скачать книгу бесплатно
Стiни аудиторii були гладенькi, не прикрашенi наочнiстю й портретами великих. І, що найголовнiше, майже без вiкон; лише бiля стелi вишикувалися трьома рядами маленькi круглi iлюмiнатори – у стилi тих-таки футуристичних фантазiй. В один з них ззовнi зазирнула ворона, але зразу ж полетiла геть.
Останнiм у списку було чудо в золотому пiр’i, – прiзвище я не запам’ятав, лишень, що починалося воно з лiтери «Ц»; звали його Руслан.
– Отже, – вiдкарбував викладач, – я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список лiтератури. Лiтератури. Яку, – вiн пiдкреслював кожне слово. – Треба. Взяти. В бiблiотецi. Й. Законспектувати. Без конспекту нiхто не буде допущений до залiку. Ви мене зрозумiли?
Запанувала тиша. Наталка нервово малювала в зошитi чергову «пренцесу». Руслан вирiвняв окуляри на перенiссi й розраховано, з тренованiстю першого учня, кинув реплiку з мiсця:
– Олександре Венiамiновичу, ми ж знали, в ЯКИЙ iнститут поступаемо.
Шкода, що я переконаний пацифiст. Інакше пообiцяв би собi принагiдно дати йому по писку.
– Так отож. Записуйте.
* * *
Як тiльки я повернувся в гуртожиток, то зрозумiв, що в кiмнатi «трiйцi» я вже не самотнiй, яким був ще зранку. По-перше, на рештi лiжок з’явилися матраци. По друге, на одному з них згори на купi бiлизни хтось лишив гiтару, а з-пiд укривала виглядав краечок великоi сумки. По-трете – бiля другого, вже застеленого, стояв мiцний пацан у спортивному костюмi. Мое прибуття застало його у захоплюючiй справi – розклеюваннi по стiнi над лiжком фоток повного складу нашоi футбольноi збiрноi. Чоловiк сiм-вiсiм уже висiли, прилiпленi за куточки смугами скотчу.
– Вам кого? – запитав вiн, насмiшивши мене до кольок у животi.
Але я героiчно стримався i, кусаючи губи, спромiгся видушити з себе вiдповiдь:
– Взагалi-то я тут живу.
– А-а, – спортсмен не здогадався посмiхнутися у вiдповiдь. – От мене також поселили. Жека.
– Гендальф.
Потиск руки вiн мав скажений – а я пiсля занять ще начепив каблучку. Синець гарантований, то добре, що кiстки цiлi. Фiзiономiя в Жеки, як i очiкувалося, не була обтяженою ознаками iнтелекту. В дитячих карих очах маячило не поставлене запитання: звичайно, навряд чи цей юнак колись чув за Професора чи Середзем’я. Втiм, будемо вiдвертi, я також не знав на iм’я бiльшоi частини Жекиних футбольних святцiв.
Пацан повернувся до своеi справи так i не запитавши мене нi про що. Я вже був готовий безкорисливо зайнятися його просвiтництвом, коли це дверi гримнули i я геть забув про iснування першого сусiда.
– Герко!
– Гендальфе, i ти тута? Ну й ну!
Як виявилося, в iнститут Георгiй одягнув дуже навiть пристойнi джинси – якщо порiвнювати з тими, що кошлатилися на ньому тепер. Його хаер у скуйовдженому станi здавався удвiчi бiльшим, а на шиi висiв кручений мотузочок, що ховався за комiром розтягнутоi майки; напевне, не хрест, а якийсь там амулет.
– Нi, це ж треба таке! – не припиняв дивуватися Герка. – В однiй кiмнатi!!!
– Везуха, – погодився я. – Це твоя? – вказав на гiтару. Хоча, чия ж iще?
– Ага.
Вiн гепнувся на лiжко й закинув ноги в подертих кросах на бильце. Пiдчепив гiтару за край обечайки, виписав грифом пiвколо i, влаштувавши iнструмент на грудях, з ходу взяв кiлька акордiв. Зацiкавлений Жека озирнувся вiд своiх паперових кумирiв. Лежачи на спинi, Герка пристойна збацав соло з останнього альбома «Арii», а тодi без усiлякого переходу зобразив джазову iмпровiзацiю.
Словом, надовго вiдбив менi охоту просити гiтару для виконання блатного ля-мiнору i «крокiв на цвинтарi».
– Круто, – визнав я.
Герка змахнув рукою: мовляв, то всьо фiгня.
– Як воно тобi? – запитав вiн. – Себто, перший день?
Я знизав плечима:
– Поки не знаю. Завантажили по самi помiдори – списки книжок, позакласнi роботи… чи як це тут називаеться?.. Загалом, будемо побачити. Група виявилася хрiновою. Самi мiсцевi пiжони й дiвки-дурепи. А в тебе?
