скачать книгу бесплатно
24 вересня був обраний керiвний комiтет лiги. Головою став Микола Олександрович Тананаев, секретарем – Вешке, скарбником – Вiтольд Камiнський. Ухвалили: через тиждень починати! 1 жовтня 1911 року о третiй годинi пополуднi на майданчик полiтехнiкiв вибiгли команди другоi i четвертоi гiмназiй. З цього матчу i ведеться вiдлiк офiцiйних футбольних змагань у Киевi.
Турнiр проходив зовнi солiдно – по круговiй системi i за всiма тодiшнiми офiцiйними правилами. Але… Емоцii учасникiв били через край. Арбiтраж авторитетних Анохiна, Камiнського, Вешке, самого Кашпара часто оспорювався, викликаючи запеклi суперечки i невдоволення. Доходило до вiдвертих колотнеч. І лише дипломатичнiсть майбутнього лауреата Сталiнськоi премii, а тодi 33-рiчного доцента-хiмiка Миколи Тананаева, його терпiння i такт рятували ситуацiю. Перший голова Киiвськоi футбольноi лiги, Тананаев старався не дарма. Полiтехнiки, в командi яких вiн значився провiдним пiвзахисником, виграли чемпiонат. Футболiсти Імператорськоi Олександровськоi гiмназii стали вiце-чемпiонами Киева, команда Нiмецького гiмнастичного товариства, як i передбачав мудрий Вешке-старший, отримала срiбний м'яч на малахiтовiй пiдставцi.
22 жовтня 1911 року збiрна Киева, складена переважно з полiтехнiкiв, викладачiв i вихованцiв Олександровськоi гiмназii, на виiздi несподiвано перемогла куди досвiдченiшу збiрну Харкова – 3:0. Напевно вiдомо тiльки трьох киян – учасникiв першого в iсторii збiрноi мiста матчу. Це воротар Оттен, нападаючi Плушевський (забив два м'ячi) i Гуров.
Дебют був дуже вдалий. Професор Плотников закликав членiв комiтету розвивати успiх, i за його клопотанням 2 грудня до Санкт-Петербурга вiдправили офiцiйне прохання Киiвськоi лiги про прийом у створений на той час Всеросiйський футбольний союз. Тананаев i Вешке були обранi делегатами засновницьких зборiв ВФС. Вони вiдбулися б сiчня 1912 року в Санкт-Петербурзi в ресторанi «Вiдень».
У президiю зборiв надiйшли офiцiйнi заявки на прийом в Союз вiд москвичiв, першовiдкривачiв футболу в Росii з мiста на Невi, а також киян, одеситiв i членiв Севастопольського гуртка любителiв спорту. Проте в правлiння ВФС потрапили тiльки петербуржцi i москвичi, а серед кандидатiв у члени затесався одесит з войовничим прiзвищем Патрон. Киян законодавцi росiйського футболу явно iгнорували, як i харкiв'ян, прийнятих до ВФС в травнi. Пiсля того, як воротаря Оттена не включили в олiмпiйську збiрну Росii 1912 року, взаемовiдносини футбольних дiячiв Киева, з одного боку, Петербурга i Москви з iншого, були надовго зiпсованi.
«Дiдусь росiйського футболу» Г. Дюпперон в киiвському журналi «Краса i сила» за квiтень 1913 року намагався пом'якшити ситуацiю, пояснивши вiдмову взяти Оттена на Олiмпiаду не переiздом воротаря з пiвнiчноi столицi до Киева, а нiбито ненадiйною грою Василя Бернардовича на виходах. Пояснення було надуманим, бо «надiйний» голкiпер Фаворський у двох матчах Олiмпiади в Стокгольмi пропустив 18 м'ячiв!
У результатi кияни вiдмовилися вiд участi в першому всеросiйському чемпiонатi. Причин декiлька: брак досвiдчених гравцiв (единий Оттен пiсля виключення з олiмпiйськоi збiрноi на якийсь час закинув воротарськi рукавички), вiдсутнiсть нормальних полiв i боязнь осоромитися. Адже всi подальшi товариськi матчi пiдопiчнi Тананаева програли. Харкiв'янам – 1:2, одеситам двiчi – 0:1 i 0:2. Особливо вдарили по самолюбству наших землякiв розгроми, що вчинив iм московський клуб «Сокольники» – 5:0 i 6:1.
Поки не вiдкрилося «Спортивне поле» на Сирцi з трибунами на три тисячi мiсць, всi тренування киiвських футболiстiв обмежувалися вiдпрацьовуванням ударiв по воротах та контрольними iграми. А тут – новий стадiон, що здавався в оренду всiм охочим! Монополiю полiтехнiкiв було зруйновано. Цим вiдразу ж вирiшили скористатися члени чеськоi секцii «Славiя», що мали найбагатшi футбольнi традицii в нашому мiстi. Вже в другому розiграшi Кубка Вешке (1912 рiк) чехи роздiлили першiсть з полiтехнiками i командою «Спорт». Кубок тодi нiкому не вручили, але на його поверхнi вигравiювали iмена трьох переможцiв.
У подальшому чеськi футболiсти пiд прапорами «Славii» i «Сокола» разом з полiтехнiками i «Спортом» задавали тон у всiх дореволюцiйних чемпiонатах Киева. Публiцi особливо iмпонувала гра чехiв, за яких з початком Першоi свiтовоi вiйни почали виступати вiйськовополоненi. Тренерам iнтернацiональноi команди – В. Кашпару i В. Вiтачеку – було з кого вибирати. Тiльки на заводi Гретера i Крiванека працювало понад 700 вiйськовополонених: чехи, австрiйцi, уродженцi Моравii й Угорщини. Саме цi майстри прадiдуся сучасного футболу прищепили киянам любов до технiчноi, розрахованоi на iмпровiзацiю гри, заклали основи неповторного стилю кращих представникiв школи «Динамо» 30– 80-х рокiв XX сторiччя.
