скачать книгу бесплатно
Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворiв, дуже полюбляв валятися в лiжку, попивати ранковий чай iз ромашки, прислухаючись, як мати прибирае в сусiднiй кiмнатi, а Лiна зустрiчае в передпокоi рiзника. До обiду без урокiв у школi. То було щось чарiвно-казкове; сонце заглядало в мою кiмнату й було не тим сонцем, вiд якого в школi затуляли зеленi фiранки. Але сьогоднi це не потiшило, а набуло якогось фальшивого звучання.
От якби я був мертвий… Але я тiльки трохи нездужав (що траплялося часто), i це нiчого не вирiшувало. Це захищало мене вiд шкiльних урокiв, але аж нiяк не вiд Кромера. Вiн однаково буде чекати мене об одинадцятiй на ринку. І в материнськiй ласцi теж не було зараз нiчого втiшливого – вона лише обтяжувала i завдавала болю. Невдовзi я вдав, що сплю, а сам став розмiрковувати. Нiчого це не вирiшувало – об одинадцятiй менi необхiдно бути на ринку! Отож о десятiй я тихенько встав i сказав, що вже почуваюся краще. Як завжди в таких випадках, це означало, що я повинен або все-таки валятись у лiжку, або ж по обiдi пiти до школи. Я сказав, що краще вже пiду до школи.
Я виробив собi план. Без грошей прийти до Кромера не можна. Отже, треба забрати свою скарбничку, хоча цього недостатньо. Грошей там замало, далеко не та сума, яка була потрiбна; але все ж таки хоч щось, i чуття пiдказувало менi, що це краще, нiж нiчого, i, може, вдасться якось задобрити Кромера.
Менi було кепсько на душi, коли я навшпиньки скрадався до материноi кiмнати й забрав з ii письмового столу свою скарбничку; правда, було не так кепсько, як учора. Мое серце стискалося, i стало ще гiрше, коли при першому ж оглядi в коридорi унизу я побачив, що скарбничка замкнена. Зламати ii виявилося дуже просто, треба було тiльки пробити тонку бляшану кришку; але це все далося менi нелегко, бо тепер я скоiв крадiжку. Досi я тiльки крадькома цупив солодощi, цукерки, фрукти. А це була таки крадiжка, хоча то були й моi власнi грошi. Ну от, тепер я ще на крок наблизився до Кромера та його свiту i швидко скочуюся донизу… Я хотiв опиратися, закусивши повiддя. До дiдька все! Але вороття назад уже нема… Я з острахом перелiчив грошi – у скарбничцi вони дзвенiли так обнадiйливо, а в руцi – iх було мiзерно мало. Там виявилося шiстдесят п’ять пфенiгiв. Я сховав скарбничку внизу в передпокоi, затиснув грошi в руцi i вийшов iз дому – iнакше, нiж будь-коли виходив за цi дверi. Менi здалося, що згори хтось гукнув мене, але я поспiхом подався геть.
Залишалося ще багато часу, я плентався вулицями. Мiсто неначе змiнилося пiд цими хмарами, будинки видивлялися на мене вiкнами, перехожим я напевне здавався якимсь пiдозрiлим. По дорозi менi згадалося, що один мiй однокласник хвалився якось, що знайшов цiлий талер на базарi, де продавали худобу. Я б охоче помолився за те, аби Бог сотворив чудо i подарував менi таку ж знахiдку. Однак я уже втратив право на молитву. Та й скарбничка була вже зламана…
Франц Кромер побачив мене здалеку, але пiдходив спроквола, неначе зовсiм не помiчаючи мене. Вiн пiдiйшов упритул i кивком голови звелiв слiдувати за ним. Не оглядаючись, вiн неквапно йшов Солом’яною вулицею, через мiсток, поки не зупинився бiля останнiх будинкiв якоiсь новобудови. Там нiхто не працював, стiни стояли ще голi, без дверей i без вiкон. Кромер роззирнувся i шаснув через пройму дверей. Я – слiдом за ним. Вiн зайшов за стiну, кивком голови пiдкликав мене до себе.
– Принiс? – запитав вiн холодно.
Я витягнув iз кишенi стиснутий п’ястук i витрусив грошi в його грубу долоню. Вiн полiчив iх ранiше, нiж дзенькнув останнiй п’ятак.
– Тут шiстдесят п’ять пфенiгiв, – проказав вiн зневажливо.
– Так, – промовив я боязко. – Це все, що у мене е, це занадто мало, я знаю. Але у мене бiльше немае…
– Я гадав, ти маеш кебету, – докорив вiн менi, цвиркнувши слиною. – Мiж людьми честi усе робиться за правилами. Я не хочу вiдбирати в тебе бiльше, анiж менi належить, – ти це знаеш. Отже – забирай своi мiдяки! Той, iнший, – ти знаеш, хто – не стане зi мною торгуватися. Вiн заплатить.
