скачать книгу бесплатно
У тому, як вiн це сказав, Керрi вiдчула щось дошкульне. На жаль, Друе не вiдзначався делiкатнiстю.
– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрiстю згадуючи його неодноразовi обiцянки.
– Одружимось! – запевнив вiн. – Дай лише владнати певну справу.
Вiн торочив про неiснуюче нерухоме майно, яке буцiмто забирало в нього купу часу i тому позбавляло його свободи дiй в особистому життi.
– Ось у сiчнi повернуся з Денвера, i тодi уладнаемо все.
Керрi сприймала цi обiцянки, як можливiсть надiятися, як бальзам для свого сумлiння. Якщо це станеться – все буде гаразд, i ii вчинок знайде виправдання.
Але Керрi не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумнiша за нього i починала, хоч ще й невиразно, розумiти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, ii становище було б незрiвнянно гiрше. Сильне почуття до нього було б для неi справдi лихом. Вона весь час мучилася б у тривозi, що вiн не досить мiцно ii любить, перестае нею цiкавитись, або покине ii, i вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цiлком заволодiти Друе, а тодi почала спокiйно вичiкувати. Вона сама не знала напевне, якоi думки про нього i чого iй, власне, хочеться.
Коли з’явився Герствуд, Керрi побачила в ньому людину куди розумнiшу, нiж Друе. Вiн умiв виказувати ту шанобливiсть, яку жiнки всi, без винятку, так цiнують. Не виявляючи нi надмiрного захвату, нi зухвалоi смiливостi, вiн полонив серце своею уважнiстю. За професiйною звичкою полонити тих представникiв своеi статi, яким усмiхаеться життя, – комерсантiв i взагалi багатих вiдвiдувачiв бару, – вiн тримався дуже тактовно, коли прагнув сподобатися комусь, ким цiкавився. Найбiльше хвилювали його тi жiнки, в яких вiдчувалася певна витонченiсть почуттiв. З ними вiн ставав лагiдним, спокiйним, упевненим у собi. І здавалось, нiби вiн тiльки прагне догодити, зробити щось таке, що становитиме дамi приемнiсть.
Друе й сам не позбавлений був цих здiбностей, коли вважав, що гра того варта. Але надмiрна самозакоханiсть заважала йому досягти того лоску, яким вiдзначався Герствуд. Надто життерадiсний, такий земний i самовпевнений, вiн частенько мав успiх у жiнок, iще не зовсiм досвiдчених у лабiринтах кохання. Але зазнавав безнадiйних поразок, якщо жiнка мала вже певний досвiд i вiд природи – витонченiсть почуттiв.
Керрi теж мала оту природну витонченiсть, але нiякого досвiду. Друе просто пощастило – випадок сам привiв до нього Керрi. Якби вони зустрiлися через кiлька рокiв, що збiльшили б ii життевий досвiд i принесли б iй хоч мiнiмальний успiх, йому не вдалося б навiть i близько пiдiйти до неi.
– Вам треба поставити тут пiанiно, – з такими словами Герствуд звернувся того вечора до Друе, люб’язно посмiхаючись Керрi, – щоб ваша дружина могла грати.
Друе це навiть не спадало на думку.
– Справдi, ви маете рацiю! – охоче погодився вiн.
– Так я ж не вмiю грати, – насмiлилася сказати Керрi.
– Це не так важко, – вiдповiв Герствуд. – Ви б навчилися за кiлька тижнiв.
Цього вечора вiн виказав себе дуже цiкавим спiврозмовником.
