скачать книгу бесплатно
– Поклич його. Попроси ту статтю… Глена-як-його-там… ну Юльчик!..
Вона подивилася на мене так, нiби робить бозна яку послугу. Дуже розумна; ну добре. Я iй це потiм пригадаю, а зараз…
– Циба! Тебе можна?
Русланчик обернувся – викапаний Брюс Вiллiс з Мелом Гiбсоном, тiльки ще кращий. Мое ти сонечко! Пiдiйшов i чемно так сказав:
– Смачного, дiвчата! Чого тобi, Юлю?
Хулiта глянула на мене й процiдила виразно, щоб кожен дурень здогадався:
– Хотiла запитати, де ти взяв статтю Гленна Райта.
– Скачав з одного американського ресурсу, англомовного, – Русланчик посмiхнувся й поправив окуляри. – Я б дав роздрукiвку, але ж ти iспанську вивчаеш.
І вже був зiбрався йти – та куди там. Я розвернулася, закинула ногу на ногу й спрямувала на нього найсексуальнiший у свiтi погляд:
– Сiдай, у нас е одне вiльне мiсце… Тут прикольно, – й пробарабанила пальцями по стiнi Кулi; пiвночi малювала квiточки на нiгтях.
Вiн знiтився:
– Я, дiвчата… Зараз куплю чого-небудь i…
– Дипломат залиш, – наказала я.
І вiн залишив. Куди б вiн подiвся?..
Я навмисне не дивилася в його бiк. До Кулi прилип жовтий листок, принесений вiтром. Якби не дощ, то я б змилася з останньоi пари. Тим бiльше, що на спецiалiзацii ми з Русланчиком у рiзних групах: вiн в полiтицi, а мене матуся запхала на менеджмент. Ще й доплатила тому козловi, який слiдкував, щоб менi на всiх iспитах натягували трояк. За кiлькiстю балiв я б усе одно пролетiла, але матуся заздалегiдь дiзналася, що бали в «Мiссурi» – фiгня. Головне було пройти спiвбесiду наприкiнцi, а для мене це – справа технiки. В приймальнiй комiсii ж бо сидiли самi чоловiки.
Русланчик одiйшов вiд каси з тацею в руках i попрямував до нас; я помахала йому й одразу ж втупилася в стiну. Хай не думае.
За двi секунди вiн пiдбiг – але чомусь вже без тацi. Пiдхопив зi стiльця свого дипломата:
– Дiвчатка, соррi. Там наша компанiя, мене кличуть… ну, побачимося. Па-па!
І пострибав у iнший край Кулi, де стояли зсунутими два столи, за якими розсiлися мiсцевi пацани й набембанi, запакованi по саме нiкуди, теж усi столичнi дiвки.
Ленка й Хулiта стиха хихотiли. Ненавиджу!
Уб’ю гада.
* * *
Дощ скiнчився. В калюжi на зупинцi плавало жовте листя й клапоть газети з заголовком «Колишня дружина Сiльвестра Сталлоне вим…» Те, що вона «вим…», потонуло в каламутнiй водi. А цiкаво.
Автобус не йшов. Пиляти три зупинки пiшки було в облом, тим паче самiй: з дiвками я полаялася. Коли Ленка мала нещасне кохання у вереснi, я ii втiшала, – а вони?!.. Хай лише спробують тягати мое турецьке печиво!
– Привiт, Наталко. Ти в гуртожиток?
Вiд несподiванки я ледь не влiзла пiдбором в калюжу. Обернулася: Влад Санiн з третьоi групи. Взагалi-то наш курс такий здоровецький, що всiх на обличчя я дотепер не знаю. Але цей пацан кiлька разiв приходив до нас в общагу, до Линичука i Герки-гiтариста в чотириста п’яту. Здаеться, вiн якийсь комп’ютерник. І мiсцевий!..
Я посмiхнулася:
– Привiт. Ага.
– Може, пройдемося? – запропонував вiн. – Дивись, яка гарна погода.
Дiйсно – визирнуло сонечко й одразу стало дуже-дуже гарно: жовтi дерева на темно-синьому небi, а серед них будiвля «Мiссурi» з блискучою кулею. Я взагалi-то дуже люблю осiнь. Чому не пройтися?.. тим бiльше, що якраз пiдходила столична компанiя з нашого курсу, посеред якоi височiв Русланчик в довгому свiтлому плащi. Хай не думае!..
Стромила Владовi свою торбинку:
– Ходiмо.
Пошкодувала про це вже за двi хвилини. Вiн летiв, мов електричка на пожежу, широчезними кроками стрибаючи через калюжi й розмахуючи своею i моею торбами; а якщо вiдкриеться i вся косметика повипадае?!.. Я вже мовчу за пiдбори. Уявляю, як воно виглядало збоку: здорова дiвка на шпильках-сiмках пiдстрибки мчить за пацаном, – до того ж дрiбним, худючим i в окулярах. Смикнуло ж мене!.. А все того, що мiсцевий. Перебирати мiсцевими – так можна за п’ять рокiв у рiдне Полiське повернутися… Але ж не настiльки!
Мiж iншим, попатякати з ним, промацати грунт в планi жилплощi й предкiв, не було нiякоi можливостi. Хiба кричати йому в спину: хто твiй старий?.. чи е в тебе дiвчина?.. Хоча дiвчина у такого здохляка – навряд.
Бiля дороги вiн пригальмував – тому що на свiтлофорi горiв червоний сигнал. Але вже почав блимати, коли я вiдхекалася й поправила зачiску. До общаги лишалося ще двi з половиною зупинки; нафiг, я так не граюся! Забираю торбу й сiдаю в тролейбус навпроти «Макдональдса».
На плакатi пiд свiтлофором була намальована заокруглена лiтера «М» i написано «100 метрiв». Давно, блiн, не бiгала стометрiвку… на пiдборах.
І раптом менi стрелило.
Загорiлося жовте свiтло, i Влад кинувся по зебрi вперед. Я вчепилася йому в лiкоть – а що, цiлком може бути, дiвчина боiться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:
– Я хочу iсти!
Санiн вiдреагував лише на тому боцi. Зупинився; слава богу! Чiплятися за нього далi було непристойно – хай не думае. Передихнула й просюрчала нiжним i трохи винним голосом:
– Розумiеш, я в Кулi не пообiдала… А в общазi поки щось приготуеш…
І посмiхнулася Владовi так, нiби це був сам Русланчик.
До нього дiйшло. Розумний!
– Може зайдемо в «Макдональдс»?
* * *
– Чого тобi?
– «Бiг-Мак меню», – без вагань вiдповiла я. – І полуничне морозиво. І…
Його оченята за товстими скельцями окулярiв поки не лiзли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:
– …i пирiжок з вишнями!
– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидiння навпроти й пiшов до кас.
А я зняла плащика, перекинула його через спинку стiльця. Сiла за столик, пiдперла лiктями пiдборiддя. Нiби я тут вже бозна який раз.
Хоча насправдi – вперше. А що, як менi матiнка грошей дае тiльки на проiзд; решту – продукти там, косметику, навiть туалетний папiр! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалi-то ii просто жаба душить. Матуся моя за копiйчину… ну добре.
А те, що я тутешне меню напам’ять знаю, – так воно ззовнi на плакатi написане, навiть з малюнками. Ми з дiвками, коли пiшки з «Мiссурi» пиляемо, завжди зупиняемося почитати. Й подивитися, як народ шамае, стiни прозорi, все видно…
Глянула у вiкно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…
– Забув, якого ти пирiжка хотiла, – сказав Влад. – Взяв i з вишнями i з яблуками…
Я кивнула:
– Сонечко.
Вiн сiв навпроти; з-за високого стакана кока-коли самi лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидiти в «Макдональдсi» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, i два пирiжки!!! – собi Влад чомусь узяв тiльки гамбургер. Значить, не такий вiн уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати мiсцевими… тьху ти.
– А ти комп’ютерами займаешся, еге ж? – почала я вивiдувати з забитим ротом.
Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собi косити пiд виховану:
– Цiкаво, мабуть?
– Цiкаво, – вiн знову кивнув.
Вкусив свого гамбургера й замовк; нi, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинцi й сам же мовчить, як риба об лiд. Щоправда, його очi з-за окулярiв одразу втупилися менi в кофтинку, туди, де я два верхнiх гудзики нiколи не застiбаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боiться, бiдолаха. Напевне, ще хлопчик.
Спробувала картоплю з пакетика. Супер!
– Я тут розпочав одне дослiдження, – заговорив раптом Влад. – Менi потрiбна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила в «Мiссурi»?
Тепер вiн дивився менi в очi – скорiше через те, що я iх витрiщила, як iдiотка. Чи вони всi змовилися, чи що?..
Але хамити йому я не стала.
– Так, як i всi. Склала iспити, пройшла спiвбесiду… А що?
– І якi в тебе були оцiнки?
– Іспанська – п’ять, твiр – чотири, – а як вiн, питаеться, зможе перевiрити? – А за тести я вже не пам’ятаю. Давно то було… А для чого тобi?
Санiн запхав до рота шматок гамбургера й акуратно склав у декiлька разiв обгортку, так, що вийшов манюнiй квадратик. Я тягла кока-колу через трубочку: губи при цьому складаються так сексуально, що будь-кому вiдiб’ють бажання запитувати про всялякi там iспити. Владичок, сонечко, почервонiв i, здаеться, ледь не вдавився.
– Просто е одна гiпотеза, – нарештi виговорив вiн. – Я придумав прогу для порiвняльно-статистичного аналiзу… Розумiеш, Наталко, таке враження, що коли набирали наш курс, керувалися не… Загалом, не за рiвнем iнтелекту й освiти, а…
– По-твоему, я дурна, га?!
