скачать книгу бесплатно
Нарцис i Гольдмунд
Hermann Hesse
У романi «Нарцис i Гольдмунд» автор показуе протистояння двох героiв: Нарциса, вченого-богослова, який присвятив себе служiнню Богу та наукам, та його учня Гольдмунда, що е втiленням наiвностi та безпосередностi. І iнтелектуал Нарцис – благочестивий, серйозний, сповнений спокою, i Гольдмунд – мандрiвник i людина пристрастей, здатна до грiха, намагаються розгадати таiну буття i вiднайти сенс життя. Тiльки засоби у них рiзнi…
Герман Гессе
Нарцис i Гольдмунд
Hermann Hesse
NaRziss und Goldmund
© Copyright 1930 by Hermann Hesse
All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin
© І. С. Андрiенко-Фрiдрiх, переклад украiнською, 2017
© І. П. Мегела, передмова, 2017
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
Архетипне вирiшення дихотомii природи i духу
Роботу над цим твором Герман Гессе розпочав весною 1927 року у Монтальйонi, пiсля появи роману «Степовий вовк», який став справжньою сенсацiею. Перший варiант твору був написаний пiсля фiзичного й нервового виснаження i видався Гессе недостатньо вдалим, тому автор знищив його. Рукопис другого варiанта був завершений навеснi 1929 року. Журнальний варiант, який друкувався у часописi Neue Rundschau в кiнцi 1929 – на початку 1930 року, мав пiдзаголовок «Історiя однiеi дружби». Окремою книгою повiсть вийшла влiтку 1930 року у видавництвi С. Фiшера.
Розмитiсть жанрових ознак твору дае пiдставу дослiдникам бачити в «Нарцисi й Гольдмундi» спорiдненiсть з середньовiчною легендою, в якiй е чимало елементiв життiйних оповiдей. Героi цього твору е, власне, втiленням сутностi самого письменника, вони увiбрали в себе чимало з його особистих переживань i пристрастей, але головне, що в них знайшли вiдображення загальнi, типовi особливостi й перипетii долi людини взагалi.
Дихотомiя людськоi особистостi втiлена в романi у двох iпостасях: Нарцис – священнослужитель, чернець монастиря Марiянброн (натяк на теологiчну семiнарiю в Маульброннi, де навчався i звiдки втiк Гессе), вiн – учений-богослов, який присвятив себе служiнню Богу та наукам. Вiн – людина духу, натура непересiчна, позначена печаттю обраностi, чистий iнтелект, втiлення абстрактного мислення, споглядально-аналiтичного ставлення до буття, який страждае вiд зверненостi до власного самодостатнього свiту, вiд самотностi та iнтелектуальноi обраностi.
Цiлковито протилежний йому Гольдмунд – втiлення наiвностi й безпосередньостi. Вiн повернутий до свiту i слiдуе за голосом «темного» глибинно-чуттевого материнського начала, прагне осягнути життя не в абстрактних поняттях, а в зримих образах, вiн митець, одержимий пристрастю до самовираження.
З протиставлення духу й матерii, волоцюгування й осiдлостi постае розгалужена антитетика книги, що закладена вже в самiй символiцi iмен головних героiв. Зiставляючи два людських типи, Нарциса та Гольдмунда, Гессе зiштовхуе два свiтогляди й пiдходи до життя – споглядальний та дiйовий.
Роман «Нарцис i Гольдмунд» став пiдсумковою книгою, сповненою численних завуальованих натякiв на попереднi твори, що дае пiдставу розцiнити його як фiлософську оповiдь про «втечу i повернення блудного сина».
Роман може прочитуватися i як фiлософська рефлексiя, визначена Нiцше, i як популярна у лiтературi модерну проблема роздвоення свiдомостi, i як апорiя, написана пiд впливом глибинного психоаналiзу та iндiйськоi й китайськоi теорii пiзнання.
Наратологiчно ця антиномiя реалiзуеться шляхом змiни точок зору персонального оповiдача, хоча вiн сам залишаеться суто медiальним означенням та не втручаеться у свiдомiсть читача. Оповiдна перспектива впродовж 18 роздiлiв книги зосереджена на життевому шляху Гольдмунда, i лише в останнiх двох роздiлах увага оповiдача концентруеться на долi Нарциса, в якого мовби немае свого самостiйного життя, вiн iснуе в нерозривнiй сув’язi з Гольдмундом.
