скачать книгу бесплатно
Особи, що не прищепили вiспу, притягуються до адмiнiстративноi вiдповiдальностi.
Першi евреi з Киiвського округу в кiлькостi 800 чоловiк вiдбули на постiйне мiсцепроживання до Бiробiджана.
У журналi «30 днiв» опублiкований роман Ільфа i Петрова «12 стiльцiв».
Затверджено новий проект киiвського вокзалу професора А. М. Вербицького.
На засiданнi ФІФА (Мiжнароднiй федерацii футболу) ухвалено рiшення проводити чемпiонати свiту у парнi невисокоснi роки.
Помер професор Волкович, голова Хiрургiчного товариства, один iз засновникiв Киiвськоi футбольноi лiги.
Арештований колишнiй царський агент Кирило Лавриненко.
Англiець Александр Флемiнг вiдкрив новi лiки – пенiцилiн.
Вiдловлювання бездомних собак – першочергове завдання спецкомiсii мiськради!
У зв'язку iз закiнченням у районi Киева великих маневрiв Робiтничо-Селянськоi Червоноi Армii пiд керiвництвом наркома Ворошилова оголосити понедiлок, 17 вересня, неробочим днем для урочистоi зустрiчi захисникiв Вiтчизни.
Полковник Джейкоб Шик запатентував у США електробритву.
Знову подешевшало пиво для членiв профспiлки! Пляшка збiльшеноi до 1/20 вiдра (0,62 лiтра) емкостi коштуе 30 копiйок. Доставка додому безкоштовно!
«Динамо» в колисцi
Лазар Федорович Коген з дитинства шкутильгав. Та все ж це не перешкодило йому стати футболiстом. Вiн грав у воротах. Правда, фiзичнi данi не дозволили добитися помiтних досягнень, зате вiн проявив себе прекрасним творцем i органiзатором, те, що зараз називають менеджерськими здiбностями.
22 липня 1928 року динамiвцi на «Червоному стадiонi» проводять показовий матч з першою командою «Радторг-службовцiв», частково общипаною ними ж i тому безпорадною 9:1. Для обкатки був потрiбний сильнiший суперник, i Бармiнський вiдправляе команду до Бiлорусii. У звiтi про поiздку, опублiкованому в «Вечiрньому Киевi», Лазар Федорович писав:
«Двадцять восьмого вдень, о пiв на третю виiхали ленiнградським до Гомеля. Нас 16 чоловiк. Зайняли три купе.
Пiсля 12-годинноi подорожi станцiя призначення. Впадають в очi афiшi: «Динамо» (Киiв) i збiрна БССР. Початок о 5.30. Грае оркестр музики»… Виявляеться, супротивником е не Гомель, а вся Бiлорусiя. У збiрнiй, окрiм господарiв, гравцi Мiнська i Полоцька. Стадiон затишний. Грунт поля твердий, з травою. Капiтан збiрноi БССР пiдносить нам квiти…» Далi в звiтi дано пояснення розгромнiй поразцi гостей – 1:5 (1:4). Втомилися, мовляв, з дороги, та i суперник виявився зовсiм iншого рангу. Очевидно, так воно i було, оскiльки в повторному матчi наступного дня вiдпочилi кияни реваншували – 3:2.
Але начальство жадало огляду на вищому рiвнi, порiвняння з флагманом чекiстського футболу, i 28 серпня в «Вечiрньому Киевi» поряд з повiдомленням про пожежу в «Палас-готелi» (згодом «Украiна», а потiм «Прем'ер Палас») було вмiщено наступну замiтку: «В суботу, 1 вересня, i в недiлю, 2 вересня, на «Червоному стадiонi» вiдбудеться зустрiч з першою командою пролетарського товариства «Динамо», найсильнiшою в Москвi. У розиграшi весняноi першостi мiста Москви вона вийшла на перше мiсце, залишивши позаду «Трьохгорку», колишнiх чемпiонiв харчовикiв i ЦДКА… Московське «Динамо», що приiжджае до Киева, мае основним завданням ближче зв'язатися з мiсцевою органiзацiею свого товариства. Ця команда, крiм того, що до ii складу входить ряд вiдомих гравцiв – Селiн, Прокоф'ев, Чулков та iншi, – е мiцним, добре стренованим колективом».
