вiдьми та моiх товаришiв-мавп. Зовсiм забувши, що й сам я теж мавпа i мушу грати свою роль, забувши розученi кривляння та стрибки i все на свiтi, я спокiйнiсiнько почав спостерiгати за тим, що робили iншi. У цей час Фауст захоплено дивився в чарiвне дзеркало, i мене розбирала цiкавiсть, що ж таке там можна побачити. Наслiдуючи йому, я подивився в той же бiк; мигцем ковзнувши по порожньому, намальованому дзеркалу, мiй погляд спрямувався далi, й там, у штовханинi закулiсного життя, передi мною постало те бачення, про яке говорив Фауст. Гретхен саме готувалася до виходу; мабуть, вона була чимось глибоко схвильована, позаяк довго i ретельно витирала обличчя бiлою хусткою, немов бажаючи приховати слiди слiз, а потiм почала накладати останнi мазки гриму, час вiд часу обертаючись, аби кинути уривчасту фразу комусь, хто стояв позаду неi. Вона була дуже гарна собою, i я весь вечiр очей iз неi не зводив, незважаючи на те, що моi стараннi побратими-мавпи пiвголосом лаяли мене i навiть намагалися непомiтно дати менi стусана. І ось, опинившись нарештi в тих вищих сферах, куди я ще недавно так мрiяв потрапити, я пристрасно бажав тепер одного: скорiше повернутися туди, де виднiлася огрядна фiгура моеi красунi.

Нарештi термiн нашого перебування на сценi закiнчився, i я безславно зiйшов або, вiрнiше, в нетерпiннi зiстрибнув iз пiдмосткiв, зробивши тим самим мiй перший i останнiй вдалий стрибок, i постарався стати так, аби бути якомога ближче до прекрасного видива. Але тут наспiв вихiд Гретхен, i через хвилину вона була на сценi, наодинцi з публiкою, так що i цього разу я мiг бачити ii тiльки здалеку.

Вона була, як видно, чимось сильно розчарована, а тому ii гра являла собою дивну сумiш грацii та явного гнiву. Це поеднання погано в’язалося з образом Гретхен, але зате воно надавало виконавицi своерiдноi принадностi, я вiд усiеi душi спiвчував iй, ненавидiв ii ворогiв, невiдомих менi, i, здогадуючись, що вона тут головна героiня, щойно склав про неi цiлу романтичну iсторiю. Однак подальша доля Гретхен складалася трагiчно, i незабаром швидкоплинне породження моеi фантазii стало розпливатися й непомiтно для мене злилося з дiею самоi п’еси. Сцену в темницi, коли Гретхен лежить на соломi й говорить як у мареннi, актриса грала з такою досконалiстю, що мене вiд страху кидало в тремтiння, i все-таки, весь палаючи вiд хвилювання, я жадiбно насолоджувався прекрасними рисами цiеi вкрай нещасноi жiнки; адже я думав, що вона i справдi нещасна, i був вражений i в той же час глибоко задоволений цiею сценою, сильнiше якоi я досi нiчого не бачив i не чув.

Завiса опустилась, i за лаштунками почалася метушлива, безладна бiганина, а я нишпорив у всiх пiд ногами в пошуках аркушiв паперу, якi я ще ранiше помiтив у руках директора трупи i в акторiв; нарештi я знайшов iх у куточку за однiею з бутафорських стiн. Менi не терпiлося заглянути в цi списанi аркушi, що таiли в собi таку величезну силу впливу, i незабаром я весь поринув у читання ролей. Але хоча я вже збагнув i вiдчув зовнiшню, тiлесну оболонку трагедii в особi ii героiв, написанi на паперi слова, ця мова знакiв, якою великий поет висловлював свою зрiлу, мужньо-сувору думку, були абсолютно недоступнi нерозвиненому розуму дитини; самовпевнений юнак, який дерзнув проникнути у вищi сфери, змирився, знову побачивши себе перед замкненими дверима, i незабаром я мiцно заснув над моiми вченими заняттями.

Коли я прокинувся, в театрi було тихо й безлюдно, вогнi були погашено, i мiсяць-повня лив свое свiтло через кулiси на сцену, де панував химерний безлад. Я не мiг збагнути, що зi мною i де я перебуваю, а проте, коли я усвiдомив свое становище, мене охопив страх, i я почав шукати вихiд, але дверi, через якi я увiйшов, виявилися замкненими. Тодi я примирився зi своею долею й вирiшив iще раз оглянути примiщення та всi дивовижi, що були в ньому. Я торкав усю цю паперову пишнiсть, яка шарудiла пiд руками, i, помiтивши коротенький плащ та шпагу Мефiстофеля, що лежали на стiльцi, надiв iх поверх моеi мавпячоi шкури. Вбравшись таким чином, я почав ходити туди й сюди в яскравому свiтлi мiсяця, час вiд часу оголюючи шпагу та роблячи випади. Потiм я виявив блоки, на яких було закрiплено завiсу, i менi вдалося пiдняти ii. Передi мною вiдкрилася темна, чорна зала для глядачiв, що дивилася на мене, як око слiпого; я спустився в оркестр, де безладно лежали iнструменти; тiльки скрипки були дбайливо укладенi в своi футляри. На литаврах лежали витонченi точенi палички; я взяв iх у руки i нерiшуче вдарив по туго натягнутiй шкiрi, яка видала приглушений рокiтливий звук. Тодi я осмiлiв i вдарив сильнiше, потiм iще сильнiше, так що врештi-решт вибухнула цiла буря звукiв, якi розiгнали нiчну безмовнiсть порожньоi зали. З моеi примхи гуркiт то наростав, то завмирав, а моторошнi, повнi очiкування паузи, коли вiн стихав зовсiм, подобалися менi ще бiльше. Я тарабанив доти, поки сам не злякався; тодi я кинув палички, вилiз iз оркестру i, не наважуючись пiдвести голову, пробiг по лавках, якi стояли в партерi, й забився в найдальший куток. У порожнiй залi було холодно i страшно, й менi захотiлося додому. У цьому кiнцi зали вiкна були щiльно зачиненi, так що таемниче свiтло мiсяця осявало тiльки сцену, де все ще стояли декорацii темницi. Дверцята на задньому планi так i залишилася вiдчиненими, i блiдий промiнь мiсяця падав на постелену бiля неi солому, де було ложе Маргарити; менi згадалася красуня Гретхен та страта, що загрожуе iй, i, дивлячись на безмовну, залиту чарiвним сяйвом темницю, я вiдчував iще бiльше благоговiння, нiж Фауст, коли вiн вперше увiйшов до спаленьки Гретхен. Пiдперши щоки обома руками, я почав iз тихим смутком дивитися на сцену, особливо часто зупиняючись поглядом на напiвосвiтленiй нiшi, де лежала солома. Як раптом у темрявi щось заворушилося; затамувавши подих, я подивився в той бiк, – у нiшi стояла бiла фiгура; це була Гретхен, точнiсiнько така, якою я бачив ii востанне. Холодне тремтiння пробiгло по моему тiлу, зуби у мене зацокотiли, але в той же час серце сильно стислося вiд несподiваноi радостi, й на душi стало тепло. Так, це була Гретхен або, можливо, ii привид, хоча здалеку я й не мiг розгледiти риси ii обличчя, вiд чого вона здавалася менi ще бiльш схожою на привид. Вона напружено вдивлялася в темряву, наче шукала когось у залi. Я встав i з серцем, що голосно калатало, попрямував до сцени; переступаючи через лавки, я раз у раз зупинявся, але потiм знову йшов далi, немов якась невидима рука владно штовхала мене вперед. Хутро, в яке я був зашитий, робило моi кроки нечутними, так що вона помiтила мене лише тодi, коли, вилазячи iз суфлерськоi будки на сцену, я потрапив у смугу мiсячного свiтла i постав перед нею в моему дивному вбраннi. Я помiтив, як вона з жаху повернула на мене своi очi, що яскраво блищали, а потiм вiдсахнулася, хоча й не видала жодного звуку. Я тихенько наблизився на крок i знову зупинився; очi моi були широко розкритi, простягненi до неi руки тремтiли, але гаряча хвиля радостi, що захльостувала мене, пiдiгрiвала мою мужнiсть, i я смiливо пiшов просто назустрiч примарi. Але тут вона вигукнула: «Стiй! Звiдки ти такий узявся?» – i в ii голосi й у загрозливо витягнутiй руцi було так багато владноi сили, що я негайно ж зупинився, як заворожений. Ми пильно дивились одне на одного; тепер я добре впiзнавав ii риси; на нiй був бiлий пеньюар, шия i плечi були оголенi та м’яко свiтились, як снiг у зимову нiч. Я вiдразу ж вiдчув, що передi мною жива людина, i показна хоробрiсть, яку я напустив на себе, думаючи, що маю справу з привидом, перетворилася на природну боязкiсть, на збентеження хлопчика, що ненароком побачив так близько жiноче тiло. Що ж до ii самоi, то вона все ще не вирiшила, чи слiд приписати мою появу нечистiй силi, та про всяк випадок запитала ще раз:

– Хто ти, хлопчику?

Я смиренно вiдповiв:

– Мене звуть Генрiх Лее, я грав у вас мавпу, i мене тут замкнули!

Тодi вона пiдiйшла до мене, вiдкинула мою маску, взяла мое обличчя в своi долонi i сказала з гучним смiхом:

– Ах ти, Господи Боже мiй! Та це та сама мавпа, що цiлий вечiр очей з мене не зводила! Ах ти пустун! Так ось хто наробив тут такого шуму! А я-то подумала, що це грiм гримить!

– Так! – вiдповiв я, не зводячи очей iз вирiзу ii сорочки, де бiлiли ii груди, i душу мою знову охопив радiсний молитовний настрiй, якого я не знав уже давно, з того часу, коли я дивився в роззолоченi заходом небеснi далi й менi здавалося, що я бачу там самого Господа Бога.