Спасибi фотографовi Губчевському!
У 1913 роцi в старовинному мiстi на Днiпрi нараховувалося понад 500 футболiстiв. Кожний спортклуб вважав справою честi мати дорослу й юнацьку команди. На пустирях i околицях ганяли м'яча гурти «диких». Особливою популярнiстю користувалися «Галявина» (на мiсцi майбутнього велотреку мiж нинiшнiми вулицями Франка i Чапаева), звiдки пiзнiше вийшли вiдомi майстри Тютчев i Юкельзон i де вiдразу пiсля фашистськоi окупацii виникла краща дитяча футбольна команда Киева, «Соломенка» (у районi майбутнього стадiону «Локомотив» бiля нинiшнього Пiвденного вокзалу), що дала Бойка, Бардадима, Свиридовського, Костiна, Весеньева, i поле яхт-клубу на Трухановому островi, там починали Хавчин i брати Галета.
Невдача в потрiйному матчi з Одесою i Харковом вiдохотила киян вiд мiжмiських зустрiчей. Засмучений голова мiськоi футбольноi лiги Микола Олексiйович Тананаев через календарний скандал з харкiв'янами вiдмовився вiд участi i в другому чемпiонатi Росii 1913 року. Харкiв'янам була доручена органiзацiя iгор на Пiвднi. Свiдомо чи мимоволi вони наплутали з датами, i кияни фiзично не встигли на першу зустрiч у Харковi. Виявляеться, корiння хронiчноi хвороби з постiйним перетрясанням футбольного календаря бере початок ще з царських часiв.
Кияни тодi подали протест. Але його розглянули тiльки в сiчнi наступного року. І лише тому, щоб дезавуювати сенсацiйну перемогу чемпiонiв Пiвдня одеситiв, що розгромили у фiналi футболiстiв Санкт-Петербурга – чемпiонiв Пiвночi…
У передреволюцiйнi роки футбол в Киевi не мав такоi масовоi опори, як у промисловому Харковi, не мiг зрiвнятися з багатими мiжнародними традицiями одеситiв. Проте рiшення варитися у власному соку було, звичайно, помилковим. Гравцi дотримувалися застарiлих канонiв тактики i технiки, не вiдчували своеi дiйсноi сили. Кожна новинка, продемонстрована вiйськовополоненими зi «Славii», у складi яких траплялися навiть члени збiрних краiн Середньоi Європи, заставала киiвських аборигенiв зненацька.
Пробити пролом у своерiднiй футбольнiй блокадi могла перша Олiмпiада Росiйськоi iмперii. Вона проходила в рамках Всеросiйськоi промисловоi виставки в районi Троiцькоi площi. Саме в Киевi планувалося в серпнi 1913 року розiграти чемпiонат Росii за участю 15 команд. Але стався конфуз – нiхто iз запрошених не приiхав, оскiльки iгри в рiзних географiчних зонах (Пiвнiч, Пiвдень, Захiд) почалися значно ранiше, i змагання з футболу першоi Олiмпiади перетворилися на киiвський мiжсобойчик…
Та все ж кориснi контакти траплялися. Старожилам запам'ятався приiзд до Киева з Санкт-Петербурга в жовтнi 1913 року команди «Кречет». Гостi легко обiграли хлопцiв з гуртка «Спорт» – 5:0, а 22 жовтня на «Спортивному полi» змагалися зi збiрною нашого мiста. У газетi «Киевлянiнь» вперше в iсторii був опублiкований повний склад збiрноi Киева з футболу дореволюцiйноi пори.
Ось вiн: голкiпер Оттен («Полiтехнiки»), беки – Зборомирський («Полiтехнiки») i Нагель («Славiя»), хавбеки – Поляков («Унiон»), Гуляницький («Полiтехнiки»), Якобсон («Любителi спорту»), форварди – Павло i Макс Вешке («Спорт»), Калашников i Мельников («Полiтехнiки»), Козловський («Славiя»). Кияни, програючи 0:1, закiнчили матч упевненою перемогою – 4:1, причому три м'ячi «Кречетовi» забили брати Вешке.
Важко переоцiнити внесок в становлення киiвського футболу нiмецькоi сiм'i Вешке. Тим сумнiше, що пiсля початку свiтовоi вiйни, у вереснi 1914 року, трьох братiв Вешке – Олександра, Макса i Павла як нiмецьких пiдданих, що вважалися вiйськовополоненими, заарештували i вислали до села Леуново Пiнезького повiту Архангельськоi губернii. Властi не переймалися тим, що це кращi спортсмени – гордiсть Киева, а старший з них був серед органiзаторiв футбольноi лiги… Павло Карлович Вешке, що подарував мiсту перший Кубок для нагородження футбольних чемпiонiв, разом з дружиною i молодшим сином Карлом залишилися в мiстi. Свою торгову справу вiн закрив, продав нерухомiсть колезi – заступниковi голови лiги В. П. Бобровському, i переiхав в скромнiшу квартиру. Вiдбулося це в квiтнi 1915 року. Іронiя долi: батьки i брат убивцi Столипiна Мордка (Дмитра) Богрова продовжували на той час спокiйнiсiнько проживати в 12-кiмнатних хоромах на Бiбiковському бульварi…
Пiсля закiнчення вiйни Вешке i Оттену вдалося повернутися до Нiмеччини. А ось як склалися долi iнших пiонерiв киiвського футболу.
