скачать книгу бесплатно
– Привiт.
– Привiт. П’емо каву?
– Вже випила, – Алiна поставила порожне горнятко на столик. – Ти чув? Анька серед лiдерiв.
– Заплатила, – впевнено сказав Андрiй.
– «Соцiуму» можна заплатити?
– Усiм можна заплатити, – чоловiк впав у крiсло навпроти. – Хоч дорогувато, мабуть.
– Всi, кому можна, в нас уже охопленi. Але «Соцiум», наскiльки я знаю… – вона зробила нотатку в записнику. – Сьогоднi з’ясую.
– Сьогоднi… чорт забирай! – Андрiй позiхнув. – Нiяк не можу прокинутися. Таке вiдчуття, що в нас ще вчорашнiй день, – вiн натис кнопку на журнальному столику. – Любо, зроби каву. Ти будеш ще? – Алiна кивнула. – Двi. В хол.
Його безрозмiрнi ноги ховалися пiд столом. Бездоганнi складки на брюках; це ж треба, встиг перевдягтися. Схоже, вiн мае там цiлий гардероб. Вона пiдвела погляд: Андрiеве обличчя було свiже, без натяку на кола пiд очима, з легкою свiтлою неголенiстю, яку Алiна сама й придумала як недбалий компонент його iмiджу. І вiдзнака випускника «Мiссурi» на вiдлозi нового пiджака: не забув переколоти. Це добре.
– Ти хотiв щось проговорити, – нагадала вона.
– Так, – вiн випростався. – Ми дещо не продумали. От сьогоднi жеребкування; тут одразу ж пiдуть запрошення на всiлякi iнтерв’ю-ефiри-дебати. Я ж, згiдно нашоi стратегii…
– …шкодуеш, але не можеш. Завтра ж виiжджаеш у регiони, тому що конкретна робота з виборцями на мiсцях е для тебе важливiшою, нiж пустопорожня балаканина i т. д. i т. п. Всi запитання – до прес-секретаря.
– Саме так. Людською мовою – «запитайте мою дружину, вона краще знае», – Андрiй присвиснув. – Так i виходить, хiба нi? І який я матиму вигляд, по-твоему?
Алiна пiдперла кулаком пiдборiддя:
– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?
Увiйшла покоiвка з тацею. Андрiй простяг руку за горнятком iз життерадiсною нетерплячкою дитини, яка гарною поведiнкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втiм, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навiть тодi, коли нiхто не займався його iмiджем.
– Знаеш що, Алько, – вiн вiдпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’емо каву. Без полiтики. Ми з тобою вже чорт зна скiльки не лишалися разом…
Це справдi так – iз втомленою злiстю подумала Алiна. Та й навiщо?
– …й поговоримо, як чоловiк з дружиною. Про друзiв, про батькiв… Як там твоi?
– Нормально, – вiдгукнулася вона. – До речi, треба було б зателефонувати.
Тут розмова «про друзiв i батькiв» зайшла в глухий кут. Покоiвка знову зробила занадто мiцну каву; вирахувати з платнi, iнакше не зрозумiе. Скривившись, Алiна проковтнула все, нiби мiкстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрiй пив повiльно, з задоволенням. Його довгастi очi посмiхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батькiв чи друзiв…
– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.
– Хто?
– Сашко Линичук, – iз зiтханням пояснила Алiна; з пам’яттю Андрiевi ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаеш, з тiеi компанii, де Герка з гiтарою… i Влад.
Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, нiби дiра в гуртожитковому диванi. Про це зараз не треба, нi в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчоi кампанii, перед жеребкуванням i нашестям журналiстiв. Хоча б Андрiй не…
– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?
– Грошей, напевно, – ii голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе вiн найближчих три мiсяцi не дiстане, я обiцяю.
– Ти найкращий у свiтi прес-секретар, – Андрiй вiдсунув порожне горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогоднi ночувала?
Оце так!.. Алiна мов збоку побачила своi очi – витрiщенi, як тарелi. Клiпнула, опанувала себе:
– А ти?
