скачать книгу бесплатно
Билицi та вигадки нашого футболу
Георгiй Юхимович Кузьмiн
Заслуженому журналiсту Украiни Георгiю Кузьмiну пощастило спiлкуватися не з однiею збiрною футбольних знаменитостей, починаючи вiд Антона Ідзковського, Миколи Старостiна, Костянтина Щегоцького, Олександра Пономарьова, Льва Яшина, Вiктора Маслова, Гавриiла Качалiна, Юрiя Войнова, Михайла Комана, Олега Макарова, Слави Метревелi, Микити Симоняна, Валерiя Лобановського, Олега Базилевича, Володимира Маслаченко, Йожефа Сабо, Андрiя Бiби, Анатолiя Бишовця, включаючи всiх володарiв Кубка кубкiв 1975 i 1986 рокiв на чолi з Олегом Блохiним, а також Андрiя Шевченка, Франца Беккенбауера, Сесара Луiса Меноттi, Лотара Маттеуса, П'ерлуiджi Коллiну, Оттмара Хiтцфельда, бути свiдком безлiчi матчiв, турнiрiв, дивовижних подiй у кромки поля i за його лаштунками.
Пiсля книг «Бум навколо м'яча» i «Динамо Киiв-60» (у спiвавторствi з Дмитром Александренко) майже два десятилiття у Георгiя Юхимовича Кузьмiна, багаторiчного шеф-редактора газети «Киiвськi Вiдомостi», пiшло на те, щоб розповiсти про всi «Билицi та вигадки нашого футболу».
Георгiй Кузьмiн
Билицi та вигадки нашого футболу
Англii i Мар'янi КУЗЬМІНИМ
Бачити, та все ж не вiрити – перша чеснота того, хто пiзнае; видимiсть – найбiльший його спокусник.
Фрiдрiх НІЦШЕ
Вiд автора
Вдячний видавництву «Фолiо» i письменнику Юрiю Рогозi за те, що повiрили в мiй проект i допомогли його здiйснити.
Дякую моiм друзям журналiстам Юрiю Корзаченку i Юхиму Шаiнському за велику допомогу в пiдготовцi матерiалiв, зокрема фоторепродукцiй, для цiеi книги.
Я навряд чи впорався б iз завданням без багаторiчноi моральноi i технiчноi пiдтримки моiх вiрних соратникiв Лариси Осадченко, Тетяни Черкашиноi, В'ячеслава Ворони, Вiктора Гончаренка, Олександра Лук'яненка, Станiслава Рожка, Василя Трифонова.
І, звичайно, низький уклiн дружинi Анелii i дочцi Мар'янi, iх любов, самовiдданiсть i терпiння, як завжди, виручали в найважчi хвилини.
Киiв, грудень 2009 р.
Удар вiд ворiт
Юрист, колишнiй заступник голови Служби безпеки Украiни, генерал-лейтенант Володимир Пристайко надав неоцiненну послугу iсторикам, уболiвальникам, усiм, хто жваво цiкавиться минулим нашого футболу. Пiд завiсу чекiстськоi кар'ери вiн скористався своiм високим службовим положенням на благо – вiдкрив свiтовi архiвнi документи, ранiше недоступнi iншим дослiдникам.
Можливо, Пристайко виконав негласну вказiвку вищого начальства у зв'язку з настанням iнших часiв, розповсюдженням iнших iдеологiй. А може, перемогла дослiдницька жилка Володимира Іллiча, ученого, що прагнув наблизитися до iстини. Спонукальнi мотиви не важливi. Головне – результат. Генераловi Пристайку вдалося заповнити немало прогалин, скоротити кiлькiсть спiрних трактувань подiй навколо «Матчу смертi».
Ця трагiчна iсторiя зацiкавила мене ще в отроцтвi й не вiдпускала все журналiстське життя. У радянських сiмдесятих до найтаемнiшоi сторiнки киiвського футболу навiть пiдступитися не давали. Приятель i колега Арнольд Мельник, нащадок учасника подiй-42 Михайла Мельника, всiляко пiдтримував мiй iнтерес до забороненоi теми. Працюючи в газетi «Правда Украiни», Арнольд, або просто Нуль, використовував неформальнi приятельскi зв'язки, щоб допомогти менi проникнути до партiйного архiву.
Генерал-лейтенант Володимир ПРИСТАЙКО (справа) i Георгiй КУЗЬМІН вiдразу пiсля закiнчення футбольноi зустрiчi украiнських i нiмецьких журналiстiв, присвяченоi пам'ятi учасникiв так званого «матчу смертi» на тому ж таки киiвському стадiонi «Старт». Травень 2006 року.
