скачать книгу бесплатно
– Ти… говориш про Франца Кромера?
Вiн вдоволено кивнув.
– Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобi одну рiч: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось пiдказуе менi, що вiн негiдник. Що скажеш?
– О, так… – зiтхнув я. – Вiн мерзенний, вiн – диявол! Але заради Бога – вiн нiчого не повинен знати! Ти хiба його знаеш? Чи вiн тебе?
– Заспокойся. Вiн пiшов, вiн не знае мене. Ще не знае. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Вiн, мабуть, навчаеться у народнiй школi?
– Так.
– А в якому класi?
– У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нiчого! Будь ласка, нiчого не кажи!
– Заспокойся – тобi нiчого не буде. Невже ти не хочеш розповiсти менi про цього Кромера трохи бiльше?
– Я не можу! Облиш це!
Вiн помовчав.
– А шкода… – сказав вiн перегодом. – Ми могли би продовжити наш цiкавий дослiд. Та я не хочу завдавати тобi переживань. Але ти маеш усвiдомити: твiй страх перед ним не е виправданим. Такий страх нас цiлковито руйнуе, його треба позбутися. Ти повинен звiльнитися вiд нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумiеш? Звiсно, ти можеш не розповiдати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо бiльше – здогадуюсь… Чи не винен ти йому якiсь грошi?
– Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповiсти – не можу!
– А якщо я дам тобi ту суму, яку ти йому винен? Я б мiг спокiйно дати ii тобi.
– Нi-нi, не в тiм рiч! Я прошу тебе: нiкому про це не кажи! Нi слова! Ти зробиш мене нещасним!
– Довiрся менi, Сiнклере. Гаразд, свою таемницю ти вiдкриеш менi як-небудь згодом…
– Нi, нiколи, нiколи! – вигукнув я запально.
– Як хочеш. Я мав на увазi, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш менi бiльше. Але добровiльно, звiсно. Ти ж не думаеш, що я вчиню так само, як той Кромер?
– О, нi… Але ж ти нiчого про це не знаеш!
– Авжеж, нiчого. Я тiльки розмiрковую про це. І нiколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш менi повiрити. Та й ти ж менi нiчого не винен…
Ми мовчали досить довго, i я зрештою заспокоiвся. Але обiзнанiсть Демiана загнала мене в глухий кут.
– Тепер я пiду додому, – сказав вiн i щiльнiше запнув пiд дощем грубе вовняне пальто. – Хочу тiльки нагадати тобi ще раз: ти повинен вiдв’язатися вiд цього типа! Якщо вже нiяк не виходить по-iншому – убий його! Ти б викликав у мене повагу i схвалення, якби так зробив. Я б тобi допомiг.
Мене охопив жах. Я згадав iсторiю про Каiна. Менi стало моторошно, i я тихо заплакав. Занадто багато страхiть було довкола мене.
– Ну, гаразд, – посмiхнувся Макс Демiан. – Іди додому. Якось упораемося. Хоча вбити було б найпростiше. У таких справах чим простiше – тим краще. Нiчого доброго ти вiд цього приятеля Кромера не дiждешся.
Я прийшов додому, i менi здалося, що я не був тут бозна-скiльки часу. Все виглядало iнакше. Мiж мною i Кромером зажеврiла якась надiя, якесь майбутне! Я бiльше не був сам-один! Тiльки зараз я побачив, яким самотнiм був я зi своiми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмiрковував: зiзнання батькам принесло б менi полегшу, але повного звiльнення воно б не дало. Натомiсть я мало не зiзнався стороннiй людинi, i на мене повiяло передчуттям порятунку!
Проте мiй страх аж нiяк не був подоланий, i я ще чекав довгих i важких розмов iз батьком. Тим дивнiшим було для мене, що все вiдбувалося так тихо, мовчки, без галасу.
Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – нi, три днi, тиждень! Я боявся цьому повiрити i внутрiшньо був насторожений: чи не з’явиться вiн несподiвано саме тодi, коли його вже перестанеш чекати? Але вiн так i не з’явився! Не довiряючи своiй свободi, я все ще цiлковито в це не повiрив. Поки нарештi випадково не зустрiв… Франца Кромера. Вiн плентався Канатною вулицею просто менi назустрiч. Побачивши мене, вiн здригнувся, скорчив якусь криву гримасу i тут же повернув назад.
Це було неймовiрно! Мiй ворог тiкае вiд мене? Схоже, мiй диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе вiд радостi.
У цi днi Демiан якось вигулькнув знову. Ми зустрiлись бiля школи.
– Добридень, – привiтався я.
– Доброго ранку, Сiнклере. Ну як твоi справи? Кромер уже не чiпляеться до тебе, як ранiше?
– Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумiю… Вiн зовсiм зник!
– Ну то й добре. Якщо вiн раптом з’явиться знову (гадаю, вiн цього не зробить, але вiн же нахаба!) – ти йому тiльки скажи, хай згадае про Демiана.
– Але… який тут зв’язок? Ти затiяв з ним сварку i вiддухопелив його?
– Нi, я не люблю цього робити. Я просто поговорив iз ним, як от iз тобою, i зумiв пояснити, що йому краще буде вiдчепитися вiд тебе.
– Але ж ти не давав йому грошей?
– Нi, хлопче. Адже цей шлях ти вже пройшов.
Як я не розпитував його, вiн бiльше нiчого менi не сказав. У мене пiсля цього залишилося якесь дивне вiдчуття: сумiш подяки й боязнi, захоплення й тривоги, приязнi й внутрiшнього спротиву.
