скачать книгу бесплатно
У вiтальнi лежать вiдкритi фотоапарати, засвiчена плiвка. Молодик квапливо вкидае все у сумку, обертаеться до прочинених дверей у глибинi кiмнати, наче бажаючи щось сказати…
Служниця: Панi питае, яка газета замовила вам цей репортаж?
Вiн: Не твое дiло.
Служниця (зневажливо): Ну й хам ти! (Мовчки виходить.)
Автоматично прочиняеться хвiртка. Молодик гнiвно гримае нею, зачиняючи. Вже на вулицi вiн обертаеться. У вiкнi стоiть жiнка.
Вiн хутко вихоплюе фотоапарата, вставляе касету, водночас iз недовiрою позираючи на вiкно. Жiнка i далi стоiть. Вiн пiдносить фотоапарат до ока. Жiнка затуляе обличчя руками…
Наступного ранку в мiсцевiй газетi, на п’ятiй сторiнцi, у малому форматi надруковано саме цю свiтлину з пiдписом: «Повсякчас неприступна».
Кiнець
Кшиштоф Зануссi
Едвард Жебровський
Передплачене милосердя
Дiйовi особи:
Маркiза
Мiлена
Флорентина – служниця
Напiвтемна кiмната. Маркiза де Вiллер, жiнка понад шiстдесят рокiв, лежить на ампiрному ложi, на високих подушках. Їi обличчя зберiгае слiди неабиякоi вроди. З iронiчною гримаскою вона гортае журнал, повний фотознiмкiв молодих, гарних i абсолютно однотипних дiвчат. У ногах лiжка згорнувся клубочком песик – мальтiйський пiнчер. Лунае дзвоник. Песик гарчить.
Маркiза (не уриваючи читання): Тихо, Жужу… Ходи до мене.
Песик, продовжуючи стиха гарчати, тюпае до хазяйки.
До кiмнати входить служниця Флорентина – стара, негарна, з короткою шиею, яка уподiбнюе ii до карлички.
Флорентина: Вона прийшла, панi.
Маркiза (не зводячи очей вiд журналу, перебираючи шерстку песика): І який мае вигляд?
Флорентина мовчить, тупо витрiщившись у простiр перед собою.
Маркiза (дуже голосно): Який вона мае вигляд?
Флорентина: Висока.
Маркiза: Молода?
Флорентина: Так.
Маркiза (вiдклавши журнал, знiмае окуляри): Котра година?
Флорентина: Пiв на дев’яту.
Маркiза: Отже, вона прийшла зарано. Нехай собi йде i повертаеться о дев’ятiй. Або нi… хай чекае. Ти перевiрила ii паспорт?
Флорентина: Нi. Але вона мае направлення вiд старшоi медсестри.
Маркiза: Вона могла десь його роздобути або взяти в подруги. Вiзьми в неi паспорт i принеси його сюди.
Флорентина виходить. Песик гарчить. Маркiза обережно поправляе подушки; на обличчi ii – вираз легкоi нетерплячостi. Вона заплющуе очi й якийсь час лежить нерухомо, погладжуючи песика.
Флорентина повертаеться з паспортом у руцi. Маркiза надiвае окуляри, розкривае паспорт i уважно розглядае фото молодоi вродливоi дiвчини.
Маркiза (по складах): Мi-ле-на Ду-ка-но-вич. (Усмiхаеться. Закривае паспорт i, повагавшись трохи, кладе його на поличку нiчого столика.) Запроси ii, хай увiйде. (Стишуе голос.) Зрозумiла?
Флорентина виходить. Маркiза з болiсною гримасою вмощуеться в подушках трохи вище. До кiмнати входить скромна, гладенько зачесана дiвчина. Виглядае вона трохи старшою, нiж на фото в паспортi, – можливо, вiд утоми. Дiвчина вдягнена у джинси та просторий светр; у руках вона тримае дорожню торбу.
Песик зриваеться на гавкiт i зiстрибуе з лiжка. Дiвчина стоiть розгублена. Маркiза легко всмiхаеться крiзь гримасу болю.