Виконанням термiнових вiйськових замовлень займався в Першу свiтову керiвник футбольного гуртка в КПІ Микола Борисович Делоне. Видатний механiк, пропагандист i популяризатор авiацiйних знань, вiн дожив до створення команди «Динамо» i виховав у беззавiтнiй любовi до фiзичних вправ сина, Бориса Миколайовича, блискучого математика, академiка, майстра спорту з альпiнiзму. Ще один батько-засновник киiвського футболу – Володимир Олександрович Плотников залишився в пам'ятi нащадкiв автором знаменитого пiдручника з фiзичноi хiмii. Ім'я творця i беззмiнного голови Киiвського хiрургiчного товариства Миколи Марковича Волковича пов'язують виключно з операцiею по порятунку Столипiна i з популярними лекцiями на кафедрi хiрургii медичного факультету Киiвського унiверситету iменi Святого Володимира, де тодi вчився великий шанувальник футболу Михайло Булгаков.
Олександр Анохiн увiйшов в iсторiю як засновник новоi системи гiмнастики.
Тiльки Тананаев, що ще довго продовжував грати, на якийсь час пожертвував заради футболу науковою кар'ерою, але часи меценатiв, благодiйникiв надовго щезли. На сцену виступали органiзатори iншоi закваски – Іван Єгоров, Андрiй Краснобабенко.
Класний росiйський форвард, Іван Єгоров до 1915 року служив писарем Головного штабу Росiйськоi армii. Потiм був переведений до Киева, де пiсля революцiйних подiй зiграв значну роль у пiдтримцi ледве тлiючого вогника футбольного життя в нашому мiстi в 1918—1919 роках. Пiзнiше на базi Першого державного дротяно-гвоздильного заводу вiн створив мiцну команду металiстiв, що славилася в 1920-х разом з «Залдором», «Райкомводом», «Радробiтниками», «Мiстраном».
Стараннями бiльшовика Андрiя Краснобабенка в 1921 роцi було вiдновлено проведення чемпiонатiв Киева. Список переможцiв за радянських часiв вiдкрив спортклуб iменi Ленiна.
За постаттю Краснобабенка тодi навряд чи вгадувалася куди колоритнiша й одiознiша особа Станiслава Вiкентiйовича Косiора, фанатично закоханого у футбол, який досить багато зробив для його розвитку в Украiнi. Ще восени 1914 року, проживаючи на квартирi свого земляка Вiтольда Болеславовича Камiнського по вулицi Марiiнсько-Благовiщенськiй (Саксаганського), вiн зовсiм не ховався вiд царськоi охранки, як стверджували згодом офiцiйнi iсторики, а дозволяв собi грати за польську команду гiмнастичного товариства, очолювану Камiнським. І навiть позував перед фотокамерою всюдисущого Олександра Михайловича Губчевського, чие ателье на Прорiзнiй, 23 вважалося найпопулярнiшим в дореволюцiйному Киевi.
На жаль, на зорi XXI столiття могила почесного киянина професора Волковича на головнiй алеi Байкового кладовища пригнiчуе запустiнням серед пишноти надгробкiв, що оточують ii. Геть забутi iмена й iнших наших славетних землякiв, що вибрали своiм захопленням футбол i подарували його киянам напередоднi Першоi свiтовоi вiйни.
Давно немае Столипiнськоi вулицi. За витiвкою iсторii, саме на колишньому заводi Гретера i Крiванека («Бiльшовику») був пiсля революцii переплавлений на орало пам'ятник нещасливому реформаторовi Росii… Срiбний кубок Вешке довго зберiгався в сiм'i Кумиловського-Федосова i щез в серединi 1980-х у закапелках комiсiйного магазину на тiй же Прорiзнiй; причиною цього стала грошова скрута дочки ювелiра Валерii.
Немае вже i вулицi Станiслава Косiора. Тепер вона носить iм'я В'ячеслава Чорновола, теж убитого через 60 рокiв пiсля розстрiляного тезка. Інша епоха, iнша влада, але схожi розбiйницькi методи. Там офiцiйний вирок, тут «ненавмисний» наiзд вантажiвки…
Репродукцiя рiдкiсного знiмка дореволюцiйного фотографа Олександра ГУБЧЕВСЬКОГО. Киiв, осiнь 1914 року, команда польського гiмнастичного товариства, учасниця футбольного чемпiонату мiста. На передньому планi лежить з м'ячем Станiслав КОСІОР.
А ось фотографiя молодого киiвського футболiста Косiора серед учасникiв одного з матчiв осiнньоi першостi 1914 року збереглася. Спасибi пановi Губчевському!
Хто е хто: Галета
Навеснi сiмнадцятого Днiпро пiд Киевом розлився як нiколи: вода пiднялася на одинадцять аршин, тобто майже на вiсiм метрiв. Вiщуни передбачали бiду. Звичнi до повеней жителi Труханового острова спускали човни з вiкон дверей будинкiв на високих палях, бо дверi вже не вiдкривалися. Синовi кравця Макара Галети десятирiчному Вовцi нудно було сидiти в чотирьох стiнах. Човен забирали батьки, а до яхт-клубу, де ганяли м'яч пани футболiсти, було десь пiвверсти. Перехрестившись, Вовка стрибав прямо з пiдвiконня до Днiпра, що клекотав, i плив назустрiч своiй мрii, нiтрохи не боячись вечiрньоi прочуханки.
За футбольними воротами купчились гурти хлопцiв. Кожен терпляче чекав, коли вдасться схопити бажану шкiряну кулю й ударити по нiй що е сили. Пiд час тренувань команди «Алексеевець» роботи дiставало всiм роззявам. Але Вовцi успiх посмiхався частiше за iнших – дуже вiн був моторний. Власник розташованого в небезпечнiй близькостi вiд iгрового майданчика ресторану «Босфор» навiть заохочував молодшого Галету свiжими пампушками, щоб м'яч пiсля хибних ударiв не турбував клiентiв. За одну таку пампушку в кондитерськiй «У Жоржа» на Хрещатику треба було вiддати аж п'ятак!