Я довго ще спокiйно i неквапливо розглядав ii гарне обличчя, з наiвною вiдвертiстю замилувавшись чарiвними лiнiями губ, якi дихали нiжнiстю. Деякий час вона мовчки i серйозно дивилася на мене, потiм промовила:

– А ти, як видно, славний хлопчина, та тiльки ось виростеш i станеш таким же негiдником, як i всi.

З цими словами вона пригорнула мене до себе й кiлька разiв поцiлувала в губи, так що вони завмерли й тiльки в промiжках мiж ii поцiлунками тихо ворушилися, шепочучи молитву, яку я таемно посилав до Бога, вiд усiеi душi дякуючи йому за казкову пригоду, що випала на мою долю.

Потiм вона сказала:

– А тепер залишайся-но ти у мене, поки не розвидниться, це буде найрозумнiше: адже зараз уже далеко за пiвнiч! – І, взявши мене за руку, провела у вiддалену кiмнату; пiсля закiнчення вистави вона влаштувалася тут на нiчлiг i спала, поки ii не розбудив учинений мною нiчний переполох. Вона перестелила свое лiжко, залишивши мiсце в ногах для мене, i, почекавши, поки я там влаштуюся, щiльно закуталася в оксамитову королiвську мантiю й уляглася так, що ступнi ii маленьких нiг легко спиралися на моi груди, вiд чого мое серце радiсно закалатало. Так ми й поснули, точнiсiнько в тiй же позi, як тi кам’янi фiгури на стародавнiх надгробках, де зображено на повний зрiст лицаря, що спить зi своiм вiрним псом у ногах.

Роздiл дванадцятий

Любителi читання. – Брехня

Не з’явившись додому до ночi, я завдав матiнцi стiльки занепокоення та клопоту, що вона суворо заборонила менi гуляти вечорами й вiдвiдувати театр; та й в денний час вона наглядала за мною бiльш ретельно, нiж ранiше, i не дозволяла менi водитися з дiтьми бiднякiв, яких чомусь було заведено вважати поганими та розбещеними хлопчаками. І от приiжджi актори закiнчили своi гастролi в нашому мiстi, а я так i не побачив свою нову знайому, яка остаточно заволодiла тепер моiм серцем. Почувши, що трупа поiхала, я сильно засумував i досить довго був невтiшним. Чим менше я знав про ту краiну, куди вони верстали дорогу, тим бiльш бажаним уявлявся менi свiт, який лежав по той бiк гiр, – заповiтний край туманних мрiй i невиразноi туги.

Приблизно в цей час я близько зiйшовся з одним хлопчиком, сестри якого, вже дорослi дiвицi, були великi любительки читання i зiбрали у себе вдома безлiч поганих романiв. Зачитанi томи з платних бiблiотек, жалюгiдний мотлох, який дiстався у подарунок вiд подруг зi знатних родин або придбаний у лахмiтника, – всi цi досить бруднi на вигляд книги валялись у них на пiдвiконнях, лавках i столах; по недiлях усе сiмейство вiддавалося читанню, причому за цим заняттям можна було застати не тiльки дiвчат i iх кавалерiв, а й батька i матiр, усiх iнших мешканцiв будинку i навiть випадкових гостей. Старi батьки були люди пустi й бачили в читаннi забаву, яка давала iм привiд поплескати язиками, а молодь пiдiгрiвала цими вульгарними, позбавленими смаку книжечками свою уяву або, вiрнiше, шукала в них якийсь iнший, прекрасний свiт, не схожий на навколишню дiйснiсть.

У будинку були книги двох сортiв. Однi носили на собi печатку розбещених вдач минулого сторiччя: листування закоханих, амурнi пригоди; iншi являли собою грубуватi лицарськi романи. Для дiвчат головний iнтерес становили романи любовнi, якi вони читали зi своiми шанувальниками, на кожному словi дозволяючи iм то потиснути собi ручку, то поцiлувати себе; ми ж, хлопчаки, на щастя, були ще абсолютно байдужi до цих книг, сповнених вiдверто чуттевими сценами найгiршого штибу, якi нiчого не говорили нашiй уявi та здавалися нам нудними; зате, поцупивши ту чи iншу книжку про пригоди лицарiв, ми були дуже задоволенi своею здобиччю i негайно ж вiддалялися в який-небудь затишний куточок. Цi вульгарнi твори, де всi мрii та бажання героiв були такi виразнi й настiльки легко збувалися, прийшлися менi дуже до ладу, позаяк там говорилося про любов, i я знайшов у них назву для моiх неясних поривiв, якi я досi сам не зумiв би визначити. Найцiкавiшi iсторii ми незабаром запам’ятали слово в слово i довго, з неослабним iнтересом розiгрували iх в особах; ми давали нашi вистави всюди – то на кам’яних плитах дворiв, то в лiсi, то в горах, – а склад виконавцiв поповнювався просто по ходу дii, за рахунок поступливих малюкiв, яким ми в двох словах пояснювали, що iм треба робити. У ходi цiеi гри ми помалу приточили вiд себе так багато нових епiзодiв i пригод, що вiд первiсного сюжету не залишилось i слiду, – тепер лицарями були вже ми самi, й один iз найсерйознiшим виглядом розповiдав iншому довгу, нескiнченну iсторiю свого кохання i скоених ним подвигiв; зрештою, ми самi безнадiйно заплуталися в сплетенiй нами жахливiй сiтi брехнi: адже, оповiдаючи про своi вигаданi пригоди, кожен iз нас удавав, нiби вiн розраховуе на цiлковиту довiру слухача, а той у своiх же iнтересах прикидався, нiби й справдi вiрить оповiдачевi. Менi було неважко пiдтримувати цю видимiсть правдоподiбностi, оскiльки головну роль у наших оповiдках неодмiнно грала якась блискуча красуня з числа найбiльш знатних дам нашого мiста, i незабаром я й справдi став щирим прихильником i обожнювачем моеi обраницi – тiеi дами, яку я зробив героiнею мого вигаданого роману. Були у нас i могутнi вороги, i небезпечнi суперники, – так ми називали мiж собою поважних, по-лицарськи галантних офiцерiв, яких ми нерiдко бачили на вулицях гордо гарцюючими на своiх конях. У схованках у нас лежали величезнi багатства, ми повновладно розпоряджалися ними, будували чудовi замки у вiддалених куточках краiни, i то один, то iнший з важливим i заклопотаним виглядом заявляв, що iде оглядати своi володiння. Одначе помисли мого приятеля були спрямованi скорiше на збагачення та свое особисте благополуччя, i його уява було зайнята рiзноманiтними хитромудрими планами на цей рахунок, на якi вiн був надзвичайно винахiдливий, у той час як я зосередив усю силу фантазii на своiй дамi серця; що ж стосуеться тих дрiб’язкових турбот про грошовi справи, якi вiн невпинно вигадував, то я вирiшив перевершити його та розправився з ними раз i назавжди, пустивши в хiд iще одну грандiозну брехню – нiбито я знайшов скарб iз незлiченним багатством. Мабуть, це його дратувало, в усякому разi, якщо я був задоволений породженим моею фантазiею свiтом i не дуже-то турбувався про те, наскiльки достовiрнi його хвалькуватi вигадки, то вiн уже почав сумнiватися в достовiрностi того, що розповiдав я, i приставав до мене, вимагаючи доказiв. Одного разу, коли я мимохiдь зауважив, нiби у нас в погребi стоiть цiла скриня, набита золотом i срiблом, йому загорiлося зараз же побачити ii, i вiн довго наполягав на цьому. Я звелiв йому прийти в певний, зручний для мене день i годину, вiн з’явився точно в призначений час, i лише тодi, в останню хвилину, я раптом зрозумiв, у яке делiкатне становище вiн мене поставив. Не розгубившись, я вiдразу ж попросив його почекати бiля дверей, а сам побiг у ту кiмнату, де у матiнки була захована в письмовому столi дерев’яна скринька зi скромними коштовностями у виглядi старовинних i сучасних срiбних монет i декiлькох золотих дукатiв. Ця скарбниця складалася наполовину з сувенiрiв, подарованих колись матiнцi ii хрещеними, наполовину з подарункiв моiх хрещених, i ii повноправним власником вважався я. Кращою прикрасою колекцii була масивна золота медаль завбiльшки з талер, яка становила значну цiннiсть; ii пiднесла менi в нападi щедростi панi Маргрет, наказавши вiддати ii на збереження матiнцi та не забувати мою благодiйницю, коли я виросту i коли ii вже, напевно, не буде на свiтi. Користуючись даним менi правом у будь-який час самому вiдчиняти цю скриньку, я частенько милувався яскравим блиском моiх скарбiв i не раз уже показував iх iншим мешканцям нашого будинку. Тепер я взяв iх iз собою, знiс шкатулку в льох i поклав ii в порожнiй ящик, де лежала тiльки солома. Потiм я впустив мого скептика, з таемничим виглядом пiдняв кришку ящика i вийняв скриньку.

Я вiдчинив ii, й перед ним яскраво засяяли блискучi срiбнi монети; а коли я став показувати йому золотi дукати i вийняв нарештi велику медаль, яка засяяла в напiвтемрявi дивним переливчастим свiтлом, так що можна було розгледiти вибитого на нiй стародавнього швейцарця з прапором у руцi та обрамленням з вiнка iз геральдичних щитiв з гербами, – тодi вiн витрiщив очi й простягнув руку, збираючись схопити пригорщу монет. Але я вiдразу ж зачинив шкатулку i сказав, ховаючи ii в ящик: «Ну що, бачив? Весь ящик наповнений такими штучками!» З цими словами я випровадив його з льоху i замкнув дверi на ключ. Тепер-то йому довелося здатися: вiн, щоправда, вiдмiнно знав, що всi нашi баляндраси – суцiльний вимисел, але тон взаемноi довiри, якого ми досi дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальшi розпитування, – адже i на цей раз житейський такт i ввiчливiсть вимагали вiд нього, щоб вiн не спростовував так спритно i вмiло пiднесену йому брехню. Але якщо зараз вiн великодушно прийняв моi слова на вiру, то це було зроблено тiльки для того, щоб прискiпливо вимагати вiд мене надалi все нових i нових доказiв i змусити мене ще бiльше заплутатися в брехнi.

