скачать книгу бесплатно
Людина i зброя
Олесь Гончар
«Людина i зброя» Олеся Гончара – антивоенний роман, в якому автор з надзвичайним психологiзмом зображуе жахiття вiйни, протиставляючи iм гуманiстичнi iдеали: людянiсть, миролюбство i добро***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.
Олесь Гончар
ЛЮДИНА І ЗБРОЯ
Глава 1
Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть Будапешт i Берлiн; ще стоiть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА – Будинок Червоноi Армii, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд руiн, буде запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.
Ще все як було.
Ще – розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках, позабиравшись у спорожнiлi аудиторii на факультетах – сидять над конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.
Двое iх сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторii iстфаку.
Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем. Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергii й завзяття було в неi бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки своiй оцiй затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту. Поривчаста, з розтрiпаним волоссям обернулася до Богдана:
– Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!
Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут iз своiм коханням!
Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжкоi тривалоi сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обое бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв. Зараз, примирившись, вони нiби заново впивалися своiм почуттям, вiднайденим, переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!
Вiн легко пiдхопив ii на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками, понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:
– Сиди!
Поклав перед нею ii недбало скрученi, покрапанi парковими дощами конспекти:
– Вчи!
Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда, зубрить, скiльки розкошуе у своiх мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позиркуе на нього.
Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторii, перед самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли своi чорнi, Таня бачить його руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан iй особливо подобаеться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у високiй, гордовито випрямленiй шиi, в густому непокiрному чубовi, вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй шиi видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний – дiвчата кажуть, що вiн красень, але для неi вiн бiльше, нiж це, для неi вiн саме щастя.
Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала – не переживе. Життя без нього для неi одразу згасло, злиняло, втратило змiст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку. Найбiльше боялась побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових достойностей, до котроi вже наперед ревнувала – ревнувала гостро, до потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався не з дiвчиною, а з хлопцями, крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною пiд пахвою.
Причаiвшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж поки хлоп’ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньоi вулицi.
В тi ночi своеi самотностi та неприкаяностi заходила вона по слiдах свого кохання на вулицю Вiльноi академii, де зустрiлася з ним вперше, на студентський «острiв Кохання» над Журавлiвською кручею, де вперше вiдчула сухий, жаркий смак його поцiлунку. Ця облюбована багатьма поколiннями студентiв круча над ряснiючою електричними вогнями Журавлiвкою i далекий переклик нiчних поiздiв тiльки посилювали бiль втрати. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пiзнiй гомiн буйноi своеi студентськоi республiки – Толкачiвки та Гiганта, все сподiвалась, все ждала, що вiн рано чи пiзно таки повернеться до неi, знов дасть iй те, без чого вона не могла жити.
Тепер вiн знову з нею. Цвiте душа! – так могла б назвати те почуття, що мае в собi до нього. Ось вiн тут. Нечутно можна пiдкрастися до нього з-за спини i обiйняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб… Проте нi, цього не можна, зараз вiн весь у роботi, в напрузi – штурмуе середнi вiки. Можна тiльки паперову кульку скрутити й кинути в його бiк, як це вона, пустуючи, робила на лекцiях, i кулька впаде перед ним на столi, i вiн, розгорнувши ii й хмурячи брови, прочитае:«Je vous aimej»[1 - Я вас люблю…(Франц.)].
Штурмуе, штурмуе. Про королiв та пап, про рицарськi походи та звичаi, а того й не знае, що сам iй здаеться найкращим за всiх рицарiв на свiтi. Як любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертiсть, нездоланнiсть, суворiсть до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, нiж iй, але з гордостi, з честолюбства вiн не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певнiстю в собi, в своiй силi, в тому, що нiхто й нiчим його не зiб'е.
