скачать книгу бесплатно
Нарцис:
– Дуже добре. У пiдручнику догматики, звiсно, всi люди однаковi, але не в життi. Улюблений учень Спасителя, на грудях якого вiн вiдпочивав, i той iнший учень, що зрадив його, – менi здаеться, навряд чи вони мали одне й те саме призначення.
Гольдмунд:
– Ти софiст, Нарцисе! Таким чином ми не станемо ближчими один одному.
Нарцис:
– Ми жодним чином не станемо ближчими один одному.
Гольдмунд:
– Не кажи такого!
Нарцис:
– Але я дiйсно так вважаю. Це не наше завдання ставати ближчими один одному, так само як Сонце й Мiсяць або море й суша не наближаються одне до одного. Ми з тобою, любий друже, як Сонце й Мiсяць, як море й суша. Наша мета – не перейти один в одного, а пiзнати один одного, навчитися бачити й шанувати його таким, як вiн е, а саме: протилежнiстю й доповненням iншого.
Збентежений, Гольдмунд опустив голову, його обличчя стало сумним.
Нарештi вiн промовив:
– Це тому, що ти так часто не сприймаеш серйозно моiх думок?
Нарцис не квапився з вiдповiддю. А тодi сказав ясним i твердим голосом:
– Саме тому. Ти мусиш звикнути, любий Гольдмунде, до того, що я серйозно сприймаю тiльки тебе самого. Повiр, я серйозно ставлюся до кожного звуку твого голосу, до кожного твого жесту, до кожноi усмiшки. Але твоi думки, iх я сприймаю менш серйозно. Серйозно я ставлюся до того, що вважаю у тобi суттевим i неминучим. Чому ти хочеш, щоб я звертав особливу увагу на твоi думки, якщо ти маеш так багато iнших обдарувань?
Гольдмунд гiрко всмiхнувся:
– Я ж казав, що ти завжди ставився до мене, як до дитини!
Нарцис залишався незворушним.
– Частину твоiх думок я справдi вважаю дитячими. Пригадуеш, ми перед цим говорили про те, що розумна дитина зовсiм не повинна бути дурнiшою за вченого. Та якщо дитина захоче говорити про науку, то вчений, звiсно, цього серйозно не сприйматиме.
Гольдмунд рiзко дорiкнув:
– Навiть якщо ми говоримо не про науку, ти насмiхаешся надi мною! Наприклад, ти завжди поводишся так, нiби вся моя побожнiсть, моi намагання досягнути успiхiв у навчаннi, мое прагнення чернецтва – це просто забавки!
Нарцис вдумливо поглянув на нього:
– Я сприймаю тебе серйозно, коли ти – Гольдмунд. Але ти не завжди Гольдмунд. А менi хотiлося б лише одного: щоб ти цiлком i повнiстю став Гольдмундом. Ти не вчений, ти не чернець – i вченого, й ченця можна зробити й з простiшого матерiалу. Ти думаеш, що менi бракуе в тобi вченостi, логiки чи побожностi. Зовсiм нi, але менi не вистачае в тобi тебе самого.
Хоч пiсля цiеi розмови спантеличений i навiть ображений Гольдмунд i замкнувся в собi, вже через кiлька днiв вiн сам вiдчув потребу ii продовжити. Цього разу Нарцисовi вдалося так представити йому вiдмiнностi iхнiх натур, що вiн сприйняв iх краще.
Нарцис розговорився, вiдчуваючи, що сьогоднi Гольдмунд вiдкритiше й охочiше сприймае його слова, що вiн мае владу над ним. Через цей успiх вiн пiддався спокусi сказати бiльше, нiж збирався, захопившись власною промовою.
– Поглянь, – сказав вiн, – порiвняно з тобою я маю одну-едину перевагу: я притомний, тодi як ти перебуваеш у напiвснi, а iнодi й зовсiм спиш. Притомним я називаю того, хто, розумiючи й усвiдомлюючи себе, знае своi найпотаемнiшi, iррацiональнi сили, схильностi й вади, як i те, чого вiд них можна очiкувати. І щоб ти цього навчився, це i може бути для тебе сенсом зустрiчi зi мною. У тебе, Гольдмунде, дух i природа, свiдомiсть i свiт мрiй дуже вiддаленi одне вiд одного. Ти забув свое дитинство, з глибин твоеi душi воно домагаеться тебе. І воно змушуватиме тебе страждати доти, поки ти його не почуеш. Досить про це! В притомностi, як я вже казав, я сильнiший за тебе, тут я за тебе кращий i тому можу стати тобi в пригодi. У всьому iншому, любий, ти кращий за мене – i станеш iще кращим, щойно зможеш сам себе знайти.