Незабаром пiсля цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрiлися, тиняючись по берегу озера, де вишикувалися цiлi вулицi дрiб’язкових крамничок, i, як макбетiвськi вiдьми, вiтали один одного запитанням: «Що зроблено вiдтодi, як бачились?» Ми зупинилися перед крамницею iталiйця, розклали у вiкнi свого закладу ласощi пiвденних краiн разом iз блискучими ювелiрними штучками та дрiбничками. Інжир, мигдаль i фiнiки, ящики з бiлоснiжними макаронами та особливо цiлi гори величезних ковбас викликали у мого приятеля нестримну гру уяви, а я розглядав тим часом витонченi дамськi гребiнцi, флакончики iз запашними олiями та чорнi свiчки для обкурювання, розмiрковуючи про те, як мае бути добре там, де люди користуються цими речами.

– Я щойно купив таку ось ковбасу, – заговорив мiй партнер по брехнi, – я ж скоро влаштовую банкет, так от хотiв скуштувати, чи не закупити менi цiлий ящик. Препогана ковбаса – я тiльки вiдкусив шматочок, i вiдразу ж викинув ii в озеро; вона там, напевно, ще плавае, я ii щойно бачив.

Ми обидва подивилися на блискучу водну гладь, де тихо погойдувалися ярмарковi барки, а мiж ними там i сям плавали то яблуко, то салатний лист; одначе ковбаси щось не було видно.

– Та ну ii, мусила бути, ii щука проковтнула! – добродушно зауважив я.

Вiн погодився з цим припущенням i запитав мене, чи не збираюсь я щось придбати.

– Аякже! Я, мабуть, куплю ось це намисто для моеi коханоi, – вiдповiв я, показуючи йому на намисто з фальшивих каменiв у яскравiй позолоченiй оправi.

Тепер вiн зловив мене на словi та, обплутаний цiлою сiткою лестощiв i погроз, змусив негайно виконати мiй намiр; а цiкавiсть, – чи дiйсно я можу вiльно розпоряджатися моiм таемничим скарбом, – пiдiгрiвала його красномовство. Менi довелося збiгати додому i звернутися за допомогою до моеi скарбничцi, бо iншого виходу в мене не було. Через кiлька хвилин я знову вийшов iз дому i, мiцно затиснувши в кулацi кiлька блискучих срiбних монет, з калатанням серця пiдiйшов до ринку, де мене пiдстерiгав мiй злий демон. Ми зiбралися було поторгуватись, але все-таки сплатили за намисто стiльки, скiльки запросив iталiець; крiм того, я обрав iще браслет з агатовими пластинками i перстень iз червоною печаткою; торговець iз подивом дивився то на мене, то на моi новенькi гульдени, але все ж таки прийняв iх; не встиг я розплатитись, як мiй приятель уже потягнув мене у напрямку до тiеi вулицi, де жила моя дама серця. У вiдокремленому глухому кутi стояло п’ять чи шiсть особнякiв, власники яких, нащадки знатних родин, вели успiшну торгiвлю шовковими тканинами, що дозволяло iм зберiгати спосiб життя, гiдний iх славних предкiв. Нi корчем, нi будь-яких торгових закладiв не було видно в цьому охайному кварталi, що нiби дрiмали в тишi та самотностi; брукiвка була чистiша й рiвнiша, нiж на iнших вулицях, i була вiддiлена вiд тротуару вигадливими чавунними перильцями. У найбiльшому солiдному будинку жила героiня вигаданих мною небилиць, одна з тих юних, чарiвних дам, якi полонять рiшуче всiм – i своею стрункою, витонченою фiгурою, i рожевими щiчками, i великими усмiхненими очима, i чарiвними устами, i пишними локонами, i своею легкою, повiтряною вуаллю, i шовками, якi облягають iх стан, пiдкоряючи недосвiдчених молодикiв, розгладжуючи суворi складки на чолi старигана та являючи собою саме красу в ii, так би мовити, чистому виглядi. Ми вже пiдiйшли до прекрасного пiд’iзду, i мiй супутник довго умовляв мене передати подарунки володарцi мого серця, – я мусив зробити це зараз же або нiколи, – зрештою зухвало взявся за яскраво начищену ручку дзвiнка i потягнув за неi. Однак, незважаючи на його плебейське нахабство, – як сказав би в цьому разi аристократ, – у нього все ж не вистачило рiшучостi дати довгий i енергiйний дзвiнок; пролунав тiльки боязкий, ледве чутний звук, який одразу ж завмер у глибинi величезного будинку. Через кiлька хвилин одна стулка дверей ледь помiтно прочинилися, мiй супутник заштовхнув мене всередину, i я безмовно пiддався йому, бо найбiльше боявся наробити шуму. І ось я стояв у невимовному сум’яттi перед широкими кам’яними сходами, якi йшли високо вгору i губилися там серед просторих галерей. Браслет i перстень я затиснув у руцi, а намисто не вмiщалося в нiй i визирало мiж пальцями. Нагорi почулися кроки, вiдданi гучною луною зусiбiч, i чийсь голос голосно запитав: «Хто там?» Але я не вiдгукувався, зверху мене не було видно, i людина, що поставила запитання, знову вiддалилася, зачиняючи за собою дверi. Тодi я почав повiльно пiднiматися сходами, обережно озираючись на всi боки; по всiх стiнах висiли картини – величезнi полотна з химерними ландшафтами та незграбними натюрмортами; бiлi стелi лiпноi роботи були мiсцями прикрашенi фресками, а праворуч i лiворуч од мене, на рiвних вiдстанях однi вiд одних, виднiлися високi дверi з темного, гладко вiдполiрованого горiхового дерева, обрамленi однаковими колонами та фронтонами з того ж матерiалу. Кожен мiй крок будив вiдгомiн пiд склепiннями будiвлi, я йшов, насилу долаючи страх, i так i не знав, що менi сказати, якщо мене тут застануть. Перед усiма дверима лежали простi солом’янi постилки, i тiльки перед одними з них постелено особливо дорогий, майстерно сплетений килимок iз рiзнокольоровоi соломи; тут же стояв старовинний позолочений столик, а на ньому корзинка, в якiй лежало плетiння, кiлька яблук i красивий срiбний ножик; вона стояла бiля самого краю, нiби ii щойно сюди поставили. Я здогадався, що панночка, мабуть, перебувае за цими дверима, i, думаючи в ту хвилину тiльки про неi, залишив моi коштовностi просто на килимку, лише перстень я сховав на саме дно корзинки, поклавши його на тонку маленьку рукавичку. Пiсля цього я вiдразу ж кинувся вниз по сходах i вибiг на вулицю, де мене з нетерпiнням чекав мiй мучитель.

– Ну як, вiддав? – крикнув вiн менi назустрiч.

– Звичайно, – вiдповiв я, вiдчуваючи, як на душi в мене стае легше.

– Неправда, – знову заговорив вiн, – вона весь час сидiла он бiля того вiкна i навiть iз мiсця не вставала.

І справдi, глянувши на сяючi проти сонця вiкна, я побачив у одному з них мою красуню, причому вiкно було розташоване саме в тiй частинi будинку, де я щойно побував. Я сильно перелякався, та все ж хоробро збрехав:

– Присягаюся тобi, я поклав намисто та браслет до ii нiг, а перстень надiв iй на палець!

– Побожись!

– Присягаюся Богом! – вигукнув я.

– А тепер пошли iй поцiлунок рукою, якщо побоiшся, – значить, ти дав неправдиву клятву; дивись, дивись, вона якраз виглянула з вiкна!

Вiн мав рацiю: вона дiйсно перевела погляд, i ii яснi очi були спрямованi просто на нас, одначе вигадане моiм приятелем випробування виявилося диявольськи жорстоким, бо я радше погодився б плюнути в обличчя самому сатанi, нiж виконати цю абсолютно непосильну для мене вимогу. Але iншого виходу в мене не було: адже своею лицемiрною клятвою я сам же вiдрiзав собi останнi шляхи до вiдступу. Я швидко поцiлував свою руку i помахав нею перед вiкном красунi. Дiвчина, що весь час уважно спостерiгала за нами, дзвiнко зареготала i привiтно закивала нам; але я вже щодуху кинувся навтьоки. Чаша мого терпiння переповнилась, i коли я вибiг на сусiдню вулицю i мiй товариш наздогнав мене, я пiдiйшов до нього впритул i сказав:

– Ну, що ти тепер скажеш про свою ковбасу? Чи ти думаеш, що ми квити? Адже твоя жалюгiдна iсторiя з ковбасою i в порiвняння не йде з моею, з тим, що я тобi довiв! – З цими словами я, сам того не очiкуючи, раптом повалив його на землю i почав бити кулаком по обличчю, поки випадковий перехожий не розняв нас, вигукнувши:

– Цi бiсенята хлопчаки тiльки й знають, що б’ються!

За всi моi дитячi роки не було ще випадку, щоб я вдарив когось iз моiх однолiткiв у школi чи на вулицi, цей приятель був першим, i вiдтодi я не мiг на нього спокiйно дивитись, а до речi раз i назавжди вилiкувався вiд брехнi.