«Нарцис i Гольдмунд» Гессе побудував на ритмi теми вiчного руху пiстрявим колом життя, як вiчну подвiйнiсть гри, боротьби i взаемозв’язку антитез Всесвiту, що е умовою його цiлiсностi. Вже на перших сторiнках бачимо образи цiеi нерозривноi первiсноi едностi, якi затим отримують сюжетне розгортання як у контрапунктi вищезгаданих ритмiчних тем, так i на рiвнi розвитку фабули, на рiвнi композицii, системи образiв i поетичних мотивiв.
Задана в експозицii двоголоса тема набувае в зустрiчi Нарциса й Гольдмунда – персонiфiкованих полюсiв унiверсальноi едностi – свою подальшу сюжетну розробку. Опинившись в монастирi, Гольдмунд знайшов спорiднену душу в особi новiцiя Нарциса, свого «психоаналiтика», який володiе здатнiстю проникати в душi людей, що його оточують. Вiн швидко зрозумiв, що пiд моральним тиском батька Гольдмунд «забув» про свою матiр, грiховну, з точки зору бюргерськоi моралi, жiнку.
Боротьба батькiвськоi настанови й материнського поклику, що вiдбуваеться в душi юнака, постае як протилежнiсть логоса й ероса, як унiверсальна подвiйнiсть стихiй буття. У спiввiднесеностi словесного ритму i фабульноi подii головний конфлiкт роману набувае глибшого сенсу – як неминучiсть особистiсного вибору там, де проявляеться надособовий закон вiчноi подвiйностi, як трагедiя сучасноi людини, обмеженоi рамками своеi iндивiдуальностi й приреченоi тим самим на неповноту iснування на одному з «полюсiв», – як ситуацiя особи, для якоi те, що у повнотi природного буття iснуе в гармонii, постае як неминучий вибiр «або-або».
Переживши справжнiй шок, Гольдмунд визнае свою «материнську» натуру i пiсля таемничоi любовноi пригоди з циганкою Лiзою (в романi е натяк на те, що його рiдна мати була циганкою, артистичною натурою) обирае свiй шлях: вiн втiкае з монастиря й розпочинае самостiйне, сповнене рiзноманiтних пригод страдницьке життя.
Чого вiн шукае? Чому вiн забувае мудрi поради Нарциса? Вiн шукае щастя й простих людських радощiв. Здаеться, його наставник незримо присутнiй бiля нього, нашiптуючи: облиш усе, повернись туди, де спокiйно. Але чи можна купити безпеку цiною самого життя? Провiдною зiркою Гольдмунда стае любов до Жiнки, кохання у всiх його проявах. Жiнка окрилюе його. Жiнка кидае його то у вир пристрастi, то в лабети смертi.
Водночас – це ще й пошук неспокiйного i незмiнного у своiй змiнностi, а потяг до жiнок – це, по сутi, спроба наближення до iдеалу у фрейдистському розумiннi, до iдеалу в особi матерi. Це – ритм вiчного руху життя, де народження й смерть, щастя й бiль, юнiсть i старiсть, мудрiсть i наiвнiсть у кiнцевому пiдрахунку е полярними варiацiями якоiсь вищоi сутностi, що стае у цьому творi синонiмом божественного i довершеного: це Мати – Єва, Марiя, велика Праматiр усього сущого. Тема материнського начала – провiдна, наскрiзна тема роману; зароджуючись у глибинах словесно-мовленневого рiвня, вона уособлюеться на рiвнi системи персонажiв у постатi Гольдмунда.
В суперечцi двох свiтiв, двох мелодiй буття за душу героя перемагае свiт материнського: приходячи до сутностi своеi натури, Гольдмунд пускаеться у сферу природного i чуттевого. Його шлях пролягае до Матерi, образ якоi, вбираючи в себе всю множиннiсть iндивiдуального i випадкового, перетворюе його на цiлiснiсть всезагального. Розвиваючись вiд конкретного до унiверсального, цей шлях стае iстинним сенсом мандрiв героя, виводячи розвиток сюжетноi дii зi сфери особистого конфлiкту на рiвень проблем загальнолюдського масштабу.
Проводячи свого героя колами земного пекла, жорстокого життя, Гессе показуе самовиховання Гольдмунда як шлях страждань. Адже тiльки спiзнавши страждання, людина мае змогу збагнути справжню цiннiсть життя.
З образом Гольдмунда тiсно пов’язана проблема творчоi особистостi, обраноi натури, тема мистецтва. Творчий дар пiдносить людину над тваринним свiтом, але вiн водночас i вiддаляе ii вiд обивателiв, мiщан, бюргерiв. І таким чином, ненависть-любов Гольдмунда до буденностi вiдкривае в ньому самому новий змiст.