– Але ж у мене бiльше немае! То були единi моi заощадження.
– Це твiй клопiт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен менi ще одну марку i тридцять п’ять пфенiгiв. Коли я iх матиму?
– О, клянуся, ти iх отримаеш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде бiльше – завтра чи пiслязавтра… Ти ж розумiеш, я не можу про це розповiсти батьковi…
– Мене це не турбуе. Але я не з тих, хто хоче тобi накапостити. Хоча я мiг би отримати цi грошi ще до дванадцятоi години. Розумiеш? Ти чепурно вбраний, i твiй обiд смачнiший, нiж мiй. Але я згоден ще трохи почекати. Пiслязавтра я свисну тобi пiсля дванадцятоi – ти маеш усе владнати. Ти чув, як я свищу?
Вiн свиснув, щоб я добре запам’ятав. Я часто чув цей посвист.
– Атож, я його добре знаю…
І вiн пiшов, немовби не мав до мене жодного стосунку. Мiж нами iснувала тiльки угода, i бiльше нiчого.
Ще й сьогоднi, здаеться менi, отой посвист мiг би злякати мене, якби я несподiвано почув його. Вiдтепер вiн вчувався менi скрiзь, я чув його завжди i невпинно. Не було такого мiсця, такоi гри, такоi роботи, такоi думки, куди б не долинав цей посвист, вiд якого я залежав, який став тепер моею долею. У м’якi, теплi, яскравi осiннi днi я часто бував у нашому садку, який я дуже любив, i якийсь дивний порух змушував мене повертатися до дитячих iгор минулого. Але я тепер лише удавав хлопчика, який був молодший за мене, був ще гречний i вiльний, непогрiшний i захищений. Та в цi iгри завжди, як цього можна було сподiватися, i все ж жахливо несподiвано, звiдкiлясь уривався кромерiвський посвист – обриваючи нитку спогадiв, руйнуючи фантазii. Я змушений був слiдувати за своiм мучителем у ганебнi й мерзеннi мiсця, мав звiтувати перед ним i вислуховувати його нагадування про грошi. Все це тяглося, напевно, кiлька тижнiв, але менi вони здавалися роками, вiчнiстю. У мене рiдко водилися грошi – п’ятак чи десять пфенiгiв, украденi з кухонного столу, коли Лiна залишала там свiй ярмарковий кошик. Кромер щоразу лаяв мене i змiрював зневагою: це я хотiв обдурити його i зазiхав на його законне право, це я обкрадав його, це я робив його упослiдженим! Тепер лихо пiдступало до мого серця так близько – я нiколи не вiдчував бiльшоi безнадii, бiльшоi залежностi!
Скарбничку я наповнив фiшками i поставив на мiсце, нiхто цього не помiтив. Але i це могло розкритися будь-якоi митi. Ще бiльше, нiж брутального кромерiвського свисту, я почав боявся матерi, коли вона тихенько пiдходила до мене, – а раптом вона почне про все розпитувати?
Оскiльки я не раз з’являвся до свого кривдника без копiйки, вiн став визискувати мене в iнший спосiб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той вiдправляв мене замiсть себе. Або вiн давав менi якесь важке завдання – проскакати десять хвилин на однiй нозi чи прилiпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я увi снi продовжував вiдчувати цi муки i прокидався в холодному поту.
Я справдi на якийсь час захворiв. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар i вганяло в пiт. Мати вiдчувала, що зi мною щось негаразд, i всiляко виявляла менi свою турботливiсть, на яку я не мiг вiдповiсти iй довiрливiстю, i це мучило мене ще бiльше.
Одного вечора, коли я вже лiг спати, вона принесла менi шоколадку. Це був вiдгомiн колишнього, коли я поводився чемно i як винагороду часто отримував перед сном якiсь ласощi. І ось зараз вона стояла, простягнувши менi шоколадку. Менi стало нестерпно боляче, i я лише похитав головою. Вона запитала, що зi мною сталося, i погладила по головi. Я зумiв тiльки вичавити з себе: «Нi! Нi! Не хочу нiчого…» Вона поклала шоколадку на нiчний столик i пiшла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нiчого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лiкаря, який, оглянувши мене, призначив вранiшне обмивання холодною водою.
Мiй стан у той час був близький до божевiлля. Серед порядку i спокою, що панували в нашому домi, я жив у страховi i муках, немов якась примара, не брав участi в життi сiм’i, iнодi забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав вiд мене пояснень, я тримався замкнуто i холодно.
