скачать книгу бесплатно
– Та нi, – вiдповiв малий, – я з ним впорався.
– З ким це?
– Не знаю. Я ще не знаю iх. Хтось бився зi мною.
– Он воно що! Вiн почав?
– Не знаю. Нi, здаеться, я сам почав. Вони мене дражнили, от я й розсердився.
– Що ж, гарно ти починаеш, мiй хлопче. Запам’ятай: якщо ще раз тут, у класi, влаштуеш бiйку, будеш покараний. А зараз давай, гайда на вечерю, марш!
Усмiхаючись, вiн дивився услiд Гольдмундовi, як той втiкав, засоромлений, намагаючись на ходу пальцями пригладити бiляве розкуйовджене волосся.
Гольдмунд i сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському життi був досить розбишацьким i нерозважливим; у пригнiченому настроi вiн шукав i знайшов своiх однокласникiв за вечерею. Але його прийняли поштиво й доброзичливо, вiн шляхетно помирився зi своiм ворогом i з того часу почувався своiм у цьому колi.
Роздiл другий
Проте, приятелюючи зi всiма, справжнього друга вiн знайшов не скоро; до жодного з однокласникiв вiн не вiдчував особливоi близькостi чи бодай прихильностi. А вони були здивованi у такому завзятому майстровi з кулачного бою, якого звикли вважати симпатичним задерiем, виявити дуже миролюбного товариша, що прагнув радше слави зразкового учня. У монастирi було двое людей, до яких Гольдмунд вiдчував сердечну прихильнiсть, якi йому подобалися, якi його цiкавили, до яких ставився iз захопленням, любов’ю i благоговiнням: настоятель Данiель та помiчник учителя Нарцис. Настоятеля вiн вважав мало не святим – його простота й доброта, його ясний, турботливий погляд, його манера наказувати й керувати зi смиреннiстю служiння, його добрi мовчазнi жести – все це надзвичайно приваблювало Гольдмунда. Найбiльше йому хотiлося б стати особистим слугою цього благочестивого, бути завжди поруч, щоб пiдкорятися й служити, вiн принiс би йому як постiйну жертву всi своi хлоп’ячi прагнення до побожностi й самовiддачi, навчився б у нього чистого, благородного, святого життя. Адже Гольдмунд збирався не тiльки закiнчити монастирську школу, а й, можливо, назавжди залишитися в монастирi, присвятивши свое життя Боговi; цього хотiв вiн, таким було бажання й наказ його батька, й так, мабуть, було призначено самим Господом. Здавалося, нiхто не помiчав цього в красивому й променистому хлопчиковi, та все ж на душi у нього лежав якийсь тягар, тягар походження, таемного призначення до покути й офiри. І настоятель цього теж не помiчав, хоча Гольдмундiв батько робив йому певнi натяки й чiтко висловив бажання, щоб його син назавжди залишився тут, у монастирi. Можливо, якийсь таемний порок був у народженнi Гольдмунда, щось приховане вимагало покути. Але батько не дуже сподобався абатовi, на його слова й трохи бундючну поведiнку вiн вiдповiв ввiчливою холоднiстю, не надавши його натякам великого значення.
Той iнший, що пробудив любов Гольдмунда, мав проникливiший погляд i здогадувався бiльше, але вiн не втручався. Вiн дуже добре помiтив, який чарiвний рiдкiсний птах тодi залетiв до нього. Вiн, такий самотнiй у своiй шляхетностi, негайно вiдчув у Гольдмундовi спорiднену душу, хоча, здавалося, у всьому був його протилежнiстю. Якщо Нарцис був темним i худим, то Гольдмунд був яскравим i квiтучим. Нарцис був мислителем i аналiтиком, а Гольдмунд – мрiйником i дитиною. Але протилежностi об’еднувало щось спiльне: обидва були шляхетними людьми, обидва вiдрiзнялися вiд iнших винятковими здiбностями й рисами, обидва отримали вiд долi особливий знак. Нарцис палко переймався цiею юною душею, сутнiсть i долю якоi вiн невдовзi пiзнав. Гольдмунд щиро захоплювався своiм красивим, надзвичайно розумним учителем. Але Гольдмунд був сором’язливим; вiн не знаходив iншого способу сподобатися Нарцисовi, окрiм як до перевтоми намагався бути уважним i кмiтливим учнем. Однак не тiльки сором’язливiсть стримувала його, а й вiдчуття того, що Нарцис становить для нього небезпеку. Не мiг же вiн вважати iдеалом i зразком доброго й простого абата й одночасно велерозумного, вченого, проникливого Нарциса. Та все ж з усiх сил своеi юноi душi вiн прагнув до обох непоеднуваних iдеалiв. Часто йому доводилося через це страждати. Інколи в першi мiсяцi свого школярства вiн вiдчував у серцi таку розгубленiсть i сум’яття, що йому хотiлося втекти вiд усього цього або зiрвати свою тугу i внутрiшню лють на товаришах. Часто-густо вiн, добродушний, на якийсь дрiбний жарт або зухвалiсть товаришiв спалахував таким праведним гнiвом, що тiльки з надзвичайними зусиллями стримувався й смертельно блiдий, iз заплющеними очима вiдвертався. Тодi вiн знаходив у конюшнi Блеса, притуляв голову до його шиi, цiлував ii й гiрко плакав. І з часом його страждання набирало сили й стало помiтним. Його щоки позападали, погляд згас, його смiх, який усiм так подобався, було чути дедалi рiдше.
Вiн сам не розумiв, що з ним вiдбуваеться. Вiн чесно прагнув бути хорошим учнем, невдовзi стати послушником, а пiзнiше побожним, тихим братом отцiв; вiн вiрив у те, що всi його сили й здiбностi пiдпорядковуються цим благочестивим i скромним намiрам, про iншi стремлiння вiн нiчого не знав. Як же невимовно сумно було йому бачити, що досягнути цiеi простоi i прекрасноi мети так важко. Зi смутком i вiдчуженням вiн усвiдомлював iнодi своi ганебнi потяги й стани: неуважнiсть i огиду до навчання, замрiянiсть, фантазування чи сонливiсть пiд час урокiв, протест i вiдразу до вчителя латини, дратiвливiсть i гнiвну нетолерантнiсть до однокласникiв. Та найбiльше бентежило те, що його любов до Нарциса так погано поеднувалася з його любов’ю до абата Данiеля. До того ж iнодi, в глибинi душi, вiн, здавалося, вiдчував, що Нарцис теж його любить, що вiн ним переймаеться i чекае на нього. Значно бiльше, нiж здогадувався хлопчик, думки Нарциса були зайнятi ним. Йому хотiлося, щоб цей гарненький, свiтлий, милий хлопчина був його другом, вiн вiдчував у ньому свою протилежнiсть i свое доповнення, йому хотiлося дбати про нього, скеровувати, просвiщати, плекати й довести до розквiту. Та вiн стримувався. Вiн робив це з багатьох мотивiв, бiльшiсть з яких усвiдомлював. Передусiм сковувала й стримувала його вiдраза, яку вiдчував до тих непоодиноких учителiв i монахiв, якi закохувалися у школярiв чи послушникiв. Досить часто вiн i на собi з огидою ловив хтивi погляди старших чоловiкiв, досить часто чинив нiмий опiр iхнiм комплiментам i пестощам.
