скачать книгу бесплатно
Вiн, здаеться, раптом пошкодував, що сказав зараз так багато, i тому обiрвав свою мову на пiвсловi. Вже тодi я якось iнтуiтивно збагнув, що вiн вiдчував при цьому. Як би послiдовно чи ненароком вiн не викладав того, що спадало йому на думку, вiн терпiти не мiг розмов (як вiн висловився одного разу) «тiльки для балачки». А в менi вiн, окрiм поверховоi цiкавостi, вiдчув присмак гри, задоволення вiд «мудроi балаканини» чи щось на кшталт цього. Одне слово, вiдсутнiсть глибинного iнтересу.
Варто менi було перечитати останнi, написанi мною слова – «глибинний iнтерес», як я раптом згадав iншу сцену, пов’язану з Демiаном, – найяскравiшу з усiх, що я пережив у тi пiдлiтковi часи.
Наближалася конфiрмацiя, i на останнiх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, вiн не шкодував зусиль, i на цих уроках вiдчувалася якась урочистiсть i пiднесення. Однак саме на цих останнiх уроках думки моi були прикутi до iншого – до мого приятеля. З наближенням конфiрмацii, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я нiяк не мiг позбутися думки про те, що для мене цiннiсть цих майже пiврiчних занять полягала не в тому, до чого ми тодi дослухалися, а в близькостi i впливовi Демiана. Я був готовий прилучитись тепер не до таiнств церкви, а кудись далi – «до ордену думки й особистостi», який мав би десь iснувати на землi i «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля.
Я намагався вiдiгнати цю думку – менi, ясна рiч, хотiлося пройти конфiрмацiю з усiею урочистiстю, з певною гiднiстю (попри те, що таке не надто поеднувалося з моiми новими думками). Прагнення це не покидало мене i поступово злилося в менi з жаданням церковного свята, яке повинно було невдовзi вiдбутися. Я вже почав вiдзначати його не так, як iншi, – воно мало вiдкрити для мене водночас i той свiт iдей, який сповiдував Демiан.
Це вiдбувалося саме перед уроком священика в тi днi, коли я знову жваво дискутував з ним. Мiй приятель був стриманий i явно не радiв моiм промовам, якi були, мабуть, досить розсудливi й самовпевненi не по роках.
– Ми надто багато говоримо, – промовив вiн iз незвичною серйознiстю. – Розумнi балачки нiчого не вартi, абсолютно нiчого. Одне запам’ятай: тiкати вiд самого себе – грiх. Але треба вмiти й повнiстю закриватися в собi, мов черепаха.
Одразу пiсля цiеi розмови ми увiйшли до класу. Розпочався урок. Я намагався уважно слухати, i Демiан в цьому менi не заважав. Через деякий час я став вiдчувати з того боку, де вiн сидiв бiля мене, щось дивне – якусь порожнечу чи прохолоду, щось подiбне, немовби його мiсце якось несподiвано спорожнiло. Коли це вiдчуття стало тиснути на мене, я обернувся.
Я побачив, що мiй приятель сидить, випроставшись i в статичнiй позi, як зазвичай. Однак вигляд у нього був зовсiм не такий, як завжди, i вiд нього щось нiби струмувало, щось таке огортало його, чого я не розумiв. Вiн не заплющив очi, вони були вiдкритi. Однак не бачили нiчого, а застигли i були зверненi всередину або кудись удалечiнь. Вiн сидiв цiлком незворушно, здавалося, що вiн навiть не дихав. Його вуста були мовби вирiзьбленi з дерева чи каменю. Обличчя було блiде, рiвномiрно-тьмяне, мов мармур, а найживiше в ньому було каштанове волосся. Його руки лежали перед ним на партi – нерухомi й блiдi, немов нiмi предмети, немов камiння чи плоди, але не млявi, а нiби твердi, мiцнi оболонки якогось прихованого могутнього життя.