Марно. Лiд рушив за часiв перебудови. Тодi з'явився доступ до газет перiоду окупацii Киева. А головне – перестали, нарештi, зберiгати обiтницю мовчання деякi зi свiдкiв тих неоднозначних подiй. Утiм, я спробував копнути глибше. Для повноти картини – вiдштовхнутися вiд витокiв появи нашоi улюбленоi гри в Киевi i простежити за польотом шкiряного м'яча, поки вiн не затрепетав у сiтцi фатальних сорокових. Без вiдступiв i перескокiв в нашi днi не обiйшлося. Благо, iсторичнi хронiки, уснi розповiдi i мемуари дозволяли спрямувати авторську фантазiю в русло реальностi.
До лiта 1992 року перший варiант книги був готовий. Сам видати я ii не змiг. Спонсорiв не знайшов. Гiркий осад залишили байдужiсть i недалекогляднiсть бiзнесменiв, що опiкали тодi киiвське «Динамо». Мова йшла не тiльки про сенсацiйне для тiеi пори спростування непорушного мiфу. Я вважав i вважаю так i досi: зрозумiти суть подiй часiв окупацii неможливо без детального розгляду пiд мiкроскопом i в телескоп усiеi iсторii виникнення i розвитку вiтчизняного футболу XX столiття, без спроби умоглядно вдихнути атмосферу, в якiй жили, любили i служили пiонери зелених полiв…
Менi пощастило вирости в середовищi завзятих уболiвальникiв. На вулицi, як i всiх хлопцiв п'ятдесятих, мене чекав кирзовий м'яч. Удома i в гостях, на заздрiсть однолiткам, суцiльнi розмови про футбол. Вiд серйозних дослiджень, iсторичних екскурсiв до кумедних iсторiй. Найближчий батькiв друг, нападник знаменитоi одеськоi футбольноi команди «Сiчневець» i суддя всесоюзноi категорii Микола Кривченя, як i чоловiк маминоi сестри дядько Котик, змалечку лiпили з мене футболомана. Дядько Котик тягав мене на всi матчi динамiвцiв, розповiдав байки про майстрiв, яких я не встиг побачити в грi. Іронiчний розповiдач i тонкий знавець усього, що стосувалося футболу, Микола Кривченя шлiфував цi вiдомостi, доводячи iх до блиску. З мозаiки iх знань i переваг я складав свiй футбольний узор.
Микола Васильович залишив щоденник, записи i рiдкiснi документи пiсляреволюцiйних i довоенних часiв. Мова в них йшла переважно про становлення одеського футболу. На берегах Чорного моря в 1920-х у командi «Сiчневець» розцвiла плеяда братiв Кривчень, найзнаменитiший з яких – Олексiй – дивовижно спiвав i став згодом народним артистом СРСР, солiстом Великого театру, де в 1950—1960-х разом iз Рейзеном i Петровим виконував усi басовi партii. Але i про киiвськi подii трохи пiзнiшоi пори було викладено на паперi i повiдано менi теж немало.
Микола Васильович тiсно спiлкувався з Щегоцьким, Махинею, Балакiним, Свиридовським, Мироновим, Волковим, Ідзковським, iншими футбольними «зубрами» Киева. Вiн був членом республiканськоi колегii суддiв, засiдань якоi не пропускав. Усе це зробило дядька Колю, як я звик його називати, одним iз джерел майбутньоi оповiдi. Джерелом незамiнним, оскiльки Кривченя чимало рокiв працював головним iнженером киiвського хлiбозаводу № 1 i, природно, знав колегу Йосипа Кордика, що зiграв помiтну роль у долi цiлоi групи майстрiв футболу, що залишилися в окупованому Киевi. Чудово пам'ятала Кордика i моя мама, Ольга Сергiiвна, яка працювала напередоднi вiйни i пiсля повернення з евакуацii iнспектором з якостi товарiв хлiбопекарськоi промисловостi.
Такi життевi хитросплетiння розпалили мiй iнтерес до «Матчу смертi». Я забажав стати футбольним журналiстом.
Далi – бiльше. Поступивши на вечiрне вiддiлення фiлфаку Киiвського педiнституту iменi Горького, я опублiкував декiлька замiток в «Спортивнiй газетi» i на безмiрне свое щастя потрапив туди на роботу як кур'ер. А через рiк уже числився у вiддiлi футболу.
У нашу вузеньку кiмнату на другому поверсi Великоi Пiдвальноi № 36 любив заглянути на вогник Костянтин Васильович Щегоцький, що мешкав неподалiк, – провiдний форвард i капiтан довоенного киiвського «Динамо». Його ми слухали, роззявивши роти. Одного разу в 1970-му щуплий Щегоцький зiткнувся в редакцiйному коридорi з широкоплечим рудоволосим хлопчиною (рот до вух, обличчя у вiспинах i веснянках), церемонно розкланявся з ним, а нам кинув:
– Хутчiше за тим хлопцем, берiть у нього iнтерв'ю. Це ж майбутнiй киiвський Пеле, якщо не знаете.