Роздiл другий
Каiн
Порятунок вiд моiх мук прийшов iз цiлком несподiваного боку. Й одночасно з цим у мое життя увiйшло щось нове, що продовжуе впливати й понинi.
У нашiй гiмназii з’явився новий учень. Вiн був сином заможноi вдови, що оселилася в нашому мiстi, i носив на рукавi жалобну стрiчку. Навчався вiн у старшому класi i був на кiлька рокiв старший. Але я, як i решта учнiв, одразу запримiтив його. Цей дивний учень, здавалося, насправдi почувався набагато дорослiшим, вiн нi на кого не справляв враження пiдлiтка. Серед нас, пустотливих школярiв, вiн рухався вiдчужено i вiльно, немов дорослий, точнiше, немов якийсь пан. Особливою шанобою вiн не був оточений, участi в iграх не брав, а тим паче – у бiйках, проте його впевнений i рiшучий тон у поведiнцi з учителями сподобався всiм. Звали його Макс Демiан[3 - …Звали його Макс Демiан… – Існуе низка припущень стосовно того, з кого «списаний» цей образ. Називалися iмена спiвучнi Гессе з Маульбронськоi семiнарii Густава Целлера, який нагадував Демiана зовнiшнiм виглядом i манерою поведiнки, а також Артура Грезера, стосунки якого з Германом Гессе були 1916–1918 рр. нагадували стосунки вчителя й учня. Однi вбачали в Демiанi «фiгуру Христа» (Т. Зiолуовськi), iншi – образ демона (Х. Р. Шмiд). Однак сам Гессе вказував на позаособовий, знаковий характер цього персонажа: «Демон, власне кажучи, не людина, а принцип, втiлення певноi iстини, чи, якщо хочете, доктрини». Вiн зiзнавався, що не вигадав це прiзвище, воно приснилося йому увi снi i так сподобалося, що було винесене у заголовок роману. Якщо виходити з юнгiвських «фiгур» пiдсвiдомого, то Демiан представляе «самiсть».].
Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашiй школi, з якихось причин до нашоi простороi класноi кiмнати приеднали ще один клас. То був клас Демiана. У нас, молодших, тодi був урок Закону Божого, а старшi мали писати твiр. Коли нам розтлумачували iсторiю Каiна й Авеля,[4 - …нам розтлумачували iсторiю Каiна й Авеля… – Старозаповiтна iсторiя про вбивство Каiном свого брата Авеля розказана у Книзi Буття (4, 1—15). Демiан – цiлком в дусi «глибинноi психологii – дае власну оцiнку вiроломному братовбивцевi, яка вiдрiзняеться вiд бiблiйноi. Каiн у його потрактуваннi не зловмисник, а мужня людина, яка стала на шлях iндивiдуацii, яка вiдкинула лицемiрне праведництво i яка визнае у своему ествi не лише свiтлi, але й темнi сторони… В одному з листiв (квiтень 1930 р.) Гессе писав з цього приводу: «Менi невiдомi лiтературнi джерела того, що в «Демiанi» написано про Каiна, однак можна цiлком припустити, що щось подiбне е у гностикiв. Те, що колись було теологiею, для нас, нинiшних, бiльшою мiрою психологiя, але iстини однi i тi ж… І, здаеться менi, що навiть дуже можна розглядати Каiна, цього пiдданого облаюванню зловмисника, першого вбивцю, як оберненого на свою протилежнiсть Прометея, як представника духу i свободи, який потрапив в опалу за свою хвацькiсть i смiливiсть. Мене не хвилюе те, в якiй мiрi подiбне сприйняття може подiлятися теологами, як i те, що його могли не зрозумiти i не схвалити невiдомi автори П’ятикнижжя. Бiблiйнi мiфи, як i всi мiфи людства, не мають для нас жодноi цiнностi, поки ми не наважимося тлумачити iх в особистому планi, для себе i для свого часу».] я часто поглядав на Демiана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, свiтле, надзвичайно рiшуче обличчя, уважно i зосереджено схилене над зошитом; вiн був схожий не на учня, який виконуе завдання, а на дослiдника, зануреного у своi власнi роздуми. Приемним вiн менi не здавався, навпаки – я вiдчував якийсь спротив щодо нього – вiн був, на мiй погляд, занадто зарозумiлий i самовпевнений, i в його очах був той дорослий вираз, якого дiти нiколи не люблять, – дещо сумовитий, з iскорками глузливостi. Однак – iз приязню чи з жалем – я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тiльки зиркнути на мене, i я злякано вiдводив свiй погляд. Думаючи нинi про те, як вiн тодi виглядав у ролi учня, я можу сказати: вiн був геть не такий, як iншi, на ньому явно лежав вiдбиток самобутностi, тому-то вiн i привертав до себе погляди, хоча водночас вiн робив усе, щоб не привертати до себе уваги, – тримався й поводився, нiби перевдягнений принц, що перебувае помiж селянською дiтлашнею i всiляко намагаеться видаватися таким, як усi.
