скачать книгу бесплатно
А накрохмаленi сорочки випиналися на грудях панциром! Усi мужчини попiдстригалися напередоднi, вуха в них вiдстовбурчувались; усi були чисто виголенi; деякi голились удосвiта, потемну, i порiзалися попiд носом або поздирали шкiру на щоках; тi садна, завбiльшки з трифранковик, почервонiли, обвiтрились по дорозi, i бiлi гладкi обличчя здавались розписаними пiд рожевий мармур.
Вiд ферми до мерii було всього з пiвмилi, i туди рушили пiшки. Поверталися з вiнчання так само пiшки. Спочатку весiльний поiзд тягнувся суцiльною вервечкою – нiби рiзнобарвний шарф звивався по вузенькiй стежцi, що бiгла помiж зеленими вiвсами; але скоро вiн подовшав, розпавшись на меншi гуртки; люди балакали й не поспiшали. Попереду виступав музика зi скрипкою, перевитою атласними стрiчками; за ним iшли молодий з молодою, батьки, далi вперемiш родичi та знайомi. Малюки залишились десь позаду – обривали вiвсянi волотки, бавилися собi нишком. Плаття у Емми було довге й трохи волочилося по землi; часом вона зупинялась пiдiбрати його i за одним заходом обережно знiмала затягнутими в рукавички пальцями якусь зiлину чи реп’яшок, а Шарль стояв коло неi, опустивши руки. Дядько Руо, у новому цилiндрi й чорному фраку з рукавами аж до самих пучок, вiв пiд руку панi Боварi-матiр. А пан Боварi-батько, гордуючи в глибинi душi цiею компанiею, з’явився в простому однобортному сюртуку вiйськового крою i тепер правив корчемнi комплiменти якiйсь бiлявiй хуторяночцi. Та присiдала, червонiла, не знала, що вiдповiдати. Іншi весiльчани гомонiли про се, про те або викидали тихцем рiзнi коники, щоб потiм веселiше гулялося; настороживши вуха, можна було розчути в полi «тiлi-тiлi» – то скрипаль витинав десь попереду. Помiтивши, що весiлля вiдстало вiд нього, вiн спинявся трохи вiдсапнути, довго натирав смичка канiфоллю, щоб краще цигикав по струнах, а потiм знову рушав, водячи грифом зверху вниз i знизу вверх – це вiн вiдбивав сам собi такт. Вiд того грання ще здалеку сполохувалось дрiбне птаство.
Стiл накрили на дворi, пiд возовнею. На столi красувалися чотири фiле, шiсть курячих фрикасе, теляча тушанина, бараняча печеня, а на самiй серединi чудесне смажене поросятко, обкладене ковбасами з щавлевим гарнiром. По краях стояла горiлка в графинах. Солодкий сидр рясно шумував у пляшках, мало не випираючи затички, а всi склянки були вже вщерть поналиванi вином. Жовтавий крем у великих полумисках драглисто тремтiв вiд кожного поштовху стола, на його гладенькiй поверхнi були виведенi витворним вiзерунком iнiцiали молодих. Торти й пундики готував кондитер, виписаний спецiально з Івето. У цих краях вiн тiльки ще дебютував, тож не пошкодував працi i на десерт подав власноручно такого фiгурного пирога, що всi тiльки ахнули. За основу йому правив синiй квадратовий картон, на якому вивишався цiлий храм з портиками, колонадами та гiпсовими статуетками в нiшах, облiплених золотими лелiтками; на другому ярусi баштою здiймався сам савойський пирiг, оточений дрiбнiшими укрiпленнями з цукату, мигдалю, родзинок та апельсинових часточок; i, нарештi, на верхнiй площинцi – скелi з печива, озера з варення, човники з горiховоi шкаралупи i зелений луг, де маленький амур гойдався на шоколадних орелях, у яких стовпцi кiнчалися замiсть кульок живими трояндовими пуп’янками.
Бенкетували до самого вечора. Коли гостям надокучало сидiти, вони виходили погуляти у дворi або пограти в «корок» у стодолi, а потiм знову поверталися до столу. Дехто навiть заснув пiд кiнець обiду й захропiв. Але за кавою всi ожили; тут завели пiсень; чоловiки почали хизуватися силою, носили гирi, пробували пiдняти на плечi воза, пускали солонi жарти, цiлували чужих жiнок. Увечерi, коли треба було роз’iжджатися, обгодованi вiвсом конi ледве влазили мiж голоблi, брикалися, ставали дибки, рвали упряж, а хазяi лаялися й реготали. Цiлу нiч по всiх околишнiх дорогах навзаводи мчали в мiсячному свiтлi шаленистi повози, пiдскакуючи на риштаках, перестрибуючи через купи камiння, гальмуючи на узвозах; жiнки вихилялися з них i пiдхоплювали упущенi вiжки.
Тi, що залишилися в Берто, всю нiч просидiли в кухнi за вином. Дiти полягали спати пiд лавками.
Молода упросила батька, щоб iй дали спокiй iз заведеними весiльними жартами. Правда, один iз родичiв, що торгував морською рибою (вiн навiть привiз у дарунок пару камбал), спробував був бризкати водою в замкову щiлину, але дядько Руо нагодився вчасно i спинив його, заявивши, що такi непристойнi речi несумiснi з поважним суспiльним становищем його зятя. Але родича того не зразу вдалося переконати. В душi вiн вирiшив, що дядько Руо загордiв, i ображено вiдiйшов у куток, до чотирьох чи п’яти гостей, якi були незадоволенi частуванням (iм випадково попалися гiршi шматки) i все шушукалися про щось та бажали – хоч не прямо, то манiвцями – всякого лиха на хазяiнову голову.
Панi Боварi-мати за цiлий день не зронила нi слова. З нею не порадилися нi про туалет молодоi, нi про розпорядок бенкету; вона побула трохи на весiллi й поiхала. Чоловiк не поiхав з нею, вiн послав у Сен-Вiктор по сигари й курив до самого свiту, попиваючи грог iз кiршвасером – напiй, невiдомий доти в цих краях; це ще бiльше додало йому загальноi пошани.
Шарль зроду не був жартiвливим i за вечерею не дуже-то показав себе. На всi дотепи, каламбури, двозначнi натяки, якими його частовано, на всi квiтки, якi йому пришпилювано, вiн вiдповiдав досить банально.
Зате на ранок його мов пiдмiнили. Можна було подумати, що це вiн уперше спiзнав таемницю кохання; молода ж нiчим не виявляла своiх почуттiв, годi було про щось догадатись, дивлячись на неi. Навiть найлукавiшi гострослови не знали, що казати, i, коли вона проходила повз них, тiльки поглядали на неi, напружуючи якомога всю свою тямку. А Шарль не таiв нiчого. Вiн називав Емму своею жiночкою, казав на неi «ти», у всiх питав, чи вона iм до вподоби, бiгав за нею усюди i часто заводив ii в садок, i гостi бачили з-за дерев, як вiн на ходу обнiмае ii за талiю i, схилившись до неi, мне головою мереживну оторочку корсажа.