– Ми з Владом разом потрапили. Вiн класний хлопець, програмiст, вже працюе на однiй фiрмi… можуть же люди! І взагалi, народ просунутий. Мiськi… – вiн i не думав приховувати заздрiсть; стало навiть образливо – подивився б я на цих «мiських» з гiтарою в руках. Хто-хто, а Герка нiяк не був схожим на сiльського хлопця. Зрештою, у кожного своi заморочки.
– А як з дiвчатами? – поцiкавився я якомога незалежнiше.
Краем ока помiтив, що Жека демонстративно повернувся до своiх футболiстiв. Ще й жiнконенависник; м-да, от так сусiдство. Що ж, не може ж щастити одразу й у всьому.
Герка присвиснув i пробiгся пальцями по грифу:
– Супер. Що не може не радувати!
Я був солiдарний з ним. Правда, в Марiiвцi у мене лишилося Велике Кохання, але, якщо врахувати, що воно було страшенно прошене навiть до поцiлункiв у пiд’iздi, то я не вiрив у наше спiльне майбутне. І взагалi, старi знайомства вiдбивають смак до нового життя; афоризм вийшов прикольний, я вирiшив його записати. Хоча вже тодi знав, що забуду.
Та ще якраз у той момент у дверi постукали.
– Привiт, хлопцi, – у напiввiдкритi дверi зазирнув високий свiловолосий хлопчина. – Мене звуть Андрiем, будьмо знайомi. Тут на поверх вище йде вечiрка з приводу початку, приеднуйтеся! Там вже е публiка з вашого курсу. О, ви й гiтару маете, супер! Ходiмо!
Ми з Геркою перезирнулися, й вiн пiдскочив, наостанок бринькнувши струнами. Лише Жека, незрозумiлий хлопець, буркнув, шнуруючи кросiвки:
– Не можу, менi треба в бiблiотеку.
Ми його не вмовляли.
* * *
– За нову хвилю «Мiссурi»! – сказав Андрiй. – Дзень!
Ми пiдняли пластиковi стаканчики i всi хором ревнули «дзень». Супер, менi сподобалося. Що «Мiссурi» – це законне прiзвисько МІІСУРО, я допер трохи пiзнiше. Теж супер.
На кухнi четвертого поверху зiбралося чоловiк двадцять, хтось притягнув стiльцi з кiмнат, хтось сидiв на столi, а дехто просто на пiдлозi. Андрiй (без нього нiякоi вечiрки б не було, а навчався вiн на третьому курсi) розташувався на пiдвiконнi звiсивши ногу. Вiн обiймав дiвчину з довгою чорною косою. Дуже красиву, причому геть не попсово – це вiдразу впадало в око. Ще вона мала якесь непопсове iм’я: таке мало запам’ятатися раз i назавжди, а я чомусь одразу забув. Отакий я. Втiм, вона все одно Андрiева дiвчина.
Іншi дiвчата перед нею були нiщо. І Наталка Прозора Кофтинка так само, одягнута зараз непрозоро, зате дуже обтягнуто i яскраво: кривава водолазка i отруйно-фiолетовi лосини. Разом з нею були двi подружки-сусiдки, але iх якось i видно не було. А на столi раптом знайшлася Алiна з екзамену, що сидiла по-турецькому, – оце так номер, я був упевнений, що вона найсправжнiсiнька столична цяцька. Мене вона, звичайно ж, не впiзнавала, ну й добре, не дуже й хотiлося.
– …а я й кажу: елементарний пiар-проект, – вона випила за Андрiiв тост i продовжувала щось доводити хлопцям, якi зiбралися навколо. – Але цей пiар-проект працюе на нас самих. Освiту тут дають, у будь-якому випадку, за рiвнем не нижчу, анiж в iнших столичних вузах, а на ринку працi ми з самого початку опинимося у виграшному становищi. Диплом «Мiссурi» – i тебе беруть у найсолiднiшу контору! Хоча я особисто не збираюся чекати на диплом. І п’ять рокiв прожити в общазi також не…
Нi, я також можу при бажаннi загрузити кого завгодно i на яку завгодно тему. В школi я тiльки так i чинив з учителями, якщо не був готовий до уроку. Але отак добровiльно, своiх же хлопцiв-однокашникiв… «Ринок працi»! Зануда стрижена.
Пролунав тихий, пробний звук гiтари, i я обернувся. Інструмент Герки вже був у Андрiевих руках. Вiн покрутив кiлки i почав грати звичайним боем, усi раптом стихли й налаштувалися слухати.
Андрiй усмiхнувся:
– Нашу?
І стиха заспiвав iз Цоя.