По дорозi зi школи додому я помiтив, що вiн iшов позаду. Коли iншi школярi розiйшлися, вiн наздогнав мене i привiтався. Його вiтання, хоч вiн i дотримувався при цьому звичного школярського тону, було якимсь дорослим i ввiчливим.
– Пройдемося трохи? – запитав вiн привiтно.
Мое обличчя посвiтлiло, я зрадiв i ствердно кивнув головою, пояснивши йому, де мое помешкання.
– Ага, он там? – промовив вiн посмiхнувшись. – Я знаю цей будинок. У вас над входом висить така штуковина – мене вона дуже зацiкавила.
Я вiдразу не збагнув, що вiн мав на увазi, виходить, що вiн знае наш будинок краще, нiж я сам. Справдi, кам’яне склепiння над вхiдними дверима зображало якийсь герб, але за багато рокiв воно стерлося, його не раз зафарбовували (до нас i до нашоi родини, наскiльки менi вiдомо, той герб не мав жодного стосунку).
– Я нiчого про це не знаю… – проказав я несмiливо. – Отой птах чи щось подiбне, напевно, дуже давнiй. Будинок, казали, належав якомусь монастиревi.
– Цiлком можливо, – кивнув вiн. – Роздивися гарненько як-небудь це зображення. Такi речi часто бувають дуже цiкавi. Я гадаю, що це яструб[5 - Я гадаю, що це яструб... – Вiдомо, що у Гессе був «яструбиний» профiль, i коли вiн одного разу отримав вiд Артура Грезера поштову картку з малюнком яструба, це могло бути сприйняте як певний знак, як спонукання рухатися «шляхом всередину».].
Ми йшли далi, я був геть збентежений. Демiан несподiвано засмiявся, немовби пригадавши щось веселе.
– Я побував на вашому уроцi, – промовив вiн жваво. – Ця iсторiя про Каiна з його печаттю… Вона тобi сподобалася?
Нi, менi рiдко подобалося щось iз того, що нам доводилося вивчати. Але я не наважився про це заявити, у мене було таке вiдчуття, нiби зi мною розмовляе дорослий. Отож я сказав, що ця iсторiя менi подобаеться.
Демiан поплескав мене по плечу.
– Не треба прикидатися, хлопче. Але iсторiя ця справдi цiкава, набагато цiкавiша, нiж може здатися, iз тих, що iх вивчають у школi. Адже вчитель розповiдав про неi дуже скупо, тiльки щось про Бога, про грiх i таке iнше. Але я гадаю… – вiн затнувся i посмiхнувшись запитав: – А тобi загалом це цiкаво?
– Так от, я гадаю, – продовжував вiн пiсля моеi ствердноi вiдповiдi, – цю iсторiю про Каiна можна тлумачити й цiлковито iнакше. Бiльшiсть речей, яких нас навчають, звiсно, цiлком правдивi i правильнi, але на все можна подивитися зовсiм iнакше, нiж нам розказують, i тодi вони раптом набувають значно глибшого змiсту. Ось цим Каiном, наприклад, i печаттю на його чолi не можна ж бути цiлковито задоволеним у тому виглядi, в якому нам його подають. Ти так не гадаеш? Те, що вiн, посварившись, убив свого брата, звичайно, могло трапитися. І що потiм йому стало страшно, i вiн визнав свою провину, таке теж можливе. Але те, що за свое боягузтво вiн ще й отримуе вiдзнаку, яка, по сутi, захищае його i наганяе страх на всiх iнших, – це доволi дивно.
– Справдi… – сказав я зацiкавлено – це починало мене захоплювати. – Але як же iнакше тлумачити цю iсторiю?
Вiн поплескав мене по плечу.