За два днi по весiллi молодi поiхали; Шарля чекали пацiенти, вiн не мiг довше баритися. Дядько Руо дав iм свою бричку й сам провiв iх до Вассонвiля. Там вiн востанне поцiлував доньку, злiз i повернув додому. Пройшовши яку сотню крокiв, вiн зупинився, подивився вслiд бричцi, що збивала колесами пилюку, i важко зiтхнув. Згадав старий свое весiлля, своi молодечi роки, першу вагiтнiсть своеi дружини. Гай-гай, i вiн був тодi раденький, в той день, коли вiз ii до себе з батькового дому, посадивши ii за сiдлом, i коник трюхикав по бiлому заснiженому полю (дiло було пiд Рiздво); вона однiею рукою держалася за нього, а в другiй тримала кошик; довге мереживо ii нормандського чепця маяло на вiтрi i часом затуляло рота, i, обертаючись, вiн щоразу бачив у себе на плечi, близько-близько, рожеве личко, що мовчки всмiхалося пiд золотою бляшкою чепця. Час вiд часу вона грiла руки в нього за пазухою. Давно те дiялось! Це б уже iхньому синовi тридцятий рiк пiшов!.. Вiн знову озирнувся, та не побачив на шляху нiчого. Старий засмутився, як та хата-пустка; в запамороченiй хмелем головi до любих спогадiв домiшувались похмурi думки, аж йому захотiлося зайти у церкву. Але, злякавшися, що це ще дужче завдасть йому жалю, вiн попрямував просто додому.
Молоде подружжя приiхало до Тоста близько шостоi години. Усi сусiди позбiгались до вiкон подивитись на нову лiкаршу.
Стара служниця вийшла назустрiч, поздоровила панiю, попрохала вибачити, що обiд ще не готовий, i запропонувала поки що оглянути господу.
V
Цегляний фасад тягнувся якраз уздовж вулицi чи, вiрнiше, дороги. За дверима висiли на гачках плащ з вузеньким комiром, вуздечка й чорний шкiряний кашкет, а в кутку валялись краги, заляпанi зашкарублою грязюкою. Праворуч була зала, тобто кiмната, де обiдали й сидiли вечорами. Жовтi канарковi шпалери з вицвiлим квiтковим бордюром угорi колихалися на слабо натягнутiй полотнянiй пiдкладцi; вiкна були завiшанi бiлими коленкоровими фiранками з червоною облямiвкою, а на вузькiй поличцi камiна, мiж двома свiчниками накладного срiбла пiд овальними абажурами, виблискував годинник з головою Гiппократа[7 - Гiппократ (460–377 до н. е.) – давньогрецький лiкар, один з основоположникiв науковоi медицини.]. Через коридор був Шарлiв кабiнет – кiмнатка шiсть крокiв завширшки, де стояли стiл, три стiльцi i робоче крiсло. На шести полицях ялиновоi шафи не вмiщалося майже нiчого, крiм «Словника медичних наук», нерозрiзанi томи якого добре пошарпались, без кiнця-краю перепродуючись iз рук в руки. Кухоннi запахи просотувалися крiзь перебiрку в кабiнет, так само i в кухнi чути було, як хворi на прийомi кашляють i оповiдають про своi недуги. Далi йшла велика, вiддавна занехаяна кiмната з грубкою, – вiкнами у двiр, на стайню. Вона правила тепер за льох, комору, дровiтню i була захаращена iржавим залiзяччям та всяким iншим мотлохом непевного призначення.
Садок тягнувся помiж двома глинобитними стiнами, що ховались за абрикосовими шпалерами, аж до живоплоту з колючого глоду, а далi починалося чисте поле. Посеред садка на кам’яному пiдмурку виднiвся шиферний циферблат сонячного годинника; чотири клумби миршавоi шипшини симетрично оточували грядки з бiльш корисними насадженнями. У глибинi, пiд ялинками, уткнувся носом у молитовник гiпсовий кюре.
Емма пiднялась нагору. В першiй кiмнатi не було нiяких меблiв, але в другiй – у спочивальнi – стояло в альковi лiжко червоного дерева з пурпуровою заслоною. На комодi красувалася оздоблена мушлями шкатулка, бiля вiкна на тумбочцi стояв у графинi букет флердоранжу, перев’язаний бiлими атласними стьожками. То був вiнчальний букет, букет тiеi! Емма глянула на нього. Шарль помiтив це i винiс квiти на горище. А в цей час молода, сидячи в крiслi (у кiмнатi саме розкладали ii речi), думала про свiй вiнчальний букет, запакований у картонку, i мiркувала, куди його дiнуть, як вона часом помре.
З перших же днiв вона заходилася переробляти в домi все по-своему. Зняла з свiчникiв абажури, наново перелiпила шпалери, перефарбувала сходи, поставила лави в садку навколо сонячного годинника i навiть мiркувала, як би влаштувати басейн iз водограем i рибками. Нарештi чоловiк, знаючи, що вона любить кататися, придбав по оказii шарабанчика; коли до нього приладнали новi лiхтарi та крила iз строченоi шкiри, вiн скидався на справжне тильбюрi.
Шарль був щасливий i нi про що гадки не мав. Обiд удвох, вечiрня прогулянка по шляху, порух руки, яким Емма поправляла волосся, ii солом’яний брилик, що висiв на вiконному шпiнгалетi, тисяча iнших дрiбниць, в яких вiн не вбачав колись нiчого принадного, – все це тепер стало для нього джерелом безнастанного блаженства. Вранцi, лежачи поруч з нею на постелi, вiн дивився, як сонячне промiння золотить пушок на ii бiло-рожевих щiчках, напiвприкритих гофрованими фестонами чепчика. На такiй близькiй вiдстанi Емминi очi здавались йому ще бiльшими, особливо коли вона, прокидаючись, кiлька разiв розплющувала й знову заплющувала iх; чорнi в тiнi й темно-карi при свiтлi, очi ii нiби складалися з багатьох кольорових шарiв, темнiших у глибинi i чимдалi яснiших на поверхнi райдужноi оболонки. Його зiр топився у цiй глибинi, вiн бачив там самого себе в мiнiатюрi, – бачив до самих плечей, з фуляровою хусткою на головi й розхристаною сорочкою. Вiн уставав. Емма пiдходила до вiкна – побачити, як вiн вiд’iжджае; вона довго стояла, спершись на пiдвiконня мiж двома вазонами геранi, i пеньюар вiльно облягав ii стан. Вийшовши на вулицю, Шарль пристiбав собi остроги, поставивши ногу на тумбу, а вона говорила до нього зверху, гризучи якусь пелюсточку або билинку, а потiм здмухувала вiдiрванi клаптики вниз до нього, i вони поволi спускалися на вулицю, по-пташиному кружляючи в повiтрi, чiпляючись за кудлату гриву староi бiлоi кобили, що сумирно стояла бiля порога, i тiльки тодi падали додолу. Шарль скакав у сiдло, посилав Еммi поцiлунок, вона махала йому рукою й зачиняла вiкно; вiн рушав. iхав собi шляхом, що нескiнченно курився в далечiнь, второваними путiвцями, над якими дерева сплiталися верховiттям, польовими межами, де жита йому сягали по колiна, – i сонце пригрiвало в спину, вранiшне повiтря приемно лоскотало нiздрi, а серце було налите вщерть радощами перебулоi ночi. Спокiйний духом, вдоволений тiлом, вiн розкошував у душi своiм щастям, як часом пiсля обiду чоловiк iще втiшаеться смаком з’iдених трюфелiв.
Що хорошого зазнав вiн досi у життi? Може, тi шкiльнi роки, коли вiн сидiв узапертi в високих стiнах колежу, почуваючи себе самотнiм серед багатших або сильнiших товаришiв, що смiялися з його вимови, глузували з його одежi, серед учнiв, до яких приходили на побачення матерi й нишком приносили в муфтах ласощi. Може, пiзнiше, коли був студентом i, не маючи зайвого шеляга, не мiг нiколи замовити музикам контрданса для якоiсь дiвчини-робiтницi, що пiшла б до нього за коханку? А потiм вiн рiк i два мiсяцi прожив з удовою, що в неi ноги в постелi були холоднi, як у жаби. Тепер вiн навiки оволодiв чарiвною iстотою, яку палко кохав. Увесь свiт обмежувався для нього тепер шовковистим кругом ii спiдниць, вiн картав себе, що не досить любить ii, завжди скучав за нею, поспiшав вернутись додому, i серце його калатало, коли вiн збiгав нагору по сходах. Емма сидiла у себе в кiмнатi за туалетом; вiн увiходив навшпиньках, цiлував ii в спину, вона скрикувала.