– Я сажаю алюминиевые огурцы – а-а —
На брезентовом поле…
Багато хто пiдхопив приспiв одразу – мабуть, старшi курси; хоча хто ж не знае цiеi пiснi? Голос у Андрiя був такий собi, але спiвав вiн дiйсно здорово. Вiн, як це пояснити? – тримав нерв пiснi, не давав нашому незграйному хору спотворити ii. Його дiвчина теж пiдспiвувала. А той куплет, де про кнопки з дiрками i нiхто не пам’ятае слiв, вона заспiвала сама – соло, так це називаеться. Не знаю, як ви, а я ще не чув, щоб дiвчина спiвала так… так непопсово. Інакше й не скажеш.
Потiм Андрiй спiвав ще – з «ДДТ», з Гребенщикова, з Висоцького… Хтось пiдспiвував, хтось слухав, хтось не дуже, хтось палив, хтось теревенив по кутках. Алiна все ще патякала про щось глобальне, Наталка обiймалася з довгим третьокурсником бiля смiттепровода, Герка з тихим бажанням косував на гiтару, але спiвав захоплено, навiть азартно. Хлопцi й дiвчата, поступово набуваючи iмен i облич, по черзi виголошували тости, й ми якомога голоснiше, хто кого перекричить, репетували «дзень»… Загалом було класно. І до мене нарештi дiйшло, що я не даремно поступив у цей супер-пупер МІІСУРО. Себто, ранiше я не вважав, що сумнiваюся, але, якщо так, то, значить… а, до бiса все. Проiхали.
А потiм Андрiева дiвчина щось прошепотiла йому на вухо. Вiн зiстрибнув з пiдвiконня, вона теж зiстрибнула, поклавши долонi йому на плечi. Лише зараз я помiтив, що Андрiй та його дiвчина вдягнутi не так, як решта. Я маю на увазi, не по-простому, як для гуртожитка, а… ну ви зрозумiли. М-да, я, здаеться, трохи перебрав: важко стало пiдшукувати слова, це в мене перша ознака.
– Усiм хай щастить! – оголосив Андрiй. – Гуляйте далi без нас. Шкода, здорово тут… може, я ще повернуся.
Дiвчина зиркнула на нього – швидко-швидко – але осбисто менi стало зрозумiло: якщо вiн довезе ii до дому й повернеться до нас, вона буде ревiти пiвночi. А може й нi, – це було б попсово, не в ii стилi. Але байдуже. Я б на його мiсцi не повертався.
– Андрiй живе в общазi? – запитав я в третьокурсника Вовки, коли вони пiшли.
Той знизав плечима:
– Деколи. Кiмнату вiн тут мае, iнколи лишаеться ночувати. Взагалi то Андрюха мае свою хату в мiстi, папахен купив. Папахен у нього… – Вовка присвиснув. Мабуть, хотiв, щоб його й далi пристрасно розпитували. Але я особисто не по цим дiлам, тобто, не люблю плiток. Тим паче, що до нашоi розмови з усiх сил – вуха-локатори! – дослухалася Алiна.
Коли Андрiй з його дiвчиною пiшли, вечiрка миттево згасла. Себто, нiхто не розходився, й тости виголошували, й Герка, заволодiвши гiтарою, пiдбирав щось, сидячи на пiдвiконнi, здаеться, з «Металiки»… Не те. Я навiть почав потроху сунути до виходу.
Раптом почувся п’яненький Наталчин голос. Вона зверталася нiбито до Георгiя:
– Чуеш, як тебе там… Заспiвай щось, га? А то сумно.
Герка помiтно знiтився. Пройшовся усiм грифом з барре, тодi злабав на двох струнах «Турецького марша», – думав, що йому заспiвати. Й придумав – щоправда, не дуже в тему.
– З класикiв, – вiн прогиркався. – Старовинна студентська пiсня.
Заграв ля-мiнор перебором. І заспiвав тихо, повiльно, поступово пiдвищуючи голос i при тому трохи клеячи дурня:
– Поднявший меч на наш союз
Достоин будет худшей кары,
И я за жизнь его тогда
Не дам и самой ломаной гитары…
Нiхто його не слухав. Народ помалу розходився, iнколи голосно гримали дверi.
– Нафталiн якийсь, – невдоволено пробурчала Наталка.
…А менi сподобалося.
АЛІНА, 33 роки
Коли ранок починаеться з повернення додому, важко усвiдомити, що це – ранок.
Заспаний охоронець з нiчноi змiни вiдiмкнув сигналiзацiю з зовнiшнiх дверей i широко вiдчинив iх перед господинею. Покоiвки ще не було, вона приходила близько сьомоi. Перш за все Алiна заскочила на кухню, всипала в кавоварку кави й виставила таймер на двадцять хвилин. Потiм подумала й перепрограмувала на п’ятнадцять. П’ятнадцяти вистачить з головою.