Чоловiк знизав плечима:
– Це моя справа. Я за iмiджем не добропорядний глава сiм’i, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що iмiдж рогоносця ще нiкому не допомiг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?
Вона повiльно хитнула головою. Дiйсно, не варто сподiватися, що вона зумiе усе – хоча б щось! – приховати вiд журналiстiв i, як наслiдок, вiд широкого загалу. Приватне життя публiчних людей – нiкому дотепер не вдалося визначити його межi, а отже, iх немае зовсiм. Звикай. Стривай, але як Андрiй?..
Нехай не думае, що все так просто.
– Домовилися, – вона взяла зi столика пульт i ввiмкнула телевiзор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб нiде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий клiп. – Як тобi? Подобаеться?
Змах величезних вiй кольору райдуги. Крiм них, на обличчi нiбито жодноi краплi косметики; звичайно, це лише здаеться. Їй уже тридцять п’ять. І трiшки хрипкий голос – п’ятнадцять рокiв тому вiн був не таким…
– Так, – сказав Андрiй.
Добре. Бездоганно володiе собою; а може, йому справдi байдуже.
– От i зателефонуй iй, ви ж товаришували, – Алiна посмiхнулася: будемо сподiватися, що не надто нервово. – Нормальний мужик…
І раптом вiн розреготався – дзвiнко, заходячись, як хлопчисько. Вiдiбрав пультика в дружини, додав гучностi, – й голос Звенислави виповнив увесь будинок вiд фундаменту до даху. Легко було уявити, як десь на другому поверсi з обожнюванням завмерла в екстазi Люба. Тодi плавно зменшив гучнiсть до нормальноi й нижче, до ледь чутноi. Обернувся; в очах танцювали бiсики:
– А не боiшся?
Алiна зiтхнула:
– Я ж тобi не одружитися з нею пропоную. Із символами нацii не одружуються, але спiлкування з ними пiдвищуе рейтинг. До того ж вона – випускниця «Мiссурi». А ота твоя руда – нi.
Андрiй ще раз посмiхнувся й вимкнув телевiзор:
– Я подумаю.
* * *
Пробка, подiбна до величезноi гусенi, витяглася проспектом i делiкатно ховалася за рогом будинку далеко попереду. Водiй похмуро глянув на Алiну. Вона подивилася на годинник. Зриваються двi зустрiчi – i хай живе, треба лише дзенькнути й вiдмовитися. Тодi презентацiя – це вже гiрше, там мае бути кiлька потрiбних людей… але до неi ще пiвтори години. Авжеж, перед жеребкуванням треба буде забiгти до офiсу. А поки що…
Вона вiдчинила дверцята; слава богу, що не застрягли у другому-третьому ряду.
– Якщо зрушиться, iдьте в офiс. Я хочу прогулятися.
Алiна неквапом закрокувала проспектом, численнi автомобiлiсти з тугою провадили поглядом ii ноги пiд спiдницею посольськоi довжини. Добре, що нарештi весна. Хоча навряд чи вдастся ii як слiд розгледiти, цю весну…
Попереду робiтники лiпили на бiгборд поверх якоiсь реклами Андрiеве обличчя, акуратно з’еднуючи велетенськi прямокутники. Усмiхнене блакитне око, ледь неголена щока, половина усмiшки. Чiткий, виразний значок на вилозi пiджака. «Андрiй Багалiй – вiдмiнник першого випуску МІІСУРО. Голосуйте за Майбутне!»
Вона примружилася, вiдступила на крок. Непогано. За мiсяць до виборiв треба замовити ще кiлька тисяч по краiнi. Серед усiх кандидатiв вiн найбiльш фотогенiчний, це вже точно.