Вiн не мiг стриматись, щоб не торкати щомитi ii гребiнцi, перснi, хустки; вiн то мiцно й дзвiнко цiлував ii в щоки, то дрiбно обцiловував iй голi руки вiд пальцiв до плеча; а вона, усмiхнена i нiби роздосадувана, вiдштовхувала його, як вiдганяють надокучливу дитину.
До шлюбу iй здавалося, що вона кохае; але кохання повинно приносити щастя, а щастя не було: виходить, вона помилилась. І Емма силкувалась зрозумiти, що, власне, означають у життi отi слова про блаженство, жагу, сп’янiння, якi здавалися iй такими прекрасними в книжках.
VI
Вона читала в дитинствi «Поля i Вiргiнiю»[8 - «Поль i Вiргiнiя» – роман французького письменника Жака-Анрi Бернардена де Сен-П'ера (1737–1814) про iдилiчне кохання на лонi екзотичноi природи.] i марила про бамбукову хатку, про негра Домiнго, про собаку Фiделя, але найбiльше про нiжну дружбу якогось доброго братика, що рвав би для неi червонобокi плоди з величезних, вищих за дзвiницю, дерев чи бiг до неi босонiж по пiсочку, несучи в руках пташине кубельце.
Коли iй минуло тринадцять, батько одвiз ii до мiста – вiддати в монастир. Вони спинилися в кварталi Сен-Жерве, в заiздi; вечерю iм подали в тарiлках, розмальованих сценами з життя мадемуазель де Лавальер[9 - Лавальер Франсуаза-Луiза (1644–1710) – герцогиня, фаворитка французького короля Людовiка XIV (1638–1715). Коли король збайдужiв до неi, вступила в монастир, де й померла.]. Подряпанi ножами й виделками написи прославляли благодать вiри, чутливiсть серця i розкошi двору.
Вона не нудьгувала в монастирi навiть у першi днi – iй гарно було з сестрами-черницями. Щоб розважити дiвчинку, вони водили ii до каплицi, куди проходили з трапезноi довгим коридором. На перервах Емма майже не гралась, добре розумiла катехiзис: коли отець вiкарiй задавав труднi питання, вiдповiдала завжди вона. Живучи безвихiдно в оранжерейнiй атмосферi класiв, серед цих блiдолицих жiнок, що перебирали чотки з мiдними хрестиками, вона поволi поринала в млосну мiстичну дрiмоту, навiювану кадильними пахощами, прохолодою свяченоi води та палахкотiнням свiчок. Пiд час обiднi вона не дослухалася до вiдправи, а розглядала в своему молитовнику побожнi малюнки, облямованi блакитними вiньетками, iй полюбились i хвора овечка, i серце Христове, простромлене гострими стрiлами, i стражденний спаситель, що знемагае пiд тягарем хреста. Щоб умертвити плоть, вона одного разу спробувала не iсти цiлий день. Вона придумувала, який би собi дати зарiк.
Коли треба було йти на сповiдь, дiвчинка навмисне вигадувала на себе рiзнi дрiбнi грiшки, аби довше постояти навколiшках, згорнувши руки, припавши лицем до решiтки, й слухати в сутiнках голос священика. Так часто повторюванi в проповiдях образи: наречена, жених, небесний обранець, вiчний шлюб – будили в неi в глибинi душi якусь недовiдому нiжнiсть.
Вечорами, перед молитвою, в кiмнатi для занять читалися вголос душеспасеннi книги: у буднi – уривки з священноi iсторii або з «Казань» абата Фрейсiну[10 - «Казання» абата Фрейсiну – опублiкованi 1825 р. в п'яти томах проповiдi французького церковного проповiдника Денi Фрейсiну (1765–1841).], а в недiлю, для перемiни, – з «Духу християнства»[11 - «Дух християнства» – твiр французького письменника-романтика Франсуа-Рене де Шатобрiана (1768–1848), в якому автор прославляе католицизм.]. З яким захопленням слухала вона спершу цi гармонiйнi жалi романтичноi меланхолii, в яких лунали всi вiдгомони земного й небесного свiту! Коли б ii дитинство минало десь у торговельному кварталi, в кiмнатi за крамницею, ii душа, можливо, розкрилася б лiричним захватам перед красою природи, що пiзнаеться нами звичайно через одкровення поета. Але вона жила на селi, змалку була знайома з меканням отар, з молочним господарством, iз плугами… Звикши до мирних картин, вона тепер за контрастом горнулася душею до бурхливих явищ. Море вона любила тiльки в бурю, а зелень лише серед руiн. З усього iй треба було вигадати нiби якусь особисту користь, i вона вiдкидала геть як непотрiб усе, що не давало безпосередньо поживи ii серцю: натура в неi була бiльш емоцiйна, нiж артистична, вона прагнула хвилюючого, а не мальовничого.
Щомiсяця в монастир приходила на тиждень – пiдшивати бiлизну – одна стара панна. Нею опiкувався сам архiепископ, бо вона походила iз старовинного дворянського роду, зруйнованого пiд час революцii; тому вона трапезувала з черницями, а пiсля обiду, перед тим як братися за роботу, залишалась погомонiти з ними. Часто пансiонерки бiгали до неi з занять. Вона знала напам'ять силу любовних пiсень минулого вiку i, шиючи, виспiвувала iх пiвголосом. Вона розповiдала всякi iсторii, переказувала рiзнi новини, виконувала в мiстi дрiбнi доручення, а старшим давала нишком читати романи, що iх завжди носила в кишенi свого фартуха. Сама стара панна упивалася ними в перервах мiж шиттям, поглинаючи роздiл за роздiлом. У романах тiльки й мови було, що кохання, коханцi, коханки, переслiдуванi дами, що млiють у вiдлюдних альтанах, поштарi, яких замордовують на всiх станцiях, конi, що гинуть у перегонах на кожнiй сторiнцi, дрiмучi лiси, сердечнi жалi, клятви, ридання, сльози й цiлунки, човни при мiсячному свiтлi, соловейки в гаях, кавалери, хоробрi, як леви, сумирнi, як ягнята, доброчеснi, як нiхто, завжди гарно вбранi i сльозоточивi, як урни. П'ятнадцятилiтня Емма цiлих пiвроку обтирала цю пилюку старих бiблiотек. Пiзнiше вона захопилась iсторичним побутописанням Вальтера Скотта, марила парапетами, вежами, менестрелями, iй хотiлось жити в якомусь вiкодавньому замку, як тi вельможнi дами в довгих корсажах, що цiлими днями сидiли край вiкна пiд стрiлчастим склепiнням, спершись лiктем на кам'яне пiдвiконня, а щокою на руку, i виглядали якогось рицаря з бiлим султаном, що грае на вороному конi, вертаючи з далекого краю. В цей час вона обожнювала Марiю Стюарт[12 - Марiя Стюарт (1542– 1587) – королева Шотландii; за участь у змовi проти англiйськоi королеви Єлизавети І була засуджена на смерть i страчена.] i оточувала ревним пiететом усiх жiнок, що прославились у вiках своiми чеснотами чи стражданнями. Жанна д'Арк[13 - Жанна д'Арк (1412–1431) – нацiональна героiня Францii, яка пiд час Столiтньоi вiйни очолила визвольну боротьбу проти панування англiйцiв; потрапила в полон i була спалена як чаклунка.], Елоiза[14 - Елоiза – кохана французького фiлософа, теолога i поета П'ера Абеляра (1079–1142). Про iхне трагiчне кохання Абеляр розповiв у автобiографiчному творi «Історiя моiх знегод» (1136). Пiсля розправи, вчиненоi над Абеляром ii рiднею, вступила в монастир.], Агнеса Сорель[15 - Агнеса Сорель (бл. 1422–1450) – фаворитка французького короля Карла VII.], прекрасна Ферроньера[16 - Прекрасна Ферроньера (пом. 1540) – фаворитка французького короля Францiска І; героiня популярного в серединi XIX ст. однойменного роману французького письменника Теодора-Ксав'е-Альбера Бланке (1826–1875).] i Клеманс Ізор[17 - Клеманс Ізор (бл. 1450 – початок 1500-х pp.) – знатна дама, що вiдродила в Тулузi популярнi в XII–XIII ст. лiтературнi змагання поетiв-рицарiв, якi оспiвували своiх коханих.] сяяли перед ii очима, немов комети у темрявому безмежжi iсторii, де, крiм них, мiсцями виринали не такi яскравi i зовсiм не зв'язанi мiж собою образи: Людовiк Святий пiд дубом[18 - …Людовiк Святий пiд дубом… – Французький король Людовiк IX (1214–1270), за середньовiчним звичаем, творив суд пiд дубом у Венсенi пiд Парижем – тодiшнiй резиденцii французьких королiв. Святим прозваний за участь у хрестових походах.], умираючий Баярд[19 - Баярд П'ер дю Террайль (1473–1524) – французький полководець, прозваний за вiдвагу i шляхетнiсть «рицарем без страху i докору»; помер вiд рани на полi бою.], якiсь жорстокостi Людовiка XI[20 - Людовiк XI (1423–1483) – французький король з 1440 p.; вiв жорстоку боротьбу проти феодалiв за централiзацiю королiвськоi влади.], клаптики Варфоломiiвськоi ночi[21 - Варфоломiiвська нiч. – В нiч на 24 серпня 1572 p., напередоднi дня святого Варфоломiя, католики вчинили в Парижi звiрячу розправу над протестантами (гугенотами).], плюмаж Беарнця[22 - …плюмаж Беарнця… – Беарнець – прiзвисько французького короля Генрiха IV (1553 – 1610), який був родом з пiвденно-захiдноi провiнцii Беарну, поблизу Пiренеiв.] i незабутнi спогади про мальованi тарiлки, що вихваляли Людовiка XIV.
На уроках музики вона спiвала романси – все про ангелят з золотими крильцями, про мадонн, про лагуни та гондольерiв, – безневиннi композицii, в яких крiзь банальнiсть стилю i недосконалiсть мелодii прохоплювались чарiвливi видiння почуттевоi дiйсностi. Часом Емминi подруги приносили в монастир iлюстрованi альбоми, що iм даровано пiд Новий рiк. З ними треба було критися, це була цiла морока; читали iх лише в дортуарi. Обережно торкаючись гарних атласних палiтурок, Емма прикипала завороженими очима до iмен незнайомих авторiв, що пiдписувались пiд вiршами, – то були найчастiше графи чи вiконти.
Вона тремтiла, розглядаючи гравюри, аж шовковистий цигарковий папiр пiдiймався пiвдугою вiд ii вiддиху, а потiм знову тихенько прилягав до сторiнки. Там, за балюстрадами балконiв, юнаки в коротких плащах пригортали до грудей дiвчат у бiлих сукнях, з карнавками на поясi; там були анонiмнi портрети англiйських ледi, бiлявих, кучерявих, – великими ясними очима дивились вони на вас iз-пiд круглих солом’яних бриликiв. Деякi, розкинувшись у колясках, катались по парку; кiньми правили двое маленьких грумiв у бiлих рейтузах, а попереду вистрибом бiг хорт. Іншi лежали замрiянi на канапi з розпечатаною цидулкою в руцi i споглядали мiсяць крiзь прочинене вiкно, притiнене чорною завiсою. Наiвнi юнки, ронячи сльози, цiлувалися з горлицями крiзь грати готичних клiток або, всмiхаючись i схиливши голову набiк, обривали пелюстки стокротки гострими кiнчиками пальцiв, загнутими, як середньовiчнi пантофлi. І ви теж були там, султани з довжелезними цибухами, ви розкошували в альтанах, в обiймах баядерок, i ви, гяури, i ви, турецькi ятагани та грецькi фески, i надто ви, блiдi краевиди казкових краiн, де часто в однiй рамцi уживаються пальми й сосни, праворуч тигр, лiворуч лев, на обрii татарськi мiнарети, а на першому планi римськi руiни i тут же поруч верблюди на спочинку, i все це облямоване незайманим, а проте нiби чисто виметеним лiсом; широкий прямовисний сонячний промiнь трiпоче у водi, сталево-сiре лоно якоi протинаеться подекуди бiлими крилами лебедiв.
І лампа, що висiла у Емми в головах, освiтлювала з-пiд абажура цi картини з усього свiту, що проходили одна за одною перед очима дiвчини в тишi дортуару, пiд далекий стукiт спiзнiлого фiакра, що торохтiв десь по бульвару.
Коли в Емми померла мати, вона в першi днi дуже плакала. Вона замовила жалiбний медальйон для волосся небiжчицi i написала до батька листа, сповненого смутних мiркувань про життя. В тому листi вона просила, щоб ii поховали в однiй могилi з матiр’ю. Старий подумав, що вона хвора, й приiхав до неi. Емма в душi була задоволена, що зразу пiднеслась до того вишуканого iдеалу безрадiсного iснування, який назавжди лишаеться недосяжним для пересiчних сердець. Вона з головою поринула в ламартiнiвськi химери[23 - …поринула в ламартiнiвськi химери… – Маються на увазi меланхолiйнi вiршi французького поета-романтика Альфонса де Ламартiна (1790–1869).], стала вчувати звуки арф над озерними плесами, передсмертне ячання лебедiв, безшелесне падiння листя, дихання непорочних дiв, що злинають у небеса, i голос передвiчного над долами. Згодом iй надокучило це все, але вона не хотiла в тому признатись i журилась далi, за звичкою, потiм iз самолюбства, аж поки несподiвано не вiдчула себе умиротвореною; смутку в неi в серцi лишилося не бiльше, як зморщок на чолi.
Добрi черницi, якi вже пророчили iй релiгiйне покликання, помiтили з великим дивуванням, мадемуазель Руо нiби вислизае з-пiд iхньоi опiки. І справдi, вони так ущедряли ii службами божими, вiдреченнями, молитвами та напученнями, такого наговорили iй про шанування святих i мученикiв i надавали iй стiльки благочестивих порад щодо пiдкорення плотi й рятунку душi, що вона врештi вчинила, як коняка, котру тягнуть вперед за вуздечку: вона осадила на мiсцi, i вудила вискочили з рота. Всупереч по-зверхнiй екзальтованостi, вона була проста в душi, любила церкву за квiти, музику – за слова романсiв, лiтературу – за жагуче хвилювання, i всiм еством своiм бунтувала проти таiнства вiри, повставала проти дисциплiни, що була органiчно неприйнятна для неi. Коли батько забрав ii з пансiону, за нею не жалкували. Настоятелька навiть вважала, що останнiм часом вона не виказувала належноi пошани до громади.
