скачать книгу бесплатно
Демiан. Кнульп
Hermann Hesse
Роман «Демiан» – це глибоко особиста, суб’ективно забарвлена сповiдь героя. Вона виражае сподiвання частини захiдноевропейськоi iнтелiгенцii, яка втратила вiру у «стаднi» iдеали попередньоi епохи i стала на болiсно важкий, але неминучий «шлях всередину», шлях утвердження своеi самобутностi.
Кнульп – волоцюга за переконанням. Всiм своiм життям, та й смертю теж, вiн демонструе переваги мандрiвника, який вiдрiкаеться вiд вузького осiлого побуту в iм’я iндивiдуальноi свободи. Його душа вiдкрита назустрiч природi, красi, вiн цiнуе в людях не багатство чи суспiльне становище, а душевнi якостi.
Герман Гессе
Демiан. Кнульп
Hermann Hesse
DEMIAN
KNULP
Romane
Переклад з нiмецькоi, пiслямови та примiтки І. П. Мегели
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© 1927 by Hermann Hesse
All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin
© І. П. Мегела, переклад украiнською, пiслямови, примiтки, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
* * *
Демiан
Я хотiв лише одного – спробувати жити тим, що само виривалося з мене назовнi.
Чому ж це було так важко?[1 - …Я ж бо хотiв тiльки всього – спробувати жити… – автоцитата, епiграф взятий iз п’ятоi глави «Демiана».]
Щоб розповiсти свою iсторiю, я повинен розпочати здалеку. Менi слiд було б повернутися назад досить далеко, у найпершi роки мого дитинства (якби це було можливо) i через них ще далi – до витокiв мого походження.
Пишучи романи, письменники зазвичай вважають, нiбито вони, як Господь Бог, можуть цiлковито охопити й збагнути будь-яку людську душу, подати ii iсторiю без будь-якого туману, описуючи лише найбiльш суттеве. Я так не можу. Та й зрештою письменники цього не можуть. Але моя iсторiя для мене важливiша, нiж для будь-якого письменника його власна iсторiя, оскiльки це е моя iсторiя – не якоiсь вигаданоi людини, можливо, й не iдеальноi, але справжньоi, единоi у своему родi живоi людини. Що це таке – справжня жива людина, – сьогоднi знають менше, нiж будь-коли. Людей масово знищують, незважаючи на те, що кожна особистiсть е дорогоцiнним, неповторним творiнням природи. Якби ми не були чимось iще бiльшим, нiж единою у своему родi людиною, якби нас i справдi можна було цiлковито знищити кулею з гвинтiвки, то розповiдати iсторii не було б жодного сенсу. Але кожна людина – це не тiльки вона сама, це ще й та едина, неповторна, цiлковито особлива, у кожному разi важлива й чудова точка, де явища природи перетинаються тiльки один раз i нiде бiльше. Тому iсторiя кожного – важлива, вiчна, божественна. Бо кожна людина, поки вона жива i виконуе волю природи, е чудовою i гiдною будь-якоi уваги. У кожнiй людинi набувае свого образу Дух. У кожному з нас страждае жива iстота. У кожному з нас розпинають Спасителя.
Мало хто знае сьогоднi, що таке людина. Багато хто вiдчувае це, i тому iм легше помирати. Як i менi легше буде померти, коли я допишу цю iсторiю.
Назвати себе знавцем життя я не наважусь. Я був шукачем i все ще ним залишаюся. Але я шукаю вже не по зiрках i не в книгах, а починаю чути те, чого мене вчить кров, що вируе в менi. Моя iсторiя – не з приемних. У нiй немае милоi гармонii, вигаданих пригод. Вона здаеться нiсенiтною, але в нiй – душевне сум’яття, шаленство i марення, як у життi всiх тих, хто не хоче обманювати себе.
