скачать книгу бесплатно
– Ну, то вам, мабуть, уже час? Пiв на дев’яту, – Герствуд вийняв годинник.
Бар помiтно спорожнiв. Завсiдники розходились – хто у театр або в свiй клуб, а хто й до спокусливих насолод (принаймнi для таких людей), себто до жiнок.
– Бувайте, – сказав Друе.
– Чи не зайдете пiсля вистави? Є дещо вам показати, – втаемничено запросив Герствуд.
– Охоче! – зрадiв Друе.
– А може, у вас уже щось передбачаеться? – спитав Герствуд.
– Абсолютно нiчого цiеi ночi.
– Тож приходьте.
– Знаете, у п’ятницю, повертаючись до мiста, я познайомився в поiздi iз чарiвною крихiткою, – пiдморгнув Друе. – Свiженька, просто персик. Чорт, зовсiм забув, треба буде менi обов’язково навiдати ii до вiд’iзду.
– Та нехай собi, – сказав Герствуд.
– Та нi, ви бачили б, яка гарненька! – шепнув Друе, намагаючись справити вiдповiдне враження.
– Тож домовились – о дванадцятiй? – нагадав Герствуд.
– Гаразд, – кивнув Друе.
Отак Керрi було згадано у такому фривольному й веселому мiсцi. А вона саме тодi, бiдна маленька трудiвниця, гiрко оплакувала свою тяжку долю, що випала iй на початку шляху.
Роздiл VІ
Машина i дiвчина. Сучасний лицар
Того вечора Керрi вивчала своiх родичiв. Настрiй у квартирi був той же. Однак Керрi почувалася iнакше, iй розкрилися очi на тих, хто ii оточував. Напередоднi, бачивши Керрi в пiднесеному настроi, сестра сподiвалась, що почуе жваву розповiдь про подii першого дня роботи. Гансон, зi свого боку, чекав, що Керрi буде вдоволена.
– Ну що? – жваво спитав вiн, входячи в iдальню i кидаючи на Керрi запитливий погляд. – Як робота?
– О, хай iй… – простогнала Керрi. – Дуже-дуже тяжка. Менi там не сподобалося…
Їi вигляд говорив яснiше за слова – виснажена й розчарована.
– А що то за робота? – спитав вiн мимохiдь, збираючись митися.
– Та на машинi… – вiдмахнулась Керрi.
Було видно, що все це цiкавить його тiльки з точки зору майбутнього прибутку для власноi сiм’i. Вiн розчарувався: шкода, що Керрi не вдоволена.
Мiннi теж стишила завзяття. Шкварчання печенi на плитi перестало радувати ii, бо Керрi почала скаржитись. Керрi ж сподiвалась на затишну атмосферу, де ii привiтно й спiвчутливо зустрiли б, накривши стiл зi словами: «Не журись! Трохи зачекай, щось лiпше знайдеш». Але цi сподiвання розвiялись. Їi нарiкання тут недоречнi, адже, на iхню думку, вона повинна мовчки працювати. Бо мае платити за харчi й житло отi чотири долари на тиждень. Отож таке життя не вiщувало нiчого доброго.
Та й яка з Мiннi подруга для Керрi? Вона надто вже зiстарiлась. Думки ii склались, пристосувавшись до умов iснування. А Гансон, коли в нього й були якiсь приемнi чи радiснi думки, нiяк iх не виказував. Таке собi внутрiшне життя без нiяких зовнiшнiх проявiв. Мовчазний, як пустка. А в Керрi буяла молода кров i уява. Кохання з його таемницями, залицяння – усе це було ще попереду. Вона залюбки вiддавалася мрiям: чим би iй хотiлося зайнятись, у що вдягтись, в яких мiсцях побувати. Ось чим була наповнена ii голiвка. Але з ким було подiлитись, в кому б такi думки знайшли би вiдголос?
Обмiрковуючи увесь цей день, вона зовсiм забула про Друе. Пересвiдчившись, якi байдужi цi двое, вона волiла б, щоб вiн ii забув. Бо навiть i не уявляла, як повелася б iз ним i що стала б говорити, якби вiн прийшов.