У киiвських динамiвцiв, очевидно, народу було написано, що iх найбiльш незручними супротивниками стануть на довгi роки московськi одноклубники. Знайомство 1 вересня привело господарiв до фiаско – 2:6. Але склад переможених назвати все одно треба. Адже вiн перший з офiцiйно опублiкованих: Ідзковський, Дишкант, І. Іванов, Мурашов, Бардадим, Ломанюк, Фiлiн, Рейнгольд, Гальбурт, Бойко i Бочков. Найцiкавiше, що до шiстдесят п'ятоi хвилини трималася нiчия – 2:2, голи у киян забили Рейнгольд i Фiлiн (з пенальтi). Вiд повторного матчу суперники вiдмовилися.
Бармiнський зажадав пiдсилити склад. Погляди знов звернулися до сусiдiв. Приманкою для профспiлкових гравцiв служила можливiсть формально числитися працiвниками «органiв», користуючись iх уже тодi вагомим заступництвом. Доходило до курйозiв. Так, студент фiзкультурного технiкуму Антон Ідзковський потрапив до кадрiв ДПУ з прикажчикiв. У двадцять восьмому, як ми вже згадували, умiння майстерно поводитися з м'ячем ще переважало гiпотетичну соцiальну неблагонадiйнiсть…
Втiм, вершки в Киевi вже були знятi. Галета навiдрiз вiдмовився вiд принадноi пропозицii, Федiр Тютчев i Тадеуш Пржепольський спочатку вагалися. Тодi Коген кинувся до рiдноi Одеси i привiз звiдти двох вiдмiнних гравцiв: Казимира Пiонтковського i Германа Бланка. Вiдтодi одеська гiлка була однiею з найплодоноснiших у родоводi «Динамо». Інша, акарпатська, пустила першi паростки на початку 1940-х. Але тим досвiдом у Киевi не встигли скористатися через военне лихолiття, i перше по-справжньому серйозне вливання з щедрого на футбольнi таланти Закарпаття Киiв вiдчув тiльки аж в кiнцi 1940-х рокiв.
Перед матчем, що поклав початок протистоянню двох динамiвських команд – Киева i Москви 1 вересня 1928 року. На Червоному стадiонi в Киевi вперше зустрiлися одноклубники. Москвичi в бiлiй формi, кияни в темнiй. У другому ряду в центрi красуеться в свiтлiй кепцi Сергiй Арсентiйович БАРМІНСЬКИЙ, один з керiвникiв киiвського окружного ДПУ, фанат футболу i найперший покровитель киiвського «Динамо».
Максималiзм начальства доставляв новому колективу багато клопоту. Але разом з синцями i гулями приносив користь вiд постiйного спiлкування з провiдними клубами. 18 листопада 1928 року динамiвцям вдалося на мажорнiй нотi завершити свiй перший сезон, перемiгши знаменитий «Залдор» – 1:0. Правда, за тиждень до цього залiзничники вдруге поспiль поступилися мiською пальмою першостi «Райкомводу», програвши в додатковому матчi 4:5. Та все ж, та все ж…
Склад динамiвцiв на поединок з «Залдором», що був заздалегiдь опублiкований в газетах, кочував потiм сторiнками багатьох видань. Насправдi вiн був змiнений. У воротаря Ідзковського восени з'явився дублер Андрухович. Вiн i вийшов на поле, вiдбив, до речi, пенальтi, пробитий Швецовим. Іванов i Дишкант дiяли в оборонi. Прекрасний пiвзахист склали Пiонтковський, Бланк i Бардадим. Особливо був помiтний Пiонтковський, призначений напередоднi капiтаном команди. За свiдченням очевидцiв, вiн вiдразу взяв кермо влади в своi руки i до кiнця витримав величезне навантаження. Слабкiше виглядав напад у складi Фiлiна, Рейнгольда, Мурашова, Бойка i Трофимова. Цiкаво, що Рейнгольд, тижнем ранiше виступаючи за водникiв, примудрився забити «Залдору» вирiшальний м'яч у своерiдному фiналi осiннього чемпiонату мiста.
З двадцять дев'ятого року нарком внутрiшнiх справ i голова ДПУ УРСР Всеволод Аполлонович Балицький, що став на чолi всеукраiнського товариства «Динамо», заборонив «багатоверстатникiв», пiсля чого профспiлковi команди Киева понесли непоправну втрату. Останнiй цвях у кришку труни, в якiй було поховано iх лiдерство, вбили гравцi «Динамо» – «Райкомвод» був розгромлений 6:1.