Особливо шанував хлопчака капiтан «Алексеевця» Сьома Хавчин. Семен був справжнiй дендi. Вiн учився футбольнiй технiцi у вiйськовополонених чехiв в Пушкiнському саду, а гарнi манери, гнучкiсть i пластику набув у школi бальних танцiв Соломона Шкляра на Великiй Василькiвськiй. Сьома терпiти не мiг пауз в грi i цiнував умiння Вовки миттево повертати м'яч. Коли виникала вакансiя, капiтан мiг запросто включити Вовку до складу. Це була перш за все данина пошани здiбностям бомбардира старшого брата Вовки – Павла, найрезультативнiшого форварда команди, а в другу чергу – нагорода молодшому Галетi за спритнiсть i довготерпiння.
…Справжньоi радянськоi влади в Киевi не iснувало до 1921 року. І хай iсторики твердять що завгодно, Володимир Макарович Галета пiд час наших бесiд наполягав на своему. Вiн сам усе бачив i порiвнював ситуацiю тих рокiв з осiннiм колапсом влади 1991 року, коли комунiстiв нiби вже немае, а нiчого не змiнилося. І врахуйте: це свiдоцтво гарячого прихильника бiльшовизму, яким Галета залишався до кiнця життя… Старший брат Павло взагалi в революцiю пiшов. Молодший, як i всi в поселеннi майстрових Днiпровського пароплавства, теж радiсно зустрiв новi порядки, хоча спочатку вони викликали хiба що в розруху, голод i страшне безробiття. Ще в двадцять третьому, коли по молодiжнiй бронi Володька потрапив ливарником на завод «Юртал», опiвночi додому з Межигiрськоi добиратися було страшно: мiстом сновигали банди. І лише коли в Киевi розквартирували регулярнi червонi частини, бандити вiдступили за околицi, де за них узялися… чекiсти.
А спортивне життя на той час уже налагодилося. У Киiвськiй футбольнiй лiзi до весняного сезону 1923 рокуналiчувалося близько 900 чоловiк! І це без армiйських команд, якi пiсля наказу Климента Ворошилова про включення футболу в список предметiв загального навчання воiнiв РККА почали плодитися, немов гриби пiсля дощу. Восени двадцять четвертого з бiйцiв, що служили на Украiнi, зiбрали непогану команду, яка «з листа» обiграла на виiздi збiрну Ленiнградського вiйськового округу – 2:0 i зробила нiчию 2:2 з командою Центрального району мiста на Невi.
Але у збiрноi Украiнського вiйськового округу по сутi не було киiвськоi прописки. Та i не вона вiдкрила пiсляжовтневий лiтопис мiжмiських матчiв. Зiбрана з «чого було» киiвська команда дебютувала ще на чемпiонатi Украiни 1921 року в Харковi й вибула з боротьби пiсля першого поединку (грали за олiмпiйською системою), поступившись 0:1 взагалi-то далеко не найсильнiшому учасниковi – збiрнiй Таганрога, включенiй в турнiр на спецiальне запрошення. Позначилася майже десятирiчна самоiзоляцiя киiвських майстрiв, iх небажання набивати гулi в суперництвi з визнаними авторитетами.
Наступна спроба заявити про себе була значно професiйнiша, бо робилася по-справжньому зiграною i згуртованою командою, гравцi якоi не просто багато тренувалися, а разом працювали, жили поряд один з одним у залiзничнiй колонii на Соломенцi, залицялися до мiсцевих дiвчат. Передвiсник «Динамо», ця команда в серединi двадцятих не поступалася в популярностi й силi нi харкiвському «Штурму», нi одеському «Мiстрану», нi «Профiнтерну» з Миколаева, нi «Червоному соколовi» з Херсона.
Попередники
«Залдор». Ще зовсiм недавно це магiчне, малозрозумiле сучасному вболiвальниковi слово примушувало прискорено битися серця старих киян. Нинi свiдкiв гучноi слави тiеi команди вже просто не лишилося… Вигравши весняний чемпiонат мiста 1923 року трьома складами, залiзничники вiдправилися на навчання до Петрограда, де 4 серпня чинили гiдний опiр некоронованим чемпiонам краiни на чолi з легендарними Михайлом Бутусовим i Павлом Батиревим – 0:1. Ну а наступного дня дебютант щасливо перевтiлився в екзаменатора, перемiгши (2:1) мiцний клуб «Петровський».
Осiння першiсть Киева, як i чотири наступних, стала суцiльним трiумфом «Залдора», хоча головнi суперники – «Райкомвод», «Мiстран», «Роботрос», «Радробiтники» – з кожним сезоном конкурували все вiдчайдушнiше.
За будь-якоi погоди на будь-якому стадiонi, будь то затишний первiсток КПІ, названий пiсля революцii «Рот Фронт», або незграбний «Червоний», залiзничники збирали аншлаг. Публiка не переймалась результатом. Вона жадала краси, гострих вiдчуттiв. І бачивши, що матч котиться до нудноi нiчиеi, воротар Ямковий залишав свiй пост i бiг уперед. Трибуни тут же оживали: ну, Яма дае! І завмирали, чекаючи, коли м'яч потрапить на пiдйом захисниковi Брешкевичу. Майбутнiй солiст вiйськового хору, Жора Черпалка, прозваний так за довгi ноги, умiв «запалювати» такi високi «свiчки», що цiкавi аероплани не ризикували кружляти над футбольними полями.
