скачать книгу бесплатно
– Ану стiй! Стiй! – перепинив його Богдан i, шарпнувшись вперед, мiцно вхопив гевала рукою за його снастi. – Чи не мiг би ти бути чемнiшим, нахабо?
– Вiд нахаби чую!
Зцiпивши зуби, Богдан потяг його до себе i, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.
– Ти вже воюеш? З жiнками?
– Вiдчепись…
Богдан з огидою вiдкинув його i так пiддав ногою ззаду, що вiн з усiма своiми шкребками та мотуззям вiдлетiв на брук сторчака.
– Оце стрибок! – пiддав жару Духнович. – Можна смiливо зарахувати за норму ГПО!
Гевал оглянувся, поправив на собi амунiцiю. Богдан ждав, що вiн вернеться, полiзе в бiйку, але той тiльки погрозив:
– Я тебе запам'ятаю, циганська мордоj
І, побрязкуючи каструлями, побрiв на протилежний бiк вулицi.
– Спасибi, хоч студент заступився, – з вдячнiстю глянули на Богдана жiнки. – Бо де ще та вiйна, а тут уже своi по головах ходять…
Таня знову взяла Богдана пiд руку, i вони разом з Степурою та Духновичем пiшли далi. Ішли i вже нiби не впiзнавали знайомих кварталiв, вулиць, будинкiв. У вiкнах квартир уже чиiсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони бiлiють як цифри «XX» – двадцятий вiк… А в подвiр'ях мешканцi будинкiв беруться рити щiлини, схованки вiд бомб – такий наказ штабу ППХО.
Бiля студентського гуртожитку Гiганта побачили маленького червоноармiйця; з квачем у руцi, вiн саме наклеював на стiнi будинку свiжовiддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.
Пiдiйшли, стали читати. Наказ про мобiлiзацiю. Слово до людей, яких вiйна першими кличе пiд кулi. Роки, роки, роки…
– Всi брати моi пiдпадають, – глухо промовив Степура.
– І родичi теж.
– А мiй батько уже давно там, – сказав Духнович, батько якого був вiйськовий лiкар. – Певне, тепер i матiр закличуть, вона буде потрiбна. Один оце я тiльки – нi в тин нi в ворота…
– Гадаеш, нас чаша ця обмине? – сказав Богдан, i Танi почулася злiсть в його голосi. – Чи ми вибракуванi?
Духнович розгублено заклiпав очима:
– А вiдстрочки? – його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу i подив. – У нас же вiдстрочки до закiнчення унiверситету!
– Якi тепер вiдстрочки, – нахмурився Богдан i глянув на Таню: – Де ж нам пообiдати?
– На фабрику-кухню, – запропонував Степура. Обiдати вони пiшли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши iм на прощання, понуро почвалав до трамвайноi зупинки, бiльше звичайного зсутулений, перекосоплечений пiд вагою портфеля.
Глава 3
В темряву занурилось мiсто.
Здаеться, нiколи не було так темно, як в оцi першi затемненi ночi. Ослiпло темне громаддя будинкiв, таемничiстю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над мiстом, дивуючи своею незвичною зорянiстю городян, з яких мало хто спить у цю нiч.
На дахах будинкiв – пости. Пости й на землi. На кожну смужку свiтла в вiкнi – свисток мiлiцейський.
З глибини вулиць трамваi повзуть iз синiми фарами в лобi. І люди пiдсиненi пробiгають. Моторошним стае обличчя людини, що потрапляе в смугу цього мертвотно-синього, при землi повзучого свiтла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.
Не листоношi – розсильнi вiйськкоматiв з жмутками повiсток в руках шугають цiеi пiзньоi години вiд будинку до будинку, вiд пiд'iзду до пiд'iзду. В найглухiших завулках лунають чiткi iхнi кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питае двiрника:
– Який номер?
А через вулицю iнший розсильний допитуеться так само вимогливо, нетерпляче:
– Номер, номер який?
В усiх районах мiста в тисячi квартир стукае вiйна, вручае повiстки.
Тiльки до студентських гуртожиткiв розсильнi не завертають. Студенти поки що можуть спати спокiйно – у них броня до закiнчення унiверситету. Одначе й студентам тепер не спиться.
В комендантськiй iсторикiв бiля телефону позмiнне чергують озброенi комсомольцi, при входi до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтiвкою. Не учбова дрiбнокалiберка – справжня бойова гвинтiвка в цю нiч у студента на плечi. Комендантська вiдтепер iменуеться штабом – вiкна в нiй щiльно замаскованi студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, вiдповiдальний за тсоавiахiмiвську роботу. Пiд час фiнськоi вiн потрапив був у лижний батальйон, i хоч до фронту так iх тодi й не довезли, проте на факультет вiн повернувся мовби фронтовиком, i вiдтодi його бачили по всiх президiях, де вiн сидiв з виглядом втомленого боями ветерана. Вiдтодi ж на правах людини майже вiйськовоi Спартак носить оцю гiмнастьорку i портупею та пояс з мiдною командирською пряжкою, що поблискуе на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачае росту, – ростом вiн чи не найменший на факультетi, зате солiдностi хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ходi, в поворотi голови, в мерзлякувато пiднятих плечах, в лiктях, вiдстовбурчених на якийсь особливий начальницький манiр.
Коли в комендантськiй задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидаеться до нього:
– Історики! Штаб МППО слухае!
І, припавши вухом до трубки, слухае з таким виглядом, нiби з ним зараз розмовляе щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сiрi застиглi очi сповненi рiшучостi й готовностi виконати наказ.
Час вiд часу вiн виходить з комендантськоi i, лунко клацаючи пiдборами чобiт по вестибюлю, йде перевiрити пост, виставлений бiля входу до корпусу. На посту зараз – Слава Лагутiн, надiйний комсомолець, якому Спартак не мае пiдстав не довiряти, але його дратуе, що бiля Лагутiна весь час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява iхня красуня, що не могла нiчого кращого придумати, як прибiгти з дiвочого гуртожитку в такий час i в таке мiсце на побачення…
– Я тобi вже казав, – дражливим тоном звертаеться до дiвчини Спартак. – Пост – не мiсце для побачень.
– Іду вже, йду, – каже Мар'яна, вiдступаючи крок назад i вдаючи, що цiеi ж митi збираеться йти.
– Це я вже чув, а пiду – ти знов тут.
– Ну що тобi станеться, коли я трохи тут постою?
– Не менi. Але iснуе порядок. І взагалi – що за розмови? Сказав, iди – так iди, якщо не хочеш неприемностей собi i йому.
Спартак при цьому кивнув на Лагутiна, до якого вже знов тулилась Мар'яна.
– Чого ти iй нiчого не скажеш? – прискiпався й до Лагутiна Спартак. – Ти ж знаеш порядок?
– Справдi, iди вже, Мар'яно, – сказав Лагутiн до дiвчини i знехотя вiдсторонив ii. – До завтра.
Перед тим як пiти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям бiля його обличчя – чи поцiлувала, чи щось шепнула йому, а вiдходячи, так спогорда вiйнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.
Деякий час вiн мовчки дивився Мар'янi вслiд. Пересвiдчившись, що дiвчина зникла в темрявi, обернувся до Лагутiна.
– Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.
– Весь – увага, – в голосi Лагутiна забринiли смiшливi нотки.
Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
– Є такi данi, що диверсантiв нам закидають. Навiть в мiлiцейську форму переодягнених. Ясно?
– Ясно, – Лагутiн перестав посмiхатись.
– Особливо туди он дивись, – Спартак насторожливо кивнув у бiк цвинтаря, так нiби звiдти, з його темноi гущавини, вже й справдi виповзали, пiдкрадалися до гуртожитку диверсанти.
Зоставшись один, Славик не мiг уже очей вiдвести вiд тiеi темряви, вiд хащiв цвинтарноi зеленi за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменiв.
Той цвинтар, його густi, задичавленi хащi – улюблене мiсце студентiв. Щовесни та щолiта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цiлуються або цiлими компанiями фотографуються пiд крилатими ангелами та бiля могил своiх славетних предкiв. Там поховано багато професорiв та ректорiв унiверситету, серед них байкар Гулак-Артемовський, i академiк Багалiй, i художник Василькiвський, «небесний» Василькiвський, якого так любить Лагутiн… Минулоi весни на кладовищенськiй волi помiж студентами снували всюди ще й лазаретнi халати, бо неподалiк був лазарет, i тут цiлi днi проводили пораненi та обмороженi бiйцi, одужуючи пiсля фiнського фронту. З багатьма iз них студенти подружилися, один iз командирiв спробував був навiть вiдбити в Лагутiна його Мар'яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.
І ось тепер в бiк цього кладовища, що було таким зручним мiсцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зiркiстю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь пiдозрiла постань, зупини ii суворим окликом:
– Хто йде?
Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй i заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться нi чорта, нi декана, – колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселi. За цiею цвинтарною огорожею цiлими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростiв та жаливи, буйно розцвiтала його невибаглива любов. І вiйна, здаеться, нiчого не змiнила. Звично подолавши паркан, пiдiйшов до Лагутiна, веселий, закудланий, попросив закурити.
– Тут не курять, – сказав Лагутiн. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобi.
– Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура на менi – будь здоров.
– Та знаемо… Все бурлакуеш? На побаченнi був?
– А де ще бiдному студентовi бути? Блукав. Промишляв. Пив радощi свiту, як сказав би поет. А я кажу по-своему: дурень той, хто не вмiе пити життя нахильцi. З повного ковша!
– Ти вважаеш, що для цього саме час?
– А що?
– На цей свiт зазiхають зараз…
– Чорта пухлого!
– Що – чорта пухлого?
– Руки iм поодбиваемо, не тужи!
І вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи.
Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, – Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до ii дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов до Лагутiна, нiяково посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли iншi стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення, обцiлований дiвчиною, вiльний вiд усього. Лагутiн з делiкатностi не став питати, звiдки вiн iде, – що тут питати, коли й так ясно, – i за це Богдан в душi був вдячний йому.
Зупинившись бiля Лагутiна, запитав:
– Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану?
– Треба Спартака спитати.
– Нащо?
– Без цього не можна. Там списки.
– Ну, то ходiм до нього.
В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» – рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв – серед них i Дробаха, – розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на Спартака – хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй i такiй, видно, приемнiй для нього ролi.
Коли Павлущенко кiнчив розмову, Лагутiн напiвжартома доповiв, вказуючи на Богдана:
– Привiв ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?
Спартак спiдлоба глднув на Колосовського, потiм на Лагутiна, i кругла голова його в свiтлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столi.
– Дозволь менi змiнити Лагутiна, – пiсля тягучоi паузи звернувся Колосовський до Спартака.
– Лагутiна змiняе Ситник, – холодним тоном сказав Павлущенко i гукнув у куток, де з'юрмились хлопцi: – Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, iжачком стрижений хлопчина, з надмiрною серйознiстю прийнявши вiд Лагутiна гвинтiвку, шурхнув з нею у дверi – на пост, а Колосовський при мовчаннi присутнiх пiдступив ближче до Спартакових спискiв:
– Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись i не знаючи, як це не пасуе до його повних, по-дитячому рожевих щiчок, довго шукае Богдана в списку i нарештi заявляе невдоволено:
– Тебе нема.
– Як нема?
– А так, що нема.
– Хто складав список?
– Вiдомо хто. Бюро. Я.
Колосовський мiцно прикусив губу. Помовчав пiд уважними поглядами товаришiв.
– Чому ж мене до списку не внiс?
Скрипнув стiлець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.
– А ми не вносимо всiх пiдряд. Тут вiдiбрано кого слiд.
Ця реплiка викликала обурення хлопцiв.
– А його, по-твоему, не слiд?
– Вiдмiнник навчання! Ворошиловський стрiлець! – полетiло звiдусiль. – Чого тобi ще треба?
– Допиши! – зiскочив з пiдвiконня Дробаха. – Скажи, що пропустив випадково! По темнотi своiй! Але Спартак одразу його присадив:
