скачать книгу бесплатно
Страта двiйника (збiрник)
Кшиштоф Зануссi
Едвард Жебровський
Кшиштоф Зануссi (нар. 1939 р.) – видатний польський режисер, сценарист i письменник, лауреат багатьох кiнофестивалiв – Каннського (1980), Венецiйського (1982 i 1984), ХХІІ Московського (2000) та iн., володар численних призiв, серед яких – премiя iм. Параджанова «за внесок у свiтовий кiнематограф» на Єреванському мiжнародному кiнофестивалi (2005). У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки Зануссi «Час помирати» (2013) та «Стратегii життя, або Як з'iсти тiстечко i далi його мати» (2015).
До видання увiйшли чотири п’еси Кшиштофа Зануссi, вперше перекладенi украiнською. Кожна з них являе собою спробу художнього розв’язання тiеi чи iншоi непростоi морально-фiлософськоi дилеми. Це може бути чеснiсть проти лжi, як-от у «Неприступнiй», людська гiднiсть проти пiдлостi, як у «Передплаченому милосердi», вибiр мiж любов’ю земною та небесною, як у «Внутрiшнiх голосах», чи мiж сумлiнням та iлюзiею вседозволеностi, як у «Стратi двiйника». Загальнолюдська проблематика, порушена в цих творах, не залишить байдужим навiть найвибагливiшого читача-iнтелектуала, а гострi дiалоги, влучно виписанi антагонiстичнi характери i вправна драматургiя спонукають замислитися над постановкою п’ес Кшиштофа Зануссi на украiнськiй театральнiй сценi.
Кшиштоф Зануссi
Страта двiйника
© Кшиштоф Зануссi, 2016
© Едвард Жебровський, правонаступники, 2016
© Л. В. Хворост, переклад укра-iнською, 2016
© В. М. Карасик, художне офор-млення, 2016
Це видання здiйснено за пiдтримки Інституту книжки в Краковi
This publication has been subsidized by Instytut Ksiazki – the © POLAND Translation Programme
Кшиштоф Зануссi
Едвард Жебровський
Неприступна
Дiйовi особи:
Вiн
Вона
Служниця
Дiя вiдбуваеться на околицi великого мiста, в районi багатих, у стилi модерн, вiлл, що потопають у зеленi й оточенi високими залiзними штахетами. До однiеi з таких вiлл, наче рятуючись вiд когось, пiдбiгае молодий чоловiк рокiв двадцяти п’яти. На ньому джинси й куртка, на плеч? велика важка сумка. Обличчя брудне, з носа йде кров, права рука перев’язана носовичком, на якому також плями кровi. Добiгши до хвiртки, на якiй висить табличка з написом «Роздрiбним торгiвцям не турбувати», вiн натискае на кнопку дзвiнка.
З домофону вiдповiдае жiночий голос.
Жiночий голос: У чому рiч?
Вiн: Нещасний випадок. Менi треба зателефонувати.
Жiночий голос: Не розумiю. Хто це?
Вiн: Мене побили. Я хочу подзвонити по телефону.
Жiночий голос: Телефон е в кав’ярнi, п’ятсот метрiв звiдси. Прямо i лiворуч.
Вiн: Будь ласка, це дуже термiново. На мене напали. Треба повiдомити…
Домофон мовчить.
Вiн: Боже милий, що за район?! Уже третiй будинок, до якого мене не пускають! Послухайте, ви теж можете опинитися в такiй ситуацii!
Тиша.
Жiночий голос (пiсля павзи): Панi вдома немае.
Вiн (у вiдчаi хапаеться за голову й одразу ж скрикуе вiд болю): О Боже! Менi не потрiбна панi, менi потрiбен телефон! Мене побили!
У вiкнi за вiдслоненою фiранкою проглядаеться жiноча постать.
Жiночий голос (пiсля павзи): Прошу. Заходьте.
Спрацьовуе автоматичний замок, молодик прочиняе хвiртку, кидаеться до будинку й опиняеться у великому порожньому передпокоi. Крiзь матове скло дверей виднiе жiночий силует.
На маленькому столику в кутку стоiть телефон.
Жiночий голос (iз-за дверей): Тiльки адресу не повiдомляйте. Панi забороняе.
Вiн прямуе до телефону.
Вiн: А як зветься ця вулиця?
Жiночий голос: Грюнвальдштрасе. Але, будь ласка, не називайте ii.
Вiн (сiдае на край телефонного столика): Добре.
Вiн набирае номер. Чекае з’еднання. Вона спостерiгае за ним iз-за дверей.
Жiночий голос: Зайнято?
Вiн: На жаль.