А Керрi дивилася на гостя, на його одяг, що був новiсiнький i дуже елегантний. Лацкани пiджака лежали саме з тiею гнучкiстю, яка властива тканинам найвищоi якостi. Жилет iз дорогоi шотландки оздоблювали два ряди круглих перламутрових гудзикiв. Шовковий галстук мiнився не надто кричущими кольорами, якi вабили око. Усе це не так впадало у вiчi, як одяг Друе, але Керрi вiдразу оцiнила його елегантнiсть. Черевики Герствуда iз м’якоi чорноi опойки, добре начищенi, блищали не так яскраво, як лаковi черевики Друе. Керрi вiдзначила, що м’яка шкiра виглядала значно приемнiше при такому вишуканому вбраннi. Усi цi спостереження Керрi робила майже несвiдомо, та в них не було нiчого незвичного – адже вона вже звикла до вигляду Друе.
– Може, зiграемо партiю в юкр – себто в карти? – запропонував Герствуд пiсля того, як iхня невимушена розмова торкнулася рiзних тем. Вiн якось тактовно обходив усе, що могло стосуватись минулого Керрi. Навпаки, вiн зовсiм не порушував особистих питань, цiлком вiддавшись розмовам на загальнi теми. Керрi iз радiстю вiдчула, що iй з ним дуже легко, а його шанобливiсть i жарти розважали ii. До того ж вiн удавав, що все, що вона каже, напродив цiкаве.
– На жаль, я не вмiю грати в цю гру, – зiтхнула Керрi.
– Чарлi, ви нехтуете своiми обов’язками! – люб’язно пожартував Герствуд, – Та це нiчого, ми вас навчимо.
З властивою йому тактовнiстю вiн дав зрозумiти Друе, що захоплений його вибором. Щось у його поводженнi свiдчило, що йому приемно тут. І Друе це якось зближувало з приятелем, а також збiльшувало його повагу до Керрi. Ставлення Герствуда нiби зображувало дiвчину в якомусь новому свiтлi, i вся картина набувала значнiшого iнтересу.
– Дозвольте поглянути на вашi карти, – Герствуд делiкатно заглянув через плече Керрi. – Що у вас там?
Якусь мить вiн вивчав ii карти, потiм сказав:
– О, непогано! Вам щастить. Хочете, я навчу вас, як обiграти вашого чоловiка? Тiльки слухайте моi пiдказки!
– Ну, знаете! – запротестував жартома Друе. – Ви що, збираетеся вдвох змовлятись проти мене? Тодi моя справа безнадiйна! Керрi, Герствуд знаеться на картах…
– Та нi, справа тут не в менi, а у вашiй чарiвнiй дружинi. Адже вона i менi принесла удачу. Чому б iй не виграти?
Керрi кинула на Герствуда вдячний погляд i усмiхнулася. Герствуд продовжував триматися, як щирий друг, i тiльки. Вiн просто хотiв приемно провести час, i все, що робила Керрi, його тiшило.
– Правильно, – пiдбадьорював вiн ii, притримуючи одну зi своiх козирних карт i даючи Керрi можливiсть взятки. – Я б сказав, що для початку ви впорались непогано!
Керрi весело смiялася, бачачи, що успiх на ii боцi. Здавалось, що саме допомога Герствуда принесла iй перемогу.
А вiн лише зрiдка поглядав на неi. Його очi м’яко променилися при цьому. В них не було й тiнi чогось, окрiм щиросердоi доброти. Вiн притлумив лукавий, гострий блиск, надавши своiм очам виразу цiлковитоi щиростi. Керрi могла вгадати в них тiльки одне: зараз у нього дуже приемно на душi. Вiн, вочевидь, захоплюеться тим, як вона вдало грае.
– Хiба це справедливо, що така азартна гра лишаеться без усякоi нагороди? – промовив вiн через якийсь час, засовуючи палець у кишеньку жилета. – Давайте покладем на кiн по десять центiв.
– Давайте! – вiдгукнувся Друе i полiз у кишеню по грошi.
Але Герствуд його випередив. Вiн уже тримав цiлу жменю новеньких десятицентових монет.
– Прошу, – вiн виклав маленьку стопку монет перед кожним учасником гри.
– О, це вже буде азартна гра! – посмiхаючись, зауважила Керрi, – це якось недобре…
– Та нi! – заперечив Друе. – Це ж тiльки для розваги. Якщо ти нiколи не гратимеш на бiльшу суму, то гарантовано попадеш у Царство Небесне.
– Не моралiзуйте, – лагiдно звернувся Герствуд до Керрi, – поки не побачите, що станеться з грiшми.
Друе посмiхнувся.
– Якщо вони дiстануться вашому чоловiковi, вiн вам одразу скаже, добре це чи нi.
Друе зареготав.
У тонi Герствуда було стiльки запопадливостi, а дотеп був такий влучний, що Керрi не могла не оцiнити його.
– Коли ви iдете знов? – спитав Герствуд у Друе.
– У середу.
– Нелегко вам, мабуть, iз таким чоловiком, який завжди десь мандруе, – звернувся Герствуд до Керрi.
– Цього разу ми поiдемо удвох, – сказав Друе.
– В такому разi до вiд’iзду я запрошую вас у театр.
– Чудово! – охоче згодився Друе. – А ти як, Керрi?
– Я – з охотою, – вiдповiла та.
Герствуд зробив так, щоб Керрi неодмiнно виграла. Вiн радiв з ii успiху, ще i ще перелiчував ii виграш, нарештi зiбрав грошi i поклав iх в ii простягнуту долоню. Пiсля легкоi вечерi з вином, яке вiн принiс, Герствуд чемно попрощався.
– Пам’ятайте ж! – мовив вiн до Керрi, а потiм перевiв погляд на Друе. – О пiв на восьму ви маете бути напоготовi – я за вами заiду.
Вони провели його до дверей, бiля яких чекав екiпаж, привiтно свiтячись у темрявi двома червоними вогниками.
– Зважте надалi, – дружнiм тоном звернувся вiн до Друе. – Коли наступного разу ви поiдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться самотою, ви маете дозволити менi трохи розважити ii, щоб вона не так сумувала.
– О, чудово! – усмiхнувся Друе, дуже потiшений такою уважнiстю приятеля.
– Це так люб’язно з вашого боку, – усмiхнулась Керрi.
– Пусте, – запевнив Герствуд. – Гадаю, ваш чоловiк зробив би для мене те ж саме.
Вiн кивнув i став спускатися сходами.
На Керрi вiн справив неабияке враження. Нiколи ще iй не доводилося мати справу з таким чарiвним джентльменом. Друе теж був задоволений.
– Вiн такий милий, – сказала вона, коли вони повернулися в свою затишну вiтальню.
– І такий вiдданий друг! – додав Друе.
– Так, це з усього видно, – погодилась Керрi.
Роздiл XI
Спокусливий блиск. Настороженi почуття
Керрi була здiбною i легко засвоювала все, що стосувалося зовнiшнiх форм життя. Побачивши якусь рiч у магазинi, вона одразу виявляла iнтерес: чи буде iй ця рiч до лиця? Це не свiдчило нi про особливу витонченiсть почуттiв, нi про глибокий розум. Такi пориви не хвилюють справжню мудрiсть, не турбують вони й людей примiтивних. До дiвчини гарне вбрання промовляло вельми переконливо, вкрадливо, мов голос езуiта. І той голос неухильно знаходив у неi спiвчутливий вiдгук. І хто змiг би перекласти зрозумiлою мовою вабливiсть коштовного камiння?
«Люба моя, – промовляв комiрець iз мережива у «Партрiджi», – поглянь-но, як я тобi до лиця! Не вiдмовляйся ж вiд мене».
«Ах, якi малесенькi нiжки! – заявляли м’якi новi черевики. – Як я iх чудово облягаю! Ото шкода було б, якби iм колись мене забракло».
Досить iй було взяти цi речi в руки чи вдягти на себе, вона могла тодi скiльки завгодно думати, що вiд них слiд вiдмовитись. Згадувати, якою цiною iх здобуто. А далi починала гнати вiд себе цi гнiтючi думки, бо не в змозi була вiдмовитись вiд усього цього. Марно ii сумлiння волало: «Одягни свое старе плаття i зношенi черевики!» Вона змогла б, мабуть, перемогти муки голоду i повернутися до колишнього життя. Сумлiння допомогло б iй подолати i думки про тяжку працю, про нудне, убоге iснування. Але зiпсувати свою зовнiшнiсть? Одягти убоге й старе дрантя? Нiзащо в свiтi!
Уся поведiнка Друе змiцнювала подiбнi думки Керрi i ослаблювала ii уявний опiр рiзним спокусам. Одразу робиться легко, коли висловленi кимось погляди збiгаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердiстю не переставав захоплюватись ii вродою, i ii це неабияк тiшило. Досi вона не мала нагоди виказувати, що свiдома своеi вроди. Однак усвiдомлення цього приходило дуже швидко i вже давало своi наслiдки. Друе мав характерну звичку придивлятися на вулицi до вишукано вдягнених i вродливих жiнок, супроводжуючи це рiзними коментарями. Вiн якось по-жiночому любив гарне вбрання, отож мiг бути добрим порадником – звичайно, саме щодо туалету. Вiн придивлявся, як цi шикарнi жiнки походжають, як тримають голiвку, як грацiозно вигинають стан. А грайливе похитування жiночих стегон так розпалювало його, неначе п’яницю – добрий келих добiрного вина. Вiн завжди проводжав поглядом зникле видiння, i при цьому аж дрижав, з дитячою безпосереднiстю, не вмiючи приховати невгамовну пристрасть. Вiн захоплювався тим, що жiнки й самi полюбляють в собi – грацiею. Перед цим чаром вiн схиляв колiна, як палко вiруючий.
– Ти звернула увагу на жiнку, яка щойно пройшла? – спитав вiн Керрi в якусь спiльну прогулянку. – Правда, гарна хода?
Керрi огледiлась i теж оцiнила грацiозну ходу, на яку вiн звернув увагу.
– Так, справдi, – охоче погодилась вона, i в той же час подумала: а чи може вона сама цим похвалитись? Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. Пiдсвiдомо у неi виникло бажання перейняти таку ходу. Певна рiч, iй вдасться!
Коли увагу жiнки раз по раз на щось спрямовують, чимось захоплюються, вона робить вiдповiднi висновки. Друе бракувало такту. Вiн не розумiв, що значно лiпше було б переконати ii, щоб вона змагалася сама з собою, а не з iншими жiнками, на яких iй треба рiвнятись. Друе не поводився б так iз бiльш зрiлою, розумнiшою жiнкою. Але Керрi вiн вважав ще надто наiвною. Менш розумний, нiж вона, не пiдозрюючи про ii вразливiсть, вiн продовжував повчати ii i тим самим завдавати iй болю. А тим часом захоплення його, як своею ученицею й жертвою, все зростало. Але таке поводження було дуже нерозважливим.
Проте Керрi сприймала науку швидко. Вона усвiдомила свою владу, неясно усвiдомлювала також i його слабкостi. Чоловiк дуже втрачае в очах жiнки, коли так вiдверто захоплюеться iншими. Жiнка зазвичай вважае, що на свiтi iснуе лише единий об’ект, вартий найвищого захоплення – вона сама. Щоб мати успiх у низки жiнок, мужчина мае цiлком вiддаватися кожнiй.
У власнiм помешканнi Керрi теж бачила багато повчального.
У тому ж домi жив адмiнiстратор театру «Стандарт», мiстер Френк А. Гейл iз дружиною, гарненькою чорнявою жiночкою рокiв тридцяти п’яти. Вони належали до тих у сучаснiй Америцi, що живуть пристойно, але проживають усе до копiйки. Гейл отримував сорок п’ять доларiв на тиждень. Його дружина, досить приваблива жiнка, прагнучи залишатись молодою, не переймалась нi господарськими клопотами, нi думками про продовження роду. Як i Друе з Керрi, подружжя займало три кiмнати, якраз над ними.
Скоро мiсiс Гейл познайомилася з Керрi, i вони почали прогулюватись разом. На той час у Керрi не було iншого товариства, i вона мимоволi дивилася на свiт крiзь призму уявлень цiеi дами. Всiлякi банальностi, вихваляння заможностi, примiтивнi фрази про мораль – усе, чим була забита ця гарненька голiвка, виливалося на Керрi i якийсь час зовсiм сплутало ii думки.
З iншого боку, власнi почуття Керрi опирались цим впливам. Їй, безумовно, було властиве постiйне прагнення чогось лiпшого. До цього схиляли усi ii враження, якi щось промовляли ii серцю.
По той бiк коридора жила молода дiвчина з матiр’ю, що прибули з мiста Івенсвiла зi штату Індiана. То були дружина i дочка скарбника залiзничноi компанii. Дочка приiхала до Чикаго, щоб брати уроки музики, а мати ii супроводжувала.
Керрi не була з ними знайома, але часто зустрiчала молоду дiвчину на виходi з квартири. Кiлька разiв Керрi бачила ii у вiтальнi за пiанiно i частенько чула ii гру. Ця юна особа одягалась дуже гарно, i на ii бiлих пальчиках, коли вона грала, виблискували перснi.
Музика справляла на Керрi неймовiрно хвилююче враження. Їi душа вiдгукувалась на певнi мелодii – подiбно до того, як струни арфи вiбрують, коли ударяють по клавiшах рояля. У чутливiй душi Керрi сумнi й журливi звуки будили неяснi думки. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’есу молода пiанiстка виконувала особливо зворушливо й нiжно. Звуки долинали до Керрi знизу, з вiтальнi, крiзь розчиненi дверi. То був час мiж присмерком i нiччю, коли для людей, нiчим не зайнятих, якi ще не знайшли свого мiсця в життi, все довкола оповивае смуток. Думка мандруе десь у далекi свiти i повертаеться, обтяжена тремкими спогадами про згаслi радощi. Керрi сидiла при вiкнi i дивилась у далину. Друе пiшов з дому ще о десятiй ранку. Вдень Керрi гуляла, потiм пробувала згаяти час за книжкою, яку залишив Друе. Але роман Берти Клей не надто ii зацiкавив. Вона переодяглася у вечiрню сукню i тепер сидiла, споглядаючи парк, сумна й пригнiчена. Вона всiею iстотою прагнула руху, життя, нових вражень. Думки ii снували навколо ii непевного становища. І раптом знизу долинула музика, домiшуючись до ii дум i забарвлюючи iх. Їй пригадалась найкраща й найсумнiша пора ii короткого життя. Із цим спогадом прийшло хвилинне каяття.
У такому настроi й застав ii Друе, що принiс iз собою зовсiм iншу атмосферу. Вже звечорiло, але Керрi не поспiшала засвiтити лампу. У камiнi теж ледве жеврiло.
– Де ти, Кед? – покликав вiн ii пестливо. Це вiн сам для неi придумав.
– Я тут, – вiдгукнулась вона слабко й самотньо.
Але вiн не здатен був це вiдчути. Йому бракувало тонкого такту поетичностi, щоб обережно наблизитись до жiнки i потiшити ii в цьому меланхолiйному настроi. Замiсть цього вiн чиркнув сiрником i запалив газ.
– Ого! – вигукнув вiн, – Та ти либонь плакала?
На ii очах ще блищали сльози.
– Пхе! – мовив вiн. – Це нiкуди не годиться!
І вiн схопив ii за руку, гадаючи з властивим йому егоiзмом, що причина смутку – його вiдсутнiсть.
– Ну годi ж, годi! – продовжував вiн. – Я вже тут i все буде добре. Давай краще повальсуемо трохи пiд оцю музику.
Вiн не мiг би вигадати нiчого бiльш невдалого. Керрi було ясно, що вiн не здатен iй спiвчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягала його вада, в чому вiн i вона вiдмiннi, але почувала це всiм еством. Це був його перший серйозний промах.
Зауваження про грацiознiсть юноi пiанiстки, що ним Друе супроводжував ii появу, коли дiвчина ввечерi дрiботiла сходами в товариствi своеi матерi, спонукали Керрi уважно, до дрiбниць вивчати манери жiнок, якi трималися з почуттям власноi гiдностi. Вона дивилася в дзеркало, надимала губки, при цьому злегка вiдкидаючи голiвку назад рухом, який пiдмiтила у дочки скарбника. Вона навчилася легко i плавно пiдбирати спiдницю. Адже Друе стiльки разiв звертав ii увагу на цей порух сусiдки i багатьох iнших жiнок. Керрi ж була перейнятлива вiд природи. Вона вже засвоювала всi отi дрiбнi гримаски й рухи, якi неминуче з’являються у гарненькоi жiнки, не позбавленоi пихи. Коротше кажучи, ii уявлення про манери значно розширилися, а вiдтак – змiнилась i зовнiшнiсть. Керрi стала жiнкою з досить розвиненим смаком.
Друе зауважив i новий бант у ii волоссi, i те, що вона одного ранку по-новому уклала зачiску.
– Тобi отак дуже до лиця, Кед, – пригорнув ii вiн.
– Справдi? – зрадiла вона. І того ж дня почала випробовувати рiзнi своi досягнення.
Вона вже не так незграбно ступала, бо наслiдувала легку ходу, спостережену в жiнок. Важко навiть сказати, наскiльки значний вплив мала на Керрi присутнiсть у домi юноi пiанiстки.
Коли Герствуд уперше з’явився тут, вiн побачив молоду жiнку, зовсiм вiдмiнну вiд колишньоi Керрi. Познайомив iх Друе. Нi одяг, нi манери не нагадували колишне. Але у виразних очах цього вродливого, грацiозного створiння, ще несмiливого, бо не впевненого в собi, було щось дитяче, що одразу полонило уяву свiтського завсiдника. Для того, хто вже в’яне, одвiчно приваблива свiжiсть! Герствуд ще не зовсiм втратив здатнiсть вiдчувати чари квiтучоi, незiпсованоi юностi. І тепер це вiдчуття спалахнуло в ньому з новою силою. Вiн дивився на ii вродливе личко, з якого нiби випромiнювалась молодiсть. У великих, ясних очах Керрi скептичний розум не мiг вiдшукати жодного слiду лукавства. Трiшечки гоноровостi, якби вiн i мiг це помiтити, навiть не завадили б iй, як щось зворушливе.
«Цiкаво, – думав вiн, iдучи додому в своему екiпажi, – як це Друе пощастило домогтись ii?»
Вiн з першого ж погляду збагнув, що Керрi здатна до куди витонченiших почуттiв, анiж простак Друе.
Екiпаж снував мiж двох рядiв газових лiхтарiв, що зникали вдалинi. Герствуд стиснув пальцi в рукавичках. Перед його очима все ще була освiтлена кiмната i обличчя Керрi. Вiн не переставав думати про ii чарiвнiсть i юну красу.
«Треба буде послати iй букет квiтiв, – подумав вiн. – Друе не розсердиться».
Вiн нi на мить не пробував закрити очi на те, що дiвчина його полонила. Права Друе його анiтрохи не турбували. Тонке павутиння думок вiльно снувалося в його головi, i вiн сподiвався, що воно якось зачепиться i закрiпиться десь. Вiн ще не мiг знати чи передбачити, до чого це призведе.