Я вирiшив побачитися з ним невдовзi ще раз i поговорити про все детальнiше, зокрема, й стосовно iсторii з Каiном.
Вдячнiсть – це взагалi не та чеснота, яку я сповiдую, та й вимагати ii вiд хлоп’яти було б, по-моему, смiшно. Тому я не дуже-то дивуюся своiй невдячностi, виявленiй щодо Макса Демiана.
Але сьогоднi я абсолютно впевнений, що був би геть скалiчений i зламаний для подальшого життя, якби вiн не вирвав мене з лабет Кромера. Це звiльнення я й тодi вже вiдчув, як найважливiшу подiю свого юного життя, але вiд самого визволителя я вiдсторонився, щойно вiн сотворив свое диво.
Ця невдячнiсть, повторюю, не здаеться менi дивною. Вражае мене тiльки слабка зацiкавленiсть, яку я виявив тодi. Як я мiг спокiйно прожити хоча б день, не наблизившись до таемниць, з якими зiткнувся завдяки Демiану? Як я мiг потамувати жагу довiдатися бiльше про Каiна, про Кромера, про читання думок?
Це важко збагнути, одначе так було. Раптом я вiдчув, що виплутався з гемонських тенет, знову побачив свiт свiтлим i радiсним, не вiдчував бiльше нападiв страху i тривожного серцебиття. Чари були розбитi, я бiльше не був проклятим i замордованим грiшником, я знову був хлопчаком-школярем, як i ранiше. Щоб знов вiднайти рiвновагу i спокiй, моя природа прагнула передусiм вiдкинути геть, забути все потворне i загрозливе. Навдивовижу швидко зникла з пам’ятi вся ця мутна iсторiя моеi провини i заляканостi, не полишивши жодних помiтних слiдiв чи рубцiв.
А те, що я намагався якнайшвидше забути свого помiчника i рятiвника, – менi це зрозумiло сьогоднi. З прiрви свого прокляття, iз жахливого рабства у Кромера я всiма силами своеi зраненоi душi подався туди, де ранiше був задоволений i щасливий, – у втрачений рай, що вiдкрився знову, у свiтлий батькiвський свiт, до сестер, до пахощiв чистоти, до богоугодностi Авеля.
Пiсля моеi короткоi розмови з Демiаном уже того ж дня, цiлковито переконавшись, зрештою, у своiй новонабутiй свободi i не побоюючись бiльше жодних повернень до колишнього, я зробив те, чого так часто i так палко прагнув, – я висповiдався. Я пiшов до матерi, показав iй скарбничку з пошкодженим замком, наповнену фiшками замiсть грошей, i розповiв iй, як iз власноi провини тривалий час перебував у лабетах немилосердного мучителя. Вона не все зрозумiла, але побачивши скарбничку, мiй щирий погляд, почувши, як змiнився мiй голос, збагнула, що я одужав i повернувся до неi.
І тодi я в душевному пiднесеннi влаштував свято свого вiдродження – «повернення блудного сина». Мати вiдвела мене до батька, вся iсторiя була розказана ще раз, посипалися запитання, i подивованi батьки гладили мене по головi, нарештi полегшено зiтхнувши пiсля тривалоi смуги пригнiченостi. Все було чудово, все було, мов у казках, все розчинилося в чудеснiй гармонii.
У цю гармонiю я i втiк тодi з вистражданою пристрастю. Я нiяк не мiг насититися тим, що знову набув свiт i повернув собi довiру батькiв. Я став домашнiм слухняним хлопчиком, грався бiльше, нiж будь-коли, зi своiми сестрами i пiд час молитов спiвав милi старi псалми з почуттям врятованоi i новонаверненоi душi. Все це робилося щиро, тут не було жодного фальшу.
Але щось усе-таки було негаразд. І ось тут-то вона i криеться, та точка, звiдки тiльки й можна правдиво пояснити мою забудькуватiсть стосовно Демiана. Менi слiд було висповiдатися йому. Сповiдь була б менш детальною i зворушливою, але бiльш плiдною для мене. Я тодi всiляко чiплявся за свiй колишнiй райський свiт, я повернувся додому i був милостиво прийнятий. Демiан же жодним чином не належав до цього свiту, не вписувався в нього. Вiн був повiрником i також – хоча й iнакше, нiж Кромер, мимоволi пов’язував мене з iншим, злим, поганим свiтом, про який я вiдтепер не хотiв бiльше нiчого знати. Я не хотiв i не мiг тодi поступитися Авелем i прославляти Каiна, адже сам знову став Авелем.
Так усе виглядало зовнi. А внутрiшньо було ось як: я вирвався з лабет Кромера i диявола, але не власними зусиллями. Я пробував мандрувати стежками свiту, але вони виявилися для мене занадто слизькими. І ось коли дружня рука пiдтримала мене i врятувала, я, бiльше не роззираючись довкола, кинувся назад, до материнського лона, до окремiшностi доглянутоi, благочестивоi дитини. Я зробив себе молодшим, залежнiшим, дитиннiшим, нiж був насправдi. Залежнiсть вiд Кромера я мав замiнити якоюсь новою залежнiстю, бо самостiйно рухатися вперед ще не мiг. Отож я вибрав слiпим своiм серцем залежнiсть вiд батька i матерi, вiд старого, любого, «свiтлого свiту», про який я, однак, уже знав, що вiн не единий. Якби я так не вчинив, то мав би стати на бiк Демiана i довiритися йому. Те, що я цього не зробив, здалося менi тодi виправданим – недовiрою до його дивних думок; насправдi це було не що iнше, як страх. Адже Демiан зажадав би вiд мене бiльшого, нiж вимагали батьки, набагато бiльшого: пiдштовхуванням i закликами, глузуванням та iронiею вiн спробував би зробити мене самостiйнiшим. О, сьогоднi я знаю: нiщо на свiтi так не вiдлякуе людину, як шлях, що веде ii до неi самоi!