Ми не знали. Але здогадувалися, що рудоволосий центр нападу на прiзвище Блохiн, який тiльки-но повернувся з першоi зарубiжноi поiздки у складi юнацькоi збiрноi СРСР, шитий не ликом, а вельми мiцними нитками, якими ранiше зшивали шкiряну оболонку футбольних камер. Вiщун Щегоцький, як завжди в зрiлi роки, мав рацiю. Блохiн в перекладi на португальську незабаром зазвучав серед радянських уболiвальникiв, як Пеле, киiвський, украiнський, всесоюзний Едсон Арантес до Насiменто…
Тинятися довгими редакцiйними коридорами, де ми i в настiльний тенiс умудрялися грати, i до новеньких спiвробiтниць залицятися, було весело i повчально. Скiльки вiдомих осiб траплялися назустрiч! Акопов i Подольський, Колчинський i Людмирський, Теппер-молодший i Ошенков-старший, Мурашов i Щанов, Виставкiн i Денисенко – всiх не перерахуеш, хоча треба було б.
У жовтнi 1967 року, напередоднi першого домашнього матчу киян в Кубку чемпiонiв, головний редактор Всеволод Дмитрук доручив менi взяти iнтерв'ю у майстра iнструментального цеху з Бердянська Євгена Головашова. Гiсть жадав потрапити на iсторичний поединок динамiвцiв з шотландським «Селтiком» i пропонував навзамiн унiкальний документ – квиток, датований 22 червня 1941 року, на матч – вiдкриття нового киiвського стадiону iменi Микити Хрущова, що так i не вiдбувся, мiж господарями i московською командою ЦДКА.
Докладнiше я розповiм про це в роздiлi, присвяченому стадiонам столицi Украiни. Зараз же згадую про iсторiю з квитком як про одну з гирок на вагах сумнiвiв: чи занурюватися в пучину незвiданого заради тодi абсолютно непередбачуваного кiнцевого результату, та ще при мовчазному несхваленнi мудрого головреда… Знайомство в ложi преси матчу «Динамо» – «Селтiк» з цiлим сузiр'ям корифеiв футбольноi журналiстики Радянського Союзу – Юрiем Ваньятом, Львом Фiлатовим, Олександром Вiттенбергом, Борисом Федосовим спрацювало катапультою: занурюватися!
І початковий удар по м'ячу, вже з центру поля, був нанесений пiд новий, 1968 рiк, коли за завданням Бориса Федосова я написав у «Вiстях» нотатку, присвячену 60-лiттю Антона Леонардовича Ідзковського, «воротаря республiки». Так я познайомився з iще однiею легендарною особою нашого футболу.
Збiр розрiзнених, суперечливих, фактiв розтягнувся, через цензурнi причини, на чверть столiття. Лiтом 1992 року все було готово для прориву блокади мовчання про дiйснi подii навколо так званого «Матчу смертi». Вiдсутнiсть книговидавця посилювалася ще i протидiею людей сталiнського мислення, що не втратили впливу. Вони не бажали розвiнчувати мiф, про який стiльки всього знято, складено, написано, на фальшивих конструкцiях якого стiльки побудовано, i вiдкрито говорили менi про це.
Сьогоднi, з висоти свого вiку, я теж вважаю, що радикально руйнувати «небилицю-42» не варто. Хай ця легенда залишиться прекрасною казкою для наших онукiв i правнукiв про футболiстiв, що здiйснили спортивний подвиг в атмосферi тотального страху i навислоi над ними небезпеки. Головне – вiдокремити зерна вiд плевел, зняти iдеологiчний накип неправди. А такi спроби робляться. І добросовiснi, здавалося б, автори, закликаючи до гуманiзму, силкуються протягнути в рятiвники спортсменiв окупованого Киева Георгiя Швецова та iнших свiдомих перевертнiв.
А коли доморощенi гуманiсти тягнуться до захiдних зразкiв, то вже там i поготiв у нескороминущiй модi – терпимiсть до будь-яких нацiональних груп, толерантнiсть i, як писав Василь Аксьонов, навiть грацiя в мiжнацiональних вiдносинах. Швецов же нiколи не приховував, що дiлить киян на своiх в дошку i чужих, удачливiших при Радах, нiж вiн, Жорка-Паровоз, на «чистих» украiнцiв i «нечистих». Отже, облиште, панове заступники! Благими намiрами Швецова, його подiльникiв була вимощена дорога до Бабиного Яру i для Трусевича, Клименка, Кузьменка, i для першого адмiнiстратора киiвського «Динамо» Лазаря Когена, i для тисяч iнших нi в чому не повинних жертв фашизму.
