скачать книгу бесплатно
Тодi новачок, набравшись духу, роззявив рота аж до вух i загорлав одчайдушно, мов кличучи когось здалеку:
– Шарбоварi!
У класi зчинився неймовiрний гамiр, що наростав ляскучим crescendo[1 - Музичний термiн, який означае поступове посилення звучання (iт.).] (ми гикали, тюкали, тупали, верещали: «Шарбоварi, Шарбоварi»), потiм вiн потроху розпався на окремi голоси i довго не мiг ущухнути, схоплюючись раптом то в одному, то в другому рядi або пирскаючи тут i там стримуваним смiшком, наче не до кiнця загаслий фейерверк.
Та ось пiд градом штрафних завдань порядок у класi потроху встановився, i вчитель розiбрав, нарештi, слова: «Шарль Боварi», примусивши новачка продиктувати собi iм'я та прiзвище, проказати по складах i перечитати цiлком, а потiм звелiв бiдоласi сiсти на «ослячу лаву» пiд самою кафедрою. Хлопець хотiв був iти, але тут же нерiшуче зам'явся на мiсцi.
– Чого вам? – спитав учитель.
– Та каш… – боязко почав новачок, розгублено розглядаючись навколо себе.
– П'ятсот рядкiв усьому класу!
Цей лютий викрик, подiбно до Юпiтерового «Quos ego»[2 - Ось я вас (латин.).], угамував новий вибух.
– Та заспокойтеся ви кiнець кiнцем! – додав обурений учитель i, вийнявши з-пiд шапочки хустку, витер спiтнiле обличчя. – А ви, новенький, провiдмiняйте менi двадцять разiв письмово ridiculus sum[3 - Я смiшний (латин.).]. – І вже лагiднiше сказав: – Кашкет ваш нiде не дiнеться, знайдеться потiм.
Нарештi все втихомирилось. Голови посхилялися над зошитами, а новачок просидiв цiлi двi години у зразковiй позi, хоч не раз йому в обличчя летiли галки з жованого паперу, спритно кинутi з кiнчика пера. Вiн тiльки втирався рукою i весь час сидiв непорушно, не пiдiймаючи очей.
Увечерi, коли ми робили уроки, вiн вийняв iз парти нарукавники, розiбрав своi речi, ретельно розлiнiяв собi папiр. Працював вiн сумлiнно, шукаючи в словнику кожне незнайоме слово. Якщо його й не перевели до нижчого класу, то тiльки завдяки його постiйнiй старанностi: граматичнi правила вiн знав непогано, але зi стилем явно не давав собi ради. Початки латинi вiн вивчив у сiльського священика, бо батькам жаль було грошей вiддати його ранiше до колежу.
Батько його, Шарль-Денi-Бартоломе Боварi, служив колись вiйськовим фельдшером, але десь близько 1812 року прошпетився у призовних справах i змушений був залишити службу. Тодi вiн скористався своею вродою, щоб пiдчепити з льоту посаг у шiстдесят тисяч франкiв, який давав за своею дочкою торговець головними уборами. Дiвчина була без пам’ятi вiд його фiгури. Красень i говорун, вiн хвацько дзенькав острогами, носив пишнi вуса й бакенбарди, хизувався дорогими перснями, одягався в яскравi кольори, завжди маючи вигляд бравого вояки i манери розв’язного комiвояжера. Одружившись, пан Боварi жив два чи три роки на жiнчинi кошти, добре обiдав, пiзно вставав, курив з довгих порцелянових люльок, бував щовечора як не в театрах, то в кав’ярнях. Потiм тесть помер, лишивши iм у спадок якусь мiзерiю. Боварi обурився, пустився сам у фабричне виробництво, мало не вилетiв у трубу й виiхав на село, де сподiвався показати себе. Але i в землеробствi вiн тямив не бiльше, як у виготовленнi ситцю, – коней одривав од польових робiт, бо любив кататися верхи, сам пив свiй сидр пляшками замiсть продавати його бочками, сам поiдав кращу птицю iз свого двора, а смальцем, що йому давали свинi, шмарував собi мисливськi чоботи. Похазяйнувавши так деякий час, вiн махнув рукою на свою господарську дiяльнiсть.
І ось за двiстi франкiв рiчноi платнi вiн найняв собi в одному селi, на межi Ко й Пiкардii, якусь чи то ферму, чи то садибу i, мавши сорок п’ять лiт од роду, окопався в нiй, досадуючи на своi невдачi, кленучи свою долю, заздрячи всiм на свiтi. Вiн казав, що розчарувався в людях i вирiшив дожити вiку в спокоi.
Жiнка його колись душi в ньому не чула. Вона любила його якоюсь рабською любов’ю, i це ще бiльше вiдштовхувало його вiд неi. Замолоду весела, жвава й привiтна, пiд старiсть вона стала дражливою, плаксивою, нервовою, – так вино, видихаючись, береться оцтом. Скiльки вона перестраждала, без скарг, без докорiв, бачивши, як чоловiк бiгае за сiльськими дiвками, як вiн приходить вечорами додому iз якихось вертепiв, гидко сопучи з переiду i з перепою. Але потiм у нiй заговорила гордiсть. Вона вже не плакала, гнiтила лють на серцi, замкнулася в нiмому стоiцизмi, який не зраджував ii до самоi смертi. Завжди вона кудись бiгала, про щось клопоталась. Ходила до адвокатiв, до голови суду, не забувала термiнiв сплати по векселях, домагалася вiдстрочки; дома так само не гуляла – шила, прала, прасувала, давала лад робiтникам, платила по рахунках… А ii чоловiк тим часом i гадки не мав, – сидiв собi коло коминка, пихкаючи люльку та знай циркаючи в попiл, а коли й прокидався з своеi буркотливоi напiвдрiмоти, то лише для того, щоб уразити жiнку якимсь прикрим словом.