У такому потрактуваннi творчоi особи, якiй все прощаеться, Гессе виходив з нiцшеанськоi iдеi надлюдини. Творчим даром надiленi лише окремi люди, такий дар – iскра божа. Герой роману, вiдiйшовши вiд участi в громадському життi, знаходить вихiд з тупика безглуздостi й безцiльностi iснування у мистецтвi. Саме художня творчiсть дае йому можливiсть розкрити своi здiбностi.
Життя стае суттевою частиною креативного мистецтва, що вiдкривае шлях до примирення дихотомii Духу i Природи. Свiт чуттевостi, iнстинктiв, пiдсвiдоме, що ранiше вважалося певним вiдхиленням, притаманним лише творчим людям, тепер стало необхiдною умовою для створення мистецького твору. Для того щоб стати справжнiм митцем, необхiдно постiйно вчитися життю, набувати нових вражень i досвiду.
Своiм завданням як митця, Гольдмунд вважае максимальне наближення до розгадки таемниць життя. Йому вдалося знайти для цього свiй ключ. Таемниця – у едностi протилежностей, у iх змiнностi, i вiн пробуе передати цю еднiсть у своiх дерев’яних скульптурах. Гольдмунд ставить перед собою смiливе завдання: розкрити суперечливий характер самоi творчостi – показати в нерухомому й застиглому змiннiсть, плиннiсть життя, зафiксувати живе у неживому, зупинити трепетну i нестримну миттевiсть, зачарувати за допомогою розуму, постiйного плину, здавалося б, безглузде у своiй постiйнiй змiнностi життя, вдихнути в нього свiй сенс. Його хвилюе саме ця таемниця мистецтва й природноi краси.
Становленню Гольдмунда як митця значною мiрою сприяе образ мiфiчноi матерi Гольдмунда, «жiнки артистичноi i грiховноi, яка символiзуе прапервень свiту i стихiю ероса-кохання – вiд найземнiших його проявiв до лицарського i мiстичного боготворення Мадонни». Створення образу Праматерi, символу сутностi самого життя, природи, символу абсолютноi довершеностi, стае найбiльшою мрiею Гольдмунда.
Натхненний своiми життевими спогадами, Гольдмунд створюе ряд талановитих дерев’яних скульптур: апостола Йоана, що мае виразнi риси Нарциса, Матерi Божоi, прототипом якоi послужила дочка лицаря Лiдiя, задушевного абата Данiеля, настоятеля монастиря. Не Мадонну, не Матiр Божу, не Дiву Марiю, що не причетна до земного, низинного, мрiяв вiн створити. Йому ввижаеться обличчя iншоi жiнки, Праматерi життя з усiма ii суперечностями, Праматерi самоi природи. Вона е синтезом спогадiв Гольдмунда про його реальну матiр, якоi вже немае в живих, i мiстичноi постатi, яку вiн собi постiйно уявляе, вона е засадничою iдеею всього його життя.
В мистецтвi Гольдмунда знаходять примирення не лише протилежностi, в ньому знаходять вираження всi суперечливi переживання героя, як милi, прекраснi, так i сумнi, потворнi, ницi. Його скульптури е символами, вiддзеркаленням вiчного свiту. Художнiсть скульптур породжуеться напругою силового поля взаемодii Природи i Духу. В них виражена суперечнiсть мiж бюргерською осiдлiстю i життям вiльного митця, мiж мистецтвом як засобом матерiального заробiтку i мистецтвом, яке твориться за покликом душi, мiж емоцiйнiстю, духовною наповненiстю образiв i внутрiшньою порожнечею митця, що яскраво виявлено на прикладi протиставлення образiв майстра Нiклауса i Гольдмунда.
Таким чином, Гольдмунд i Нарцис – це лише двi сторони одного явища. Як творчiсть Гольдмунда неможлива без рацiонального начала Нарциса, так само й умоглядне мислення i чиста думка Нарциса неможливi й безплiднi без практики та iх практичного застосування. Недаремно Нарцис, приймаючи постриг i сан абата, перетворюеться на Йоана, а перша фiгура, яку Гольдмунд вирiзьбив з дерева, виявилася саме фiгурою апостола Йоана, прототипом якоi послужив Нарцис.
У кiнцi твору Нарцис i Гольдмунд сходяться знову. Зустрiчаються Творчiсть i Наука, Серце i Розум, чоловiче i жiноче начало. В iхнiх розмовах намiчаеться певне зближення позицiй героiв. Процес iндивiдуацii завершуеться тодi, коли людина стае цiлiсною, iнтегрованою, спокiйною, плiдною i щасливою, коли свiдоме i пiдсвiдоме навчилися жити в мирi, доповнювати одне одного.
Іван Мегела
Нарцис i Гольдмунд
Роздiл перший
Перед напiвкруглою аркою входу до Марiябронського монастиря, що спиралася на подвiйнi колони, край дороги стояв каштан, самотнiй син пiвдня, принесений давним-давно якимось римським прочанином, благородний каштан з мiцним стовбуром; його кругла крона нiжно звисала над шляхом, повногрудо дихала на вiтрi й навеснi, коли все навколо вже зеленiло i навiть монастирський горiшник убирався в рудувате молоде листя, змушувала ще довго чекати на своi листочки, випускаючи в час найкоротших ночей iз листяних жмутикiв тьмянi бiло-зеленi променi свого чудернацького цвiту, якi так принадно й задушливо-терпко пахли, а в жовтнi, коли завершувався збiр овочiв i винограду, скидав iз пожовклоi крони на осiнньому вiтрi колючi плоди, якi не щороку встигали дозрiти, за якi майже зчиняли бiйки монастирськi хлопчиська i якi вiкарiй Грегор, що був родом з Італii, смажив у коминку своеi келii. Незвично й нiжно розвiвало прекрасне дерево своею кроною над порталом монастиря, делiкатний i тремкий гiсть з чужих краiв, таемниче спорiднений зi стрункими, виготовленими з пiсковику колонами ворiт, з камiнним оздобленням вiконних арок, карнизiв та пiлястр, яким однаково милувалися iталiйцi й латиняни i якого, немов чужинця, роздивлялися мiсцевi.
Пiд цим чужоземним деревом пройшло вже кiлька поколiнь монастирських учнiв; з грифельними дощечками пiд пахвою, з розмовами, смiхом, iграми, суперечками, залежно вiд пори року босi чи взутi, з квiткою в ротi, з горiхом на зубах або зi снiжкою в руцi. Приходили постiйно новi, через кожнi кiлька рокiв обличчя змiнювалися, бiльшiсть з них були подiбнi одне до одного: бiлявi й кучерявi. Деякi залишалися тут, ставали послушниками, ченцями, отримували постриг, носили пiдперезанi ряси, читали книги, навчали хлопцiв, старiли, помирали. Інших, пiсля закiнчення навчання, забирали додому батьки, до лицарських замкiв, до купецьких та ремiсничих домiв або вони йшли у свiт, займалися своiми iграми й ремеслами, часом навiдувалися в гостi до монастиря, ставали чоловiками, привозили своiх малих синiв у науку до отцiв, дивилися усмiхнено й задумливо на каштанове дерево i знову зникали. У келiях i залах монастиря, мiж важкими круглими склепiннями вiкон та строгими подвiйними колонами з червоного каменю люди жили, викладали, навчалися, розпоряджалися i керували; тут займалися рiзними мистецтвами й науками, плоди яких передавали у спадок вiд поколiння до поколiння, набожнi й мирськi, свiтлi й темнi, писали й коментували книги, укладали системи, колекцiонували старi письмена, вправлялися у калiграфii, плекали вiру народу, висмiювали народнi вiрування. Вченiсть i побожнiсть, простота й хитрiсть, мудрiсть Євангелiй i мудрiсть грекiв, бiла й чорна магiя – тут процвiтало все потроху, для всього було мiсце; було мiсце для усамiтнення й покаяння, так само як i для спiлкування й безтурботностi; вiд особистостi того чи iншого настоятеля й вiдповiдного плину часу залежало, що саме переважало й панувало. Часом монастир був знаменитий своiми заклинателями та знавцями нечистоi сили, часом своею надзвичайною музикою, iнодi якимось святим отцем, який зцiлював i творив чудеса, iнодi його вiдвiдували заради особливоi юшки зi щуки та паштету з оленячоi печiнки, все у свiй час. І завжди серед купи ченцiв i учнiв, побожних i байдужих, тих, що дотримувалися посту й гладких, завжди мiж багатьох, що приходили сюди, жили й помирали, знаходився той чи iнший осiбний i своерiдний, той, кого всi любили або боялися, той, що здавався обраним, про кого ще довго говорили, тодi як його сучасники були забутi. Ось i зараз у монастирi Марiяброн було двое осiбних i своерiдних – один старий i один молодий. Помiж численних братiв, юрма яких наповнювала дортуари, церкви й навчальнi примiщення, було двое, кого знав i поважав кожен. Це абат Данiель, старий, та вихованець Нарцис, молодий, який щойно розпочав послух, але якого, через його надзвичайну обдарованiсть, всупереч усiм правилам, використовували як учителя, особливо грецькоi мови. Цi двое, настоятель та послушник, мали в домi значення, за ними стежили, вони викликали зацiкавлення, ними захоплювалися, iм заздрили й таемно обмовляли.
Настоятеля бiльшiсть любила, вiн не мав ворогiв, був сповнений доброти, скромностi, смиренностi. Лише вченi монастиря додавали до своеi любовi трохи поблажливостi; бо настоятель Данiель мiг бути святим, але вченим вiн не був. Йому була притаманна та простота, що ii називають мудрiстю; але його знання латини були скромнi, а грецькоi вiн i зовсiм не знав.
Деякi з тих, що посмiювалися при нагодi з простоти абата, тим бiльше захоплювалися Нарцисом, феноменальним хлопцем, красивим юнаком з вишуканою грецькою мовою, з по-лицарськи бездоганною поведiнкою, з тихим, проникливим поглядом мислителя й вузькими, гарними й правильно окресленими вустами. За чудове володiння грецькою його любили вченi. А за те, що вiн був таким шляхетним i витонченим, його любили майже всi, а багато хто був у нього закоханий. За те, що вiн був настiльки тихим i стриманим, багато хто на нього ображався. Абат i послушник, кожен нiс хрест обраного по-своему, по-своему домiнував, по-своему страждав. Обидва вiдчували один з одним бiльшу спорiдненiсть i бiльше тяжiння один до одного, нiж до решти мешканцiв монастиря; одначе вони так i не зблизилися, жоден з них не змiг довiритися iншому. Абат ставився до юнака з величезною турботою, з величезною повагою, дбав про нього, як про рiдкiсного, тендiтного, можливо, надто рано дозрiлого, можливо, надто слабкого брата. Юнак належним чином приймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу настоятеля, нiколи не перечив, нiколи не сердився, i якщо абат не помилявся, що единою вадою хлопця була пиха, то вiн чудово вмiв цю ваду приховати. Йому нiчого було закинути, вiн був досконалим, вiн був неперевершеним. Небагато хто, крiм викладачiв, ставали йому друзями, ця вишуканiсть огортала його, як потiк холодного повiтря.
– Нарцисе, – промовив абат до нього пiсля сповiдi, – я почуваюся винним за жорстке судження щодо тебе. Я часто вважав тебе пихатим, i мабуть, це було несправедливо. Ти дуже одинокий, юний брате, ти самотнiй, у тебе е шанувальники, але немае друзiв. Я хотiв би отримати нагоду, щоб тебе посварити; але я не бачу такоi нагоди. Менi хотiлося б, щоб ти часом був пустотливим, як зазвичай поводяться молодi люди твого вiку. Але ти нiколи не бешкетуеш. Я деколи трохи непокоюся за тебе, Нарцисе.
Юнак звiв на старого своi темнi очi:
– Менi дуже хотiлося б, милостивий отче, не завдавати вам жодного клопоту. Може, я й справдi пихатий, милостивий отче. Я вас прошу покарати мене за це. Часом менi самому хочеться себе покарати. Пошлiть мене, отче, у скит, або накажiть виконувати гидку роботу.
– І для одного, i для iншого ти замолодий, любий брате, – промовив абат. – Крiм того, ти надзвичайно здiбний до мов i мислення, сину мiй; це було б марнуванням цих божих дарiв, якби я наказав тобi виконувати неприемну роботу. Ти будеш, либонь, учителем i вченим. Чи ж ти сам не бажаеш цього?
– Вибачте, отче, я ще не зовсiм розумiю, чого хочу. Наука завжди приноситиме менi радiсть, як iнакше? Але я не думаю, що наука буде моiм единим заняттям. Та й не завжди бажання визначають долю i покликання людини, е щось iнше, певна приреченiсть.
Абат слухав уважно й серйозно. Проте на його обличчi була помiтна посмiшка, коли вiн сказав:
– Наскiльки я знаю людей, то ми всi, особливо замолоду, трохи схильнi плутати провидiння з власними бажаннями. Але розкажи менi про це сам, бо ти вважаеш, що нiбито знаеш свое призначення наперед. У чому воно полягае?
Нарцис прикрив своi темнi очi, так що вони сховалися пiд довгими чорними вiями. Вiн мовчав.
– Говори, сину мiй, – заохотив абат пiсля тривалого очiкування. Тихим голосом i з потупленим поглядом Нарцис почав говорити:
– Менi здаеться, милостивий отче, нiби я знаю, що призначений передусiм до монастирського життя. Думаю, що стану монахом, священиком, вiкарiем i, можливо, навiть абатом. Я так думаю не тому, що цього бажаю. Я не прагну обов’язкiв. Та вони будуть покладенi на мене.
Обидва довго мовчали.
– Чому ти так вважаеш? – запитав старий нерiшуче. – Яка саме твоя риса, крiм вченостi, спонукае тебе до цiеi думки?
– Ця риса полягае у тому, – поволi мовив Нарцис, – що я вiдчуваю природу й призначення людини, не тiльки свою власну, а й iнших. Ця властивiсть змушуе мене служити iншим, керуючи ними. Якби я не був народжений для життя в монастирi, мусив би стати суддею або державним дiячем.
– Може, й так, – кивнув абат. – А чи випробував ти свою здатнiсть розпiзнавати людей та iхнi долi на практицi?
– Випробував.
– Можеш навести приклад?
– Можу.
– Гаразд. Оскiльки менi не хотiлося б проникати у таемницi наших братiв без iхньоi згоди, може, ти менi розповiси, що, на твою думку, ти знаеш про мене, твого настоятеля Данiеля.
Пiднявши повiки, Нарцис подивився настоятелевi у вiчi.
– Це ваш наказ, милостивий отче?
– Мiй наказ.
– Менi важко говорити про вас, отче.
– Менi теж важко, юний брате, схиляти тебе до розмови. Та я це роблю. Говори!
Опустивши голову, Нарцис тихо промовив:
– Я мало що знаю про вас, шановний отче. Я знаю, що ви – слуга Божий, якому було б милiше пасти кiз або дзвонити у дзвони в скитi та слухати сповiдi селян, анiж керувати великим монастирем. Я знаю, що ви плекаете особливу любов до святоi Божоi Матерi й найбiльше молитеся до неi. Нинi ви молитеся про те, щоб грецькi й iншi науки, якими займаються у цiй обителi, не викликали сум’яття в душах ваших пiдопiчних i не становили для них небезпеки. Ви молитеся часом, щоб не втратити терпiння супроти вiкарiя Грегора. Ви молитеся нинi про легку кончину. І ви, я так думаю, будете почутi й матимете мирну кончину.
У маленькiй приймальнi абата було тихо. Нарештi старий заговорив:
– Ти мрiйник i бачиш видiння, – люб’язно зауважив сивий достойник. – Навiть побожнi й приемнi видiння можуть бути оманливими; не довiряй iм, як i я не довiряю iм. Бачиш, брате мрiйнику, що я насправдi думаю про цi речi?
– Я бачу, отче, що ви дуже лагiдно думаете про це. Ви думаете собi так: «Цей юний учень не зовсiм здоровий, вiн марить, може, забагато медитував. Я мiг би накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Проте я й сам прийму покуту, яку накладу на нього». – Ось про що ви зараз думаете.
Настоятель пiдвiвся. Вiн з посмiшкою кивнув учневi на прощання.
– Гаразд, – сказав вiн. – Не сприймай своi видiння надто серйозно, юний брате; Бог вимагае вiд нас трохи бiльшого, нiж мати видiння. Припустiмо, ти полестив старому, пообiцявши йому легку смерть. Припустiмо, що старий якусь хвильку слухав цi обiцянки iз задоволенням. Але вже досить. Завтра маеш молитися на вервицi, завтра пiсля заутренi, молитися зi смиренням i ревнiстю, а не абияк, i я робитиму те саме. А зараз iди, Нарцисе, наговорилися.
Іншого разу абатовi Данiелю довелося залагоджувати суперечку мiж наймолодшим з учителiв-священикiв i Нарцисом, якi не могли дiйти згоди щодо якогось пункту в навчальному планi: Нарцис ревно наполягав на внесеннi певних змiн у викладання, переконливо обгрунтовуючи iх; але отець Лоренц, схоже, через ревнощi, не хотiв з цим погоджуватися, так що пiсля кожного нового обговорення наставали днi прикрого мовчання й невдоволення, доки Нарцис, переконаний у своiй правотi, не зачiпав це питання ще раз. Зрештою отець Лоренц сказав трохи ображено:
– Нарцисе, давай покладемо край цiй суперечцi. Ти ж знаеш, що вирiшувати менi, а не тобi, ти – не мiй колега, а мiй помiчник i повинен менi пiдкорятися. Але оскiльки це питання видаеться тобi таким важливим i оскiльки я маю перевагу порiвняно з тобою у посадi, але не в знаннях i талантах, я не хочу приймати рiшення самостiйно, ми попросимо зробити це нашого отця настоятеля.
Так вони й зробили, а настоятель Данiель терпляче i приязно вислухав суперечку обох учених про iхне розумiння викладання граматики. Коли вони детально обгрунтували своi думки, старий, похитавши злегка сивою головою, радiсно поглянув на них i сказав:
– Любi брати, ви ж не думаете, що я розумiюся на цьому так само добре, як ви. Це похвально, що Нарцис так переймаеться школою i прагне вдосконалити навчальний план. Але якщо його начальник дотримуеться iншоi думки, то Нарцисовi належить мовчати й пiдкорятися, бо будь-якi вдосконалення навчання нiчого не вартi, якщо через них порушуеться порядок i послух у цiй обителi. Я картаю Нарциса за те, що вiн не вмiе поступатися. А вам обом, молодим вченим, бажаю, щоб вам нiколи не бракувало зверхникiв, дурнiших за вас; немае нiчого лiпшого вiд зарозумiлостi. – З цим доброзичливим жартом вiн iх i вiдпустив. Проте вiн аж нiяк не забув протягом наступних днiв простежити, чи вчителi зумiли знову порозумiтися.
І ось сталося так, що в монастирi, який бачив безлiч облич, з’явилося нове лице, яке не належало до тих, що швидко забуваються. Це був хлопець, якого батько записав заздалегiдь i який прибув одного весняного дня, щоб навчатися у монастирськiй школi. Бiля каштанового дерева юнак i його батько прив’язали своiх коней, а з ворiт назустрiч iм вийшов сторож.
Хлопчик подивився на ще по-зимовому оголене дерево.
– Такого дерева, – сказав вiн, – я ще нiколи не бачив. Красиве, дивовижне дерево! Хотiв би я знати, як воно називаеться.
Батько, чоловiк старшого вiку, iз заклопотаним i трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець вiдразу сподобався, вiдповiв йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:
– Мене звати Гольдмунд, я ходитиму тут до школи.
Лагiдно всмiхнувшись, чоловiк пiшов попереду прибульцiв через ворота, широкими сходами вгору, а Гольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створiнням, яких щойно зустрiв: дереву i сторожевi. Прибулих прийняв отець завiдувач школи, а надвечiр ще й особисто абат. В обох мiсцях батько, iмперський чиновник, представив свого сина Гольдмунда i був запрошений якийсь час побути гостем обителi. Втiм вiн скористався гостиннiстю лише на одну нiч, пояснивши, що завтра мусить повертатися. Як подарунок монастиревi вiн запропонував одного зi своiх коней, i цей дар було прийнято. Розмова з духовними особами була ввiчлива й прохолодна; але як настоятель, так i завiдувач з радiстю поглядали на Гольдмунда, що шанобливо мовчав, цей милий тендiтний юнак сподобався iм одразу. З батьком вони без жалю розпрощалися наступного дня, а сина охоче залишили тут. Гольдмунд був представлений учителям i отримав лiжко у школярськiй спальнi. Поштиво, з похмурим обличчям вiн попрощався зi своiм батьком, який вiд’iжджав верхи, стояв, дивлячись йому вслiд, доки той не зник мiж зерносховищем i млином за вузькими склепiнчастими ворiтьми зовнiшнього монастирського двору. Коли вiн обернувся, на його довгих бiлявих вiях тремтiла сльоза; аж тут його спiткав сторож, лагiдно поплескуючи по плечу.
– Юний паничу, – промовив вiн приязно, – не журися. Спочатку майже всi сумують за домом, за батьком, матiр’ю, братами й сестрами. Але швидко ти переконаешся: тут теж можна жити, i досить непогано.
– Дякую, брате-стороже, – вiдповiв юнак. – Я не маю анi братiв з сестрами, анi матерi, у мене е тiльки батько.
– Зате тут ти знайдеш товаришiв, i науку, й музику, i новi iгри, яких ще не знаеш, i те й се, ось побачиш. А коли тобi знадобиться той, хто бажае тобi добра, приходь до мене.
Гольдмунд усмiхнувся йому:
– О, дуже вам дякую. Та якщо вам хочеться мене втiшити, то покажiть менi, будь ласка, де стоiть наш коник, якого залишив тут мiй батько. Я хотiв би з ним привiтатися й переконатися, чи все у нього гаразд.
Тодi сторож узяв його з собою i повiв до конюшнi, що знаходилася бiля житницi. Там, у лiтеплих сутiнках, пахло кiньми, гноем i ячменем, а в одному зi стiйл Гольдмунд знайшов гнiдого коня, який привiз його сюди. Обiйнявши обома руками тварину, яка його впiзнала й витягнула йому назустрiч голову, вiн пригорнувся щокою до широкого лоба з бiлою плямою, нiжно його погладив, нашiптуючи у вухо:
– Привiт, Блесе, мiй конику, мiй розумнику, у тебе все добре? Чи ти ще любиш мене? Чи е у тебе що iсти? Чи ти теж згадуеш нашу домiвку? Блесику, конику, любий хлопчику, як добре, що ти залишився тут, я буду часто приходити до тебе й дивитися, як тобi тут ведеться. – Дiставши iз закоту рукава шматок хлiба, залишений пiсля снiданку, вiн розкришив його i згодував тваринi. Попрощавшись, вiн пiшов за сторожем через двiр, широченний, наче ринкова площа великого мiста, й частково засаджений липами. Бiля внутрiшнього входу вiн подякував сторожевi, подавши руку, коли раптом помiтив, що не пам’ятае дороги до примiщення школи, яке йому вчора показували, засмiявся, почервонiв i попросив сторожа провести його туди, що той охоче й зробив. Отже, вiн зайшов до шкiльноi зали, де на лавах сидiла дюжина хлопчакiв i юнакiв, i помiчник учителя Нарцис обернувся до нього.
– Я Гольдмунд, – назвався вiн, – новий учень.
Нарцис коротко, не усмiхаючись, привiтався, вказавши йому на мiсце у задньому ряду, й продовжив свiй урок.
Гольдмунд сiв. Вiн був здивований зустрiти тут такого молодого вчителя, хiба на кiлька рокiв старшого за нього самого, вiн дивувався й страшенно радiв, що цей юний вчитель такий красивий, такий благородний, такий серйозний i водночас такий привабливий i чарiвний. Сторож був до нього люб’язним, абат теж приязно його зустрiв, там у стiйлi стояв Блес – шматочок домiвки, а тут ще й цей дивовижний юний учитель, серйозний, як учений, i витончений, немов принц, та ще й з таким вольовим, стриманим, дiловим i переконливим голосом! Вiн уважно слухав, не зовсiм розумiючи спочатку, про що йдеться. Йому було добре. Вiн потрапив до хороших, приемних людей i був готовий любити iх i добиватися iхньоi дружби. Зранку, ще лежачи в лiжку, пiсля пробудження, вiн почувався пригнiченим, та ще й давалася взнаки втома вiд тривалоi подорожi, i прощаючись з батьком, вiн не втримав слiз. Та зараз усе було добре, вiн був задоволений. Вiн довго й повсякчас розглядав молодого вчителя, радiв його пiдтягнутiй стрункiй статурi, прохолодному блисковi його очей, його тонким устам, що ясно й чiтко формували склади, його натхненному, наполегливому голосовi.
Проте, коли урок закiнчився й школярi галасливо попiдхоплювалися з мiсць, Гольдмунд перелякався, засоромлено помiтивши, що якийсь час проспав. І не тiльки вiн це помiтив, його друзi по партi теж бачили це й пошепки передавали iншим. Щойно молодий вчитель залишив примiщення, як однокласники зусiбiч почали смикати й штурхати Гольдмунда.
– Виспався? – запитав один, вишкiрившись.
– Гарний учень! – глузував iнший. – З нього вийде справжнiй свiточ церкви. Видно вже з першого уроку!
– Покладiть малого в лiжечко, – запропонував хтось iз них, i вони пiдхопили його за руки й ноги, щоб винести пiд загальний регiт.
З такоi несподiванки Гольдмунд розлютився; вiн пручався, намагаючись вивiльнитися, дiставав штурханiв, доки його нарештi кинули, але хтось усе ще продовжував тримати за ногу. Вiд нього вiн з силою вирвався, накинувся на першого-лiпшого i зчепився з ним у запеклiй бiйцi. Його суперник був сильним парубком, так що всi завзято спостерiгали за двобоем. Коли ж Гольдмунд не пiддався й надавав силачевi добрячих стусанiв, то серед товаришiв у нього вже з’явилися друзi, хоч вiн ще й не знав iхнiх iмен. Та раптом всi кинулися врозтiч, i щойно вони встигли зникнути, як зайшов отець Мартiн, керiвник школи, й зупинився перед хлопчиком, що залишився сам. Вiн здивовано поглянув на хлопця, блакитнi очi якого збентежено блищали на розпашiлому i трохи побитому обличчi.
– І що це з тобою? – запитав вiн. – Ти ж Гольдмунд, чи не так? Вони скривдили тебе, цi бешкетники?