Гольдмунд з подивом слухав, але при словах «ти забув свое дитинство» здригнувся, як уражений стрiлою, хоча Нарцис не помiтив цього, бо за своiм звичаем говорив, заплющивши очi або дивлячись перед собою, наче так мiг краще пiдбирати слова. Вiн не бачив, як обличчя Гольдмунда раптово смикнулося i почало блiднути.
– Перевершую – я тебе, – пробелькотiв Гольдмунд, аби щось сказати; вiн нiби зацiпенiв.
– Звичайно, – продовжував Нарцис. – Такi натури, як твоя, з сильними i нiжними почуттями, одухотворенi, мрiйники, поети, сповненi любовi, майже завжди перевершують нас – iнших, нас – людей науки. Ваше походження материнське. Ви живете сповна, вам дана сила любовi i переживання. Ми, iнтелектуали, хоч часто наче й керуемо i правимо вами iншими, не живемо сповна, ми живемо в посуху. Вам належить повнота життя, сiк плодiв, сад любовi, прекрасна краiна мистецтва. Ваша вiтчизна – земля, наша – iдея. Ваша небезпека – потонути в чуттевому свiтi, наша – задихнутися в безповiтряному просторi. Ти – художник, я – мислитель. Ти спиш на грудях матерi, я пильную в пустелi. Менi свiтить сонце, тобi – мiсяць i зiрки, твоi мрii про дiвчат, моi – про хлопцiв…
З широко розплющеними очима слухав Гольдмунд, як говорив Нарцис, нiби сп’янiлий вiд власноi промови. Чимало його слiв ранили його, немов мечi; при останнiх словах вiн зблiд i заплющив очi, i коли Нарцис це помiтив i злякано запитав, той, абсолютно блiдий, згаслим голосом промовив:
– Одного разу сталося так, що я був зовсiм розбитий i розплакався перед тобою – ти пам’ятаеш. Це не повинно повторитися, я нiколи не простив би собi цього – але й тобi теж! А тепер швидко йди геть i залиш мене одного, ти сказав менi жахливi слова.
Нарцис був дуже збентежений. Промова захопила його, у нього було вiдчуття, що вiн говорив краще, нiж будь-коли. Тепер вiн бачив у сум’яттi, що якiсь його слова глибоко потрясли друга, в чомусь зачепили його за живе. Йому було важко залишити його в цю мить самого, вiн хвильку зачекав, але нахмурене чоло Гольдмунда змусило його поквапитися, i, збентежений, вiн побiг геть, щоб залишити друга на самотi, якоi той потребував.
Цього разу перенапруга в душi Гольдмунда не залилася сльозами. З почуттям глибокоi i невилiковноi рани, так нiби друг несподiвано всадив йому нiж прямо в груди, вiн стояв, важко дихаючи, зi смертельно стиснутим серцем, з блiдим, як вiск, обличчям, з затерплими руками. Це було таке саме нещастя, як i тодi, тiльки в кiлька разiв сильнiше, знову нудота всерединi, почуття, що вiн повинен подивитися в очi чомусь жахливому, чомусь абсолютно нестерпному. Але жоден рятiвний плач не допомiг би зараз пережити це лихо. Свята Богородице, що ж це таке? Хiба щось трапилося? Його вбили? Вiн убив? Що ж такого страшного було сказано?
Задихаючись, вiн, як отруений, розривався вiд бажання звiльнитися вiд чогось смертельного, що глибоко застрягло у нього всерединi. Як плавець розмахуючи руками, вiн кинувся геть з кiмнати, несвiдомо втiкаючи до найтихiших, найбезлюднiших закуткiв монастиря, через переходи, сходами, назовнi, на чисте повiтря. Вiн потрапив у найзаповiтнiший прихисток монастиря, криту галерею, над кiлькома зеленими клумбами ясно височiло сонячне небо, крiзь прохолодне повiтря кам’яного пiдвалу солодкими переривчастими струменями пробивалися пахощi троянд.
Сам того не пiдозрюючи, Нарцис у цю годину зробив те, що вже давно було його заповiтною метою: демона, яким був одержимий його друг, вiн назвав по iменi, вiн його виявив. Якесь iз його слiв зачепило таемницю в серцi Гольдмунда, i вона зреагувала несамовитим болем. Довго блукав Нарцис монастирем у пошуках друга, але так нiде його й не знайшов.