Збiрна Харкова з футболу – краща в Украiнi середини 1920-х рокiв. 1924 рiк.
Улюбленцем Солом'янки був Михайло Свиридовський, розумний гравець, зловити якого на хитрощi вважалося вищим шиком. Жiнки, що охоче ходили на iгри «Залдора», задивлялися на красеня Васю Бойка. Та i партнери радували око: Бардадим, Фенцель, Костiн, той же Ямковий. Захоплено зустрiчався кожен прорив крайнього нападаючого Швецова – знаменитого киiвського Паровоза, пiдкати самовiдданого Васi Інженера – захисника Весеньева, хитрi удари технаря Товаровського. Втiм, Мишко Студент, як називали цього нападаючого вболiвальники, незабаром став граючим тренером «Радробiтникiв».
Таке було в порядку речей. Школу «Залдора» в рiзний час пройшли майже всi майстри першого пiсляреволюцiйного поколiння. Виняток становили трамвайники, що виступали за «Мiстран», а також жителi Подолу i Труханового острова, що групувалися навколо «Райкомводу». До двадцять п'ятого року футболом в мiстi неподiльно керувала ОРПС (Окружна рада професiйних спiлок), яка крiзь пальцi дивилася на незлiченнi переходи всерединi свого вiдомства. Все одно пiд прапором збiрноi виявлялися кращi. А головна команда ОРПС була насправдi збiрною Киева. Армiйськi колективи завдяки текучостi кадрiв не витримували нiякого порiвняння. Чемпiони вiйськових частин Украiни не пропускали менше п'яти м'ячiв не тiльки вiд «Залдора», але i вiд «Роботросу». У чекiстiв же було дуже багато роботи, щоб оперативно вiдгукнутися на створення в Москвi i Ленiнградi товариства «Динамо». Тим бiльше в його назвi нiчого про футбол не згадувалося.
Потрiбна була рушiйна сила: фанат гри, що мае велику силу i владу в органах. Але спочатку така постать виникла в Закавказзi…
Пiдступнiсть, страх i любов
Журнал тифлiських чекiстiв «Динамовець» писав у 1932 роцi: «Згадуеться травень 1925 року. Невелика група чекiстiв Тифлiса на чолi з першим динамовцем, iнiцiатором i органiзатором «Динамо» товаришем Лаврентiем Берiя енергiйно береться за реалiзацiю в чекiстському середовищi iдей радянськоi фiзкультури. Важко доводилося спочатку: не було коштiв, не було примiщень, важко розгойдувалися маси. Часом здавалося, що прекрасна iдея оздоровлення широких мас чекiстiв, висотаних напруженою роботою, не отримае належного розвитку. Але товариш Берiя, подаючи особистий приклад, активно беручи участь у роботi секцiй, з бiльшовицькою наполегливiстю рухав справу вперед. Спершу пролетарське товариство тифлiського «Динамо» було скромним гуртком любителiв футболу, гiмнастики i стрiлецькоi справи, але вже через рiк-два «Динамо» стае могутньою органiзацiею, яка пiд керiвництвом товариша Берiя – свого беззмiнного голови – крокуе вiд перемоги до перемоги…»
Любителiв футболу в «Динамо» вистачало i до Берii. Завзятими вболiвальниками були Ягода, його заступник Петерс, що створив непогану команду чекiстiв в Одесi; але особливу активнiсть у створеннi динамовських колективiв виявив Венiамiн Леонардович Герсон. Особистий секретар Дзержинського, а потiм Менжинського, вiн був вхожий до будь-якого кабiнету i володiв величезним впливом на можновладцiв. Інтелiгентна людина, енциклопедист i полiглот, вiн нiчого не мiг iз собою поробити, коли мова заходила про футбол. У маленького, круглого, немов колобок, тiльки з вусами, Герсона, хоч вiн i не носив, на вiдмiну вiд бразильського однофамiльця, звання чемпiона свiту, була манiакальна пристрасть повчати всiх i вся, додаючи при цьому, що бачив, як грав у футбол сам Дзержинський.
Восени 1924 року Герсон вiдвiдав з iнспекцiйною поiздкою Тифлiс. Мiсцевi чекiсти, що знали про його слабкiсть, запросили Венiамiна Леонардовича на стадiон. Збiрна мiста грала з новоросiйською «Олiмпiею». Судив матч ростовчанин Мартин Мержанов, величезний вайло, якого побоювалися навiть нестриманi пiвденцi. Ворота «Олiмпii» захищав красень-вантажник з пудовими кулаками. Це саме з нього, а не з когось iншого, списав Лев Кассиль образ легендарного голкiпера Антона Кандидова.
Фантазiя Льва Кассиля привела вигаданого ним Кандидова до збiрноi СРСР з футболу. Життя ж було на вигадку багатше. Вантажник з Новоросiйського морського порту Володька теж потрапив до першоi збiрноi краiни, але тiльки зовсiм з iншого виду спорту. Вiн став уславленим льотчиком, двiчi Героем Радянського Союзу i з гордiстю носив свое прiзвище: Коккiнакi.
А тодi, в приснопам'ятному матчi 1924 року, воротар-вантажник смiливо дiяв на виходах, мав явну перевагу в повiтрi. Це дратувало господарiв, особливо товстого пiвзахисника, що прагнув нишком травмувати новоросiйця. Той спуску не давав. Пiсля черговоi сутички товстун знайшов собi iншого цапа-вiдбувайла – першого суперника, що трапився на шляху, i був негайно видалений з поля.