І зовсiм не змiнився… Схожа фотка – трохи меншого формату – тиражувалася й рокiв дванадцять тому, коли у промiжку мiж закiнченням iнституту й початком кар’ери в батьковiй компанii Андрiй проти чогось протестував, щось очолював i навiть чогось таки домiгся… Тобто, як iмiджмейкер i прес-секретар, вона, звичайно, досконало володiла його бiографiею, але по-людському на надавала цьому великого значення – нi тепер, нi тодi. Тодi вона вже не була закоханою в нього.
А от п’ятнадцять рокiв тому – все-таки була, що б там не казали; тому й не могла зважувати об’ективно. І нi в якому разi не можна дозволити, щоб виплила нагору та стара, дивна й страшна iсторiя з Владом… дуже недоречно згадана сьогоднi. Але Андрiй не помiтив; значить, нiчого такого й не було.
Є реальнi прiоритети й завдання.
Президентом Андрiй, звичайно ж не стане; тепер найголовнiша i едина мета – потрапити в другий тур. Потiм – нiяких полiтичних iнсинуацiй, симпатiй тим чи iншим партiям i рухам, мiнiмум публiчноi дiяльностi; тиха й успiшна робота гендиректором компанii на благо вiтчизняноi економiки. П’ять рокiв вони будуть вiдчувати ностальгiю за його молодiстю й посмiшкою. Поступово переконаються, що були iдiотами, коли вiддавали голоси цьому старперу Миколаенку, який дотягуе останнi, хоча й переконливi днi у владi. А на наступних виборах…
Доживемо.
Гусiнь на дорозi остаточно здохла. Алiна проминула дзеркальнi вiтрини кiлькох бутiкiв – ii власна фiгура переконливо вигравала порiвняно з манекенами – i сповiльнила кроки бiля скляних дверей «Двох калорiй». Є сенс щось з’iсти: до буфету в офiсi ще далеко, а на презентацii культурного проекту в будь-якому випадку не слiд очiкувати солiдного фуршету. Вона посмiхнулася. Чоловiк пропонував поснiдати вдома, по-сiмейному, – але особисто iй «сiмейноi» кави цiлком вистачило. Останнiм часом вони й так надто часто бачилися з Андрiем.
У «Двох калорiях» було прохолодно й по-дiловому затишно. Алiна замовила снiданок № 18 i – чи не занадто для сьогоднiшнього ранку?.. бiс iз ним, – ще одну каву. До речi, мережу цих ресторанчикiв також тримала ii колишня сокурсниця, котра за кiлька рокiв здоровоi конкуренцii звела до мiнiмуму iснування в мiстi iнших точок швидкого харчування. Алiна посмiхнулася: якось раз, ще на першому курсi, вона заскочила цю панiйку за милуванням крiзь скло потойбiчним красивим життям «Макдональдса». Дiвчинка з провiнцii, що любить гарно попоiсти. Як ii звали? Олена? Наталка?.. забула; але в списку вона е.
Дещо змiнилося з того часу. Й дещо – таки завдяки випускникам «Мiссурi», в чиiх руках потихеньку концентруеться Майбутне у виглядi керiвних посад в найрiзноманiтнiших сферах.
Список прiзвищ дивися у розширенiй версii передвиборчоi програми кандидата в Президенти Андрiя Багалiя. Алiна сама складала цей список, якомога виграшнiше розташовуючи в ньому iмена й посади. Статистика утворилася непогана; зрештою, Андрiй серйозно зацiкавився iдеею зробити фiшкою виборчоi кампанii не свое бунтарське минуле, а саме навчання в iнститутi. Лiберал-соцiалiстка Анька Гроссман – на курс молодша за Андрiя й, вiдповiдно, старша за Алiну, – кажуть, вже встигла висмiяти iхню тактику в певних колах. Ну, i як тут втриматися од цитати про те, хто смiеться останнiм?
Вона сьорбнула кави. Дiвчата з «Двох калорiй», на вiдмiну од Люби, вмiли ii варити.
За вiкном рухалися люди й стояли машини; пiд стовбурами дерев, ув’язнених в шестиграннi камери-одиночки, виднiла по-яблучному зелена трава. Нижню гiлляку найближчого дерева вже хтось прикрасив склянкою, на якiй виднiла символiка «Двох калорiй». Звичайнiсiнька середньостатистична весна, – якщо не зважати на уривок агiтацiйного плаката за Миколаенка, що валявся пiд тим-таки деревом. Але й вибори – рiч ординарна.
П’ятнадцять рокiв тому студентам з «Мiссурi» брехали, що саме вони змiнять свiт. Брехали так переконливо, що в це повiрила мало не вся краiна. Вона, Алiна, також могла повiрити, – от тiльки свiт, перебачте, не змiнюеться. Точнiше, змiнюеться не так швидко. Звичайнi еволюцiйнi процеси: плавне – нiчого надзвичайного – зростання економiки, декiлька простих наукових вiдкриттiв, досить-таки млявий розвиток культури-мистецтва…
Ця непевна, але оптимiстична стабiльнiсть забезпечуе поки реальне, а не деклароване лiдерство кандидата вiд влади Володимира Миколаенка, який за останнi роки намулив око i в урядi, i в парламентi. Анi опозицii в особi Вiерського й Гроссман, анi, тим бiльше, Андрiевi з його значком завойовника Майбутнього, – цього монстра не звалити. Бодай у цьому сезонi. Народовi бiльше подобаеться вчасно отримувати гарну платню, анiж мрiяти про якийсь прорив. А народ зазвичай не помиляеться.
Ну що ж, розумнi люди – Алiна також – завжди знали, що й ця краiна мае сяке-таке майбутне; обiйдемося без великих лiтер. Проект «Мiссурi» лише дав можливiсть своiм учасникам опинитися на вершинi: хай поки не на найвищiй, але це справа часу… Нагорi того, що iснуе. Нiчого принципово нового не побудовано, й навряд чи вiн станеться, цей обiцяний прорив. Та й можливiстю скористалися не всi… стоп. Не треба знову про Влада.
А електорат взагалi не мусить знати про все це. Хай краще навчиться впiзнавати Андрiя Багалiя в обличчя.
Вона глянула на годинник: до презентацii лишилася ще майже година. Може в метро?
Але коли Алiна вийшла надвiр, неповоротка гусiнь зiтхнула хмарою чадного газу, здригнулася й помаленьку почала рухатися. За двi хвилини поряд просигналив водiй Алiни, на малому ходу вiдчинивши дверцята автомобiля. Попереду пробка майже зовсiм розсмокталася.
Встигаю, без будь-яких емоцiй констатувала Алiна. Вона завжди й скрiзь встигала.
* * *
– Пане Багалiй, керiвники нашого каналу запрошують вас взяти участь…
– Шановний Андрiю Валерiйовичу…
Андрiй зупинявся, кивав, iз щирим зацiкавленням вислуховував усiх до кiнця. І з чарiвною посмiшкою розводив руками:
– Дуже радий, але не можу. Завтра ж iду в регiони: повно роботи. Найближчого мiсяця, боюся, в столицi ви мене не впiймаете… Якщо щось треба, звертайтеся до моеi дружини, – вiн на секунду легенько обiймав ii за талiю. – Ось, залишаю Алiну Ігорiвну на господарствi…
Те, що в пiдтекстi дiйсно могло б викликати непотрiбнi пересуди та зiпсувати йому iмiдж, вiдкритим текстом лунало просто й по-людському, на межi жарту i серйозностi. Ця елементарна iдея сяйнула iй уже дорогою на жеребкування; тут Алiна була собою задоволена.
Вона посмiхалася. Роздавала вiзитiвки. Й зусиллям волi стримувала верхню половину обличчя, щоб не дати бровам зiйтися на перенiссi.
Потiм. Коли вони з Андрiем залишаться наодинцi.
Жеребкування, в принципi, вiдбулося якнайкраще. Ефiр на Першому нацiональному телеканалi – приблизно за мiсяць до виборiв. Радiоефiр – за два тижнi. Навiть офiцiйнi дебати пройдуть доволi вдало: з Володимиром Миколаенком Андрiй зустрiнеться буквально передостаннього дня кампанii, а з Анною Гроссман – на початку; заради них йому доведеться перервати поiздку, але й це тiльки на користь. Стервозна баба, що вiдволiкае чоловiка вiд справ, – приблизно так це зрозумiють пересiчнi виборцi, тут уже Алiна попрацюе як слiд.
– …дивно як на серйозного полiтика, – зустрiчним поiздом просвистiло мимо. – Не здивуюся, якщо пан Багалiй у своiй програмi вкаже, який дитсадочок вiн вiдвiдував. Так, МІІСУРО й менi багато чого дав, я з приемнiстю згадую своiх педагогiв, проте…
Гренадероподiбна Гроссман летiла вперед, оточена мiкрофонами й диктофонами у простягнутих руках захеканих журналiстiв: мимоволi пригадалося хрестоматiйне полотно «Петро Перший». На секунду вона глянула в iхнiй бiк i Андрiй дружньо помахав колишнiй однокашницi; його сфотографували. Добре. Але з нею треба щось робити.
– Треба з нею щось робити, – сказала Алiна, причиняючи дверцята автомобiля.
– Для чого? – чоловiк приклав руку до скла: останне фото. – Анька розумна дiвка, але в неi немае шансiв. Бодай прiзвище змiнила б – у нашiй краiнi…
– Вона закiнчила «Мiссурi».
– Не хвилюйся. Я ii не дебатах…
Алiна похитала головою:
– Їi не можна виставляти невдахою: пiдкладемо свиню пiд власну платформу. Але з усiма своiми iдiотськими заявами стосовно «Мiссурi» ця баба може серйозно перетягнути на себе твоi голоси. І тодi Вiерський… ну, ти зрозумiв. Я поки не знаю, як це зробити. Треба подумати.
Автомобiль рушив. До офiсу: там Андрiй виголосить коротке напуття своiй командi перед вiд’iздом. Його водiй i двое супутникiв уже готовi. Вона спiймала себе на тому, що подумки зiтхае з полегшенням: боже милий, цiлий мiсяць його не бачити… дурiсть це все. Цього мiсяця чоловiк буде поряд, як нiколи. І, звичайно ж, нiякого особистого життя не передбачаеться.
Мiж iншим.
– Тримай, – вона вийняла з торбинки комп’ютерну роздрукiвку i подала йому. – Трохи змiнюемо маршрут. Петрович уже знае.
Андрiй пробiг поглядом написане. Здивовано глянув на неi:
– Заради чого?
У водiя тихенько, аби не заважати розмовi, працювало радiо. В паузу перед вiдповiддю прослизнув дзвiнкий, ледь захриплий голос… чорт, бодай хтось у цiй краiнi слухае щось iнше?!..
Зате не доведеться називати ii на iм’я. Алiна терпiти не могла це претензiйне iм’ячко – ще тодi.
– Вона влаштовуе турне, – пояснила спокiйно. – Нiякоi полiтики, я перевiряла. Не знаю, для чого iй це знадобилося саме зараз. Так от, отут i отут, – тицьнула пальцем в аркуш, – ви з нею ненавмисне зустрiнетеся. Повечеряете, покрутитесь на людях. Повинно скластися враження, що вона концертуе на твою пiдтримку.
Андрiевi очi смiялися:
– А якщо складеться враження, що це я пiд виглядом роботи в регiонах бiгаю за…
– Не складеться, – вiдрубала Алiна. – Адже ти iй ще не телефонував?.. І дозувати треба грамотно: трiшки смаженого, трiшки ностальгii, а головне – якомога бiльше староi студентськоi дружби. Якщо вдастся, щоб вона дiйсно агiтувала за тебе…
– Не вдастся.
– Знаю. Але нехай у кожному iнтерв’ю, на кожному концертi згадуе, що навчалася в «Мiссурi». Це вона для тебе зробить.