Гольдмунд стояв пiд однiею з круглих важких кам’яних арок, якi вели з переходiв у садок, з аркових колон визирало по три голови тварин, кам’янi голови собак або вовкiв витрiщалися на нього зверху. Йому жахливо ятрило рану, без виходу до свiтла, без виходу до розуму. Смертельний страх стискав горло i живiт. Машинально пiдвiвши погляд, вiн побачив над собою одну з капiтелей колони з трьома головами тварин, i йому здалося, що цi три дикi голови сидiли, витрiщалися, гавкали у нього всерединi.
«Зараз я помру», – нажахано подумав вiн. А потiм вiдразу, тремтячи вiд страху, вiдчув: «Зараз я збожеволiю, зараз мене зжеруть цi звiрi». Здригаючись, вiн осунувся до пiднiжжя колони, бiль був нестерпним, досягнувши крайньоi межi. Його охопило безсилля, i вiн поринув з опущеним обличчям у заповiтне небуття.
У настоятеля Данiеля видався малоприемний день, двое старших ченцiв прийшли до нього сьогоднi, розбурканi, з лайкою та скаргами, знову зчинивши люту сварку через давнi нiкчемнi заздрощi. Вiн iх спочатку вислухав, надто довго вмовляв iх, проте безуспiшно, зрештою вiдпустив, наклавши на кожного досить суворе покарання, але в душi залишилося вiдчуття, що його дii були марними. Знесилений, вiн усамiтнився в каплицi нижньоi церкви, молився, але, не отримавши полегшення, знову встав. Приваблений ледь вiдчутним ароматом троянд, вiн вийшов на внутрiшню галерею побути трохи на свiжому повiтрi. Тут, на кам’яних плитах, вiн знайшов непритомного учня Гольдмунда. З сумом вiн подивився на нього, злякавшись мертвотноi блiдостi його завжди такого гарного юного обличчя. Недобрий сьогоднi день, тепер ще й це! Вiн спробував пiдняти юнака, але не змiг дати ради з такою ношею. Глибоко зiтхнувши, вiн, старий чоловiк, пiшов геть, щоб покликати двох молодших братiв, аби вони вiднесли його нагору, пославши туди ще й отця Анзельма, цiлителя. Одночасно вiн послав по Нарциса, якого швидко знайшли, i той постав перед ним.
– Ти вже знаеш? – запитав вiн його.
– Про Гольдмунда? Так, милостивий отче, я щойно почув, що вiн хворий чи постраждав вiд нещасного випадку, його начебто принесли.
– Так, я знайшов його, вiн лежав на галереi, де йому, власне, нiчого було робити. Вiн не постраждав вiд нещасного випадку, вiн знепритомнiв. Це менi не подобаеться. Менi здаеться, ти якось причетний до цiеi справи чи хоча б щось маеш знати, адже вiн твiй близький друг. Тому я покликав тебе. Говори.
Нарцис, як завжди прекрасно володiючи собою i мовою, коротко доповiв про свою сьогоднiшню розмову з Гольдмундом i про те, як несподiвано сильно вона на нього подiяла. Настоятель невдоволено похитав головою.
– Це дивнi розмови, – сказав вiн, опановуючи себе. – Те, що ти менi тут розповiв, схоже на розмову, яку можна назвати втручанням в чужу душу, я б сказав, що це пастирська розмова. Але ти ж не духiвник Гольдмунда. Ти взагалi не духiвник, ти навiть ще не висвячений. Чому це ти говориш з учнем тоном наставника про речi, якi стосуються тiльки духiвника? Наслiдки, як бачиш, поганi.
– Наслiдкiв, – сказав Нарцис м’яко, але чiтко, – ми ще не знаемо, милостивий отче. Я був трохи наляканий сильною дiею, та я не сумнiваюся, що наслiдки нашоi розмови будуть для Гольдмунда добрими.
– Ми ще побачимо наслiдки. Зараз я кажу не про них, а про твоi дii. Що спонукало тебе до таких розмов з Гольдмундом?
– Як ви знаете, вiн мiй друг. Я вiдчуваю до нього особливу симпатiю i вважаю, що дуже добре розумiю його. Ви кажете, що я повiвся з ним як духiвник. Та я не брав на себе жодних духовних повноважень, я просто думав, що знаю його трохи краще, нiж вiн знае себе сам.