– Дуже просто! Те, що мало мiсце i з чого почалася ця iсторiя. Жив собi якийсь чоловiк, i на обличчi в нього було щось таке, що вiдлякувало iнших людей, то була справдешня вiдзнака. Вони не наважувалися торкатися його, вiн вiдлякував iх, як i його дiти. Але, можливо, i навiть напевно, це не була якась «печать» на чолi, як ото поштовий штемпель, – такi грубi жарти в життi рiдко трапляються. Швидше всього, це було щось трохи вiдразливе, дещо таке, до чого люди не звикли, – а може, то був розум i вiдвага в його поглядi? Цей чоловiк, можливо, володiв силою – i його боялися. Отака на ньому лежала «печать». Пояснювати це можна як завгодно. А люди хочуть завжди чогось зручного, що пiдтверджуе iхню правоту. Дiтей Каiна боялися, на них теж лежала «печать». Ось i вгледiли в «печатi» не те, чим вона була насправдi, не винагороду, а ii протилежнiсть. Кажуть, що чоловiки з такою печаттю зазвичай вiдлякують, а вони такими й були. Мужнi, та ще й з характером – такi завжди дуже незручнi для оточення. Існування роду безстрашних i загрозливих було дуже незручним, i ось до цього роду приклеiли прiзвисько й вигадку, щоб помститися йому, щоб якось винагородити себе за всi страхи, яких довелося зазнати. Ти це розумiеш?
– Так… тобто… виходить, що Каiн аж нiяк не був таким поганим? І, отже, вся ця iсторiя у Бiблii – по сутi, неправдива?
– І так, i нi. Давнi-предавнi iсторii зазвичай правдивi, але вони не завжди правдиво записанi, i пояснюють iх не зовсiм так, як треба було б. Одне слово, я гадаю, що Каiн був чудовим хлопцем, i тiльки тому, що його боялися, до нього прилiпили цю iсторiю, яка була просто вигадкою, чимось таким, про що люди базiкають. А обернулася щирою правдою тому, що Каiн i його дiти й насправдi носили на собi своерiдну «печать» i були не такими, як усi.
Я був неабияк здивований.
– Тобто ти гадаеш, що ця iсторiя стосовно вбивства… неправда? – запитав я схвильовано.
– О нi! Це, напевно, правда. Сильний убив слабкого. От чи то був насправдi його брат – тут можна сумнiватися. Але це не важливо, зрештою, всi люди – браття. Отже, сильний убив слабшого. Можливо, це був геройський вчинок, а може, й нi. У будь-якому разi, решта слабких людей перебували тепер у страху, вони всiляко нарiкали, i якщо iх запитували: «Чому ж ви просто не вб’ете його?», вони не говорили: «Бо ми боягузи», а пояснювали: «Цього робити не можна. На ньому лежить “печать”. Бог його позначив!» Десь так виник цей обман. Однак я, мабуть, затримав тебе. Бувай!
Вiн повернув на Стару вулицю i залишив мене самого. Я був геть приголомшений. Як тiльки вiн пiшов, усе, про що вiн розповiдав, здалося менi абсолютно неймовiрним… Каiн – благородна людина? Авель – боягуз? Каiнова печать – винагорода? Це було безглуздо, це виглядало блюзнiрством. А що ж тодi милосердний Бог? Хiба вiн не прийняв жертву Авеля, хiба Авель не був йому любий? Нi, дурницi! І я вирiшив, що Демiан кепкував з мене, морочив менi голову. Так, вiн був збiса розумний й оповiдати умiв, але таке… Нi!..
Хоч як би там було, я ще нiколи так багато не роздумував нi про бiблiйну, нi про якусь iншу iсторiю. Дотепер я так цiлковито й не змiг забути про Франца Кромера, а тут упродовж усього вечора я не згадав про нього нi разу. Вдома я ще раз прочитав iсторiю про Каiна, як про неi розказано в Бiблii. Вона була коротка й зрозумiла, i шукати тут якийсь особливий, потаемний смисл було нiсенiтницею. Це будь-який убивця може оголосити себе улюбленцем Бога! Нi, це було абсурдно. Приемною була тiльки манера, з якою Демiан умiв викладати цi речi легко й привабливо, мовби само собою зрозумiло, та ще й з такими щирими очима!
Щось, однак, було негаразд у менi самому, точнiше, якийсь безлад. Ранiше я жив у свiтлому й чистому свiтi, таким собi Авелем, а тепер я глибоко застряг в «iншому» свiтi, так низько впав. І все ж виходить, я вже не так дуже й винен у цьому? Як же це так? І тут у моiй головi промайнув спогад, вiд якого в мене аж дух перехопило. Того злощасного вечора, коли почалися моi теперiшнi знегоди, тодi-то й сталося це у мене з батьком – я несподiвано на мить немовби побачив його наскрiзь, зневаживши його самого i його свiтлий свiт! Так, тодi я сам був Каiном i нiс на собi «печать», уявивши собi, що ця печать – не ганьба, а винагорода, i що мiй ганебний вчинок i мое злощастя «пiдносять» мене над батьком, над усiма добрими i благочестивими людьми.
Не в такiй, як оце зараз, формi збагнув я це тодi, але воно мiстило в собi всю суть, то був лише спалах незвичайних вiдчуттiв, якi завдали менi болю, але все ж наповнили мене пихою.