Тодi, в 1992-му, я почав пiдозрювати, що пробити серйозний пролом в закостенiлiй версii подiй «Матчу смертi» не вдасться. Виручив Вiктор Нiкiпелов. Товариш по службi Арнольда Мельника, що виiхав на той час до США, Нiкiпелов редагував один з перших в Украiнi вiльних вiд оков минулого тижневик «Киiвськi новини». Завзятий уболiвальник, Вiктор з подачi гуру спортивноi журналiстики нашоi краiни Валерiя Мирського дав добро на публiкацiю, за що я iм щиро вдячний.
Так у вереснi—груднi 1992 року в тринадцяти числах пiдряд побачив свiт газетний, значно скорочений варiант. Вiнчало публiкацiю одкровення про всi матчi динамiвцiв пiд прапором «Старту», про обстановку (за розповiдями очевидцiв, що розiмкнули вуста), що панувала в окупованому Киевi…
Пiзнiше я навiть порадiв, що не опублiкував книгу окремим виданням. Дуже багато нез'ясованих моментiв залишалося, дуже багато зберiгалося суперечностей у свiдченнях свiдкiв i в доступних тодi документах.
Архiвнi дослiдження генерала Держбезпеки Володимира Пристайки, величезна дослiдницька робота киiвського статистика Анатолiя Коломийця i його московського колеги Акселя Вартаняна, уточнення i доповнення, якi вдалося зробити менi, – все це допомогло вiдповiсти на багато таемниць, окрiм, мабуть, однiеi…
Тепер я маю право запропонувати читачевi свою версiю бувальщини i небилиць нашого футболу XX столiття.
Інтродукцiя
У Киевi теплiнь. Пiсля березневих завiрюх за десять днiв розпустилися верби. Квiтневий полудень. Вулиця Прорiзна, тодi ще Свердлова. Плюс двадцять п'ять. З напiвтемряви магазинноi пiдсобки, де приймають на комiсiю антикварiат, прозирае торговий зал. За його вiтриною блищить весною вулиця з квапливими перехожими, газуючими авто i п'яним громадянином, що обiймае дерево. Вродлива мама котить коляску, примовляючи з щасливою усмiшкою на обличчi:
– Не треба, Ванечко. Тише, мiй солодкий!
На iншiй сторонi Прорiзноi – фотоателье. Крiзь чисто вимитi стекла закладу iз сторiчною iсторiею виднiе товстий фотограф у малиновiй сорочцi i пiдтяжках. Вiн пам'ятае наших батькiв молодими i такими ж прекрасними, як Киiв в описуваний день за тиждень до атомноi катастрофи… І вже зовсiм на задньому планi, в глибинi залитоi свiтлом студii, позуе черговий клiент. Вимучена усмiшка. Секундна пауза. Вас знято. Хто наступний?
…У приймальнi антикварного магазину на комiсiю наступною виявляеться вельми немолода панi з дивовижною срiбною дрiбничкою, що нагадуе маленький самовар. На ii почорнiлiй вiд часу поверхнi можна розiбрати напис: «Кубокъ Павла Карловича Вешке для господь спортсмъновъ. Кiевъ. Август 1911 года».
Погляд крiзь вiкна, погляд крiзь роки. Ось-ось вибухне Чорнобиль. Зникне в чиемусь сервантi старий приз i тут же виникне iнший – Кубок кубкiв з футболу. Адреса у нього буде знайомою: Киiв, для панiв спортсменiв. Тiльки три чвертi столiття опiсля…
Вiдлуння-1911
Жiнки Ісландii отримали виборче право.
Магометани, що живуть у Киевi, звернулися до мiнiстра внутрiшнiх справ з клопотанням про дозвiл штатному вiйськовому муллi Киiвського вiйськового округу Ю. Алiмову сумiщати зазначену посаду з посадою мулли магометанського приходу.
У прусському сеймi прийнятий бiльшiстю голосiв законопроект про спалювання трупiв.
У Киевi працюе школа нянь. Школа мае на метi давати педагогiчну пiдготовку няням i вихователькам дитячих садкiв.
22 серпня з картинноi галереi в Луврi вкрадена «Джоконда», шедевр Леонардо да Вiнчi.
Помер Конрад Кох, засновник першоi в Нiмеччинi футбольноi школи (Брауншвейг, 1872 рiк).
У киiвському цирку виступае людиноподiбна мавпа Морiц, що наочно пiдтверджуе теорiю Дарвiна. Маленького зросту, в европейському одязi, з модною зачiскою, мавпа обiдае за столом, чудово вправляеться ножем i виделкою, п'е вино, палить.