Маркiза: Не бiйся, вiн не кусаеться. (Песик, обнюхавши дiвчину, з тихим гарчанням повертаеться на лiжко.) Ти витерла ноги? Перепрошую, що питаю про це, але маю поганий досвiд. О цiй порi, влiтку, в клiнiцi залишився хiба що другосортний персонал. Але ти, я впевнена, станеш винятком. Пiдiйди-но ближче. Чому ти з торбою?
Мiлена: Це моi особистi речi.
Маркiза: А чому вони з тобою?
Мiлена трохи нiяковiе.
Маркiза: Ах, розумiю. Бiдолашна дитина, тобi нема де iх залишити.
Мiлена червонiе.
Маркiза: Тут нема чого соромитись. Але торбу слiд було лишити у передпокоi. (Бачачи вагання дiвчини, додае.) Дитино моя… в моему домi прислуга не краде.
Мiлена (виправдовуючись, показуе на свiй паспорт, що лежить на нiчному столику): Я хотiла його забрати. Сховати в торбу, бо iнакше, боюсь, забуду.
Маркiза вiддае паспорт. Дiвчина, кинувши його в торбу, рушила до дверей. Песик миркнув. Маркiза задоволено всмiхаеться сама до себе i натискае кнопку дзвiнка. Входить Флорентина.
Маркiза: Подай менi вечеряти.
Флорентина не озиваеться.
Маркiза (гучнiше, рiзким тоном): Подай вечеряти. На одну особу.
Флорентина виходить. Маркiза заплющуе очi й не розплющуе iх, навiть почувши, що дiвчина повернулася.
Дiвчина зупиняеться, не знаючи, що робити далi. Дивиться якийсь час на лiтню жiнку, потiм оглядае кiмнату.
Маркiза (зненацька, не розтуляючи повiк): Сядь.
Мiлена: Я думала, ви… задрiмали.
Маркiза (зболено всмiхаючись): О цiй порi? Дитинко, я навiть ночами не сплю. Це велике нещастя, коли не можеш заснути. Але чому ти у бiлiм халатi? Знiми його, будь ласка. Хiба тобi не казали, що я ненавиджу все, що нагадуе менi лiкарню?
Мiлена (знiмаючи халат, упiвголоса): Доглядальниць також?
Маркiза (позирае на дiвчину з раптовим iнтересом i задоволено всмiхаеться): Браво! Так i е. Але це тому, що зазвичай вони старi й потворнi… i пахнуть лiкарнею. (Несподiвано.) Пiдiйди до мене.
Дiвчина пiдходить. Маркiза принюхуеться.
Маркiза: А ти пахнеш потом. Надто довго ходиш у цьому светрi. Це здоровий запах, але дещо… простацький. На трюмо стоiть моя туалетна вода…
Мiлена: Я маю свою.
Маркiза: Тим краще.
Дiвчина виходить, забираючи з собою халат, i у дверях розминаеться з Флорентиною, що саме привезла столик на колiщатках, на якому сервiровано вечерю. Посуд i столове начиння вишукане: срiбло, порцеляна. Маркiза накладае собi страву i тут-таки починае iсти з неприхованим апетитом.
Флорентина виходить, знову стикаючись у дверях iз Мiленою.
Маркiза: Дозволиш менi повечеряти? Ти вже, звiсно, поiла перед чергуванням?
Мiлена кивае.
Маркiза: Втiм, ти прийшла зарано, тому зараз ти моя гостя. Ти справдi не голодна?
Мiлена: Нi, дякую.
Маркiза: А може, все-таки поiси разом зi мною? Трюфелi пречудовi.
Мiлена (ковтае слину): Та нi, я не голодна, дякую.
Маркiза: Може, хоч покуштуеш?.. Менi прикро вечеряти самiй.
Мiлена (нерiшуче): Дякую.
Це можна було сприйняти як згоду, але маркiза не наполягае i iсть далi сама.