Десь через пiвроку я, однак, не встояв перед спокусою i якось на прогулянцi запитав у батька: як вiн ставиться до того, що дехто вивищуе Каiна над Авелем?
Батько дуже здивувався i пояснив менi, що такий погляд не вирiзняеться новизною. Вiн виник уже при витоках християнства i проповiдувався в сектах, представники однiеi з них навiть називали себе «каiнiтами». Але, звiсно, це безглузде вчення е не чим iншим, як спробою диявола зiпсувати нашу вiру. Адже якщо повiрити в те, що Каiн правий, але неправий Авель, то з цього випливае, що Бог помилився, отже, Бог у Бiблii не е iстинним i единим, а якимось лжебожеством. Щось подiбне каiнiти насправдi стверджували i проповiдували. Однак ця ересь давно стерлася з пам’ятi людства, i батька дивувало тiльки те, що хтось iз моiх шкiльних товаришiв змiг про це щось довiдатися. У будь-якому разi, вiн серйозно попередив мене, щоб я вiдкинув подiбнi думки.
Роздiл третiй
Розбiйник
Можна було б багато чого чудового, нiжного i приемного розповiсти про мое дитинство, про мою захищенiсть у батька й матерi, про любов до батькiв i про легке життя в затишному, славному, свiтлому оточеннi. Але мене цiкавлять тiльки тi кроки, якi я зробив для того, щоб вiднайти себе самого. Всi цi чарiвнi притулки, острiвцi щастя й райськi куточки я залишаю в сяйливiй далинi i не хочу ще раз повертатися туди.
А тому, розповiдаючи про свiй пiдлiтковий вiк, я буду говорити тiльки про те, що вiдбулося такого, що спонукало мене йти вперед, виривало зi звичного кола.
Поштовхи приходили завжди з «iншого свiту», вони приносили з собою страх, примус i нечисте сумлiння, вони завжди були буремними i загрожували тому спокою, в якому я залюбки перебував би й надалi.
Збiгли роки, коли менi судилося знову вiдкрити, що в менi самому знаходиться отой рушiй, який у дозволеному, свiтлому свiтi мусить таiтися й приховуватися. Як i до кожноi людини, так i до мене прийшли вiдчуття, що повiльно прокидалися, наступали на мене, як ворог i руйнiвник, як щось заборонене, як спокуса i грiх. Те, чого шукала моя допитливiсть, що породжувало в менi мрii, насолоду i страх, – велика таемниця статевого дозрiвання, – нiяк не пов’язувалося iз затишним блаженством мого дитячого спокою. Я чинив так, як i всi iншi. Я вiв подвiйне життя хлопчини, який дитиною вже не був. Моя свiдомiсть жила в рiдному i дозволеному, вiдкидаючи цей новий зажеврiлий свiт. Але водночас я жив у мрiях, поривах, бажаннях пекельноi напруги, через якi свiдоме життя вибудовувало собi дедалi ненадiйнiшi мости, бо свiт дитинства руйнувався в менi. Як майже всi батьки, так i моi теж, нiяк не допомагали iнстинктам, що прокидалися в менi (про це не прийнято було тодi вести розмову). Їхня безмежна турботливiсть лише спонукала мене вiдвернутися вiд реальностi i жити, як i ранiше, у свiтi дитинства, який ставав дедалi нереальнiшим i фальшивим. Не знаю, чи здатнi тут чим допомогти батьки (i своiм батькам я аж нiяк не дорiкаю). Це була моя справа – впоратися з собою i знайти свiй шлях, i робив я свою справу кепсько, як i бiльшiсть чемно вихованих. Кожна людина проходить через цi труднощi. Для пересiчноi людини це та точка, де велiння власного життя вступае в найбiльш жорстку суперечку з навколишнiм свiтом, де подальший шлях здобуваеться у найзапеклiшiй боротьбi. Багато хто вiдчувае вмирання i народження заново, що е нашою долею тiльки один раз за все життя – при занепадi i повiльному руйнуваннi дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидае i ми несподiвано вiдчуваемо самотнiсть i смертельний холод свiтового простору. І багато хто назавжди зависае на цiй скелi, все життя болiсно чiпляючись за незворотне минуле, за мрiю про втрачений рай, найгiршу, найбiльш убивчу на свiтi мрiю.
Повернiмося знов до нашоi iсторii. Вiдчуття й образи, якими був позначений кiнець мого дитинства, не настiльки важливi, аби про них розповiдати. Важливо було те, що «темний свiт», «iнший свiт» знову заявив про себе. Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у менi самому. А тому й iз зовнiшнього боку «iнший свiт» знову здобув владу надi мною.
Вiд iсторii з Кромером минуло чимало рокiв. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тодi дуже далека вiд мене i здавалася коротким страхiттям, яке кануло у лету. Франц Кромер давно зник iз мого життя; я, можливо, i не помiтив би цього, якби ми якось не зустрiлися. Однак iнша важлива постать моеi драми – Макс Демiан – уже не зникала цiлковито з мого обрiю. Усе ж тривалий час вiн перебував далеко на периферii – видимий, але не дiевий. Лише поступово вiн знову пiдходив ближче, випромiнюючи силу й навiювання.