Коли в неi знайшовся хлопчик, його довелося вiддати мамцi. А як малюка забрали знов додому, його стали пестити, мов якого королевича. Мати напихала його солодощами, батько дозволяв йому бiгати босонiж i з глибокодумним виглядом фiлософа говорив навiть, що хлопець мiг би ходити й зовсiм голий, як то бачимо у звiрiв. Всупереч материним турботам, батько висував свiй iдеал мужнього дитинства, згiдно з яким вiн гадав виховувати сина. Йому хотiлося, щоб хлопець виростав загартований по-спартанському. Тому вiн клав його спати в нетопленiй кiмнатi, привчав хлистати ром i глузувати з релiгiйних процесiй. Проте сумирний вiд природи хлопчик погано засвоював батькiвську науку. Мати завжди тягала його за собою, вирiзувала йому малюнки, розповiдала казки, виливаючи перед ним у нескiнченних монологах своi журливi веселощi, своi лепетливi пестощi. Самотня в життi, вона перенесла на синка всi своi знебулi, розвiянi амбiтнi мрii. В думцi вона вже бачила його дорослим, гарним, розумним, на службi в мiнiстерствi шляхiв або в судi, на якiйсь високiй посадi. Вона навчила його читати i навiть спiвати кiлька романсiв пiд акомпанемент старенького фортепiано. Проте пан Боварi мало дбав про науку i говорив, що все це нi до чого. Звiдки вони дiстануть грошей, щоб вiддати хлопця в казенну школу, купити йому посаду або пристроiти до торгiвлi? Зрештою, не будь плохий, то й так виб’ешся в люди. Жiнка тiльки губи кусала, а синок тинявся десь по селу.
Вiн бiгав за орачами в поле, ганяв грудками гракiв, рвав понад ровами шовковицю, пас iз хворостиною iндикiв, ворушив сiно, лазив по лiсах, в дощову годину грав у класи на церковнiй папертi, а по великих святах просився в паламаря подзвонити трохи в дзвони – повисав усiм тiлом на товстiй вiрьовцi i шугав iз нею вгору.
Отак вiн i вирiс, як молодий дубок. Сильний, здоровий, кров з молоком.
Коли хлопцевi сповнилось дванадцять рокiв, мати домоглася, щоб його почали вчити. За цю справу взявся кюре. Але заняття були такi короткi й нерегулярнi, що пуття з них виходило мало. Вони вiдбувалися прихапцем, здебiльшого на ходу, в ризницi, коли випадала вiльна часина мiж хрестинами та похороном. Бувало, що кюре посилав за учнем пiсля вечернi, якщо йому нiкуди не треба було йти. Вiн заводив хлопця до себе в кiмнату, обидва сiдали до столу. Навколо свiчки лiтала мошва й мiль; було жарко, хлопець починав клювати носом, а незабаром задавав хропака вже й добродушний учитель, роззявивши рота i згорнувши руки на животi. Часом священик, вертаючись iз требами вiд якогось хворого, ловив пустуна Шарля серед поля, вичитував йому добре i, щоб не втратити нагоди, загадував йому провiдмiняти яке-небудь латинське дiеслово тут же, пiд деревом у холодочку. Урок тривав недовго – або дощ пiде, або знайомий чоловiк нагодиться. Зрештою, наставник був завжди задоволений з свого учня i навiть говорив, що в цього юнака непогана пам’ять.
Такоi освiти було Шарлю замало. Мати поставила питання руба. Батько не заперечував – чи йому совiсно стало, чи просто набридло сперечатися. Вирiшили тiльки почекати ще рiк – нехай хлопець сходить до першого причастя.
Минув той рiк, минуло пiвроку, i Шарля таки вiддали до руанського колежу. Батько сам одвiз його до мiста наприкiнцi жовтня, на святого Ромена, коли там починався ярмарок.
Зараз нiхто з нас не мiг би пригадати чогось особливого про Шарля Боварi. Це був хлопець як хлопець, помiркованоi вдачi: на перервах вiн грався, в належний час робив уроки, на класних заняттях уважно слухав, у дортуарi добре спав, у iдальнi iв з апетитом. У вiльний час вiн ходив до купця-залiзняка на вулицi Гантерi. Той брав його з iнтернату раз на мiсяць, у недiлю, коли крамниця була вже зачинена, i посилав гуляти в порт, подивитися на кораблi, а рiвно о сьомiй годинi вечора приводив його назад до колежу якраз на вечерю. Щочетверга Шарль писав увечерi довгого листа додому, до матерi, писав червоним чорнилом i запечатував трьома облатками; потiм брався повторяти по конспекту iсторiю або читав обшарпаний том «Анахарсiса»[2 - …обшарпаний том «Анахарсiса»… – Маеться на увазi твiр французького письменника i археолога Жан-Жака Бартелемi (1716–1795) «Подорож молодого Анахарсiса до Грецii» (1788), який служив як шкiльний пiдручник з iсторii Стародавньоi Грецii.], що валявся в кiмнатi для занять. Пiд час прогулянок вiн розмовляв iз служником, що був, як i вiн, iз села.
Завдяки своiй старанностi вiн завжди був у числi середнiх учнiв, а одного разу навiть вийшов на перше мiсце з природознавства. Але в кiнцi третього року навчання батьки забрали його з колежу, щоб вiн студiював медицину; вони були певнi, що на бакалавра Шарль пiдготуеться самотужки.
Мати напитала йому квартиру – невеличку кiмнату на п’ятому поверсi – у знайомого фарбаря на вулицi О де Робек. Вона домовилась iз хазяiном про харчування, придбала синовi меблi – стiл i два стiльцi, привезла з села старе лiжко з вишневого дерева, купила чавунну грубку з запасом дров, щоб бiдна дитина не мерзла. І через тиждень поiхала додому, суворо наказавши синовi поводитися як слiд, шануватися, – адже вiн тепер порядкуватиме сам собою.
Познайомившись iз програмою занять, Шарль довго ходив, як очманiлий: курс анатомii, курс патологii, курс фiзiологii, курс фармацевтики, курс хiмii, i ботанiки, i клiнiки, i терапевтики, не кажучи вже про гiгiену, i енциклопедiю медичних наук. Всi цi незрозумiлi «логii» та «евтики» здавались йому нiби дверима до якогось храму, оповитого таемничим мороком.
Вiн не тямив нiчогiсiнько, хоч як уважно слухав викладачiв. А проте намагався працювати – позаводив загальнi зошити для всiх дисциплiн, вiдвiдував усi лекцii, не пропускав жодного клiнiчного заняття. Вiн виконував своi щоденнi завдання, як та коняка, що крутиться з зав’язаними очима на топчаку й сама не знае, що робить.