Повернувшись додому, Емма першi днi з задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло iй, i вона почала скучати за монастирем. Коли Шарль уперше приiхав у Берто, вона вважала себе вкрай розчарованою iстотою, нездатною навчитись чогось нового чи зазнати якихось почуттiв.
Але досить було неспокою, спричиненого змiною стану, чи, може, бентежностi, викликаноi присутнiстю молодого мужчини, щоб вона повiрила, нiби до неi зiйшла, нарештi, та чудесна пристрасть, яка досi ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяевi поетичних небес; i тепер вона нiяк не могла уявити собi, що тихе життя, яке вона тепер вела, це й було ii вимрiяне блаженство.
VII
Інодi iй спадало на думку, що це все-таки найкращий час ii життя, – те, що зветься медовий мiсяць. Але щоб зазнати вiд нього повноi втiхи, треба було, мабуть, поiхати в тi екзотичнi краi з гучними назвами, де повесiльнi днi минають у розкiшних лiнощах! Їхати ступою по крутих шляхах у поштовiй каретi з блакитними шовковими шторами, слухати пiсню кучера, що вiдлунюеться в горах, перегукуючись iз бубонцями кiз та приглушеним рокотом водоспаду. Перед заходом сонця вдихати на березi затоки духмянi цитриновi пахощi, а ввечерi сидiти на терасi вiлли вдвох, сплiвшись руками, дивитись на зорi й мрiяти про майбутне… Еммi здавалось, нiби в деяких кутках землi щастя вроджуеться само собою, подiбно до того, як деякi рослини вимагають певного грунту й не приймаються нi в якому iншому мiсцi. Ах, чому вона не може спертись на поручнi балкона швейцарського шале або заховати свою нудьгу в шотландському котеджi, живучи там iз чоловiком, i щоб на ньому був чорний оксамитовий фрак з довгими полами, м’якi хутрянi боти, гостроверхий капелюх i мереживнi манжети!
Може, iй хотiлось розповiсти комусь про всi своi химери. Але як висловити цi невловно бентежнi пориви, мiнливi, мов хмари, летючi, мов вихор? Вона не могла знайти нi слiв, нi нагоди, нi вiдваги.
І все ж таки, якби Шарль захотiв, якби вiн здогадався, якби його погляд хоч один раз пiдхопив ii думку, – iй здавалось, що серце ii прорвалося б раптовою щедрiстю, як падають iз дерева достиглi плоди, коли його труснути рукою. Але що тiснiше сплiталося iх iнтимне життя, то глибше ставало внутрiшне вiдчуження Емми.
Розмови Шарля були пласкi, як вуличнi тротуари, загальники проходили в них одноманiтною плетеницею в своему буденному вбраннi, не викликаючи нi хвилювання, нi смiху, нi задуми. Вiн сам признавався, що, живучи в Руанi, нi разу не поцiкавився сходити в театр подивитись паризьких акторiв. Вiн не вмiв нi плавати, нi фехтувати, нi стрiляти з пiстолета, i, коли Емма якось натрапила в романi на якийсь незнайомий термiн верховоi iзди, вiн не змiг пояснити його значення.
А хiба ж мужчина не повинен знати всього, вiдзначатися у всiх сферах людськоi дiяльностi, втаемничувати жiнку у всi пориви пристрастi, у всi тонкощi й секрети життя? А от вiн нiчого не вчив ii, нiчого не знав, нiчого не бажав. Вiн гадав, що Емма щаслива! І ii дратували його благодушний спокiй, його вайлувата безтурботнiсть i навiть щастя, що вона дарувала йому.
Інодi вона малювала; для Шарля було великою втiхою стояти бiля неi й дивитись, як вона схиляеться над папером i, мружачись, розглядае свою роботу або лiпить пучками галочки з хлiба. Що ж до гри на фортепiано, то чим швидше бiгали ii пальцi, тим бiльше захоплювався Шарль. Емма с апломбом вистукувала по клавiшах, пробiгала не вiдриваючись усю клавiатуру зверху донизу. Старий iнструмент iз деренчливими струнами вигримував на все село, коли вiкно було розчинене, i часто писар судового пристава, проходячи по дорозi без шапки, у виступцях, з якимсь папером у руках, зупинявся послухати.
Крiм того, Емма розумiлася на господарюваннi. Пацiентам вона надсилала рахунки за вiзити в формi доладно написаних листiв, що не мали нiчого спiльного з канцелярщиною. У недiльнi днi, коли на обiд приходив якийсь сусiда, вона завжди прихитрялась почастувати його виборною стравою; ренклоди вона майстерно вкладала пiрамiдками на виноградному листi, варення в неi подавалось на тарiлочках; вона навiть мала намiр придбати спецiальний посуд для полоскання рота перед десертом. Вiд усього цього авторитет Боварi чимдалi зростав.
Кiнець кiнцем Шарль i сам став поважати себе за те, що мае таку жiнку. Вiн iз гордiстю показував вiдвiдувачам ii роботи – два ескiзи олiвцем, якi вiн оправив у широкi рамки й повiсив у залi на довгих зелених шнурках. Розходячись з обiднi, люди бачили його на порозi дому в гарних вишиваних пантофлях.
З роботи повертався вiн пiзно – о десятiй, а то й о дванадцятiй ночi. Вiн просив чогось поiсти, i Емма сама подавала йому, бо служниця вже спала. Вiн скидав сюртук, щоб почувати себе вiльнiше за вечерею. Перебере всiх людей, яких зустрiчав за день, усi села, в яких побував, усi рецепти, якi прописав, i, задоволений iз самого себе, доiсть рештки печенi, погризе шматочок сиру, схрумае яблуко, доп’е графинчик вина, а потiм пiде в спальню, ляже горiлиць i захропе.
Вiн давно вже звик спати в нiчному ковпаку. Фулярова хустка зсовувалась у нього з голови, i на ранок розкуйовджене волосся лiзло йому в вiчi, все в пуху – наволочка часто розв’язувалась вночi. Вiн завжди носив високi чоботи з грубими косими брижами на пiдйомi i з зовсiм прямими, наче натягнутими на дерев’яний копил, передками й халявами. На селi i в таких добре, казав вiн.
Мати схвалювала таку ощаднiсть; вона приiздила до сина, як i ранiше, коли чоловiк здiймав дома велику бучу. Проте панi Боварi-мати якось вiдразу не злюбила невiстки. У неi, мовляв, надто великопанськi замашки: дрова, цукор i свiчки тануть, як у багатому домi, а вугiлля спалюеться за раз стiльки, що стало б на десять обiдiв! Свекруха розкладала бiлизну в шафi й навчала невiстку, як наглядати за рiзником, коли той приносить м’ясо. Емма покiрно вислухувала тi напучення, панi Боварi на них не скупилась. Увесь день тiльки й чути було, що «доню» та «мамо». Обидвi говорили, пiдiбравши губи, вимовляли пестливi слова, а голос аж тремтiв од притамованоi лютi.
Коли жила панi Дюбюк, мати почувала себе першою в синовому серцi. Тепер любов Шарля до Емми здавалась iй зрадою, грабунком, i вона дивилась на його щастя з нiмою журбою, як збанкрутiлий багач заглядае з вулицi у вiкна свого колишнього дому i бачить за столом чужих людей. Мати нiби ненароком нагадувала Шарлю про своi турботи й самопожертву i, порiвнюючи iх з Емминим недбальством, доказувала, як нерозважливо любити надмiрно таку жiнку.