Вiдомий польський письменник Генрiк Сенкевич пiд час полювання на фазана був поранений своiми друзями-мисливцями.
На спектакль до киiвського мiського театру з'явилася панi, що надягла, згiдно з останньою модою, спiдницю-шаровари. У антрактi за панi стежив натовп глядачiв. Говорять, що в Одесi подiбна новацiя вже ввiйшла до ужитку.
У Китаi вiдмiняеться вимога обов'язкового носiння кiсок i оголошуеться про реформу календаря.
У Купецькому зiбраннi вiдбувся концерт видатного пiанiста, вiртуоза, тонкого музиканта Сергiя Рахманiнова. Киiвськi цiнителi прекрасного аплодували маестро стоячи.
Норвежець Роальд Амундсен досягае Пiвденного полюса.
«Змова» на балу
Новий, 1911 рiк видався в Киевi холодним i безснiжним. За два днi до його настання, 30 грудня на Великiй Василькiвськiй через обмерзання рейок зiткнулися чотири трамвайнi вагони. Були постраждалi. Професоровi Волковичу довелося багато оперувати. Вiн дуже втомився. Але свята не обiцяли благословенноi самоти. На Богоявления випав снiг. Дiти хотiли покататися на санях, запряжених рисаками, або в «Шато-де-Флер», де пан Кульчицький влаштовував карнавал на льоду. Микола Борисович Делоне запрошував на бал, органiзований Киiвським товариством повiтроплавцiв у залах нового примiщення мiськоi бiблiотеки. А вдячнi пацiенти – Самсон Іванович Торський з дружиною – кликали, як завжди, на рiздвянi млинцi в «Гранд-готель».
Ухвалили наступне. Дiти з прислугою вiдправляться на ковзанку, а Микола Маркович з Мелитиною Ісидорiвною вiзьмуть ложу на свято повiтроплавцiв, пожертвувавши таким чином 25 рублiв на будiвництво аеростата «Киiв».
…Авiатори розстаралися на славу. Грандiозний бал вiнчався концертом, в якому брали участь спiваки, танцюристи, три оркестри i Микола Карпович Садовський зi своею трупою. Зали були декорованi живими квiтами. На спецiальних постаментах демонструвалися бiплан Сiкорського, моноплани Ільницького i Билинкiна. Члени товариства i гостi вшановували професора Делоне, одного з пiонерiв повiтроплавання в Росii, творця першого балансирного планера-бiплана, на якому сам Микола Борисович зробив декiлька показових польотiв весною 1909 року.
Потiм пили шампанське i згадували всяку всячину. Торський, що встиг з «Гранд-готелю» до десерту, божився, що така ж холодна зима, але зi снiгопадами i занесеннями стояла в сiчнi 1900 року, коли травма чотирирiчного сина Бориса привела на смерть перелякану сiм'ю до полiклiнiки професора Волковича на Караваевську. Торський присягався, що на Великiй Василькiвськiй сани трохи не наскочили на чималого зайця, за яким гнався натовп двiрникiв.
– Небилиця, – недовiрливо знизав плечима доцент Тананаев, молодий колега Делоне по Полiтехнiчному iнституту. – Заець у центрi мiста. Як вам це подобаеться, панове?
Торський зiбрався було заперечити надвiрному радниковi. Проте не встиг. Його несподiвано пiдтримав найтитулованiший з професорськоi плеяди хiмiкiв Полiтехнiчного iнституту, що зберiгав до певного часу мовчання, Володимир Олександрович Плотников.
– Достеменно так. Колись я читав про цей казус в «Кияниновi».
Удячний Торський спробував навернути Плотникова до розмови на тему, що хвилювала його.
– Як вашi новацii, вельмишановний Володимире Олександровичу? Син Борька, хоч ще молодик, рветься у ваш спортивний гурток. З весни до осiнньоi сльоти ганяе в Пушкiнському саду м'яч з чехами i друзями-гiмназистами. Але в парк вашого iнституту на футбольний майданчик iх не пускають. Може, допоможете, шановний?
Плотников не поспiшав з вiдповiддю. За п'ять рокiв спортивний гурток полiтехнiчного, створений ним спiльно з Делоне i Тананаевим, перетворився на справжнiй клуб, куди студентiв приймали виключно за протекцiею. Осiб молодше вiсiмнадцяти до занять не допускали, про що професор нагадав Торському. Втiм, обидва чудово знали: з 1907 року, коли в парку обладнали лисий майданчик тридцять на сорок п'ять сажнiв з воротами без сiтки, вiдбою вiд охочих змагатися на «справжньому» полi не було.
