скачать книгу бесплатно
Вiн (iз засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняеться. Каже з розпачем у голосi): Вибачте, чи не мiг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю ii лише за репродукцiею.
Вона (здивовано): Але ж вона перед вами.
Вiн: Я не про цю. Мене цiкавить «Вид на Палац дожiв». Їi тут нема.
Вона (пiсля павзи, з непокiрним усмiхом): А якщо в мене ii взагалi нема? Якщо я ii продала?
Вiн (остовпiвши, з непiдробним вiдчаем): Це… це неможливо… Я б знав про це. Скажiть, що це неправда!
Жiнка дивиться на нього iз загадковою усмiшкою.
Вiн: Благаю вас! Це неможливо.
Вона (спокiйним тоном): Можливо. В мене його нема.
Жiнка якийсь час спостерiгае за поведiнкою молодика. Виходить iз передпокою, але за кiлька секунд знову повертаеться.
Вона: Перш нiж пiти, скажiть, навiщо ви це все робите? З любовi до мистецтва?
Вiн: А ви не вiрите, що можна любити мистецтво?
Вона: Вiрю. Але тiльки не вам.
Вiн (зажурено кивае головою, дивиться жiнцi просто у вiчi й тихо запитуе): А в амбiтнiсть ви теж не вiрите?
Вона (обурено): Це ви говорите про амбiтнiсть?! Амбiтна людина давно вже вибачилася б i пiшла.
Вiн (iз гiрким усмiхом): І це кажете ви? Справжня амбiтнiсть дозволяе… дозволяе стерпiти все.
Вона (пильно дивиться на молодика, раптом зацiкавившись): Звiдки ви це знаете?
Вiн: Знаю. Я ж бо народився не у красивому районi. І ви теж повиннi знати.
Вона (буквально на одному подиху): Дорогий мiй! Я хотiла завоювати все… увесь свiт… i я його завоювала! І я ввiйшла у нього при повному освiтленнi, через парадний вхiд! А ви… Вас цiкавить не найкраща картина не найвидатнiшого художника… i ви прослизаете тайкома, через кухню.
Вiн (ображений, обурений): Можливо… (Бере сумку.) Можливо, це так.
Вона опускаеться на канапу.
Вiн: Хоча, думаю, колись i ви… понад усе на свiтi хотiли отримати якусь не найголовнiшу роль у не найкращого режисера. І були готовi на все, щоб зiграти ii! Тiльки ви цього вже не пам’ятаете! (Йде до виходу.)
Жiнка слухае його з явним iнтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думае про щось iнше. Нарештi, наче жалiючи його, погоджуеться.
Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.
Вiн зупиняеться.
Вiн (тихо, недовiрливо): Це що – черговий жарт?
Вона: Атож. Сподiваюся, ви не думаете, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий смiх.)
Вiн (розгублено): Але ж у вас нема цiеi картини…
Вона: Є. (Знову смiеться.)
Вiн (пiдходить): То я зможу зробити фото?
Вона: Зможете. Вона висить там… (показуе рукою). Я дозволяю зняти ii й принести сюди.
Молодий чоловiк спершу стоiть розгублено, а тодi мало не бiгом кидаеться сходами нагору – по картину. Вертаеться, тримаючи ii в руках, i ставить на мольберт. Вiдходить i дивиться на картину.
Вона (з цiкавiстю спостерiгаючи за ним): Вона перевищила вашi очiкування чи розчарувала?
Вiн (далi дивиться на картину): Вона менша, нiж я припускав. Коли про щось так багато думаеш, воно дiйсно потiм здаеться чимось нереальним. Не вiриться, що вона i справдi тут. (Переводить погляд на жiнку.) Так само не вiриться, що я справдi тут.
Вона: Чому?
Вiн починае готуватися до фотографування. Бере один з апаратiв, обходить стiл, наче пiдшукуючи найкращий ракурс.
Жiнка стоiть осторонь.