Щоб у сина не було зайвих витрат, мати передавала йому щотижня по шматку смаженоi телятини. Уранцi, повернувшися з лiкарнi, вiн снiдав м’ясцем, тупаючи ногами, щоб зiгрiтися. Потiм треба було бiгти на лекцii, в анатомiчний театр, у лiкарню i вертатись додому через усе мiсто. Увечерi, пообiдавши сяк-так у хазяiна, Шарль iшов до себе нагору i знову сiдав за науку бiля розжареноi грубки, – змокрiла одежа аж парувала на ньому.
В погоже, тепле лiтне надвечiр’я, коли вулицi порожнiють i служницi виходять за ворота пограти в м’яча, вiн розчиняв вiкно й спирався на лутку. Прямо пiд ним, граючи жовтими, фiалковими й синiми тонами, помiж мостами та решiтками набережноi протiкала рiчка, що робила з цiеi частини Руана якусь невдалу карикатуру на Венецiю. Де-не-де над водою сидiли навпочiпках робiтники, мили руки. На жердках, що стирчали з горищ, сушились мiтки бавовняноi пряжi. А перед ним, над дахами будинкiв, даленiло базхмарне небо i червоно сiдало сонце. Ех, яка краса тепер там, у селi! Яка приемна прохолода в буковому гаi! І Шарль широко роздував нiздрi, нiби вдихаючи далекi любi пахощi рiдних полiв.
Вiн аж змарнiв тут, витягнувся, обличчя його набрало сумовитого виразу i вiд того стало майже привабливим.
Через деякий час вiн поволi забув своi добрi намiри. Спочатку випадково, з неуважностi, пропустив демонстрацiю хворого, другого дня не пiшов на лекцiю, а там i зовсiм махнув рукою на заняття, добравши смаку в бездiллi.
Вiн унадився до шинку, став грати в домiно. Сидiти щовечора в неохайнiй харчевнi й стукати по мармуровому столику кiсточками з чорними вiчками здавалося йому якимсь дорогоцiнним актом незалежностi, що пiдносив його у власних очах. Це було для нього нiби вступом у свiт, першим зiткненням iз забороненими втiхами; входячи до шинку, вiн брався за клямку з майже почуттевою насолодою. Стримуванi доти нахили прорвалися на волю… Вiн виспiвував на товариських гулянках веселi куплети, захоплювався пiснями Беранже[3 - …пiснями Беранже. – Беранже П'ер-Жан (1780–1857) – видатний французький поет. Автор багатьох популярних пiсень.], навчився робити пунш i нарештi спiзнав таемницю кохання.
Не диво, що з такою пiдготовкою Шарль з трiском провалився пiд час випускних екзаменiв на звання санiтарного лiкаря. А дома ждали вже сина на вечiр, щоб вiдсвяткувати його успiх!
Вiн подався додому пiшки, спинився край села, викликав матiр i розповiв iй усе. Вона простила його, обвинувативши в невдачi несправедливих екзаменаторiв, пообiцяла влаштувати якось справу i трохи пiдбадьорила сина. Батько узнав правду лише на п’ятий рiк; вона вже втратила свою гостроту, i старий примирився з нею. До того ж вiн не мiг припустити думки, щоб його потомок та був тупий.
Отже, Шарль знову засiв за науку й добре пiдготувався з усiх предметiв, визубривши напам’ять усi питання, i склав iспити цiлком пристойно. То-то було радостi для матерi! Дома влаштували з цього приводу урочистий обiд.
Де ж йому тепер практикувати? У Тостi. Там був лише один лiкар, та й той старий. Панi Боварi давно вже чекала його смертi, i не встигли дiдуся спорядити в останню дорогу, як Шарль уже оселився навпроти як його наступник.
Але виховати сина, вивчити його на лiкаря i влаштувати в якомусь Тостi – це ще далеко не все: треба було оженити його. І мати знайшла собi невiстку – вдову судового пристава з Дьеппа, що мала сорок п’ять рокiв i тисячу двiстi лiврiв рiчного доходу.
Хоч панi Дюбюк була негарна, суха, як тараня, i прищувата, як ропуха, вiд сватачiв не було вiдбою. Щоб домогтися свого, панi Боварi мусила всiх iх вiдсторонити; особливо спритно обiйшла вона одного ковбасника, за якого тягнули руку церковники.
Шарль сподiвався, що одруження полiпшить його становище, гадав, що стане вiльнiшим, буде порядкувати сам собою i своiми грiшми. Але жiнка взяла його в шори; вiн мусив говорити на людях так, а не отак, постити по п’ятницях, одягатися, як велiла дружина, правити за ii наказом гонорар з пацiентiв. Вона розпечатувала його листи, стежила за кожним його кроком i пiдслухувала у ванькирчику, коли вiн приймав у кабiнетi пацiенток.
Щоранку iй притьмом бажалося шоколаду, щохвилини треба було з нею панькатися. Вiчно вона ахала та охала – як не нерви, то груди, то погане самопочуття. Та чого вiн рипаеться туди-сюди, та чого вiн десь ходить – iй самiй нудно, та чого вiн вернувся – не iнакше, як полюбуватися ii смертю. Увечерi, коли Шарль приходив додому, вона витягала з-пiд ковдри своi довгi та худющi руки, обiймала його за шию, садовила на лiжко й виливала йому своi гiркi жалi: вiн до неi байдужий, вiн кохае iншу! Недарма люди говорили, що вона буде за ним нещасна!.. І завжди кiнчала проханням – якихось солодких лiкiв i хоч трошечки бiльше ласки.
II
Однiеi ночi, годинi об одинадцятiй, вони прокинулись вiд кiнського тупотiння. Щось пiд’iхало конем до самого ганку. Служниця полiзла на горище, вiдчинила дахове вiконце i вступила в переговори з верхiвцем, що стояв унизу. Вiн приiхав по лiкаря, мае з собою листа. Настазi, кулячись вiд холоду, спустилася вниз по драбинi й повiдмикала замки та повiдсувала засуви. Чоловiк устав iз коня, пiшов слiдом за служницею i вдерся просто в спальню. Видобувши з-пiд вовняноi шапочки з сiрими китицями загорненого в ганчiрку листа, вiн шанобливо передав його Шарлю; той сперся лiктем на подушку i став читати. Настазi присвiчувала йому, стоячи в узголiв’i. Жiнка засоромилась i вiдвернулась до стiни.