Але на республiканськiй аренi дитинча ще часто спотикалося. Включенi вольовим рiшенням вiдразу до пiвфiналу чемпiонату Украiни 1928 року, кияни на очах у власних уболiвальникiв були суворо покаранi харкiвськими вiртуозами – 1:7. Улiтку двадцять дев'ятого Балицький наказав улаштувати всеукраiнський огляд фiзичноi пiдготовки чекiстiв. Головним номером програми став футбольний турнiр, що зiбрав вiсiмнадцятеро учасникiв. Господарi – кияни – були представленi двома збiрними. Друга, вигравши у Кам'янець-Подiльського – 4:0, поступилася днiпрянам – 0:3. Перша, за яку дебютували миколаевцi Войтенко, Печений, Денисов, Шульц-Сердюк, одесити Малхасов i Синиця, легко здолала команди Славути – 16:0, Полтави – 10:0 i потрапила в пiвфiнал разом з динамiвцями Днiпропетровська, Харкова i Сталiно (нинiшнього Донецька).
Визнанi фаворити – харкiв'яни, що вибили вже в чвертьфiналi з турнiру одеситiв (3:1), без зусиль здолали i динамiвцiв Донбасу – 2:0. Другий фiналiст визначився значно швидше, нiж припускав регламент. До десятоi хвилини кияни вели 2:0, днiпряни занервували, почали вiдверто грубити, i суддя Борис Кукуевицький видалив пiвзахисника Жорданського, пiсля чого гостi на знак протесту покинули поле. Вони були суворо покаранi – за це всiею командою вiдправилися в прикордоннi вiйська на «перековку». Щоб знали: ДПУ – не гудзикова артiль, де кожен може чванитися своiм норовом…
У день фiналу, 6 липня, жителi мiста зустрiчали учасникiв Першого кавалерiйського пробiгу. Одинадцять груп учбового прикордонного ескадрону фiнiшували у будiвлi киiвського окружного вiддiлу ДПУ. На чолi першоi групи знаходилися нарком Балицький, начальник прикордонних частин Украiнського вiйськового округу Бистрих, секретар колегii ДПУ УРСР Письменний. Разом з 26 курсантами вони зробили 500-кiлометровий перехiд, в якому перевiрялася витривалiсть коней i вправнiсть вершникiв. Услiд фiнiшували сто самокатникiв украiнського полку ДПУ, сiм мотоциклiстiв i чотири легковички, однiею з яких керувала жiнка.
Пiсля короткого мiтингу всi вирушили на «Червоний стадiон». У присутностi вищого начальства господарi старалися як могли i навiть повели в рахунку 1:0. У другому таймi суддя Севастьянов призначив пенальтi у ворота харкiв'ян, проте Норов парирував удар Малхасова. Це додало гостям сили. Вони не тiльки встигли зрiвняти рахунок (Мiщенко), але i забити переможний м'яч (Шпаковський). І рахунок, i перебiг гри свiдчили про те, що пiдопiчнi Бармiнського явно прогресують.
Очевидно, москвичi, що запросили киян на матч-реванш, не звернули увагу на пiдсумки всеукраiнських змагань, як i недооцiнили результати весняного турне своiх менш досвiдчених суперникiв Пiвднем Росii й Украiни. Адже бiльше сiмдесяти вiдсоткiв очок, набраних в дванадцяти зустрiчах на чужих полях, могли насторожити. До поразок в Таганрозi (0:1) i тодiшнiй столицi республiки Харковi (1:3) чекiстське начальство вiднеслося фiлософськи. Зате невдача в Миколаевi (1:3) викликала роздратування. Реакцiя, що послiдувала потiм, була вельми характерна для сталiнськоi епохи. Четвiрку кращих миколаiвцiв на чолi з воротарем Борисом Войтенком негайно завербували на сторону переможених. Мiсцевi товаришi намагалися заперечувати, на що головний дзержинець Киева Василь Іванов демагогiчно заявив: «В умовах наступу капiталiстичних елементiв – куркуля i непмана, в умовах антисемiтизму, що розвиваеться, русотяпства, украiнського шовiнiзму, нам треба об'еднатися для парирування ударiв махровоi контрреволюцii, а не з'ясовувати вiдносини мiж собою». Оскiльки головний верховода, Всеволод Балицький, промовчав, натяк зрозумiли.
Про те, що рiк не пропав даремно, остаточну вiдповiдь мiг дати тiльки матч-реванш з московськими динамiвцями. І ось Москва, 28 липня 1929 року. Наступного дня в «Вечiрньому Киевi» з'явилася телеграма-блискавка вельми емоцiйного змiсту: «Вчора вiдбулася зустрiч киiвських футболiстiв з найсильнiшою московською групою «Динамо». Зустрiч закiнчилася повною перемогою киян (це речення було видiлено жирним шрифтом). Газети вiдзначають блискучих гравцiв Печеного, Синицю i Пiонтковського».
