скачать книгу бесплатно
У цьому свiтi мрiй вiн жив бiльше, нiж у реальному. Справжнiй свiт – клас, монастирський двiр, бiблiотека, спальня i каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимрiяним свiтом нереальних образiв. Нiчого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова пiд час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисае з колони вiконноi арки, – цих малих подразникiв було досить, щоб пробити пелену дiйсностi й за спокiйною прiсною буденнiстю виявити бурхливi безоднi, потоки й галактики того свiту душевних образiв. Латинський iнiцiал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марiя – на ворота до раю, грецька лiтера – на коня, що летить стрiлою, на здиблену змiю, яка тихо зникае мiж квiтiв, i ось уже знову замiсть них застигла сторiнка граматики.
Вiн рiдко говорив про це, лише кiлька разiв натякав Нарцисовi на цей свiт марень.
– Я думаю, – сказав вiн одного разу, – що пелюстка квiтки або маленький черв’як на дорозi може розповiсти i мiстить значно бiльше, нiж книги цiлоi бiблiотеки. Лiтерами i словами нiчого не можна сказати. Інодi я пишу якусь грецьку лiтеру, тету або омегу, i варто менi трохи повернути перо, як лiтера стае рибою, i вже виляе хвостом, i нагадуе через секунду про всi струмки i потоки свiту, про прохолоду i вологу, про океан Гомера i про води, якими ходив Петро, або ж лiтера стае птахом, задирае хвоста, настовбурчуе пiр’я, надуваеться, смiючись, вiдлiтае. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошоi думки про такi лiтери? Але я скажу тобi: ними Бог написав свiт.
– Я про них хорошоi думки, – вiдповiв Нарцис сумно. – Це чарiвнi лiтери, ними можна вигнати всiх бiсiв. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить мiцне, оформлене, вiн хоче покладатися на своi знаки, вiн любить те, що е, а не те, що буде, дiйсне, а не можливе. Вiн не терпить, щоб омега ставала змiею або птахом. У природi розум не може жити, лише всупереч iй, тiльки як ii протилежнiсть. Тепер ти вiриш менi, Гольдмунде, що нiколи не будеш ученим?
Ще б пак, Гольдмунд вiрив цьому давно, вiн був з цим згодний.
– Я вже зовсiм не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав вiн, майже смiючись. – З розумом i з ученiстю у мене складаеться так само, як i з моiм батьком: менi здавалося, що я його дуже люблю i схожий на нього, я був прихильником всього, що вiн казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дiзнався, що таке любов, i поруч з ii образом батькiв став раптом дрiбним i безрадiсним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батькiвським, не материнським, а ворожим материнському i не вартим великоi поваги.
Вiн говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його поглядi була ласка! Потiм вiн сказав:
– Я прекрасно розумiю тебе. Зараз нам уже немае потреби сперечатися; ти пробудився i тепер вже знаеш рiзницю мiж собою i мною, рiзницю мiж материнським i батькiвським началом, мiж душею i розумом. А скоро, мабуть, ти визнаеш ще й те, що твое життя в монастирi i твое прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотiв цим спокутувати пам’ять про матiр, а може, й просто помститися iй. Чи ти ще досi вважаеш, що призначений усе життя залишатися в монастирi?
Задумливо розглядав Гольдмунд руки свого друга, цi благороднi, строгi i разом з тим нiжнi, худi й бiлi руки. Нiхто б не засумнiвався, що це руки аскета i вченого.
– Не знаю, – сказав вiн спiвучим, дещо нерiшучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справдi не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маеш рацiю. Я вже понад три роки в монастирськiй школi, а вiн жодного разу не вiдвiдав мене. Вiн сподiваеться, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж i сам завжди цього хотiв. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Ранiше все було просто, просто, як лiтери у книзi для читання. А зараз все не просто, вже навiть лiтери. Все стало багатозначним i багатоликим. Не знаю, що з мене мае вийти, зараз я не можу думати про такi речi.
– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твiй шлях. Вiн почав повертати тебе назад до матерi i ще бiльше наблизить до неi. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хiба ти хотiв би повернутися до нього?