Я почав замислюватися над почутим. Дивовижно розповiдав Демiан про безстрашних i боягузiв! Як незвично витлумачив вiн «печать» на чолi Каiна! Як чудово сяяли його очi, його проникливий погляд дорослого! І в моiй головi неясно промайнуло: а чи не е вiн сам, цей Демiан, вiдлунням Каiна? Чому вiн захищае його, якщо не вважае себе подiбним до нього? Звiдки така сила в його поглядi? Чому вiн так глузливо висловлюеться про «iнших», про боязких, якщо вони, по сутi, благочестивi i любi Богу?
Такi думки тодi не привели мене нi до чого. Просто у криницю було кинуто камiнь, а тiею криницею була моя молода душа. І довго, дуже довго ця iсторiя з Каiном, убивством i печаттю залишалася тим витоком, звiдки зароджувалися всi моi спроби пiзнання, сумнiви i критика.
Я помiтив, що й iнших учнiв Демiан теж дуже захоплював. Про iсторiю з Каiном я нiкому не розповiдав, але, схоже, вiн викликав постiйний iнтерес i в iнших учнiв. У всякому разi, про «новенького» ходило чимало рiзних чуток. Якби я тiльки iх усi пам’ятав, то кожну треба було б розтлумачувати, кожна пролила б якесь свiтло на нього. Примiром, казали, буцiмто мати Демiана дуже багата. Також подейкували, що вона нiколи не ходить до церкви, i син ii теж. Вони, здаеться, евреi, запевняв хтось (хоча цiлком могли бути й прихованими магометанами). Ще розповiдали всiлякi байки про фiзичну силу Макса Демiана. Незаперечним було те, що вiн страшенно принизив найсильнiшого свого однокласника, який викликав його на двобiй, а коли Макс вiдмовився, то назвав його боягузом. Тi, хто були там присутнi, розповiдали, що Демiан при цьому схопив його за комiр i так мiцно стиснув, що хлопчина аж зблiд, а тодi непомiтно зник i ще кiлька днiв не мiг ворухнути рукою. Одного дня навiть промайнула чутка, буцiмто вiн помер. Певний час розповiдали всiлякi речi, всьому вiрили, все хвилювало i вражало. На якийсь час цього виявилося достатньо, однак невдовзi серед нас, учнiв, стали поширюватися новi чутки, в яких iшлося вже про те, що Демiан «плутаеться з дiвчатами» i що «вiн усе знае».
Тим часом моя iсторiя з Францом Кромером розвивалася своiм невiдворотним штибом. Я не мiг вiдв’язатися вiд нього, бо навiть якщо вiн i залишав мене в спокоi на якийсь день-два, я так само залежав вiд нього. У моiх снах вiн жив, мовби зловiсна тiнь, i та уявна шкода, якоi вiн заподiював менi, з’являлася в моiй уявi, в моiх снах, у яких я ставав цiлковитим його рабом. У цих снах (а я завжди був великим мрiйником) усе було яскравiше, нiж у реальностi, я марнував сили i життя на такi-от тiнi. Серед усього iншого менi часто снилося, що Кромер катував мене, плював на мене, здавлював мене колiньми i, що iще гiрше, спокушав мене на тяжкi злочини – вiрнiше, не спокушав, а просто силомiць змушував мене iх скоювати. У найжахливiшому з цих снiв, вiд якого я прокинувся, мов навiжений, я пiдняв руку на батька! Кромер буцiмто нагострив ножа i дав його менi в руки. Ми причаiлися за деревом якоiсь алеi, чекаючи на когось, кого саме – я не знав. Але коли той «хтось» з’явився, Кромер, стиснувши мою руку, пiдштовхнув, щоб саме цю людину я заколов. То був, як з’ясувалося, мiй батько! І тут я прокинувся.
За цими переживаннями я, щоправда, ще мiркував про Каiна й Авеля, але вже менше про Демiана. Коли ми згодом знову стали ближчими, то це вiдбувалося дивовижним чином – теж увi снi. А було так: менi наснилися тортури i знущання, яких я зазнавав, але замiсть Кромера цього разу мене душив колiном Демiан. І то було цiлком щось нове i справило на мене дивне враження: все, що я зазнавав вiд Кромера, отi муки й спротив – вiд Демiана я сприймав охоче, з вiдчуттям блаженства, але й страху. Цей сон я бачив двiчi, потiм на його мiсце знову прийшов Кромер.
Що я вiдчував у цих снах, а що в реальностi – я вже давно не мiг чiтко розмежувати. Однак принаймнi мiй ганебний зв’язок iз Кромером тривав, вiн не припинився й тодi, коли я врештi-решт виплатив йому заборговану суму, здiйснивши низку дрiбних крадiжок. Тепер вiн знав про цi крадiжки, бо завжди запитував мене: звiдки я взяв грошi, i тримав мене в руках ще цупкiше, нiж спочатку. Вiн часто погрожував, що розповiсть про все моему батьковi, i тодi страх мiй ставав iще сильнiшим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймнi не завжди, i часом у мене було таке вiдчуття, що все так i мае бути. Надi мною висiв фатум, i боротися з цим було марною справою.
Ймовiрно, моi батьки теж потерпали вiд усього цього. Мною оволодiв якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спiльноту, яка була такою згуртованою i за якою мене часто охоплювала якась божевiльна туга, немов за втраченим раем. Зi мною поводилися (зокрема мати) радше як iз хворим. Але як воно було насправдi – найкраще я мiг судити з поведiнки обох сестер. З цiеi поведiнки, яка була дуже обережною i все ж безмежно мене засмучувала, чiтко випливало, що я був таким собi одержимим, якого треба радше жалiти, нiж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло. Я вiдчував, що за мене моляться вже iнакше, нiж зазвичай, i вiдчував марнiсть цих молитов. Я часто вiдчував пекуче бажання полегшення, потребу в щирiй сповiдi, i водночас передчував, що нi батьковi, нi матерi розповiсти й по-справжньому все пояснити я не зможу. Я знав, що це буде сприйнято доброзичливо, що мене будуть пильно оберiгати, навiть жалiти, але цiлковито не зрозумiють i на все це подивляться, мов на якусь хибну витiвку, тодi як це – фатум.
Я знаю, хтось не повiрить, що дитина у своi неповнi одинадцять рокiв здатна на такi вiдчуття. Не таким слухачам я розповiдаю свою iсторiю. Я розповiдаю ii тим, хто розумiе людей глибше. Дорослий навчився перетворювати частину своiх почуттiв на думки i, зауваживши вiдсутнiсть цих думок у дитини, часом вважае, що нiяких подiбних переживань у неi просто не iснуе. Однак у моему дорослому життi рiдко траплялися такi глибокi переживання i страждання, як у дитинствi.
Одного разу, коли надворi дощило, мiй мучитель звелiв менi з’явитися на Фортечну площу. І от я стояв i чекав, розгрiбаючи ногами мокре листя каштанiв, яке все ще спадало з чорних промоклих дерев. Грошей я не мав, але взяв iз собою два шматки пирога, аби хоч що-небудь вiддати Кромеру. Я давно звик до того, що маю стояти десь у кутку i чекати його – iнодi дуже довго, i сприймав це так, як людина сприймае щось невiдворотне.
Нарештi Кромер прийшов. Сьогоднi вiн довго не затримався. Тицьнув мене раз-другий пiд ребра, посмiхнувся, узяв запропонованi шматки пирога, навiть дав менi мокру цигарку (од якоi я вiдмовився) i був привiтнiшим, нiж зазвичай.
– Ага, – сказав вiн мимохiдь, – ледве не забув… Наступного разу прихопи з собою свою сестру, оту старшу. Як ii звати?
Я не зрозумiв нiчого, тiльки здивовано витрiщився на нього.
– Ти що, не петраеш, чи що? Ти маеш привести з собою сестру.
– Що ти, Кромере! Я не зможу цього зробити, та й вона не захоче.
Я подумав, що це знову якась каверза, якийсь вибрик. Вiн часто так робив: спочатку вимагав чогось неможливого, наганяв на мене страху, принижував, а тодi починав торгуватися. Я вiдкуповувався вiд нього грiшми чи iще чимось.
Але цього разу вiн навiть не розiзлився на мою вiдмову.
– Ну, отже, малий, – проказав вiн мимохiдь, – подумай про це. Я хотiв би познайомитися з твоею сестрою. Коли якась нагода трапиться. Ти просто вiзьмеш ii з собою на прогулянку, а я потiм приеднаюся. Завтра я тобi свисну, i ми обмiзкуемо це як слiд.
Коли вiн пiшов, я похолов: менi раптом став зрозумiлим сенс його домагань. Я був iще зовсiм зеленцем, але з чуток знав, що коли хлопчаки й дiвчатка стають старшими, вони iнодi проробляють одне з одним щось таке таемниче, якiсь негiднi i забороненi речi. І ось я, виходить, повинен… Мене раптом пройняло: але це жахливо! Я вiдразу вирiшив: не робитиму цього нiзащо.
