скачать книгу бесплатно
– Якщо прийдете, вiзьмiть з собою фартух, – сказав майстер.
І вiн пiшов, навiть не спитавши, як ii звуть.
Вигляд майстернi i мiзерна платня завдали неабиякого удару надiям Керрi. Але пiсля всiх жорстоких поразок, яких вона зазнала, ii все-таки порадувало, що нарештi iй запропонували хоч якусь роботу. Попри всi ii скромнi сподiвання, вона нiяк не могла уявити, що вiзьметься за отаку роботу, адже звикла до кращого. Усе свое життя вона провела на свiжому повiтрi, i тепер усе в нiй протестувало проти ув’язнення в такому мiсцi. Тут так брудно i неохайно. Низька стеля, дiвчата розпатланi, якiсь озлобленi. У них, мабуть, тiльки лихе на думцi й на душi, мiркувала вона. А все ж таки – iй запропонували роботу! Виходить, Чикаго не таке вже й погане мiсто, коли в перший же день тут можна знайти щось. Згодом трапиться й краще.
Проте подальшi пошуки не дали нiчого втiшливого. Куди тiльки вона не зверталась, шукаючи привабливiшоi обстановки. Але iй одразу рiшуче вiдмовляли. Скрiзь потребували тiльки досвiдчених робiтниць. Доводилось чути й грубi вiдповiдi. Особливо боляче вразив Керрi грубий прийом в майстернi верхнього одягу. Їй довелося пiднятись аж на четвертий поверх.
– Нi-нi! – вiдрубав майстер, – кремезний брутальний чоловiк. Нiкого нам не треба! Не заважайте!
Вечорiло, i ii надii й сили, вся ii мужнiсть танули. Адже вона виявила неабияку наполегливiсть. Такi зусилля заслуговували на кращу винагороду. Величезна дiлова частина мiста здавалася стомленiй дiвчинi ще байдужiшою й жорстокiшою. Здавалось, що усi дверi були замкненi для неi. Боротьба, схоже, буде надто запекла – годi й сподiватися чогось добитись.
Повз неi нескiнченною вервечкою квапились чоловiки й жiнки. Навкруги вирувало чуже життя, сповнене зусиль i прагнень. Вона почувала свою безпораднiсть у цьому вирi – така собi билинка на його хвилях. Вона силувалась мiркувати, куди б ще податись. Але де тi дверi, якi ii впустять? Скрiзь – те саме. Тi ж принизливi прохання i та ж вiдмова.
Зрештою, змучена тiлом i душею, вона попленталась до квартири сестри Мiннi, на нiй тепер зосередились ii думки. Почався невеселий, безнадiйний вiдступ, що на нього з настанням ночi так часто приреченi шукачi роботи. Проходячи П’ятою авеню, в напрямi Ван-Б’юрен-стрiт, вона збиралася сiсти в конку. І раптом опинилася пiд дверима оптовоi взуттевоi фiрми i крiзь дзеркальне вiкно побачила джентльмена середнього вiку за маленьким столиком. Пiдкоряючись якомусь внутрiшньому iмпульсу, що часом виникае з почуття безнадiйноi поразки, як останнiй проблиск розбитих намiрiв, Керрi неквапливо попростувала крiзь дверi до джентльмена. Той зацiкавлено поглянув на ii стомлене обличчя.
– Ви до мене?
– Я… чи не знайдеться у вас якоiсь роботи? – вимовила Керрi.
– Справдi, не знаю, – вiдповiв вiн чемно. – А якоi саме роботи ви шукаете? Може, ви друкарка?
– О, нi!
– Бачите, у нас потреба тiльки в рахiвниках i друкарках. Але може пройдете он туди i запитаете нагорi? Там кiлька днiв тому були потрiбнi люди. Спитайте мiстера Брауна.
Вона поспiшила до бiчного входу i пiднялася лiфтом на четвертий поверх.
– Вiллi, поклич мiстера Брауна! – гукнув лiфтер хлопчиковi, що стояв поблизу.
Вiллi побiг i незабаром доповiв, що мiстер Браун просить ii почекати, вiн зараз прийде.
Пiдсобне примiщення, в якому вона опинилась, нiчим не виказувало, що це за пiдприемство, отож Керрi не мала припущень, що за робота тут передбачаеться.
– То ви хочете дiстати якусь роботу? – спитав мiстер Браун. – А вам уже доводилося працювати на взуттевiй фабрицi?
– Нi, сер.
– Як вас звати? – спитав вiн i додав: – Не певен, чи знайдеться щось для вас. Чи згоднi ви працювати за чотири з половиною долари на тиждень?
Знеможена поразками, Керрi подумала, що це не так i мало. Вона ранiше сподiвалась, що iй запропонують хоча б шiсть доларiв. Усе ж таки вона погодилась, i вiн записав ii прiзвище й адресу.
– Приходьте о восьмiй годинi ранку у понедiлок, – сказав вiн на прощання. – Я гадаю, що для вас знайдеться якась робота.
Керрi збадьорилася: нарештi знайшла щось, варте уваги. Кров теплою хвилею розлилася по тiлу. Нервове напруження спало. Вона вийшла на залюднену вулицю i вiдчула начебто щось нове. Яким легким кроком посуваеться натовп! Керрi лише тепер помiтила на обличчях посмiшки. До вуха долинули уривки розмов, смiх, повiтря вiяло свiжiстю. Робочий день вже скiнчився, i людський потiк виливався з кожноi будiвлi. Керрi бачила вдоволенi обличчя i прискорила кроки. Адже вдома, у сестри, на неi чекае обiд. Вона поспiшала i, хоч була неабияк утомлена, вже не вiдчувала, що ноги болять. Цiкаво, що скаже Мiннi? Ах, незабаром зима – довга зима в Чикаго – це вогнi, натовп, розваги! Це велетенське мiсто, зрештою, таке чудове! Оця фiрма, де Керрi працюватиме, мабуть, непогана. Там такi величезнi вiкна iз дзеркального скла. У неi там усе пiде добре. Їй пригадався Друе i все те, що вiн iй говорив. Життя знову набуло барв – веселих, яскравих. Керрi сiла в конку в чудовому настроi, все ще почуваючи, як тепла кров пульсуе в жилах. Вона житиме в Чикаго! – бринiло в ii душi. Їй буде значно краще, нiж колись… Вона буде щаслива!
Роздiл IV
Марнi мрii. Дiйснiсть вiдповiдае насмiшками
Упродовж двох наступних днiв Керрi iз захопленням думала про свое майбутне.
Нестримна уява несла ii у вир розваг i втiх, на якi вона мала би право сподiватись, якби змалку була улюбленицею долi. Вона охоче, щедрою рукою розподiляла подумки своi мiзернi чотири з половиною долари на тиждень, жваво вирiшуючи, на що iх витрачатиме. Перш нiж укластись спати, сiдала в крiсло-качалку i дивилася у вiкно на заклично осяйнi вулицi. Отой сподiваний, хоч i скромний заробiток додавав свою частку до всiх радощiв i забав, яких тiльки може зажадати дiвоче серце. «У мене буде веселе життя!» гадала вона.
Сестра нiчого не знала про цi нестримнi вирування фантазii, сподiвання вичерпати всi джерела насолод. Мiннi була надто зайнята миттям пiдлоги на кухнi та розподiлом вiсiмдесяти центiв, призначених на недiльний обiд. Керрi повернулася додому, розгарячила своiм першим починанням, готова, попри втому, детально розповiсти про подii, якi привели ii до перемоги. Однак сестра тiльки посмiхнулася, слухаючи цю новину, i спитала: чи не забула вона, що частину заробленого треба витрачати на конку? Таке мiркування не спадало Керрi на думку, проте воно не змогло надовго охолодити ii запал. Одна сума у неi легко вiднiмалася вiд iншоi, причому без помiтного зменшення. Керрi була щаслива.
Гансон повернувся додому о сьомiй у трохи дражливому настроi, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося не так у словах, як у мовчазному походжаннi туди й сюди. Повернувшись додому, вiн одразу ж узував домашнi пантофлi з жовтоi повстi замiсть важких черевикiв. Потiм старанно вмивався, аж поки обличчя ставало яскраво-червоним i лискучим. Упоравшись, брав вечiрню газету i глибоко занурювався у читання.
«Якось неприемно, коли у людини така звичка», – ось що подумала Керрi. Як це зазвичай бувае, настрiй Гансона передався всiм – дружина принишкла, нi про що не питаючи, бо вiдповiдi все’дно не дочекалась би.
Проте, почувши новини Керрi, вiн трохи прояснiв.
– Отже, ви не гаяли даремно часу? – зауважив вiн i навiть злегка посмiхнувся.
– Авжеж! – вiдгукнулася Керрi. В голосi ii бринiла радiсть.
Вiн ще запитав про щось, а потiм заходився бавитися з дитиною. Мiннi повернулася до цiеi теми за столом…
Та не так легко було Керрi пройнятися тими настроями, якi панували в сiм’i.
– Це, мабуть, дуже поважна фiрма, – розмiрковувала вона. – Здоровезнi дзеркальнi вiкна, купа службовцiв! Той, з яким я розмовляла, сказав, що вони наймають силу-силенну людей.
– Нинi не так i важко знайти роботу, – докинув i свое слово Гансон. – Аби тiльки людина мала пристойний вигляд.
Пiдбадьорена радiсним настроем Керрi й несподiваною балакучiстю чоловiка, Мiннi почала розповiдати Керрi про деякi вiдомi визначнi мiсця Чикаго, якi варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.
– Тобi треба подивитись Мiчиган-авеню. Там такi вишуканi будинки… Дуже гарна вулиця.
– А де тут театр Джекобса? – перебила ii Керрi, згадавши про один театр мелодрами.
– Та не надто далеко звiдси, – вiдповiла Мiннi. – На Голстед-стрiт – тут близько.
– Ой, як би хотiлося там побувати! Сьогоднi я, здаеться, простувала там.
Вiдгуку на цю заувагу Керрi не почула. Просто дивно, як таемнi думки вiдбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потiм i у Мiннi, i цi невисловленi почуття певним чином змiнили настрiй за столом. Мiннi кивнула «так», але Керрi вiдразу вiдчула, що театри тут не в пошанi. Питання бiльше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вiтальню.
Сестри залишились удвох, i розмова стала вiльнiшою. Керрi, стиха наспiвуючи, мила посуд.
– Знаеш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стрiт, якщо це не дуже далеко… – мрiйливо мовила Керрi. – Чому б нам не пiти сьогоднi у театр?
– О, я не думаю, щоб Свен сьогоднi мав охоту пiти хоч кудись, – вiдказала Мiннi. – Адже так рано вставати…
– Чого б то вiн був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своему Керрi.
– Нi, вiн рiдко ходить у театр, – зiзналась Мiннi.
– А менi б хотiлося пiти… – вела свое Керрi. – А давай пiдемо з тобою вдвох!
Мiннi замислилась на мить, – не через те, чи можна iй iти або чи хочеться – на це в неi вже була готова вiдповiдь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в iнший бiк.
– Пiдемо iншим разом, – вiдповiла вона ухильно.
Керрi одразу здогадалась, яка причина вiдмови.
– У мене е трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходiмо, Мiннi!
Мiннi похитала головою.
– А може, i вiн пiде з нами? – запропонувала Керрi.
– Нi, – заперечила Мiннi стиха i забрязкотiла тарiлками, щоб скiнчити розмову. – Вiн не пiде.
Хоча сестри не бачилися кiлька рокiв, за цей час у характерi Керрi розвинулись деякi новi риси. Вiд природи несмiлива, коли йшлося про ii благополуччя, особливо через те, що не почувала пiд собою мiцного грунту, вона палко прагнула радощiв i втiх. І ця риса була в нiй така сильна, що робила ii вдачу непохитною. Отож вона наполягала далi.
– Мiннi, спитай його! – прошепотiла вона благально.
А Мiннi думала в цей час про додатковi кошти, що платитиме сестра за харчi. Їх вистачить на оплату квартири, i тодi з чоловiком легше буде говорити про якiсь витрати. Але коли Керрi з самого початку мрiятиме тiльки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрi мае призвичаiтися до одноманiтноi i тяжкоi працi. Вона мае збагнути, що треба передовсiм трудитися, а не мрiяти про розваги. Бо яка iм тодi користь з ii приiзду? Цi думки зовсiм не свiдчили про холоднiсть i черствiсть Мiннi. Просто це були серйознi клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарiкань, пристосовувалася до конкретних умов життя, якi могла полiпшити, лише безнастанно працюючи.
Нарештi Мiннi погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.
– Керрi запрошуе нас пiти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловiка.
Гансон пiдвiв очi вiд газети, i вони обмiнялися швидкими поглядами, що говорили яснiше ясного: «Он як? Це зовсiм не те, чого ми сподiвалися».
– Я не маю нiякого бажання, – вiдповiв вiн. – А що вона хоче подивитись?
– Хоче пiти у театр Джекобса.
Вiн опустив очi в газету i заперечливо кивнув рукою.
Почувши, як вони вiдгукнулися на ii пропозицiю, Керрi виразно збагнула, чим живуть цi люди. В нiй зростало гнiтюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.
– Знаеш що? Я спущуся вниз i постою трохи бiля входу, – промовила вона згодом.
Мiннi не заперечувала, i Керрi, одягнувши капелюшок, вийшла.
– Куди-то вона пiшла? – спитав Гансон, зазираючи в iдальню, коли почув, як гримнули вхiднi дверi.
– Сказала, що спуститься вниз i постоiть трохи бiля входу, – вiдповiла Мiннi. – Мабуть, iй хочеться подихати свiжим повiтрям…
– Це недобре, що вона збираеться розтринькувати грошi на усiлякi театри. Як ти вважаеш?
– Я гадаю, що це у неi просто цiкавiсть, – насмiлилася сказати Мiннi. – Для неi усе тут в новинку.
– Хтозна, – буркнув Гансон i, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.
Вiн мiркував над тим, якi нестримно марнотратнi й суетнi молодi дiвчата. Дивувався, як це Керрi наважуеться думати про щось подiбне, при таких мiзерних можливостях!
У суботу Керрi вийшла з дому сама i пiшла спершу до рiчки, а потiм знов по Джексон-стрiт, уздовж якоi простяглися обабiч чудовi будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очi ознаки розкошiв! Треба сказати, там тодi проживав кожен з капiталом не менше ста тисяч доларiв. Вона радiла, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, i годi було сподiватися чогось цiкавого й веселого. Їi думки, нiби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрi зовсiм не була певна, що вiн не з’явиться все-таки у понедiлок увечерi. І, хоч ii турбувала така можливiсть, у глибинi душi вона сподiвалася: а раптом прийде?
У понедiлок Керрi встала рано i зiбралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спiдницю i невеличкий солом’яний брилик, який прослужив iй у Колумбiя-Сiтi цiле лiто. Черевики в неi були старi, а бант був зiбганий i безформний. Отож вона виглядала звичайною робiтницею, як усi, тiльки обличчя було значно свiжiше, нiж у бiльшостi дiвчат, i це надавало iй привабливого i водночас якогось невинного вигляду.
Нелегка це справа – встати вдосвiта, коли звикла, як Керрi вдома, – спати до сьомоi, а то й до восьмоi ранку. Ще зовсiм заспана, вона зазирнула о шостiй годинi в iдальню. Гансон мовчки закiнчував снiдання. Поки вона вдягалась, вiн уже пiшов. Вони снiдали втрьох – вона, Мiннi й дитина, що сидiла на високому стiльцi i, як належить у такому вiцi, возькала ложкою по тарiлцi.
Отож для Керрi настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язкiв, i настрiй ii помiтно зiпсувався. Їi чудовi мрii майже зотлiли на попiл, хоч пiд цим попелом ще жеврiли жаринки надii. Вона iла мовчки, перебираючи в думцi всi своi спостереження i припущення. Що це за пiдприемство, що вона там робитиме i як поставиться до неi начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фiрми, i працюватиме вона в такому мiсцi, куди часом заглядатимуть поважнi, вишукано вдягненi чоловiки.
– Ну, сестричко, успiху тобi! – сказала Мiннi, коли Керрi зiбралася йти.
Вони ще ранiше порадилися, що найкраще iти на роботу пiшки, принаймнi цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шiстдесят центiв на конку щотижня – це чимало при такому заробiтку.
– Увечерi я тобi усе розповiм, як воно пiде в мене, – додала Керрi.
Вулицею, затопленою сонячним промiнням, в обидва боки поспiшали робiтники, проiжджали вагони конки, заповненi дрiбними службовцями та робiтниками оптових фiрм. З усiх дверей виходили люди i простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрi трохи пiдбадьорилась. У сяйвi вранiшнього сонця, пiд неозорим блакитним небом, пiд подувами свiжого вiтерцю випарувались усiлякi побоювання. Уночi, або й удень у похмурих примiщеннях лихi передчуття зростають i мiцнiють. Але пiд ясним сонечком зникае навiть острах смертi.
Керрi усе йшла i йшла – через мiст, а тодi звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому мiсцi нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоноi цегли. Однак широкi вiкна сяяли чистотою. Низка вантажних пiдвiд проiхала з гуркотом. Чоловiки, жiнки, молодь i дiти заповнювали вулицi, кваплячись навсiбiч. Керрi зустрiчала таких же молоденьких дiвчат, як i сама, i в iхнiх поглядах iй вважалося глузування з ii невпевненостi. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мiзерну участь! Їi знов охопив страх, що вона нi до чого не здатна, не впораеться з роботою, не встигатиме за iншими. Адже iй скрiзь вiдмовили, бо вона нiчого не вмiе. А що як ii вилають, образять, виженуть iз ганьбою?…
У дiвчини пiдгиналися ноги i перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великоi взуттевоi фабрики на розi Адамс-стрiт та П’ятоi авеню. Ввiйшла в лiфт, пiднялась на четвертий поверх, i не побачила нiкого – тiльки проходи виднiлися мiж ящиками, нагромадженими пiд саму стелю. Керрi стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.
Незабаром появився мiстер Браун. Вiн, очевидно, не впiзнав ii.
– Що вам треба? – запитав вiн.
У Керрi аж серце захолонуло.
– Ви казали… Я прийшла сьогоднi вранцi з приводу роботи…
– Ага! – перебив вiн. – Так-так… Як ваше iм’я?
– Керолайн Мiбер.
– Ну то, ходiмте!
Темними проходами мiж купами ящикiв, вiд яких тхнуло новим взуттям, вiн привiв ii до залiзних дверей, що вели в майстерню. Перед ii очима постало велике примiщення з низькою стелею, наповнене гуркотом i клацанням верстатiв. Бiля них працювали чоловiки без пiджакiв, у бiлих сорочках i синiх строкатих фартухах. Керрi боязко пробиралася за майстром помiж клацаючих автоматiв, пильно дивлячись перед собою. Вони дiстались вiддаленого кутка i пiднялися лiфтом на шостий поверх.
Порухом руки мiстер Браун пiдкликав майстра, що вийшов з лабiринту машин i верстатiв.
– Ось ця дiвчина, – сказав вiн i додав, звертаючись до Керрi: – Ідiть за ним.
Мiстер Браун пiшов, а Керрi попростувала за своiм новим начальником до маленького столика у кутку.
– Ви нiколи ранiше не працювали на такому виробництвi? – запитав майстер досить суворо.
– Hi, cep, – вiдповiла дiвчина.
Його, видно, неабияк дратувало, що доводиться гаяти час iз невмiлим дiвчиськом. Проте вiн усе ж записав ii iм’я i провiв до гурту дiвчат, якi сидiли вряд на табуретах перед клацаючими верстатами. Майстер поклав руку на плече однiеi з дiвчат, що з допомогою машини пробивала дiрочки в передку заготовки.
– Покажи цiй дiвчинi, як усе робиться, – сказав вiн. – Коли скiнчиш, пiдiйдеш до мене.
Робiтниця швидко встала з табурета, даючи Керрi мiсце.