Пiсля вечерi Керрi переодяглася, причепурилася. Це вже було чарiвне створiння з великими очима i сумно стуленими вустами. На обличчi ясно вималювалося все, що вона вiдчувала: надii вперемiш iз розчаруванням, пригнiчений настрiй. Посуд було вже прибрано, i вона поблукала по кiмнатах, побалакала трохи з Мiннi. Сказала, що хоче спуститися вниз i постояти трохи на повiтрi. Якщо Друе прийде, вона стрiне його там. І коли вдягала капелюшок, то обличчя вже прояснiло i виглядало пожвавленим.
– Схоже, Керрi пригнiчена роботою, – сказала Мiннi чоловiковi, коли той заглянув з газетою в руках до iдальнi.
– Що вдiеш? Доведеться змиритись, – байдуже мовив Гансон. – Вона що, кудись пiшла?
– Униз, подихати повiтрям…
– Знаеш, я б iй порадив набратись терпiння. Можна кiлька тижнiв шукати iншоi роботи i нiчого путнього не знайти.
Мiннi кивнула згiдливо. Чоловiк вiдклав газету.
– На твоему мiсцi, – додав вiн, – я б не радив iй стовбичити отам унизу. Це не зовсiм пристойно для молодоi дiвчини.
– Я скажу… – знiтилась Мiннi.
Життя вулицi збуджувало у Керрi невгамовну цiкавiсть. Здавалось, iй нiколи не набридне спостерiгати, куди iдуть усi цi люди. Мабуть, iх розваги чекають. Юна уява обмежувалася вузьким колом: заможнiсть, гарне вбрання, розваги… Час вiд часу в душi виникала далека згадка про Колумбiя-Сiтi. Роздратування вiд пережитого сьогоднi випаровувалось. А той манливий свiт, що вона спостерiгала, цiлком поглинув ii увагу.
На першому поверсi будинку була пекарня. Гансон саме спустився туди по хлiб. Керрi не помiтила його, поглинута своiм, поки вiн не опинився зовсiм поруч.
– Я йду по хлiб, – тiльки й сказав вiн, проходячи повз неi.
Як легко думки однiеi людини передаються iншiй! Гансон i справдi вийшов по хлiб, але при цьому хотiв подивитись, що робить Керрi. І не встиг вiн наблизитись, як вона вгадала його намiри. Чому iй це спало на думку? А тоi митi вона виразно вiдчула неприязнь до нього. Тепер вона це знала напевне, що вiн пiдозрiливий.
Отак якась дрiбниця здатна по-новому висвiтлити все навколо. Їi думки були порушенi, i невдовзi пiсля того, як Гансон пiднявся нагору, вона теж повернулась. Поки збiгав час – чверть години, i ще, й ще, – iй ставало все яснiше: Друе не прийде. Це ii чомусь сприкрило, нiбито ii покинули, бо вона виявилася недосить гарною.
У квартирi панувала тиша. Мiннi шила при свiтлi лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрi сказала, що теж iде спати.
– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мiннi. – Тобi ж вставати рано.
Ранок був як завжди. Керрi виглянула зi своеi кiмнати, Гансон уже подався на роботу. За снiданком Мiннi пробувала розговорити сестру, але та думала про свое, i розмова не в’язалася.
Керрi пiшла пiшки, як i напередоднi. Вона вже усвiдомила, що чотирьох з половиною доларiв не вистачить навiть на проiзд, адже вона платитиме сестрi. Усе виглядало досить сумно. Але сонечко розвiяло невеселi думки – така-бо щаслива властивiсть ранкового сонця.
На взуттевiй фабрицi другий день начебто був не такий виснажливий, як напередоднi. Але не було такоi кiлькостi нових вражень. При обходi головний майстер спинився поруч.
– А ви звiдки? – спитав вiн.
– Я… Мене найняв мiстер Браун, – схилила голову вона.
– Он воно що, – буркнув майстер i додав: – Дивiться, щоб усе iшло як слiд.
Дiвчата справили на неi ще гiрше враження, нiж напередоднi. Начебто були цiлком задоволенi своею долею. Але, Господи, якi вульгарнi! Керрi мала бiльш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала ii вухо. Одяговi бракувало чепурностi, до якоi прагнула Керрi. Особливо неприемно патякала одна з дiвчат, iстота, озлоблена життям.
Вона кинула своiй сусiдцi:
– Я не буду це терпiти! Платня копiйчана, а спину гнеш допiзна. Здохнеш на цiй роботi!
З чоловiками дiвчата були розв’язнi – хоч iз молодими, хоч з лiтнiми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж i ii вважають такою, як i оцi…
– Привiт! – звернувся до неi пiд час обiдньоi перерви хлопець iз дужими кулаками. – А ви гарненька, нiвроку…
Вiн чекав, що почуе звичне: «Одчепись!» Та Керрi мовчки вiдсахнулась. І вiд несподiванки вiн отетерiв i подався, знiяковiлий.
Удома того вечора вона вiдчула себе геть самотньою. Туга дiймала ii. До Гансонiв, схоже, нiхто нiколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерiгала вулицю, тодi наважилася трохи пройтися. Їi некваплива хода i невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловiкiв. Керрi неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловiк рокiв тридцяти почав придивлятися, тодi сповiльнив ходу i мовив:
– Схоже, вийшли пройтися?
Керрi вражено вiдскочила i насилу спромоглася вiдрiзати:
– Я вас зовсiм не знаю!
– О, це можна поправити! – вiдповiв вiн люб’язно.
Вона сполохано кинулася геть i прибiгла до своiх дверей зовсiм захекана. Щось у поглядi незнайомця неабияк злякало ii.
Збiгав тиждень. Керрi почувалася пiсля роботи такою стомленою, що не в змозi була йти пiшки. Сiла до конки. Їi тендiтна постава вiд цiлоденного сидiння болiла i нила. Вона лягла спати навiть ранiше за Гансона.
І квiтам, i молодим дiвчатам пересаджування в новий грунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого грунту, чистiшого повiтря. Керрi почувалась би краще, якби все вiдбувалося поступовiше, перехiд був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу i встигнула оглянути мiсто, яке iй весь час хотiлося побачити, було б якось веселiше.
Першого ж дощового ранку Керрi виявила, що забула парасольку. Мiннi позичила iй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрi пiшла у великий унiверсальний магазин i купила собi парасольку за долар з чвертю.
– Навiщо ти це зробила? – спитала Мiннi.
– Але ж менi треба мати парасольку… – завзято вiдповiла Керрi.
– Марнотратниця…
Керрi образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирiшила вона.
Першоi суботи ввечерi Керрi вiддала своi чотири долари за утримання. Беручи грошi, Мiннi вiдчула докори сумлiння. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружинi на домашнi витрати рiвно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.
Керрi ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центiв на тиждень. Вона думала й думала, нарештi вiдчула злiсть.
– Пiду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.
– Сама? – уточнив Гансон.
– Так, – вiдповiла Керрi.
– Може, не треба? – вставила Мiннi.
– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – вiдрубала Керрi обурено. Обое збагнули, що вона невдоволена опiкуванням.
– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.
– Хтозна… – вiдповiла Мiннi.
– Але ж вона мае розумiти, що дiвчинi не слiд отак тинятись по вулицi самiй.
Керрi не наважилась iти далеко. Повернулася i постояла в дверях. Другого дня вони пiшли в Гарфiлд-парк, але iй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього мiсця.
У понедiлок вона прислухалася до захоплених розповiдей iнших дiвчат про iхнi розваги, зрештою дуже скромнi. Однак дiвчата були вдоволенi!
Кiлька днiв пiдряд дощило, i Керрi iздила конкою. Увечерi вона промокла до нитки, iдучи до конки на Ван-Б’юрен-стрiт. Увесь вечiр вона самотньо сидiла у вiтальнi, замислено дивлячись у вiкно, де вогнi вiдбивались у мокрiй брукiвцi. Керрi знов вiдчула, що в неi зiпсувався настрiй.