До полiтехнiкiв у гостi зачастили нiмцi на чолi з братами Вешке; iнженери-чехи з сусiднього заводу Гретера i Крiванека – члени сокольського товариства «Пiвдень»; пiдтягнутi хлопцi з гуртка «Спорт», органiзованого поборником новоi системи фiзичних вправ Олександром Костянтиновичем Анохiним; поляки – учнi гiмнаста Вiтольда Болеславовича Камiнського; ну i, звичайно ж, гiмназисти, що добиралися з мiста на конках або залiзницею.
Окрiм господарiв, тон у грi задавали найдосвiдченiшi чехи, якi завдяки зусиллям Вацлава (Вiктора) Кашпара ще весною 1900 року провели бiля сирецького iподрому першу показову гру в ножний м'яч, що сподобалася очевидцям, серед яких, на щастя, опинився професор Плотников.
Саме на рiздвяному балу авiаторiв 1911 року Володимир Олександрович запросив Торського й iнших шанувальникiв нового киiвського захоплення до бесiди зi своiми колегами-однодумцями.
Чеська команда «Славiя» – багаторазовий чемпiон дореволюцiйного Киева. Фото 1914 року. Крайнiй справа в другому ряду в модерному капелюсi горщиком Вiктор (Вацлав) КАШПАР.
– Саме про футбол я i хотiв поговорити з вами, панове. Авiатор Уточкiн ще восени хвалився Миколi Борисовичу Делоне, що одесити створюють у себе футбольну лiгу i вже зiбрали на це грошi. Нам вiдставати не слiд. Доведеться розщедрюватися самим, бо у Мiськоi думи немае коштiв i для фундаментальнiших акцiй. Купецький староста Микола Іванович Чоколов зiзнався по секрету, що серед купцiв знову пустили шапку по колу – батьки мiста бояться не встигнути з реконструкцiею електроосвiтлення до приiзду до Киева государя iмператора на церемонiю вiдкриття пам'ятника Олександру II. Отже, пропоную скинутися. Нашим футболiстам-полiтехнiкам уже недостатньо товариських поединкiв. Вони рвуться до турнiрних баталiй. Та й чехи мають намiр довести, що вони не тiльки першi, але й кращi.
Плотников знав, з ким затiвати розмову. Професор Волкович мав велику практику серед знатi, сам був великим домовласником. Викладач природознавства в Киiвському реальному училищi Торський теж не бiдував, вiн був власником кiлькох доходних будинкiв у Косогiрному провулку на Лук'янiвцi. А головне, обидва вважалися прихильниками новоi гри i заохотили до неi синiв.
Висловив солiдарнiсть почину Делоне i Тананаев. Так виник пiдготовчий комiтет. Особливо енергiйно впрiгся до працi Микола Олександрович Тананаев, наймолодший iз футбольних «змовникiв», пiвзахисник полiтехнiкiв. Уже через тиждень пiсля балу повiтроплавцiв вiн на бенкетi на честь дня народження нiмецького iмператора Вiльгельма, даному в «Гранд-готелi» нiмецьким консулом в Киевi Герiнгом, заручився пiдтримкою батька чотирьох братiв Вешке – рiзнопланових спортсменiв: Олександра, Макса, Павла i Карла – Павла-Юлiуса Вешке, якого в Росii величали Павлом Карловичем. Багатий киiвський торговець, Вешке-старший з незапам'ятних часiв збирав публiкацii про всi iгри в м'яч. Нiмець пообiцяв Тананаеву пожертвувати панам спортсменам кубок з фамiльного срiбла.
Пiд час бенкету на честь нiмецького iмператора гостей фотографував наймоднiший киiвський майстер Олександр Михайлович Губчевський. Його ателье на вулицi Прорiзнiй, 23 вважалося популярним мiсцем у киян. Олександр Михайлович разом з нiмцем Гудшоном, що виготовляв багетнi рами, створив фiрму «Гудшон i Губчевський», чим дуже збентежив конкурентiв. Губчевський обожнював рекламу, iнстинктивно вiдчував, що за нею майбутне. І хоча поняття не мав про нову гру, негайно пожертвував пiвсотенну асигнацiю у фонд майбутньоi лiги. Вiн також пообiцяв Тананаеву, що безкоштовно вiдобразить на дагеротипi першу команду-переможницю.
Затiвники лiги легко змовилися i з Вацлавом Кашпаром, що вiдкрив на зорi XX столiття футбол для киян. За минулi роки Кашпар роздобрiв i полисiв, але ентузiазму не розгубив i першого захоплення не зрадив. Залишивши службу на заводi Гретера i Крiванека, вiн створив з компаньйоном пiдприемство, що виготовляло гiмнастичне устаткування, костюми для занять спортом, лижi, сани, ковзани, м'ячi для лаун-тенiсу, крикету i, як тодi писали, футбоола з двома «о». Все це можна було купити за фабричними цiнами в спецiалiзованому магазинi на тiй же Прорiзнiй, дверi в дверi через дорогу напроти фотоателье Губчевського.