Саме життя виробило в ньому цей характер – рiзкий, упертий, готовий до будь – яких труднощiв. Без батька рiс. На нелегкому хлiбi. Щоб дотягти до стипендii, ходив ночами на товарну станцiю розвантажувати вагони. Влiтку пiд час канiкул вiн теж працюе.
Минулого лiта в риболовецькiй артiлi десь у днiпровських плавнях важкi неводи тягав. Вернувся, i Днiпром вiд нього вiйнуло, куренями, димом багать вечiрнiх. Смаглюватiсть оця з нього нiколи не сходить. Навiть i серед зими вертавсь iз своiх запорiзьких канiкул засмаглий, мовби з-пiд тропiчного сонця, i хоч не бачились лише два тижнi, при поглядi на Таню радiсний голод розлуки свiтився в його очах.
З Сiчi Богдан вернувся! – жартували друзi. – З коша!
Увесь факультет знае, що вони – ще з першого курсу – закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.
Складуть ось останнi екзамени – i вiдкриеться перед ними лiто, вiльне, смагляве. Якби тiльки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за мiсто, у поле за Лiсопарком, де трамвай влiтае просто в жита!
Весна промайнула для них якось непомiтно, тiльки й бачили з оцього вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули iх, як шелестiли за вiкном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце – i димились асфальти, i парували дерева своею мокрою блискучою зеленню, i з вiкон студентських аудиторiй видно було, як десь одразу ж за Пiвденним вокзалом, за блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере.
Туди – до райдуг, до просторiв замiських – тягнуло студентську душу…
Зате лiто сьогорiчне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поiдуть на археологiчнi розкопки. Багато iхнiх студентiв роз’iдуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яноi могили на рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсноi людини, а iм, Танi й Богдановi, старий професор, знавець Ольвii, запропонував Ольвiю, запропонував якраз те, чого iм самим найбiльше бажалось. Стародавня Ольвiя, що по-нашому значить «щаслива», давно iх цiкавить обох, давно iм хочеться дослiджувати, розкопувати ii, занесену пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули ii. Пiвтори тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до нього вiд сонячних берегiв Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались спортивнi змагання, i на честь переможцiв мiсто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг списом i диском…» Архонт – це як голова мiськради, i Таня навiть усмiхнулась, уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи своему мiсту першiсть.
– «Пурфей, син Пурфея…» – iмiтуючи голос професора, починае урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiддаеться на ii пустощi, не обертаеться, вона тiльки чуе вiд нього:
– Не заважай!
І навiть це iй подобаеться, коли вiн отак прикрикуе на неi, отой ii легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати «списом i диском». Не читаеться Танi. Все малюеться iй степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвiя, мiсячнi ночi, тихi лимани – все там буде для них, для них…
Несподiваний грюкiт стрясонув дверi.
Богдан пiдвiвся здивовано:
– Хто?
І, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей.
Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись крiзь забарикадованi дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово:
– Вiйна!
Глава 2
Новий Хасан?
Халхин-Гол?
Нi, це, видно, було щось страшнiше.
У дверях аудиторii стоiть незграбний, широкоплечий Степура, iхнiй друг i однокурсник. Нiколи Таня не бачила його таким. Губи блiдi, надривно дихае, щось хоче сказати й не може – наче вдавився.
Богдана це лютить.
– Говори ж!
Степура важко видавлюе з себе товстими, нiби обвареними губами:
– Бомбили вночi Киiв… Севастополь… i ще якiсь мiста…
– Ти звiдки знаеш?
Все мiсто вже знае, тiльки ви оце тут як на островi. Я теж сидiв читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi розриваються, людей тисячi на майданах… Так-то, брат Таню, – Степура з гiркотою глянув на дiвчину. – Бомби летять… ось яка iсторiя. А ми все спiвали «если завтра война». Це завтра вже стало сьогоднi.
Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче прикурити, але сiрники ламаються один за одним. Нарештi, вичеркавши, вiн пiдносить запалений сiрник до цигарки, i Таня помiчае, як груба рука його ледь помiтно тремтить, i сам вiн при всiй своiй вайлуватiй кремезностi здаеться iй якимсь дивно беззахисним в цю мить.