Маркiза (закiнчуючи свою вечерю): Сподiваюся, в тебе е який-небудь бутерброд на нiч?
Мiлена: Нi, вночi я не вiдчуваю голоду.
Маркiза: Коли людина не спить, вона хоче iсти, а ти ж не спатимеш. А може, ти на дiетi? Тодi ти, схоже, перебираеш мiру.
Мiлена всмiхаеться, приховуючи легке роздратування.
Маркiза: Може, все-таки з’iси щось? Я не терплю, коли в когось бурчить у животi.
Мiлена дивиться на неi з неприязню.
Маркiза раптом кривиться, наче вiд несподiваного сильного болю, й опадае на подушки.
Маркiза (пiсля павзи): Менi страшенно прикро… Будь ласка, передай менi отi крапельки… І вибач, що турбую тебе ще до початку чергування. (Мiлена нерiшуче перебирае пляшечки з лiками, а маркiза спостерiгае за нею з-пiд напiвопущених повiк.) О… ось цi. Накрапай десять крапель на цукор. Дуже тобi дякую… (Бере чайну ложечку i смокче цукор.)
Увiходить Флорентина.
Маркiза (кричить): Прибери тарiлки! (Кидае швидкий погляд на Мiлену i говорить до неi.) Увiйшовши сюди, ти вiдразу ж подумала, що я незносна злюка, правда? Зрештою, ти вже, звичайно, чула вiд старшоi медсестри…
Мiлена червонiе.
Маркiза: Зiзнайся.
Мiлена: Нiчого я не чула.
Маркiза: Але подумала?
Мiлена: Нiчого я не подумала.
Маркiза: Справдi? Але ж ця вся ситуацiя мае вкрай кепський вигляд. А ти мiркуеш, як мине твоя нiч, тож, либонь, уважно спостерiгаеш… А може, ти просто лицемiрка, тому й не хочеш зiзнаватися, що подумала про мене дуже погано…
Мiлена (усмiхнено пiдхоплюючи тон маркiзи): Здаеться, то ви чомусь хочете почути це вiд мене.
Маркiза: Та нi, що ти! Це справило б менi дiйсно велику прикрiсть. Та ще гiрше, якщо ти це подумала, але не сказала… Ти маеш пообiцяти менi, що будеш зi мною щира… гаразд? Пообiцяй менi.
Мiлена: Не знаю, чому для вас це так важливо.
Маркiза: Це прохання староi хвороi жiнки. Пообiцяй.
Мiлена: Я постараюся.
Маркiза: Дякую, ти дуже мила. (Кричить Флорентинi.) Не копайся! (До Мiлени.) Я чекаю ночi як порятунку. Вона (кивае на Флорентину) життя менi не дае. Жахливо неделiкатна. (Бачачи нiяковiсть Мiлени, додае.) А на доважок до всього вдае з себе глуху.
Флорентина й далi прибирае, зумисне барячись.
Маркiза: Втiм, може, й не вдае. Може, вона тiльки вiдчувае, коли говорять про неi, а що саме кажуть – не чуе й не розумiе. Жужу теж вiдчувае, коли говорять про нього… (Песик гавкнув.) Ти так скривилася, наче це порiвняння тобi не до душi. Дитино моя, iнколи собаки набагато кращi, нiж люди. Щоправда, Жужу не такий славний, як була його мама, та все ж зазвичай я вiддаю йому перевагу над двоногими iстотами. Вiзьми собi кави. І сядь отут. Ти дуже гарненька. (До Флорентини.) Можеш iти!
Мiлена помiшуе каву.
Маркiза: Я все-таки переймаюся, що ти зголоднiеш. Я вже забула, як твое iм’я?
Мiлена: Мiлена.
Маркiза: Красиво звучить… Мiлена. В тебе такий смiшний акцент! Звiдки ти родом?
Мiлена: З Югославii.
Маркiза: Це десь у Руританii… чи не так? Ох, даруй, я не хотiла тебе образити, але в моi часи жодноi Югославii не було… То з якоi частини Югославii ти походиш?