Я намагаюся пригадати все, що знав про Демiана вiдтодi. Можливо, що рiк або й довше ми не спiлкувалися жодного разу. Я уникав його, а вiн аж нiяк не нав’язував менi свого товариства. Хiба що якось кивнув при зустрiчi. Менi тодi здалося, що в його привiтностi е нотка презирства чи iронiчного докору, але цiлком можливо, що я собi це тiльки уявив. Історiя, яку я тодi пережив, i той дивний вплив, який вiн справив на мене, були мовби забутi обома.
Я намагаюся вiдновити його образ i, згадуючи, бачу, що вiн усе-таки був присутнiй i що я помiчав його. Бачу, як вiн iде до школи – сам або з iншими старшокласниками, бачу, як вiн вiдчужено, самотньо i тихо, мовби якась планета, рухаеться серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своiми законами. Його нiхто не любив, нiхто не був близький до нього, лише його мати, але i з нею вiн, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителi, власне, залишили його в спокоi. Вiн був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, i час вiд часу до нас доходили чутки про яке-небудь слiвце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи iншого вчителя з явним викликом чи з iронiею.
Я зосереджуюся, заплющивши очi, i передi мною виринае його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулицi перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як вiн стояв там iз записником у руцi i щось малював. Вiн перемальовував гербовий рельеф з птахом над вхiдними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вiкна, заховавшись за фiранкою, дивився на нього i з подивом бачив його уважне, зосереджене, свiтле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослiдника чи художника, заглиблене i вольове, навдивовижу свiтле й холодне, з розумними очима.
Потiм я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулицi; пiсля урокiв ми всi купою стояли довкола коня, що, пiдвернувши ногу, завалився на землю. Вiн лежав, ще запряжений в дишло, попереду сiльськоi пiдводи, жалiбно хрипiв, шукаючи чогось розширеними нiздрями, i стiкав кров’ю з невидимоi рани, вiд чого поруч iз ним повiльно наливалася темним сiра пилюка вулицi. Вiдвернувшись, iз вiдчуттям нудоти вiд цього видовиська, я побачив обличчя Демiана. Вiн не проштовхувався вперед, а стояв позаду всiх, у природнiй елегантнiй позi, як це було властиво йому. Його погляд був спрямований на морду коня, i в ньому знову була ця глибока, тиха, майже фантастична неупереджена уважнiсть. Я, мабуть, довго дивився на нього i тодi вiдчув – ще цiлком пiдсвiдомо – щось дуже своерiдне. Я побачив обличчя Демiана i зауважив не тiльки те, що це обличчя не хлопчика, а чоловiка, я побачив щось бiльше. Здавалося, у ньому було також i щось жiноче, а головне – на якусь мить це обличчя здалося менi не чоловiчим чи дитячим, не старим чи молодим, а якимось тисячолiтнiм, якимось позачасовим, що вiдрiзнялося вiд того, в чому ми живемо. Так могли виглядати тварини чи дерева або зiрки – я цього не змiг би пояснити, я вiдчував не зовсiм те, що зараз кажу вже дорослим, але щось приблизно. Можливо, вiн був вродливий, може, подобався менi, а може, здавався вiдразливим – це теж не можна було чiтко визначити. Я бачив тiльки одне: вiн був iнший – не такий, як ми, вiн був мовби тварина або дух чи образ – я не знаю, яким вiн був, але вiн був не такий, як усi.
Мiй спогад не пiдказуе менi бiльше нiчого, та й те, що сказане, почерпнуто, можливо, почасти вже з пiзнiших вражень.
Зрештою, ми знову зiйшлися з ним ближче лише тодi, коли я став значно дорослiшим. Демiан не був (як цього вимагала традицiя) конфiрмований у церквi разом зi своiми однолiтками, i це знову ж таки дало привiд для всiляких плiток. Дехто стверджував, що вони з матiр’ю взагалi не сповiдують нiякоi вiри або входять до якоiсь особливоi, потаемноi секти. У зв’язку з цим, мабуть, у мене виникла пiдозра, що вiн живе зi своею матiр’ю, як iз коханкою. Ймовiрно, все виглядало так, що вiн виховувався без будь-якоi вiри, що вочевидь загрожувало якимись проблемами у майбутньому. У всякому разi, аж на два роки пiзнiше, нiж його ровесники, мати все-таки вирiшила, аби вiн прийняв конфiрмацiю. Ось так i вийшло, що вiн кiлька мiсяцiв був моiм товаришем на заняттях iз пiдготовки до конфiрмацii.
Деякий час я тримався вiд нього осторонь – я не хотiв мати з ним справу, надто вже багато ходило навколо нього всiляких чуток i плiток, але особливо непокоiло мене вiдчуття зобов’язаностi перед ним, що залишилося в менi пiсля пригоди з Кромером. Та й, окрiм того, саме в цей час менi вистачало клопотiв зi своiми власними таемницями. Для мене заняття з пiдготовки до конфiрмацii збiглися з перiодом мого найбiльшого iнтересу до iнтимних справ, i, попри прагнення, мiй нахил до благочестивих настанов дуже послабився. Речi, про якi розповiдав духiвник, перебували десь далеко вiд мене, у тихiй, святiй нереальностi, вони були, можливо, прекраснi i вартiснi, але аж нiяк не актуальнi, не збудливi, а тi, iншi, речi саме й володiли такою притягальнiстю.