Тим часом купи поганих романiв у домi мого приятеля виростали все вище, а разом iз ними росла i нерозсудливiсть завзятих любителiв читання. Хоч як це дивно, але старi наче радiли, дивлячись на своiх бiдолашних дочок, якi все бiльше впадали в якусь наiвну розпусту, невпинно змiнювали коханцiв i все-таки нiяк не могли вийти замiж, та так i залишилися сидiти вдома, оточенi цiлоi бiблiотекою засмальцьованих, смердючих книжчин i оравою немовлят, якi гралися цими книжками i немилосердно рвали iх i без того розшарпанi сторiнки. Одначе всi в домi, як i ранiше, читали як одержимi й навiть з iще бiльшим завзяттям, нiж ранiше, – адже тепер це заняття допомагало iм забути вiчнi сварки, нужду й турботи, тож перше, що впадало у вiчi в iх житлi, були книги, розвiшанi всюди пелюшки та всякi сувенiри, що залишилися на пам’ять вiд галантних, але невiрних шанувальникiв; малюночки з гiрляндою з квiтiв, що обрамляли який-небудь вислiв, альбоми з любовними вiршиками та храмами дружби, дерев’янi великоднi яечка, в яких був захований амурчик, та iншi дурницi. Ця злощасна пристрасть, а також iнша крайнiсть – захоплення рiзноманiтними релiгiйними теорiями та фанатичнi суперечки про тлумачення Бiблii, якi вели присутнi в домi панi Маргрет бiдняки, – все це було, як менi здаеться, лише вiдлунням усе тих же неясних поривiв серця, пошуками iншого, кращого життя.

Що ж до мого приятеля, молодшого сина цiеi сiм’i, то його з дитинства витончена уява з роками почала виявлятися вже зовсiм по-iншому, штовхаючи його на все бiльш ризикований шлях. Вiн шукав у життi тiльки задоволень; ледве почавши навчатися ремесла прикажчика, вже заходився старанно вiдвiдувати шинки, де цiлими днями сидiв за картами, i не пропускав жодного з мiських святкувань i веселощiв. Для цього йому потрiбно було багато грошей, i, щоб роздобути iх, вiн пускався на найнеймовiрнiшi вигадки, дрiбне обдурювання i шахрайство, в яких вiн сам не бачив нiчого поганого, вважаючи iх просто продовженням свого колишнього романтичного фантазерства. Спочатку вiн обмежувався лише порiвняно безневинними витiвками, але це тривало недовго, i незабаром, немов зрозумiвши, що йому на роду написано стати злодiем, вiн взявся хапати все, що йому потрапляло пiд руку. Адже вiн був одним iз тих людей, якi нiтрохи не схильнi стримувати свою невгамовну жадiбнiсть i настiльки низькi душею, що готовi взяти хитрiстю або силою все те, з чим iх ближнiй не хоче розлучитися добровiльно. Цей ниций хiд думок породжуе цiлий ряд життевих явищ, на перший погляд зовсiм одне з одним не схожих. Вiн живить упертiсть нелюбого володаря, який давно вже став тягарем для кожного пiдданого своеi краiни, але все ще не бажае поступитися своiм мiсцем iншому та, вiдкинувши гордiсть i сором, живе по5том i кров’ю народу, хоча сам же зневажае i ненавидить його; вiн розпалюе похмурий запал закоханого, який отримав недвозначну вiдмову, але не хоче змиритися з тим, що його любов вiдкинуто, i довго ще затьмарюе чуже життя своею грубою нав’язливiстю; як i в усiх цих темних пристрастях, ми знаходимо його, нарештi, й у черствому егоiзмi рiзних ошуканцiв та злодiiв, великих i маленьких; i хоч би в якому виглядi цей ниций хiд думок виступав, суть його завжди одна; це те ж безсоромне прагнення заволодiвати чужим, якому вiддався мiй колишнiй приятель. Мало-помалу я зовсiм спустив його з уваги i знав тiльки, що вiн устиг уже кiлька разiв побувати за гратами; одного разу, коли я й думати про нього забув, менi випадково зустрiвся на вулицi обшарпаний волоцюга в супроводi двох стражникiв, якi вели його до в’язницi. Це був мiй давнiй знайомий, i пiзнiше я дiзнався, що вiн помер якраз у цiй в’язницi.

Роздiл тринадцятий

Веснянi маневри. – Юний злочинець

Менi вже виповнилося дванадцять рокiв, i матiнцi довелося задуматися над тим, де менi вчитися далi. Планам батька, який мрiяв, що я навчатимусь у приватних школах, якi заснованi товариствами взаемодопомоги та доповнюють одна одну, не судилося здiйснитись, оскiльки вiдкритi в той час добре обладнанi державнi школи зробили цi заклади непотрiбними; уряд знову возз’еднаноi Швейцарii з самого початку придiляв цьому питанню велику увагу. Старий склад професорiв i вчителiв мiських шкiл поповнився за рахунок викладачiв, виписаних iз Нiмеччини, i був розподiлений по нових навчальних закладах, якi були заснованi в бiльшостi кантонiв i дiлилися на гiмназii та реальнi училища. Пiсля довгих ходiнь по урядових установах i нарад зi знайомими матiнка визначила мене в реальне училище, й успiхи, досягнутi мною в моiй скромнiй школi для бiднякiв, яку я покинув iз сумним i водночас радiсним почуттям, виявилися настiльки задовiльними, що я витримав вступний iспит нiтрохи не гiрше вихованцiв старих мiських шкiл, якi зажили доброi слави. Адже, згiдно з новими порядками, й цi сини заможних городян теж мусили вчитися на загальних пiдставах. Таким чином, я потрапив у зовсiм нове для мене середовище. Якщо ранiше я був одягнений краще за всiх моiх однолiткiв i вважався першим серед цих бiднякiв, то тепер, убраний у моi вiчно зеленi курточки, якi я змушений був доношувати до дiрок, я виявився одним iз найскромнiших i найбiльш непомiтних учнiв у класi, – причому не тiльки щодо одягу, але i стосовно моеi поведiнки. Бiльшiсть хлопчикiв належало до старовинних родин потомственого бюргерства; деякi виглядали пещеними паничами i були дiтьми знатних батькiв, деякi – синами сiльських багатiiв; але всi вони поводилися однаково самовпевнено, вирiзнялися розв’язнiшими манерами, а в iграх i розмовах один з одним користувались якимось мiцно сформованим жаргоном, який приводив мене в цiлковите здивування i розгубленiсть. Посварившись, вони вiдразу ж пускали в хiд руки, нагороджуючи один одного дзвiнкими ляпасами, так що менi було куди легше засвоювати новi знання, нiж освоюватися з цими новими звичаями, – а незнайомство з ними загрожувало менi всiлякими негараздами та халепами. Лише тодi я зрозумiв, наскiльки сердечнiшими були моi стосунки з тихими та лагiдними дiтьми бiднякiв, i я довго ще потайки навiдувався в компанiю моiх колишнiх друзiв, що iз заздрiстю i в той же час зi спiвчуттям слухали моi розповiдi про нову школу i тамтешнi порядки.

І справдi, кожен день вносив усе новi змiни в мiй колишнiй спосiб життя. Вже здавна мiську молодь вчили володiти зброею, починаючи навчання з десяти рокiв i закiнчуючи його майже що в тому вiцi, коли юнаки йдуть на дiйсну службу; проте досi цi заняття були справою скорiше добровiльною, i якщо хтось не хотiв, аби його дiти iх вiдвiдували, нiхто його до цього не примушував. Тепер же вiйськове навчання було за законом поставлено в обов’язок усiеi учнiвськоi молодi, так що кожна кантональна школа одночасно являла собою вiйськову частину. У зв’язку з цими войовничими вправами нас змушували також займатися гiмнастикою, один вечiр був присвячений розучуванню рушничних прийомiв i маршируванню, а iнший – стрибкам, лазiнню та плаванню. Досi я рiс, як трава в полi, схиляючись i пригинаючись тiльки з волi примхливого вiтерцю моiх бажань i настроiв; нiхто не говорив менi, щоб я тримався прямо, не було в мене нi брата, нi батька, щоб зводити мене на рiчку або на озеро i дати менi там побовтатися; лише деколи, збуджений чим-небудь, я стрибав i скакав вiд радостi, але нiколи не зумiв би повторити цi стрибки у спокiйну хвилину. Та мене i не тягнуло займатися такими речами, позаяк, на вiдмiну вiд iнших хлопчикiв, що росли, як i я, без батька, я не надавав iм нiякого значення i вже за своiм темпераментом був занадто схильний до споглядальностi. Зате всi моi новi однокашники, аж до найменших, стрибали, лазили по деревах, плавали, як риби, проводили цiлi години на озерi, й головною причиною, що змусила мене набути певноi виправки та деяких навичок у гiмнастицi, були, мабуть, iх глузування, – якби не вони, мое завзяття охололо б дуже скоро.