– Нi, Нарцисе, звичайно, нi. Інакше я зробив би це негайно по закiнченнi школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецькоi i математики. Нi, повертатися до батька я не хочу…
Вiн задумливо дивився перед собою i раптом вигукнув:
– Але як тiльки тобi вдаеться постiйно говорити менi слова чи ставити питання, якi мене осяюють i пояснюють менi мене самого? Ось i зараз твое питання, чи хотiв би я повернутися до батька, раптом показало менi, що я цього не хочу. Як ти це робиш? Здаеться, що ти все знаеш. Ти говорив менi певнi речi про себе i про мене, якi я спочатку не дуже-то й розумiв, а потiм вони стали такими важливими для мене! Саме ти помiтив материнське начало в менi, i ти зрозумiв, що я був заклятий i забув свое дитинство! Звiдки ти так добре знаеш людей? Чи не можу i я цього навчитися?
Усмiхаючись, Нарцис похитав головою.
– Нi, дорогенький, тобi – зась. Є люди, якi можуть навчитися багато чого, але ти не з таких. Ти нiколи не будеш тим, хто вчиться. Та й навiщо? Тобi це не потрiбно. Ти маеш iншi таланти. Ти маеш бiльше хисту, нiж я, ти багатший за мене, але й слабший, твiй шлях буде красивiшим i важчим, нiж мiй. Часом ти не хотiв мене зрозумiти, часто ставав дибки, як лоша, не завжди було легко, i часто я змушений був робити тобi боляче. Я повинен був тебе пробудити, адже ти спав. Навiть мое нагадування тобi про матiр спочатку завдало тобi болю, сильного болю, ти лежав як мертвий на галереi, коли тебе знайшли. Але так мало статися. Нi, не гладь мое волосся! Облиш! Я терпiти цього не можу.
– Отже, я нiчого не можу навчитися? І буду завжди дурним i дитиною?
– Знайдуться iншi, у кого ти будеш вчитися. А те, чого ти мiг навчитися у мене, дитино, з цим ми пiдiйшли до кiнця.
– О нi, – вигукнув Гольдмунд, – ми не для цього стали друзями! Що ж це за дружба, яка через деякий час, досягнувши мети, припиняеться! Я що, набрид тобi? Остогиднув?
Нарцис швидко ходив туди-сюди, потупивши погляд, потiм зупинився перед другом.
– Облиш, – сказав вiн м’яко, – ти прекрасно знаеш, що не набрид менi.
Вiн з недовiрою дивився на друга, потiм знову почав ходити туди-сюди, зупинився i ще раз подивився на Гольдмунда твердим поглядом з суворого й худого обличчя. Тихим голосом, але впевнено i жорстко вiн сказав:
– Послухай, Гольдмунде! Наша дружба була хорошою; вона мала мету, i вона ii досягла, вона тебе пробудила. Сподiваюся, вона не закiнчена; сподiваюся, вона ще вiдновиться i, вiдновлюючись раз по раз, призводитиме до нових цiлей. На даний момент мети немае. Твоя – невизначена, тому я не можу анi вести, анi супроводжувати тебе. Запитай свою матiр, запитай ii образ, дослухайся до неi! Моя ж мета визначена, вона тут, у монастирi, вона потребуе мене щогодини. Я можу бути твоiм другом, але я не маю права бути закоханим. Я – чернець, я дав обiтницю. Перед висвяченням я маю намiр отримати вiдпустку вiд учительства й усамiтнитися на багато тижнiв для посту i духовних вправ. У цей час я не зможу говорити нi про що мирське, навiть з тобою.
Гольдмунд зрозумiв. Вiн сумно сказав:
– Отже, ти робитимеш те, що робив би i я, якби вступив до ордену назавжди. А коли закiнчиш своi вправи, витримаеш достатньо постiв i молитов i неспання – що тодi стане твоею метою?
– Ти ж знаеш, – сказав Нарцис.
– Ну, так. Через кiлька рокiв станеш першим учителем, можливо, навiть керiвником школи. Вдосконалиш навчальний процес, збiльшиш бiблiотеку. Може, й сам писатимеш книги. Нi? Значить, нi. Але в чому ж полягатиме мета?
Нарцис слабо посмiхнувся.
– Мета? Може, я помру керiвником школи, або настоятелем, або епископом. Все одно. А мета – завжди бути там, де я зможу служити найкращим чином, де мiй характер, моi властивостi й обдарування знайдуть найлiпший грунт, найширше застосування. Іншоi мети немае.
Гольдмунд:
– Для ченця немае iншоi мети?