Ось i вся замiтка. Нiяких подробиць, навiть рахунок не вказаний. Лише днем пiзнiше читачi дiзналися, що господарi вели 1:0, але Синиця зрiвняв рахунок пiсля точноi передачi Печеного, а сенсацiйну перемогу забезпечив удар Малхасова – 2:1. Московських динамiвцiв представляли всi кращi майстри на чолi з Прокоф'евим, Чулковим, Павловим i Селiним, а киiвських – Ідзковський, Денисов, Пржепольський, Пiонтковський, Бланк, Тютчев, Печений, Шульц-Сердюк, Синиця, Садовський, Малхасов. Немовля мовило: «А»…
28 липня 1929 року киiвське «Динамо» бере в Москвi сенсацiйний реванш у одноклубникiв – 2:1. Ось склад переможцiв, з якого з рiзних причин тiльки воротаревi Ідзковському i захисниковi Тютчеву вдалося протриматися до 1936 року i зiграти в перших чемпiонатах СРСР, а Ідзковському – передавати свiй безцiнний досвiд i пiсля вiйни: стоять злiва направо – Антон ГДЗКОВСЬКИЙ, Федiр ТЮТЧЕВ, Герман БЛАНК, Тадеуш ПРЖЕПОЛЬСЬКИЙ, Степан СИНИЦЯ, Михайло МАЛХАСОВ, Олександр ШУЛЬЦ-СЕРДЮК, Казимир ПІОНТКОВСЬКИЙ, Вiктор САДОВСЬКИЙ, Михайло ПЕЧЕНИЙ, Михайло ДЕНИСОВ.
Бiографiя, заплутана спочатку
Спецiально повторюся, що насправдi футбольне киiвське «Динамо» виникло мiнiмум на рiк пiзнiше офiцiозноi фальшивоi дати 13 травня 1927 року.
Намагаючись обгрунтувати чортову травневу дюжину, деякi бiографи посилаються на те, що навiть родоначальники гри англiйцi ведуть вiдлiк iсторii того або iншого клубу з дати засновницьких зборiв або з дня реестрацii статуту, як було, мовляв, i в киiвському випадку.
Нiби все так. Окрiм одного. У англiйцiв, нiмцiв, iталiйцiв мова в засновницьких документах йшла конкретно про футбольний клуб. А у киян про футбол – жодного папiрця, нi слова – тiльки про спортивно-стрiлецьке товариство. Логiка ж опонентiв така: оскiльки iнших документiв не виявлено, значить мова в знайденому статутi-27 йшла i про футбол зокрема, по-чекiстськи мiж рядкiв. Чи не дивно? Я розгадував загадку двояко: шукав документи (iх немае!) i опитував живих свiдкiв тих подiй.
Так от, жоден з опитаних мною в 1987—1992 роках ветеранiв киiвського футболу (Махиня, Микола Балакин, Ідзковський, Гончаренко, Остапченко, Кривченя, Волков) нiчого не вiдали i не пам'ятали про «Динамо»-27. Виходить, що майже рiк ця команда-фантом iснувала лише в уявi тодiшнього начальства та в головах сьогоднiшнiх пiдтасовувачiв.
Хiба так уже принципово, скiльки точно рокiв нашому всенародно улюбленому клубу, запитаете ви? Принципово. Адже почавшись з фальшивоi дати народження, бiографiя киiвського «Динамо» за радянських часiв виявилася найбiльш заплутано-головоломною i фарсово-трагiчною в усiй iсторii радянського футболу: голод 1933 року, замовчування дiйсноi сутi так званого «Матчу смертi» 1942 року, приниження в останню мить скасованого вильоту з класу «А» в 1946 роцi, животiння серед рядових середнякiв, а потiм крутий пiдйом на вершини слави i… нова низка успiхiв i невдач…
Про все давно пора говорити без приховування. Хай гриф «абсолютно таемно» залишаеться лише штемпелем в умах перестрахувальникiв.
Так, киiвське «Динамо» створили чекiсти. Окрiм вже згаданих, бiля колиски футбольного клубу стояли Олександр Якович Санiн i Микола Георгiйович Ханников. Але грати за «Динамо» кадровим працiвникам органiв довелося лише кiлька разiв. Дуже швидко iх замiнили футбольнi (за мiрками того часу) професiонали, що тренувалися двiчi на тиждень i мали досвiд виступiв в першостi мiста. Навiть Євген Пiрокетi, що числився кiнним мiлiцiонером, до середини двадцять восьмого i не подумував про таку кар'еру, поки його не переманив iз «Радробiтникiв» невгамований Товаровський.
