скачать книгу бесплатно
Вiн: Я вивчаю iсторiю мистецтв…
Вона (знову стае у дверях): Цей район не надто старовинний…
Вiн (пожвавлюючись): Це ще як поглянути. Наполеон, примiром, зносив у Парижi готичнi собори, бо вважав iх пам’ятками варварства. (Показуе рукою на канапу.) Модерн – сьогоднi вже старовина. Ви бачили, як нинi будують вiлли? Геть iнакше.
Вона (з натяком): І тому ви фотографуете?
Вiн: Так.
Вона: А чому в похмурий день, а не в сонячний?
Вiн: Настрiй… (Усмiхаеться.) Потрiбен вiдповiдний настрiй. Я спецiалiзуюся на художнiй фотографii.
Вона: І архiтектурнi споруди цiкавлять вас дужче, нiж мешканцi?
Вiн: Багатi люди неприступнi.
Вона: Чому ви так думаете? Тому, що вам не вiдчиняли дверей?
Вiн: Ви вiдчинили. Але ви – виняток.
Вона: Ви так гадаете? Але я оберiгаю свою неприступнiсть навiть бiльше, нiж iншi.
Вiн: Знаю, але я не це хотiв сказати…
Вона (пильно дивиться на нього): Ви плутаетеся у словах…
Вiн: Справдi… Але все так зненацька… Нiколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.
Вона: І все-таки маете… Як же ви збираетеся ii використати?
Вiн (здивовано поглядае на неi, вiдводить очi): Розумiю, що ви маете на думцi… Маю вiдчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Пiдносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворюе гримаса болю.) Ви не дозволите менi скористатися з лазнички? Я б хотiв умитися.
Вона: Справдi, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багатi не лише неприступнi, а й злобливi. Але вам треба було зателефонувати…
Вiн зупиняеться на пiвдорозi. Вона iронiчно осмiхаеться.
Вона: Ви зробите це зараз чи пiсля того, як умиетесь?
Вiн: Якщо це дасть менi змогу побути з вами трохи довше…
Вона (смiеться i прочиняе дверi): Ну, коли так – заходьте.
Молодик бере сумку i входить до вiтальнi. Тут свiтлiше, нiж у передпокоi. Вiтальня мае дещо екстравагантний вигляд: тут зiбрано багато мистецьких творiв. Кiлька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують iз картинами, що належать до бiльш раннiх епох.
Вона (показуе на сумку): А це навiщо?
Вiн: Професiйна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зi стiльцем i нерiшуче спиняеться, дивлячись на картини.)
Вона: Ну так, ви ж фотограф.
Вiн: Не зовсiм. Я займаюся iсторiею мистецтв. Точнiше, закiнчую курс навчання.
Вона: Гаразд. Сiдайте i покажiть менi вашу руку. Либонь, знадобиться рентген.
Вiн опускаеться на канапу. Вона сiдае коло нього.
Вона: Боляче?
Обережно торкаеться його долонi. Вiн неохоче пiдпорядковуеться.
Вона: А тепер боляче?
Вiн: Трохи, наче вiд удару. Ви знаетесь на медицинi?
Вона: Нi. Зiгнiть лiкоть. Дужче. Боляче?
Вiн: Трохи.
Вона: А тут?
Вiн (стогне): Так.
Вона: Де ви навчаетесь?
Вiн: У Ганноверi.
Вона (несподiвано): Ви знаете, вам треба негайно до лiкарнi, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.
Вiн (протестуючи): Та нi ж бо! Якби був перелом, бiль був би гострiшим. Я достеменно знаю. Ламав колись руку.
Вона (пильно дивлячись на нього): Либонь, в Альпах?
Вiн (вiдводить очi): Нi, на роботi… Справдi, це все марничка. Бiль уже вщухае.
Вона (несподiвано): А може, iх цiкавила ваша апаратура? Вона, мабуть, дорого коштуе… Адже ви професiонал.
Вiн (здивовано): Я не фотограф. Я ж уже казав, що вивчаю iсторiю мистецтв.
Вона: Справдi. Бачите, яка я неуважна. А чого вони хотiли?
Вiн: Грошей.
Вона: Треба було дати, не перечити. Тут уже починаеться те саме, що в Америцi. У Нью-Йорку я завжди ношу iз собою два гаманцi, один iз них у сумцi – «несправжнiй», у ньому лише кiлька доларiв. Бо якщо натрапиш на наркомана, вiн може i вбити. Серед бiлого дня. Наркотичний голод. І яка вже тодi користь iз того, що його схопить полiцiя? Крiм того, в них нема смертноi кари.
Вiн (пiдтримуючи розмову): Здаеться, планують поновити.
Вона: А ви за смертну кару чи проти?
Вiн: Проти.
Вона: А якби отi вашi грабiжники вас убили? Як би вам було – усвiдомлювати, що покарання вони вiдбувають у комфортабельному пансiонi, за добру поведiнку iм скорочують термiн ув’язнення, а за роботу в них зростае рахунок у банку?
Вiн: Гадаю, тодi мене б уже нiчого не цiкавило.
Вона (смiеться): Резонно. Але припустiмо, що така доля спiткала когось iз ваших ближнiх. Що б ви вiдчували, приносячи квiти на цвинтар?
Вiн: Не знаю. Я про це не думав.
Вона: Ну от!.. А ви подумайте. (Пiдводиться з канапи i йде на середину вiтальнi.)
Вiн: А ви – за смертну кару?
Вона: Нi, я проти. До речi, я так i не зрозумiла… Вас таки пограбували?