Нарцис:
– Ну, звiсно, цiлей доволi. Метою життя для ченця може бути вивчення iвриту, тлумачення Аристотеля або розпис монастирськоi церкви, самiтництво i медитування або сотнi iнших речей. Але це не моi цiлi. Я не бажаю анi примножувати багатство монастиря, анi реформувати орден або церкву. Я хочу в мiру моiх можливостей служити духовi так, як я його розумiю, й не iнакше. Хiба це не мета?
Довго обдумував вiдповiдь Гольдмунд.
– Ти маеш рацiю, – сказав вiн. – Я дуже завадив тобi на шляху до твоеi мети?
– Завадив? Навпаки, Гольдмунде, нiхто не допомiг менi бiльше, нiж ти. У мене були труднощi з тобою, але я не проти труднощiв. Я вчуся на них, я iх майже подолав.
Гольдмунд перебив його, сказавши напiвжартома:
– Ти iх чудово подолав! Та все ж скажи: коли ти допомагав менi, керував мною i звiльняв, зцiлюючи мою душу, ти цим справдi служив духовi? А може, ти цим самим позбавив монастир ревного i доброзичливого послушника i виховав супротивника духу, такого, що вiритиме, прагнутиме й робитиме протилежне тому, що ти вважаеш добрим!
– Чом би й нi? – вiдповiв Нарцис з глибокою серйознiстю. – Мiй друже, ти все ще так погано знаеш мене! Я, либонь, занапастив у тобi майбутнього ченця, зате я вiдкрив тобi шлях до незвичайноi долi. Навiть якщо ти завтра спалиш наш милий монастир або оголосиш якусь божевiльну ересь, я нi на мить не розкаюся, що допомiг тобi стати на цей шлях.
Вiн лагiдно поклав обидвi руки на плечi друговi.
– Бачиш, малий Гольдмунде, до моiх цiлей належить також ось що: ким би я не був – учителем, настоятелем, духiвником або ще кимось, я не хотiв би нiколи опинитися в ситуацii, щоб, зустрiвши сильну, обдаровану й особливу людину, не змогти ii зрозумiти, розкрити i пiдтримати. І я кажу тобi: що б не вийшло з тебе чи з мене, як би не склалося наше життя, якщо я справдi буду тобi потрiбний i ти покличеш мене, я завжди вiдгукнуся. Завжди!
Це звучало як прощання i дiйсно було передчуттям прощання.
Стоячи перед другом i дивлячись в його рiшуче обличчя, цiлеспрямований погляд, Гольдмунд остаточно зрозумiв, що вони бiльше вже не брати i товаришi i що шляхи iхнi розiйшлися. Той, хто стояв перед ним, не був мрiйником i не чекав якихось покликiв долi; вiн був ченцем, вiн здав себе, вiн належав чiткому порядку й обов’язку, був слугою i солдатом ордена, церкви, духу. А вiн сам, сьогоднi це йому стало ясно, не належав сюди, вiн був без батькiвщини, невiдомий свiт чекав на нього. Те саме було колись з його матiр’ю. Вона залишила дiм i господарство, чоловiка й дитину, спiльноту й порядок, обов’язок i честь i пiшла у невiдомiсть i, мабуть, давно там загинула. У неi не було мети, як i в нього. Мати цiлi дано було iншим, а йому нi. О, як добре все це вже давно побачив Нарцис, як вiн мав рацiю! Незабаром пiсля цього дня Нарцис нiби зник, вiн наче став раптом невидимим. Інший учитель вiв його уроки, його кафедра в бiблiотецi була порожня. Вiн ще був тут, ще не повнiстю став невидимий, iнодi можна було бачити, як вiн проходить по галереi, iнодi чути, як шепоче молитви в однiй з каплиць, стоячи на колiнах на кам’янiй пiдлозi; було вiдомо, що вiн почав готуватися до постригу, що вiн постить i встае по три рази за нiч читати молитви. Хоч вiн i був тут, та все-таки перейшов уже в iнший свiт; його можна було бачити, досить рiдко, але вiн був недосяжним, з ним не можна було нi спiлкуватися, нi говорити. Гольдмунд знав: Нарцис з’явиться знову, займе свою кафедру, свое мiсце в трапезнiй, знову розмовлятиме, – але минулого не повернеш, Нарцис нiколи бiльше не належатиме йому. І коли вiн думав про це, то зрозумiв, що Нарцис був единою причиною, чому монастир i чернецтво, граматика i логiка, навчання i дух стали для нього такими важливими i так йому подобалися. Його приклад вабив його, стати, як вiн, – було його iдеалом. Правда, був ще й настоятель, його вiн теж шанував i любив i бачив у ньому високий приклад для наслiдування. Але iншi – вчителi, учнi, дортуар, трапезна, школа, уроки, богослужiння, весь монастир – без Нарциса йому не було до них дiла. Що вiн тут ще робив? Вiн чекав, вiн залишався пiд дахом монастиря, як нерiшучий подорожнiй зупиняеться в дощ пiд яким-небудь дахом або деревом, просто щоб перечекати, просто як гiсть, просто зi страху перед суворою невiдомiстю.
Життя Гольдмунда в цей час було лише зволiканням i прощанням. Вiн вiдвiдав усi мiсця, що були йому дорогими або важливими. З дивним вiдчуженням вiн зауважив, як мало людей i облич було тут, прощання з якими далося б йому важко. Нарцис, старий настоятель Данiель та ще добрий любий отець Анзельм, i хiба ще лагiдний сторож i життерадiсний сусiд мiрошник – але й вони стали вже майже нереальними. Важче, нiж з ними, буде попрощатися з великою кам’яною Мадонною в каплицi, з апостолами при входi. Довго стояв вiн перед ними, а також перед прекрасним рiзьбленням хорiв, перед фонтаном в галереi, перед колоною з трьома головами тварин, притулився до лип у дворi, до каштану. Все це стане колись для нього спогадом, маленькою iлюстрованою книжечкою в серцi. Вже зараз, коли вiн ще був тут, воно почало зникати, ставало нереальним, примарно перетворюючись на минуле. З отцем Анзельмом, який охоче брав його з собою, вiн ходив збирати лiкарськi трави, коли у мiрошника спостерiгав за працiвниками, його частенько запрошували на вино з печеною рибою; але все було вже чужим i напiвспогадом. Так, як його друг Нарцис, хоч i ходив, i жив там у сутiнках церкви й сповiдальнi, але став для нього тiнню, так i все навколо було позбавлене дiйсностi, дихало осiнню i тлiннiстю.
Справжнiм i живим було тiльки життя у нього всерединi, полохливе биття серця, болюче жало туги, радiсть i страх його мрiй. Їм вiн належав i присвячував себе. Пiд час читання або занять, у колi товаришiв вiн мiг поринути в себе i все забути, вiддавшись тiльки потокам i голосам всерединi, якi затягували його в глибини, повнi темних мелодiй, у кольоровi безоднi, повнi казкових переживань, усi звуки яких звучали, як голос матерi, i тисячi очей яких були очима матерi.
Роздiл шостий
Одного дня отець Анзельм покликав Гольдмунда до своеi аптеки, затишноi комiрчини, що гарно пахла травами. Гольдмунд добре орiентувався тут. Отець показав йому якусь засушену рослину, що лежала мiж чистими аркушами паперу, i запитав, чи знае вiн цю рослину i чи може точно описати, як вона виглядае в полi. Так, Гольдмунд знав: рослина називалася звiробiй. Вiн детально описав усi його прикмети. Старий чернець був задоволений i дав своему юному друговi завдання назбирати пiсля обiду добрячий оберемок цих рослин, пiдказавши, де iх краще знайти.
– За це ти будеш звiльнений вiд пообiднiх занять, мiй милий, сподiваюся, ти не проти, втiм, ти нiчого не втрачаеш. Знання природи – теж наука, а не тiльки ваша безглузда граматика.
Гольдмунд подякував за таке приемне доручення кiлька годин збирати квiти, замiсть того щоб сидiти в школi. Для повного щастя вiн випросив у конюха Блеса й вiдразу пiсля обiду вивiв зi стайнi коня, який радiсно його привiтав, i, осiдлавши гнiдого, неймовiрно задоволений, пустився риссю в теплу сяйливу далечiнь. Годинку або й бiльше iхав вiн верхи, насолоджуючись повiтрям i пахощами полiв, а найбiльше iздою, потiм згадав про свое завдання i знайшов одне з мiсць, описаних отцем. Там вiн прив’язав коня пiд тiнистим кленом, погомонiв з ним, погодував хлiбом i вирушив на пошуки квiтiв. Тут було кiлька шматкiв необробленоi рiллi, зарослих усiлякими бур’янами, дрiбнi вбогi маки з останнiми блiдими квiтами i численними, вже зрiлими макiвками пiднiмалися серед засохлих вусикiв вiки i небесно-блакитних квiтiв цикорiю та вицвiлого гiрчаку, кiлька куп зiбраного камiння мiж двома полями заселяли ящiрки, тут також квiтли жовтим першi кущики звiробою, i Гольдмунд почав iх збирати. Назривавши добрячий пучок, вiн сiв на камiння вiдпочити. Було спекотно, i вiн важко поглядав на тiнь далекоi лiсовоi галявини з iншого боку, але йому не хотiлося йти так далеко вiд рослин i вiд коня, якого звiдси ще було видно. Вiн залишився сидiти на теплiй польовiй рiнi, причаiвшись, щоб виманити назад полохливих ящiрок, нюхав звiробiй, тримаючи його маленькi пелюстки проти свiтла, щоб розгледiти в них сотнi крихiтних стiбкiв.