Кашпар узявся екiпiрувати учасникiв майбутнього чемпiонату i забезпечити виступ у ньому авторитетноi чеськоi команди.
І вже зовсiм сенсацiйним вважалося переманювання невгамовним Тананаевим з Петербурга в Киiвський полiтехнiчний iнститут вiдомого росiйського голкiпера Василя Оттена. Вiдбулося це ще восени 1910 року, всього вiсiм рокiв пiсля першого офiцiйно зафiксованого в свiтi переходу гравця за грошi, що стався в Англii. Тодi Елф Коммон перейшов з клубу «Шеффiлд Юнайтед» до «Сандерленду» за 500 фунтiв стерлiнгiв. Оттена ж спокусила стипендiя i навчання в Киiвському полiтехнiчному. Вже ранньоi весни 1911-го вiдкритi тренування воротаря з Петербурга на Сирцi множили число шанувальникiв новоi гри мало не в геометричнiй прогресii.
Найперший вiдомий киiвський футбольний воротар, голкiпер збiрноi Росii 1911 року Василь Бернардович ОТТЕН.
І тут трапилося непередбачене. В п'ятницю, 25 березня 1911 року, гiмназисти, що ганяли м'яча на одному з численних лужкiв мiж Пушкiнським садом та iподромом, виявили в канавi бiля огорожi скакового товариства труп, прикритий свитою. У пошуках м'яча, що кудись залетiв, на мертвяка натрапив 15-рiчний Боря Торський. Вiн i повiдомив про страшну знахiдку околодочного наглядача Москаленка… Оскiльки це було трете загадкове вбивство в районi Лук'янiвки за неповний тиждень, газети пiдняли шум i дружно озброiлися на мiських служителiв порядку. Зокрема зажадали розчистити територiю i поставити там охорону. Довго плакав Боря, проте батько не пускав його на футбол до тих пiр, поки до Киева не приiхав легендарний Сергiй Уточкiн.
Вiдомий авiатор i велогонщик, до того ж завзятий футболiст, Уточкiн 16 i 17 квiтня здiйснював показовi польоти при величезному зiбраннi публiки. Але через сильний вiтер його лiтак при перших двох спробах протримався в повiтрi лише кiлька хвилин. Потiм справа пiшла веселiше. А за три днi Уточкiн надовго пiдкорив серця киян, зробивши декiлька великих кiл над Печерськом з пасажирами на борту. Це сталося майже за два з половиною роки до «мертвоi петлi» поручика Нестерова над сирецьким стрiльбищем…
У перервi мiж польотами професор Делоне умовив Сергiя Ісайовича провести показове футбольне тренування на майданчику гiмнастичного товариства бiля скакового поля на Сирцi. Заняття зiбрало киiвських гравцiв не тiльки зареестрованих, але i «диких» команд, здивувавши навiть бувалого голкiпера Оттена. Уточкiн продемонстрував удар через себе по м'ячу, що летить, в стiйцi на руках! Одесити i сьогоднi, сто рокiв по тому, запевняють, що iхнiй прославлений земляк першим у всiй Європi освоiв цей трюк.
Осiнь народження i вбивства
До лiта 1911-го переговори про проведення футбольного турнiру раптом зайшли в безвихiдь. Чехи, незважаючи на всi старання Кашпара, взагалi вiдмовилися виставити команду. Представники iнших гурткiв просили вдосталь потренуватися на единому придатному для офiцiйних матчiв полi полiтехнiкiв. Оскiльки Делоне на той час повнiстю переключився на будiвництво нових бiпланiв, а Плотников сховався на дачi, сподiваючись до осенi дописати новий пiдручник, iнтереси господарiв майбутнiх змагань наодинцi представляв Тананаев. Пiсля довгих вагань вiн здався i розчинив ворота стадiону для суперникiв.
Але до серпня нiхто, окрiм полiтехнiкiв i нiмецького товариства, не подав офiцiйних заявок на участь в лiзi. І тодi Тананаева осiнило:
– А чому ми не допускаемо до змагань гiмназистiв, вихованцiв реальних i комерцiйних училищ, якi давно мають команди i жадають позмагатися, а безуспiшно умовляемо дорослих чоловiкiв, що ганяють м'яча часто тiльки для забави? Змагальнiсть – справа перш за все молодих. Прошу щиро пiдтримати мою пропозицiю, панове, i допустити до участi в лiзi учнiв.