– Як бандитюги, напали, – каже вiн. – Без попередження, вiроломно, безчесно…
Богдан, нахмурившись, стоiть бiля столу над розкритим конспектом, наче пригадуе щось. Потiм рiшуче закривае конспект, складае зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволi фiксуе кожен його рух. На скiльки часу складае вiн отi своi конспекти? Коли iх знову вiдкрие?
Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там якась темна рiшучiсть, вiдчуженiсть.
– Пiдемо?
Забравши конспекти, вони мовчки виходять.
Таня все не вiдпускае його руки. Як вчепилась в аудиторii своiм рученям за нього, так уже й не вiдпускае, тримаеться iнстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання…
В коридорах шум, гамiр. Студенти рiзних курсiв, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються.
– Цього треба було ждати!
– Але ж договiр про ненапад на десять рокiв?
– Фашизм е фашизм.
Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, – тепер усiм уже не до наук. Мерщiй на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те, що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було.
На першому поверсi, проходячи повз кiмнату вiйськовоi кафедри, загледiли в нiй крiзь вiдхиленi дверi Духновича. Худий, сутулуватий, вiн стояв посеред кiмнати над рельефною картою пересiчноi мiсцевостi, i з його вигляду видно було, що вiн ще нiчого не знае i думае, певне, не про муляжний оцей рельеф, не про вiйну, що вже вдивляеться в тишу аудиторiй, а про щось iнше, далеке.
– Мироне, чув?
– Що саме?
– Вiйна.
Лице його перекосилось недовiрливою посмiшкою.
– Не жартуйте, бо я лякливий.
Але коли вони зайшли до аудиторii, надто незвичайний вигляд був у них, щоб можна було думати, що вони жартують.
– На жаль, серйозно.
– Складайся, брат…
Вiйськова кафедра. Це та кiмната, де iх стiльки муштровано керiвником кафедри, прискiпливим та педантичним майором, де так набридли iм отi вiйськовi плакати на стiнах, i протигаз в розрiзi, i учбовий кулемет, що темнiе в кутку, з просвердленою дiрочкою збоку в стволi… Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони нiби iншими очима розглядають муляжну пересiчену мiсцевiсть з мiнiатюрними горбами та рiчками. Гiпс, пофарбована тирса, що зображае траву… Як убого! Неприродна жовтизна хлiбiв, i отруйно-зелена просторина лукiв, i рiчка, й лiсок – все було мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама вiйна поставала з муляжiв своею мертвiстю, безжиттевiстю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на пiвкiмнати, а iм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлiбами, i вiтер польовий, i небо, повне жайворонкiв, i райдуги, що над полями свiтяться соковито! Бомби впали сьогоднi на хлiба. Танки вже десь iх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного свiту чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить вiйна?
Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичiв портфель. Вiн туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти i Гегеля, й Спiнозу, а зверху на портфелi лежать заяложенi вiйськовi статути, що iх Духнович так досi й не спромiгся опанувати i оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге здавати залiк. Дивно було, що Духнович, цей факультетський вiльнодум i фiлософ, який залюбки студiював навiть позапрограмнi науки, так до ладу й не мiг збагнути мудрiсть статуту караульноi служби, так досi й не навчився як слiд нi козиряти, нi ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лiсопарку вiн щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи смiх товаришiв i невдоволення викладача.
– Ну як, друже? – кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. – Подужав?
Духнович скривився, що мало означати усмiшку.
– Цi статути наганяють на мене якийсь, ну, просто мiстичний жах. Вони написанi нiби санскритом: скiльки не розшифровую – нiяк не доберусь глузду.
– Це вже вчорашне, – сумовито зауважив Степура. – Тепер, мабуть, не такi залiки доведеться складати.
Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як i ранiш: дерева спокiйно зеленiють, i день тихий – нi сонячний, нi хмарний, в теплiй поволоцi iмлистiй, тiльки тривога мовби розлита в повiтрi, вона вже пройняла мiсто i душi людей.
Сумська клекоче. На перехрестi бiля репродуктора – натовп. Тут ще надiються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише мiсцевий прикордонний конфлiкт? Люди ждуть новин, гнiтить невiдомiсть, а радiо тим часом гримить музикою, передае бойовi маршi.
Найлюднiше в парку бiля пам'ятника Тарасовi. Гомiн, тривожно збудженi голоси, всi ждуть чогось, не розходяться… Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думае свою думу.
В натовпi Степура загледiв Мар'яну й Лагутiна. Вони стояли обнявшись, чого ранiше не дозволили б собi на людях, вiн блiдий, зосереджений i нiби байдужий до неi, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мiй, мiй, це все тебе не стосуеться, нiкому тебе не вiддам.
Степура не може втямки собi взяти, як вiн, оцей Лагутiн, оцей тонковидий бiлявий його суперник, може бути зараз байдужий до неi, не чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак линула, любов його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про неi ночами, скiльки вiршiв для неi писав, а вона була й лишаеться з усiма ласками, жагою, рум'янцями калиновими – для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим!
Вгорi мiж деревами блищить на сонцi лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п'едесталу, – бронзова покритка з дитиною на руках, i повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темнiе суворою бронзою, зведена мiж дерев?
Задивившись на пам’ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпi Мар’яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, – волання пiдтримки, допитливiсть: невже це правда? Невже цього вже не вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати цю страшну, невблаганну звiстку, яка, видно, руйнувала все ii родинне щастя…
– Ти йдеш? – почув Степура за собою Богданiв голос. – Бо ми з Танею йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкае вiн у мiстi, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин зустрiв iх порожнечею: полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляеться, розхапують все, що е, – мило, сiрники, сiль…
– Показились вони, чи що? – знизав плечима Духнович.
– Для чого вам, громадянко, стiльки солi? – зачепив вiн жiнку, що з пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч.
Ця з вигляду досить iнтелiгентна городянка враз перетворилась у справжнiсiньку бабу-ягу.
– Що ти в цьому розумiеш, чистоплюю? – крикнула, люто ошкiрившись на Духновича. – Може, ця сiль, цей брусочок мила дiтей моiх вiд голодноi смертi врятують!
І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що вiд нього Танi стало аж не по собi, бо i в словах цiеi жiнки, i в цих ii з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда – подих голодних харкiвських зим, вчувалось ще тiльки серцем угадане горе тих багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi в санчата, крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi мило й сiрники по окупованiй землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах. Цього ще не було, можливостi чогось такого Таня ще i в думках не припускала, i все ж слова незнайомоi жiнки, яка, видно, немало в своему життi зазнала, глибоко вразили дiвчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розi бiля магазину господарчих товарiв – знов натовп, шарварок, буча. Зсередини примiщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жiночих головах iшов якийсь гевал, розчервонiлий, пiт з нього градом, а сам увесь обвiшаний шкребками, каструлями, вiрьовками рiзноi товщини, навiть круг шиi в нього хомутом обкинуте кiльце каната.
Богдан дивився на його вiрьовки з презирством, з обуренням.
– Вiшатись зiбрався?
Гевал, що був, видно, з порiддя звиклих до рiзних сутичок спекулянтiв, глипнув на студента зневажливо:
– Швидше сам когось повiшу!
І, перевiвши дух, вiн став ще енергiйнiше розпихати жiнок лiктями, а якусь стареньку зачепив своiми шкребками за хустку i, не озираючись таки стягував iй хустку з голови.
– Куди ти тягнеш? Пусти! Вiдпусти Хустку порвеш! – волала жiнка, а вiн, не звертаючи уваги на ii крик, робив свое, продирався далi.