Цiкавий нюанс. У бразильцiв колись процвiтала команда з шикарною назвою «Какова», складена виключно з дiючих полiцейських. У турнiрах вона виступала вельми вдало, збираючи повнi трибуни. Коли про це дiзнався мiнiстр внутрiшнiх справ Бразилii, вiн спецiальним указом розформував команду. «Какова» припинила iснування тому, що на ii матчi були десятки полiцейських нарядiв, i в мiстi, де не вистачало стражiв порядку, на час футболу запанував хаос.
Це до питання про професiоналiв i любителiв поганяти шкiряний м'яч. У Киевi ж в кiнцi двадцятих сильна органiзацiя зiбрала сильних майстрiв. Спочатку тiльки з сусiднiх клубiв, потiм з iнших мiст Украiни. Правда, не дозволялося чiпати футболiстiв Харкова, поки там знаходилася столиця республiки…
Найдовiренiших осiб почали зараховувати до кадрiв, решта гравцiв значилася такими, що служать в «Динамо». Але якщо в Москвi або Тбiлiсi, наприклад, багато динамiвцiв, повiсивши бутси на цвях, поступали в спецiальнi школи i по-справжньому оволодiвали чекiстською роботою, виростаючи у вiдомих слiдчих, оперативникiв, дипкур'ерiв, то в Киевi подiбна практика не прижилася. Навiть тi колишнi футболiсти, що вислужили двадцять п'ять рокiв на тренерських або адмiнiстративних посадах, красувалися в погонах тiльки на фотографiях для офiцiйних паперiв, а головне – i не прагнули до лаврiв вiрних дзержинцiв.
Виняток становив хiба що Костянтин Фомiн, який виступав за киiвське «Динамо» в 1935—1936 роках. Але той ще в тридцятому закiнчив в Москвi курси ДПУ i, навiть очолюючи украiнську раду товариства «Спартак», вважав себе комiсаром динамiвського вiдомства, всюди вишукуючи ворогiв соцiалiзму. Боляче про це писати, але обнародуванi в горбачовський перiод документи свiдчать, що Фомiн доклав руку до репресiй проти великоi групи своiх землякiв – харкiвських спортсменiв польського походження. Серед розстрiляних опинився i близький приятель Фомiна, його давнiй партнер по збiрнiй Харкова, чудовий нападник Олександр Шпаковський, що незмiнно потрапляв до спискiв тридцяти трьох кращих футболiстiв краiни…
Вiдлуння-1929
Кияни вiтають видворення Троцького з СРСР.
За Латеранською угодою мiж Папою Пiем XI i урядом Бенiто Муссолiнi виникае найменша (площею всього 0,44 квадратних кiлометра i чисельнiстю населення до 1000 чоловiк) держава в свiтi – Ватикан, зi своею грошовою одиницею – ватиканською лiрою i залiзницею довжиною 120 метрiв.
У Киевi зафiксований абсолютний температурний мiнiмум -32,3 °С.
Автобусний парк Киева поповнився першими автобусами радянського виробництва.
У День святого Валентина гангстери з банди Аль Капоне влаштували в Чикаго криваву бiйню, розстрiлявши семеро конкурентiв з банди Бiгза Моргана.
На Брест-Литовському шосе закiнчено будiвництво Киiвськоi кiнофабрики (майбутня кiностудiя iменi Довженка).
Кругосвiтнiй полiт дирижабля «Граф Цепелiн» успiшно завершений.
У Голлiвудi врученi першi премii «Оскар» за досягнення в кiномистецтвi. Вiдтепер цi премii вручатимуться щорiчно.
Французький тенiсист Анрi Коше знову перемiг у фiналi Уiмблдону.
У Великобританii вiдкрився тоталiзатор – приймаються ставки на кiннi скачки.
Лiнiя киiвського фунiкулера продовжена на 40 метрiв до вулицi Революцii (нинiшньоi Поштовоi площi).
Китайськi мiлiтаристи захопили КВЖД.
До Одеси прибув Анрi Барбюс.
У Харковi вiдбувся з'iзд «наймитiв». Були присутнi 50 батракiв.
Для перепису безграмотних i малограмотних Киiв роздiлений на дiлянки. До осенi в лавах мiського товариства «Геть неписьменнiсть» налiчувалося близько 55 тисяч чоловiк.
Фiрма «Кодак» почала випуск 16-мiлiметровоi кольоровоi фотоплiвки.
«Тiльки для киян! Один крб. коштуе бiлий зуб. Золотий – вiд 6 крб. Адреса – Музичний провулок, будинок 2» (оголошення в газетi).
