скачать книгу бесплатно
Проект «Мiссурi»
Яна Юрьевна Дубинянская
Престижний вуз стае полiгоном для масштабного секретного эксперименту. Пiддослiднi – студенти. Їм, випускникам МІІСУРО, належатиме Майбутне, саме вони повиннi до невпiзнаваностi змiнити свiт. Та все, як завжди, починаеться з майже непомiтноi змiни кожноi конкретноi долi… Дiя роману розгортаеться в рiзних часових вимiрах. Серед учорашнiх студентiв “Мiссурi” – зiрка естради i аграрний магнат, комп’ютерний король i колишнiй спортсмен, бiзнесвумен i науковець, журналiст i навiть Президент краiни. Той, хто здатний у будь-якiй ситуацii робити правильний вибiр, приречений на успiх i владу. Та правильний шлях – не завжди найкращий. Особливо напередоднi катастрофи. Особливо якщо все-таки випав шанс вiд початку зробити все iнакше… Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.
Яна Дубинянська
Проект «Мiссурi»
Частина перша
Пролог
Електронний годинник симетрично висвiчував зеленими очима: 02–20. Тодi пiдморгнув лiвим оком: 02–21.
За стiною дотепер ревла музика, забиваючи нечiткi, нiби слiди кросiвок у багнюцi, голоси. Гримнув страшенний регiт; за пiвхвилини – 02–22 – ще раз. Але ж вони мусять колись вкластися спати, iм зранку так само на пари… 02–23.
Вона повернулася на бiк, щоб не бачити годинника. Очi вже давно звикли до темряви. Андрiева сорочка iз розкиданими рукавами тьмяно бiлiла на пiдлозi; з-пiд неi виглядав краечок штанiв, що iх стягнули, виявляеться, разом iз трусами: он барвиста гумка виднiе за шкiряним хвостом ременя. А поруч – зiм’ятий квадратний пакетик iз надiрваним краечком.
Знову завовтузилася. Лежати на животi, носом в подушку, було зручно лише кiлька секунд – потiм захотiлося дихати. Вкотре перекинулася на спину i, ледь не падаючи з лiжка, сухими безсонними очима втупилася в лису жарiвку пiд стелею. Повз неi навскоси пробiгли променi вiд автомобiльних фар.
Музика раптово стихла, i iй вдалося полегшено зiтхнути, – перш нiж незграйнi дiвочi голоси почали вимагати: «Ввiмкни!» – i хтось негайно виконав iхне бажання.
І захотiлося плакати.
Все мало вiдбутися зовсiм-зовсiм не так. Не тут i, мабуть, не зараз. І не… вона прикусила губу, уриваючи щупальця незваноi, холодноi i слизькоi думки.
З ним. Тiльки з ним.
І iй зовсiм не було боляче…
Андрiй сказав, що iнколи так трапляеться. І заснув далеко не одразу: вони довго розмовляли про кохання i про життя, й навiть про те, як пiсля закiнчення iнституту – п’ять рокiв вiчностi! – можна буде одружитися… Просто вiн не вперше спить у гуртожитку. Йому не заважае музика за стiною i зелений годинник просто в очi…
02-30. Пiв на третю.
Вона знову повернулася на бiк – цього разу носом до Андрiевоi спини. Яка легенько посопувала й була такою теплою. На вузькому пружинному лiжку нiс майже торкався його шкiри; вiд лоскоту закортiло пчихнути.
І раптом вона аж пiдскочила вiд дикого й неймовiрного жаху.
Вiдсахнулася, ледь не втративши рiвновагу. Широко розплющеними очима дивилася на цю смагляву, абсолютно чужу спину, подекуди зарослу кущиками кучерявого волосся.
Й вiн – не Андрiй!!! – заворушився, перекотився на iнший бiк, мордуючи пружини, пiдвiвся й сперся на лiкоть. Коротка шия помiж горбами волохатих плечей, маленькi соннi очицi на фiзiономii орангутана. Глибоке позiхання, що перейшло в криву усмiшку. І товстi пальцi з обкусаними нiгтями, якi тяглися до ii гру…
05-45.
Вона прикипiла поглядом до зелених цифр, не вiрячи, що прокинулася.
У свiтанковiй сутiнi Андрiева кiмната була схожа на стару чорно-бiлу фотокартку. Темно-сiра шафа зi скошеними дверцятами, ледь свiтлiший стiл бiля вiкна. Друге лiжко – голе, без матраца. Великий плакат на стiнi: якийсь голiвудський рейнджер-рятiвник свiту з шерстю на могутнiх плечах… м-да. І тиша; гуртожиток нарештi здався й заснув.
Вона ще все знервовано тремтiла. Як у дитинствi пiсля жахливого сну, було страшно поворухнутися. Маленька, перелякана, самотня дiвчинка… нi.