І чим байдужiшим робила мене моя налаштованiсть на релiгiйнi заняття, тим бiльше мене наближало до Макса. Здавалося, нас щось пов’язувало. Я хочу якомога чiткiше простежити цю нитку. Наскiльки я пам’ятаю, все почалося на одному уроцi, рано-вранцi, коли в класi ще горiло свiтло. Наш духовний наставник заговорив про iсторiю Каiна й Авеля. Я майже не звертав на це уваги – був невиспаний i слухав неуважно. Та ось духiвник, пiдвищивши голос, став розповiдати про Каiнову печать. У цю мить я вiдчув щось на зразок дотику чи застереження i, пiдвiвши очi, побачив за однiею з парт переднього ряду обернене до мене обличчя Демiана – з сяючими виразними очима, в яких не було нi глузливостi, нi серйозностi. Лише на якусь мить вiн глипнув на мене, i я несподiвано став iз цiкавiстю дослухатися до слiв священика, слухати його розповiдь про Каiна й Каiнову печать i вiдчув глибоко в собi переконання, що все це не так, як вiн нас повчае, що на все можна подивитися й iнакше, що тут можлива i певна критика.
З цiеi хвилини мiж Демiаном i мною знову налагодився зв’язок. І дивовижно: ледь тiльки в душi зродилося почуття якоiсь спiльноти, як воно (я це побачив) мовби магiчно перенеслося в простiр. Я не знав, чи це вiн сам так пiдлаштував, чи це була чиста випадковiсть (тодi я ще твердо вiрив у випадковостi), але через декiлька днiв Демiан несподiвано змiнив свое мiсце на уроках Закону Божого i сидiв тепер прямо передi мною (досi пам’ятаю, як жадiбно вдихав я, оповитий убогим повiтрям притулку для бiдних, у переповненому вранцi класi, нiжно-свiже вiяння мила, що долинало вiд його потилицi), а ще через кiлька днiв вiн сидiв уже поруч зi мною. Так ми просидiли всю зиму i весну.
Ранковi години стали цiлком iншими. Вони вже не були сонними й нудними, i я з радiстю чекав iх. Інодi ми обидва слухали духiвника з величезною увагою, i достатньо було одного погляду мого приятеля, щоби наголосити на якiйсь цiкавiй iсторii чи якому-небудь незвичному висловi. Досить було одного його погляду, дуже виразного, щоб активiзувати увагу, викликати в менi скепсис i зародити сумнiви.
Отож ми були дуже часто кепськими учнями, а iнодi зовсiм не слухали урок. Демiан завжди поводився чемно з учителями та спiвучнями, я нiколи не бачив, щоб вiн по-хлоп’ячому пустував, нiколи не помiчав, щоб вiн голосно смiявся чи базiкав, – вiн узагалi не отримував вiд учителiв зауважень. Але вiн умiв цiлком безшумно, бiльше жестами i поглядами, нiж пошепки, залучати мене до власних iнтересiв. А вони були iнколи дивовижнi.
Вiн розповiдав менi, наприклад, хто з учнiв його цiкавить i як саме вiн iх вивчае. Багатьох вiн знав дуже добре. Вiн говорив менi перед лекцiею: «Коли я подам тобi знак великим пальцем, той-то i той-то обернеться до нас або почухае потилицю», i таке iнше. Вiдтак, пiд час уроку, коли я часто вже й не думав про таке, Макс несподiвано помiтним рухом повертав до мене свiй великий палець, я швидко кидав погляд на вказаного учня i бачив кожного разу, як той, нiби його сiпнули за нитку, проробляв задуманi рухи. Я напосiдався на Макса, щоб вiн якось проробив це i з учителем, але вiн вiдмовлявся. Та коли одного разу, прийшовши на заняття, я повiдомив йому, що не вивчив сьогоднiшне завдання i дуже сподiваюся, що духiвник не буде запитувати мене, вiн допомiг менi. Духiвник шукав, кого б iз учнiв викликати, аби той продекламував уривок з катехiзису, i тут його погляд мимоволi зупинився на моему провинному обличчi. Вiн повiльно пiдiйшов до мене, наставив у мiй бiк палець i вже готовий був вимовити мое прiзвище. Та несподiвано чи то вiдволiкся, чи занепокоiвся i, поправивши свого комiра, пiдiйшов до Демiана, який рiшуче подивився йому в обличчя. Вчитель зiбрався було щось запитати в нього, але несподiвано вiдвернувся, кахикнув i викликав iншого учня.
Лише згодом я став помiчати, що в той час, коли я розважався такими жартами, мiй приятель часто проробляв те саме й зi мною. Траплялося, що по дорозi до школи у мене несподiвано виникало вiдчуття, що Демiан iде зараз десь позаду мене, i коли я озирався, то вiн i справдi виявлявся там.
– Ти справдi можеш змусити iншого думати так, як ти цього забажаеш? – запитав я його якось.
Вiн вiдповiв з цiлковитою готовнiстю, спокiйно i розсудливо, як дорослий:
– Нi, це неможливо. Адже своеi волi не iснуе, хоча священик робить вигляд, що вона е. Нi хтось iнший не може думати, що йому заманеться, нi я не можу змусити когось думати так, як цього захочу. Однак уважно поспостерiгавши за будь-ким, можна доволi точно сказати, що вiн думае чи вiдчувае, а тому зазвичай можна й передбачити, що вiн зробить наступноi митi. Це дуже просто – тiльки люди цього не вiдають. Звичайно, це потребуе тренування. Наприклад, е певний вид нiчних метеликiв, у яких особини жiночоi статi зустрiчаються набагато рiдше, нiж чоловiчоi. Такi метелики розмножуються цiлковито так само, як i всi iншi: самець заплiднюе самку, яка потiм вiдкладае яйця. Якщо у тебе е самка цих метеликiв, дослiдники часто проробляли такий дослiд: вночi до цiеi самки злiталися метелики чоловiчоi статi, причому з вiдстанi за кiлька годин льоту. За кiлька годин – уяви собi! За багато кiлометрiв самцi вiдчувають едину в цiй мiсцевостi самку! Вченi намагаються це якось пояснити, але пояснити таке дуже важко. Напевно, iснуе якийсь нюх чи щось подiбне, на зразок того, як тренованi мисливськi собаки беруть непомiтний слiд i йдуть за ним. Розумiеш? Таких речей у природi багато, i нiхто не може дати iм пояснення. Але ось що я тобi скажу: якби в цих метеликiв самки зустрiчалися так само часто, як i самцi, у них такого тонкого нюху не було б. У них вiн е тiльки завдяки тому, що вони так налаштували себе. Якщо тварина або людина всю свою увагу i всю свою волю спрямуе на певну мету – вона ii й досягне. От i все. І цiлковито так само це вiдбуваеться з тим, що ти маеш на увазi. Придивися до людини досить уважно – i ти будеш знати про неi бiльше, нiж вона сама.