«Чорний четвер» 24 жовтня на фондовiй бiржi Нью-Йорка, за яким настали «чорний понедiлок» i «чорний вiвторок», похитнули всю економiчну систему свiтового капiталiзму»…
Сто рокiв – одна вiдповiдь
Якщо, як казав Гоголь, у нас двi вiчнi бiди – дурнi i дороги, то у футбольного Киева, за моiми спостереженнями, головних бiд теж двi – стадiони i суддi.
Дивно, що при величезнiй кiлькостi чудових гравцiв, тренерiв i футбольних органiзаторiв за сто рокiв у мiстi на Днiпрi не знайшлося i п'ятеро арбiтрiв, що мали б усесоюзний, я вже не кажу, мiжнародний авторитет. У численних реферi 1920– 1930-х була сумнiвна квалiфiкацiя. Деякi (Артем Акопов, Микола Подольський) у футбол не грали навiть на любительському рiвнi. Недивно, що киiвськi служителi Фемiди часто бували в дурнях, штрафувалися i каралися, аж до вигнання з суддiвськоi колегii. За розповiдями очевидцiв i згiдно з газетними звiтами тiеi пори на бляклому фонi спочатку видiлялися знаннями й умiнням реферувати Борис Кукуевицький i Георгiй Швецов. Але для першого, медика за освiтою i лiкаря за покликанням, це було радше хобi, i вiн задовольнявся арбiтражем на мiському рiвнi. А Швецов, про якого ми ще не раз згадаемо, вiд самого початку був упереджений до тiеi або iншоi команди, що, природно, псувало все враження вiд його роботи на полi.
Пiзнiше виникли фiгури Володимира Бляха i Льва Чорнобильського, iх називали киянами, але перший – харкiв'янин, другий – одесит. Причому Блях, якого Раднарком УРСР затвердив у 1936 роцi заступником голови Украiнського комiтету у справах фiзкультури i спорту, вихiдними, якщо не був завантажений суддiвством, мотався додому до Харкова, де у нього залишалася сiм'я.
А Лев Чорнобильський згорiв синiм полум'ям через власну слабохарактернiсть уже в другому турi чемпiонату СРСР 1939 року. Призначений реферувати матч мiж киiвськими динамiвцями i московським «Локомотивом» ленiнградський суддя Іван Горелкiн не встиг вчасно дiстатися до столицi Украiни… бо був п'яний в дим в поiздi i прокинувся лише бiля Чорного моря в Одесi. Чекали його до останнього. Команди вже готувалися до виходу на поле, а реферi все немае. Що робити? На превелике нещастя Чорнобильського, хтось з органiзаторiв помiтив його серед глядачiв на трибунi. Кинулися вмовляти: врятуй, мовляв, допоможи… Абсолютно не пiдготовлений до роботи на такому рiвнi, Чорнобильський не встояв i погодився. Ну, i наробив такого, що назавжди погубив свою професiйну репутацiю. Апофеозом комедii (або трагедii?) помилок арбiтра стало призначення за рахунку 1:1 необгрунтованого пенальтi у ворота гостей на… останнiй хвилинi зустрiчi. Ясно, що залiзничники матч опротестували. Протест вiдхилили, але вiдмитися вiд насмiшок Чорнобильський довго не мiг…
У пiслявоенний, тим бiльше в пострадянський перiод, класними суддями-киянами нас теж не балували. Виняток – Микола Балакiн. Але зате який яскравий! Микола Миколайович успiшно обслуговував матчi олiмпiйського турнiру I960 року в Римi i близько сотнi (!) поединкiв у чемпiонатах СРСР. В iсторii вiтчизняного футболу Балакiн назавжди залишиться кращим арбiтром з числа колишнiх футболiстiв високого класу. Варто пригадати ще одного – Миколу Кривченю (правда, вiн починав разом з братами в Одесi) i Цаповецького i Мугурдумова, що непогано зарекомендували себе на цьому теренi. Все!
Із стадiонами бiда куди страшнiша. Нинi, коли «непiдкупнi» реферi Украiни вiдверто годуються з трьох-чотирьох годiвниць, стало модним запрошувати на ключовi матчi зарубiжних фахiвцiв. Нормальну ж арену в гостi не запросиш, до себе не перетягнеш. Хiба знову ж таки напросишся провести головнi поединки за кордоном.
Але це не вихiд. Самi закликали до Украiни Євро-2012, не маючи в столицi жодноi арени, вiдповiдноi для мiжнародного футболу вищоi категорii. Вiдомо, з яким скрипом i завдяки чиiм титанiчним зусиллям вдалося розкрутити генеральну реконструкцiю НСК «Олiмпiйський». Бiльше гiдних футбольних стадiонiв в Киевi немае i поки що не передбачаеться.