Жiночий голос: Куди ви телефонуете?
Вiн: До приятеля. Щоб вiн приiхав по мене.
Жiночий голос: Ви можете викликати таксi.
Вiн повертаеться до телефону.
Вiн: Спробую ще раз. Трохи пiзнiше.
Жiночий голос: Але вже не звiдси. Я ж вам сказала, що поблизу е кав’ярня.
Вiн (сидячи на краю телефонного столика): Вам дуже хочеться побачити, як перед вашим будинком угроблять людину… Будь ласка, можете дзвонити до полiцii, але я з мiсця не рушу, доки хто-небудь по мене не приiде!.. А я вже подумав був, що у вас е щось людське…
Жiночий голос не озиваеться.
Вiн (стурбований, але обертаеться i стиха промовляе): Вибачте.
Жiночий голос: Як це сталося?
Вiн: Сам не знаю. Раптом напали, iх було трое… Так зненацька… Почали мене бити. Я намагався захищатися… (Показуе, як дiяв рукою.) Впав, але встиг пiдвестися й побiг…
Жiночий голос: Чого вони хотiли?
Вiн: Не знаю. Але чому в такому заможному районi нема жодного полiцiянта?..
Жiночий голос: Тут завжди дуже спокiйно. Рух слабкий. Коли б не подивитись у вiкно – перехожих не видно.
Вiн: Але… йдучи на закупи, ви, ймовiрно, когось зустрiчаете… Врештi-решт, тут теж живуть люди.
За дверима чути смiх.
Молодик майже припадае вухом до дверей.
Жiночий голос (пiсля павзи): Вибачте, але я не ходжу на закупи. Нам усе привозять… Але ви, здаеться, збиралися телефонувати.
Вiн: Так… Перепрошую. Я трохи не при собi.
Вiн пiдходить до столика з телефоном. Набирае номер, якийсь час чекае вiдповiдi; не дочекавшись, кладе слухавку. Пiдводиться. Знову ходить.
Жiночий голос: Досi зайнято?
Вiн: На жаль, так.
Жiночий голос: Невже у вас лише один знайомий?
Вiн: У цьому мiстi – так.
Жiночий голос: Можете викликати таксi. Так буде швидше.
Вiн (робить глибокий вдих, наче перед стрибком у воду): Будь ласка, не бiйтеся! (Пiдходить ближче до дверей.) Я нiчого не вкраду i нiчого не зiпсую в цьому прекрасному домi. Ви не матимете жодних прикрощiв. За п’ятнадцять хвилин я зникну!
Дверi прочиняються. На порозi стоiть жiнка в халатi – висока, струнка, досi вродлива, попри те що iй уже понад п’ятдесят.
Вона: Хотiлося б у це вiрити…
Вiн (ображено): Не розумiю, в чому ви мене пiдозрюете?
Вона: О, нi в чому такому… Просто до цього будинку вже давно нiхто не навiдувався.
Вiн: Тодi ви мали б радiти. (Пiдносить слухавку, набирае номер, чекае i, наче змирившись, знову кладе ii.) Сподiваюся, ви не матимете прикрощiв.
Вона: Із чим?
Вiн: Із панею.
Вона: Вас цiкавить панi?
Вiн: Знов за рибу грошi… (Зiтхае.) Нi.
Вона: Навiть якщо вона – це я?
Вiн (опустивши погляд): Чесно кажучи, так я i думав.
Вона: Але нiяк не дали по собi знати.
Вiн: Але ж ви хотiли зберегти iнкогнiто.
Вона: Чому ви вiдводите очi? (Пiдходить ближче до нього.) Почуваетеся винним?
Вiн: Так. Я порушив ваш спокiй.
Вона: Ви iронiзуете чи говорите всерйоз?
Вiн: Усерйоз. Я порушив дещо бiльше, нiж спокiй. Я порушив вашу самотнiсть.
Вона: Звiдки ви знаете, хто я така?
Вiн: Прочитав на хвiртцi. І впiзнав голос. Я чув його по телевiзору.
Вона: Що це була за передача?
Вiн: Інтерв’ю з вами.
Вона: Коли?
Вiн: Рокiв зо три тому. Ще ваш чоловiк був живий.
Вона: І ви запам’ятали мiй голос?.. Ви забагато про мене знаете.
Вiн: Усi знають. Кожен, хто читае газети. А я ж бачив i фiльми за вашою участю… (Знову хапаеться за пошкоджену руку.)
Вона (раптово змiнюючи тему): Як ваша рука?
Вiн: Болить трохи. Марничка…
Вона: А що ви робили в нашому районi?
Вiн: Фотографував.
Вона: Що?