Життя кожноi людини е ii шляхом до самоi себе. Це спроба пошуку шляху, натяк на стежину. Жодна людина нiколи не була цiлковито сама собою: проте кожна прагне до того. Одна глухо, друга виразнiше – кожна як може. Кожна несе з собою до самого скону слиз i яечну шкаралупу певноi первiсностi, що залишилася вiд дня ii народження. Дехто так i не стае людиною, залишаючись рибою, ящiркою чи мурашкою. Дехто ззовнi е людиною, а всерединi – рибою. Але кожен – це кидок Природи в бiк людини. І походження у всiх одне – Мати. Ми всi з одного i того самого жерла: але кожен, будучи спробою, будучи стрибком iз безоднi, прямуе до своеi власноi мети. Ми прагнемо зрозумiти одне одного, але пояснити кожен може тiльки себе.
Роздiл перший
Два свiти
Я розпочну свою iсторiю з однiеi пригоди тiеi пори, коли менi було десять рокiв i я ходив до гiмназii у нашому мiстi.
Багато спогадiв напливае на мене саме звiдти, проймаючи болем i приводячи в солодкий трепет: темнi вулицi й свiтлi будинки, вежi, бiй годинника й людськi обличчя, кiмнати, сповненi затишку i приемноi теплоти, таемниць та глибокого страху перед примарами. Пахне теплою тiснявою, кролями i служницями, домашнiми наiдками i сушеними фруктами. Два свiти змiшувалися там один з одним, iз двох полюсiв зроджувався кожен день i кожна нiч.
Передовсiм – це батькiвський будинок. Однак свiт цей був навiть ще вужчим, вiн охоплював, власне, тiльки моiх батькiв. Цей свiт був менi здебiльшого добре знайомий, вiн означав матiр i батька, iхню любов i суворiсть, зразкову поведiнку i школу. Цьому свiтовi були притаманнi легкий блиск, чiткiсть, охайнiсть, тут були милi дружнi розмови, вимитi руки, чистий одяг, гарнi манери. Тут спiвали ранковий псалом, тут святкували Рiздво. У цьому свiтi iснували прямi лiнii i шляхи, що вели в майбутне, iснували обов’язок i провина, нечисте сумлiння i сповiдь, прощення i добрi намiри, любов i повага, бiблiйне слово i мудрiсть. Цього свiту треба було триматися, щоб життя виглядало ясним i чистим, гарним i впорядкованим.
Інший свiт тим часом починався вже за межами нашого будинку i був цiлковито несхожим – мав iнший запах, iнакше промовляв, iнше обiцяв, iншого вимагав. У цьому, другому, свiтi iснували служницi i пiдмайстри, iсторii за участю нечистоi сили i скандальнi чутки, iснувало строкате розмаiття страшних, спокусливих, жахливих, загадкових речей, таких як бiйки i в’язниця, п’янi лайливi жiнки, корови пiсля отелення, конi, що здохли, розповiдi про грабунки, вбивства чи самогубства. Всi цi розмаiтi i водночас жахливi, дикi, жорстокi речi iснували довкола: на сусiднiй вулицi, у найближчому будинку – повсюди сновигали полiцейськi та волоцюги. П’яницi били своiх дружин, гурти дiвчат стiкалися вечорами з фабрик, якась баба могла зачаклувати i зурочити, в лiсi снували розбiйники, детективи ловили злодюг – скрiзь вирував, уречевлювався цей другий, жорстокий свiт, повсюдно. Слава Богу, тiльки не в наших кiмнатах, тут були мати й батько. І це було затишно. Це було чудово, що тут у нас – мир, порядок i спокiй, обов’язок i чисте сумлiння, прощення i любов. Дивувало, що iснувало й те, iнше – галасливе i яскраве, похмуре i брутальне, вiд якого можна було, однак, швидко заховатися бiля матерi.