Настоятель знизав плечима.
– Я знаю, це твоя особливiсть. Будемо сподiватися, що ти не заподiяв цим нiчого поганого. А хiба Гольдмунд хворий? Я маю на увазi, чи з ним щось не так? Вiн нездужае? Погано спить? Нiчого не iсть? У нього щось болить?
– Нi, досi вiн був здоровим. Фiзично здоровим.
– А взагалi?
– Душею вiн все-таки хворий. Ви знаете, вiн у такому вiцi, коли починаеться боротьба зi статевим потягом.
– Я знаю. Йому сiмнадцять.
– Йому вiсiмнадцять.
– Вiсiмнадцять. Що ж. Досить пiзно. Але ця боротьба – це ж щось природне, що кожен мае пройти. Не можна його через це називати душевнохворим.
– Нi, милостивий отче, не тiльки через це. Але Гольдмунд був ще до того душевнохворим, уже давно, тому ця боротьба для нього небезпечнiша, нiж для iнших. Вiн страждае, як я гадаю, вiд того, що забув частину свого минулого.
– Так? І що це за частина?
– Це його мати i все, що з нею пов’язано. Я теж про це нiчого не знаю, я тiльки вiдчуваю, що саме там знаходиться джерело його страждань. Гольдмунд начебто не знае про свою матiр нiчого, крiм того, що рано ii втратив. Та складаеться враження, що вiн ii соромиться. Хоча саме вiд неi вiн успадкував найбiльше своiх талантiв; бо те, що вiн може сказати про свого батька, не вiдображае цього батька як чоловiка, що мае такого красивого, обдарованого й особливого сина. Про все це я довiдався не з розповiдей, а з проявiв.
Настоятель, який спочатку подумки трохи посмiювався над цими повчальними й зарозумiлими промовами i для якого вся ця справа була обтяжливою й делiкатною, замислився. Йому згадався батько Гольдмунда, той трохи пихатий i неприемний чоловiк, i ще, напруживши пам’ять, вiн пригадав раптом деякi слова, якими той висловився про матiр Гольдмунда. Вона зганьбила його i втекла вiд нього, сказав вiн, i вiн постарався приглушити в синочковi як спогади про матiр, так i можливi, вiд неi успадкованi, пороки. Це йому, здаеться, вдалося, i хлопчик мае намiр задля спокутування того, чого бракувало матерi, присвятити свое життя Боговi. Нiколи Нарцис не подобався настоятелевi так мало, як сьогоднi. І все-таки – як добре цей мудрагель усе розгадав, як добре вiн насправдi знав Гольдмунда!
На закiнчення, ще раз вiдповiдаючи на питання про сьогоднiшнi подii, Нарцис сказав:
– Сильне потрясiння, яке пережив сьогоднi Гольдмунд, не було викликане мною навмисне. Я нагадав йому про те, що вiн не знае сам себе, що вiн забув свое дитинство i матiр. Якесь з моiх слiв, мабуть, зачепило його i проникло в темряву, з якою я давно борюся. Вiн був якимось вiдстороненим i дивився на мене так, наче не знае анi мене, анi себе самого. Я часто казав йому, що вiн спить, що вiн не зовсiм притомний. Тепер вiн пробудився, у цьому я не сумнiваюся.
Вiн був вiдпущений без покарання, але з короткою забороною вiдвiдувати хворого.
Тим часом отець Анзельм, наказавши покласти непритомного на лiжко, сидiв бiля нього. Повертати його до тями сильними засобами здавалося йому недоречним. Юнак виглядав надто погано. Прихильно дивився старий зi зморшкуватим добрим обличчям на юнака. Насамперед вiн помацав пульс i послухав серце. Напевно, думав вiн, хлопчисько наiвся чогось непридатного, кислиць або ще якоiсь гидоти, як це зазвичай бувае. Язика вiн подивитися не мiг. Вiн любив Гольдмунда, але його друга, цього скороздрого занадто молодого вчителя, терпiти не мiг. І ось, на тобi. Безумовно, Нарцис був замiшаний у цiй дурнiй iсторii. Навiщо знадобилося такому жвавому ясноокому хлопцевi, такiй милiй дитинi природи, зв’язатися саме з цим зарозумiлим вченим, цим самовпевненим грамотiем, якому його грека була важливiша за все на свiтi! Коли через тривалий промiжок часу дверi вiдчинилися i ввiйшов настоятель, отець усе ще сидiв, вдивляючись в обличчя непритомного. Яке ж це було миле, юне, простодушне обличчя, i ось ти сидиш бiля нього, мав би якось допомогти, та не знаеш як. Звичайно, причиною могли бути кольки, вiн мiг би замовити глiнтвейну, може, й ревеню. Але що довше вiн дивився на блiде, перекривлене обличчя, то бiльше схилявся до пiдозри про iнший бiк, про сумнiвнiший. Отець Анзельм мав досвiд. Не раз за свое довге життя вiн бачив одержимих. Та вiн не поспiшав навiть самому собi зiзнатися у такiй пiдозрi. Краще почекати i поспостерiгати. Але, думав вiн похмуро, якщо цього бiдного хлопця дiйсно закляли, то винуватця не доведеться шукати далеко i йому це так просто не минеться. Настоятель пiдiйшов ближче, подивився на хворого, пiдняв йому обережно повiку.