Дивовижно, думав вiн, на кожнiй iз тисячi маленьких пелюсточок висiчене крихiтне зоряне небо, тонке, як вишивка. Проте дивним i незбагненним було все: ящiрки, рослини, навiть камiння, взагалi все. Отець Анзельм, який так любить його, сам уже не може збирати звiробiй, мае проблеми з ногами, а в деякi днi вiн i зовсiм не може рухатися, i власне лiкарське мистецтво не допомагае йому. Можливо, вiн незабаром якогось дня помре, а трави в комiрцi продовжуватимуть пахнути, хоча старого отця вже не буде. А може, вiн проживе ще довго, рокiв десять чи двадцять, i у нього буде таке ж бiле рiдке волосся i такi ж смiшнi вiхтики зморщок бiля очей; а сам вiн, Гольдмунд, що буде з ним через двадцять рокiв? Ет, усе було незрозумiло i, власне, сумно, хоч було й гарно. Нiчого не вiдомо. Ось живеш i ходиш по землi або iдеш верхи лiсом, i щось подивиться на тебе так вимогливо й обнадiйливо, i сумовито: вечiрня зiрка, блакитний дзвiночок, заросле зеленим очеретом озеро, око людини або корови, а часом здаеться, ось зараз вiдбудеться щось небачене, але давно жадане, зi всього спаде пелена; потiм це минае, i нiчого не вiдбуваеться, i загадка не розгадана, й таемнi чари не розвiянi, i зрештою ти старiеш i стаеш таким досвiдченим, як отець Анзельм, чи таким мудрим, як настоятель Данiель, i все ще нiчого не знаеш, i чекаеш, i все ще прислухаешся.
Вiн пiдняв порожню раковину равлика, що рипнула мiж камiнцями, добряче нагрiту сонцем. Поринувши у роздуми, роздивлявся завитки раковини, зубчасту спiраль, що кумедно зменшувалася до кiнця, порожнину, що виблискувала перламутром. Вiн заплющив очi, щоб вiдчути форму на дотик, це була його стара звичка i гра. Обертаючи раковину розслабленими пальцями, вiн легенько, ковзаючи, мацав ii, пестив ii форми, щасливий вiд дива творiння, вiд магii тiлесного.
Ось у чому, думав вiн замрiяно, був один з недолiкiв школи i вченостi: розум, здавалося, був схильний бачити й представляти все так, нiби воно пласке i мае лише два вимiри. У цьому вiн вбачав певну збиткову неповноцiннiсть розумового пiдходу, але вже не мiг утримувати думку, раковина вислизнула з його пальцiв, вiн вiдчув себе втомленим i сонним. Схиливши голову на своi трави, якi, в’янучи, пахли дедалi бiльше, вiн заснув на сонцi. По його черевиках бiгали ящiрки, на колiнах в’яли трави, пiд кленом з нетерпiнням чекав Блес.
Здаля вiд лiсу хтось наближався, молода жiнка у вицвiлiй синiй спiдницi, зав’язана червоною хусткою поверх чорного волосся, iз засмаглим на лiтньому сонцi обличчям. Жiнка пiдiйшла ближче, з вузликом у руках i маленькою пломенистою гвоздикою в ротi. Вона помiтила, як хтось сидить, довго придивлялася здалеку, з цiкавiстю й недовiрою, побачивши, що вiн спить, пiдiйшла ближче, обережно ступаючи босими засмаглими ногами, зупинилася прямо перед Гольдмундом i подивилася на нього. Їi недовiрливiсть зникла, красивий юнак, що спав, не виглядав небезпечним, вiн, навпаки, сподобався iй – як це вiн потрапив сюди, на цiлину? Вiн збирав квiти, зауважила вона з посмiшкою, вони вже зiв’яли.