У суботу вона вiддала Мiннi чотири долари iз заробленого, сховала своi жалюгiднi п’ятдесят центiв. Вона вже заприязнилася з кiлькома дiвчатами на фабрицi. Тi розказали, що iз заробiтку у них лишалося на своi витрати бiльше, нiж у неi. Адже у них були кавалери, – iз тих, що iх Керрi iгнорувала пiсля зустрiчi з Друе. Вони дбали про розваги для своiх дiвчат. Але iй геть не подобалися цi грубуватi фабричнi хлопцi. Зустрiчаючись iз ними на роботi, вона лише сухо кивала.
А над мiстом уже повiяло зимою. Вiтер хутко гнав темнi хмари. Довгi, тонкi смуги диму з високих фабричних димарiв тяглись довкола, рiзкими раптовими поривами знiмався вiтер на вулицях i перехрестях. Керрi з тривогою думала про зимовий одяг. У неi немае нi теплого жакета, нi шапочки, нi черевикiв. З важким серцем почала вона розмову з Мiннi.
– Не знаю, що робити… – знiчено сказала вона ввечерi, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немае. І шапочка потрiбна…
Обличчя Мiннi стало заклопотаним.
– Ну що ж, – зiтхнула втомлено, – залиш собi частину своiх грошей i купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмiнно викличуть ускладнення.
– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуеш. Хоч один або два тижнi… – осмiлiла Керрi.
– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мiннi.
Керрi охоче погодилася. Отже, вихiд знайдено. Вона збадьорилася i негайно стала пiдраховувати. Найперше – шапочка. Бо ii вже не цiкавило, якi пояснення Мiннi дасть Гансону. Той нiчого не сказав, але в квартирi зависла гнiтюча атмосфера.
Можливо, так i склалося б, але несподiвано Керрi застудилася. Якось опiвднi, пiсля дощу, подув сильний вiтер. Керрi, все ще без жакета, вийшла о шостiй з фабричноi задухи i затремтiла пiд поривом холодного вiтру. Вранцi Керрi вже чхала, i коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неi нило тiло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечiр вона почувалася зовсiм кепсько, не схотiла навiть iсти. Мiннi помiтила ii млявiсть i спитала, що з нею.
– Хтозна… Мене щось морозить…
Керрi тулилася до пiчки, ii лихоманило, i вона лягла в лiжко зовсiм хвора. Вранцi у неi був сильний жар.
Мiннi неабияк перелякалась за сестру i дбайливо доглядала ii. А Гансон висловив думку, що може iй краще повернутися додому? Коли вона оклигала через три днi, то було ясно, що мiсце на фабрицi вона втратила. Зима на порозi, вона без теплого одягу, а тепер ще й без роботи.
– Що робити, сестро? – сказала Керрi. – У понедiлок я пiду, пошукаю роботи, може, вдасться що-небудь знайти.
Та ii зусилля були марнi. Благенька одежина нiяк не пiдходила для пiзньоi осенi. Останнi грошi витратила на шапочку. Три днi блукала вона по мiсту, дедалi бiльше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирi стала нестерпною. Щовечора ii охоплювала вiдраза при самiй думцi, що туди треба повертатися. Гансон тримався холодно. Керрi розумiла, що це не може так тривати. Мабуть, доведеться все кинути i повертатися додому…
Увесь наступний день вона тинялася мiстом, позичивши у Мiннi десять центiв на снiданок. Марно шукала хоча б якоiсь роботи, заходила в дешевi заклади. Заглянула в маленький ресторанчик, у вiкнi якого побачила об’яву, що потрiбна офiцiантка, але iй вiдповiли, що потрiбна дiвчина з досвiдом.
Украй пригнiчена, Керрi слiпо йшла крiзь густий байдужий натовп.
Раптом чиясь рука схопила ii за лiкоть.
– Оце так зустрiч! – промовив хтось.
Керрi з подивом упiзнала Друе. Його рожевi щоки аж пашiли. Вiн нiби випромiнював сонячне свiтло i чудовий настрiй.
– Як маетеся, Керрi? – усмiхнувся вiн. – Ну ви ж i гарненька! Де ж ви пропадали весь цей час?
Вiд нього вiяло такою щирою привiтнiстю, що Керрi теж почала усмiхатись.