– Його можна розбудити? – запитав вiн.
– Я хотiв би ще почекати. Серце здорове. До нього не можна нiкого пускати.
– Існуе небезпека?
– Не думаю. Немае жодних ран, жодних слiдiв вiд ударiв чи падiння. Вiн непритомний, може, це кольки. Сильний бiль призводить до втрати свiдомостi. У випадку отруення була б гарячка. Нi, вiн прийде до тями й житиме.
– А чи не може це бути через душевний стан?
– Не хочу заперечувати. Адже нiчого не вiдомо? Може, вiн сильно чогось злякався? Чи звiстка про смерть? Якась серйозна суперечка, образа? Тодi все було б зрозумiло.
– Ми цього не знаемо. Подбайте, щоб до нього нiкого не пускали. Я вас прошу побути з ним, доки вiн не прокинеться. Якщо йому стане гiрше, кличте мене, навiть серед ночi.
Перш нiж пiти, старий ще раз нахилився над хворим; вiн згадав про його батька i той день, коли цього красивого веселого бiлявого хлопчика доставили до нього i як усi його негайно полюбили. І вiн любив на нього дивитися. Але в одному Нарцис дiйсно мав рацiю: цей хлопчина нiчим не був схожий на свого батька! Ох, скiльки всюди клопоту, якi мiзернi всi нашi старання! Чи ж не прогавив вiн чогось у цьому бiдному юнаковi? Чи мав вiн хорошого духiвника? Хiба це нормально, що нiхто в монастирi не знае цього учня краще, нiж Нарцис? Чи може вiн йому допомогти, коли сам ще знаходиться в новiцiатi, не е анi братом, анi висвяченим, та й усi думки i погляди його мають у собi щось неприемно зверхне або й вороже? Бозна, може, й з Нарцисом давно поводилися неправильно? Бозна, чи не приховуе вiн за маскою покiрностi чогось поганого, може, вiн язичник? І в усьому, що колись вийде з цих двох молодих людей, була i його частка вiдповiдальностi.
Коли Гольдмунд опритомнiв, було темно. Голова здавалася порожньою i паморочилася. Вiн зрозумiв, що лежить у лiжку, вiн не знав, де саме, але й не думав про це, йому було байдуже. Але де вiн був? Звiдки повернувся, з якоi безоднi переживань? Вiн був десь, дуже далеко звiдси, вiн щось бачив, щось надзвичайне, щось прекрасне, i страшне, й незабутне – i все-таки вiн його забув. Де це було? Що це там спливло перед ним, таке велике, таке болюче, таке блаженне, i знову зникло?
Вiн вслухався в глибину себе, туди, де сьогоднi щось прорвалося, щось трапилося, – що це було? Безладний рiй образiв навалився на нього, вiн бачив собачi голови, три собачi голови, вiн вдихав запах троянд. Як же йому було боляче! Вiн заплющив очi. Як нестерпно гiрко йому було! Вiн знову заснув.
Знову прокинувся i саме в ту мить, коли свiт сновидiнь поспiшно вислизав вiд нього, вiн побачив, вiн знайшов цей образ, здригаючись у болiснiй насолодi. Вiн мiг бачити, вiн став зрячим. Вiн побачив Їi. Вiн бачив велику, променисту, з пишними квiтучими вустами, з сяючим волоссям. Вiн бачив свою матiр. Одночасно йому почувся голос: «Ти забув свое дитинство».
Чий же це голос? Вiн прислухався, подумав i згадав. Це був Нарцис. Нарцис? І в одну мить, раптовим поштовхом все знову повернулося: вiн згадував, вiн знав. О мамо, мамо! Гори мотлоху, моря забуття були прибранi, зникли; величними, свiтло-блакитними очима втрачена, несказанно кохана, вона знову дивилася на нього.
Отець Анзельм, що задрiмав у крiслi бiля лiжка, прокинувся. Вiн почув, що хворий заворушився, почув його дихання. Вiн обережно пiднявся.
– Тут хтось е? – запитав Гольдмунд.
– Це я, не турбуйся. Я запалю свiтло.
Вiн запалив лампу, свiтло впало на його зморшкувате доброзичливе обличчя.
– Я що, хворий? – запитав юнак.
– Ти знепритомнiв, синку. Дай-но руку, перевiримо пульс. Як ти почуваешся?
– Добре. Дякую вам, отче Анзельм, ви дуже люб’язний. Зi мною вже все гаразд, тiльки втомлений.
– Звiно, що втомлений. Зараз iще заснеш. Випий спочатку ковток гарячого вина, ось воно тут. Давай осушимо з тобою келишок, мiй хлопче, за нашi хорошi стосунки.
Вiн уже тримав напоготовi кухлик глiнтвейну, дбайливо поставивши його в посудину з гарячою водою.
– Ось ми обидва й покiмарили трохи, – засмiявся лiкар. – Ти, мабуть, думаеш: «Оце так санiтар, що не може пильнувати хворого». Та що вдiеш, такi вже ми, люди. Давай вип’емо з тобою трохи цього чарiвного напою, малюче, немае нiчого кращого, нiж ось така маленька таемна нiчна пиятика. Отже, будьмо!
Гольдмунд засмiявся, цокнувся i покуштував. Тепле вино було приправлене корицею i гвоздикою i присолоджене цукром, такого вiн ще нiколи не пив. Вiн згадав, як колись уже був хворим, тодi ним переймався Нарцис. Цього разу отець Анзельм був такий люб’язний до нього. Йому стало так добре, так приемно й дивовижно було лежати тут при свiтлi лампи й посеред ночi попивати зi старим отцем солодке й тепле вино.
– Живiт не болить? – запитав старий.
– Нi.
– А я, було, подумав, що у тебе кольки, Гольдмунде. Отже, це не воно. Покажи-но язика. Так, добре, старий Анзельм знов помилився. Завтра ти ще полежиш, потiм я прийду й огляну тебе. А вино ти вже допив? Правильно, воно мае добре подiяти на тебе. Дай-но подивлюся, чи там не залишилося нiчого. Тут буде ще по пiвкелиха кожному, якщо подiлитися по-братськи. Ти нас добряче налякав, Гольдмунде! Лежав там на галереi, як дитина. У тебе справдi не болить живiт?
Вони посмiялися, чесно роздiлили залишки лiкарняного вина, отець жартував, а Гольдмунд вдячно й весело дивився на нього знову сяючими очима. Потiм старий пiшов вкладатися. Гольдмунд ще якийсь час не спав. Повiльно з глибини душi знову пiднiмалися образи, знову спалахували слова друга, i ще раз з’явилася в його душi бiлява осяйна жiнка, його мати; як теплий весняний вiтер, ii образ пройшов крiзь нього, як хмара життя, тепла, нiжностi i глибокого нагадування. Мати! І як тiльки вiн мiг ii забути!
Роздiл п’ятий
Дотепер Гольдмунд хоч i знав дещо про свою матiр, але тiльки з розповiдей iнших; вiн втратив ii образ, а бiльшiсть з того, що, здавалося, знав про неi, вiн у розмовах з Нарцисом замовчував. Мати була чимось, про що не можна було говорити, ii треба було соромитись. Вона була танцiвницею, красивою, неприборканою жiнкою благородного, але непорядного i язичницького походження; батько Гольдмунда, за його словами, витягнув ii зi злиднiв i ганьби; не будучи впевненим, що вона не язичниця, вiн охрестив ii i навчив релiгiйних обрядiв; вiн одружився з нею, зробивши шанованою жоною. А вона, проживши кiлька рокiв покiрним та впорядкованим життям, знову згадала своi колишнi вмiння й заняття, збуджувала й спокушала чоловiкiв, днями й тижнями не бувала вдома, знеславилася, як вiдьма, i врештi-решт, пiсля того як чоловiк кiлька разiв знаходив i повертав ii, зникла назавжди. Їi слава ще якийсь час давала про себе знати, недобра слава, що промерехтiла, як хвiст комети, i потiм згасла. Їi чоловiк повiльно приходив до тями вiд рокiв неспокою, страху, ганьби i вiчних несподiванок, яких вона йому заподiювала; замiсть невдалоi дружини вiн виховував тепер синочка, дуже схожого вродою на матiр; чоловiк став ненависним ханжею i прищеплював Гольдмундовi переконання, що той повинен присвятити свое життя Боговi, щоб спокутувати грiхи матерi.
Ось приблизно те, що Гольдмундiв батько розповiдав зазвичай про свою зниклу дружину, хоч i не любив цього робити, i на що натякав настоятелю пiд час передачi Гольдмунда; i все це, як страшна легенда, було вiдомо й синовi, хоч вiн i навчився витiсняти i майже забути ii. Але вiн зовсiм забув i втратив справжнiй образ матерi, той, iнший, зовсiм iнший образ, що складався не з розповiдей батька i прислуги чи з темних диких чуток. Вiн забув свою власну, справжню, живу згадку про матiр. І ось саме цей образ, зiрка його раннього дитинства, знову зiйшла.
– Незбагненно, як я мiг це забути, – сказав вiн своему друговi. – Нiколи в життi я не любив когось так, як свою матiр, так безумовно i палко, нiкого так не шанував, нiким так не захоплювався, вона була для мене сонцем i мiсяцем. Хтозна, як сталося, що цей сяючий образ потемнiв у моiй душi i поступово перетворився на злу, блiду, потворну вiдьму, якою вона була для батька i для мене протягом багатьох рокiв.
Нарцис нещодавно закiнчив свое послушництво i був пострижений у ченцi. Дивним чином змiнилося його ставлення до Гольдмунда. А Гольдмунд, який ранiше вiдкидав поради i зауваження Нарциса, сприймаючи iх як докучливе всезнайство й наставництво, пiсля того великого потрясiння був сповнений поштивого захоплення мудрiстю свого друга. Як багато з його слiв виявилися пророчими, як глибоко вiн проник у нього, як точно розгадав його життеву таемницю, його приховану рану, i як розумно зцiлив його!
Бо юнак здавався зцiленим. Не тiльки вiд непритомностi не залишилося поганих наслiдкiв; усе те бутафорське, зарозумiле, несправжне у вдачi Гольдмунда неначе розтануло: оте його дещо передчасне чернецтво, та його вiра в приречення якось особливо служити Боговi. Юнак, здавалося, одночасно помолодшав i подорослiшав, вiдколи знайшов себе. Усiм цим вiн завдячував Нарцисовi.
Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зi своерiдною обережнiстю; дуже скромно, анiтрохи не зверхньо й не повчально дивився вiн на нього, тодi як Гольдмунд ним так сильно захоплювався. Вiн бачив, що Гольдмунд черпае сили з таемних джерел, якi йому самому були чужi; вiн зумiв сприяти iх зростанню, але стосунку до них не мав. З радiстю вiн спостерiгав, як друг звiльняеться вiд його керiвництва, i разом з тим iнодi сумував. Вiн вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкiрою; вiн бачив, що наближаеться кiнець iхньоi дружби, такоi важливоi для нього. Вiн досi знав про Гольдмунда бiльше, нiж той сам про себе; тому що хоч Гольдмунд i знайшов свою душу i був готовий iти за ii покликом, але куди вона його приведе, вiн ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався i був безсилий; шлях його улюбленця вiв у свiти, для нього недоступнi.
Гольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник i його запал у суперечках з товаришами, вiн з соромом згадував деякi з iхнiх колишнiх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслiдок закiнчення послушництва, а чи вiд переживань, пов’язаних з Гольдмундом, виникла потреба в усамiтненнi, аскезi та духовних вправах, схильнiсть до постiв i довгих молитов, частих сповiдей, добровiльних покаянь, i цю схильнiсть Гольдмунд мiг зрозумiти чи навiть роздiлити. З часу одужання його вiдчуття дуже загострилися; хоч вiн iще анiчогiсiнько не знав про своi майбутнi цiлi, зате з чiткою i часто моторошною виразнiстю вiдчував, що вирiшуеться його доля, що прекрасний час невинностi i спокою минув i що все в ньому було сповнене напруженоi готовностi.