Менi так i крутилося на язицi вимовити «читання думок», нагадавши йому ту, вже давню сценку з Кромером. Але то була теж дивна рiч: нiколи, жодного разу нi вiн, нi я не дозволяли собi щонайменшого натяку на те, що багато рокiв тому вiн одного разу таким дивовижним чином увiйшов у мое життя. Нiби нiчого до цього мiж нами й не iснувало чи немовби кожен iз нас твердо розраховував на те, що iнший уже забув про це. Раз чи двiчi було так, що ми удвох, йдучи вулицею, натрапляли на Франца Кромера, але навiть не переглянулися, не обмовилися про це жодним словом.
– А як же це тодi виходить зi свободою волi? – запитав я. – Ти кажеш, що, власне, такоi волi не iснуе. Але ж ти стверджуеш, що варто лише рiшуче спрямувати на щось свою волю, i мети буде досягнуто. Так не бувае! Якщо я не господар своеi волi – то я й не можу спрямувати ii за бажанням туди чи сюди.
Вiн поплескав мене по плечу. Так вiн завжди робив, коли я тiшив його чимось.
– Добре, що ти запитуеш, – сказав вiн усмiхаючись. – Завжди потрiбно i запитувати, i вагатися. Але все дуже просто. Якби, наприклад, такий метелик захотiв спрямувати свою волю на якусь зiрку або ще кудись, то у нього нiчого не вийшло б. Та вiн i не намагаеться це зробити. Вiн шукае лише те, що мае для нього сенс i вартiсть, те, що йому конче необхiдно. Тут-то i вдаеться йому найнеймовiрнiше, вiн розвивае дивовижне шосте вiдчуття, якого немае в жодноi iстоти, окрiм нього! Звiсно, у нас бiльше простору i бiльше iнтересiв, нiж у тварин. Але й ми замкнутi дуже вузьким колом i не можемо вийти за його межi. Я можу, звичайно, придумати i те, й iнше, уявити, скажiмо, що менi неодмiнно потрiбно потрапити на Пiвнiчний полюс або ще щось подiбне, але здiйснити це i досить сильно забажати цього я можу тiльки в тому випадку, якщо таке бажання зродилося в менi самому, якщо мое ество справдi цiлковито переповнене ним. Якщо це так i ти намагаешся щось зробити, пiдкоряючись своему внутрiшньому велiнню, тодi воно й виходить, тодi ти можеш загнуздати свою волю, мов баского коня. Якщо я, наприклад, поставлю собi за мету вчинити так, щоб наш священик перестав носити окуляри, то нiчого не вийде. Це просто пустощi. Але коли я восени вiдчув у собi тверду волю пересiсти зi своеi передньоi парти сюди – все вийшло чудово. Тут несподiвано з’явився хтось, що за абеткою йшов у журналi поперед мене i досi хворiв. Оскiльки ж хтось мав звiльнити для нього мiсце, то зробив це, звiсно, я, бо саме моя воля була готова одразу ж скористатися такою нагодою.
– Так, – промовив я, – менi це теж здалося тодi дивним. Вiдтодi, як ми зацiкавилися один одним, ти опинявся до мене дедалi ближче. Але як це було? Адже спочатку ти не одразу сiв поруч зi мною. Ти ж спочатку посидiв трохи он за тiею партою, що передi мною, адже так? Як воно вийшло?
– Так воно й було: я й сам до ладу не знав, куди хочу сiсти, коли схотiв перейти з мого мiсця. Я знав тiльки те, що хочу сидiти десь подалi, ззаду. То була моя воля – пересiсти до тебе, але я ii ще не усвiдомлював. Водночас твоя воля притягувала мене i допомагала менi. Лише коли я сидiв перед тобою, до мене дiйшло, що мое бажання здiйснилося лише наполовину. Я зрозумiв, що, по сутi, не бажав нiчого iншого, окрiм того, щоб сидiти поруч iз тобою.
– Але ж тодi жоден новенький не перейшов до нас.
– Нi, але я тодi просто зробив те, що хотiв, i, недовго думаючи, сiв бiля тебе. Хлопець, з яким я помiнявся мiсцем, тiльки здивувався, але не став заперечувати. Священик, щоправда, якось все ж помiтив, що вiдбулася певна змiна. Взагалi, кожного разу, коли вiн мав справу зi мною, його потай щось непокоiло: вiн знав, що мое прiзвище Демiан, i оскiльки мое прiзвище на лiтеру «Д», то менi не слiд сидiти десь далеко позаду, разом з тими, хто йшов на лiтеру «С»! Але до його свiдомостi це не доходило, оскiльки супроти цього виступила моя воля, бо я кожного разу заважав йому зiбратися з думками. Та ось одного разу вiн помiтив: тут щось не так, подивився на мене i став, бiдолашний, в тупик. А у мене спосiб простий: я кожного разу дивлюся, не вiдриваючи погляду, прямо йому у вiчi. Знаеш, майже всi люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш вiд кого-небудь чогось домогтися i несподiвано поглянеш йому прямiсiнько в очi, а вiн вiд цього не збентежиться, – тодi полиш усяку надiю! Ти нiколи нiчого не доб’ешся вiд нього, нiколи! Але так бувае дуже рiдко. Я знаю, власне, тiльки одну людину, з якою у мене це не виходить.