Вiн: Так. Забрали гаманець. Але вiн був майже порожнiй…
Вона: А документи?
Вiн: Теж. Вони були в гаманцi.
Вона (пильно дивиться на нього): То що, якби я зараз попросила вас пред’явити документи, то з цього нiчого б не вийшло?
Вiн: Нiчого. (Червонiе, пiдводиться.) Перепрошую… дiйсно… який я бовдур… Я не вiдрекомендувався. Йозеф Бергер. (Пiдходить до неi.)
Вона (смiеться, дивиться на нього весело-заохочувально): Ну, ось i познайомились. На це ви й розраховували, входячи сюди? (Простягае йому руку для поцiлунку i затримуе його долоню у своiй.)
Вiн (дуже палко): Нi. Навiть у найсмiливiших мрiях.
Вона: Он воно як? Може, вашi мрii мають бiльш конкретний характер?
Молодик скромно опускае очi. Жiнка трохи нiяковiе, смiеться. Стоять одне проти одного.
Вона: Скажiть, ви людина практична?
Вiн: Не знаю. В мiру. Настiльки, наскiльки це необхiдно, щоб утриматись на поверхнi.
Вона: Судячи з вашого вигляду, ви претендуете на бiльше. І менi дивно, що ви обрали таку спецiальнiсть. (Вiдходить до мольберта.) Ви не схожi на майбутнього науковця… А що ще вам залишаеться? Я на цьому не знаюся, але, либонь, школа, а може, реставрацiя… У фотографуваннi шансiв у вас було б бiльше. Ви нiколи не мрiяли про велику кар’еру?
Вiн: О, даруйте, але мое життя набагато прозаiчнiше. Я мушу заробляти собi на хлiб насущний. Адже я не вродився в такому красивому районi, як цей…
Вона: І на хлiб ви заробляете художньою фотографiею… Розкажiть трохи про свое дитинство.
Вiн (нiяковiючи): Я б не хотiв…
Вона: Чому? Невже воно було таким тяжким?
Вiн: Нi. Просто воно… не схоже на зворушливу казку.
Вона: Тим лiпше. Ви з бiдноi родини?
Вiн: Так.
Вона: Змалку виховувались у притулках, а тепер можете розраховувати тiльки на себе, я вгадала? За вiком ви могли б бути моiм сином.
Вiн: Ви маете сина?
Вона (всмiхаеться): Може, так, а може, й нi…
Вiн (iз цiкавiстю): У вашiй бiографii про це – анi слова.
Вона: Не все пишеться у бiографiях. Так! Мiй син мiг би бути у вашому вiцi.
Вiн: Вiн помер?
Вона (рiзко): Я не даю iнтерв’ю. Вже багато рокiв. Надто багато дурниць написано про мене i мое життя.
Вiн: Я стiльки про вас читав i не знаю, дурницi це чи нi… Я знаю, що колись ви теж були бiдною.
Вона: Що значить «теж»? Те, що ви бiдний, нiяк нас iз вами не поеднуе. У свiтi мiльйони бiдних. А я багата i мешкаю… як це ви сказали… у красивому районi.
Вiн: У красивому районi мешкають красивi люди.
Вона: Я спровокувала вас на банальнiсть. До речi, знаете, одна з дiвчат на процесi Менсона заявила, що ненавидить красивих людей, що iх усiх треба вбивати[1 - Чарльз Менсон (нар. 1934 р.) – американський серiйний убивця-манiяк, лiдер комуни пiд назвою «Родина». Людей, що перебували пiд його впливом, намовляв до жорстоких убивств, прикриваючись лiворадикальною iдеологiею власного виробництва. Серед убитих його бандою була акторка Шерон Тейн, дружина кiнорежисера Романа Полянського (Поланскi). – Тут i далi примiтки перекладача.]… Не так уже й приемно бути обережним та пiдозрiливим, але суспiльство, в якому е багатi й бiднi, змушуе нас до цього. Колись я навiть подумувала придiлити частину своеi спадщини по чоловiковi якiйсь iз органiзацiй, що борються за повалення наявного свiтового порядку.
Вiн: І чому не зробили цього?
Вона: Нiяк не могла обрати, якiй саме: iх же стiльки… І всi ворогують мiж собою. А ви належите до котроiсь iз них? Ви революцiонер?
Вiн: Нi.
Вона: Шкода. Вам би пасувала яка-небудь iдея. Обожнюю молодих людей, охоплених жагою змiнити свiт! А ви що – погоджуетеся з наявним? Ви лише претендуете на трохи теплiше мiсце, нiж те, що приготувала для вас доля? Я вгадала?
Вiн: Тепер ви берете в мене iнтерв’ю?
Вона (спохопившись): Боже мiй, ваше обличчя! Я забула, що вас треба вмити й оглянути!
Вiн (рiшуче пiдводиться): Якщо дозволите, я сам…
Вона: Про це не може бути й мови… тут потрiбнi жiночi руки… До того ж у моiй лазничцi розгардiяш. Я ось думаю, чи не зробити вам холодний компрес? Схоже, ваше око починае запливати…
Вiн: Та нi… це, мабуть, бруд.
Вона: Зараз подивимось. Я вас на хвилинку залишу. А ви поки подзвонiть.
Жiнка виходить. Молодий чоловiк якийсь час стоiть нерiшуче, дослухаючись до того, що робить господиня. Тодi пiдходить до стiни i починае розглядати картини Каналетто. Бiля однiеi з них затримуеться особливо довго.
Вона (вертаеться до вiтальнi зi срiбною тацею в руках): Вам подобаеться?