Я виплюнула соломинку й ображено скривила губи. Зазвичай дiе безвiдмовно.
Влад геть засоромився; схоже, вiн так i думав. Ну й пофiг! Зате не якась там розумаха. Поглянула б я на того iдiота, що запросить Хулiту в «Макдональдс»!
Позбирала останнi палички картоплi й узялася за морозиво. Смачнюще!.. тiльки полуниця трохи несправжня.
– Нi, що ти, Наталко, я… Чи ось, для прикладу, якщо глянути, як наш народ ставиться до навчання. Жовтень мiсяць – а на пари ходить менше половини курсу. Герки сьогоднi знову не було… i Гендальфа… Ти не знаеш, вiн не хворий?
– Зранку був цiлком здоровий, – повiдомила я й злизала морозиво з ложечки гострим язичком. – І навiть збирався до iнституту. Мабуть, обламався. А взагалi, старшi курси кажуть, що нiчого нам за пропуски не буде. А на сесii взагалi халява.
– Так отож! В iнститутi такого рiвня, як МІІСУРО, халяви не повинно бути! Гаразд, якби ми ще платили за навчання. Але навпаки, це в нас вкладають величезнi кошти – i що, вiддача зовсiм не потрiбна? Тут щось не так, це безперечно. Я поки що почав з аналiзу вступних iспитiв, i якщо не вийде щось намацати в цьому напрямку, то…
Вiн дуже смiшно сказав МІІСУРО, з наголосом на «о». А далi я й не слухала: почав патякати щось зовсiм лiве й незрозумiле. Нi, я не в’iжджаю, запросити дiвку в «Макдональдс» i бiдну годину втикати iй про «Мiссурi»?!.. Це ж померти можна. Це тодi, як я йому вже двадцять хвилин бiсики пускаю очима, здихляку мiсцевому! Та будь-який пацан…
Хоча, що ж вiн тут зробить, бiдолашний? Всi ж на нас витрiщаються, i з вулицi так само. Навiть те, що пiд столиком робиться, й те кожний собака бачить. До речi, склом знову затарабанив дощ – дрiбненький, але пiд нього можна закосити од прогулянки – бiганини – пiшки. Зрештою, Владичок, мабуть, тому й верзе казна що, бо дуже хочеться, а тут ну нiяк не можна…
Крiм того, я наiлася по саме нiкуди. Виколупала з прозороi креманки останню ложку морозива й скоса глянула на пирiжки. Запакованi, так що можна взяти з собою в общагу. І хай Ленку з Хулiтою жаба задавить!..
Пiдвелася:
– Спасибi, сонечко. Пiшли. Ти ж до нас?..
На фразi «до нас» я посмiхнулася i ще раз облизала губи – нiбито вiд морозива. Владичок закивав i рипнувся подати менi плащика. Тiльки в нього це не дуже виходило, поки не простягнув руки вгору й на став навшпиньки. Ну добре, це все через моi пiдбори.
Розчинив передi мною склянi дверi, i я востанне вдихнула смачнющий запах «Макдональдса». Хоча, хто сказав, що востанне?
– Були б грошi, – задумливо промовила я, не дивлячись на Влада, – обiдала б отут щодня…
Але вiн вiдповiв зовсiм не так, як я очiкувала:
– Не раджу, Наталко. Одна дiвчина з Америки таким чином за мiсяць набрала сто двадцять кiло. Тут дуже калорiйна iжа.
Он як? Стало по-справжньому образливо.
Ну чому вiд усiх гарних речей обов’язково товстiшають?!..
* * *
– У чотириста п’яту, – сказав Владичок вахтерцi.
Я подумки його похвалила. Бабi Сонi зовсiм не обов’язково знати, куди вiн йде. Хоча вона, стара стервоза, все одно здогадалася; очиськами менi мало дiрку в задницi не пропалила.
Вiн хотiв пiдiйматися сходами, але я викликала лiфт: якщо вiн справний, треба цим користуватися. У кабiнцi валялася обгортка вiн «Снiкерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано вiдступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стiни з рiзними написами. Столична дитина. Нiчого, я розумiю.
Ми пройшли через блок. На кухнi стирчав лише Женечка. Визирнув, привiтався до Влада й дивно якось глянув на мене; вiн взагалi дивний, хоча й сонечко. Бiля смiттепровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..
Моi дверi були зачиненi: йес! Тобто, я ще в тролейбусi згадала, що дiвки говорили про якусь екскурсiю пiсля пар – вони обидвi на однiй спецiалiзацii, соцiологiчки. Отже це надовго. Прокрутила ключа й вiдчинила дверi: добре, що я остання йшла геть, а то напевне залишили б бардак…
– Хлопцi е? – запитав Владичок позад мене.
– Ага, – вiдповiв йому голос Женечки. – Вони там нову пiсню творять. А менi треба готуватися до семiнару…
Я обернулася й витрiщила баньки.