І найдивнiше було те, що обидва цi свiти стикалися один з одним, i як близько перебували вони один вiд одного! Наприклад, наша служниця Лiна. Коли вона молилась увечерi чи сидiла у вiтальнi бiля дверей i спiвала своiм дзвiнким голосом разом з усiма, поклавши вимитi руки на старанно випрасуваний фартух, тодi вона була повнiстю разом iз нами, зi свiтлим i правильним. Але щойно вона опинялася на кухнi чи в повiтцi або коли розповiдала менi казки про чоловiчка без голови, чи сперечалася з сусiдками в маленькiй м’яснiй крамницi – то була зовсiм iнша iстота, нiби оповита серпанком таемницi, що належала до iншого свiту. І так було з усiм на свiтi, а найчастiше – зi мною самим. Звiсно, я належав до свiтлого i правильного свiту, я був дитиною своiх батькiв, але куди б я не спрямовував свiй погляд i слух – скрiзь було присутне те, iнше, i я жив також i в iншому, хоч воно часто бувало для мене чужим i моторошним, хоч там зазвичай ховалося нечисте сумлiння i страх. Часом менi було навiть приемнiше жити в цьому забороненому свiтi, i повернення додому, до свiтлого – яким би необхiдним i гарним воно не було – часто вiдчувалося майже як повернення до чогось не такого манливого, бiльш нудного i похмурого. Власне, моя мета у життi була окреслена – стати таким, як моi батьки, таким же свiтлим i чистим, упевненим i сумлiнним. Але до цього ще лежав далекий шлях: треба було вiдсиджувати уроки в школi, навчатися, складати всiлякi iспити, а головне – цей шлях увесь час пролягав повз iнший, темний, свiт, а то i крiзь нього, i цiлком можливо, що там можна було застрягнути i загрузнути. Існувало чимало iсторiй про «блудних синiв», з якими саме так i траплялося, я читав iх iз захопленням. Повернення до батькiвського дому, на шлях добра там завжди бувало дивовижним визволенням, i я цiлковито усвiдомлював, що це i е тим правильним, гарним i гiдним прагнення. І все ж таки ота частина iсторii, яка розiгрувалася мiж злими i пропащими, приваблювала мене набагато бiльше. І якби про це можна було говорити i в цьому зiзнатися, то менi iнодi, власне кажучи, бувало навiть жаль, що блудний син зрештою розкаявся i повернувся на праведний шлях. Але про це не слiд було анi говорити, анi думати. Воно тiльки приховано (пiдсвiдомо) вiдчувалося, немовби якесь передчуття, якась iмовiрнiсть. Уявляючи собi бiса, я легко мiг уявити, як вiн рухаеться вулицею, перевдягнений, або вiдкрито, не маскуючись, такий, як е, – де-небудь на базарi чи в шинку, але аж нiяк не у нас вдома.
Моi сестри теж належали до свiтлого свiту. Вони були, як менi часто здавалося, своею душею ближчi до батькiв, вони були кращими, поряднiшими, моральнiшими, нiж я. Звичайно, вони мали своi вади, поганi звички, але менi здавалося, що це не вкоренилося так глибоко, як у мене, коли зiткнення зi злом часто виявлялося таким болiсно важким i темний свiт знаходився набагато ближче. Сестер, як i батькiв, необхiдно було оберiгати й шанувати, i якщо якось траплялося посваритися з ними, то я завжди опинявся перед власним сумлiнням – поганий хлопець, пiдбурювач, котрий мае просити пробачення. Адже в особi сестер ображаеш батькiв, добро i непорушнiсть. Існували таемницi, що ними подiлитися менi було значно легше iз брутальними вуличними шибениками, анiж зi своiми сестрами. У яснi, гарнi днi, коли все було свiтлим i сумлiння не дозоляло менi, як мило було гратися iз сестрами, бути привiтним, i вiдчувати самого себе у затишному, зичливому свiтi. Так воно, напевно, й було б, якби людина була янголом!.. Нiчого милiшого ми не знали, i нам здавалося дивовижним блаженством почуватись отакими янголами, овiяними милозвучнiстю i пахощами, як у Святвечiр. О, яке щастя, як рiдко випадали такi днi i години! За грою, за чудовими, безгрiшними, дозволеними iграми мене iнодi охоплювала пристрасть i збудження, що не подобалося сестрам, це призводило до лихих сварок, а коли на мене нападала злiсть, я ставав жахливим: робив такi речi й говорив таке, що на ту мить глибоко в душi обпiкало мене своею мерзеннiстю. За цим надходили кепськi, похмурi години каяття й самознищення, потiм – гiрка мить, коли я просив пробачення, а тодi знову на якiсь години чи хвилини з’являвся промiнчик свiтла – тихе вдячне щастя без шарпанини.
