скачать книгу бесплатно
– Вiн репресований?
– Так.
– Ворог народу?
Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав.
– За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда?
– Правда.
– За що?
– Все за те ж.
– За що «за те ж»?
– За батька. За те, що вiдмовився зректися його.
– А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу?
– Вiн не ворог. Вiн – червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною зброею.
– То ви вважаете, що вiн постраждав невинно?
– Вважаю.
– Ви не вiрите в наше правосуддя?
Богдан мовчав.
Жiнка переглянулась з членами комiсii, з Павлущенком, що сидiв осторонь за телефонами, i холодно кинула Богдановi:
– Ви вiльнi.
Вiн не зрушив з мiсця:
– Як це розумiти – вiльний?
– Ідiть. Продовжуйте навчання.
Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що горою лежали перед нею на столi. Іди. Продовжуй навчання. Нам ти не пiдходиш. Значить, це крах. Для неi вiн не син червоного командира, батькова революцiйна зброя для неi не мае нiякого значення. В ii сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi – людина сумнiвна, ненадiйна…
Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним, дванадцять поверхiв Держпрому.
Вже доходив до дверей, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий голос:
– Хвилинку, молодий чоловiче.
Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього. Заява Богдана i анкета вже були в його руках.
– Колосовський!
– Я вас слухаю.
– Пiдiйдiть сюди.
Богдан знов пiдiйшов до столу.
– Дайте вашу вiдстрочку.
Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав. Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i – раз! Товста червона смуга лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом.
Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця несподiвана пiдтримка незнайомоi людини, довiра комiсара, аж нiби незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутне твое життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не розридатися тут, перед комiсiею. Бритоголовий в цивiльному теж, видно, був з комiсаром заодно, бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського своiми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка тiльки-но допитувала його крижаним своiм голосом, тепер якось подобрiшала, бiлкуватi красивi очi ii ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде твое вирiшення й бажання…
Отже, ти теж годен!
Вони потиснули йому руку.
Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем.
Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розкаешся в цьому, не розкаешся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл.
Глава 5
Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у вiйськове.
І добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогоднi в райком. Якось вiн розказував iй – iз смiшком, напiвжартома – про те, як ще пiдлiтком писав був заяву, щоб пустили його в Іспанiю воювати з франкiстами. І ось твоя Іспанiя, Богданчику, сьогоднi настае!
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього райком? Чим це могло скiнчитись? І хоч вона розумiла, що зараз, може, отам саме вирiшуеться доля iхнього кохання, може, райком – це кiнець iхнiм зустрiчам i побаченням, що, може, це – страшно й подумати! – вiчна, безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться iхнi дороги, i нiколи вже не буде iхнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для неi було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi.
Трагiчна iсторiя з батьком – це найболючiша рана його життя.
Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати оту глибоку тугу, що майже завжди стоiть в його темних, iскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся, найбiльше i вразили ii при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi унiверситету на вулицi Вiльноi академii, коли вони, товплячись перед списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши, на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту.
Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до слiз.
Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний, надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший.
Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан такоi честi не вартий, бо вiн… «пасив»!
– Не пасив, а пасинок, – в'iдливо зауважив тодi Мирон Духнович, коментуючи цю звiстку.
Випадок з стипендiею Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв навiть поiронiзував з приводу своеi пасивностi, але в душi – вiд Танi це не могло приховатись – вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацii за батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi.
Таня боялася, щоб не повторилося це зараз у райкомi.
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким вiн е, – готовим на подвиг, з його своею, радянською Іспанiею в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусiв Держпрому.
З нею туди ж прямують ii подруга Мар'яна[2 - Вона звiсно, до свого Славика!], двое дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне – чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк мешкае Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про неi тiльки Таня знае, до кого вона зараз iде…
– Гляньте, он нашi – вигукуе Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля райкому вони справдi вже бачать компанiю своiх: жердинястий Духнович золотiе чуприною, поруч нього розмахуе кулаками Дробаха, певне, саме розповiдае якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники Мороз та Пiдмогильний – Богдановi товаришi по спортивнiй секцii. Тiльки Богдана нема. Де ж вiн?
Виявляеться, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсii Колосовський.
– Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? – пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота.
– Це, мабуть, Павлущенко його там сповiдае, – сказав Степура. – Той як уп'еться, то як клiщ.
Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте стрибнув iз схiдцiв пiд'iзду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу вiдлягло вiд серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором:
– Годен!
А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх, i до Танi зокрема:
– От i вирiшилось.
Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно, мiцно потиснула. Було цим – для iнших непомiтним – потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для неi на свiтi нема.
– Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, – зазирала Славиковi в вiчi Мар'яна. – Щоб можна було спокiйно зiбратися… Що вам з собою брати?
– Увага! Задано питання! – вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслiдуючи одного з викладачiв вiйськовоi кафедри. – Що треба брати в табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно… Однак все це треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з собою лише зубну щiтку та пару бiлизни!
Всi смiялись. Таня, здаеться, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помiчати iншi.
– Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся! – пiд'юджував Дробаха.
А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою – хiба це грiх? З своiм почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим бiльше, коли нависае розлука i мовби дае iй право на все.
– Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, – усмiхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високоi блондинки з фiлфаку, до якоi вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата своiх.
– Боронитимем вас, аки леви.
– Отакi хлопцi, – бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Пiдмогильний, – та ми як пiдемо, та ми як вдаримо – пiр'я з них полетить!
– Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш фахiвець з тактики i стратегii, – зауважив Лагутiн, i всi засмiялись, згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою.
– Розкажи, Мироне, – обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, – як тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй.
– Та було, – пiдтвердив Духнович. – За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арiець? Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…
– Ти вже себе не паплюж так, – смiючись, сказала Мар'яна. – Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! І всi ви сьогоднi гарнi, навiть Степура – грайливо перевела вона очi на Степуру, який аж почервонiв при цьому. – Тiльки чого ж стоiмо? Ходiм те! – сказала вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться перед ними.
Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли почуваеш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито глянути кожному зустрiчному у вiчi!
Сонце стоiть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя. Яснiе небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. І щоб оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
Ідуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi черевики, i дiвчатам передаеться певнiсть, що, доки е на свiтi оцi iхнi чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та свiтлий майдан iхньоi юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший, що вiн найбiльший з усiх майданiв Європи!
Глава 6
На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зостаеться чекати трамвая, гурт iхнiй зустрiчае Адмiнiстратора, – так вони називають мiж собою Михайла Штепу, – який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами, розповсюджуе у вiльний час квитки по пiдприемствах, органiзовуе культпоходи i мае вiд цього якийсь там зиск.
Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти.
– Ну знову ж провалишся, – каже Таня.
– Звiдки такi прогнози? – посмiхаеться Штепа своiми вивернутими губами. – Чи то просто так хочеш?
– Та й хочу.
Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешкае з Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'i вже лисина просвiчуе. Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здаеться, вiн до всiх i до всього посмiхаеться. Вiн i зараз усмiхаеться до хлопцiв, хоч не розумiе нi iхнього настрою нi iхнього хвилювання.
Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.
– Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, – не припиняючи свого заняття, вiдповiв iй Штепа. – Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.
– А ти?
– Я не комсомолець, ти ж знаеш… Зостануся разом з вами кiнчати унiверситет, хай менi буде гiрше.
Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почувае перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати.
– Так, так, волонтери, – простодушно роздае вiн своi усмiшки то одному, то другому. – І ти теж записався? – насмiшкувато звертаеться вiн до Духновича.
– Грiшний, батюшко: записався.
– О, хвалю, хвалю.
– А чого ж тебе там не було? – суворо запитуе Штепу Ольга.
– Та я ж не комсомолець, – знову заводить вiн своеi. – Переросток я, чи як це по-вашому?
– Скорiше недоросток, – грубо зауважуе Мар'яна.
– Ну й оса! – примирливо осмiхаеться Штепа i iй.
– Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? – здивовано запитуе Пiдмогильний.
– Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, – жартуе Дробаха.
Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже iхнього вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув якось непомiтно…
– Дивлюсь я на тебе, Мiшель, – пiдступае до нього Дробаха, – i бачу: кепськi твоi дiла. Хитрiстю ти – Талейран, але правду каже Таня – провалишся. Хронологiю завчив?