Зараз вiн краще розумiв iх – вiн теж бачив велику спокусу в тому, щоб кохати вродливого Гольдмунда, викликати його чарiвний смiх, нiжно гладити його бiляве волосся. Але вiн нiколи не зробив би цього, нiколи. Крiм того, будучи помiчником учителя, що виконуе обов’язки вчителя, але, не маючи вiдповiдних повноважень та авторитету, вiн звик до особливоi обережностi й пильностi. Вiн узяв собi за правило з молодшими за нього на кiлька рокiв поводитися так, нiби вiн був на двадцять рокiв старшим, звик суворо забороняти собi будь-якi привiлеi окремим учням i змушувати себе з особливою справедливiстю й турботою ставитися до кожного неприемного йому школяра. Його служiння було служiнням духу, йому присвячувалося його суворе життя, i лише потайки, в хвилини найбiльшоi слабкостi, вiн дозволяв собi насолоджуватися зверхнiстю, всезнайством i розумуванням. Нi, якою б привабливою не була дружба з Гольдмундом, вона становила небезпеку, якiй вiн не мiг дозволити зачепити сутнiсть свого життя. А сутнiстю й сенсом його життя було служiння духовi, служiння слову, тихе, осмислене, безкорисливе напучування своiх учнiв – i не тiльки своiх учнiв – до високих духовних цiлей.
Уже бiльше року був Гольдмунд школярем у монастирi Марiяброн. Зо сто разiв забавлявся вiн з товаришами пiд липами на подвiр’i й пiд пишним каштаном рiзними учнiвськими iграми, в перегони, у м’яча, в розбiйникiв, у снiжки; нинi була весна; але Гольдмунд почувався втомленим i хворим, часто у нього болiла голова, i на заняттях йому було важко залишатися бадьорим та уважним.
Одного вечора до нього звернувся Адольф, той учень, перша зустрiч з яким перейшла в бiйку та з яким вiн цiеi зими розпочав вивчати Евклiда. Це було пiсля вечерi, у вiльний час, коли дозволялися iгри в дортуарах, розмови в класах i навiть прогулянки у зовнiшньому монастирському дворi.
– Гольдмунде, – сказав вiн, тягнучи його за собою сходами донизу, – я хочу тобi щось розповiсти, щось смiшне. Але оскiльки ти весь такий зразковий i, мабуть, хочеш стати епископом, дай спочатку слово товариша, що не наябедничаеш на мене вчителям.
Гольдмунд дав йому слово без жодних вагань. Існувала честь монастиря, й iснувала честь школяра, вони часом суперечили одна однiй, вiн це знав; проте, як i скрiзь, неписанi закони були сильнiшими за писанi, й вiн нiколи за час навчання не ухилявся вiд виконання цих законiв честi й учнiвського братства. Говорячи пошепки, Адольф тягнув його до порталу пiд дерева. Вiн розповiдав, що е кiлька хороших i смiливих хлопцiв, до яких належить i вiн, якi перейняли вiд попереднiх поколiнь звичай, згадуючи час вiд часу про те, що вони все ж не монахи, втiкати на один вечiр з монастиря, щоб «пiти на село». Порядний чоловiк нiколи не вiдмовиться вiд такого задоволення й такоi пригоди, а вночi вони повернуться.
– Але ж ворота будуть зачиненi, – зауважив Гольдмунд.
– Ще б пак, звiсно, зачиненi, але ж у цьому-то й секрет. Існують потаемнi ходи, щоб непомiтно проникнути всередину, це вже не вперше.
Гольдмунд пригадав. Вислiв «пiти на село» вiн вже чув, малися на увазi нiчнi походеньки учнiв заради таемних насолод i пригод, а це пiд страхом тяжкого покарання заборонялося монастирським статутом. Вiн злякався. «Ходити на село» – це був грiх, було заборонено. Але вiн також дуже добре розумiв, що саме тому «поряднi чоловiки» вважають це за честь школяра, бо треба було вiдважитися на небезпеку, i бути запрошеним до такоi пригоди означало певну винагороду.
Найбiльше йому хотiлося вiдмовитися, пiти геть i вкластися спати. Вiн був страшенно втомлений i почувався жахливо, цiлий день у нього болiла голова. Та йому було трохи соромно перед Адольфом. І хто зна, може, там за мурами, у цiй пригодi, буде щось гарне й нове, щось, завдяки чому можна було б забути про головний бiль, i тупiсть, i всiляку скруту. Це був вихiд у свiт, хай навiть таемний i заборонений, не зовсiм похвальний, та все ж хоч якесь звiльнення, якийсь досвiд. Доки Адольф його вмовляв, вiн вагався та раптом посмiхнувся й погодився. Непомiтно вони з Адольфом зникли пiд липами на просторому, вже темному подвiр’i, зовнiшнi ворота якого в цю годину були замкненi. Товариш повiв його до монастирського млина, де в сутiнках та безперервному шумi колiс легко було прослизнути нечутно й невидимо. Перелiзши через вiкно, вже в темрявi, вони опинилися на купi мокрих слизьких балок, одну з яких довелося витягнути й перекинути через струмок як кладку. І ось ти вже зовнi, на ледве помiтнiй дорозi, що зникае в чорному лiсi. Уся ця таемничiсть хвилювала й дуже подобалася хлопчиковi.
На узлiссi вже стояв один товариш, Конрад, а пiсля тривалого очiкування приплентався ще один, великий Ебергард. Учотирьох хлопцi подалися через лiс, над ними з шумом злiтали нiчнi птахи, мiж спокiйними хмарами ясно й волого мерехтiло кiлька зiрок. Конрад базiкав i жартував, iншi час вiд часу смiялися, проте над ними ширяло якесь урочисте почуття тривоги, що змушувало iхнi серця битися частiше. За лiсом, через неповну годину, вони прийшли до села. Там, здавалося, все вже спало, блiдо мерехтiли низькi причiлки, пророслi темними ребрами балок, нiде жодного вогника. Адольф iшов попереду, прокрадаючись мовчки, вони оминули кiлька будинкiв, перелiзли через паркан, опинилися в садку, пробралися по м’якiй землi грядок, спiткнувшись об сходи, зупинилися перед стiною будинку. Адольф постукав у вiконницю, почекавши, постукав ще раз, всерединi почувся шум, незабаром замерехтiло свiтло, дверi вiдчинилися, i вони один за одним увiйшли, опинившись в кухнi з чорним димарем та земляною пiдлогою. На плитi, блимаючи, сиротливо стояв каганець, на тоненькому гнотi горiло слабке полум’я. Тут була дiвчина, худа сiльська дiвка, вона подала прибульцям руку, за нею з темряви вийшла друга, ще зовсiм дитина з довгими темними косами. Адольф принiс гостинцi: пiвбуханця бiлого монастирського хлiба й щось у паперовому мiшечку. Гольдмунд припустив, що це трохи вкраденого ладану чи воску для свiчок або щось подiбне. Дiвчинка з косами вийшла, без свiтла пробралася за дверi, довго не поверталася, а потiм зайшла з глечиком з сiроi глини й намальованою на ньому синьою квiткою i подала його Конрадовi. Трохи надпивши, вiн передав його далi, випили всi, це був мiцний сидр.
При слабкому свiтлi каганця вони повсiдалися: на дерев’янi ослiнчики дiвчата, а навколо них на пiдлозi школярi. Говорили пошепки, попиваючи сидр, Адольф i Конрад вели розмову. Інодi один з них вставав, гладив худу по головi й потилицi, шепотiв iй щось на вухо, малу нiхто не чiпав. Мабуть, подумав Гольдмунд, велика – це служниця, а гарненька мала – донька господарiв будинку. Втiм йому було байдуже, i його це не стосувалося; бо вiн нiколи бiльше не прийде сюди. Таемна втеча, нiчне ходiння через лiс – це було гарно, незвично, хвилююче, загадково i зовсiм не небезпечно. Хоч це й заборонялося, та порушення заборони не надто обтяжувало совiсть. Але оце, цей нiчний вiзит до дiвчат, був не просто заборонений, вiн вiдчував, що це був грiх. Для iнших i це було, либонь, просто дурною витiвкою, але не для нього; йому, хто вважав себе покликаним до монашого життя й аскези, не дозволялися жоднi iгри з дiвчатами. Нi, вiн нiколи бiльше не пiде з ними. Та його серце билося сильно й тужливо у напiвмороцi убогоi кухнi.
Його товаришi вдавали перед дiвчатами героiв, хизувалися латинськими приказками, вставляючи iх у розмову. Всi трое, здавалося, користувалися прихильнiстю служницi, вони раз у раз пiдходили до неi зi своiми дрiбними незграбними пестощами, найнiжнiшими з яких був боязкий поцiлунок. Складалося враження, що вони чiтко знали, що iм тут дозволялося. І оскiльки вся розмова мала вiдбуватися пошепки, це виглядало досить кумедно, та Гольдмундовi так не здавалося. Вiн тихо сидiв, зiщулившись на пiдлозi, втупившись у полум’я каганця, не промовивши жодного слова. Інодi вiн ловив дещо пожадливим боковим зором якiсь доторки, якими обмiнювалися iншi. Вiн остовпiло дивився поперед себе. Хоч найбiльше йому хотiлося поглянути на малу з косами, та саме це вiн собi забороняв. Але кожного разу, коли його воля слабшала i його погляд, нiби заблукавши, зупинявся на тихому привабливому дiвочому личковi, вiн непомильно наштовхувався на ii темнi очi, прикутi до його обличчя, вона дивилася на нього, мов зачарована.
Минула, мабуть, година – ще нiколи одна година не здавалася Гольдмундовi такою довгою – латинськi вирази й пестощi учнiв вичерпалися, запанувала тиша, всi були трохи збентеженi, Ебергард почав позiхати. Тодi служниця нагадала, що час iти. Вони повставали, усi подали служницi руку, Гольдмунд останнiм. Потiм усi подали руку молодшiй, Гольдмунд останнiм. Потiм Конрад першим полiз через вiкно, за ним Ебергард i Адольф. Коли Гольдмунд теж намагався перелiзти, чиясь рука спробувала його затримати. Вiн уже не мiг залишитися; щойно опинившись надворi на землi, вiн несмiливо озирнувся. З вiкна нахилилася юнка з косами.
– Гольдмунде! – прошепотiла вона. Вiн зупинився. – Ти прийдеш iще коли-небудь? – запитала вона. Їi сором’язливий голос був, як подих.
Гольдмунд похитав головою. Вона простягнула своi обидвi руки, взяла його голову, вiн вiдчув тепло маленьких рук на своiх скронях. Вона нахилилася так низько, що ii темнi очi опинилися прямо перед його очима.
– Приходь! – прошепотiла вона, а ii рот доторкнувся до його губ у дитячому поцiлунку.
Швидко побiг вiн за iншими через присадок, перебрався, провалюючись, через грядки, вдихнув запах вологоi землi та гною, роздер руку об кущ троянд, перелiз через паркан i подався слiдом за iншими з села й до лiсу. «Бiльше нiколи!» – наказувала йому воля. «Завтра знову!» – благало, схлипуючи, серце.
Нiхто не трапився назустрiч нiчним гульвiсам, вони безперешкодно повернулися до Марiяброну, через струмок, через млин, через подвiр’я з липами й таемними стежками по пiддашках та через роздiленi колонами вiкна до монастиря й далi в спальню.
Вранцi довелося штурханами будити довготелесого Ебергарда, так мiцно вiн спав. Усi вони вчасно були на заутренi, за снiданком i в аудиторii; але Гольдмунд мав поганий вигляд, настiльки поганий, що отець Мартiн поцiкавився, чи не захворiв вiн бува. Адольф промовисто зиркнув на нього, й вiн вiдповiв, що з ним усе гаразд. Та на уроцi грецькоi, перед обiдом, Нарцис не випускав його з поля зору. Вiн теж помiтив, що Гольдмунд хворий, але мовчав, уважно за ним спостерiгаючи. В кiнцi уроку вiн покликав його до себе. Щоб не привертати уваги учнiв, вiн послав його з дорученням до бiблiотеки. І сам пiшов туди.
– Гольдмунде, – сказав вiн, – чи не можу я тобi допомогти? Я бачу, що тобi зле. Очевидно, ти хворий. Давай ми покладемо тебе в лiжко, отримаеш суп i келих цiлющого вина. Тобi сьогоднi було не до грецькоi.
Довго чекав вiн на вiдповiдь. Блiдий хлопець дивився на нього переляканими очима, понурив голову, знову пiдвiв ii, губи його затремтiли, вiн хотiв щось сказати, але не мiг. Раптом вiн осунувся, поклав голову на пульт для читання, мiж двома голiвками янголiв з дуба, якi утримували пульт, i так заридав, що Нарцисовi стало незручно й вiн на мить вiдвiв погляд, перш нiж пiдхопив i пiдняв заплаканого хлопця.
– Ну що ж, – сказав вiн привiтнiше, нiби Гольдмунд i справдi мав його чути, – що ж, поплач, друже, тобi стане краще. Ось, сiдай, не треба нiчого казати. Я бачу, що з тебе досить; ти й так цiлий ранок намагався триматися, не подавати виду, ти дуже добре з цим впорався. Так що поплач, зараз це найкраще, що ти можеш зробити. Нi? Вже минулося? Знову все гаразд? Ну що ж, тодi ходiмо до лазарету, ляжеш в лiжко й сьогоднi ввечерi вже почуватимешся значно краще. Ходи!
В обхiд учнiвських кiмнат вiн повiв його до лазарету, вказав на одне з двох вiльних лiжок, i коли Гольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повiдомити про його хворобу завiдувача. Як i обiцяв, вiн замовив для нього на кухнi суп i лiкувальне вино; бiльшiсть легких хворих дуже полюбляла цi два монастирськi привiлеi.
Лежачи в лiкарняному лiжку, Гольдмунд намагався позбутися свого збентеження. Ще годину тому вiн мiг собi пояснити, що його сьогоднi так невимовно виснажило, яка смертельна душевна перенапруга спустошила його i змусила розплакатися. Це було насильницьке, щомитi нове й щомитi невдале намагання забути вчорашнiй вечiр – навiть не так вечiр, не легковажну й милу вилазку iз зачиненого монастиря, не прогулянку в лiсi, не слизьку кладку через чорний струмок бiля млина, не долання парканiв, вiкна й проходiв, а лише одну мить бiля темного кухонного вiкна, подих i слова дiвчинки, доторки ii рук, поцiлунок ii губ.
Але зараз до цього додалося iще щось, новий страх, нове переживання. Нарцис звернув на нього увагу, Нарцис любить його, Нарцис дбае про нього – такий вишуканий, шляхетний, розумний, з тонким, трохи глузливим ротом. А вiн, вiн не змiг себе перед ним опанувати, осоромився, белькотiв щось та ще й розплакався! Замiсть того, щоб здобути прихильнiсть цього розумника найшляхетнiшою зброею, грекою, фiлософiею, iнтелектуальним героiзмом та гiдним стоiцизмом, вiн постав перед ним жалюгiдним слабаком! Вiн собi цього нiколи не пробачить, нiколи не зможе без сорому дивитися йому у вiчi.
Однак сльози розрядили сильну напругу, тиха самотнiсть, хороша постiль зробили свою добру справу, розпач наполовину зменшився. Через якусь годину зайшов черговий брат, принiс молочний суп, шматочок бiлого хлiба й келишок червоного вина, яке зазвичай учням давали тiльки на свята; Гольдмунд поiв, випив, з’iвши половину супу, вiдставив тарiлку, почав було знову думати, але не змiг; знову взяв тарiлку, з’iв iще кiлька ложок. І коли, трохи пiзнiше, тихо прочинилися дверi й Нарцис увiйшов, щоб провiдати хворого, вiн уже лежав i спав, а на його щоках знову з’явився рум’янець. Нарцис довго дивився на нього, з любов’ю, з допитливою цiкавiстю i з певною заздрiстю. Вiн бачив, що Гольдмунд не хворий, завтра йому вже не треба буде замовляти вино. Вiн також розумiв, що заборону порушено, вони будуть друзями. Зараз Гольдмунд був тим, хто потребував його, кому вiн мiг зробити послугу. Іншим разом, може, це вiн буде слабким i сам потребуватиме допомоги й любовi. А вiд цього хлопця вiн зможе iх прийняти, якщо вже на те пiшло.
Роздiл третiй
Це була дивна дружба, що почалася мiж Нарцисом та Гольдмундом; вона подобалася мало кому, i часом складалося враження, що вона не подобалася i iм самим.
Нарцисовi, фiлософу, було з цим найтяжче. Для нього все було розумом, любов теж; йому не дано було бездумно вiддатися почуттю. В цiй дружбi вiн був провiдною силою, i досить довго лише вiн один усвiдомлював неминучiсть, глибину й сенс цiеi дружби. Довгий час вiн залишався самотнiм у своiй любовi, розумiючи, що друг тiльки тодi зможе по-справжньому належати йому, коли вiн його переконае. Сердечно й пристрасно, грайливо й несвiдомо вiддався Гольдмунд новому життю; осмислено й вiдповiдально прийняв цей благородний хрест Нарцис.
Для Гольдмунда це означало насамперед вивiльнення й одужання. Його юна потреба в любовi, сильно розбуджена поглядом i поцiлунком красивоi дiвчинки, була негайно безнадiйно залякана. Бо в глибинi душi вiн вiдчував, що всiм його попереднiм мрiям, усьому, в що вiн вiрив, усьому, до чого вважав себе призначеним i покликаним, серйозно загрожував той поцiлунок у вiкнi, погляд тих темних очей. Призначений батьком до чернечого життя, всiею волею приймаючи це призначення, з юнацьким запалом вiддаючись благочестивому й аскетично-героiчному iдеаловi, вiн при першiй же швидкоплиннiй зустрiчi, при першому пробудженнi почуттiв, при першому жiночому вiтаннi вiдчув, що тут знаходиться його неминучий ворог i демон, що в жiнцi для нього таiться небезпека. Та ось доля посилае йому порятунок, зараз, у час граничноi скрути, з’являеться ця дружба, пропонуючи його палкому бажанню квiтучий сад, його благоговiнню – новий олтар. Тут йому було дозволено любити, дозволено вiддаватися без грiха, дарувати свое серце гiдному захоплення старшому, розумнiшому друговi, небезпечне полум’я почуттiв перетворювати, одухотворюючи, на благородний жертовний вогонь.
Але вже в першу весну цiеi дружби вiн наштовхнувся на дивнi перешкоди, на неочiкуваний, загадковий холод, на страхiтливi вимоги, тому що вiн був далекий вiд думки вважати свого друга повною протилежнiстю собi. Йому здавалося, що потрiбна лише любов, лише щира вiдданiсть, щоб з двох зробити одне цiле, щоб нiвелювати вiдмiнностi й долати протирiччя. Та яким же суворим i непохитним, проникливим i невблаганним був цей Нарцис! Здавалося, йому були незнайомi й небажанi простодушна самовiддача, вдячна спiльна мандрiвка краiною дружби. Здавалося, вiн не вiдае й не терпить шляхiв без мети, мрiйливих блукань. Щоправда, коли Гольдмунд нiбито захворiв, вiн проявив турботу про нього, був завжди вiрним помiчником i порадником йому в усiх шкiльних справах i навчаннi, пояснюючи важкi мiсця в книгах, вчив розбиратися його в тонкощах граматики, логiки, теологii; але здавалося, вiн нiколи не був по-справжньому задоволений другом i згодний з ним, досить часто здавалося навiть, що вiн з нього глузуе, не сприймаючи всерйоз. Гольдмунд, зрештою, вiдчував, що це не просто наставництво, не просто зверхнiсть старшого й розумнiшого, що за цим ховаеться щось iнше, щось глибше й важливiше. Але вiн не мiг зрозумiти цього глибшого, тому ця дружба ставала часто причиною його смутку й безпорадностi.
Насправдi Нарцис дуже добре знав, що вiдбувалося з його другом, вiн не мiг не помiчати анi його квiтучоi краси, анi його природноi живучостi й прихованого шаленства. Вiн зовсiм не був педантом, який палку юну душу наповнюе грекою, а на невинне кохання вiдповiдае логiкою. Бiльше того, вiн надто кохав бiлявого юнака, i це становило для нього небезпеку; бо кохання було для нього не звичайним станом, а дивом. Вiн не дозволяв собi закохатися, насолоджуватися приемним спогляданням цих красивих очей, близькiстю цього квiтучого, свiтлого, бiлявого створiння, вiн не мiг дозволити цьому коханню бодай на мить стати чуттевим. Бо якщо Гольдмунд тiльки вiдчував у собi покликання стати ченцем й аскетом i пожиттево прагнути святостi, то Нарцис був для такого життя дiйсно призначений. І кохання дозволялося йому тiльки в однiй, найвищiй формi. А в Гольдмундове покликання стати аскетом Нарцис не вiрив. Краще, нiж хтось iнший, умiв вiн читати людськi душi, а тут, коли вiн любив, читав з особливою яснiстю. Вiн бачив вдачу Гольдмунда, яку, незважаючи на протилежнiсть, щонайглибше розумiв; бо вона була iншою, втраченою половиною його власноi натури. Вiн бачив цю вдачу, вкриту твердою шкаралупою уявлень, помилок виховання, батькiвських слiв, i вже давно побачив усю нескладну таемницю цього молодого життя. Його завданням було розкрити цю таемницю ii носiевi, звiльнити його вiд шкаралупи, повернути йому його справжню вдачу. Це буде нелегко, та найважчим було те, що це може призвести до втрати друга.
Безмежно повiльно просувався вiн до цiеi мети. Минули мiсяцi, доки стала можливою лише перша серйозна спроба глибокоi розмови мiж ними. Настiльки далекими були вони один одному, незважаючи на дружбу, такою великою була напруга мiж ними. Зрячий i слiпий, так i йшли собi поруч; i те, що слiпий не здогадувався про свою слiпоту, було полегшенням тiльки для нього самого.
Першу спробу Нарцис зробив, намагаючись довiдатися про те переживання, яке пiдштовхнуло до нього у важку хвилину пригнiченого хлопчика. Зробити це виявилося легше, нiж вiн сподiвався. Гольдмунд давно вiдчував потребу висповiдатися про своi душевнi муки тiеi ночi; та не було нiкого, крiм настоятеля, до якого вiн вiдчував найбiльше довiри, але настоятель не був його духiвником. І коли Нарцис при нагодi нагадав друговi про той перший початок iхнього еднання, обережно натякаючи на недомовки, вiн вiдверто сказав:
– Шкода, що ти ще не висвячений i не можеш сповiдати; я дуже хотiв би звiльнитися вiд цього в сповiдi й понести покарання. Але своему духiвниковi я не змiг про це розповiсти.
Обережно, хитро Нарцис просувався знайденою колiею далi.
– Пам’ятаеш, – спробував вiн нагадати, – той ранок, коли ти начебто захворiв; ти ж не забув його, бо саме тодi ми стали друзями. Я часто згадую той випадок. Можливо, ти не зауважив, але я почувався тодi досить безпомiчним.
– Ти безпомiчний?! – вигукнув друг здивовано. – Це я був безпомiчним! Це я стояв там, затинався, не здатний вимовити жодного слова, доки не розплакався, як дитина! Тьху, менi досi за це соромно; я думав, що бiльше нiколи не зможу подивитися тобi у вiчi. Бо ти побачив мене таким жалюгiдно слабким!
Нарцис продовжував намацувати далi.
– Я розумiю, – сказав вiн, – що тобi було неприемно. Такий мiцний i хоробрий хлопець, як ти, й раптом розплакався перед чужим, та ще й перед учителем, це тобi справдi не личило. Але тодi я дiйсно вважав тебе хворим. Якщо трясе лихоманка, то й Аристотель поводитиметься дивно. Але насправдi ти тодi не захворiв! І це була нiяка не лихоманка! І це те, чого ти соромишся. Нiхто ж не соромиться злягти вiд лихоманки, чи не так? А ти соромився, тому що не мiг впоратися з чимось iншим, що тебе тодi ошелешило. Хiба трапилося щось особливе?
Гольдмунд якусь мить повагався, тодi промовив:
– Так, трапилося щось особливе. Припустiмо, що ти мiй духiвник; треба ж якось про це сказати.
Понуривши голову, вiн переповiв друговi подii тiеi ночi.
Усмiхнувшись, Нарцис промовив:
– «Ходити на село» дiйсно заборонено. Але можна робити багато чого забороненого, не сприймаючи це аж так серйозно, або можна висповiдатися й забути. То чому й тобi, як майже кожному учневi, було не спробувати цього маленького безглуздя? Хiба це так уже погано?
Не стримуючись, Гольдмунд гнiвно заперечив:
– Ти й справдi говориш, як шкiльний учитель! Ти ж добре знаеш, про що йдеться насправдi! Звiсно, я не бачу великого грiха в тому, щоб часом порушити правила i взяти участь в учнiвських витiвках, хоч це не зовсiм годиться для пiдготовки до чернечого життя.
– Стоп! – гостро обiрвав його Нарцис. – Хiба тобi, друже, невiдомо, що для багатьох благочестивих отцiв саме така пiдготовка була необхiдною? Хiба ти не знаеш, що одним з найкоротших шляхiв до святого життя може бути життя розпусника?
– Ет, облиш! – перебив його Гольдмунд. – Я мав на увазi, що не цей дрiбний непослух мучив мене. Це було щось iнше. Одна дiвчина. Це було почуття, яке я не можу тобi передати! Почуття, що, варто менi пiддатися цiй спокусi, варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до цiеi дiвчини, i я нiколи не зможу повернутися, що грiх затягне мене у безодню пекла й нiколи бiльше не вiдпустить. Що тодi настане кiнець усiм моiм прекрасним мрiям, усiм чеснотам, усiй моiй любовi до Бога й добра.
Нарцис кивнув у глибокiй задумi.
– Любов до Бога, – сказав вiн повiльно, пiдбираючи слова, – не завжди збiгаеться з любов’ю до добра. Ох, якби ж це було так просто! Що добре, ми знаемо iз заповiдей. Але Бог не тiльки в заповiдях, зрозумiй, вони – лише маленька його часточка. Ти можеш виконувати заповiдi i бути далеко вiд Бога.
– Невже ти мене не розумiеш? – бiдкався Гольдмунд.
– Звичайно, я розумiю тебе. Жiнку й стать ти пов’язуеш з поняттям «свiту» i «грiха». На всi iншi грiхи, як тобi здаеться, ти або нездатний, або якщо навiть вчиниш iх, то вони не гнiтитимуть тебе, iх можна сповiдати й виправити. Усi, крiм одного!
– Правильно, саме так я це й вiдчуваю.
– Як бачиш, я тебе розумiю. Ти наче й маеш рацiю, iсторiя про Єву та змiя справдi не порожня оповiдка. І все-таки, любий, ти думаеш неправильно. Ти мав би рацiю, якби був настоятелем Данiелем або твоiм покровителем, святим Хризостомусом, якби ти був епископом чи священиком, або хоча б простим ченцем. Але ж ти не е жодним з них. Ти учень, i навiть якщо бажаеш назавжди залишитися в монастирi або цього бажае твiй батько, то ти все одно ще не дав обiту, посвяти не отримав. І якщо сьогоднi або завтра тебе звабить гарна дiвчина i ти пiддасися спокусi, то не порушиш жодноi клятви, не зламаеш жодноi обiтницi.
– Жодноi писаноi обiтницi! – крикнув Гольдмунд схвильовано. – Зате неписану, найсвятiшу, яку ношу в собi. Невже ти не бачиш – те, що можуть iншi, не е можливим для мене? Адже ти сам теж iще не отримав посвячення, не складав обiтницi, але ж ти нiколи не дозволиш собi торкнутися жiнки! Чи я помиляюся? Чи ти зовсiм не такий? Ти зовсiм не той, ким я тебе вважав? Хiба ти не дав собi клятву, хоч i не на словах i не перед настоятелями, а в серцi, i хiба не почуваешся через неi навiки зобов’язаним? Хiба ти не такий, як я?
– Нi, Гольдмунде, я не такий, як ти, не так, як ти гадаеш. Хоч я й дотримуюся негласноi обiтницi, тут ти маеш рацiю. Але я зовсiм несхожий на тебе. Я скажу тобi сьогоднi одну рiч, яку ти колись пригадаеш. Ось що я тобi скажу: наша дружба взагалi не мае жодноi iншоi мети i жодного iншого сенсу, окрiм як показати тобi, як кардинально ми вiдрiзняемося один вiд одного!
Гольдмунд стояв спантеличений. Нарцис говорив з таким виглядом i таким тоном, якому не можна було заперечувати. Вiн мовчав. Але чому Нарцис каже таке? Чому Нарцисова негласна обiтниця мае бути святiшою, нiж його? Вiн його взагалi не сприймае серйозно, бачить у ньому просто дитину? Сум’яття й печалi цiеi дивноi дружби почалися спочатку.
Нарцис бiльше не сумнiвався в природi таемницi Гольдмунда. За цим стояла Єва, праматiр. Але як могло статися, що в такому красивому й здоровому, такому квiтучому юнаковi пробудження статевого потягу наштовхнулося на таку запеклу ворожiсть? Мабуть, тут не обiйшлося без демона, таемного ворога, якому вдалося зсередини розколоти цю чудову людину i розсварити з ii основними iнстинктами. Отже, демона треба було знайти, вигнати, зробити видимим, тодi його можна перемогти.
Тим часом товаришi дедалi бiльше уникали Гольдмунда, вiдмовлялися вiд нього, та ще бiльше вони вiдчували, що вiн вiдмовився вiд них i певною мiрою зрадив. Нiкому не подобалася його дружба з Нарцисом. Злi знеславили ii протиприродною, в першу чергу тi, хто самi були закоханi в одного з двох юнакiв. Але й iншi, переконанi, що тут немае нiчого порочного, хитали головами. Нiхто не бажав, щоб цi двое були разом; цей союз, здавалося, вiддiляв iх, як зарозумiлих аристократiв, вiд iнших, що були для них недостатньо хорошими; це було не по-товариськи, це було не по-монастирськи, це було не по-християнськи.