Я навчався в гiмназii, моiми однокласниками були син бургомiстра i син старшого лiсничого, часом до нас приеднувались нестримнi шибеники, але вони все ж належали до влагодженого, впорядкованого свiту. Незважаючи на це, у мене були тiснi стосунки iз сусiдськими хлопчаками, учнями народноi школи, яких ми взагалi-то зневажали. Про одного такого учня я й розпочну свою оповiдь.
Якось у вiльний час по обiдi – менi було тодi трохи бiльше десяти рокiв – я тинявся без дiла з двома сусiдськими хлопчаками. Тут до нас пiдiйшов Франц Кромер[2 - …тут до нас пiдiйшов Франц Кромер… – персонаж, який символiзуе «Тiнь», дикi, неприборканi iнстинкти, на думку Гессе, теж хоче жити тим, що рветься з нього назовнi. «вiн робить це на бiльш низькому рiвнi, – вiдповiдав письменник в одному з листiв 1935 року, – i якщо не пiднiметься вище, то закiнчить банкiвським директором чи каторжанином. Тим не менш його чiпляння й ницостi пiдштовхують вимученого Сiнклера до розвитку в благоприйнятному напрямку.], хлопець рокiв тринадцяти, кремезний, брутальний. То був син кравця, учень народноi школи. Його батько часто заглядав у чарку, а iхня родина мала погану славу. Я добре знав Франца, боявся його, i менi не сподобалося, що вiн приеднався до нас. Вiн мав уже цiлком дорослi манери, ходив перевальцем, лихословив, як фабричнi парубки. Вiн повiв нас до мосту, ми зiйшли на берег i заховалися вiд стороннiх очей пiд мостовою аркою. Вузька смужка мiж склепiнчастою опорою мосту i млявою течiею води захаращена була суцiльним непотребом – битими черепками й уламками меблiв, шматками iржавого дроту. Інодi там можна було знайти i щось корисне: ми повиннi були за вказiвкою Кромера обнишпорювати все довкола i показувати йому те, що знайшли. Тодi вiн або забирав цю рiч собi, або викидав геть. Вiн наказав нам пильно видивлятися, чи немае там предметiв зi свинцю, мiдi та олова – це одразу ж вiн забирав собi, окрiм якогось старого рогового гребiнця. Я почувався в його товариствi дуже незатишно – не тому, що батьки не схвалили б цього знайомства i заборонили б менi знатися з ним, а вiд страху перед самим Францом. Я радiв, що вiн узяв мене з собою i тримався зi мною так, як з iншими хлопцями. Вiн наказував, а ми пiдкорялися, неначе так заведено здавна, хоча тодi я вперше був у його компанii.
Нарештi ми всiлися на березi. Франц спльовував у воду, зовсiм як дорослий, крiзь щiлину мiж зубами, i влучав точно, куди хотiв. Зав’язалася розмова, i хлопчаки стали вихвалятися своiми зухвалими витiвками у школi. Я мовчав, боячись, однак, саме цим викликати зневагу Кромера. Обидва моi приятелi вiдвернулися вiд мене i вiдвели його убiк – я був чужаком серед них, вирiзняючись i одежею, i поведiнкою, що могло бути для них певним викликом. Як до гiмназиста i панича Франц, напевно, не мiг вiдчувати до мене приязнь, а тi обидва – я це чудово розумiв – як тiльки що, здадуть мене тут же, вiдступляться i залишать напризволяще.