У листi, припечатаному синьою сургучевою печаткою, лiкаря просили негайно приiхати на ферму Берто – вправити зламану ногу. Але ж вiд Тоста до Берто – через Лонгвiль i Сен-Вiктор – буде добрих шiсть лье, а нiч стояла темна, хоч в око стрель. Панi Боварi-молодша боялася, щоб iз чоловiком чогось не скоiлося. Стали на тому, що конюх, який привiз листа, поiде попереду, а Шарль вирушить за три години, коли зiйде мiсяць. Йому назустрiч буде вислано хлопця – показати дорогу до ферми та вiдчинити ворота.
О четвертiй годинi ранку, добре закутавшись у плащ, Шарль вирядився в дорогу. Ще не розбуркавшись вiд сну в теплiй постелi, вiн дрiмав, заколисуваний спокiйною риссю конячини. Коли вона раптом зупинялась на межiвниках перед виiмками, обсадженими глодом, Шарль зненацька прокидався, згадував про зламану ногу i перебирав у пам’ятi всi вiдомi йому види переломiв. Дощ перестав; благословлялося на свiт, i пташки, настовбурчившись пiр’ячком пiд холодним досвiтнiм вiтром, нерухомо сидiли на голому яблуневому гiллi. Попереду, скiльки оком сягнути, широко стелилися рiвнi поля; лиш де-не-де фермерськi садки мрiли темно-бузковими плямами на цiй безмежнiй сiрiй оболонi, що зливалася ген на обрii з похмурим небом. Вряди-годи Шарль розплющував очi, але втома брала свое – його знову хилило на сон, i вiн поринав у якусь пiвдрiмоту, що в нiй недавнi враження химерно переплiталися зi спогадами минулого: вiн вiдчував якусь роздвоенiсть, був воднораз студентом i жонатим; лежав у постелi, як допiру, i проходив по хiрургiчнiй палатi, як колись. Гарячий дух припарок мiшався у нього в головi зi свiжим запахом роси; йому вчувалось бряжчання металевих сiток на лiкарняних лiжках i сонне жiнчине дихання… Пiд’iхавши до Вассонвiля, вiн побачив хлопця, що сидiв на окопчику.
– Це ви будете лiкар? – спитав хлопець i, почувши вiдповiдь Шарля, взяв у руки своi дерев’янi черевики i побiг пiдтюпцем поперед нього.
По дорозi лiкар довiдався од малого провожатого, що добродiй Руо – дуже заможний хазяiн, ногу зламав собi минулого вечора, вертаючи од сусiда з хрещенського пирога. Оце вже два роки, як вiн удовiе. При ньому живе тiльки дочка-панночка, допомагае йому по господарству.
Колii на шляху стали глибшi; ще трохи – от вам i ферма Берто. Тут хлопчик шмигнув у якусь дiрку, побiг поза парканом i розчинив ворота. Кiнь сковзався по мокрiй травi, Шарль пригинався, щоб не зачепитись об нависле гiлля. Собаки аж захлиналися коло будки, рвучися на цепу. Коли Шарль в’iхав у двiр, кiнь злякався й шарпнувся вбiк.
Ферма була в гарному станi. Через вiдчиненi ворота в стайнях видно було добрi тягловi конi, що спокiйно жували сiно з нових ясел. Уздовж господарських будiвель парувала величезна купа гною, а в нiй греблися кури та iндики, ще й п’ятеро чи шестеро павичiв – гордiсть тутешнiх фермерiв. Кошара була довга, стодола висока, з чепурними гладенькими стiнами. Пiд повiткою стояли два чималi вози та четверо плугiв; тут же висiли батоги, хомути, черезсiдельники, наритники й синi повстянi пiтники, притрушенi дрiбною потертю, що сипалася з сiнника. Симетрично обсаджений деревами двiр похило пiдiймався вгору, коло копанки весело джеркотiли гуси.
Назустрiч пановi Боварi з дому вийшла молода жiнка в синiй мериносовiй сукнi з трьома оборками. На плитi в горщиках i казанах варилося снiдання для челядi. На коминку сушилася змокла одежа. Жаровня, щипцi для вугiлля й горло пiддувального мiха – усе це величезних розмiрiв – вилискували, мов полiрована сталь, а на миснику вишикувалася цiла батарея кухонного посуду, в якому мерехтливо вiдсвiчувало i яскраве полум’я вогнища, i першi сонячнi променi, що пробивалися крiзь шибки.
Шарль пiднявся на другий поверх до хворого. Той лежав пiд ковдрами, обливаючись потом, вiдкинувши далеко вбiк свiй нiчний ковпак. Це був опецькуватий чоловiчок рокiв пiд п’ятдесят, бiлолиций, голубоокий, лисуватий спереду, з сережками у вухах. В узголiв’i стояла на стiльцi чимала карафка горiлки, з якоi вiн час вiд часу наливав собi по чарочцi «для охоти». Але, побачивши лiкаря, бiдолаха нiби зiв’яв, покинув лаятися – а лаявся вiн уже дванадцять годин поспiль – i тiльки жалiбно постогнував.
Перелом був простiсiнький, без жодного ускладнення. Нiчого кращого Шарль не мiг би й бажати. І ось, пригадавши собi, як поводилися з пораненими його вчителi, вiн став розважати пацiента всякими жартами; цi хiрургiчнi пестощi подiбнi до олii, якою змащують ланцети. З возовнi принесли на лубки в’язку дранини. Шарль вибрав одну дранку, розколов ii на кiлька скiпок i вискоблив скляною скалкою; тим часом наймичка роздирала простирадло на бинти, а панна Емма шила подушечки. Вона довго не могла знайти свого несесера, i батько аж розсердився; не вiдповiдаючи нi слова на його докори, вона швидко шила, раз у раз колола собi пучки i тут же пiдносила руку до рота – виссати кров.
Шарля вразила бiлiсть ii нiгтiв. Вони були блискучi й звуженi на кiнчиках, вiдполiрованi краще вiд дьеппськоi слоновоi костi[4 - …краще вiд дьеппськоi слоновоi костi… – Дьепп, мiсто на пiвнiчному заходi Францii, славилося вишуканими виробами з слоновоi костi, дерева та рогу.] i пiдрiзанi у формi мигдалин. Проте руки в дiвчини були не дуже гарнi – не досить бiлi й трохи сухорлявi; та й взагалi вони були довгуватi i позбавленi м’якоi округлостi в контурах. А що вже очi, то вони справдi були прекраснi – карi, аж нiби чорнi, вони дивилися на вас з-пiд довгих вiй щиро, смiливо i довiрливо.
