скачать книгу бесплатно
– Що не кажiть, – вiв далi аптекар, – а в нього бiльярд кращий, нiж у вас. І якби комусь спало на думку влаштувати патрiотичну пульку на користь полякiв або потерпiлих од поводi лiонцiв…
– Боялась я вашого голодранця Телье! – зневажливо здвигнула гладкими плечима хазяйка. – Не турбуйтесь, пане Оме! Поки буде стояти «Золотий лев», будуть у ньому i клiенти. У нас iще е, слава богу, i знаемо, де взяти. А вашу «Французьку кав’ярню» запечатають одного чудового ранку, ще й об’яву налiплять на вiконницi!.. Перемiнити бiльярд, – мурмотiла вона вже про себе. – Та на ньому ж так зручно складати випрану бiлизну, а в мисливський сезон можна послати постелю шiстьом нiчлiжникам!.. Та де ж це забарився той роззява Івер?
– Ви що, ждатимете його, щоб подавати обiд вашим столовникам? – спитав фармацевт.
– Ждатиму? А пан Бiне? Адже вiн заявиться рiвно о шостiй, хвилина в хвилину. Другого такого акуратиста пошукати по всьому бiлому свiту. І обов’язково йому треба сидiти на тому самому мiсцi, в маленькiй кiмнатi. Убий його, не сяде обiдати за iншим столом! А вже що перебiрливий, що вибагливий – спробуй йому догодити сидром… Це не те, що пан Леон: той приходить коли о сьомiй, коли о пiв на восьму, що не подай, то й з’iсть. Такий чудесний молодий чоловiк. І голосу нiколи не пiдвищить.
– Воно, бачите, е велика рiзниця мiж освiченою людиною i акцизником з вiдставних карабiнерiв…
Годинник вибив шосту. Ввiйшов Бiне.
Синiй сюртук обвисав на його сухорлявiй статурi; з-пiд шкiряного кашкета з зав’язаними на потилицi навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений вiд довголiтнього носiння каски. Вiн носив чорний суконний жилет, волосяний комiрець i сiрi панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксованi високi чоботи, на головках яких видавались симетричнi опуклини вiд розбухлих великих пальцiв. Жодна волосинка не вибивалася за лiнiю його рiвно пiдстриженоi русявоi борiдки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Вiн досконало знав усi картярськi iгри, був завзятим мисливцем i мав прегарний почерк; дома вiн завiв токарний верстат, виточував знiчев’я кiльця на серветки i захаращував ними всю квартиру iз захопленням митця i егоiзмом буржуа.
Бiне попрямував до маленькоi кiмнати, але звiдти треба було спершу випровадити трьох мiрошникiв. І весь час, поки йому накривали на стiл, вiн стояв мовчки на одному мiсцi бiля груби. Потiм перейшов у кiмнатку й зачинив за собою дверi, як завжди, знявши при входi кашкета.
– У такого язик не вiдпаде вiд увiчливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самотi з трактирницею.
– Вiн завжди отак якось. На тiм тижнi завернули сюди два комiвояжери-суконщики – веселi хлопцi, увесь вечiр такi анекдоти розповiдали, що в мене аж сльози виступили од смiху… А вiн сидiв тут же, як сич у лiсi, i анi пари з уст!
– Так! – пiдтвердив аптекар. – Нема в нього фантазii, нема дотепностi, – нiчого того, що характеризуе свiтську людину.
– А проте кажуть, що вiн чоловiк здiбний, – заперечила хазяйка.
– Здiбний? – перепитав пан Оме. – Хто? Вiн – здiбний? Хiба що до акцизноi служби, – додав вiн уже спокiйнiшим тоном.
І знову почав:
– Ну, я ще розумiю, коли негоцiант з великими торговельними зв’язками, юрист, чи лiкар, чи фармацевт бувають настiльки захопленi своiми справами, що стають диваками, навiть вiдлюдьками… Історiя знае чимало таких прикладiв! Але ж цi люди принаймнi про щось думають. Ось хоч би й я. Скiльки разiв менi траплялось шукати ручку на столi, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!
Тим часом панi Лефрансуа вийшла за порiг виглядати, чи не iде «Ластiвка». Вона здригнулась. До кухнi раптом зайшов якийсь чоловiк у чорному одязi. У вечiрньому присмерку можна було все-таки розглядiти його рум’яне лице i атлетичну фiгуру.
– Чим можу служити, пане кюре? – спитала трактирниця, дiстаючи з полички камiна одного iз мiдних свiчникiв, що стояли там цiлою батареею. – Може, вип’ете чогось? Чарочку смородинiвки, склянку вина?