Але менi судилося пережити ще бiльш глибокi змiни в моему життi. У колi моiх нових приятелiв не було жодного, хто не одержував би вдома кишенькових грошей, як правило, досить значних, – одним батькам це дозволяв iх достаток, iншi просто трималися здавна заведеного звичаю i легковажно робили це напоказ. А привiд до того, щоб витрачати грошi, знаходився завжди, оскiльки навiть пiд час наших звичайних навчань та iгор, якi вiдбувалися де-небудь на площi в iншiй частинi мiста, заведено було купувати фрукти i пирiжки, – не кажучи вже про великi замiськi прогулянки i вiйськовi походи з музикою та барабанним боем, коли ми зупинялися на вiдпочинок у якому-небудь вiддаленому селi й кожен вважав своiм обов’язком сiсти за стiл i випити склянку вина, як то личить справжньому чоловiковi. Крiм того, у нас були й iншi витрати – на складанi ножички, пенали та iншi дрiбницi, якi ми раз у раз оновлювали, посилаючись на те, що вони нiбито потрiбнi для занять (хоча насправдi всi цi дрiбнички були просто черговим модним захопленням); кожен з нас намагався не пропустити жодноi екскурсii в сусiднi мiста, де ми оглядали всiлякi пам’ятки, i той, хто не мiг собi цього дозволити й весь час тримався осторонь, ризикував опинитися в нестерпнiй самотi й назавжди стати вiдомим як найжалюгiднiший бiдняк. Матiнка сумлiнно сплачувала всi надзвичайнi витрати на пiдручники, письмове приладдя та iншi потреби, i в цьому вiдношеннi готова була задовольнити навiть моi забаганки. На уроках креслення я користувався циркулями з прекрасноi готовальнi батька, проколюючи ними найдобротнiший папiр, якого не було нi у кого в класi; за кожноi нагоди я заводив новий зошит, а моi книги завжди були одягненi в мiцнi палiтурки. Що ж стосуеться всього того, без чого можна було хоча б так-сяк обiйтися, то матiнка вперто наполягала на своему принципi не витрачати жодного пфенiга даремно i старалася, щоб i я якомога ранiше взяв собi це за правило. Виняток вона робила лише в рiдкiсних випадках, коли затiвались якi-небудь особливо цiкавi поiздки та прогулянки, знаючи, що вiдмовитися вiд них було б для мене занадто великою прикрiстю, i видавала менi скупо вiдраховану суму, яка завжди випаровувалася вже до середини цього радiсного дня. До того ж зi своiм жiночим незнанням життя вона не втримувала мене в нашому тiсному домашньому маленькому свiтi – чого можна було б очiкувати при ii суворiй ощадливостi, – а волiла, щоб я проводив весь свiй час у компанii товаришiв, наiвно вважаючи, що спiлкування з вихованими хлопчиками, та ще й пiд наглядом цiлого штату поважних наставникiв, пiде менi тiльки на користь; тим часом саме це постiйне спiлкування з однолiтками неминуче змушувало мене у всьому тягнутися за ними i вело до невигiдних для мене порiвнянь, так що я на кожному кроцi потрапляв у найнезручнiше й навiть фальшиве становище. Пройшовши прямий i ясний життевий шлях i зберiгши при цьому дитячу чистоту i простодушнiсть, вона й гадки не мала про той отруйний злак, що зветься фальшивим соромом i розпускаеться вже на зорi нашого життя, тим бiльше що iншi старi люди по своiй дуростi дбайливо плекають цей бур’ян, замiсть того щоб його виполювати. Серед тисяч педагогiв, якi iменують себе друзями юнацтва та перебувають у товариствах пам’ятi Песталоццi, навряд чи знайдеться хоча б десяток людей, якi пам’ятали б iз власного досвiду, що становить ази психологii дитини, й уявляли б собi, до яких фатальних наслiдкiв може призвести iх незнання; мало того, навiть вказати iм на це було б великою необережнiстю, – а то вони, чого доброго, накинуться на цю думку i негайно ж виведуть iз неi якусь нову прописну iстину.

Якось раз нам було оголошено, що на Трiйцю ми вирушимо в далекий похiд; весь наш невеликий гарнiзон, кiлька сот школярiв, мав бути у строю та з музикою виступити з мiста i, проробивши марш через гори i долини, провiдати юних ратникiв сусiднього мiстечка, де намiчалося влаштувати спiльнi навчання та паради. Ця звiстка схвилювала всiх нас, а радiсть очiкування та веселi клопоти й приготування хвилювали нас iще бiльше. Ми споряджали за всiма вимогами статуту нашi маленькi похiднi ранцi, набивали патрони, причому наготували iх набагато бiльше покладеного числа, прикрашали гiрляндами квiтiв нашi двофунтовi гармати i древка прапорiв, а тут iще стали ходити чутки про те, що нашi сусiди не тiльки славляться своею солдатськоi виучкою та виправкою, але понад те гострi на язик, люблять весело побенкетувати й горою стоять один за одного, так що кожен з нас мусить не тiльки причепуритись i триматись якомога бiльш хвацько, а й прихопити з собою бiльше кишенькових грошей, аби нi в чому не спасувати перед хваленими сусiдами. До того ж ми знали, що в урочистостях братимуть участь також i представницi прекрасноi статi, що вони зустрiчатимуть нас у святкових вбраннях i вiнках при нашому вступi в мiсто i що пiсля обiду буде влаштовано танцi. Стосовно цього ми теж не були схильнi поступитися своiм суперникам; вирiшено було, що кожен роздобуде собi бiлi рукавички, щоб з’явитися на балу галантним i в той же час по-вiйськовому пiдтягнутим кавалером; всi цi важливi питання обговорювалися за спиною в наших вихователiв, i притому з такою серйознiстю, що мене мучив страх, чи зумiю я дiстати все те, що вiд мене вимагалося. Щоправда, рукавичками я змiг похвалитись один iз перших, оскiльки матiнка зглянулася на моi благання i, порившись у своiх потаемних запасах, знайшла там серед забутих речей, свiдкiв ii далекоi молодостi, пару довгих дамських рукавичок iз тонкоi бiлоi шкiри, в яких вона, не довго думаючи, вiдрiзала верхню частину, пiсля чого вони прийшлися менi саме враз. Зате щодо грошей я не очiкував нiчого гарного i з сумом думав про те, що менi належить зiграти принизливу роль людини, вимушеноi утримуватися вiд усiх задоволень. Напередоднi радiсного дня я сидiв у куточку, поринувши в цi невеселi роздуми, як раптом у мене майнула нова думка. Я дочекався, поки матiнка вийшла з дому, а потiм швидко пiдiйшов до заповiтного столика, де стояла моя скарбничка. Я прочинив кришку i, не дивлячись, вийняв монету, що лежала зверху; при цьому я зачепив i всi iншi, так що вони видали тихий срiблястий дзвiн, i хоча цей звук був чистий i мелодiйний, менi все ж почулася в ньому якась владна сила, вiд якоi мене кинуло в дрож. Я поспiшив приховати свою здобич, але мною тут же опанувало якесь дивне почуття; тепер я вiдчував боязкiсть перед матiнкою i майже зовсiм перестав розмовляти з нею. Адже якщо першого разу я посягнув на шкатулку пiд тиском iззовнi, лише на мить пiдкорившись чужiй волi, та не вiдчував пiсля цього докорiв совiстi, то мiй теперiшнiй вiдчайдушний вчинок було здiйснено з власного бажання i навмисно; я вчинив його, знаючи, що матiнка нiколи не дозволила б цього; до того ж i сама монета, така красива та новенька, здавалося, всiм своiм виглядом говорила, що розмiняти ii було б святотатством. І все-таки я не вiдчував себе злодiем у повному розумiннi цього слова: мою провину пом’якшувала та обставина, що я обiкрав тiльки самого себе, та й то лише з огляду на крайню необхiднiсть, бажаючи самого ж себе виручити з критичного становища. Це можна було б скорiше порiвняти з тим невиразним почуттям, яке, напевно, несвiдомо мав блудний син у той день, коли вiн залишав отчий дiм, забравши свою частку спадщини, щоб самому витратити ii.

На Трiйцю я вже з самого ранку був на ногах. Нашi барабанщики, найменшi, а тому й найметкiшi хлоп’ята, давно вже прокинулись i, склавши значний загiн, проходили по вулицях, збираючи навколо себе натовпи старших школярiв, якi з нетерпiнням чекали виступу, й менi теж кортiло примкнути до них. Але матiнка все ще поралася навколо мене; вона поклала в ранець припаси на дорогу, повiсила менi через плече похiдну фляжку, наповнену вином, раз у раз пхала менi ще щось у кишенi й давала материнськi настанови, як менi слiд поводитись. Я давно вже взяв рушницю на плече, пристебнув патронташ, у якому серед патронiв був захований мiй великий талер, i хотiв було вислизнути з ii рук, але тут вона здивовано сказала, що менi, напевно, хочеться взяти з собою хоч трохи грошей. Із цими словами вона дiстала заздалегiдь вiдрахованi грошi та стала наказувати, як менi ними краще розпорядитись. Їх було, щоправда, не так уже й багато, але все ж цiлком достатньо, – це була пристойна сума, розрахована не тiльки на найнеобхiднiше, але навiть на непередбаченi витрати. Крiм того, в особливiм папiрцi було загорнуто ще одну монету, – ii я мав дати на чай прислузi в тому гостинному домi, де я зупинюся на нiчлiг. Гарненько помiркувавши, я зрозумiв, у чому тут рiч: адже це був, по сутi, перший випадок у моему життi, коли така щедра видача виявилась i справдi необхiдною, i ось матiнка зробила все, що вiд неi залежало. І все-таки це було для мене несподiванкою; я був дуже збентежений i схвильований, а коли я спускався сходами, з очей моiх бризнули сльози, чого зi мною давненько вже не траплялося. Менi довелося затриматись перед дверима, щоб утерти iх, i лише пiсля цього я вийшов на вулицю та приеднався до веселого натовпу товаришiв. Радiсне збудження, що охопило всiх, знайшло б гарячий вiдгук у моiй душi, зiгрiтiй зворушливими турботами матiнки, якби не захований у патронташi талер, що каменем лежав у мене на совiстi. Але ось весь загiн був у зборi, пролунали слова команди, ми вишикувались i рушили в дорогу, i тодi моi похмурi думки мимоволi почали розсiюватися. Мене призначили в авангард, i ми найпершими увiйшли в гори, а внизу, бiля наших нiг, колихалися строкатi ряди колони, що далеко розтягнулася та з пiснею i з розгорнутим прапором крокувала слiдом за нами; тут, на вiльних просторах гiр, пiд ясним ранковим небом, я остаточно забув про все на свiтi, цiлком вiддавшись враженням теперiшнього часу, який дарував менi одну чудову мить за одною, i нетерпляче очiкуючи, яка нова перлина зiсковзне зараз iз золотоi нитки часу. Наш передовий загiн жив веселим похiдним життям; старий вояка, посивiлий на службi в чужих краях, а тепер приставлений до нас, жовторотих пташенят, аби навчати нас свого ремесла, сам був не проти попустувати з нами, прихильно прислухався до наших невiдступних прохань зробити ковток iз чиеi-небудь фляжки та безупинно прикладався то до однiеi то до iншоi, засуджуючи, втiм, iх вмiст. Гордi тим, що з нами немае нiкого з вихователiв, – вони супроводжували основний загiн, – ми з побожнiстю слухали розповiдi старого солдата про походи та боi, в яких вiн побував.