Ідея припала улаштовувачам до душi. Зусиллями сiмейства Вешке, Сергiя Євтимовича Рокотяна, що читав курс про динамо-машини в учбовому закладi Пермiнова i тренував за власною методою вихованцiв четвертоi гiмназii, а також Самсона Івановича Торського, чий син був капiтаном збiрноi Імператорськоi Александровськоi гiмназii, за лiченi днi сформувалося 14 команд. П'ять наймайстернiших на чолi з полiтехнiками склали перший клас, останнi дев'ять, серед яких значилися другi збiрнi полiтехнiкiв, нiмцiв i двох просунутих у футбольному сенсi гiмназiй – Імператорськоi i Четвертоi, склали другий клас.
Павло Карлович Вешке не поскупився на срiбло для кубка переможцям. Кубок виготовив ювелiр Леонiд Кумиловський-Федосов, у якого вiн потiм i зберiгався в мiжсезоння.
Уже тодi iснувало правило, що команда, яка завоювала трофей тричi пiдряд, отримуе його довiчно… Другому призеровi призначався приз пана Губчевського – пам'ятний альбом в сап'яновiй палiтурцi з фотографiями трьох кращих команд лiги. Інтуiцiя пiдказувала Вешке-старшому, що його нащадки у складi збiрноi Нiмецького гiмнастичного товариства вище третього мiсця не стрибнуть, i вiн розстарався, видiливши для майбутнiх бронзових призерiв срiбний м'яч на малахiтовiй пiдставцi, приз, який за красою i символiкою цiлком мiг змагатися з головним…
На честь прибуття до Киева в кiнцi серпня государя iмператора було оголошено п'ять вихiдних днiв. Мiсто напередоднi очистили вiд небажаних елементiв. Тiльки за пiдозрою до партii есерiв було затримано 33-х.
Запобiжнi засоби вживалися для тих часiв небаченi. На охорону Миколи II i вищих сановникiв видiлили 300 тисяч рублiв. На допомогу мiсцевiй полiцii прикомандирували 189 жандармiв i спiвробiтникiв центрального фiлерського загону. Пiд час поiздки iмператора з Киева до Овруча впродовж 43 кiлометрiв дороги кожнi п'ять метрiв обабiч в шаховому порядку були розставленi солдати i кiнна варта. На офiцiйнi торжества допуск здiйснювався по 26 (!) категорiях пропускiв. У Оперний театр, де сталася трагедiя, вхiд був виключно за iменними квитками. Нiчого не допомогло…
Початок занять в учбових закладах вiдклали до 12 вересня. На сiмнадцяте Тананаев призначив урочисте вiдкриття футбольноi лiги. План завалився вслiд за прем'ером i мiнiстром внутрiшнiх справ Столипiним, скошеним двома кулями Мордка Богрова.
У злощасний четвер 1 вересня 1911 року фотограф Губчевський за розпорядженням киiвського губернатора, камергера високого двору Олексiя Федоровича Гирса невiдступно супроводжував царський двiр. О 14.00 прибули на Печерський iподром, де вiдбулися скачки й огляд «потiшних». Там Олександру Михайловичу вдалося зробити останнiй прижиттевий знiмок Столипiна. Петро Аркадiйович був одягнений як чиновник з дворян – у бiлий кiтель i картуз з бiлим чохлом. Лише чорна пов'язка на рукавi визначала особу, наближену до iмператора. Киiвський фотограф вiдобразив Столипiна, коли той прогулювався пiд руку з губернатором Гiрсом. Цей знiмок, що обiйшов усi росiйськi газети, зробив Губчевського знаменитим…
Пiсля оголошення про смерть прем'ера Киiв занурився в траур. Члени «Союзу Михайла Архангела» на чолi з Любинським i Балабухою погрожували рознести по цеглинцi еврейський Подiл. На територiю мiста термiново були введенi регулярнi вiйськовi частини. У нiч на 12 вересня Богрова, одягненого в той же фрак, в якому вiн був у театрi, повiсили на Лисiй горi – за переказами, улюбленому мiсцi шабашiв нечистоi сили. Окрiм офiцiйних осiб, дозвiл бути присутнiм на стратi отримали три дюжини «союзникiв» i нацiоналiстiв, якi сумнiвалися, що Богров буде повiшений. Мiж тим, злочинець устиг дiзнатися про загибель Столипiна i був щасливий, що нiбито виконав свое призначення. Самсон Торський потiм писав, що якби публiцi дали розтерзати провокатора в театрi, вiн би в пеклi мучився, крiм усього iншого, i вiд невiдомостi: помер-таки Столипiн вiд його руки чи нi…
Малу Володимирську перейменували в Столипiнську. У газетах оголосили про збiр грошей на спорудження пам'ятника загиблому реформаторовi. Крiсло, в яке опустився пiсля пострiлiв прем'ер, з театру прибрали. Це крiсло планували передати музею рiдного Столипiну Саратова…
Про футбол забули навiть найзатятiшi шанувальники гри. Але ненадовго. Час брав свое.