Вiд цього видовища я аж здригнувся. «Вiн мертвий!» – подумав я i мало не промовив це вголос. Але я знав, що вiн не мертвий. Я довго не мiг вiдiрвати погляду вiд його обличчя, вiд цiеi блiдоi кам’яноi маски, i вiдчував – це i е iстинний Демiан! Той, яким вiн бував зазвичай, коли ходив зi мною i розмовляв, – то був лише наполовину Демiан – то був хтось, хто тимчасово грав якусь роль, пристосовувався, чемно пiдiгрував. А в справжнього Демiана вигляд був саме такий – кам’яний, древнiй, твариноподiбний, дивовижний i холодний, мертвий i внутрiшньо сповнений неймовiрного життя. А довкола нього – ця тиха порожнеча, цей етер, цей зоряний простiр, ця самотинна смерть!
Тремтячи, я вiдчував, що зараз вiн цiлковито поринув у себе. Я ще нiколи не був таким самотнiм. Попри його фiзичну присутнiсть, я не був поряд iз ним – вiн був недосяжний для мене, вiн був так далеко вiд мене, немовби я знаходився десь на найвiддаленiшому у свiтi островi.
Я не мiг зрозумiти: як цього нiхто, крiм мене, не помiчае? Всi мали би дивитися сюди, широко розплющивши очi! Але нiхто не звертав нiякоi уваги. Вiн сидiв незворушно, мов статуя, мов якийсь iдол. На його чоло сiла муха, повiльно поповзла на нiс i вуста – вiн навiть не здригнувся.
Де, де вiн був тепер? Про що думав, що вiдчував? Вiн був десь на небi чи десь у пеклi?
Я не мiг запитати його про це. В кiнцi уроку я побачив, що вiн знову живий i дихае, а коли його погляд зустрiвся з моiм, вiн, Демiан, був таким самим, як i ранiше. Звiдки вiн повернувся? Де вiн був? На вигляд вiн здавався втомленим. На його обличчi знову заграв рум’янець, руки почали рухатися, але його каштанове волосся зараз не блищало i мовби зблякло.
Кiлька наступних днiв я неодноразово проробляв у себе в спальнi нову вправу: сiдав на стiлець, випрямивши спину, мiцно заплющував очi, перебуваючи у повнiй нерухомостi, i чекав, чи довго я так витримаю i що при цьому вiдчуватиму. Але я лише втомлювався, i в мене починали страшенно свербiти повiки.
Невдовзi пiсля цього вiдбулася конфiрмацiя, вiд якоi в мене не залишилося жодних пам’ятних спогадiв.
Але тепер усе стало iншим. Мое дитинство вже вiддалилося. Батьки поглядали на мене якось заклопотано. Моi сестри стали менi цiлковито чужими. Протверезiння знецiнило i знебарвило звичнi для мене почуття i радощi, сад уже не пахнув, лiс не приваблював, свiт довкола мене був схожий на ярмарок зужитих речей – вiн був прiсний i нецiкавий, книги були просто папером, а музика – шумом. Так з осiннього дерева спадае листя, воно цього не вiдчувае, з гiлок стiкае дощ, iх освiтлюе сонце, або осiдае паморозь, а життя в ньому поволi завмирае, вiдходить кудись углиб. Воно не вмирае повнiстю. Воно вичiкуе.
Було вирiшено, що пiсля вакацiй я переiду до iншоi школи, вперше – оддалiк вiд дому. Мати часом пiдходила до мене з особливою нiжнiстю, заздалегiдь прощаючись, намагаючись перелити в мое серце свою любов, вичарувати тугу за домом i його незабутнiсть. Демiан поiхав. Я залишився самотнiй.
Роздiл четвертий
Беатрiче
Так i не побачившись зi своiм приятелем, я в кiнцi вакацiй виiхав до Шт. Моi батьки вирушили разом зi мною, щоби дбайливо передати мене пiд опiку одному гiмназiйному вчителю в пансiонi для хлопчикiв. Вони б зацiпенiли вiд жаху, якби тiльки знали, в якi умови мене запхнули.
Їх усе ще непокоiло питання, чи вийде з мене колись порядний син i корисний громадянин, а чи моя природа потягне мене кудись на манiвцi. Моя остання спроба почуватися щасливим пiд покровом рiдноi домiвки i ii затишку тривала досить довго, iнколи вона хиталася i врештi-решт цiлковито провалилася.