Зрештою, вiд страху я теж розбалакався. Я вигадав цiлу розбiйницьку iсторiю, де, звiсно, був героем. В одному саду бiля Кутового млина ми буцiмто удвох iз приятелем поцупили вночi цiлий мiшок яблук, причому не простих, а всуцiль ранетiв i золотого пармена – найкращих сортiв. Остерiгаючись, щоб безпорадно не замовкнути (хоч вигадувати i розповiдати я вмiв легко) i, можливо, вплутатися у щось гiрше, я прикрашав цю iсторiю, пустивши в хiд усю свою майстернiсть. Отже, один iз нас мав стояти на чатах, а iнший – вилiзти на дерево i рвати яблука. Мiшок вийшов такий важезний, що врештi нам довелося вiдсипати половину того, що ми назбирали. Але за пiвгодини ми повернулися й забрали решту.
Закiнчивши розповiдь, я сподiвався хоч на якесь схвалення, адже пiд кiнець я таки добре розiйшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом i запитав уiдливо:
– Ти не брешеш?
– Нi, – вiдповiв я.
– Себто це суща правда?
– Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтiв вiд страху.
– Можеш поклястися?
Я страшенно перелякався, але одразу вiдповiв «так».
– Ну, тодi скажи: «Клянуся Богом i душею».
Я слухняно проказав:
– Клянуся Богом i душею…
– Ну, що ж, – вiн сплюнув, а потiм вiдвернувся.
Я гадав, що справа на цьому й скiнчилася, i зрадiв, бо вiн пiдвiвся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несмiливо промимрив, що менi уже час додому.
– Не поспiшай, – вишкiрився Франц, – нам же по дорозi…
Вiн перевальцем плентався далi, а я не наважувався вiдiрватися, адже вiн i справдi прямував у мiй бiк. Ми вже наблизилися до мого будинку, i я побачив вхiднi дверi з товстою латунною ручкою, сонце у шибках i фiранки в кiмнатi матерi. Я глибоко зiтхнув: слава Богу, домiвка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де яснiсть i спокiй!
Я хутко вiдчинив дверi, щоб непомiтно прошмигнути i зачинити iх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слiдом за мною. У прохолодному темному коридорi з кам’яною пiдлогою, куди свiтло проникало тiльки знадвору, вiн став поруч зi мною, взяв мене за плече i тихо промовив:
– Не треба так квапитись, малий.
Я злякано поглянув на нього. Вiн цупко тримав мое плече. Я силкувався збагнути, що вiн мае на думцi, може, збираеться вчинити зi мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зiйти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.
– У чому рiч? – запитав я. – Чого ти хочеш?
– Не так-то й багато. Я повинен тiльки дещо запитати у тебе – без стороннiх.
– Але менi треба вже йти нагору, зрозумiв? Мене чекають!
– Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаеш, кому належить сад бiля Кутового млина?
– Не знаю, мабуть, мiрошниковi.
Франц обхопив мене руками i мiцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вiчi. Вiн посмiхався недоброю викривленою посмiшкою, тодi проказав владно i зло:
– Так, хлопче, я можу тобi сказати, чий це сад. Менi вже давно вiдомо, що звiдти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяiн пообiцяв нагороду – двi марки тому, хто викаже злодiя.
– Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш?
Я вiдчував: марно волати до його честi. Вiн був з «iншого» свiту, там пiдлота не вважалася злочином. Я це безпомилково вiдчував. Люди з «iншого» свiту були не такими, як ми.
– Не скажу? – реготнув Кромер. – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаеш, що я фальшивомонетник i сам можу малювати собi марки? Я злидар, у мене немае багатого батечка, як у тебе, i якщо менi випадае нагода заробити двi марки – я повинен iх заробити! А може, вiн дасть ще й бiльше…
За мить вiн вiдпустив мене. Святий Боже… Наш передпокiй уже не пахнув спокоем i безпекою – свiт навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я – злочинець, про це скажуть батьковi, можливо, полiцiя прийде до нас… Менi ввижалися всiлякi жахiття хаосу, проти мене повстало все потворне i небезпечне у свiтi… Те, що я не крадiй, – не мало жодного значення. Окрiм того, я ж поклявся! О Боже…
Сльози ринули з моiх очей. Я вiдчував, що повинен якось вiдкупитися, i в розпачi став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене е годинник! То був старовинний срiбний годинник, який не працював, – я носив його тiльки для прикраси. Вiн дiстався менi вiд моеi бабусi. Я хутко вийняв його з кишенi.
– Кромере… – промимрив я. – Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, вiзьми мiй годинник. Бiльше у мене, на жаль, нiчого немае. Вiн срiбний, i механiзм тут гарний, у ньому е тiльки маленький гандж, але ж його можна полагодити!
Вiн зневажливо взяв годинник своею брудною рукою. Я дивився на неi, вiдчуваючи, яка вона брутальна i глибоко ворожа менi, бо зазiхае на мое життя i спокiй…
– Вiн срiбний, – повторив я боязко.
– Плювати менi на твiй срiбний непотрiб! – заявив вiн з глибоким презирством. – Та ще й поламаний!
– Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи вiд страху, що вiн пiде. – Зажди! Вiзьми годинника! Їй-богу, вiн срiбний. Та у мене й немае чогось iншого…
Вiн подивився на мене холодно i зневажливо.
– Гадаю, ти знаеш, до кого я зараз пiду. А можу заявити i в полiцiю – я добре знаю iхнього вахмiстра.
Вiн обернувся, щоб iти геть. Я ухопив його за рукав. Цього нiяк не можна було допустити! Краще вже померти, нiж витримати все, що може статися згодом, якщо вiн зараз пiде.
– Франце, – благав я, захрипнувши вiд хвилювання. – Не роби цього! Це ж був просто жарт!
– Авжеж, жарт, але тобi вiн може дорого обiйтися.
– Тож скажи, Франце, що менi ще треба зробити? Я все зроблю!
Вiн поглянув на мене своiми примруженими очима i вишкiрив зуби.
– Чого ти клеiш дурня? – промовив вiн удавано добродушно. – Ти ж знаеш вихiд не гiрше за мене. Я можу отримати двi марки, i я не багач, щоб вiдмовлятися вiд них. А ти багач, у тебе навiть годинник е. Отже, тобi треба лише знайти двi марки – i справу залагоджено.
Я збагнув, куди вiн веде. Але ж двi марки! Це здавалося менi такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминiй кiмнатi. У нiй, завдяки вiзитам мого дядечка та iншим подiбним оказiям, лежало декiлька десяти- i п’ятипфенiгових монет. Бiльше я нiчого не мав. Кишенькових грошей менi ще не давали.
– У мене нiчого немае, – промовив я сумно. – Але я тобi вiддам щось iнше. У мене е книга про iндiанцiв, е солдатики, а ще – компас. Я принесу тобi все!
Кромер тiльки сiпнув кутиками своiх зцiплених вуст i сплюнув на пiдлогу.
– Не патякай! – наказав вiн владно. – Свiй мотлох можеш залишити собi. Компас! Краще не зли мене, чуеш, давай грошi!
– Але ж менi нiколи не дають грошей! Хiба я винен…
– Тодi принесеш менi цi двi марки завтра. Я чекатиму тебе пiсля школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.
– Але ж де менi iх узяти? Господи!..
– Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твiй клопiт. Отже, завтра пiсля урокiв. Я повторюю: якщо не принесеш…
Вiн пронизав мене своiм гострим поглядом, ще раз сплюнув i щез, немов тiнь.
Я не мiг пiднятися, ноги не слухалися. Мое життя було зруйноване… Я думав: може, менi втекти й бiльше не повертатися, або втопитися? Але то були якiсь невиразнi марення. Я сiв у темрявi на нижнiй приступець схiдцiв i весь зiщулився, поринувши у свое горе. Там мене, заплаканого, i знайшла Лiна, яка спускалася вниз iз кошиком, щоб набрати дров у повiтцi.
Я попросив ii, щоб вона нiчого не розповiдала батькам, а сам пiшов нагору. На вiшалцi бiля скляних дверей висiв батькiв капелюх i мамина парасолька вiд сонця. Вiд усiх цих предметiв на мене повiяло домашнiм затишком i нiжнiстю, мое серце зустрiло iх iз благанням i вдячнiстю, як вiтае блудний син вигляд i запахи рiдноi домiвки. Але все це тепер уже не належало менi – воно було свiтлим батькiвським свiтом, а я злочинно занурився в чужу стихiю, заплутався у грiхах, опинився пiд ворожою загрозою, в очiкуваннi небезпеки, страху i ганьби. Капелюх i парасолька, стара добра кам’яна пiдлога, велика картина над шафою у передпокоi, а зсередини, з вiтальнi, голос моеi старшоi сестри – все це в ту мить було милiшим, нiжнiшим i дорожчим, нiж будь-коли, але вже не було розрадою, надiйним прихистком, а лише суцiльним докором. Усе це вже не було моiм, не могло впустити мене у свою безхмарнiсть i тишу. На моiх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, – я принiс iз собою зловiснi тiнi, про якi цей рiдний свiт нiчого не знав. Скiльки досi не було у мене таемниць чи страхiв – усе те видавалось забавкою i жартом порiвняно з тим, що я сьогоднi принiс iз собою до цих покоiв. Доля гналася за мною, ii хижi руки тяглися до мене, вiд них навiть мати не змогла б захистити, про це все вона не повинна була навiть i знати. В чому полягав мiй злочин – у крадiжцi чи у брехнi (хiба я не заприсягнувся, не поклявся Богом i душею?), менi все одно. Мiй грiх полягав у тому, що я простягнув руку дияволовi. Навiщо я пiшов з ними? Навiщо послухався цього Кромера – покiрнiше, нiж будь-коли свого рiдного батька? Навiщо я наплiв iсторiю про крадiжку, та ще й вихвалявся цим, неначе якимсь геройським вчинком? Тепер диявол не вiдпустить мою руку, i ворог не вiдстане вiд мене.
На якусь мить я вiдчув уже не страх перед завтрашнiм днем. Я вiдчув жахливу впевненiсть, що вiдтепер мiй шлях неухильно поведе мене донизу, в пiтьму. Я чiтко вiдчував, що за цiею провиною неодмiнно потягнуться iншi, i моя поява перед сестрами, мое вiтання i поцiлунки з батьками будуть тепер облудою, бо я ношу з собою страшну грiховну таемницю…
Коли я подивився на батькiвський капелюх, на якусь мить у мене зблиснула надiя. Я все розповiм батьковi. Прийму його вирок i покарання, вiн буде моiм повiреним i рятiвником. Адже це буде всього лише покаяння (а каятися менi доводилося вже не раз) – важка, гiрка година, важке i сповнене каяття благання про прощення…
Як заманливо це звучало! Як спокусливо вабило… Але це було неможливо. Я знав, що не зроблю цього. Знав, що тепер маю таемницю, провину, яку повинен розплутати сам, тiльки сам. Можливо, я зараз на роздорiжжi, i може, з цiеi митi я тепер перебуватиму пiд владою поганого i завжди повинен буду дiлити таемницi зi злими людьми, залежати вiд них, скорятися iм, бути такими, як вони. Ну що – вдавав iз себе «дорослого i героя»? Тепер терпи наслiдки цього всього…
Батько, коли я увiйшов, пожурив мене за мокре взуття. Слава Богу, це вiдвернуло його увагу, вiн не помiтив гiршого, i я легко витерпiв докiр. Раптом у менi виникло якесь дивне нове вiдчуття – зле, гостре i колюче: я вiдчув свою перевагу над батьком! На якусь мить я вiдчув навiть зневагу до нього, до його необiзнаностi, його докору з приводу моiх мокрих черевикiв. Пхе, який дрiб’язок… «Якби ти знав…» – подумав я i на мить вiдчув себе злочинцем, якого спiймали за крадiжку булочки, тодi як йому слiд було б зiзнатися у вбивствi. Це було кепське, мерзенне вiдчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвiдана привабливiсть, i воно мiцнiше, нiж будь-яка iнша думка, прив’язувало мене до моеi таемницi, до моеi провини. Можливо, мiркував я, Кромер зараз уже пiшов до полiцii i заявив, i ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача!
У всiй цiй подii, про яку я щойно розповiв, ця мить була найважливiшою, вона запам’яталася менi найбiльше. Це була перша трiщина у свiтлому образi батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося мое дитяче життя i якi кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, якi нiхто не помiчае, складаеться внутрiшня, найсуттевiша лiнiя нашоi долi. Така трiщина, такий надлом згодом заростають, загоюються i забуваються, але вони продовжують iснувати й кровоточити в найпотаемнiших закутках.
Я одразу жахнувся цього нового почуття i був готовий кинутись цiлувати батьковi ноги, щоб перепросити його за це. Але вiдвернути невiдворотне неможливо, кожна дитина це вiдчувае i знае так само глибоко, як i будь-який мудрець.
Я усвiдомлював необхiднiсть обдумати все це, помiркувати, як менi дiяти завтра, але на той час нiчого не мiг придумати. Увесь вечiр я був зайнятий тiльки тим, що звикав до змiни атмосфери в нашiй вiтальнi. Ось настiнний годинник i стiл, Бiблiя i дзеркало, книжкова полиця i картини на стiнi… Вони немовби прощалися зi мною, я iз завмиранням серця бачив, як мiй свiт, мое славне, щасливе життя вiдходить у минуле, вiдокремлюеться вiд мене. Але я вiдчував, як пов’язаний з отим новим, що сковуе мене, i як наповзае оте темне й чуже. Я вперше вiдчув подих смертi, а смак ii гiркий, бо вона – це тремтiння i страх перед страхiтливим переродженням.
Я зрадiв, коли нарештi опинився у лiжку… До того ж я пройшов через останне чистилище – вечiрня молитва, i потiм ми заспiвали псалом, що менi найбiльше подобався. Але я не спiвав разом з усiма – кожен звук був отруений жовчю… Я не молився разом з iншими, коли батько виголошував благословення i завершив: «…нехай пребуде з нами всiма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милiсть Божа була з ними всiма – але вже не зi мною… Змерзлий i глибоко виснажений, я пiшов геть.
У лiжку, коли я трохи вiдлежався i мене лагiдно огорнуло тепло i захищенiсть, серце мое вiд страху ще раз метнулося i тоскно затрiпотiло вiд згадки про те, що сталося. Матiнка, як завжди, побажала менi на добранiч, ii кроки ще вiдлунювали в кiмнатi, свiтло ii свiчки ще жеврiло за нещiльно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж вiдчула!), поцiлуе мене й запитае лагiдно, вибачливо, i тодi я розплачуся, розтане грудка у мене в горлi, я обiйму ii i розповiм усе-усе, i я буду врятований! Але щiлина мiж дверима й одвiрком уже стемнiла, а я все ще дослухався i думав: ось так воно й мусило неодмiнно статися…
Потiм я думками повернувся до скоеного й поглянув своему вороговi в обличчя. Я виразно побачив, як вiн примружив одне око, його рот брутально кривився, i поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, вiн усе бiльшав i потворнiшав, його злiсне око сатанинськи зблискувало. Вiн стояв зовсiм близько бiля мене, аж поки я не заснув. Але потiм сни моi були вже не про нього i не про скоене. Менi снилося, що ми пливемо в човнi – батьки, сестри i я, навколо нас тiльки спокiй i вiдблиски гарного лiтнього дня. Я прокинувся серед ночi, ще вiдчуваючи смак блаженства, що залишався в менi, ще бачив, як мерехтять на сонцi бiлi сукнi сестер, i перенiсся з усього цього раю в те, що вiдбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злiсним поглядом.
Вранцi, коли до кiмнати квапливо увiйшла мати i сказала, що вже пiзня година, а я ще чомусь у лiжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбуе щось, мене знудило.