Часто передчуття бувало п’янким, пiвно5чi не давало заснути, наче солодка закоханiсть; але нерiдко воно бувало темним i невимовно гнiтючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе ii заманливий поклик? До невизначеностi, колiзiй, до нужди, а може, й до смертi. До тишi, спокою, благодатi, до чернечоi келii i до життя у чернечiй громадi вона не вела, ii поклик не мав нiчого спiльного з тими батькiвськими заповiдями, якi вiн так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним i пекучим, як дошкульний фiзичний бiль, живилася побожнiсть Гольдмунда. Повторюючи довгi молитви до святоi Матерi Божоi, вiн звiльнявся вiд надлишку почуттiв до власноi матерi. Проте нерiдко його молитви знову закiнчувалися тими дивними, чудовими снами, якi вiн тепер так часто переживав: снами наяву, в напiвсвiдомостi, мрiями про неi, в яких брали участь усi почуття. Тодi материнський свiт оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любовi очима, наповнював глибоким звучанням моря i раю, лагiдно нашiптував беззмiстовнi або скорiше перенасиченi змiстом звуки, мав солодкий i солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ i очей. В матерi було не тiльки все чарiвне, не тiльки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмiшка, лагiдна втiха; в нiй, десь пiд пишними пеленами, ховалося i все жахливе й темне, всi пристрастi, всi страхи, всi грiхи, всi голосiння, усi народження, усi помирання. Глибоко занурювався юнак у цi мрii, цi хитросплетiння одухотворених почуттiв. У них знову поставало не тiльки чарiвне, миле серцю минуле: дитинство i материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаiлося також погрозливе, багатообiцяюче, заманливе i небезпечне майбутне. Інодi цi мрiяння, в яких мати, Мадонна i кохана були одним цiлим, здавалися йому потiм жахливими злочинами i блюзнiрством, смертними грiхами, якi нiколи вже не спокутувати; а часом вiн знаходив у них справжнiй порятунок, досконалу гармонiю. Сповнене таемниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий свiт, непорушний колючий лiс, повний казкових небезпек, – але все це були таемницi матерi, походили вiд неi, вели до неi, вони були маленькими темними цятками, маленькою грiзною безоднею в ii ясних очах.
Багато чого iз забутого дитинства спливало в цих снах про матiр, з нескiнченних глибин i втрат розквiтало безлiч маленьких квiтiв-спогадiв, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячi почуття, чи то переживання, чи то мрii. Інодi йому снилися риби, чорнi та срiблястi, вони пiдпливали до нього, прохолоднi й гладкi, проникали в нього, пропливали крiзь нього, прибували як посланцi з чудовими благими вiстями з якоiсь красивiшоi дiйсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замiсть звiсток новi таемницi. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, i кожна риба або птах були його витвором, залежним вiд нього, i вiн управляв ними, як своiм диханням, випромiнював iх iз себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив вiн часто, про чарiвний сад з казковими деревами, величезними квiтами, глибокими темно-синiми гротами; з-помiж трав визирали блискучi очi невiдомих тварин, по гiлках ковзали гладкi пружнi змii; лози i чагарники були всипанi величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руцi, коли вiн зривав iх, i сочилися теплим, як кров, соком або мали очi i поводили ними млосно i нечестиво; вiн притулявся до дерева, хапався за гiлку, i помiчав, i вiдчував мiж стовбуром i гiлкою клубок густого покошланого волосся, що гнiздилося там, немов пiд пахвою. Одного разу вiн побачив увi снi себе чи то свого святого, Гольдмунда-Хризостома, вiн мав золотi вуста i промовляв золотими вустами слова, i тi слова роiлися, мов дрiбнi птахи, i трiпотливими зграйками вiдлiтали.
Якось йому наснилося таке: вiн був дорослим, але сидiв на землi, як дитина, перед ним лежала глина, i вiн лiпив з неi фiгурки: конячку, бичка, чоловiчка, маленьку жiнку. Йому подобалося лiпити, i вiн робив тваринам i чоловiчкам смiховинно великi статевi органи, увi снi це здавалося йому дуже забавним. Втомившись вiд гри, вiн пiшов було далi, як раптом вiдчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, вiн озирнувся i з глибоким подивом i страхом, хоч i не без радостi, побачив, що його маленькi фiгурки стали великими й ожили. Гiгантськi нiмi велетнi проходили повз нього, все ще збiльшуючись, здоровеннi й безмовнi йшли вони далi у свiт, високi, як вежi.