– Хто ж це такий? – запитав я похапцем.
Вiн подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тодi, коли вiн поринав у своi думки. Вiдтак вiдвiв свiй погляд i нiчого не вiдповiв, a я, незважаючи на свою гостру зацiкавленiсть, не змiг повторити свое запитання.
Але менi здалося, що вiн говорив тодi про свою матiр – з нею вiн, здаеться, був духовно тiсно пов’язаний, однак нiколи я не чув вiд нього розповiдi про неi i нiколи вiн не запрошував до себе додому. Я навiть не уявляв, як виглядала його мати.
Інодi я намагався наслiдувати його i зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такi бажання, якi здавалися менi досить нагальними. Але все марно – нiчого не виходило. Говорити про це з Демiаном я не наважувався. Зiзнатися йому, чого б я бажав собi, – я теж не наважувався. Та й вiн мене не запитував.
Моя довiрливiсть у релiгiйних питаннях зазнала тим часом певних проколiв. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Демiана) я дуже вiдрiзнявся вiд тих своiх однокласникiв, якi виявляли повну зневiру. Таких було декiлька, i вiд них доводилося чути, що, мовляв, це смiшно i недостойно для людини вiрити в якогось Бога. Що такi iсторii, як про Трiйцю i про непорочне народження Ісуса, – просто смiховиннi i що ганебно сьогоднi поширювати подiбнi нiсенiтницi. Я ж зовсiм так не думав. Попри всiлякi своi сумнiви, я з досвiду свого дитинства все-таки доволi багато чого знав про iстинне благочестиве життя, як, наприклад, у моiх батькiв, i не знаходив у цьому нiчого поганого чи лицемiрного. Нi, я, як i ранiше, вiдчував до релiгii глибоку шанобливiсть. Тiльки Демiан привчив мене дивитися на цi перекази, на цi догмати вiри iнакше, тлумачити iх вiльнiше, фантазiйнiше, бiльш особисто; у будь-якому разi тлумачення, якi вiн пропонував менi, я завжди вислуховував охоче i залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося менi надто крамольним (як-от i з розповiддю про Каiна). А одного разу пiд час заняття з пiдготовки до конфiрмацii вiн налякав мене мiркуванням, яке було, мабуть, iще смiливiшим. Учитель розповiдав про Голгофу. Бiблiйна оповiдь про страждання i смерть Спасителя вiддавна полишила в менi глибоке враження. У ранньому дитинствi я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, пiсля того як батько читав цю iсторiю вголос, щиро, всiею душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блiдому, примарному i все-таки неймовiрно живому свiтi – в Гетсиманському саду i на Голгофi. А коли я слухав «Пристрастi за Maтвiем» Баха, похмуро-могутне сяйво страждань, що виходило з цього таемничого свiту, наповнювало мене мiстичним благоговiнням. Я ще й сьогоднi знаходжу в цiй музицi i в «Actus tragicus» поетичний iдеал найвищого художнього вираження.
Так от, у кiнцi уроку Демiан замислено повiдомив менi:
– У цьому, Сiнклере, е щось таке, що менi не подобаеться. Перечитай цю iсторiю i перевiр ii на смак – тут вiдчуваеться якась прiснiсть. Особливо епiзод iз двома розбiйниками. Чудова картина з трьома хрестами, що стоять поруч на пагорбi! Але ось виникае ця сентиментальна повчальна iсторiя з порядним розбiйником. Спочатку вiн був злочинцем i творив своi мерзеннi дiла, казна-що, i раптом – вiн каеться i святкуе оте сльозливе свято свого виправлення i каяття! Який сенс у такому каяттi за два кроки вiд могили – скажи на милiсть? Це знову не що iнше, як звичайнiсiнька попiвська iсторiя, солодкувата i лукава, зворушливо-сльозлива i з моралiзаторським пiдгрунтям. Якби тобi сьогоднi треба було вибирати в друзi одного з цих двох розбiйникiв або вирiшувати, кому з них ти виявив би радше довiру, ти звiсно ж не вибрав би цього плаксивого покаянника? Нi, ти вибрав би iншого – той молодець, бо мае характер. Йому наплювати на покаяння, яке в його становищi може бути тiльки гарною балачкою, вiн iде своiм шляхом до кiнця i не зрiкаеться в останню мить диявола, який йому досi сприяв. Вiн мае характер, а люди з характером у бiблiйнiй iсторii часто опиняються в програшi. Можливо, вiн теж нащадок Каiна? Як ти гадаеш?
Я був вражений. Де-де, а в iсторii з розп’яттям я вважав себе знавцем! І тiльки тепер зауважив, як мало особистого, як мало уяви, фантазii я проявляв, коли слухав i читав ii. І все ж нова думка Демiана звучала фатально – вона загрожувала перевернути в менi уявлення, якi я вважав непохитними! Нi, не можна було так обходитися з усiм i всiма, i з найсвятiшим також!
Вiн помiтив мiй спротив одразу ж, перш нiж я встиг щось сказати.