Пiсля перев’язки добродiй Руо запросив лiкаря попоiсти трохи на дорогу.
Шарль зiйшов у залу на нижньому поверсi. Там, на невеличкому столику коло великого лiжка пiд перкалевим балдахiном, на якому були намальованi турки, стояли два прибори i срiбнi келишки. З високоi дубовоi шафи, що стояла проти вiкна, пахло iрисом i свiжовибiленим полотном. Долi по кутках стояли лантухи збiжжя – лишок, що не влiз у сусiдню комору, куди вели три кам’янi приступки. На зелено пофарбованiй стiнi, що вже трохи полупилась вiд вогкостi, висiла на гвiздку едина оздоба кiмнати – голова Мiнерви, намальована вуглем i вправлена в позолочену рамку. Внизу готичними лiтерами було написано: «Дорогому татковi».
За столом говорили спочатку про хворого, потiм про погоду, про сильну холоднечу, про те, що ночами в полi бiгають вовки. Паннi Руо дуже невесело живеться на селi, особливо тепер, коли на ii руках усе хазяйство. У кiмнатi було холоднувато, i вона злегка тремтiла, вiд чого повненькi губи в неi розтулялися. У хвилини мовчання вона мала звичку iх прикушувати.
Бiлий виложистий комiрець низько вiдкривав ii шию. Їi чорняве волосся роздiлялося тонким, злегка вигнутим продiлом на два бандо, так гладенько зачесаних, що вони створювали враження суцiльноi маси; ледь закриваючи вуха, вони зливалися позаду в пишному шиньйонi i вiдтiняли скронi хвилястою лiнiею. Таку зачiску сiльський лiкар бачив уперше в життi. Щiчки в панночки були рожевi. Мiж двома гудзиками корсажа в неi був застромлений, як у мужчини, черепаховий лорнет.
Перед тим як iхати Шарль пiшов попрощатися з дядьком Руо, а потiм повернувся в залу, де Емма стояла край вiкна й виглядала в сад на поваленi вiтром тички для квасолi. Вона обернулась i спитала:
– Ви щось забули?
– Так, пробачте, десь тут мiй нагай, – вiдповiв Шарль i почав нишпорити на лiжку, за дверима, пiд стiльцями.
Нагай упав додолу в суточки мiж мiшками i стiною. Панна Емма помiтила його i нагнулась над мiшком. Шарль ввiчливо кинувся на допомогу, простягнув руку одночасно з нею i ненароком черкнувся грудьми об спину дiвчини, що нахилилася перед ним. Вона випросталась i, зашарiвшись, глянула на нього через плече, подаючи нагай.
Шарль обiцяв заглянути до хворого через три днi, натомiсть заявився вже другого дня, потiм навiдувався регулярно двiчi на тиждень, а то й частiше, нiби помилившись.
Тим часом усе йшло гаразд, нога заживала як слiд, i коли на сьомому тижнi дядько Руо спробував пройтися сам по своiй «хатинi», про пана Боварi пiшла слава, як про доброго лiкаря. Дядько Руо казав, що так, як вiн, не лiкують i найпершi доктори з Івето, ба i з самого Руана.
Шарль i не задумувався над тим, чого це йому так полюбилося iздити на ферму Берто. Якби вiн став дошукуватися причини, то, напевне, приписав би це вчащання серйозностi медичного випадку, а може, й надii на добрий заробiток. Але чи справдi через це його вiзити на ферму були якимось приемним винятком iз усiх його нудних, буденних занять? Виряджаючись у Берто, вiн уставав спозаранку, по дорозi пiдганяв коня, пускав його бiгом, не доiжджаючи до ферми, зiскакував додолу, витирав чоботи об траву i натягав чорнi рукавички. Вiн полюбив в’iжджати в широкий двiр, вiдхиляючи плечем ворота, полюбив горластого пiвня, що кукурiкав на огорожi, i хлопцiв-наймитiв, що вибiгали його зустрiчати. Полюбив стодолу i стайнi, полюбив дядька Руо, який розгонисто ляпав його по руцi, величаючи своiм рятiвником, полюбив цокiт маленьких дерев’яних черевичкiв панни Емми по чисто вимитiй кахлянiй пiдлозi на кухнi. Вiд високих пiдборiв дiвчина здавалася трохи вищою на зрiст, i коли вона йшла поперед Шарля, дерев’янi пiдошви швидко пiдскакували й сухо ляскали об шкiрянi ботики.
Вона щоразу проводила його до першоi сходинки рундука. Якщо коня ще не було, вони чекали його разом. Прощалися в домi i бiльше вже не розмовляли; свiжий вiтер, обвiваючи дiвчину, ворушив ii волоссячко на потилицi або грався зав’язками фартушка, що трiпотiли в неi на стегнах, як прапорцi. Одного разу була вiдлига; мокро вилискувала кора на деревах у садку, з покрiвель капало. Емма постояла на порозi, потiм сходила за парасолькою, вiдкрила ii. Пронизана сонцем сиза шовкова парасолька вiдкидала рухливi блiки на ii бiле личко. А вона усмiхалась лагiдному теплу i слухала, як падають краплi на напнутий муар.
Коли Шарль тiльки ще почав iздити на ферму Берто, панi Боварi-молодша завжди було розпитувала, як iдеться хворому, i навiть видiлила для добродiя Руо окрему сторiнку в своiй облiковiй книзi. Але прочувши, що в нього е дочка, вона кинулась розпитувати по людях i довiдалась, що панночка Руо виховувалася в монастирi урсулинок[5 - Урсулинки – члени черничого ордену святоi Урсули, заснованого в XVI ст.; в монастирських школах ордену виховувалися дiвчата переважно дворянського походження.], дiстала, як то кажуть, прекрасну освiту, отже, танцюе, малюе, вишивае, знае географiю i бринькае на фортепiано… Ну, це вже занадто!
«Так ось воно що! – думала жiнка, – Так ось чому вiн аж сяе увесь, коли виряджаеться до неi! Так ось чому вiн убираеться в новий жилет i навiть не боiться попасти в ньому пiд дощ… Ах вона ж змiюка! Змiюка!»
І лiкарша iнстинктивно зненавидiла дiвчину. Спершу вона закидала Шарлю на здогад, але вiн не розумiв; потiм робила йому загальнi зауваження, на якi вiн не вiдповiдав, боячися бурi; нарештi перейшла до лобових атак, i вiн розгубився. І чого б ото йому iздити в Берто? Адже добродiй Руо вже одужав, та ще й досi йому не заплатив. О, вона знае чого: там же е одна особа – i розмовниця, й рукодiльниця, i розумниця… Так ось чого йому заманулося – городянок!
– Де ж таки, – не вгавала вона, – чим не панночка ота дочка дядька Руо? Дiд у неi свинi пас, а материн двоюрiдний брат мало пiд суд не попав за бiйку! І вона ще приндиться, мов справдi щось путне, та до церкви у шовках ходить, нiби графиня яка. А бiдному батьковi, якби рiпа торiк не вродила, не було б чим недоiмки платити!
Шарлю обридло все це, i вiн перестав iздити на ферму. Пiсля нескiнченних слiз i поцiлункiв, у любовному надпоривi Елоiза змусила його заприсягтися на молитовнику, що вiн бiльше там не буватиме. Отже, вiн скорився; але смiливiсть бажання бунтувала в ньому проти такоi рабськоi поведiнки. Наiвно лицемiрячи сам iз собою, вiн вирiшив, що заборона бачитися з Еммою надае йому незаперечне право кохати ii. До того ж удова була сухорлява, зуби мала конячi, цiлий рiк куталась у маленьку чорну шаль, кiнчик якоi телiпався в неi мiж лопатками, ii кощавий стан обтягувався бахматими сукнями, що не доходили iй до кiсточок, так що завжди видно було сiрi панчохи, на яких перехрещувалися зав’язки незграбних черевикiв.
Часом до них приiздила Шарлева мати. Невiстка за кiлька день управила свiй розум свекрусi, i вони разом заходжувалися пиляти його у двi пилки, допiкаючи рiзними повчаннями та зауваженнями: i чого це вiн iсть, як не в себе, i чого ото частувати вином кого попало, i що за дурна впертiсть – не носити фланелевоi бiлизни!
Якось напровеснi iнгувiльський нотарiус, у якого вдова Дюбюк зберiгала своi капiтали, накивав п’ятами, прихопивши з собою всi грошi, що були у нього в конторi. Правда, в Елоiзи ще лишилося трохи майна – пай, укладений нею в корабель (за ii словами, шiсть тисяч франкiв), та будинок на вулицi Сен-Франсуа, – але, по сутi, вона з усiх своiх хвалених достаткiв принесла в дiм лише трохи меблiв та дещо з манаття. Згодом усю цю справу вивели на чисту воду. Виявилося, що будинок у Дьеппi заставлено й перезаставлено до цурочки; скiльки грошей зберiгалося в нотарiуса – бог його святий знав, з паю корабельного ледве на тисячу екю набралося. Словом, дамочка вмiла брехати хiба ж так! Пан Боварi-батько аж стiльця розхряпав об кам’яну пiдлогу, гримаючи на жiнку, що зав’язала свiт синовi з цiею проклятою шкапою, на якiй збруя i шкури не варта… Старi приiхали в Тост i зажадали пояснень. Вiдбулася бурхлива сцена. Заплакана Елоiза кинулась Шарлю на шию, благаючи захисту. Йому довелося заступитись. Батько й мати розсердились i поiхали.
Але удар був заподiяний. Через тиждень, коли Елоiза розвiшувала у дворi бiлизну, в неi пiшла горлом кров, а другого дня – Шарль саме одвернувся, щоб запнути вiкно фiранкою – вона сказала: «Ох боже мiй», – зiтхнула i зомлiла. Не зомлiла – вмерла. Так несподiвано!
Коли на кладовищi все скiнчилось, Шарль повернувся додому. Внизу нiкого не було; вiн пiшов у спальню й побачив жiнчину сукню, що висiла над лiжком. І тодi, спершись на письмовий стiл, вiн просидiв у журливiй задумi до пiзнього вечора. Вона ж його любила, як-не-як.
III
Одного ранку дядько Руо привiз Шарлю плату за вилiкувану ногу – сiмдесят п’ять франкiв монетами по сорок су та ще iндичку. Вiн чув про горе, що спiткало лiкаря, i намагався втiшити його.
– Знаю, знаю i я таке лихо, – казав вiн, плескаючи його по плечу, – бодай його нiкому не знати! І я, коли свою покiйницю поховав, то все було iду кудись у поле, щоб людей не бачити; упаду десь пiд деревом, та вже плачу-плачу, та все бога кличу, та все йому верзу – що, й сам не знаю… Побачу було крота на гiлляцi[6 - …крота на гiлляцi… – В Нормандii у мисливцiв був звичай вiшати вбитих кротiв на деревах.] – висить, а черва аж кишить йому в животi, – та й думаю: чому i я не здох? А як згадаю, що iншi в цей час до жiнок своiх туляться, то було аж по землi цiпком щосили б’ю. Просто як стерявся; i iсти не iв нiчого, повiрите, гидко було й подумати йти в харчевню, не то що… А тодi, дивись, потихеньку та помаленьку – минае зима, минае й весна, минае лiто, минае й осiнь – i все те пройшло, сплило крапля по краплi, розвiялось крихта по крихтi. Сплило, пройшло чи, може, сказати б, уляглося, бо отутечки насподi щось воно та е, наче як муляе коло серця… Та вже коли нам так на роду написано, то що ж дiяти, пощо убиватися? Мертвого не воскресити… Усе минеться, пане Боварi, киньте лихом об землю! Ось приiздiть лишень до нас, дочка моя частенько за вас згадуе, чого це, каже, вiн мене забувае. Незабаром весна – приiздiть, кроликiв трохи пострiляемо, i вам охотнiше буде.
Шарль послухався й поiхав у Берто. Усе там було по-старому, як i п’ять мiсяцiв тому, тiльки грушi стояли вже в цвiту та дядько Руо зовсiм оклигав, мотався туди-сюди по хазяйству, i на фермi нiби аж повеселiшало.
Вважаючи за свiй обов’язок оточити лiкаря всiлякою увагою – горе ж яке у чоловiка! – старий прохав його не ходити простоволосим, говорив до нього пошепки, як до хворого, i навiть удавав, що сердиться, коли гостевi не зготували на обiд чогось легенького – крему якогось чи грушевого узвару. Коли Руо став розповiдати анекдоти, Шарль упiймав себе на тому, що смiеться, але тут же враз згадав про жiнку й нахмурився. Подали каву, вiн перестав про неi думати.
Вiн згадував про неi все рiдше й рiдше, звикаючи жити одинцем, а приемне вiдчуття незалежностi допомагало йому забувати про самотнiсть. Тепер вiн мiг снiдати й обiдати, коли йому заманеться, мiг коли завгодно виходити з дому й повертатися, не даючи нiкому звiту, а коли дуже стомлювався, смiло розлягався на лiжку на всю широчiнь. І вiн вилежувався, нiжився, вислухував вiд знайомих слова спiвчуття. Крiм того, смерть жiнки чимало сприяла поширенню його практики. Цiлий мiсяць усi водно говорили: «Бiдний лiкар! Таке нещастя!» Ім’я його набуло популярностi, клiентура збiльшилася; до всього, вiн бував у Берто, скiльки хотiв. У ньому ворушилась якась невиразна надiя, якесь передчуття щастя. Коли вiн пригладжував перед дзеркалом бакенбарди, йому здавалося, що вiн нiби покращав на виду.
Одного дня вiн заiхав на ферму о третiй годинi; усi працювали на полi. Вiн зайшов на кухню, але спочатку не помiтив Емми: вiконницi були зачиненi. Сонячне промiння продиралось крiзь щiлини, бiгло тоненькими смужками по кахлянiй пiдлозi, заламувалось на рiжках меблiв i тремтiло зайчиками по стелi. По столу лазили мухи, заповзали в немитi склянки i дзижчали, тонучи на днi в недопитках сидру. Од свiтла, що проходило через комин, оксамитом вилискувала сажа на чавуннiй плитi i сизувато голубiв прочахлий попiл. Емма шила, сидячи мiж коминком i вiкном, – вона була без хустки, на голих плечах перлилися крапельки поту.
По сiльському звичаю, вона запропонувала Шарлю випити. Вiн одмовлявся, вона стала припрохувати i нарештi сказала, що сама з ним вип’е чарочку лiкеру. Дiставши з шафи пляшку кюрасо i двi чарки, вона налила в одну по самi вiнця, а в другу тiльки крапнула i, цокнувшись iз Шарлем, пiднесла свою чарку до уст. Чарка була майже порожня, Емма перехилилася назад, закинувши голову й витягнувши шию, випнула губи i смiялась, бо пити було нiчого: просунувши язичка мiж бiлими дрiбними зубками, вона злизувала лiкер iз самого денця.
Емма знову сiла до роботи – штопати бiлу бавовняну панчоху. Вона працювала, схиливши голову, й мовчала; Шарль i собi не говорив нi слова. Вiтерець, що пiддував пiд дверима, кружляв вихорцi пилу по кахлянiй пiдлозi; Шарль слiдкував за ними i чув тiльки, як стукотить у нього в скронях та десь далеко у дворi кудкудаче курка. Час вiд часу Емма прохолоджувала собi щоки, прикладаючи до них долонi, а потiм холодила руки об залiзну ручку великих кухонних щипцiв.
Вона поскаржилась, що в теплу погоду на неi часом нападають памороки, спитала, чи не помогли б вiд цього морськi купання; далi стала розповiдати про монастир, а Шарль iй про свiй колеж, i вони потроху розговорились. Потiм вони пiшли в Еммину кiмнату. Вона показала йому своi старi ноти, книжки, якими ii премiйовано за успiхи в навчаннi, вiнки з дубового листя, що валялись у шафi в нижнiй шухлядi. Потiм заговорила про свою матiр, про кладовище i навiть показала Шарлю грядку в квiтнику, що з неi вона першоi п’ятницi кожного мiсяця рвала квiтки на материну могилку. Але iхнiй садiвник не тямить своеi справи, та й взагалi прислуга в них нiкуди не годиться. Як би вона хотiла жити в мiстi – хоча б узимку! Правда, влiтку на селi, може, ще нуднiше: днi такi нескiнченно довгi… І, залежно вiд змiсту говореного, Еммин голос то бринiв дзвiнко й чисто, то нараз нiби поймався млосним серпанком i переходив у протяжнi модуляцii, завмираючи майже до шепотiння, наче вона розмовляла сама з собою; вона то весело дивилася широко розплющеними наiвними очима, то злегка мружилась, i в поглядi ii iмлилася нудьга, снувались невиразнi мрii.
Увечерi, повертаючись додому, Шарль пригадував одну за одною всi ii фрази, намагаючись якнайточнiше вiдтворити й доповнити iх змiст, щоб уявити собi, як вона жила до iхнього знайомства. Але йому нi разу не пощастило побачити ii в думках якоюсь iнакшою, не такою, якою вона явилась йому вперше або якою вiн ii щойно покинув. Потiм вiн став думати, що з нею буде, коли вона вийде замiж. І за кого? Гай-гай! Дядько Руо такий багатий, а вона… вона така вродлива! Та личко Емми знову й знову снувалось йому перед очима, i щось монотонне, як хурчання дзиги, одно туркотiло йому у вуха: «А що, якби женитися?» Уночi вiн не мiг заснути, у горлi мов що давило, його мучила спрага; вiн устав, напився води з глечика i розчинив вiкно. Нiч була зоряна, повiвав теплий вiтерець, десь далеко валували собаки. Шарль повернув голову в той бiк, де була ферма Берто.
«Ех, впiймав не впiймав, а погнатись можна!» – подумав Шарль i вирiшив при першiй же нагодi завести рiч про сватання, але щоразу, коли така нагода траплялась, у нього прилипав язик до гортанi – вiн не мiг знайти потрiбних слiв.
Дядько Руо був не вiд того, щоб випхати за когось доньку: яка з неi користь у господарствi? Вiн, щоправда, не сердився на неi – хiба з таким розумом та з хлiборобством возитися? Це ж проклята богом праця – де бачили, щоб хто з хлiборобiв вибився в мiльйонери? От хоч би й сам старий – не те що не багатiшав, а з року в рiк мав збитки. Якщо вiн добре збував своi продукти, кохаючись у хитрощах комерцii, то власне до господарювання, до порядкування фермою вiн мав абиякi здiбностi. Перериватись на роботi вiн не думав, зате не скупився робити видатки на власнi потреби, – любив добряга смачно попоiсти, жити в теплi i м’яко спати. Любив мiцний сидр, сочисту печеню та добру каву з ромом. Обiдав вiн на кухнi сам-один, примостившись край коминка за маленьким столиком, якого туди вносили вже накритим, як у театрi.
Отже, постерiгши, що в присутностi Емми в Шарля червонiють щоки, вiн уже здогадався, що дiло пахне сватанням, i заздалегiдь обмiркував, як йому повестись. Лiкар був, щоправда, в його очах молявкою – не такого б зятя бажалося мати старому, але, кажуть, вiн чоловiк порядний, ощадливий, освiчений, такий за посагом дуже тягтися не буде. А дядьковi Руо, як на те, довелось нещодавно продати двадцять два акри свого маетку, бо заборгував чимало грошей i муляревi, i лимаревi, та й винотоку треба полагодити. Тому вiн i порiшив: «Посватае – оддам».
Перед Михайловим днем Шарль приiхав у Берто на цiлих три днi. Останнiй день пройшов, як i два попереднi, – вiн усе вiдтягував розмову з хвилини на хвилину. Дядько Руо пiшов проводжати Шарля; вони йшли торованим шляхом i вже мали прощатися – треба було зважитись.
Шарль дав собi останню вiдстрочку до краю живоплоту i, нарештi, проминувши його, пробурмотiв:
– Добродiю Руо, я маю вам щось казати.
Обидва стали. Шарль мовчав.
– Кажiть – послухаю. А може, й не треба. Ви думаете, я не знаю? – засмiявся тихенько дядько Руо.
– Дядьку Руо… дядьку Руо… – мимрив Шарль.
– Та чого там, я до того торгу й пiшки, – вiв далi фермер. – І у дiвчинки, я гадаю, те саме на думцi, проте слiд усе-таки в неi поспитати. Ви собi йдiть помалу, а я вернуся додому. Тiльки ж глядiть, якщо вона скаже «так», ви не вертайтеся назад, знаете, щоб не було поговору, та i iй буде нiяково. А щоб вам тут не млiти душею, я розчиню вiконницю навстiж, до самоi стiни – ви побачите i через плiт.
І пiшов.
Шарль прив’язав коня до дерева, звернув на стежку й почав вичiкувати. Минуло пiвгодини, потiм вiн налiчив ще дев’ятнадцять хвилин по годиннику. Раптом щось стукнуло об стiну – вiконниця розчинилася, прогонич ще дрижав.
Другого ранку о дев’ятiй Шарль був уже на фермi. Коли вiн увiйшов, Емма зашарiлася, хоч для годиться намагалась усмiхатися. Дядько Руо обiйняв майбутнього зятя. Про грошовi справи розмови й не заводили – мали ще час, однаково не випадало вiнчатися, поки Шарль не вiдбуде жалоби, цебто до тiеi весни.
Зима пройшла в обопiльному чеканнi. Панна Руо клопоталася своiм посагом. Дещо замовили в Руанi, а сорочки й чепчики вона шила сама, зробивши викройки з модного журналу. Коли Шарль приiздив на ферму, говорили про готування до весiлля, обмiрковували, у якiй кiмнатi справляти обiд, прикидали, скiльки треба буде якоi страви i що подавати на закуску.
Емма хотiла була вiнчатися обов’язково опiвночi, з факелами, але дядько Руо не розумiв таких забаганок. Вiдгуляли добре весiлля: гостей було аж сорок три чоловiки, за столом сидiли шiстнадцять годин, наступного ранку все почалося спочатку; догулювали ще й кiлька днiв потому.
IV
Гостi стали з’iжджатися з раннього ранку – в каретах, таратайках, бiдарках, у старосвiтських базверхих кабрiолетах, у критих повозках iз шкiряними завiсами; молодь iз навколишнiх сiл приiхала на довгих возах, де хлопцi стояли в ряд по краях i, щоб не впасти, тримались за полудрабки: конi бiгли пiдтюпцем, i на вибоях добряче пiдкидало. Деякi приiхали за десять миль – iз Годервiля, Норманвiля i Канi. Були запрошенi всi родичi молодого й молодоi. Хазяi помирилися з приятелями, з якими були в сварцi, викликали листами i таких знайомих, яких вiддавна втратили з очей.
Час вiд часу з-за огорожi чулося ляскання батога; незабаром розчинялися ворота, до двору вкочувалась таратайка. Вона щодуху пiдлiтала до самого ганку, круто спинялась i швидко порожнiла. Люди вилазили з неi з обох бокiв, розтираючи собi колiна та потягаючись. Жiнки були в чепчиках, у сукнях мiського фасону, з золотими ланцюжками вiд годинникiв, у пелеринах, кiнцi яких схрещувалися на поясi, або запнутi в кольоровi хустки, що пришпилювалися на спинi, не закриваючи шиi. Хлопчики, одягненi однаково з батьками, почувались, очевидячки, дуже незручно в новеньких костюмах (декотрi з них уперше на вiку взулись у чобiтки), а поруч з ними, не пускаючи пари з уст, стояла в бiлому платтячку, пошитому до першого причастя i надточеному для такоi урочистоi оказii, якась дiвчина рокiв чотирнадцяти чи шiстнадцяти – рiдна або двоюрiдна сестра, – уся червона, знiяковiла, напомаджена трояндовою помадою, вона дуже боялася замазати своi бiлi рукавички. Конюхiв не вистачало, i чоловiки, закотивши рукава, самi заходжувалися розпрягати конi. Одягненi вони були по-рiзному, як до суспiльного становища – хто у фраку, хто в сюртуку, хто в пiджаку, а хто i в куртцi. Фраки були добротнi, дбайливо береженi й шанованi всiею родиною, видобуванi з шафи лише в найбiльшi свята; сюртуки з довгими полами, що маяли на вiтрi, з цилiндричними стоячими комiрами i широкими, з мiшок завбiльшки, кишенями; пiджаки грубого сукна, до яких носили звичайно кашкети з мiдною крайкою на козирку; куценькi куртки з парою тiсно – нiби очi – посаджених на спинi гудзикiв i з такими цупкими фалдами, наче iх витесано з одноi колоди. Деякi з запрошених (таким, само собою, випадало сидiти на нижньому кiнцi стола) були в святкових блузах – з викотистим аж до плечей комiром, з рясними складками на спинi, – низько пiдперезанi шитим паском.