У ваннiй кiмнатi вона скинула одяг просто на пiдлогу i влiзла пiд контрастний душ. Холодно-гаряче-холодно; тiлом побiгли палюче-лоскiтнi хвилi, однак вiдчуття ранку все одно не було. Захотiлося плюнути на все й прийняти гарячу ванну.
Зарепетувала мобiлка – Алiна не вiдразу зрозумiла, звiдкiля. Звичайно: сумка лишилася похованою пiд клубком одягу на пiдлозi. Перехилилася через край джакузi, спробувала дотягтися до неi; ага, якби ще руки були довшими на пiвметра… Інтелiгентно вилаявшись, закрутила кран та плигнула на пружного килимка.
– Це я, – телефонував чоловiк. – Де ти зараз?
– Звичайно, вдома.
– Чудово. Я зараз приiду. Треба проговорити кiлька моментiв.
– Давай, чекаю.
Перед тим, як одягнути теплий халат, Алiна покрутилася перед дзеркальною стiною. Останнiх два тижнi категорично не вдавалося викроiти часу на тренажерний зал, i безперечно, за найближчих три мiсяцi просвiтку iй не бачити. Нiчого, вона поки що може собi це дозволити. Анi грама зайвоi ваги, анi сантиметра целюлiту. Пiвкругла риска на животi дае зрозумiти, де в майбутньому очiкувати появу складки, – але до самоi складки ще далеко. Втiм, добрий комплекс масажу iй не завадить. Одразу пiсля виборiв.
Вона пiдсушила феном коротке волосся й нанесла на обличчя й шию тонiзуючий крем. Вдягнула халат, вийшла й почала спускатися сходами; нi, все-таки не варто було свого часу наполягати, щоб кухню й ванну кiмнату розташували на рiзних поверхах. Кава, мабуть, уже вистигла.
Звичайно, як завжди i скрiзь, вона встигла вчасно: кавоварка якраз вимкнулася з тоненьким сигналом. Алiна пройшла з горнятком у хол, сiла в крiсло й клацнула пультом телевiзора. Сьома година: на четвертому каналi – п’ятихвилинний ранковий випуск новин, на першому – десятихвилинний з оглядом очiкуваних подiй за день… Чорт забирай, невже зараз тiльки сьома? Вона не могла позбутися вiдчуття, що вже добряче за полудень.
На четвертому, схоже, були якiсь технiчнi проблеми: замiсть новин другу хвилину крутили клiпи. Алiна не без задоволення переглянула запис «Бiтлз», який вважали старим-престарим ще за часiв ii ранньоi юностi; шкода, що застала самий кiнець. Наступний клiп за контрастом приголомшував новизною, розмаiттям неймовiрних комп’ютерних ефектiв. Чесне слово, вона захотiла перемкнути канал на секунду ранiше, нiж на екранi з’явилася спiвачка. І, чесне слово, нiколи ранiше не чула цiеi пiснi…
– Алiно Ігорiвно, залиште! – заблагала покоiвка. – Це ж Звенислава!
Знадобилося кiлька секунд, щоб опанувати себе й холодно мовити позад себе:
– То й що?
Вона вiдiмкнула звук телевiзора, заткнувши спiвачцi рота. Звичайно ж, справа не в нiй. Просто, якщо це дiвчисько не вiдвикне отак, немов привид, виникати позаду, доведеться ii звiльнити. Ну й смаки в неi. І манери.
– Доброго ранку, Любо.
Покоiвка схаменулася:
– Доброго ранку, Алiно Ігорiвно! Я…
– Прибери у ваннiй кiмнатi.
Зiрка на телеекранi безгучно ворушила губами, ii довжелезнi накладнi вii переливалися, мов крила метелика. План зблизька, видно навiть пушок на обличчi. До речi, iй уже тридцять п’ять… непогано збереглася.
Проте, новин на четвертому каналi, схоже, взагалi не буде. Алiна клацнула на перший i повернула звук:
– …почнуть зустрiчi з виборцями. Соцiологiчна служба «Соцiум» оголосила першi результати опитування суспiльноi думки. Згiдно з iхнiми даними, найбiльшi шанси вийти в другий тур разом з безперечним лiдером Володимиром Миколаенко мають такi кандидати: Юрiй Вiерський, Анна Гроссман, Андрiй Багалiй. Соцiологи наголошують, що це лише стартовi позицii кандидатiв i найближчим часом ситуацiя може докорiнно змiнитися. І ще одне дослiдження «Соцiуму»: у ролi символа нацii, здатного об’еднати виборцiв, вiсiмдесят два вiдсотки опитаних бачать популярну естрадну спiвачку Звени…
– Чого вимкнула? – запитав Андрiй.
* * *