Навряд чи заспокою вболiвальникiв, якщо розкрию маленьку таемницю. Становище з футбольними стадiонами в Киевi поганим було завжди.
І в 1913 роцi змагання Всеросiйськоi промисловоi виставки на Троiцькоi площi проходили в жалюгiдних умовах. І пiсля революцii, коли на цьому ж мiсцi розкинувся «Червоний стадiон», назвати його нормальною футбольною галявиною навiть за мiрками того часу нiяк не можна.
Кожну весну газети рябiли закликами – «Доведемо до ладу стадiони Киева!», публiкували проекти – цей буде таким, а цей сяким. І все завжди закiнчувалося пшиком, в кращому разi – косметичним ремонтом.
Ось i в описуваному 1930 роцi, коли киiвське «Динамо» вперше проводило весняний учбово-тренувальний збiр в Одесi, грати йому вдома навiть в кiнцi квiтня було нiде. На «Червоному стадiонi», де круглий рiк доводилося борсатися в грязi, за тиждень зробили такий «гарний» новий дренаж, що кияни 28 квiтня вважали за краще зiграти стартовий домашнiй матч з «Металiстами» (8:1) на майданчику в Пушкiнському парку, де ще 20 рокiв тому ганяли м'яч «дикi» команди гiмназистiв на чолi з Борисом Торським…
Довго i болiсно зводився в 1930-х динамiвський красень, що служив потiм надiйним домашнiм прихистком клубу. Проте стадiон будувався без прицiлу на далеке майбутне (тодiшнi господарi «Динамо» мiнялися ще частiше, нiж iмена, яким називався стадiон!) i одряхлiв десь в 1970-х.
Нинiшне поколiння навряд чи в курсi, що батько НСК «Олiмпiйський» – стадiон iменi Микити Сергiйовича Хрущова, спланований впритул до Черепановоi гори й упоперек грудкуватого поля бiдолахи «Червоного стадiону», теж народжувався в муках. Вiдкрити його планували 22 червня 1941 року… Пiсля вiйни вiн чудово служив футболiстам i вболiвальникам, переживши двi реконструкцii.
Спочатку, в серединi шiстдесятих, були надбудованi верхнi яруси. За влучним порiвнянням вiдомого спортивного журналiста «Вiстей» Бориса Федосова, киiвська арена з пташиного польоту тодi нагадувала кинуту об землю перевернуту шапку Володимира Мономаха. Вмiщала ця «шапочка» близько сотнi тисяч глядачiв. Але напередоднi iгор олiмпiйського футбольного турнiру 1980 року кiлькiсть мiсць рiзко зменшили, замiнивши традицiйнi круговi лавки персональними сидiннями для кожного.
Реконструкцiю 1960-х приурочили, правда, трохи запiзнившись, до дебюту киiвських динамiвцiв у розиграшах европейських кубкiв. Кияни були радянськими першопрохiдцями в таких вiдповiдальних змаганнях. Вiдкриття 98-тисячника вiдбулося 4 жовтня 1967 року. «Динамо» приймало у матчi-вiдповiдi Кубка чемпiонiв дiючого володаря трофея – шотландський «Селтiк».
Нiчия 1:1 зробила господарiв за пiдсумками двох матчiв переможцями, а я пригадав про цю iсторичну подiю поза хронологiею, тому що напередоднi матчу до вiддiлу футболу «Спортивноi газети», де я тодi працював, завiтав майстер iнструментального цеху з Бердянська Євген Головашов. Вiн прийшов за квитком на гру «Динамо»—«Селтiк». Таких прохачiв у редакцiйних коридорах тодi було – хоч греблю гати, i ми намагалися iх ввiчливо вiдшивати. Але… У Євгена Юхимовича, як у добрiй казцi, знайшовся ключик. Воiстину золотий! У обмiн Головашов запропонував квиток, датований 22 червня 1941 року на матч «Динамо» (Киiв) – ЦДКА, що так i не вiдбувся. Студент-практикант в 41-му не викинув квиток, а заховав його в старий жовтий портфель, який дев'ять рокiв зберiгався у родичiв на Сумщинi. Сам Головашов воював, прокрокувавши фронтовими дорогами Украiни, Румунii i Угорщини. І ось, через 26 рокiв, квиток у сектор 8, ряд 11, мiсце 20 був обмiняний на пропуск до ложi преси матчу «Динамо»—«Селтiк». А маленький рожевий прямокутник опинився в Музеi спортивноi слави.