Тепер вона не самотня.
Ковдра сповзла з неi й роздiлила iх з Андрiем. Холодно. Вона потягла на себе рiжок ковдри, присунулася, притислася до теплоi спини, обiйняла за плечi. Андрiй щось пробурмотiв, але не прокинувся, завовтузився й зослiпу намацав ii груди.
Вона повiльно прибрала його руку. Сiла скраечку лiжка; блимаючи i мружачись, впритул розглядала його безжурне обличчя зi смужками свiтлих пухнастих вiй i трiщинкою на губах. Його обличчя…
Це було як крижана вода, як закличний подих колодязя. Нiчний жах видався iй просто невдалим жартом порiвняно з…
Вiн був НЕ ТАКИМ. Чуже обличчя, чуже тiло. Стороння людина, з якою вона нiяк не могла… вона взагалi його не знала.
Андрiй. Це – Андрiй?..
– Андрi-i-i-ю!!!
Здавалося, стiни впадуть од ii крику… Як завжди – увi снi.
05-50.
Симетричнi зеленi очi.
Рекламна пауза
Мiжнародний Інститут Інтелектуальних Стратегiй Управлiння та Розвитку Особистостi
Уперше!
Оголошуеться набiр студентiв на унiверсальнi спецiальностi Майбутнього в сферах полiтики, мiжнародних вiдносин, економiки, iнформацii, науки, культури та iн.
Вступнi iспити:
Математика
Економiчна географiя
Історiя
Іноземна мова (на вибiр)
Твiр
Індивiдуальна спiвбесiда
Медалiсти й пiльговi категорii абiтурiентiв складають iспити на загальних пiдставах. Зарахування за контрактом строго обмежене. Студентам надаеться стипендiя у розмiрi прожиткового мiнiмуму, мешканцi iнших мiст забезпечуються гуртожитком.
МІІСУРО – iнститут, доступний кожному, хто мае iнтелект!
Нашi випускники – люди, вiд яких залежить Майбутне!
Саме вони змiнять свiт!
ОЛЕКСАНДР, перший курс
– Гендальф, – вiдрекомендувався я.
Тiльки не подумайте, що я толкiнутий. Себто, творчiсть Професора, звичайно, поважаю й на iграшки ходив декiлька разiв, – але не фанатiю, як дехто. Просто, мене всi так називають. І друзi, i в школi… звали. І взагалi, погодьтеся, «Гендальф» звучить набагато крутiше, нiж «Сашко». Й запам’ятовуеться одразу. Можу собi уявити, скiльки тут сашкiв.
Усього на курс набрали двiстi п’ятдесят чоловiк. Я чув, перший набiр трирiчноi давнини був сiмдесят, але вiдтодi МІІСУРО розкрутили до непристойностi. Коли поiду додому на канiкули, стану мiльйонером: так багато народу сперечалися зi мною на десятку, що не пройду. Все-таки вiсiм з половиною на мiсце. Й мама намагалася вплинути, вона в мене панiчно боiться армii, хоча взагалi-то прогресивна.
Не те, щоб менi було соромно йти до нашого мiстечкового фiлфаку пiд ii крильце, як вона думала. Просто, ви знаете, тягне вiдчути, як воно: вiд тебе особисто залежить майбутне, тобто, Майбутне з великоi лiтери. Та й у свiтi я, чесне слово, з задоволенням щось би та змiнив.
Безперечно, я в курсi, що реклама – рушiй торгiвлi i т. д. i т. п., але единий спосiб дiзнатися правду у будь-якому випадку один – перевiрити самому. Ну, й хотiлося ж довести всiм, що Гендальфовi не слабо.
Математику я списав генiально. Не зi шпаргалки чи бомби, а з товстелезноi книжки для дванадцятого класу. Коли тiтки з комiсii ходили мiж рядами, то притискав ii колiном до столу: там по периметру облавок сантиметрiв десять – якраз. Звичайно, облавка могло й не бути, – якби, скажiмо, посадили не в тiй аудиторii, де була консультацiя, – але хто не ризикуе… далi ви самi знаете.
На географii проблем не було – я завжди ii любив, через мапи. А от з iсторiею стався облом: на iспитах я звик виiжджати на нестандартних трактуваннях подiй i особистостей, а тут складали за тестами, суцiльнi дати.
Спробував списати у стриженого дiвчиська, що сидiло передi мною, – закрилася, зараза. Тодi я вирiшив iти ва-банк i, пiдгледiвши на незакритому краечку аркуша ii iм’я – Алiна, чемно звернувся з проханням пiдказати менi певну дату. Стрижена гмикнула: мовляв, знайшов iдiотку. Але потiм озирнулася через плече, ковзнула поглядом по моiх записах – й пiдказала, при тому знущально дала зрозумiти, що я все одно iй не конкурент. Можливо. Але завдяки тим пiвтора балам менi вдалося прослизнути в наступний тур; при нагодi треба подякувати.
На iноземнiй мовi захотiв вимахнутися й подався в iспанську групу, хоч англiйську знаю краще. І ледь не зрiзався на дiесловах – та ледь-ледь не рахуеться. А за останнiй iспит я й не хвилювався – мамина школа. Ще до вiд’iзду я пообiцяв iй: якщо дотягну до твору, то напишу як слiд, а не як думаю; а напередоднi повторив цю обiцянку по телефону. Четвiрка, та й то з-за якоiсь пари ком.
Але головнi приколи почалися, звичайно, на фiнальнiй спiвбесiдi. Тодi нас лишилося вже небагато, чоловiк чотириста. Якщо врахувати, що двi третини поприходили з батьками, а дехто прихопив бабусь-дiдусiв-жучок, то в коридорi не було де яблуку впасти. Й покурити не вийдеш, бо можуть викликати в будь-яку хвилину. Зрештою, на момент моеi з’яви перед яснi очi комiсii я вже був готовий заявити, що мене звуть Гендальфом i на цiй пiдставi я хочу керувати майбутнiм, а також змiнювати свiт. Запросто.
Але нiчого такого мене не запитували – себто, нi iменi, нi високих прагнень. Їх цiкавило iнше: наприклад, як мiцно я сплю вночi. Яку музику слухаю. Чи боюсь я височини й глибини. Кого з родичiв вважаю головним авторитетом (можна подумати, у мене великий вибiр!). Ще заставили зчепити пальцi замком, а тодi скласти руки в позi Наполеона… Маячня якась. Я був геть спантеличений.
Але ще бiльше здивувався, коли наступного дня таки знайшов свое прiзвище у списках. Ген-ген унизу. За номером двiстi сорок сiм.
* * *
– Гендальф.
– Георгiй. Гера.
Хлопець, що стояв праворуч, був у джинсах, довговолосий i з сережкою в лiвому вусi. Державний гiмн вiн теж поважав не настiльки, щоб не познайомитися з однокашником, – тим бiльше, що ми стояли в другому ряду й особливо не свiтилися.
– Влад, – приеднався хлопець з лiвого боку, худий, в окулярах i в костюмi.
Ми потиснули одне одному руки. Страдальницька мелодiя гiмну вiдстогнала свое, й до мiкрофона пiдiйшов ректор iнституту. Вiн уже звертався перед iспитами з промовою до всього натовпу абiтури, i я приблизно уявляв, що вiн скаже.
– Студенти! Сьогоднi перед вами вiдчинилися дверi найдемократичнiшого й водночас найелiтарнiшого з вузiв нашоi краiни – МІІСУРО…
Вiн зробив паузу, щоб до нас дiйшло. І до нас дiйшло.
– Прикольно звучить, – мовив пошепки Георгiй. – Щось нiби японське, наче самурайське iм’я… Мiiсуро-сан.
– Краще б наголос на останнiй склад, – вiдгукнувся Влад. – Дивися, якщо за аналогiею: НІІЧАВО, наприклад. Стругацьких читав?
– Ректор, мабуть, краще знае, – припустив я.
Але про себе вирiшив, що з цим Владом буде про що поговорити. А Гера менi взагалi одразу сподобався. Коли людина приходить на урочистi збори в подертих джинсах, це вже щось.
– …За якихось п’ятнадцять-двадцять рокiв саме ви, нашi випускники, будете вирiшувати, куди рухатися державi й суспiльству. Саме на вас ляже велика вiдповiдальнiсть за долю…
Якщо вiдверто, мене ще пiд час першоi ректорськоi промови здивувало, що вiн несе таку пронафталiнену маячню. У всiх теле- i радiопередачах про МІІСУРО розповiдали геть iнакше: захоплююче, по-сучасному. Так, що справдi хотiлося притягнути сюди в зубах атестат. А тодi, на абiтурiентських зборах, навiть з’явилася думка: чи я взагалi туди потрапив?
– Ти сам звiдкiля, Гендальфе? – запитав Гера. Йому теж було нецiкаво.
– З Марiiвки, – признався я. І, як завжди, уточнив: – Це не село, це мiсто.
– Будеш в общазi жити?
– Ага.
– Я також. Я з Олександрiвки Прирiчненського району. Це село.
Першим зареготав Влад – ми з Геркою вже услiд за ним. Реготали ми пошепки, iнтелiгентно, можна сказати, – але якiсь кобiти з першого ряду обернулися й зашикали. В обох були нуднi фiзiономii вiдмiнниць; н-да, а на iспитах, пригадую, траплялися цiкавi дiвчата. Гай-гай, плоди протиприроднього вiдбору. Я мимоволi опустив очi: праворуч i лiворуч йшов справжнiсiнький паркан з рiзноманiтних нiг, де-не-де виднiлися i нiчогенькi – щоправда, фрагментарно. Нiчого, розберемося.
Герка i Влад дивилися на мене й продовжували реготати вже зовсiм безгучно, як двое Шкiряних Панчох.
– А я мiсцевий, – сказав Влад. – Столична цяцька.
Одна з вiдмiнниць знову сердито обернулася – може, палахкотiла бажанням познайомитися зi столичною цяцькою, – але в той момент ректор поклав життерадiсну крапку в своiй промовi й з усiх бокiв почулися аплодисменти. Я теж кiлька разiв стулив долонi. Й одразу ж наш рiвний стрiй заворушився i в один момент перетворився на безформний натовп, де моментально щезли i Влад, i Герка.
Народ бадьоро посунув у напрямку корпуса, що своею архiтектурою нагадував футурологiчнi навороти фантастiв з часiв застою; я чув, ранiше у цiй будiвлi мiстилося щось марксистсько-ленiнське, отже тут був присутнiй вищий сенс. Хоча особисто менi подобалося. Особливо напiвпрозора куля, що надимала своi боки там, де мав бути другий поверх. Якщо я правильно зрозумiв, в кулi була iдальня, – але зайти всередину поки не було нагоди: хто ж годуватиме орду голодних абiтурiентiв?
У вестибюлi стався невеликий розгардiяш: всi намагалися якомога швидша знайти своi прiзвища у списках груп iз номерами аудиторiй. Ну, до натовпу я вже звик пiд час вступних iспитiв; але це було зовсiм iнше. Тодi маси народу навколо створювали щось на зразок вiйська, яке треба було розiгнати на всi боки, – а тепер, будь ласка, навчися впiзнавати кожного, запам’ятай iхнi iмена й проживи промiж них цiлих п’ять рокiв.
Коротше, чортiвня; не знаю, може ви й не зрозумiете… Марiiвка – мiсто. Але дуже маленьке.
* * *
Мене записали в групу номер шiсть. В аудиторii нас набралося чоловiк двадцять – i, звичайно, жодноi знайомоi фiзiономii. Тобто, нi Георгiя, нi Влада. Анi навiть тiеi стриженоi дiвчини, що напевне поступила, бо я вже тодi не був iй конкурентом.
Я збирався сiсти у третьому ряду, щоб не надто свiтитися, але, роздивляючись народ, прогавив всi хорошi мiсця й опинився бiля самоi кафедри. Лiворуч присусiдилася пухкенька дiвчина у прозорiй кофтинцi, нiчого так. Повернулася до мене й стрiльнула очима. Я майже зовсiм збадьорився – але вчасно здогадався перевiрити правий фланг.
Ну-ну; там височiло щось прилизане, наскрiзь напарфумлене i з шпилькою в краватцi. Воно якраз готувало залп у вiдповiдь з-за скелець моднячих окулярiв. Панянка, не припиняючи маневрiв, устигла дiстати зошита, намалювати смiшного писка на останнiй сторiнцi й пiдписати «пренцеса», – авторську орфографiю збережено.
– Усi готовi? – суворо запитав викладач.
От тобi й на, а я його й не помiтив. Завжди захоплююся дурницями. А дядько був геть не дрiбний, сивуватий, з щiткою вусiв. Його iм’я було, як я дiзнався з урочисто вiдкритого вiн’етками конспекту Прозороi Кофтинки, «Олександр Винiомiнович». Тезко, запам’ятаю. Але як вона писала твiр?..
Я дiстав зошита й встромив руку по лiкоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залiзну обручку з толкiнiвськоi гри, – вже кiлька мiсяцiв думав, що загубив ii. Але ручки, схоже, не було, i довелося просити допомоги у правого флангу – не в Кофтинки ж.
Вiн подивився на мене крiзь окуляри як солдат на вошу. Оце справдi «столична цяцька». Тодi церемонно вiдповiв:
– Так, будь-ласка, – й дав менi засiб до писання iз золотим пером, чи що. Те, чим вiн користувався сам, було ще крутiше.
Не знае, що я, здебiльшого, забуваю повертати всiлякi дрiбницi, – нi, не цуплю навмисне, дiйсно забуваю. Так йому й треба.
Тим часом викладач з усiх сил провадив перекличку, i я точно пропустив би свое прiзвище, якби одразу передi мною в списку не було Кофтинки – в миру Лановоi Наталi. Треба було чути, яким розкiшно-сексуальним голосом вона простогнала «е». Я вiдрапортував набагато коротше.