Вiн: Я думав не тiльки про картину. Я думав i про вас. І набагато ранiше. Іще навчаючись у школi, вирiзував з газет вашi свiтлини. Я знав вас iз фiльмiв, iз телепередач. Ви були iстотою з iншого свiту. На яхтi. У Паризькiй оперi. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарi. Знаете, вже студентом я з кiлькома марками в кишенi iздив на великi авкцiони, щоб побачити вас бодай здаля.
У фотоапаратi, якого вiн поклав на стiл, спрацьовуе автоспуск. Жiнка не звертае на це жодноi уваги.
Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закоханi? Чи все-таки вся справа у картинi Каналетто?
Вiн: Вам смiшнi моi почуття?
Вона: Хiба я смiюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втiм, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвiртцi мого прiзвища нема. Звiдки, власне, у вас моя адреса? У магiстратi вам ii дати не могли: вона засекречена, ii знають лише кiлька моiх найближчих знайомих.
Молодий чоловiк пiдходить до штатива, манiпулюе iз «дзеркалкою», знiмае ii, кладе на стiл, виймае з сумки iнший апарат, возиться з блендою, кiлька разiв – нiби для проби – блимае спалахом; повертаеться до штатива.
Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.
Вiн (припавши оком до фотоапарата): Менi сором зiзнатися. Ви повиннi пообiцяти менi, що це не матиме жодних наслiдкiв. Це й справдi чистiсiнька випадковiсть.
Вона: Марiанна? Моя служниця?
Вiн: Вона – дочка знайомцiв батькiв мого приятеля.
Вона: Ви дiйсно готовi на все… Але менi здаеться, що я зiпсувала вашу свiтлину… Щось там у вас спрацювало, в цьому апаратi. Автоспуск? Боюся, я потрапила в кадр…
Вiн (трохи злякавшись, мiняе тему): Можу я вас про щось запитати?
Вона: Лiпше не треба – знову вийде яка-небудь нетактовнiсть. Скажiть краще: про те, що Марiанна сьогоднi пiде на пошту, ви теж домовлялися?
Вiн: Нi. Я кiлька днiв спостерiгав за вашим будинком.
Вона: А точнiше – скiльки?
Вiн: Чотири.
Вона: Але я вас не помiчала. (Ходить по кiмнатi.)
Вiн: Ви нечасто дивитесь у вiкно.
Вона (з ноткою ностальгii в голосi): Навпаки, я роблю це годинами. Люблю дивитися на хмари. Чи ви коли-небудь фотографували хмари?.. Щоправда, зазвичай я дивлюсь у вiкно, що виходить у сад. У мене зберiгся самозахисний рефлекс: не зношу фотографiв. Надто часто мене намагаються фотографувати, i я вимушена затулятися.
Вiн (одiрвавшись вiд апарата): Чому?
Вона: Ну, спробуйте здогадатися.
Вiн: Пробував. І зрозумiти не можу. Чому ви живете, як затворниця, чому iзолюете себе вiд свiту? Чому ви не хочете нiкого до себе допустити?
Жiнка не вiдповiдае.
Молодик схиляе голову.
Вiн: Перепрошую, я не маю права… це нетактовне запитання. Я дiйсно хам.
Вона (з гiрким усмiхом): Це факт. Але ви молодi.
Вiн (переконано): Ви також молодi! Спостерiгаючи за вами здалеку, я й не припускав, що ви настiльки прекраснi й настiльки молодi. Хтось мусив вам це сказати – ось я й кажу, хоча ви можете викинути мене за дверi!..
Вона (смiеться): Я вже намагалася.
Вiн: Боже, ви знову глузуете!
Вона: Не перебiльшуйте. Ви зворушили мене. Хоча те, що ви сказали, неправда. Я ввiйшла у той вiк, коли людина вже не спроможна переживати розчарування. Амбiтнiсть винагороджуеться знанням. Знанням про пiдлiсть, про корисливiсть, про брехню. Про все, на що й ти колись був здатен заради… Ось, власне – заради чого? Колись я була твердою, вмiла бути жорстокою, та водночас – хай як це парадоксально – я була сповнена величезноi вiри в людей. Безглуздоi.
Вiн сiдае бiля столу.
Вона: Можливо, це звучить дещо патетично, але, сподiваюсь, ви менi пробачите. І зрозумiете. (Вона вимовляе це дуже тихо, не зводячи очей з молодика.)
Вiн (налаштовуючись на ii тон): Розумiю.
Вона: Нi, хiба ви можете це зрозумiти? Ви iнший. Інше поколiння, iншi часи. Ви такi тверезi – без iлюзiй i без великих бажань.
Вiн: Ви помиляетесь.
Вона (пiдiйшовши до нього, дивиться впритул): Невже ви хочете сказати, що ви романтик?
Вiн: Нi. Я не романтик.
Вона: Отже, любов до мистецтва – це лише ширма.
Вiн: Нi. Мистецтво – ширма. Але не любов.
Вiн замовкае, нiби злякавшись, що сказав бiльше, нiж треба.
Вона напружено дивиться на нього.
Вона (пiсля павзи, впiвголоса): Яка любов? (Гладить його по щоцi.)
Вiн (iз розпачем у голосi): Ви вже цiлу годину знаете про це, але хочете мене принизити. Студентик iз бiдного кварталу закохався в даму – колекцiонерку картин, удову короля пральних машин. Це просто смiховинно! (Цiлуе iй руку, вона гладить його по головi.)
Вона (смiеться): Дiйсно, так про мене ще нiхто не говорив… Удова пральних машин! Але мiй чоловiк випускав i холодильники.
Вiн: Хiба це важливо? (Знову цiлуе руку.)
Вона: Нi.
Вiн дивиться iй у вiчi. Вона перестае смiятися, зiтхае i ще раз проводить рукою по його головi. Вiн знову припадае до ii руки.
Клацае автоспуск. Жiнка обертаеться.
Вона: Ви зiпсували кадр…
Вiн: Хiба це важливо?
Вона (вiдходить вiд нього): Вам вiскi чи джин?
Вiн (спостерiгаючи за нею): Байдуже.
Жiнка кладе йому руку на плече i крiзь вузькi дверi в оббитiй шовком стiнi веде його до будуару.
Вона (всмiхнувшись, як молода дiвчина): Напоi коло лiжка. Не те щоб я часто пила… Але коли день такий похмурий i я бачу хмари… алкоголь мае бути напохватi.
Стоять бiля вiкна.
Вiн (значущо): Прояснилося, й хмари щезли.
Вона: Я зараз.
Раптом вiн схиляеться й цiлуе ii в губи. Жiнка стоiть, заплющивши очi й усмiхаючись. Наче мимоволi вона зачiпае шнур вiд штори, й та опускаеться, завiшуючи вiкно.
Жiнка проходить крiзь будуар i, ще раз усмiхнувшись молодиковi, зникае у лазничцi; зачиняе за собою дверi. Невдовзi звiдти чуеться шум душу i голос жiнки, що наспiвуе: «Де ви, хлопцi давнiх лiт…»[2 - Рядок iз пiснi «Де ви, квiти давнiх лiт» («Gdzie sa kwiaty z tamtych lat»), яку виконувала у 1960-х рр. спiвачка Слава Пшибильська. Сам твiр являе собою польську версiю пiснi Пiта Сiгера «Where are all the flowers gone», написаноi 1961 року. Пiсня мае антивоенну спрямованiсть, але в контекстi п’еси обiгруеться насамперед мотив ностальгii за минулим.].
Молодик дослухаеться, тодi знiмае куртку, розстiбае сорочку, сiдае на лiжко i починае розшнуровувати черевики.
До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в бiлому фартушку. В руках вона тримае тацю з одним келихом.
Служниця (серйозним тоном): Панi звелiла подати вiскi з льодом.
Спiв у лазничцi замовкае. У глибинi помешкання клацають дверi. Служниця пiдходить до вимикача, запалюе свiтло – i вибухае смiхом.
Молодик починае поспiшно застiбати сорочку.