Абатовi Данiелю доводилося чимало чути про цих двох – плiтки, звинувачення, наклепи. За понад сорок рокiв життя в монастирi вiн був свiдком багатьох iсторiй юнацькоi дружби, вони були частиною образу монастиря, його милим доповненням, часом радiсним, часом небезпечним. Вiн тримався осторонь, пильно стежив, не втручаючись. Дружба такоi сили i винятковостi була рiдкiстю, без сумнiву, вона була небезпечною; та оскiльки вiн жодноi митi не сумнiвався в ii чистотi, то залишив цю справу на самоплив. Якби Нарцис не був на особливому положеннi серед учнiв i вчителiв, настоятель, не зволiкаючи, вжив би певних заходiв, щоб iх роз’еднати. Це було недобре, що Гольдмунд уникав товаришiв i тiльки зi старшим, з учителем, пiдтримував близькi стосунки. Але хiба можна було Нарцисовi, надзвичайному, талановитому, розумовi здiбностi якого всi вчителi вважали не просто рiвними iхнiм, а й вищими, перешкодити у його покликаннi й позбавити вчительськоi дiяльностi? Якби Нарцис не виправдав себе як учитель, якби його дружба призвела до недбалостi або упередженостi, вiн негайно вiдсторонив би його. Однак нiщо не свiдчило проти нього, не було нiчого, крiм чуток, нiчого, крiм ревнивоi недовiри iнших. Бiльше того, настоятель знав про особливу обдарованiсть Нарциса, про його дивовижно проникливе, можливо, трохи самовпевнене знання людськоi природи. Вiн не надавав особливого значення цьому даровi, вiн бажав би Нарцисовi iнших здiбностей; але вiн не сумнiвався, що Нарцис вiдчувае особливiсть учня Гольдмунда i знае його значно краще, нiж вiн чи хтось iнший. Вiн сам, настоятель, не помiчав у Гольдмундовi, поза його чарiвною привабливiстю, нiчого, крiм дещо передчасного, трохи не по роках розвиненого завзяття, з яким вiн уже зараз, будучи простим учнем i гостем, почуваеться, схоже, невiд’емною частиною монастиря i вже майже братом. Йому не варто було турбувався, що Нарцис заохочуватиме й пiдбурюватиме це зворушливе, але незрiле завзяття. Боятися варто було скорiше того, що друг може заразити Гольдмунда своерiдним розумовим чванством i вченою пихою; але навряд чи така небезпека була великою саме для цього учня; час покаже, як воно буде далi. Коли вiн думав про те, наскiльки настоятелевi простiше, спокiйнiше i зручнiше керувати пересiчними людьми, а не сильними натурами, то одразу зiтхав i посмiхався. Нi, вiн не хотiв заражатися недовiрою, не хотiв бути невдячним за те, що йому було довiрено двох виняткових людей.
Нарцис багато думав про свого друга. Його особлива здатнiсть бачити i розпiзнавати сутнiсть i призначення людини допомогла йому давно зрозумiти Гольдмунда. Яскрава жвавiсть цього юнака явно свiдчила про те, що вiн володiв усiма ознаками сильноi, фiзично й духовно щедро обдарованоi людини, можливо, митця, у всякому разi, людини надзвичайно велелюбноi, призначення i щастя якоi полягало в тому, щоб бути палкою i могти вiддаватися почуттям. І чому це раптом ця людина любовi, людина тонких i багатих почуттiв, здатна так глибоко переживати й насолоджуватися ароматом квiтiв, ранковим сонцем, конем, польотом птаха, музикою, чому раптом вона стала одержима iдеею бути духовною особою i аскетом?
Нарцис немало думав про це. Вiн знав, що батько Гольдмунда схвалював цю одержимiсть. Та невже вiн мiг викликати ii навмисне? Якими чарами зачарував вiн сина, що той повiрив у таке призначення й обов’язок? Що за людина цей батько? Хоч вiн навмисно доволi часто заводив про нього мову i Гольдмунд не раз говорив про нього, Нарцис все-таки не мiг уявити собi цього батька, не мiг побачити його. Хiба це не дивно, не пiдозрiло? Коли Гольдмунд говорив про форель, яку ловив малим, коли описував метелика, наслiдував крик птаха, розповiдав про товариша, про собаку або жебрака, тодi виникали образи, тодi щось можна було побачити. Коли ж вiн говорив про свого батька, нiчого не можна було побачити. Нi, якби цей батько був дiйсно такою важливою, сильною, впливовою фiгурою в життi Гольдмунда, вiн зображував би його iнакше, змiг би представити його в iнших образах! Нарцис був невисокоi думки про цього батька, вiн йому не подобався; вiн навiть часом сумнiвався, чи той дiйсно був батьком Гольдмунда. Вiн здавався якимось порожнiм iдолом. Але звiдки у нього ця влада? Як йому вдалося наповнити Гольдмундову душу мрiями, такими чужими його сутностi?
Гольдмунд теж багато роздумував. Хоч як вiн був упевнений у сердечнiй любовi свого друга, його не полишало гнiтюче вiдчуття, що той сприймае його не зовсiм серйозно i ставиться до нього завжди, як до дитини. І чому це друг постiйно дае йому наголошуе на тому, що вони рiзнi? Тим часом цi роздуми не зовсiм заповнювали днi Гольдмунда. Вiн не любив довго розмiрковувати. Протягом довгого дня були й iншi заняття. Вiн частенько затримувався у брата сторожа, з яким був у хороших стосунках. Хитрiстю i вмовляннями вiн завжди домагався дозволу годинку або й двi поiздити верхи на Блесi, i його дуже полюбили iншi мешканцi монастиря, зокрема мiрошник; частенько з його наймитом вони чатували за видрою або пекли оладки з нiжного прелатського борошна, яке Гольдмунд, тiльки по запаху, мiг iз заплющеними очима розпiзнати з усiх сортiв. Хоча вiн i багато часу проводив з Нарцисом, залишалося все-таки чимало годин, якi вiн присвячував своiм давнiм звичкам i радощам. Богослужiнням вiн теж здебiльшого радiв, охоче спiвав у хорi учнiв, молився на вервицi перед улюбленим вiвтарем, слухав прекрасну, урочисту латинь меси, милувався крiзь хмари ладану золотими вiдблисками начиння й орнаменту, спокiйними, поважними фiгурами святих на колонах, евангелiстами з тваринами, Яковом з брилем i торбою.
Цi образи приваблювали його, цi кам’янi й дерев’янi фiгури здавалися йому таемничим чином пов’язаними з ним особисто, наприклад, як безсмертнi всезнаючi наставники, заступники й дороговкази його життя. Так само вiн вiдчував любов i таемний чарiвний зв’язок з колонами i капiтелями вiкон i дверей, з орнаментами вiвтарiв, з цими прекрасно окресленими опорами й вiнками, з цими квiтами i трав’янистим пишним листям, що проростало з каменю колон, так промовисто й переконливо обвиваючи iх. Йому здавалося цiнною, глибокою таемницею, що, крiм природи, ii рослин i тварин, була ще ця iнша, нiма природа, створена людьми, цi люди, тварини i рослини з каменю та дерева. Нерiдко вiн проводив час, змальовуючи цi фiгури, голови тварин i пучки листя, а iнодi й намагаючись малювати справжнi квiти, коней, обличчя людей.
І ще вiн дуже любив церковний спiв, особливо хвалу Дiвi Марii. Вiн любив чiткий строгий хiд цього спiву, його постiйно повторюванi благання i звеличання. Вiн мiг з благоговiнням слiдувати iх гiдному поваги змiстовi або ж, забуваючи сенс, лише милуватися урочистими розмiрами цих вiршiв, наповнюючись ними, розтягнутими глибокими звуками, насиченими голосними, благочестивими повторами. У глибинi серця вiн любив не вченiсть, не граматику й логiку, хоча в них теж була своя краса, а свiт образiв i звукiв лiтургii.
Знову i знову вiн ненадовго долав вiдчуження, що виникало мiж ним та однокласниками. Часом йому ставало прикро й нудно постiйно бути оточеним невизнанням i холоднiстю; вiн то смiшив похмурого сусiда по партi, то змушував базiкати мовчазного сусiда в дортуарi, цiлу годину намагався сподобатися i вiдвойовував-таки для себе на якусь мить кiлька очей, кiлька облич, кiлька сердець. Двiчi через такi зближення, зовсiм того не бажаючи, вiн знову був запрошений «пiти на село». Тут вiн злякався i швидко вiдступив. Нi, в село вiн бiльше не ходив, i йому вдалося забути дiвчину з косами, бiльше нiколи про неi не згадувати, чи все-таки майже нiколи.
Роздiл четвертий
Довго залишалися марними спроби Нарциса розгадати Гольдмундову таемницю. Довго вiн, здавалося, безрезультатно намагався пробудити його, навчити його мови, якою можна було б таемницю розповiсти. З того, що друг розказав йому про свое походження i домiвку, не виходило картини. Був невиразний, безформний, але шанований батько та ще легенда про давно зниклу безвiсти чи загиблу матiр, вiд якоi залишилася одна назва. Поступово Нарцис, обiзнаний на читаннi душ, зрозумiв, що його друг належить до людей, у яких шматок iхнього життя було вирвано, якi пiд тиском якоiсь бiди або чарiв були змушенi забути частину свого минулого. Вiн зрозумiв, що простi розпитування i повчання тут марнi; вiн бачив також, що занадто покладався на силу розуму i багато говорив даремно.
Та недаремною була любов, що зв’язувала його з другом, i звичка чимало часу проводити разом. Незважаючи на глибоку рiзницю в характерах, обидва багато чого навчилися один у одного; мiж ними, разом з мовою розуму, поступово виникла мова душi i знакiв, подiбно до того, як мiж двома помешканнями, крiм дороги, по якiй можуть iздити екiпажi й вершники, виникае багато кумедних, обхiдних, таемних дорiжок: дорiжка для дiтей, стежка для закоханих, ледь помiтнi ходи собак i котiв. Поступово одухотворена сила уяви Гольдмунда якимись магiчними шляхами проникла в думки i мову друга, i вiн трохи навчився у Гольдмунда розумiти й спiвчувати без слiв. Повiльно у свiтлi любовi визрiвали новi зв’язки вiд душi до душi, лише потiм приходили слова. Так одного разу, несподiвано для обох, у вiльний вiд занять день у бiблiотецi мiж друзями вiдбулася розмова – розмова, яка розкрила перед ними всю сутнiсть iхньоi дружби i багато чого прояснила.
Вони говорили про астрологiю, якою в монастирi не займалися i яка була тут заборонена. Нарцис сказав, що астрологiя – це спроба впорядкувати й систематизувати рiзноманiття людських характерiв, доль i приречень. Тут Гольдмунд зауважив:
– Ти постiйно говориш про вiдмiнностi – поступово я зрозумiв, що це твоя найголовнiша особливiсть. Коли ти говориш про велику рiзницю мiж тобою i мною, наприклад, то менi здаеться, що вона полягае не в чому iншому, як у твоiй дивнiй одержимостi знаходити вiдмiнностi!
Нарцис:
– Правильно, ти влучаеш у самiсiньку точку. Справдi: для тебе вiдмiнностi не дуже важливi, менi ж тiльки вони й здаються важливими. Я по сутi своiй вчений, мое призначення – наука. А наука, цитуючи тебе, це дiйсно не що iнше, як «одержимiсть знаходити вiдмiнностi»! Краще не скажеш. Для нас, людей науки, немае нiчого важливiшого, як виявляти вiдмiнностi, наука називаеться мистецтвом розрiзнення. Наприклад, знайти в людинi ознаки, що вiдрiзняють ii вiд iнших, значить пiзнати ii.
Гольдмунд:
– Авжеж. Якщо хтось взутий у шкарбани, то вiн селянин, а в iншого на головi корона, то вiн король. Це теж вiдмiнностi. Та вони очевиднi навiть дiтям, без будь-якоi науки.
Нарцис:
– Але якщо селянин i король одягненi однаково, тодi дитина навряд чи зможе iх вiдрiзнити.
Гольдмунд:
– Так само, як i наука.
Нарцис:
– Мабуть, все ж не так само. Скажiмо, вона не розумнiша за дитину, але вона терплячiша, вона помiчае не лише найгрубiшi деталi.
Гольдмунд:
– Кожна розумна дитина це зробить. Вона впiзнае короля за поглядом чи за манерою триматися. Одним словом: ви, вченi, – зарозумiлi, ви постiйно вважаете всiх нас дурнiшими. Але й без усiх ваших наук можна бути дуже розумним.
Нарцис:
– Я радий, що ти починаеш це усвiдомлювати. Отже, ти скоро зрозумiеш, що я маю на увазi не розум, коли говорю про рiзницю мiж мною i тобою. Я ж не кажу, що ти розумнiший чи дурнiший, кращий або гiрший. Я лишень стверджую, що ти iнший.
Гольдмунд:
– Це неважко зрозумiти. Але ти говориш не тiльки про неоднаковiсть характерних рис, часто ти говориш про вiдмiнностi долi, призначення. Чому в тебе, наприклад, мае бути iнше призначення, нiж у мене? Ти такий самий християнин, як i я, ти, як i я, вирiшив жити в монастирi, ти, як i я, – дитя милостивого Отця Небесного. У нас обох однакова мета: вiчне блаженство. Наше призначення таке саме: повернення до Бога.