Опiвднi загiн зупинився на привал у залитiй сонцем безлюднiй улоговинi; у цьому дикому куточку росли дуби, що стояли на деякiй вiдстанi один вiд одного, i наше юне воiнство розташувалося пiд ними. Що ж до нас, солдатiв передового загону, то ми стояли на однiй з вершин i з задоволенням поглядали вниз, на веселий гамiрний табiр. Ми принишкли i впивалися тишею та яскравим блиском чудового весняного дня; старий фельдфебель iз насолодою розтягнувся на землi та, примружившись, вдивлявся в мирнi далi, що дихали спокоем, край гiрських потокiв i блакитних озер. Хоча ми ще не вмiли судити про красоти ландшафту (а деякi, можливо, так нiколи й не навчилися цьому), в ту хвилину кожен iз нас усiею душею вiдчував принаднiсть природи, тим бiльше що наша радiсна хода вельми вдало оживляла й урiзноманiтнювало пейзаж, який розгорнувся перед нами; ми самi виступали як живi, дiючi персонажi цiеi картини й були, таким чином, позбавленi захопленоi чутливостi, властивоi людям, що милуються природою лише як бездiяльнi спостерiгачi. Тодi я ще не вiдчував цiеi рiзницi, але згодом на власному досвiдi переконався в тому, що дозвiльне милування могутньою природою один на один iз нею розпещуе душу людини та розслабляе ii, не насичуючи; мiць i краса природи змiцнюють i живлять нашi духовнi сили, тiльки якщо ми самi – хоча б зовнi – вiдiграемо в нiй якусь дiяльну, осмислену роль. І навiть тодi ii величава безмовнiсть усе ще пригнiчуе нас; там, де людина не чуе плескоту хвиль, не бачить навiть бiгу хмар, iй хочеться розвести вогонь, аби змусити ii струсити свiй сон i хоч на хвилину знову почути живе дихання природи. Так ми i вчинили: зiбравши трохи хмизу, ми розпалили багаття; червонi вуглинки так тихо i приемно потрiскували, що навiть наш сивочолий суворий командир iз задоволенням дивився у вогонь, а блакитний стовп диму слугував для розташованого в долинi вiйська сигналом про те, що наш бiвуак знаходиться саме тут; незважаючи на гарячi променi полуденного сонця, ми з задоволенням грiлися бiля жаркого полум’я багаття, i коли ми рушали в дорогу, нам не хотiлося гасити його. З якою насолодою порушили б ми навколишню тишу кiлькома пострiлами в повiтря, якби це не було найсуворiше заборонено! Один iз хлопчикiв уже зарядив свою рушницю, проте його вiдразу ж змусили знову витягти заряд iз патронника, що вiн i зробив за всiма правилами мистецтва, але з таким же незадоволенням, iз яким балакун перемагае себе, щоб не вибовкати довiрений йому секрет.

Але от вечiрня зоря позолотила небо, i тодi перед нами постало нарештi дружне мiсто; iз його старовинних ворiт, прикрашених квiтами та зеленими гiлками, вже рухався нам назустрiч загiн хлопчикiв, озброених точно так само, як i ми, i супроводжуваних своiми братами, сестрами та батьками; деякi приедналися до тих, хто зустрiчав, з цiкавостi, iншi – з обов’язку гостинностi. Їх артилерiя вiддала в нашу честь салют iз декiлькох залпiв, i ми прискiпливо розглядали маленьких канонiрiв, якi стояли бiля жерла гармат, що з тим же грацiозним вивертом вiдкидалися назад, коли заряджаючий прикладав гнiт до запалу, а пiсля кожного пострiлу так само хвацько салютували банником, смикаючись, як дерев’янi паяци, тобто проробляли все те ж, що було в ходу i в нас. Але ще бiльш вагомою причиною для заздростi були новенькi курковi карабiни, якими були озброенi нашi друзi, – адже у нас були тiльки старi крем’янi рушницi, що час вiд часу дозволяли собi давати осiчку. Уряд цього кантону був вiдомий тим, що у своему прагненнi якомога швидше перейняти всi найкращi й найкориснiшi нововведення вiн нерiдко витрачав бiльше, нiж може собi дозволити обачний i ощадливий господар, i, вiрний цiй звичцi, закупив для учнiв своiх шкiл новiтнi зразки вогнепальноi зброi, – хоча навiть великi, розвиненi у вiйськовому вiдношеннi держави в той час тiльки ще починали вводити iх у себе. І от поки нашi друзi з поблажливою люб’язнiстю пояснювали нам, що команда «порох на полицю» у них бiльше не вiддаеться i заряджання вiдбуваеться тепер набагато швидше, ми почули, як дорослi, що супроводжували нас, пiвголосом висловлювали свое несхвалення з приводу настiльки нерозумною марнотратства. Зрештою ми вiдчули втому i з задоволенням прийняли запрошення батькiв, якi так завзято сперечалися одне з одним за право прихистити нас у себе i так радо розкривали нам своi обiйми, що весь наш загiн негайно ж зник у iх натовпi, як швидкоплинна злива, котру миттево всотала гаряча спрагла земля. Потiм вони повели нас поодинцi в своi будинки, де ми були урочисто прийнятi та обiгрiтi теплом домашнього затишку, i за всю цю гостиннiсть ми вiдплатили тим, що кожен з нас, вирушаючи до спальнi, брав iз собою свою рушничку, – наче вiн перебував у станi ворогiв, – ставив ii в узголiв’i приготовленого для нього лiжка та лише пiсля цього починав пiдiйматися на нього, для чого йому доводилося пускати в хiд усi своi гiмнастичнi навички, позаяк лiжка в оселях наших господарiв були надзвичайно високi.

Розпочатi на наступний день святкування виправдали найсмiливiшi очiкування. Пiдхльоснутi духом змагання, обидвi партii змагальникiв закiнчили навчання на плацу з однаково хорошим результатом; зате проти куркових карабiнiв наших суперникiв у нас було припасено iнший козир. Якщо iх артилерiю було навчено тiльки холостоi стрiльби i вона зовсiм не вмiла поводитися з ядрами, то наша так майстерно била по цiлi, що слова, якi годиться казати в таких випадках: «А справдi ж, хлопчаки знають свою справу краще за дорослих!» – цього разу не були позбавленi пiдстави, й нашi сусiди дiйсно з подивом дивилися на те, з якою серйозною зосередженiстю ми наводимо своi гармати.