– Гаразд, – сказав вiн примирливо, – це давня iсторiя. Тiльки не треба прибирати такого серйозного вигляду! Але я хочу тобi ось що сказати: тут е один iз тих моментiв, де можна чiтко побачити прорахунки цiеi релiгii. Йдеться про те, що цей Бог, i Старого i Нового Завiту – постать хоч i чудова, але це не те, що вiн, власне кажучи, повинен представляти. Вiн – це все гарне, благородне, батькiвське, чудове i також високе, сентиментальне – цiлком правильно! Але свiт складаеться водночас i з чогось iншого. А все це просто полишають на поталу дияволу, i вся та частина свiту, вся та друга половина, приховуеться й поспiль замовчуеться. Скажiмо, прославляють Бога як Творця всякого життя, а статеве життя, на якому, власне, життя й тримаеться, просто суцiльно замовчуеться, а то навiть оголошуеться диявольською спокусою i грiхом! Я не маю нiчого проти, щоб пошановувати Бога Єгову – анiчогiсiнько. Але я гадаю, ми повиннi пошановувати i вважати священним усе, весь свiт, а не тiльки цю штучно вiдокремлену, дозволену половину! Отже, поряд iз богослужiнням нам потрiбне i служiння протилежному божеству. Це, по-моему, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який мiстив би в собi i «диявольськi спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрiбно заплющувати очi, коли вiдбуваються найприроднiшi речi в свiтi.
Вiн, усупереч своiй манерi, неабияк розгарячився, однак тут же посмiхнувся i припинив бентежити мою душу.
Але в менi цi слова зачепили таiну всього мого отроцтва, яку я постiйно носив у собi i про яку я нiколи нiкому не казав жодного слова. Те, що тодi Демiан розповiв про Бога i диявола, про божественно-дозволене i про замовчуване «диявольське», точнiсiнько збiгалося з моiми власними думками, моiм власним мiфом, думкою про два свiти або про двi половини свiту – свiтлу i темну. Усвiдомлення того, що моя проблема – це проблема всiх людей, проблема всього iснування i всякого мислення, – промайнуло передi мною, немов священна тiнь, i мене пойняв страх i благоговiння, коли я побачив i несподiвано вiдчув, як глибоко причетнi моi найiнтимнiшi думки й мое потаемне життя до вiчного потоку великих iдей. Усвiдомлення цього не було радiсним, хоча воно щось пiдтверджувало й було в чомусь приемним. Воно було суворим i рiзким, бо в ньому вiдчувалася вiдповiдальнiсть, завершення дитинства, початок самостiйностi.
Уперше в життi розкриваючи свою глибоку таемницю, я розповiв приятелевi про те, що не вiдпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два свiти», i вiн одразу зрозумiв, що я, ймовiрно, у глибинi душi згоден з ним i визнаю його правоту. Але це було не в його стилi – щоб цим скористатися. Вiн вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував менi, i дивився прямо в очi, аж я змушений був вiдвернутися. Бо в його поглядi я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовiсть, той неймовiрний правiк.
– Про це ми поговоримо докладнiше – iншим разом, – промовив вiн примирливо. – Я бачу, що у твоiй головi е щось бiльше, нiж ти можеш про це комусь розказати. Але в такому разi ти повинен виявити й те, що нiколи уповнi не жив у свiтi своiх думок, а це недобре. Цiннi тiльки тi думки, якими ми живемо. Ти вiдчув, що твiй «дозволений свiт» – це лише половина свiту, i намагався приховати вiд себе його другу половину, як це роблять священики та вчителi. Але це тобi не вдасться. Це нiкому не вдаеться, хто вже почав мислити.
Це мене глибоко зачепило.
– Але ж таки е! – я вже мало не кричав. – Є справдi забороненi, огиднi речi, ти ж не станеш цього заперечувати? Вони забороненi, i ми повиннi iх зрiкатися. Ми знаемо, що iснуе вбивство i всiлякi пороки, але хiба я повинен тiльки тому, що таке iснуе в свiтi, стати послiдовним злочинцем?
– Сьогоднi ми з цим не впораемося, – полагiднiшав Макс. – Звичайно, нiхто не повинен вбивати, не повинен, скажiмо, по-садистськи знущатися над жiнкою. Але твоя свiдомiсть ще перебувае не там, звiдки видно, що таке «дозволено» i що «заборонено». Ти вiдчув лише якусь частку правди. Решта ще буде йти слiдом – будь певен! Зараз, примiром, ти вже рiк як вiдчуваеш у собi якесь пожадання, сильнiше за всi iншi, i те пожадання вважаеться «забороненим». Греки ж, як i багато iнших народiв, навпаки, возвеличили це пожадання в божество i справляли на його честь пишнi свята. Заборона, отже, не е чимось вiчним – вона може змiнюватися. Та й сьогоднi кожен може любитися з жiнкою, пiсля того як побував у священика i взяв iз нею шлюб. В iнших народiв це iнакше – i нинi також. Тому кожен iз нас мае сам визначити для себе, що дозволено i що заборонено – саме для нього. Можна нiколи не чинити чогось забороненого i бути при цьому мерзенним негiдником. І точно так само – навпаки… По сутi, це тiльки питання точки зору. Хто занадто любить спокiй, щоб насмiлитись думати самому i бути собi суддею, – той не сумнiваючись пiдкоряеться будь-яким заборонам. Іншi самi вiдчувають у собi якiсь накази, для них недозволенi речi – тi, якi кожна порядна людина робить щодня. Зате дозволенi тi, якi iншими взагалi засуджуються. Кожен повинен вiдповiдати за себе самого.