Трапилося це в першому таймi. У перервi до Мержанова в суддiвську зайшла депутацiя тифлiсцiв. Спочатку вони намагалися довести арбiтровi помилковiсть видалення, а переконавшись, що гiсть наполягае на своему, висунули ультиматум: повернути грубiяна на поле. Здивований Мержанов навiдрiз вiдмовився мiняти рiшення. І тодi господарi кинулися на колiна. Вони чесно зiзналися, що вигнаний – великий чин в мiсцевому ДПУ, людина люта i злопам'ятна. Такоi ганьби на очах у московського начальства не знесе. З-пiд землi дiстане. І помститься…
Майбутнiй фронтовик, вiйськовий кореспондент «Правди», творець i перший редактор тижневика «Футбол» Мартин Іванович Мержанов повiрив парламентерам на слово i поступився принципами, про що нiколи не шкодував. Футболiста, що повернувся на поле пiсля перерви, звали Лаврентiй Берiя. Але до самого п'ятдесят третього здоровань Мержанов жив зiгнувшись: а що як кат пригадае… Вже в хрущовську «вiдлигу» ветеран повiдав молодим спiвробiтникам «Радянського спорту», як вичавлював з себе по краплi раба, i здивував лише самим фактом зiткнення з Берiею. Боязкiсть у нас, що жили в радянську епоху, закладена генетично…
Про те, що молодий Берiя, хай i поганенько, але грав у футбол, пiдтвердив в мемуарах i Микола Старостiн. Миколi Петровичу, коли його «Червона Пресня» приiжджала на матчi до Грузii, не раз доводилося стикатися в боротьбi за м'яч з майбутнiм маршалом. А ось Михайло Якушин, що годувався, до речi, в кiнцi 1940-х – початку 1950-х з рук Лаврентiя Павловича, чомусь заперечував берiевське футбольне минуле. Пiсля розвiнчання Берii вiн при нагодi де мiг ненароком обпльовував свого розстрiляного господаря, i я б його байкам не довiряв. Тим паче, що в перiод недовгоi футбольноi кар'ери Лаврентiя Павловича московський пiдлiток Мишко Якушин на Кавказi взагалi не бував, на вiдмiну вiд безпосереднiх учасникiв подiй, старших за вiком Мержанова i Старостiна.
У серединi 1990-х журналiст Аркадiй Галинський, спираючись на свiдчення Якушина i на старi тифлiськi газети, намагався перетворити iсторiю про грубiсть Берii на зеленому полi в анекдот. Про хисткiсть заочних свiдчень хитрого Михея, що традицiйно любив через особистi причини суперечити братам Старостiним, читачевi, сподiваюся, вже зрозумiло. Що ж до вiдсутностi прiзвища Берii в складах команд тих рокiв, то ви не знайдете жодного прiзвища чекiстiв-футболiстiв i в украiнських газетах. При цьому тi, хто грав за ще юне киiвське «Динамо», були куди нижчi рангом, нiж Берiя. Завiса секретностi прикривала «сталевих лицарiв революцii» вiд зайвоi публiчностi i непотрiбних архiвних слiдiв ще за життя Дзержинського…
В описуваний час Лаврентiю Павловичу було двадцять п'ять. Вiн уже керував секретно-оперативною частиною грузинського ДПУ i жив на вулицi Грибоедова, куди запросив Герсона на вечерю. Проникливий Венiамiн Леонардович ненароком зауважив хлiбосольному господаревi, що футбол – це видовище XX столiття, здатне захопити i згуртувати натовп краще якихось закликiв i гасел. Берiя здивувався мудростi прогнозу. Адже, на вiдмiну вiд своiх попередникiв на тронi карателя, вiн знав футбол не з чуток, а зсередини.
…Молодий Лаврентiй намотав на вус раду мудрого Герсона, i футбольнi команди плодилися по всьому Закавказзi, наче кролики. Благо, клiмат дозволяв грати майже цiлий рiк. На якийсь перiод Берiя стае вухами й очима Герсона. Заохочення не примушуе себе чекати: взимку двадцять п'ятого молодого Лаврентiя Павловича не по чину запрошують на зустрiч видних тифлiсських чекiстiв з Йосипом Вiссарiоновичем. Пiсля цього Берiя стае нестримний.
Історик i свiдок сталiнськоi епохи Антон Антонов-Овсiенко писав, що майбутнiй мiнiстр внутрiшнiх справ СРСР уже в молодостi був невичерпним майстром iнтриг i доносiв, як нiхто умiв у потрiбний момент пустити в хiд бруднi чутки, щоб посварити своiх суперникiв на шляху до влади. Ставши навеснi двадцять сьомого року заступником голови Закавказького ДПУ, Берiя швидко пiдiм'яв пiд себе безпосереднього начальника, слабовольного Станiслава Реденса, якого чекiсти називали мiж собою не iнакше, як Беренс, i почав активно впливати на вищi структури ДПУ в Москвi. Йому не терпiлося пiднятися на наступний рiвень, але зiштовхнути з нього Реденса, одруженого на Ганнi, сестрi Надii Аллiлуевоi, було непросто.
Збираючи компромат на шефа, Берiя паралельно засипав Москву реляцiями про неухильне зростання досягнень пiдвiдомчоi йому органiзацii. Цi безперервнi успiхи повиннi були мати пояснення. На вiдмiну вiд iнших, Берiя не вiдбувався загальними словами i цифрами, що важко перевiрялися, а ризикнув викинути один з давно пiдготовлених козирiв. Вiн писав iз звiту в звiт: «Нинi важко собi уявити чекiста, прикордонника або червоноармiйця з вiйськ ДПУ, не втягнутого в ту або iншу секцiю закавказького «Динамо», щоб вiн не вiв якоi-небудь роботи… Загартованому бiйцевi будь-яке завдання до снаги». І нарештi пiдкинув iдею Герсона у власнiй iнтерпретацii: «Нашi чекiсти i пiд час активного вiдпочинку завжди з народом, упроваджуючи в маси спорт, демонструючи рiзнобiчну фiзичну пiдготовку».