Дивна порожнеча i самотнiсть, яку я вперше вiдчув пiд час вакацiй, що розпочалися пiсля конфiрмацii, минали не так швидко. Прощання з рiдними мiсцями далося менi напрочуд легко, менi було навiть соромно за те, що я не дуже сумую, сестри часом плакали без причини, а я так не вмiв. Я дивувався сам собi. Я завжди був сердечним i, по сутi, доволi добрим. Тепер я цiлковито змiнився. Я виявляв повну байдужiсть до зовнiшнього свiту й цiлими днями був зайнятий тим, що прислухався до себе, до заборонених i темних потокiв, якi таемно вирували в менi. Я дуже швидко вирiс за останнi пiвроку i виглядав довготелесим, худим i незграбним пiдлiтком. У менi нiчого не залишилося вiд милоi дитинностi, я сам вiдчував, що такого мене любити неможливо, i сам також аж нiяк не любив самого себе. За Максом Демiаном я часто дуже сумував; але нерiдко я й ненавидiв його, звинувачуючи у змiзернiлостi мого життя, котру я сприймав як якусь мерзенну хворобу, що спiткала мене.
У нашому шкiльному пансiонi мене спочатку не сприймали й не поважали. Спершу з мене кепкували, а потiм стали уникати, вбачаючи в менi якогось вiдлюдника, неприемного дивака. Я подобався собi в цiй ролi i навiть дещо перегравав, озлоблюючись у своiй самотностi, яка зовнi незмiнно скидалася на горде презирство до свiту, хоча я потай часто страждав вiд виснажливих нападiв зневiри i вiдчаю. У школi я мав поповнювати знання, накопиченi ще вдома. Оскiльки ж цей клас трохи вiдставав вiд мого попереднього, то я звик поглядати на своiх ровесникiв зверхньо, як на дiтлахiв.
Отак все й тривало – рiк чи, може, й довше. Першi поiздки додому на вакацii теж не приносили нiчого нового, тому я з радiстю повертався назад.
Був початок листопада. Я звик за будь-якоi погоди ходити на прогулянки, пiд час яких часто вiдчував гiрке умиротворення, сповнене суму, презирства до свiту i презирства до себе. Отак я й блукав якогось вечора у вологих туманних сутiнках околицями мiста. Широка алея громадського парку була цiлковито безлюдна i манила до себе. Дорога була густо засипана опалим листям, яке я ворушив ногами з якимось похмурим азартом; пахло гiркуватою вiльгiстю; далекi дерева виступали з туману велетенськими каламутними тiнями.
У кiнцi алеi я нерiшуче зупинився, поглядаючи на почорнiле листя i жадiбно вдихаючи вологий запах старiння i вмирання, на який в менi щось суголосно озивалося. О, яким прiсним на смак було життя…
З бiчноi дорiжки наближався якийсь чоловiк у розстебнутому плащi зi стоячим комiром. Я хотiв пройти далi, не зважаючи на нього, але тут вiн гукнув:
– Гей, Сiнклере!
Коли вiн пiдiйшов ближче, я розгледiв його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансiону. Я завжди був радий бачити його i не мав нiчого проти, окрiм того, що вiн тримався зi мною, як з усiма молодшими, – iронiчно-поблажливо. Вiн мав славу силача, про нього мiж гiмназистами ходило багато плiток. Подейкували, що навiть директор нашого пансiону його побоюеться.
– Ти що тут робиш? – вигукнув вiн таким тоном, який бувае у старших, коли вони часом опускалися до когось iз нас. – Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуеш вiршi!
– І гадки не мав, – рiзко вiдповiв я.
Вiн засмiявся, пiшов поруч зi мною i став говорити приязно, вiд чого я вже давно вiдвик.
– Ти не повинен боятися, Сiнклере, що хтось чогось не розумiе. Тут i справдi находить щось таке, коли ось так увечерi блукаеш в туманi, сповнений осiннiх думок, то хочеться писати вiршi, я це вже знаю по собi. Про згасання природи, звiсно, i проминулу юнiсть, що нагадуе ii. Почитай Генрiха Гейне.
– Я не такий сентиментальний, – вiдказав я, захищаючись.
– Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось iншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотнiй. Чи у тебе нема бажання? Я не хотiв би виступати в ролi спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком».