Пiсля 1964 року хрущовський стадiон називався то Центральним, то Республiканським, поки не став Олiмпiйським. Старi трибуни i ми, що проводили кращi години життя на них, стали свiдками багатьох чудес, драм, скандалiв, iнформацiйних i суддiвських казусiв. Пропоную два на закуску.
В останнiй сезон свого життя пiд хрущовським прiзвищем стадiон невимовно здивував ранньою весною, коли в секторi № 36 була влаштована зустрiч нового тренера киiвського «Динамо» Вiктора Маслова з уболiвальниками. Вхiд був вiльний для всiх охочих. Питання виникали стихiйно, i «Дiд» на них докладно вiдповiдав. Нiчого схожого нi до, нi пiсля за свою 55-рiчну бiографiю шанувальника футболу не пригадую. В'ячеслав Соловйов чотирма роками ранiше теж виступав тут. Але це вiдбувалося в рамках засiдання Клубу любителiв футболу i було строго регламентовано.
Пiд час тiеi iмпровiзованоi прес-конференцii Вiктор Олександрович пообiцяв допитливому людовi обкатати в основному складi динамiвцiв двох юних улюбленцiв футбольного Киева – Володимира Мунтяна й Анатолiя Бишовця. І слова свого додержав. Саме з Бишовцем пов'язана друга дивовижна iсторiя-64 головного киiвського стадiону.
Такий очiкуваний дебют! 18-рiчний нападаючий його не запоров. Тiльки вийшов на поле i майже вiдразу забив м'яч. На табло (тодi iснувало тiльки одне, з боку Бессарабки) зажеврiло: «Гол забив Биховед». Саме БИХОВЕД, нiяк не iнакше. Неусвiдомлено спотворивши незвичне ще для великого футболу прiзвище, оператор мимоволi накаркав майбутнi непростi вiдносини Анатолiя з наставниками динамiвцiв i з рiдним мiстом взагалi.
Потiм великого нападника i незаслужено проiгнорованого в Киевi тренера (чого тiльки коштуе олiмпiйське «золото» Сеула 1988 року i пам'ятник Анатолiю Федоровичу – бомбардиру на стадiонi «Ацтека» в Мексицi!) величали по-рiзному: Биш, Бишевець, Бишовец, але дебютний «Биховед» залишився в пам'ятi тiльки рiдкiсних уже свiдкiв.
Бишовець перетворився на живу, правда, не визнану на батькiвщинi, футбольну легенду. А головний киiвський стадiон, на якому форвард колись блищав, до кiнця XX столiття морально застарiв. Та i втратив дбайливого господаря. Чого тут тiльки не вiдбувалося в смутнi часи – товкучки, виступи ясновидцiв-шарлатанiв, чеськi атракцiони, бандитськi розбiрки… У Європi вже не зводять футбольних арен в центрi великих мiст. Немодно, а головне – незручно. Робота в якостi журналiста на ЧС-98 у Францii i ЧС-2006 в Нiмеччинi, поiздки на фiнали Лiги чемпiонiв до Мiлана, Вiдня, Мюнхена, Амстердама дають менi право це стверджувати. Хоча…
У тому ж тридцятому роцi минулого сторiччя, коли на «Червоному стадiонi», що вважався «гордiстю» Киева, насилу за зиму вiдремонтували роздягальнi, в Уругваi вiдбувся нарештi давно вистражданий президентом Мiжнародноi федерацii футболу французом Жулем Риме перший чемпiонат свiту.
Вiн повинен був покласти край обридлим спорам: хто сильнiший? Інтернету, природно, не було, як i масового телебачення. Телеграф i телефонний зв'язок завантажувалися повiдомленнями про бiльш, як тодi вважалося, популярнi i важливi подii. Отже, скупi вiдомостi про найперший свiтовий турнiр у далекiй Пiвденнiй Америцi стали вiдомi в Європi тiльки глибоко восени, хоча чемпiонат проходив з 13-го по 30 липня.
Умови диктували iншi темпи життя. Корабель з европейцями повертався додому майже два мiсяцi. Учасники встигли дещо забути. Та й офiцiйнi протоколи потiм довго порошилися в архiвах ФІФА…
І досi не вмовкають питання: навiщо так далеко загнали м'яч в тридцятому? І хай вiдповiдi переконливi й обгрунтованi – збiрна Уругваю пiсля двох пiдряд олiмпiйських перемог в 1924-му i 1928 роках вважалася найсильнiшою на планетi, а сама краiна саме 18 липня 1930 року готувалася вiдзначати сторiччя незалежностi, рiшення конгресу ФІФА в Амстердамi 29 травня 1928 року, прийняте 27 голосами проти п'яти, мало наслiдки, якi потiм довго впливали на футбольне життя.