Подальший розвиток подiй засвiдчив, що футбол багато значив у життi пiдступного i надексцентричного мегрела…
Вiдлуння-1925
Гучний фiльм «Багдадський злодiй» з Дугласом Фербенксом на кiноекранах Киева!
Президiя ВУЦВК вирiшила вжити заходiв до охорони Володимирського собору.
У клубi безробiтних (Хрещатик, 1) поновилися заняття з вивчення французькоi мови.
Властi видiлили 20 тисяч рублiв на ремонт «Червоного стадiону».
У зоопарк з Нiмеччини завезено вiсiм мавп, левiв, шакалiв, дикобразiв, страуса, – всього 48 тварин. Вартiсть закупiвлi з доставкою – 10 тисяч рублiв.
Мiсто Царицин перейменоване в Сталiнград.
24 травня вийшов перший номер «Комсомольськоi правди».
Президент ФІФА Жуль Рiме зустрiвся в Женевi з уругвайським послом у Францii Буеро, гарячим шанувальником футболу, i кiлька годин обговорював з ним iдею проведення першого свiтового футбольного чемпiонату в Уругваi, збiрна якого роком ранiше виграла олiмпiйський турнiр у Парижi.
У червнi пiд Гурзуфом вiдкрився дитячий пiонерський табiр «Артек».
Екс-кайзеровi Нiмеччини Вiльгельму зроблена операцiя омолоджування. Газети повiдомляють, що пiсля неi Вiльгельм виглядае молодшим за свого сина-кронпринца.
У районi Фастова лiквiдовано банду Лящука.
3 12 серпня цiни на шовк знижено на 28 вiдсоткiв.
У футболi змiнилося правило «поза грою». Вiдтепер кiлькiсть гравцiв-захисникiв, якi можуть знаходитися мiж нападниками i своiми воротами, скорочено з трьох чоловiк до двох.
На Бессарабському ринку з'явився перший льодогенератор (холодильник).
У своему лiжку на Пушкiнськiй, 62, другий поверх, по-звiрячому вбито завiдувача комунальним трамваем мiста Воробйова з дружиною.
До Нiмеччини на планернi змагання виiхали студенти КПІ.
Оголошено склад киiвських футболiстiв на матчi з Одесою: Ямковий, Весеньев, Фенцель, Долгов, Бойко, Швецов (усi – «Залдор»), Курбатов («Металiсти»), Бахарев i Рейнгольд («Райкомвод»), Савицький i Мiллер («Мiстран»).
У день залiзничника вiдкрито стадiон «Локомотив».
У серпнi-груднi Харкiвський паровозобудiвний завод випустив 12 нових паровозiв.
Новий киiвський вокзал матиме пiдземнi переходи!
У розгромленому номерi ленiнградського готелю «Англетер» знайшли в петлi Сергiя Єсенiна. Передсмертна записка була написана кров'ю поета.
Хто е хто: Ідзковський
Двадцятi були часом бурхливих поривiв молодостi до самовираження. Людям неспокiйним, творчим хотiлося скрiзь устигнути, не пропустити нового, незвичайного. На ентузiастiв ще не накинули гамiвних сорочок… А тут якраз прийшов НЕП з його швидким вторгненням у побут напiвголодного й захаращеного мiста. Темп життя незвично зрiс. Доба скоротилася в об'емi. У першому наближеннi тодiшнi пiдприемцi нагадували кооператорiв горбачовського заклику.
Народилися новi слова: «непман» i «спец». Футбол спочатку затаврували ганьбою як буржуазний пережиток i непролетарський вид спорту, але незабаром помилували i охрестили на англiйський зразок «футером». Капелюх i «гаврилка» (так в пору вiйськового комунiзму називали краватку) на очах завойовували зданi було позицii кепцi, косоворотцi, гiмнастерцi. Брюки-кльош i бушлат – «мандат пролетаря» – поступилися мiсцем модному пiджаку в талiю i коротким брюкам непомiрноi ширини в стегнах що рiзко звужувалися в кiсточцi.
Знов спалахнула реклама: «Фабрика Сорокiна – музичнi iнструменти», «Савва Ундервуд – друкарськi машинки», «Кращий заклад натирача на Прорiзнiй у Босяцького!». Найбiльший шик – капелюхи i галантерея, черевики «джиммi» з вузьким носом, колекцii готового верхнього одягу i тканини «у нас тiльки iмпорт» – можна було придбати на Хрещатику i в Пасажi.
Мiсто мiнялося на очах. Приватнi гастрономiчнi молочнi, овочевi магазини вiдтiснили на околицi робочi лавки, де все було простiше, убогiше, але доступнiше. З'явилися приватнi прокатнi автомобiлi. Ресторани з кабiнетами працювали до ранку. На бiржi котирувався золотий червонець. Коло пiднiжжя Володимирськоi гори з боку Подолу тулилися безпритульнi. Майже поряд з iх трущобами на вулицi Борчiв Тiк розташовувалася нижня станцiя михайлiвського механiчного пiдйомника. Фунiкулер вiв з царства вбогостi до царства лiтератури: на площi Героiв Перекопу (Богдана Хмельницького) розкинулося мiстечко букiнiстiв.
Ось в яку пору закiнчив трудову школу № 79 беззмiнний воротар футбольноi збiрноi Тосик Ідзковський. Незадовго до випускного вечора до школи завiтала невисока людина в канотье й ошатних бiлих туфлях. Поштовхавшись на великiй перервi в галасливiй водовертi, вiн швидко вiдшукав хлоп'ят з першоi команди на чолi з Тосиком i неповторно-лiнькувато вимовив декiлька дивних фраз:
– Наскiльки я розумiю, вам уже нема в кого вигравати. Приходьте завтра в «казино», почнемо нове життя. Ви чули про таку команду – «Радробiтники»? Так це я. Виступатимете за нас.
На мiсцi нинiшнього готелю «Днiпро» в роки НЕПу розташовувалася приземиста будiвля, в якiй за царя (та i до лiта 2009 року!) майже цiлодобово крутилася дзига рулетки… Бiльшовики передали будiвлю пiд клуб профспiлцi державних службових установ, проте, як повелося, в побутi за ним збереглася колишня назва – «казино». Футбол був у такiй шанi у членiв профспiлки, що зал, прикрашений червоним деревом, з дзеркалами на всю стiну, надавався для осiнньо-зимових тренувань.
У цей храм i прийшли вчорашнi школярi на чолi з вiдчайдушним воротарем трудовоi школи № 79 Тосиком Ідзковським. Висока довiра приголомшила хлоп'ят. Крилася в цьому казковому поворотi i маленька життева приемнiсть: уперше iм не довелося витрачати на спортивну форму грошi, заощадженi на снiданках…
Людина в канотье, що запросила iх, виявилася непоганим футбольним селекцiонером. За весь 1925 рiк четверта команда «Радробiтникiв» пропустила всього один гол, принiсши клубу вагомий залiк. А в знаменитому матчi з «Райкомводом», дивитися на який прийшов увесь Подiл, 18-рiчний Антон Ідзковський парирував пенальтi при рахунку 1:0 на користь своеi команди за двi хвилини до фiнального свистка. Звичайно, в центрi уваги киiвськоi торсиди був турнiр не четвертих, а перших клубних команд. Але в головному чемпiонатi «Радробiтники», на жаль, не вели перед. І вже весною 1926 року чоловiк в канотье довiряе Ідзковському мiсце голкiпера № 1.
Антон (тут Кассиль явно запозичив iм'я) виявився гiдним запаморочливоi кар'ери. Закоханий у футбол до самозабуття, вiн змалку привчив себе до жорстокоi самодисциплiни. Маючи середнi фiзичнi данi, вiн розробив для себе спецiальнi вправи, що розвивають швидкiсть реакцii, спритнiсть, гнучкiсть, силу. Кидав тенiсний м'яч у кам'яну стiну i ловив. Бив у стiну ногою справжнiй футбольний м'яч i ловив. Навiть у години дозвiлля в полi, в лiсi, на пляжi ловив комарiв, мух, метеликiв, усе, що пролiтало поряд. Знав iгровi звички всiх киiвських форвардiв. Аналiзував, шукав протиприйоми. Пристрасть до курiння, спиртного i марнування часу в розвеселих компанiях проминула Ідзковського в отроцтвi, що дозволило йому стати найбiльш «режимистим» гравцем у мiстi, вельми щедрому на розваги.
За аскетизмом з Антоном Леонардовичем витримував порiвняння хiба що Володимир Макарович Галета. Невипадково обидва прожили велике повнокровне життя. Але якщо Галета iз власноi волi не дiйшов до «Динамо» i, рано розпрощавшись з футболом, був тiльки свiдком повноi драматизму 55-рiчноi iсторii всесоюзних чемпiонатiв, то Ідзковський в рiзних iпостасях – гравця, тренера, функцiонера – став активним ii учасником. І тут вiн нiколи не забував про величезну роль у своiй долi, як i долi однолiткiв, що знайшли свое покликання в грi з м'ячем, людини в канотье – свого вчителя Михайла Давидовича Товаровського.
Ще не стихли залпи вiйни, а воротар ІДЗКОВСЬКИЙ (на знiмку в стрибку вiдбивае м'яч) знову полонив уболiвальникiв своею майстернiстю. Киiвський стадiон «Динамо». 1944 рiк.
Була, правда, у Антона Леонардовича, вихiдця з полякiв (до революцii вiн носив прiзвище Ідзиковський, а потiм завдяки родичам з нижчого стану втратив букву «и»), серйозна щербина в бiографii. Те, що Тосик пiд час НЕПу служив прикажчиком у магазинi спорттоварiв на Хрещатику, мало бентежило бiльшовикiв. А ось чому вони закрили очi на явну неточнiсть в автобiографii, де Антон називав себе сином кухаря – питання. Вся iнтелiгенцiя дореволюцiйного Киева чудово знала батька Антона – власника найбiльшого в мiстi книжкового магазина на Хрещатику, 29 Леонарда Ідзиковського. Не могли пройти мимо цього факту i пильнi чекiсти дзержинськоi школи. Але мудро вирiшили, що корисний футболiст i один iз спiворганiзаторiв киiвського «Динамо» куди краще виглядатиме в образi сина кухаря…
Знайомий нам уже по «Залдору» Мишко Студент став першим i вельми успiшним тренером киiвського «Динамо», крупним ученим, автором пiдручникiв з футболу. Ще в серединi двадцятих разом з московським реферi Василем Рябоконем вiн написав методичний довiдник для гравцiв, тренерiв, суддiв, активно спiвробiтничав в спортивних вiддiлах рiзних газет.
А на зорi радянськоi влади звiти про матчi були цiкавим i дивовижним чтивом. Для iлюстрацii – зразок продукцii гангстерiв пера (автор сховався за iнiцiалами І. С. І.) з одеського журналу «Шквал» за 10 червня 1926 року.
Два славнi футбольнi воротарi киiвського «Динамо» – двi славнi епохи. Євген РУДАКОВ (злiва) i Антон Леонардович ІДЗКОВСЬКИЙ,