Шарль не знав, що вiдповiдати; вiн шанував матiр i безмежно кохав дружину. Вiн вважав судження панi Боварi безпомильними, але Емма була в його очах бездоганна. Коли стара iхала додому, вiн пробував часом несмiливо повторити якесь безневинне ii зауваження – тими самими словами. Але Емма моментально доводила йому, що вiн помиляеться, i спроваджувала його до хворих.
І все ж таки, додержуючись теорiй, що здавались iй правильними, вона намагалась розпалити в собi кохання до чоловiка. Декламувала йому в садку при мiсяцi всi любовнi вiршi, якi знала, наспiвувала, зiтхаючи, журливi адажiо. Але iй так i не вдалося збудити в собi почуття, та й Шарль не ставав вiд цього нi бiльш закоханим, нi бiльш схвильованим.
Нарештi Емма кинула марнi спроби викресати з свого серця хоч якусь iскорку вогню. До того ж вона була нездатна зрозумiти те, чого сама не вiдчувала, i вiрити в те, що не виявлялося в умовних формах. Незабаром вона переконалася, що в почуттях Шарля нема нiчого особливого. Його любовнi пориви стали надто врiвноваженими: вiн милував ii у певнi години, i це стало нiби якоюсь звичкою, подiбною до iнших, нiби заздалегiдь замовлений десерт по одноманiтному обiдi.
Лiсник, якого Шарль вилiкував од запалення легенiв, подарував Еммi маленьку iталiйську левретку; Емма брала ii з собою на прогулянку; часом вона виходила з дому, щоб побути трохи на самотi й не бачити цього вiчного садка й курноi дороги.
Вона доходила до Банвiльського букового гаю, до староi занедбаноi альтанки, що стояла в кiнцi мурованоi огорожi. Там, у канавi серед трав, рiс високий гостролистий очерет.
Спершу Емма розглядалась навкруги – чи не змiнилось тут нiчого, вiдколи вона приходила сюди востанне. Все було, як ранiше: наперстянка, левкой, купи кропиви по камiнню, плями лишаiв на трьох вiкнах, наглухо забитi трухлявi вiконницi, iржавi прогоничi, ii думки блукали спочатку без певноi мети, як ii собачка, що крутилась туди-сюди по полю, гавкала на жовтих метеликiв, ганялась за землерийками або пощипувала маки на межi хлiбних ланiв. Потiм думки потроху прояснювались, i, сидячи на землi, Емма повторювала, копирсаючись у травi кiнчиком парасольки:
– Господи! І навiщо я вийшла замiж?
Вона задавала собi питання, чи не могла була б вона зустрiти iншого чоловiка, якби обставини склались iнакше; вона намагалась уявити, якi були б тi нездiйсненi подii, те iнше життя, той невiдомий iй чоловiк. Адже ж не всi вони такi, як Шарль! Адже мiг iй попастися хтось гарний, розумний, благородний, принадний, – мабуть, за таких i повиходили ii колишнi товаришки по монастирському пансiону. Як там вони тепер? Всi, звичайно, в мiстi, в гомонi вулиць, у шумi театрiв, у блиску балiв, – ось життя, вiд якого повниться радiстю серце i розквiтають почуття. А вона? У неi iснування холодне, як горище вiконцем на пiвнiч, i нудьга, як мовчазний павук у темнотi, обсновуе своiм павутинням усi закутки ii серця, iй пригадувалось, як у пансiонi, в день роздачi нагород, вона виходила на естраду за вiночком. З пишною косою, в бiлому платтячку, в вiдкритих прюнелевих черевичках вона була гарненька; коли вона верталась на свое мiсце, присутнi пани нахилялись до неi й говорили комплiменти. У дворi було повно екiпажiв, подруги прощалися з нею, вихиляючись iз дверцят; проходив, уклоняючись, учитель музики зi скрипкою у футлярi… Як давно все це дiялось, як давно!
Вона пiдкликала Джалi, брала ii на колiна, гладила по довгастiй вузькiй головi й казала:
– Ну, поцiлуй свою хазяйку. У тебе ж немае горя…
А потiм, вдивляючись у зажурену мордочку стрункоi левретки, що протяжно позiхала, вона розчулювалась i, порiвнюючи собачку до себе, говорила до неi вголос, нiби розважала засмучену людину.
Часом iз моря долiтав аж сюди поривистий вiтер: промчавши по Кошськiй рiвнинi, вiн обдавав солонуватою вiльгiстю навколишнi поля. Очерети аж свистiли, припадаючи до самоi землi, дрiбно трiпотячи, шелестiло листя букiв, а по гойдливому верховiттi буйно перекочувались хвилi рясного шуму. Емма щiльнiше куталась у шаль i пiдводилась.
Просiяне крiзь листя дерев зеленкувате свiтло блiдо осявало алею, порослу рiвним мохом, що тихо шарудiв у неi пiд ногами. Сонце заходило; в просвiтах гiлля червоно палало небо, i гiнкi стовбури виструнчених по прямiй лiнii дерев вирiзьблювались темно-брунатною колонадою на золотому тлi. Еммi ставало моторошно; вона кликала Джалi i хутко поверталась битим шляхом назад у Тост. Дома вона падала в знемозi в крiсло i сидiла мовчки весь вечiр.
Але наприкiнцi вересня в ii життя увiрвалась надзвичайна подiя: ii було запрошено у Воб’ессар, до маркiза д’Андервiлье.
За Реставрацii маркiз був статс-секретарем i тепер, збираючись повернутись на полiтичну арену, заздалегiдь готував свою кандидатуру до палати депутатiв. Узимку вiн щедро надiляв бiднякiв хмизом, а виступаючи в генеральнiй радi, з незмiнним пафосом вимагав прокладення нових шляхiв у своiй окрузi. Влiтку, у самий розпал спеки, у нього прикинувся в горлi нарив, i Шарль порятував його нiби чудом, вчасно розiтнувши пухлину ланцетом. Увечерi управитель, якого було послано в Тост заплатити за операцiю, розповiв, що бачив у лiкаревому садку виборнi вишнi. Як на те, у Воб’ессарi вишнi приймались погано, i пан маркiз попросив у Боварi кiлька живцiв для щеплення, потiм завiтав до нього, щоб подякувати за ласку особисто, побачив Емму i звернув увагу на ii гарненьку фiгуру i зовсiм не сiльськi манери. У замку вирiшили, що запросити молоде подружжя на свято не буде нi надзвичайною милiстю, нi особливою нетактовнiстю.
Якось у середу, о третiй годинi дня, пан i панi Боварi сiли в свiй шарабанчик i рушили в замок, захопивши з собою велику валiзу, яку прив’язали ззаду, i коробку з капелюхами, яку поставили перед фартухом. Крiм того, у Шарля пiд ногами стояла ще картонка. Прибули вони надвечiр, коли в парку саме запалювали лампiони, щоб екiпажам було виднiше iхати.
VIII
Замок був новiтньоi архiтектури, в iталiйському стилi, з двома висунутими вперед флiгелями i трьома пiд’iздами. Вiн стояв край широкоi левади, по якiй мiж купами високого верб’я блукали попаски корови. Густi зарослi рододендронiв, бузку й калини нависали рiзнотонною лапатою зеленню на обочини закругленоi, посипаноi пiском дороги. Пiд мостом протiкала рiчка; крiзь туман ледве мрiли розсипанi по вибалку хати пiд солом’яними стрiхами, за ними – порослий лiсом косогiр, а позаду двома рiвнобiжними рядами тягнулися стайнi та каретнi сараi, що вцiлiли вiд старого зруйнованого замку.
Шарлiв шарабанчик пiдкотив до середнього пiд’iзду. Збiглися лакеi, вийшов сам маркiз i, подавши руку лiкаршi, повiв ii до вестибюля.
Вестибюль був високий, вимощений мармуровими плитами. Шум крокiв i звуки голосiв вiдлунювали тут, як у церквi. Прямо перед входом пiдiймалися широкi схiдцi, а по лiву руку галерея з вiкнами в сад вела до бiльярдноi, з якоi чулося цокання кiстяних куль. Проходячи через цю кiмнату до салону, Емма побачила за грою кiлькох поважних панiв. Усi в орденах, упираючись пiдборiддями в високi тугi краватки, вони мовчки усмiхалися, орудуючи киями. На стiнах, понад темними дерев’яними панелями, висiли портрети в широких золочених рамах; на нижньому багетi чорнiли якiсь написи. Емма читала: «Жан-Антуан д’Андервiлье д’Івербонвiль, граф де ла Воб’ессар i барон де ла Френей, полiг у битвi пiд Кутра[24 - …у битвi пiд Кутра… – Пiд Кутра майбутнiй король Францii Генрiх IV розбив вiйсько прибiчникiв короля Генрiха III.] 20 жовтня 1587 року». Пiд другим: «Жан-Антуан-Анрi-Гi д’Андервiлье де ла Воб’ессар, адмiрал Францii i кавалер ордена св. Михаiла, поранений у бою при Гуг-Сен-Вааст[25 - …у бою при Гуг-Сен-Вааст… – В морському бою у протоцi Ла-Манш нечисленний французький флот здобув перемогу над об'еднаною англо-голландською флотилiею.] 29 травня 1692 року, помер у Воб’ессарi 23 сiчня 1693 року». Іншi пiдписи важко було розiбрати, бо свiтло ламп, що вiдбивалось вiд зеленого сукна бiльярда, оповивало мерехтливими сутiнками решту кiмнати. Воно наводило тьмяний вiдлиск на похилi полотна i дробилося тонкими блiками на трiщинах лаку. З величезних чорних чотирикутникiв, облямованих золотом, лише де-не-де вихоплювались свiтлiшi частини малювання: то блiде чоло, то очi, що дивилися нiби просто на вас, то перука, що спадала рясними напудреними кучерями на червоний мундир, то пряжка пiдв’язки над округлою литкою.
Маркiз одчинив дверi до салону. Одна з дам (це була сама господиня) встала, пiшла назустрiч Еммi i, посадовивши ii поруч себе на канапку, заговорила до неi по-дружньому, нiби до давньоi знайомоi. Маркiза була жiнка рокiв пiд сорок, плечi мала гарнi, мов виточенi, нiс орлиний, говорила з протягом. Того вечора на ii каштанове волосся була накинута проста гiпюрова хустка, що спускалась на шию косинцем. Поряд, на стiльцi з високою спинкою, сидiла якась бiлява панночка. Чоловiки, з бутоньерками в петлицях фракiв, розмовляли бiля камiна з дамами.
О сьомiй годинi подали обiд. Чоловiки – iх було бiльше – сiли за одним столом, у передпокоi, а дами за другим, у iдальнi, з маркiзом i маркiзою.
Коли Емма зайшла туди, вона нiби впiрнула в теплу атмосферу, що духмянiла ароматами квiтiв, парфумами тонкоi бiлизни, запахами м’ясива i трюфелiв. Полум’я свiчок у канделябрах витанцьовувало довгастими язиками на срiбних покришках; блiдо вiдсвiчував зволожений матовою поволокою гранчастий кришталь; уздовж усього столу рiвним рядом тягнулись букети квiток, i на тарiлках iз широкими краями, в розтрубах серветок, складених на кшталт епископськоi мiтри, лежали маленькi овальнi булочки. Червонi клешнi омарiв звисали з блюд. В ажурних кошичках, вистелених мохом, красувались добiрнi фрукти. Тут же парували смаженi перепiлки в пiр’i. Поважний, як суддя, метрдотель у шовкових панчохах, коротких штанях, у бiлiй краватцi i в жабо подавав гостям блюда з уже нарiзаною печенею, спритним рухом ложки скидаючи на тарiлку обранi ними шматки. З високоi порцеляновоi пiчки, оправленоi мiддю, нерухомо дивилась на переповнену народом залу статуя жiнки, задрапованоi аж до самого пiдборiддя.
Панi Боварi помiтила, що багато дам не знiмало рукавичок.
На верхньому кiнцi столу, самотнiй серед усього цього жiноцтва, сидiв старий пан, пов’язаний серветкою, як дитина. Нахилившись над повною тарiлкою, вiн жадiбно iв, i з губ його капав соус. Очi в нього були червонi, волосся заплетене в кiску, перев’язану чорною стрiчкою. То був маркiзiв тесть, старий герцог де Лавердьер – колишнiй фаворит графа д’Артуа[26 - Граф д'Артуа (1757–1836) – брат страченого пiд час революцii французького короля Людовiка XVI; очолював монархiчну емiграцiю; 1824 p. був проголошений королем Францii пiд iм'ям Карла X; скинутий з престолу Липневою революцiею 1830 p.] пiд час ловiв у Водрейлi, в маетку маркiза де Конфлан. Говорили також, що вiн був коханцем королеви Марii-Антуанетти[27 - Марiя-Антуанетта (1755–1793) – французька королева, дружина Людовiка XVI; страчена пiд час революцii.] пiсля пана де Куаньi i перед паном де Лозеном. Його бурхливе життя минуло в гульбищах, дуелях, закладах i галантних iнтригах; вiн процвиндрив усе свое майно i був страховищем для своеi родини. За його стiльцем стояв лакей i голосно вигукував йому над вухом назви страв, а той тiльки вказував на них пальцями i мимрив щось незрозумiле. Еммин погляд мимохiть звертався до цього вислогубого дiда i не мiг вiдiрватись вiд нього, як вiд чогось надзвичайного, величного. Адже вiн жив при дворi, спав у лiжку королеви!
Розлили в бокали заморожене шампанське. По всьому тiлу Емми пробiг дрож, коли вона вiдчула в ротi цей холодок. Зроду не бачила вона гранатiв, нi разу не iла ананасiв.
Навiть цукор-пiсок здавався iй тут дрiбнiшим i бiлiшим, нiж дома.
По обiдi дами розiйшлися по кiмнатах убиратися до балу.
Емма взялась до свого туалету з запопадливiстю й ретельнiстю актриси-дебютантки. Причепуривши зачiску так, як iй радив перукар, вона одягла розстелену на лiжку барежеву сукню. Шарль скаржився, що панталони рiжуть йому в поясi.
– Штрипки заважатимуть менi танцювати, – сказав вiн.
– Танцювати? – перепитала Емма.
– Авжеж.
– Чи ти збожеволiв? Та тебе ж засмiють! Сиди вже краще на мiсцi. Та лiкарю воно так i личить, – додала вона.
Шарль замовк. Вiн ходив по кiмнатi з кутка в куток, чекаючи, поки жiнка прибереться.
Вiн бачив ii в дзеркалi ззаду. Свiчки освiтлювали ii з обох бокiв. Темнi очi ii здавалися зовсiм чорними; волосся, укладене в гладенькi бандо, злегка випнутi над вухами, лиснiло синюватим вiдливом, в шиньйонi тремтiла на хисткiй стеблинi троянда, i штучнi росинки вигравали на ii пелюстках. Сукня була блiдо-шафранового кольору, оздоблена трьома букетами роз-помпон iз зеленню.
Шарль хотiв поцiлувати Емму в плече.
– Облиш! – сказала вона. – Сукню помнеш.
Внизу скрипка заграла ритурнель, затурлюкав рiжок. Емма спустилася по сходах, ледве стримуючись, щоб не побiгти.
Кадриль уже почалась. Гостi все прибували й прибували, ледве можна було протовпитись. Емма сiла на банкетцi бiля самих дверей.
Коли скiнчився контрданс, паркет зали звiльнився для чоловiкiв, що розмовляли групками, та для лiврейних лакеiв з великими тацями в руках. Жiнки сидiли попiд стiнами; мальованi вiяла колихались, букети наполовину ховали усмiшки; руки, щiльно обтягненi бiлими рукавичками, що обрисовували форму нiгтiв, вертiли флакончики з золотими затичками. Мереживнi оборки хвилювали на корсажах, дiамантовi брошки сяяли на грудях, браслети з медальйонами бряжчали на оголених руках. В пригладжених на лобi й закручених на потилицi зачiсках – вiнками, китицями, гронами – красувались незабудки, жасмин, гранатовий цвiт, колосся й волошки. Нерухомо сидiли по мiсцях чепуркуватi матрони в червоних тюрбанах.
Коли кавалер узяв Емму за кiнчики пальцiв i вона стала з ним у ряд, дожидаючи помаху смичка, серце ii забилося дужче. Але незабаром хвилювання щезло. Погойдуючись у ритмi музики, вона плила вперед, ледь поводячи шиею, i мимоволi посмiхалась, коли скрипка спiвала якесь нiжне соло, пiд час якого решта iнструментiв змовкала; тодi виразно чувся чистий дзвiн луiдорiв, що сипались неподалiк на сукно картярських столiв. Потiм знову вступав враз увесь оркестр: лунали грiмливi розкоти корнет-а-пiстона, в такт опускались на паркет ноги, роздимались i шелестiли спiдницi, сплiтались i розтискались руки; тi ж самi очi то опускались перед нею, то знову ловили ii погляд.
Серед гостей, що танцювали або стояли, розмовляючи, коло дверей, впадало в вiчi кiльканадцять чоловiкiв вiком вiд двадцяти п’яти до сорока рокiв, якi вирiзнялися з-помiж iнших певними рисами фамiльноi схожостi, дарма що були неоднаковi лiтами, одягом i зовнiшнiстю.
Фраки в них були краще пошитi, нiж у iнших, та й сам матерiал був нiби тонший; волосся, начесане буклями на скронi, лиснiло вiд якоiсь особливо вишуканоi помади. Обличчя матово-бiлi – властивий сибаритам колiр, що так гарно вiдтiняеться блiдiстю порцеляни, переливами муару, лаковим глянцем елегантних меблiв, i пiдтримуеться витонченим гастрономiчним режимом. Низенькi краватки не стiсняли iм шиi, вiдкоханi бакенбарди спадали на вiдкладенi комiрцi: втирались вони парфумованими хусточками, мiченими вiзерунчастими монограмами. Лiтнi чоловiки мали досить моложавий вигляд, а молодшi були позначенi дочасною зрiлiстю. В iхнiх байдужливих поглядах вiдбивалася спокiйнiсть щоденно задоволених бажань; крiзь делiкатнi манери просвiчувалась та особлива брутальнiсть, яку породжуе панування над iстотами, покiрними й норовистими воднораз (а це розвивае силу волi й тiшить гонор): iзда на породистих конях i товариство купованих жiнок.
За три кроки вiд Емми якийсь пан у синьому фраку та блiда жiнка з перловим колье на шиi розмовляли про Італiю. Вони захоплювались колонами собору св. Петра, Везувiем, краевидами Тiволi, Кастелламаре й Кассiно, генуезькими трояндами, Колiзеем у мiсячному сяйвi. А другим вухом Емма ловила уривки розмови, повноi незрозумiлих для неi слiв. Оточений групою гостей молодик розповiдав, як на тому тижнi вiн «побив у Англii Мiс Арабеллу й Ромула» та дiстав приз у двi тисячi луiдорiв, «майстерно взявши перешкоду». Інший жалiвся на те, що його скакуни жирiють, ще хтось скаржився, що в друкарнi перекрутили iм’я його коня.
Повiтря в залi стало душним, огнi потьмянiли. Чимало гостей вiдхлинуло в бiльярдну. Лакей став на стiлець i вибив двi шибки; на брязкiт скла панi Боварi повернула голову й побачила в саду селян, що поприпадали до вiкон, заглядаючи в залу. Їй пригадалась ферма Берто. Вона побачила перед собою селянський двiр, грязький ставок, батька в блузi пiд яблунею, саму себе, як вона колись, ще дiвчинкою, знiмала пальцями вершок iз глечикiв у молочарнi. Але в сьогоднiшнiй пишнотi ii минуле життя, досi таке ясне, цiлком вiдходило в тiнь, i ii починав навiть брати сумнiв, чи справдi вона жила тим життям. Вона була тут, i поза цим балом усе було оповите якимось туманом. Вона саме iла мараскiнове морозиво, тримаючи в лiвiй руцi позолочене мушлеве блюдечко, i, примруживши очi, поволi смакувала його.
Дама, що сидiла поруч iз нею, впустила вiяло. Мимо проходив якийсь молодий пан.
– Коли ваша ласка, пане, пiдiймiть вiяло, – попрохала дама. – Воно впало за канапу.
Пан нахилився, i Емма побачила, що в ту мить, як вiн простягав руку, молода дама кинула йому в капелюх щось бiле, складене трикутником. Пiднявши вiяло, пан пiднiс його дамi з гречним уклоном. Вона подякувала, злегка кивнувши головою, i уткнулась носом у свiй букет.
Пiсля вечерi, на яку подавали багато iспанських i рейнських вин, суп iз раками та мигдалевим молоком, пудинги «Трафальгар» та рiзнi м’яснi захолоди з драглями, карети почали одна за одною вiд’iжджати вiд замка. Вiдслонивши краечок муслiновоi фiранки, можна було бачити, як у пiтьмi блимали вогнi iхнiх лiхтарiв. Банкетки, що стояли попiд стiнами зали, спустiли, тiльки за столами лишилось кiлька картярiв. Оркестранти вiдсвiжали язиком натрудженi кiнчики пальцiв. Шарль куняв, прихилившись спиною до дверей.
О третiй годинi ранку почався котильйон. Емма не вмiла танцювати вальса. Але всi вальсували, навiть мадемуазель д’Андервiлье i сама маркiза. Залишились тiльки гостi, що ночували в замку, iх було не бiльше дванадцяти душ.
Тим часом один iз вальсуючих, якого називали просто вiконт, у низько вiдкритому жилетi, що щiльно облягав йому торс, уже вдруге пiдiйшов ангажувати панi Боварi, запевняючи, що буде ii вести i в неi вийде все прекрасно.
Вони почали повагом, потiм завальсували швидше. Вони крутились – i все крутилось довкола них, мов диск на осi: лампи, меблi, панелi, паркет… Коли вони завертали бiля дверей, край Емминоi сукнi обвивав колiно партнера i iхнi ноги майже торкались. Вiн нахилявся, щоб заглянути iй у вiчi, а вона закидала голову, щоб поглянути на нього; ii огорнула якась нестяма, i вона як стiй спинилась. Потiм вони закружляли знову, i вiконт, усе прискорюючи рухи, повiв Емму до самого кiнця зали, де вона, задихана i мало не зомлiла, на якусь мить припала йому головою до грудей. А потiм, так само вальсуючи, але вже повiльнiше, вiконт одвiв ii на мiсце; вона вiдкинулась назад, прихилилась до стiни й затулила очi рукою.