Що тодi буде i як помститься менi Кромер – про це я навiть i думати не наважувався. Починалися новi моi тортури, попереднiх, виявляеться, було недостатньо…
Невтiшно брiв я через порожню площу, засунувши руки в кишенi. Новi муки, нове рабство…
Тут мене гукнув чийсь бадьорий низький голос. Я злякався i хотiв дременути. Але чиясь рука м’яко лягла менi на плече. Виявилося, це був Макс Демiан.
Я не став опиратися.
– Це ти? – промовив я розгублено. – Ти мене налякав…
Вiн подивився на мене, i його погляд був поглядом цiлком дорослоi, проникливоi людини, яка усвiдомлюе свою перевагу. Ми вже давно не спiлкувалися.
– Менi шкода, – промовив вiн ввiчливо i водночас рiшуче. – Але послухай: не треба так сахатися.
– Ну, з ким не бувае…
– Воно-то так. Але коли ти тремтиш перед кимось, хто тобi не заподiяв нiчого поганого, вiн замислиться про це, його це здивуе i збудить цiкавiсть. Вiн так помiркуе: надто вже хлопець полохливий. Так бувае тiльки тодi, коли хтось чогось дуже боiться. Боягузи завжди полохливi; але боягузом тебе начебто не назвеш, правда? Хоча героем тебе теж не назвеш. Очевидно, е речi, яких ти боiшся. А боятися не потрiбно, нiкого не потрiбно боятися. Адже мене ти не боiшся?
– О нi, анiтрохи.
– Ось бачиш. Але е люди, яких ти боiшся?
– Не знаю… Облиш про це, чого ти мене розпитуеш?
Вiн продовжував iти поруч, i я вiдчував збоку його пильний погляд. Я пришвидшив ходу, збираючись чкурнути.
– Припустiмо, – почав вiн, – що я хочу тобi добра. У будь-якому разi боятися мене тобi не варто. Я хочу провести з тобою один дослiд, це весело i, можливо, навчить тебе дечого дуже корисного. Так от, слухай. Я практикую iнодi вправи, якi називаються читанням думок. У цьому немае нiякого чаклунства, але якщо не знати, як це здiйснити, то воно виглядае дуже незвично. Людей цим можна неабияк здивувати… Ми якось спробуемо це проробити. Так от, я прихильно ставлюся до тебе i хочу довiдатися, що в тебе на душi. Перший крок щодо цього я вже зробив. Я мимохiдь налякав тебе – отже, ти полохливий. Виходить, що е такi речi або люди, яких ти боiшся. Звiдки це йде? Не треба нiкого боятися. Коли ти когось боiшся – це вiдбуваеться тому, що ти дозволив, аби той «хтось» мав над тобою владу. Ти, примiром, вчинив щось негоже, а iнший про це знае i цим користуеться. Зрозумiв? Адже це так?
Я безпорадно поглянув йому в обличчя – воно було серйозним i розумним, як завжди, i щирим теж, але без будь-якоi сентиментальностi. Була в ньому справедливiсть, чи щось на кшталт цього. Я не розумiв, що зi мною вiдбуваеться; вiн стояв передi мною, мов якийсь чарiвник.
– Ти зрозумiв? – запитав вiн iще раз.
Я лиш кивнув, бо не мiг промовити й слова.
– Я ж тобi сказав, це здаеться дивним – як це – читати чиiсь думки? Але все робиться найприроднiше. Я мiг би, примiром, досить точно сказати тобi, що ти подумав про мене, коли я якось розповiв тобi iсторiю Каiна й Авеля. Ну, це загалом iнше. Цiлковито припускаю, що ти мiг бачити мене увi снi. Проте облишмо це. Ти – розумний хлопець, а бiльшiсть такi дурнi. Менi приемно розмовляти з хлопцем, який викликае в мене довiру. Ти ж не заперечуеш?
– О нi. Я тiльки не зовсiм розумiю…
– Продовжимо, однак, наш цiкавий дослiд. Отже, ми з’ясували, що такий-то хлопчик полохливий… Вiн когось боiться… Його з цим «iншим» пов’язуе, ймовiрно, якась таемниця, що його дуже непокоiть… Десь воно так?
Немов увi снi, я скорився його голосу й у вiдповiдь тiльки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чiткiше, нiж я сам?
Демiан мiцно ляснув мене по плечу.
– Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-едине запитання: ти знаеш, як звати того хлоп’яка, який щойно пiшов звiдси?
Я злякався до знемоги, моя таемниця вiд необережного дотику болiсно стиснула груди – iй не хотiлося виходити на свiт Божий.
– Який iще хлоп’як… Нiякого хлоп’яка тут не було…
Вiн засмiявся.
– Ану ж бо кажи! Як його звати?
Я прошепотiв:
