скачать книгу бесплатно
Коли вона вiдкрила очi, перед дамою, що сидiла на дзиглику посеред салону, стояло навколiшки трое кавалерiв. Дама обрала вiконта, i скрипка знову заграла.
На них усi дивились. Вони проносилися взад i вперед; вона тримала корпус нерухомо, ледь нахиливши голову, а вiн зберiгав весь час свою позу: стан вигнутий, лiкоть округлений, шия випнута вперед. О, ця вмiла вальсувати! Вони танцювали довго i втомили всiх iнших.
Потiм гостi поговорили ще якусь часинку i, побажавши одне одному доброi ночi або, радше, доброго ранку, порозходилися спати.
Шарль ледве плентався, тримаючись за поручнi. Вiн не чув пiд собою нiг. П’ять годин поспiль простовбичив вiн за столами, дивлячись на вiст, хоч нiчого в тiй грi не тямив. З якою насолодою вiн зiтхнув, знявши з себе черевики!
Емма накинула на плечi шаль i розчинила вiкно. Надворi стояла темна нiч, накрапав дрiбний дощик. Емма вдихала вологе повiтря, що вiдсвiжувало iй повiки. Бальна музика ще дзвенiла у неi в вухах, i вона намагалась не скоритися сну, щоб продовжити iлюзiю цього розкiшного життя, з яким вона мала вже прощатись.
Почало свiтати. Емма довго дивилась на вiкна замка, силкуючись вiдгадати кiмнати всiх тих, кого вона бачила увечерi, iй хотiлося б узнати iхне життя, проникнути в нього, злитися з ним.
Але було холодно, Емма тремтiла. Вона роздяглася й шмигнула пiд ковдру до сонного Шарля.
За снiданком було багато людей, вiн скоро скiнчився. Нiяких напоiв, на превелике диво лiкаря, не подавали. Зараз же пiсля снiданку мадемуазель д’Андервiлье зiбрала в кошик шматочки бiлих булочок i понесла iх на ставок лебедям. Гостi пiшли гуляти в оранжереi, де дивовижнi ворсистi рослини громадились пiрамiдами пiд висячими вазами, з яких, мов iз гадючих гнiздищ, вививалося попереплутуване зелене огудиння. Оранжерея сполучалась критою галереею iз господарськими будiвлями. Бажаючи розважити панi Боварi, маркiз повiв ii оглядати стайнi. Над яслами в формi кошикiв були прибитi порцеляновi дощечки, на яких чорними лiтерами були виведенi iмена коней. Конi форкали i тупали, коли повз них проходив хазяiн, цмокаючи язиком. Пiдлога в лимарнi блищала, як паркет у вiтальнi.
Каретна збруя висiла посерединi на двох рухомих тумбах, а на стiнах були порозвiшуванi вуздечки, батоги, стремена, поводи.
Тим часом Шарль казав слугам запрягти шарабанчик. Його подали до пiд’iзду, уклали всi речi, i подружжя Боварi, попрощавшися з маркiзом та маркiзою, рушило назад у Тост.
Емма дивилась мовчки, як крутяться колеса. Шарль умостився на самому краi лавки i правував, розiп’явши руки: конячка трюхикала iнохiддю в надто широко розсунутих голоблях. Попущенi вiжки похльоскували ii по крижах, беручись миловинням, а валiза, припасована ззаду, поторохкувала об кузов.
Вони були на Тiбурвiльському узвозi, коли назустрiч iм iз смiхом промчала кавалькада вершникiв з сигарами в зубах. Еммi здалось, що мiж ними був i вiконт; вона обернулась, але змогла добачити вже далеко на обрii тiльки мигтiння голiв, що пiдiймались i опускались у мiнливих ритмах рисi чи галопу.
Проiхавши ще чверть лье, iм довелося спинитись – пiдв’язати мотузкою наритник. Оглядаючи востанне упряж на конячцi, Шарль помiтив у неi пiд ногами якусь рiч, нахилився й пiдняв портсигар, вишитий зеленим шовком з гербом посерединi, як на занавiсках карети.
– О, та вiн не порожнiй, – сказав Шарль, – тут iще двi сигари. Буде менi на вечiр.
– А ти хiба куриш? – здивувалась Емма.
– Курю часом, як трапиться.
Вiн поклав знахiдку в кишеню й цвьохнув конячку батогом.
Коли вони приiхали до себе в господу, обiд був ще не готовий. Панi розгнiвалась. Настазi вiдповiла iй не надто чемно.
– Геть! – гукнула Емма. – Менi таких грубiянок не треба.
На обiд був суп iз цибулею i телятина пiд щавлем. Сiвши напроти Емми, Шарль промовив щасливим голосом, потираючи руки:
– Нема як дома!
З кухнi чулося хлипання служницi. Шарль симпатизував бiдолашнiй Настазi. Колись, у невеселi часи вдiвства, вона допомогла йому скоротати немало вечорiв. Вона ж була його перша пацiентка i найстарiша знайома в цих мiсцях.
– То ти й справдi проженеш ii? – спитав вiн нарештi.
– А прожену. Хто менi заборонить? – вiдповiла жiнка.
Потiм вони грiлись на кухнi, поки служниця прибирала iм спальню на нiч. Шарль закурив. З незвички вiн смiшно вiдкопилював губи, щохвилини спльовував i при кожнiй затяжцi вiдкидався назад.
– Тобi стане недобре! – сказала йому презирливо Емма.
Вiн вiдклав сигару i побiг до колонки – запити холодною водою. Емма схопила портсигар i хутко сховала його в шухляду.
Наступний день видався iй нескiнченно довгим. Вона гуляла у себе в садочку, ходила туди й назад усе тiею ж алейкою, спиняючись перед клумбами, перед шпалерами абрикосiв, перед гiпсовим кюре, здивовано роздивляючись на цi добре знайомi iй предмети. Яким далеким iй здавався вже бал! Хто це вiддалив на таку вiдстань позавчорашнiй ранок вiд сьогоднiшнього вечора? Тi гостини в замку Воб’ессар стали в ii життi зяючим провалом, – так часом бурею розчахне скелю навпiл за одну нiч. Проте Емма скорилась долi; вона побожно сховала в комодi свiй святковий туалет, навiть атласнi черевички, що в них пiдошва пожовкла вiд сковзкого навощеного паркету. І з серцем у неi сталось те саме, що з черевичками: воно потерлось об розкiш i взялося якоюсь незмивною сугою.
Спогади про той бал стали для Емми своерiдним заняттям. Щосереди вона говорила собi, прокидаючись:
«Ах, тиждень тому… два тижнi… три тижнi тому – я була там!» Мало-помалу всi обличчя змiшалися в ii пам’ятi, призабулись мелодii контрдансiв, примерхли барви лiврей i пишнота замкових покоiв; деякi подробицi вивiтрились, але жаль лишився.
IX
Часто, коли Шарля не бувало дома, вона пiдходила до шафи i виймала захований помiж бiлизною зелений шовковий портсигар.
Вона розглядала його, розкривала i навiть нюхала пропахлу духом вербени й тютюну пiдкладку. Чий же вiн був? Певно, вiконтiв. Не iнакше, як дарунок коханки. Його вишивали на маленьких палiсандрових п’яльцях, ховаючись вiд цiкавих очей, над ним годинами просиджувала закохана рукодiльниця, мрiйливо схиливши кучеряву голiвку. Любовнi зiтхання вплелися тут у кожну петельку канви, кожен стiбок голки вшивав якусь надiю чи спогад, а все це шовкове шиття було переткано одною мовчазною жагою. А потiм вiконт забрав якось той дарунок iз собою. Про що вони говорили в той час, як цей портсигар лежав на мармуровiй поличцi камiна, мiж вазами з квiтками й годинником Помпадур? Вона в Тостi. А вiн тепер у Парижi… Париж! Який вiн, той Париж? Яке величне iм’я! Емма повторювала це слово пiвголосом, упиваючись ним. Воно дзвенiло iй у вухах, як соборний дзвiн, воно палало iй в очах – навiть на етикетках помадних слоiкiв.
Уночi, коли пiд вiкнами, спiваючи «Материнку»[28 - «Материнка» – популярна французька народна пiсня.], скрипiли своiми возами рибалки, вона прокидалась. «Завтра вони будуть там», – казала вона, прислухаючись до стуку ошинованих залiзом колiс, що зразу завмирав на немощенiй дорозi, як тiльки валка виiздила за село. Вона проводила iх думками, – пiдiймалась iз ними на пагорби, спускалась у долини, минала селища, гнала битим шляхом пiд ясними зорями… iхала-iхала i забивалась невiдь-куди, в якесь туманне мiсце, де уривалась ii мрiя.
Вона придбала собi план Парижа i часто, водячи пальцем по картi, мандрувала по столицi. Гуляла по бульварах, спиняючись на кожному розi, на перехрестi вулиць, перед бiлими квадратиками кварталiв. А коли очi нарештi стомлювались, склепляла повiки й бачила, як у темрявi коливаються од вiтру вогнi вуличних лiхтарiв, чула, як ляскають пiднiжки карет, вiдкидаючись бiля театральних пiд’iздiв.
Вона передплатила дамський журнал «Кошик» i «Дух салонiв». Не минаючи анi рядочка, жадiбно поглинала вона всi звiти про прем’ери, верхогони, вечiрки, цiкавилась дебютом тоi чи iншоi актриси, вiдкриттям новоi крамницi. Знала останнi моди сезону, адреси фешенебельних кравцiв, днi прогулянок у Булонському лiсi[29 - Булонський лiс – парк на захiднiй околицi Парижа, мiсце прогулянок i вiдпочинку.], розклад спектаклiв у оперi. Слiдкувала за романами, вивчаючи за Еженом Сю[30 - Ежен Сю (1804–1857) – французький письменник, автор вiдомого роману «Паризькi таемницi».] обстановку великопанських домiв, шукаючи в творах Бальзака й Жорж Санд уявного задоволення власних жадань. Навiть до столу не сiдала без книжки i, поки Шарль iв чи говорив щось до неi, гортала собi сторiнки. Читаючи книжки, Емма весь час згадувала вiконта, порiвнювала його з лiтературними персонажами. Вiн був нiби центром осяйного кола, та коло це чимдалi ширшало, i, розпромiнюючись вiд його образу, ореол яскрiв усе дужче, осяваючи iншi мрii.
Париж, безберегий, як океан, мерехтiв перед Емминими очима в рожевiй iмлi. Проте многолике життя, що вирувало в цiй круговертi, все-таки дiлилось на якiсь частини, розпадалось на окремi картини. Емма помiчала з них тiльки двi чи три, i вони заслоняли вiд неi всi iншi, як правдиве втiлення життя всього людства. В дзеркальних залах, серед овальних столiв, застелених оксамитом iз золотими торочками, виступав на лискучих паркетах свiт дипломатiв. Там були сукнi з довгими шлейфами, страшнi таемницi, бентежнi страждання, схованi за чемними усмiшками. Потiм починалось товариство герцогiв i герцогинь; там усi були блiдi i вставали о четвертiй годинi дня; жiнки – бiднi ангели! – носили спiдницi, облямованi англiйським мереживом, а чоловiки – невизнанi генii пiд жевжикуватою зовнiшнiстю – замордовували на прогулянках коней, розважались лiтом у Баденi i, нарештi, рокiв пiд сорок одружувались iз багатими спадкоемицями. В окремих кабiнетах нiчних ресторанiв реготала в сяйвi свiчок розмаiта юрба лiтераторiв та актрис. Вони були щедрi, мов королi, повнi вщерть iдеальних поривань i фантастичних забаганок. Це було якесь пiднесене понад життям iснування, що рвiйно шугало мiж небом i землею у несказаннiй величi. Все iнше в свiтi губилось десь у невиразностi, не займало певного мiсця, нiби й не iснувало. Чим ближче була дiйснiсть, тим бiльше вiдвертались вiд неi ii думки. Все, що безпосередньо оточувало Емму, – нудне село, обмеженi мiщани, мiзерiя буденщини, – здавалось iй чимось винятковим у життi, прикрою випадковiстю, що не знати як звалилась на ii голову, але поза цим тiсним колом буяв безмежний свiт блаженства й пристрастi. У своiх бажаннях Емма змiшувала насолоду розкошiв з сердечними радощами, вишуканiсть манер з делiкатнiстю душi. Хiба любов не потребуе, подiбно до екзотичних рослин, розпушеного грунту й живодайного тепла? І чому зiтхання при мiсячнiм свiтлi, i довгi обiйми, i сльози, що зрошують руки в хвилину розлуки, i пал жаги, i нiжнiсть, i бентежнiсть – усе це було для неi невiддiльним вiд пишних замкiв, де люди розкошують на дозвiллi, вiд будуарiв з шовковими завiсами й м’якими килимами, вiд жардиньерок iз квiтками, вiд лiжок на високих пiдмостках, вiд блиску самоцвiтiв i аксельбантiв на лiвреях?
Човгаючи грубими пiдошвами, проходив коридором поштовий конюх, який щоранку приходив до лiкаря чистити кобилу; на ньому була латана блуза й шкарбани на босу ногу. Ось ким доводиться задовольнятись замiсть грума в коротеньких штанцях! Скiнчивши роботу, вiн iшов i не вертався до наступного дня. Приiздячи додому, Шарль сам одводив кобилу до стайнi, знiмав сiдло i надягав оброть; тим часом служниця приносила й кидала сяк-так у ясла оберемок сiна.
На мiсце Настазi, яка нарештi виiхала з Тоста, розливши море слiз, Емма взяла в дiм чотирнадцятилiтню дiвчинку-сироту з лагiдним обличчям. Вона заборонила iй носити нiчний чепчик, привчила говорити до панiв у третiй особi, подавати склянку води на тарiлцi, стукати в дверi, перш нiж заходити до кiмнати, прасувати й крохмалити бiлизну й допомагати при туалетi: вона хотiла зробити з неi собi камеристку. Нова служниця була слухняна й покiрлива – боялась, щоб ii не прогнали. Але мадам звичайно забувала в буфетi ключ, i Фелiсiте щовечора, брала звiдти трохи цукру i хрумала його на самотi в лiжку, помолившись на сон грядущий.
По обiдi вона часом виходила на вулицю погомонiти з поштовими конюхами. Мадам сидiла у себе нагорi.
Емма носила дуже вiдкритий капот; мiж шалевими вилогами виднiлася плоена шемiзетка з трьома золотими гудзиками; за пояс правив iй шнурок з великими китицями, а на маленьких гранатового кольору пантофлях красувались банти з барвистих стрiчок. Вона купила собi бювар, поштового паперу, ручку, конверти, хоч писати не було кому. Зранку вона заходжувалась витирати пил з етажерки, розглядалась у дзеркало, брала книжку, а потiм, замрiявшись, упускала ii на колiна, iй хотiлось податися в мандри або повернутися в монастир. Бажалось воднораз померти – i жити в Парижi.
А Шарль – пiд дощ, пiд снiг – знай роз’iжджав верхи околишнiми путiвцями. Вiн iв яечню за столом на якiй-небудь фермi, бабрався в пiтних постелях, пускав хворим кров, що часом теплою цiвкою дзюрила йому в лице; вистукував недужих, пiдкачуючи бруднi сорочки, вислухував хрипи, розглядав, що було в нiчних горшках; зате щовечора знаходив дома веселий вогонь, накритий стiл, м’якi меблi i елегантно вбрану гарненьку жiнку, вiд якоi так i пашiло свiжiстю. Не знати, звiдки й брався той аромат – чи не вiд ii тiла напахчувалась сорочка?
Емма чарувала його своею тонкою вигадливiстю: то вона по-новому вирiже паперовi розетки на свiчки, то перешие оборки на сукнi, то видумае якусь незвичайну назву для найпростiшоi страви, абияк звареноi наймичкою, i Шарль виiсть, смакуючи, всю тарiлку. В Руанi вона побачила дам, що носили на годинниках в’язку брелокiв, – накупила того добра й собi. Оздобила камiн двома великими вазами синього скла, справила собi несесер iз слоновоi костi, з позолоченим наперстком. Що менше розумiвся Шарль на жiнчиних примхах, то бiльше вони зачаровували його: вiд них ще повнiшим ставало його блаженство, ще любiшим здавалось домашне вогнище. Вони мов золотим пiсочком посипали вузеньку стежечку його життя.
Вiн був при здоров’i, мав добрий вигляд; репутацiя його остаточно встановилась. По селах його любили – вiн був чоловiк не гордий. Вiн пестив дiтей, нiколи не заглядав у шинок i взагалi викликав довiр’я своею моральнiстю. Особливо вдало лiкував од катарiв i простудних захворювань. Щоб часом не убити пацiента, Шарль майже завжди прописував якусь заспокiйливу мiкстуру, iнодi блювотне, ванну для нiг або п’явки. Але й хiрургiя не лякала його: вiн робив людям сильнi кровопускання – як коням, – а зуби рвав так, що аж гай гудiв.
Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив за проспектом новий журнал «Медичний вулик». Вiн пробував читати дещо пiсля обiду, але не проходило й п’яти хвилин, як уже засинав, розморений духотою й ситiстю, – голова схилялась на руки, а волосся гривою розсипалося по столу, черкаючись пiдставки лампи. Емма дивилась та тiльки плечима здвигала. Чого не судився iй чоловiком хоч який-небудь мовчазний, упертий трудiвник – один iз тих, що порпаються ночами в книжках i пiд шiстдесят рокiв наживають, у додачу до ревматизму, хрестик, ношений у петельцi мiшкуватого фрака?.. Їй хотiлося б, щоб прiзвище Боварi – це ж i ii прiзвище! – стало славнозвiсним, красувалось у вiтринах книгарень, фiгурувало в газетах i журналах, гримiло на всю Францiю. Але Шарль не вiдзначався честолюбством. Один лiкар з Івето, що з ним вiн був якось на консилiумi, сказав йому при постелi хворого, в присутностi родичiв, щось образливе. Увечерi, коли Шарль розповiв цю iсторiю, Емма страшенно обурилась вчинком його колеги. Шарль був розчулений. Вiн пустив сльозу й поцiлував жiнку в лоб. Але вона нестямилась вiд сорому – iй хотiлося прибити його. Щоб угамувати нерви, вона вибiгла в коридор, розчахнула вiкно i стала вдихати свiже повiтря.
– Який нiкчема! Який нiкчема! – шепотiла вона, кусаючи собi губи.
І взагалi Шарль чимдалi бiльше дратував ii. З роками в нього з’явилися вульгарнi манери: за десертом вiн стругав ножем пробки вiд порожнiх пляшок, суп iв присьорбуючи, а пiсля iжi прочищав зуби язиком. Вiн починав гладшати, i здавалося, що очi його, маленькi вiд природи, придавлювались опасистими щоками до самих скронь.
Часом Емма заправляла йому в жилет червону обшивку плетеноi фуфайки, перев’язувала краватку, викидала геть обтрiпанi рукавички, якi вiн збирався натягати. Але все це вона робила не заради нього, як йому гадалось, а заради себе самоi, з химерного дражливого егоiзму. Інодi вона навiть переказувала йому те, що читала – уривки з романiв i нових п’ес, анекдоти з великосвiтськоi хронiки. Як-не-як, а Шарль був таки людиною, завжди готовою слухати ii i на все притакувати. А Емма, бувало, i з левреткою дiлилась своiми таемницями. Зрештою, на безлюддi заговориш i до полiн у камiнi, i до маятника стiнного годинника.
Але в глибинi душi вона сподiвалась якоiсь перемiни. Як матрос на розбитому кораблi, вона розпачливо металася очима по безкраiй пустелi свого життя, виглядаючи бiлого вiтрила в туманi дальнiх обрiiв. Вона не знала, що то буде за випадок, яким вiтром принесе його до неi, до якого берега ii приб’е; вона не знала, чи то буде шлюпка, чи трипалубний корабель, чи буде вiн навантажений стражданням, чи налитий щастям аж по люки. Але, прокидаючись уранцi, вона щоразу сподiвалась, що це станеться сьогоднi, – i прислухалась до кожного шуму, зривалася з мiсця, дивувалась, що нема нiчого й нiкого. А коли заходило сонце, вона журилась i не могла дiждатись завтрашнього дня.
Знову настала весна. Коли прийшли першi жаркi днi i зацвiли грушi, у Емми з’явилась астма.
З початку липня вона стала рахувати на пальцях, скiльки тижнiв залишаеться до жовтня: можливо, маркiз д’Андервiлье дасть у Воб’ессарi ще один бал. Але i вересень уже минув, а не було анi листiв, анi вiзитiв.
Пiсля цього гiркого розчарування серце знову спустiло, знову потяглись нуднi, одноманiтнi днi.
Невже вони отак i тягнутимуться нескiнченною низкою – сiрi, буденнi, порожнi? У людей навiть найбанальнiше життя скрашаеться можливiстю якоiсь перемiни. Часом одна-однiсiнька пригода тягне за собою незчисленнi перипетii, певну змiну декорацiй. А в неi – нiчого. Певно, так од бога судилось. Майбутне здавалося темним коридором, в кiнцi якого були наглухо забитi дверi.
Вона занедбала музику. Навiщо грати? Для кого? Все одно iй нiколи не доведеться, сидячи за ерарiвським роялем[31 - Ерарiвський рояль. – Ерар Себастьян (1752–1831) – славнозвiсний майстер музичних iнструментiв.] в оксамитовiй сукнi з короткими рукавами, перебiгати легкими пальцями по клавiшах iз слоновоi костi i вiдчувати, як, нiби вiтерець, хвилюе концертним залом з краю в край захоплений шепiт слухачiв. А коли так, то чи варто мучитись над нудними етюдами? Не виймала вона з шухляд i свого малювання та гаптування. Кому воно потрiбне? Шиття теж тiльки дратувало ii.
– Менi вже нема чого читати, – казала вона.
Так i сидiла вона на мiсцi, розжарюючи в вогнi кухоннi щипцi або дивлячись у вiкно на дощ.
Сумно було iй на душi в недiлю, коли дзвонили до вечернi. В нiмому отупiннi прислухалася вона до мiрних ударiв деренчливого дзвона, дивилась, як по даху сусiднього дому спроквола походжав кiт, вигинаючи дугою спину пiд скiсним промiнням призахiдного сонця. Вiтер на шляху збивав хмари куряви. Час вiд часу звiдкись долинало виття собаки, а монотонне бовкання дзвона без угаву лунало по селу, котилося в далекi гони…
Але ось люди починали виходити з церкви. Жiнки в дерев’яних навощених черевиках, селяни в нових блузах, простоволоса дiтвора бiгла вистрибом попереду, – всi розходились по домiвках. Лише п’ять-шiсть чоловiк (весь час тi самi) грали до самоi ночi в «корок» бiля ворiт харчевнi.
Зима випала холодна. Шибки у вiкнах на ранок замуровувало крижаними узорами, i кволе свiтло, що струмилось, мов крiзь матове скло, часом так i не яснiшало до самого смерку. О четвертiй годинi доводилось уже свiтити лампу.
Погожими днями Емма виходила в сад. На капустi мерехтiв срiблистими розводами iнiй; довгi блискучi нитки снувались од качана до качана. Пташок було не чути, все немов заснуло. Абрикоси були обставленi соломою, виноградна лоза вилася хворою гадюкою попiд карнизом стiни, на якiй, придивившись, можна було побачити повзучих стоногiв. У гiпсового кюре в трикутцi, що читав молитовник пiд ялинами в куточку, вiдкришилася права нога, а лице полупилося вiд морозу i взялося немов бiлим лишаем.
Потiм Емма знову пiдiймалась до себе в кiмнату, замикала дверi, шурувала вугiлля в камiнi i, знемагаючи вiд жару, вiдчувала, як нудьга все важче лягала iй на душу. Вона залюбки спустилася б униз побалакати iз служницею, та соромливiсть утримувала ii.
Щодня завжди о тiй самiй порi вiдчиняв вiконницi свого будиночка вчитель у чорнiй шовковiй шапочцi i проходив сiльський стражник у блузi, з шаблею при боцi. Вранцi i ввечерi тюпали по вулицi поштовi конi – завжди по трое в ряд – до ставка на водопiй. Вряди-годи дзеленчав дзвiночок на дверях харчевнi та скрипiли пiд вiтряну годину на залiзних прутах мiднi тазики, що правили за вивiску над дверима голярнi. Вiтрину ii прикрашав старий малюнок, вирiзаний з модного журналу, та воскове погруддя в жовтому шиньйонi. Перукар теж нарiкав на те, що життя в нього склалось невдало, що йому нема чого ждати вiд майбутнього. Мрiючи про перукарню у якомусь великому мiстi, от як у Руанi, на набережнiй чи проти театру, похмурий майстер цiлий день гуляв по вулицi взад i вперед, вiд мерii до церкви, виглядаючи клiентiв. Пiдводячи очi, панi Боварi завжди бачила його на посту: нiби вартовий, патрулював вiн у своiй фесцi набакир, у ластиковiй куртцi.
Інодi надвечiр за вiкнами зали показувалось засмагле обличчя з чорними баками, яке розпливалось у широкiй лагiднiй усмiшцi, виблискуючи бiлими зубами. Зразу ж зринала мелодiя вальса, i пiд звуки катеринки кружляли й кружляли на кришцi, в ляльковiм салонi мiж крiслами, канапами i консолями, танцюристи заввишки в палець – жiнки в рожевих тюрбанах, тiрольцi в камiзельках, мавпочки в бальних фраках, кавалери в куценьких штанцях, – i все це вiдбивалось у маленьких дзеркальцях, злiплених по кутках стьожками фольгового паперу. Катеринщик крутив корбу, заглядаючи у вiкна праворуч i лiворуч. Час вiд часу вiн пiдiймав колiном свiй iнструмент, що муляв цупким ременем йому в плече, i цвиркав на тротуарну тумбу довгою цiвкою буроi слини. Музика, то жалiбна й тягуча, то весела i шпарка, з шипiнням виривалася з-за рожевоi тафтяноi занавiски, що трималась на вiзерунчастiй мiднiй планцi. Цi самi мелодii гралися десь у театрах, спiвалися в салонах, пiд них танцювалось вечорами в осяяних жирандолями залах. Вони долiтали до Емми, як вiдголоси великого свiту. Нескiнченнi сарабанди вихрилися iй у головi, i думка, нiби баядерка на квiтчастому килимi, в’юнилась разом iз звуками, пурхаючи вiд мрii до мрii, вiд смутку до смутку. Зiбравши в кашкет милостиню, катеринщик запинав свою скриньку старим чохлом iз синього полотна, закидав ii на спину i, важко ступаючи, брався далi. Емма проводила його очима.
Особливо нестерпнi були для неi години обiду в цiй тiснiй iдальнi внизу, з димучою пiчкою, рипливими дверима, вiдсирiлими стiнами i вогкою пiдлогою, iй здавалось, що на тарiлцi подають iй усю гiркоту iснування, а вiд погляду на паруюче варене м’ясо у неi в душi клубочилась огида. Шарль iв довго й багато; вона гризла горiшки або, спершись лiктями на стiл, водила вiстрям ножа по цератi.
Господарчi справи вона зовсiм занехаяла. Панi Боварi-старша, приiхавши до них у великий пiст, була вражена такою перемiною. Справдi, Емма перше була така чепурна, така вибаглива, а тепер цiлими днями ходила невбрана, носила сiрi простi панчохи, свiтила лойовими свiчками. Вона одно говорила, що раз немае достаткiв, треба жити ощадно, що вона дуже задоволена, цiлком щаслива, що iй дуже подобаеться в Тостi, – i свекрусi нi до чого було причепитися. До того ж Емма, очевидячки, не збиралась прислухатися до ii порад; одного разу, коли свекруха спробувала зауважити, що хазяi повиннi стежити за благочестям прислуги, вона вiдповiла таким гнiвним поглядом i таким холодним усмiхом, що бiдолашна жiнка бiльше не заводила подiбних розмов.
Емма зробилась вередливою, iй важко було догодити. Вона замовляла для себе окремi страви, а потiм i не торкалась до них; сьогоднi пила тiльки молоко, а завтра чай – чашку за чашкою. То iй було холодно, i вона вперто не виходила з кiмнати, то вона млiла вiд духоти, вiдчиняла всi вiкна, одягалася в легенькi плаття. То вона не давала просвiтку служницi, а то раптом засипала ii гостинцями або посилала погуляти до сусiдiв. Бувало, що вона роздавала старцям усi дрiбнi грошi з свого гаманця, хоч не вiдзначалась особливою щедрiстю i чулiстю до чужих страждань, як, зрештою, i бiльшiсть людей, що вийшли з села: душi в них звичайно такi заскорузлi, як мозолястi руки iхнiх батькiв.
У кiнцi лютого дядько Руо привiз зятевi на спогад про свое одужання чудову iндичку i прогостював у них три днi. Шарль був увесь час зайнятий хворими, i з старим мусила сидiти Емма. Вiн курив у кiмнатах, спльовував у камiн, говорив про хлiборобськi справи, про корiв i телят, про дробину, про мунiципальну раду, i, коли старий нарештi поiхав, дочка зачинила за ним дверi з таким задоволенням, що аж сама здивувалась. А втiм, вона вже не приховувала свого презирства до всiх i всього, що оточувало ii; часто-густо вона умисно висловлювала чудернацькi думки – гудила те, що слiд було хвалити, i хвалила те, що вважалося ганебним i непристойним. Чоловiк тiльки очi витрiщав, слухаючи такi речi.
Невже цьому жалюгiдному животiнню не буде кiнця? Чим вона гiрша вiд тих жiнок, що живуть щасливо? У Воб’ессарi вона бачила герцогинь, у яких i талii були грубшi, i манери вульгарнiшi. За вiщо ж, боже, така несправедливiсть? Притулившись головою до стiни, Емма плакала, iй до болю хотiлося зазнати того бурхливого й блискучого життя, тих нiчних маскарадiв, тих зухвалих розкошiв i жагучих захоплень, що марились iй вiддавна.
Вона ставала щораз блiдiшою, у неi почались серцебиття. Шарль прописав iй валер’янку й камфоровi ванни. Але всякi спроби лiкування ще дужче дратували ii.
Бували днi, коли на неi находила якась хвороблива балакучiсть, потiм це збудження змiнялось тупою байдужiстю, i вона сидiла мовчки й нерухомо. Тодi вона пiдтримувала своi сили тiльки тим, що цiлими флаконами виливала на себе одеколон.
Вона постiйно скаржилась на Тост, i Шарль вирiшив, що ii хвороба викликана якимись впливами мiсцевого клiмату. Упевнившись у цiй думцi, вiн почав серйозно думати про те, щоб переiхати кудись в iнше мiсце.
Тодi Емма стала пити оцет, щоб iще бiльше схуднути. У неi з’явився сухий кашель i остаточно пропав апетит.
Шарлю нелегко було покидати Тост пiсля чотирирiчного перебування i якраз у такий момент, коли вiн починав ставати на ноги. Та що вдiеш – раз треба, то, значить, треба! Вiн повiз жiнку у Руан, до професора, в якого колись учився. Виявилось, що Емма нездужала на нервовому грунтi i потребувала перемiни клiмату.
Розпитавши людей, Шарль довiдався, що в Нефшательськiй окрузi е чимале мiстечко Йонвiль-л’Аббеi, звiдки якраз перед тижнем виiхав лiкар – польський емiгрант. Тодi вiн написав до мiсцевого аптекаря, щоб дiзнатися, скiльки там населення, чи далеко живе найближчий лiкар, чи багато заробляв на рiк його попередник i так далi. Дiставши задовiльну вiдповiдь, Шарль вирiшив перебратися туди на весну, якщо тiльки здоров’я Емми не покращае.
Одного дня, готуючись до близького вiд’iзду, Емма розбирала речi в шухлядi i вколола об щось палець. То був дрiт вiд ii весiльного букета. Флердоранжевi пелюстки пожовкли вiд пилу, атласнi стьожки з срiбною крайкою обтрiпалися. Вона жбурнула букет в огонь. Квiтки спалахнули, як суха солома. На попелi лишився поволi дотлiваючий червоний кущик. Емма дивилась, як вiн горiв. Трiскались картоннi пуп’янки, корчились мiднi дротинки, розтоплювався позумент; обсмаленi паперовi вiнчики звивались над жаром, нiби чорнi метелики, поки, нарештi, не вилетiли в комин.
У березнi, коли вони виiхали з Тоста, панi Боварi була вагiтна.
Частина друга
І
Йонвiль-л’Аббеi (назва походить вiд старовинного капуцинського абатства, вiд якого вже й руiн не лишилось) – мiстечко, розташоване за вiсiм лье вiд Руана, мiж Аббевiльським i Бовезьким шляхом, у долинi рiчки Рiель, що впадае в Андель i жене бiля свого гирла три водянi млини; у нiй водиться форель, що принаджуе сюди в недiльнi днi хлопцiв-вудкарiв.
Коли звернеш iз шляху коло Буасьера i виберешся путiвцем на невисоке узгiр’я Ле, побачиш усю долину. Вона подiляеться рiчкою на двi рiзко вiдмiннi половини: лiворуч – сiножатi, праворуч – орна земля. Луки розкинулись уздовж пасма положистих пагорбiв i за ними зливаються з брейськими пасовищами, а на схiд сонця рiвнина помалу пiдiймаеться i стелеться все ширше, половiючи до самого обрiю латками житнiх ланiв. Рiчка, що в’еться мiж трав’янистими берегами, вiдмежовуе свiтлою стьожкою барви полiв вiд зеленi лугiв, i вся долина нагадуе простелену долi величезну кирею з зеленим оксамитовим комiром, облямованим срiбляною тасьмою.
Наближаючись до мiстечка, побачиш на обрii, прямо перед собою, Аргейськi дубняки i Сен-Жанськi кручi, помережанi зверху донизу довгими й нерiвними рудими смугами. То – патьоки вiд дощiв, а цеглянистий колiр рисок, що видiляються на сiрiй поверхнi гори, походить вiд численних залiзистих джерел, що беруть тут свiй початок i пробиваються по всiй околицi.
Тут сходяться межi Нормандii, Пiкардii та Іль-де-Франсу. У цiй промiжнiй областi i говiрка якась безлика, i ландшафт невиразний. Тут виробляеться найгiрший на всю округу нефшательський сир, а землеробство дуже клопiтна справа: сипкi пiщанi грунти захаращенi дрiбним камiнням i вимагають багато гною.
До 1835 року до Йонвiля майже неможливо було дiстатися; але о цiй порi прокладено чималий путiвець, що зв’язуе Аббевiльський шлях з Ам’енським. По ньому часом проходять валки з Руана до Фландрii. Проте Йонвiль так i залишився глухим закутком, незважаючи на доступ до ринкiв збуту. Мешканцi уперто тримаються малоприбуткового лугiвництва, замiсть пiдносити рiльничу продукцiю, i ледаче мiстечко, одвертаючись од нив, розростаеться природно ближче до води. Його видно здалеку: лежить собi, розкинувшись на березi, мов чередник, що спочивае над рiчкою.
Пiд горою за мостом починаеться обсаджене молодими осичками шосе, що веде прямо до околицi мiстечка. Двори тут пообгороджуванi тинами, посерединi стоять хати, а круг них, пiд крислатими деревами, обчепленими драбинами, косами й тичками, розкиданi рiзнi господарськi будiвлi – возовнi, давильнi, винарнi. Солом’янi стрiхи, нiби насунутi на самi очi хутрянi шапки, майже на цiлу третину затуляють низенькi вiконця з товстими опуклими шибками, вдавленими посерединi, як денце в пляшцi. Попiд бiлими тинькованими стiнами з чорними навскоси поперечками туляться де-де хирлявi грушi, а перед сiнешнiми дверми поставленi маленькi вертушки – вони не пускають до хати курчат, що прибiгають до порога клювати хлiбнi кришки, розмоченi в сидрi. Чим далi в мiстечко двори вужчають, будинки купчаться тiснiше, тини зникають. Ось над вiкном колишеться пучок папоротi, почеплений на мiтлище. Тут кузня, а трохи далi стельмашня; коло неi стоять, викоченi трохи на дорогу, два-три вози. Ще вище бiлiе за палiсадником великий дiм, а перед ним круглий газон, де стоiть, притуливши пальчика до губ, маленький амур; обабiч ганку висяться двi чавуннi вази, на дверях блищить металева табличка. В цьому домi, найкращому в мiстечку, живе нотарiус.
Крокiв за двадцять далi, по той бiк вулицi, перед майданом – церква. Довкола неi – цвинтар, обнесений низькою огорожею; вiн заселений так густо, що старi надмогильнi плити, осiлi майже врiвень iз землею, утворюють суцiльний настил, на якому проросла зелена травиця вимальовуе правильнi чотирикутники. Церкву вiдбудовано наново в останнi роки королювання Карла X. Дерев’яне склепiння починае трухлявiти зверху, i мiсцями на його синьому тлi проступають чорнi плями. Над дверима, де повинен мiститися орган, виведений крилас для чоловiкiв; туди пiдiймаються гвинтовими сходами, що аж дзвенять пiд дерев’яними черевиками.
Денне свiтло проходить у церкву крiзь простi, немальованi шибки i скiсним промiнням освiтлюе ряди лав, поставлених пiд прямим кутом до стiни; подекуди на них прибито гвiздками солом’янi мати, а над ними напис великими лiтерами: «Лавка iм’ярек». Далi, де звужуеться головний прохiд, навпроти сповiдальнi красуеться невеличка статуя дiви Марii в шовковiй ризi i тюлевому, цяткованому срiбними зiрочками покривалi; щоки в богородицi нарум’яненi, як у iдолiв iз Сандвiчевих островiв. Нарештi, в самiй глибинi перспективу завершуе копiя «Святоi родини», подарована мiнiстром внутрiшнiх справ, яка висить над вiвтарем мiж чотирма високими свiчниками. Ялиновi лави на хорах так i лишилися нефарбованими.
Добру половину широкоi йонвiльськоi площi займае критий ринок – черепичний навiс, пiдпертий двома десятками стовпiв. На розi, поряд з аптекою, стоiть мерiя, споруджена за проектом паризького архiтектора, – подоба грецького храму. Нижнiй поверх будiвлi оздоблений трьома iонiчними колонами, а верхнiй – галереею з круглими арками; на фронтонi – галльський пiвень[32 - Галльський пiвень – емблема на гербi Французькоi республiки пiсля революцii 1789 – 1794 pp. до встановлення iмперii Наполеона І (1804).]; однiею лапою вiн спираеться на хартiю[33 - …спираеться на хартiю… – Маеться на увазi реакцiйна «Конституцiйна хартiя Францii», прийнята 1814 p. i змiнена в лiберальнiшому дусi пiсля Липневоi революцii 1830 p.], в другiй тримае терези правосуддя.
Але найбiльше привертае до себе увагу аптека пана Оме, навпроти трактиру «Золотий лев». Особливо впадае вона в вiчi увечерi, коли всерединi засвiчуеться лампа i червонi та зеленi кулi на вiтринi вiдкидають по брукiвцi кольоровi вiдблиски. Помiж тими кулями, нiби в бенгальському вогнi, виднiеться темний силует аптекаря, схиленого над конторкою. Дiм його згори донизу залiплений оголошеннями, виведеними звичайним письмом, рондо i друкованими лiтерами: «Вiшi, зельтерська, барезька вода, кровоочиснi екстракти, препарат Распайля, арабське борошно, пастила Дарсе, мазь Реньйо, перев’язочнi матерiали, розчини для ванн, лiкувальний шоколад тощо». А на вивiсцi, що тягнеться вздовж усього фасаду, золотими лiтерами значиться: «Аптека Оме». Всерединi за великими терезами, пригвинченими до прилавка, над скляними дверима красуеться напис: «Лабораторiя», а на самих дверях ще раз повторено золотими лiтерами на чорному тлi: «Оме».
Бiльше в Йонвiлi й дивитись немае на що. Головна – i едина – вулиця, де е ще кiлька дрiбних крамничок, тягнеться не бiльше як на рушничний пострiл i уриваеться на заворотi дороги. Як лишиш ii по праву руку i пiдеш низом попiд Сен-Жанською горою, вийдеш просто на кладовище.
Пiд час холери його поширили: розмурували з одного боку огорожу й прикупили сумiжну дiлянку землi в три акри, але могилки, як i ранiше, туляться ближче до брами, а нова половина майже вся гуляе. Кладовищенський сторож, вiн же гробокоп i паламар при церквi, маючи подвiйнi доходи з покiйникiв, засаджуе, крiм того, вiльну площу картоплею. Але та грядка з року в рiк вужчае, i коли в мiстечку лютуе пошесть, старий не знае, чи йому радiти покiйникам, чи сумувати, риючи все бiльше могил.
– Ти годуешся мертвяками, Лестiбудуа, – сказав йому якось кюре.
Почувши цi похмурi слова, сторож задумався. На деякий час вiн навiть був згорнув свое городництво, але потiм знову взявся вирощувати бульбу, ще й бреше, що вона росте «самосiйки».
З часу тих подiй, про якi в нас буде мова, в Йонвiлi нiчого не змiнилось. На шпилi церковноi дзвiницi, як i ранiше, крутиться бляшаний триколiрний прапорець; над галантерейною крамницею й досi майорять на вiтрi два ситцевi вимпели; в аптецi по-старому поволi гниють собi в каламутному спиртi недоноски, схожi на жмути бiлоi губки, а над входом у трактир старий, полинялий вiд дощiв золотий лев, як i колись, виставляе напоказ свою кучеряву, як у пуделя, шерсть.
Надвечiр того дня, коли в Йонвiль мало приiхати подружжя Боварi, хазяйка цього трактиру, вдова Лефрансуа, так метушилася в себе на кухнi, що аж упрiла, пораючись бiля каструль. Ще б пак, завтра базарний день. Треба заздалегiдь порубати м’ясо, попатрати курчат, зварити суп i каву. Та ще приготувати обiд своiм постiйним столовникам, а також для лiкаря, його дружини та служницi. Бiльярдна аж розлягалась од реготу. У заднiй кiмнатцi три мiрошники гукали горiлки. Дрова в печi палали, вугiлля трiщало; на довгому кухонному столi, серед шматкiв сироi баранини, дрiбно здригалися стоси тарiлок, бо поряд на колодi саме шаткували шпинат. Десь на пташарнi кудкудакали кури й гелготали гуси – за ними ганялася з ножем служниця.
Бiля печi грiв спину вiспуватий чоловiк у зелених шкiряних капцях, в оксамитовiй шапочцi з золотою китицею. На його обличчi було вiдбите цiлковите самозадоволення; здавалось, вiн дивився на життя з таким самим спокоем, як щиголь, що висiв у нього над головою в плетенiй клiтцi. Це був аптекар.
– Артемiзо! – гукнула хазяйка. – Нарубай хмизу, поналивай графини, принеси горiлки, та швидше! Коли б хоч знати, що iм подавати на десерт, тим гостям, що ви чекаете… Господи боже! Знову тi биндюжники галасують у бiльярднiй! А вiз iхнiй так i стоiть коло самих ворiт. Приiде «Ластiвка», то ще поламае. Пiди поклич Полита, нехай укотить у возовню!.. Повiрите, пане Оме, вони в мене випили зранку, може, вiсiм глекiв сидру, а зiграли вже бiльше п’ятнадцяти партiй у бiльярд… Та вони менi все сукно на бiльярдi пошматують, – казала вона, поглядаючи на клiентiв вiддалеки, з ополоником у руках.
– Не велика бiда, – зауважив пан Оме. – Новий купите.
– Новий бiльярд! – жахнулася вдова.
– Авжеж. Старий уже нiкуди не годиться, панi Лефрансуа. Запевняю вас, ви просто самi собi шкодите. І дуже шкодите. До того ж тепер пiшла мода на вузькi лузи i важкi киi. Грають бiльше в карамболь, нiж у пiрамiдку… Усе мiняеться! Треба йти в ногу з вiком. От ви подивiться на Телье…
Хазяйка почервонiла з досади.