Великий святковий обiд, у якому взяло участь кiлька тисяч осiб, молодих i старих, було влаштовано на зеленому лузi. Популярнi серед мiсцевоi молодi громадяни мiста виголошували застiльнi промови та зумiли взяти в них вiрний тон, не заохочуючи нашого дурного хлоп’ячого прагнення здаватися дорослими, вони стали необразливо жартувати з нас, що вiдразу ж додало бесiдi невимушеного характеру, самi забули про своi роки, але й не впали при цьому в дитинство i таким чином показали нам наочний приклад того, як можна веселитися, не втрачаючи голови. Потiм iз мiських ворiт пара за парою почали з’являтись ошатно одягненi дiвчатка, зi спiвом проходили повз нас, запрошуючи пiти за ними на рiвну, чисто скошену галявину, щоб почати iгри й танцi. Всi вони були в бiлих платтячках iз червоною оздобою i являли собою чарiвне видовище всiх вiдтiнкiв квiтучоi юностi – вiд кучерявого маленького дiвчатка до пiдлiтка з першими рисами дорослоi дiвчини; тепер вони стояли широким пiвколом, iз-за якого там i сям виднiлася гордо пiднесена голова зрiлоi красунi, щасливоi матерi, що прийшла сюди, щоб наглянути за своiми нiжними нащадками, а до речi, й самiй покружляти в легкому танцi та, користуючись нагодою, хоч ненадовго вiдчути себе вiльнiшою i молодшою, нiж у звичайнi днi. Адже й чоловiки теж не упустили цього зручного випадку i, заявивши, що вони не можуть стояти осторонь, коли iхнi дiти веселяться, вже встигли скрiпити свою дружбу з нами пляшкою-другою доброго вина. Наш доблесний загiн наближався зiмкнутим строем до хороводу красунь, якi шепотiлись одна з одною, нiхто не виявляв особливого бажання йти на приступ першим; ми так старалися здаватись холодними i байдужими, що дивилися на них похмуро, майже вороже, i тiльки мелькання та блиск наших бiлих рукавичок, якi ми почали надягати майже одночасно, надали нашiй шерензi дещо бiльш святкового вигляду. Одначе незабаром нам стало ясно, що добра половина нашого загону цiлком змогла б обiйтись i без рукавичок. Справа в тому, що ми вiдразу ж рiзко роздiлилися на двi абсолютно рiзнi групи, а саме, на тих, у кого вдома були старшi сестри, i тих, хто не мав цiеi приемноi переваги. Якщо першi всi до одного виявилися спритними танцюристами й незабаром привернули до себе увагу дам, якi хотiли танцювати тiльки з ними, то останнi тупцювали на галявинi незграбно, як ведмедi, i пiсля декiлькох безуспiшних спроб зав’язати знайомство потихеньку втекли з майданчика та зiбралися за заставленим пляшками столом. Там ми затягнули хвацьку пiсню i вiддалися розгульному солдатському життю, уявляючи себе суворими вояками та жiнконенависниками i намагаючись переконати один одного в тому, що наше молодецтво все ж справляе враження на дiвчаток i що вони частенько поглядають крадькома в наш бiк. Ми бенкетували досить несмiливо та скромно, скорiше з прагнення наслiдувати старших, i не могли подолати настiльки природноi в нашому вiцi вiдрази до надмiрностi; й усе-таки цiеi гулянки було цiлком достатньо для того, щоб у нас заговорили нашi дитячi пристрастi. Виноробство в тiй мiсцевостi було бiльш розвинене, й тамтешнi вина були кращi за нашi; тому нашi юнi сусiди зовсiм iнакше уявляли собi святковi веселощi й дiйсно могли випити бiльше, нiж ми, що повнiстю пiдтверджувало iх репутацiю. Тут-то менi й випала нагода вiдзначитись, i я стрiмголов вiддався цьому бажанню; я був при грошах, i це давало менi необхiдну в таких справах смiливiсть i впевненiсть у собi, так що незабаром моi спiвтрапезники вiдчули до мене певну повагу. Взявши один одного пiд руки, ми пiшли блукати по мiсту i його околицях, заглядаючи в усi розважальнi заклади; чудова погода, святкове пожвавлення i випите вино запаморочили менi голову, зробивши мене балакучим i завзятим, зухвалим i винахiдливим; якщо ранiше я був тишком, звиклим стояти осторонь i мовчати, то тепер я раптом заговорив голоснiше за всiх i якось одразу почав задавати тон, жартуючи зi спiврозмовникiв i невпинно вправляючись у дотепностi, так що навiть найзавзятiшi дотепники, що досi ледь помiчали мене, негайно ж оцiнили належним чином мою винахiдливiсть i стали зi мною незвичайно милi. Усвiдомлення того, що я перебуваю в чужому мiстi й на мене дивляться незнайомi люди, тiльки додавало менi духу. Важко сказати, що тут було найголовнiшим: чи то захоплення власним красномовством, чи то п’янка радiсть життя, чи то марнославство, що прокинулось у менi; так чи iнакше, я потопав у ще не вивченому мною блаженствi, яке охопило мене, мабуть, iще з бiльшою силою на третiй день, коли ми вирушили додому. Всi ми були якнайбiльше задоволенi святкуванням, вiдчували себе набагато вiльнiше, бо на цей раз iшли не в строю, i, перш нiж дiстатися домiвки, пережили ще чимало веселих пригод.

Із заходом сонця я знову вступив пiд стрiху батькiвського дому. Темне вiд пилу та засмаги обличчя, ялинова гiлочка, засунута для краси за ремiнець кашкета, слiди пороху, навмисне залишенi мною на дулi моеi рушнички i навiть, для бiльшоi поважностi, на губах, – все це ясно пiдтверджувало, що я вже не той, яким вийшов звiдси кiлька днiв тому. Тепер я був зовсiм iншою людиною: я крутився серед найзапеклiших бешкетникiв, володарiв нашого хлоп’ячого маленького свiту, вiв iз ними переговори, i ми погодилися на тому, що нам слiд i надалi продовжувати в тому ж дусi. Перш за все не можна було дозволяти, щоб нашi галантнi танцюристи, або, як ми iх називали, пестуни, затьмарили нас в очах мiсцевих красунь; тому було вирiшено, що iх витонченим манерам ми протиставимо нашi суворi солдатськi звичаi, всiлякi зухвалi набiги, смiливi витiвки та iншi подвиги, чим i здобудемо собi славу вiдчайдушних i небезпечних людей. Сповнений цими новими задумами i все ще сп’янiлий од пережитоi радостi, яка не встигла втомити мене i якою я не встиг насититись, я вiдчував себе на сьомому небi та довго ще ходив по всьому будинку, з грубуватою розв’язнiстю просторiкуючи про своi пригоди, поки матiнка не кинула в розбурханий потiк красномовства кiлька крупинок гумору, якi вiдразу ж зробили свою магiчну дiю, так що я дуже скоро заспокоiвся й пiшов спати.

Роздiл чотирнадцятий

Юнi хвальки, користолюбцi та фiлiстери

Моi новi друзi не дали менi одуматись i зрозумiти моi помилки, тепер я набув чималоi ваги в колi хлопчакiв, вiдомих усьому мiсту як першi бешкетники, i вже наступний день жваво нагадав менi всi недавнi подii; скориставшись тим, що гучнi святковi веселощi все ще не стихали, я вирiшив пустити в хiд залишки свого готiвкового капiталу i в обмiн на них придбати новi лаври. Ми умовилися влаштувати в одну з найближчих недiль велику замiську прогулянку, яка мала стати новою демонстрацiею проти низькопоклонникiв, якi склали надто високу думку про себе. У своiй легковажностi я навiть не завдав собi працi подумати, звiдки вiзьму потрiбнi для цього грошi, i не мав, таким чином, нiяких певних планiв на цей рахунок, але, коли надiйшла недiля, я в останню хвилину знову запустив руку в скриньку, не вiдчуваючи при цьому нiчого, крiм почуття тяжкоi необхiдностi й не дуже твердого намiру бiльше нiколи цього не робити.

Так я прожив лiто, що швидко промайнуло. Наш початковий порив давно вже охолов, i ми знову пiдкорилися повсякденному плину подiй; та й у менi, ймовiрно, знову перемогло б почуття мiри i пристойностi, якби з моiх походеньок не виросла нова пристрасть – нестримне прагнення до марнотратства, марнотратство заради самого марнотратства. Менi подобалося, що я можу в будь-який час купувати тi маленькi скарби, якими так жадають володiти дiти в моему вiцi, i я постiйно тримав руку в кишенi, готовий вийняти чергову монету. Все те, що iншi хлопчики набували, вимiнюючи один у одного, я купував тiльки за готiвку; я роздавав дрiб’язок малюкам i вбогим, а також робив подарунки приятелям, що становили мiй почет i старалися використовувати мое заслiплення, поки я ще не одумався. А я i справдi дiяв у якомусь заслiпленнi. Я якось зовсiм не думав про те, що рано чи пiзно грошi все-таки мають скiнчитися; тепер я вже нiколи не вiдчиняв скриньку до кiнця i не дивився на монети, а тiльки просовував руку пiд кришку, щоб вийняти одну з них, i нiколи не пiдраховував, скiльки ж я встиг розтратити. Навiть думка про те, що недостачу буде виявлено, не вселяла менi страху; моi шкiльнi справи та роботи, заданi додому, йшли не гiрше, а скорiше краще, нiж ранiше, тому що тепер у мене не було невиконаних бажань i нiщо не спонукало мене вiддаватися мрiйливому неробству, а вiдчуття повноi свободи дiй, яке виникало в мене, коли я витрачав грошi, породило звичку робити й усi iншi справи якось бiльш швидко i рiшуче. Крiм того, я вiдчував, що на мене незримо насуваеться бiда, i вiдчував неясну потребу хоч якоюсь мiрою врiвноважити тяжкiсть моеi провини бездоганним виконанням усiх своiх iнших обов’язкiв.

Одначе того лiта я весь час перебував у тяжкому i болiсному душевному станi, який завжди пов’язуеться в моiй пам’ятi з iншими картинами: з блакитним небом i з яскравим свiтлом сонця, з тихими харчевнями, що потопають у зеленi далеко в лiсi, де ми потайки збиралися на нашi гулянки, так що всi цi спогади досi пробуджують у менi дивнi, подвiйнi почуття. Моi приятелi, звичайно, давно вже помiтили, що iсторiя з моiми грошима – справа нечиста, але всiляко уникали висловлювати пiдозри чи задавати будь-якi запитання, навпаки, вони вдавали, нiби вважають усе це нормальним, мовчки, не пускаючись у зайвi мiркування, допомагали менi розмiнювати новенькi срiбнi монети, що впадали у вiчi, а коли моi незлiченнi багатства вичерпались, холодно i байдуже вiдвернулися вiд мене. Вони поводилися точнiсiнько як iншi дорослi, що вважаються порядними дiловими людьми i спокiйнiсiнько привласнюють собi чуже добро, навiть якщо воно нажите нечесним шляхом, не допитуючись, звiдки воно взялося. Все це неважко було передбачити заздалегiдь, i все ж iх поведiнка пригнiчувала мене, особливо пiсля того, як я помiтив, що вони ставляться до мене з дивною стриманiстю, стають трохи привiтнiшими лише тодi, коли я знову приношу з дому грошi, але в той же час, мабуть, ведуть розмови про мене десь у мене за спиною. Але якщо ця боягузливо-обережна, а загалом досить звичайна поведiнка бiльшостi моiх товаришiв не привела до рiзкого i болючого розриву з ними, то безмiрне себелюбство одного з них i ненависть, що спалахнула мiж нами, накликали на мене такi прикрощi та страждання, якi не часто випадають на долю дiтей. Це був невеликого зросту хлопчина з дрiбними, але правильними та приемними рисами обличчя, суцiльно засiяного ластовинням. Вiн був не по роках розсудливий, навчався старанно i дуже справно, в розмовi зi старшими, особливо з жiнками, намагався висловлюватися статечно й не по-дитячому розумно i тому зажив слави добропорядного, вельми здiбного хлопчика. Завдяки своiй уважностi й терпiнню вiн набув вправностi майже в усьому, що вiд нас вимагали в школi, i хоч за яку б роботу вiн брався, все у нього виходило якось спритно та добре. Мейерлейн, – так звали мого приятеля, – не мав, однак, якихось бiльш серйозних здiбностей; в усiх його численних захопленнях i рiзноманiтних витiвках нiколи не було нiчого нового, нiчого свого, i в нього тiльки те й виходило добре, що можна було перейняти у товаришiв, i його спонукало невiдступне бажання навчитись абсолютно всього, що вмiли робити iншi. Тому вiн мiг iз однаковим успiхом виконати якусь складну палiтурну роботу, що вимагала акуратностi, або перестрибнути через канаву, далеко закинути м’яч або влучити камiнчиком у намальоване на стiнi коло, i все це цiною тривалих наполегливих вправ; у його зошитах нiколи не було помилок, i вони перебували в зразковому порядку, почерк у нього був дрiбний i красивий, i особливо приемний вигляд мали рiвненькi ряди витончених округлих цифр, якi вiн виводив iз незвичайною ретельнiстю. Але найголовнiшим його талантом була особлива здатнiсть розважливо тлумачити про все, заплутуючи найпростiшу справу та ускладнюючи ii мудрованими мiркуваннями, i з багатозначним виглядом висловлювати своi здогадки та висновки, занадто складнi для нашого вiку. Одначе всi старалися залучити його до своеi компанii, бо з ним не було нудно, вiн був послужливий, нiколи не пiдводив товаришiв i рiдко встрявав у нашi суперечки, зате вже, посварившись iз ким-небудь, iз дивовижною завзятiстю стояв на своему i доводив справу до кiнця; всi поважали його за це, тим бiльше що вiн завжди розсудливо ставав на бiк того, хто був дiйсно мав рацiю або ж принаймнi вмiв довести свою правоту i вийти переможцем.

Вiн був на пiвтора року старший за мене, проте зiйшовся зi мною ближче, нiж усi iншi, так що у нас iз ним зав’язалась особливо тiсна дружба, i кожну вiльну хвилину ми проводили разом. Вiн чудово доповнював мiй характер i тому дуже менi подобався. Моi вигадки та витiвки завжди били на зовнiшнiй ефект, i в них було багато незвичайного та фантастичного, в той час як вiн, такий ретельний i точний у всякiй справi, вносив до всiх моiх швидкоплинних поривiв i невизначених задумiв доцiльнiсть i порядок. Мейерлейн оберiгав мою таемницю так само ретельно, як i iншi моi приятелi, хоча завдяки своiй кмiтливостi та вмiнню все помiчати вiн розгадав ii ранiше, нiж iншi. Одначе, на вiдмiну вiд iнших, вiн не показував, що йому щось вiдомо, навпаки, вiн намагався утримувати мене вiд явно нерозважливих трат i завжди радив менi використовувати моi грошi на речi не тiльки приемнi, але й кориснi, так що його поради здавалися менi вельми розумними, й я пишався своiм знайомством iз людиною настiльки позитивною. Але про власну вигоду вiн дбав з iще бiльшим завзяттям, нiж усi iншi, та, не задовольняючись моiми щедрими подачками, досить завбачливо зробив мене ще й своiм боржником. Вiн по-хазяйськи приберiгав кожен отриманий вiд мене грiш, поки у нього не скупчилася невелика сума, i, користуючись зручним моментом, коли я не мiг пiдiбратися до своеi скриньки, видавав менi з цiеi каси скупо вiдлiченi позики, якi ми тут же разом i витрачали, пiсля чого вiн заносив мiй борг у красиво оправлену книжечку зi значними заголовками «дебет» i «кредит» на кожнiй сторiнцi. Крiм того, вiн спритно збував менi рiзнi дрiбнички, що були в ходу серед хлопчикiв, i, продавши якусь дрiбницю, негайно вписував ii вартiсть у свою книжечку. Свою спритнiсть i рiзноманiтнi навички вiн теж умiв повернути собi на користь; як якийсь послужливий дух, вiн умiв робити все i виконував усi моi бажання, але зазначав наданi ним послуги в реестрi моiх боргiв, оцiнюючи кожну з них за особливою таксою i вимагаючи за неi яку-небудь дрiбну монету. Гуляючи зi мною, вiн постiйно пiдмовляв мене, пропонуючи випробувати його спритнiсть. «Хочеш, вiзьму ось цей камiнчик i влучу ним он у той жовтий листок?» – запитував вiн, а я вiдповiдав: «А от не зможеш!» – «Якщо влучу, будеш менi винен грiш, згоден?» – «Гаразд!» – погоджувався я, i вiн збивав листок, а потiм проробляв це за ту ж плату iнодi до трьох разiв поспiль, iз кожним разом ускладнюючи свое завдання, i не було випадку, щоб вiн промахнувся.

Пiсля цього вiн акуратно заносив суму мого боргу в свою книжечку, i менi так подобалося дивитись, як вiн любовно виводить своi рiвненькi цифри, що я вибухав гучним смiхом. Тодi вiн ставав серйозний i говорив менi, що смiятися тут нiчого, нехай я краще подумаю про те, що рано чи пiзно менi доведеться розплатитися за все, – адже його книжечка е документом, що мае законну силу в очах дiловоi людини! І вiн знову i знову пропонував менi битися об заклад iз найрiзноманiтнiших приводiв, наприклад, про те, на який iз двох стовпiв сяде птах, наскiльки низько пригнеться наступного разу верхiвка дерева, що хитаеться вiд вiтру, або ж про те, яка за рахунком хвиля прибою на озерi буде найвищою. Інодi завдяки щасливому випадку я вигравав таке парi, й тодi в його книжцi, на сторiнцi iз заголовком «кредит» з’являлася скромна цифра, що такий дивний вигляд мала в своiй цiлковитiй самотi, що мене знову смiх розбирав, а вiн убачав у цьому привiд до того, щоб зробити якесь серйозне зауваження. Мейерлейн усiляко намагався вселити менi думку про те, що сплата боргiв е найважливiшим обов’язком i справою честi для кожноi порядноi людини, i одного прекрасного дня, коли лiто вже добiгало кiнця, вiн пiднiс менi несподiваний сюрприз, заявивши, що тепер вiн пiдбив «остаточний пiдсумок», i пред’явивши менi рахунок на кругленьку суму близько десяти гульденiв, не рахуючи ще кiлькох крейцерiв i пфенiгiв. Вiн додав, що менi час подумати про те, як би скорiше вручити йому цю суму; нинi йому якраз потрiбнi грошi, позаяк вiн мае намiр купити на своi заощадження одну цiкаву книгу. Однак протягом найближчих двох тижнiв вiн бiльше не нагадував менi про це i завiв тим часом новий рахунок, причому цього разу вiн пiдiйшов до справи ще серйознiше, а в його поведiнцi з’явилося щось дивне. Не можна сказати, що вiн став зi мною непривiтний, але тепер менi було вже не так весело з ним, i вiд нашоi колишньоi близькостi один до одного не залишилось i слiду. Я не на жарт зажурився, але це, як видно, нiтрохи його не обходило; та й сам вiн упав у якийсь елегiйний настрiй, на зразок того, в якому, мабуть, перебував Аврам, коли вiв свого сина Ісака на заклання i думав, що розлучаеться з ним назавжди. Через деякий час вiн удруге нагадав менi про борг, на цей раз дуже рiшуче, але без будь-якоi неприязнi до мене, а скорiше навiть iз деяким сумом у голосi та по-батькiвськи стурбованим тоном. Тепер я вже злякався i, давши йому обiцянку залагодити справу, вiдчув страшенний тягар на душi. Але я нiяк не мiг зiбратися з духом i взяти зi шкатулки таку велику суму, у мене навiть не вистачало смiливостi продовжувати своi колишнi дрiбнi розкрадання. Лише тепер менi став цiлком ясний весь жах мого становища: цiлими днями я в зневiрi тинявся з кутка в куток, не наважуючись навiть i подумати про те, що тепер зi мною буде. Я тривожно вiдчував залежнiсть од мого приятеля: його присутнiсть була для мене обтяжливою, але i без нього менi було теж не по собi, – мене весь час тягнуло до нього: менi не хотiлося залишатися самому, а крiм того, я сподiвався, що, можливо, менi випаде нагода зiзнатися йому в усьому i що, звернувшись до його розсудливостi й поблажливостi, я зустрiну доброзичливе ставлення до себе й отримаю вiд нього дружню пораду та пiдтримку. Одначе вiн остерiгався надати менi таку можливiсть, розмовляв зi мною все бiльш сухо i, зрештою, почав мене цуратися, вiдвiдуючи тiльки для того, аби небагатослiвно пiдтвердити свою вимогу, що звучала тепер майже вороже. Вiн, як видно, здогадувався, що я стою напередоднi кризи, i тому побоювався, чи вдасться йому вчасно зiбрати плоди своiх тривалих зусиль i турбот, поки iх не забрала буря, що збиралася над моею головою. І вiн мав рацiю. Приблизно в цей час, послухавши запiзнiлоi поради одного зi знайомих, матiнка почала уважнiше придивлятися до моеi поведiнки поза домiвкою, та, зрештою, дiзналася, чим я досi займався. Головним джерелом ii вiдомостей були, мабуть, моi колишнi приятелi, що вiдвернулись вiд мене ще до того, як я вдався у мою тодiшню тугу.

Одного разу, коли я стояв бiля вiкна i поглядав то на освiтленi сонцем дахи, то на гори, то на небо, намагаючись хоч на хвилину знайти душевний спокiй i не дивитися на стiни кiмнати, сповненi безмовного докору, матiнка якимось дивно змiненим голосом покликала мене по iменi; я обернувся, – вона стояла бiля столу, схилившись над розкритою скринькою, на днi якоi лежали двi чи три срiбнi монети.