скачать книгу бесплатно
Сестра Керрi
Теодор Драйзер
«Сестра Керрi» – перший роман видатного американського письменника Теодора Драйзера, який був виданий у 1900 р. Героiнею роману стала вiсiмнадцятирiчна дiвчина з провiнцiйного мiстечка, яка покинула велику родину i переiхала до Чикаго, щоб спробувати здiйснити «американську мрiю» – здобути достойне мiсце пiд сонцем. Але життя у великому мiстi виявилось зовсiм не таким, як його уявляла собi Керрi. Втративши роботу, вона змушена стати коханкою чоловiка, який пiшов на злочин, – вкрав грошi, – щоб мати змогу бути поряд з нею. Та згодом, ставши популярною комедiйною акторкою, Керрi покинула його, i вiн покiнчив життя самогубством.
Керрi посiла достойне мiсце у суспiльствi, стала заможною, та чи стала вона щасливою?..
Теодор Драйзер
Сестра Керрi
Роздiл I
Магнiт дiе. За примхою стихiй
Керолайн Мiбер сiдала в денний поiзд, що прямував до Чикаго. Все ii майно вмiстилося в невеличку валiзу, а ще вона мала дешевеньку сумку пiд крокодилову шкiру, на додачу – бутерброд у картоннiй коробочцi та жовтий шкiряний гаманець iз квитком, папiрцем з адресою сестри, котра мешкала на Ван-Б’юрен-стрiт, i чотирма доларами. Був серпень 1889 року.
Керолайн, вiсiмнадцятирiчна дiвчина – жвава, але сором’язлива – була сповнена iлюзiй, властивих недосвiдченiй юностi. Певна рiч, був жаль при розставаннi з родиною, але що iй було втрачати? Ряснi сльози котились у неi при прощальному поцiлунковi матерi, ii горло стислося, коли вагони саме простукотiли повз млин, – там татко працював поденно. Лише щемке зiтхання вирвалося з грудей, коли такi звичнi зеленi околицi мiста пропливали за вiкном – прощавай, рiдна домiвко, дiвочi роки – всi цi узи вже розiрвано без вороття…
Хоча – хтозна, адже можна зiйти на найближчiй станцii i знов повернутися додому. Попереду незнайоме велике мiсто, але ж сполучення тут регулярне – поiзди прибувають щодня. Та й Чикаго не так уже й далеко вiд Колумбiя-Сiтi. Хiба кiлька годин iзди, якихось кiлькасот миль, – перешкода? Вона витягла папiрець iз адресою сестри – цiкаво, де це? За вiкном мелькав зелений краевид, а дiвчина поринула у своi швидкоплиннi думки, не помiчаючи нiчого. Що то чекае ii в отому Чикаго?
Ну от, дiвчина полишила батькiвський дiм у вiсiмнадцять, i куди поведе ii доля? Чи потрапить вона в надiйнi руки, i душа ii розвиватиметься, швидко засвоюючи уроки доброчесностi, чи ii затягне стрiмкий вир… Щось середне тут неможливе.
Велике мiсто сповнене усiляких згубних принад, куди небезпечнiших, анiж якийсь спокусник. Тут задiянi такi могутнi сили, що збуджують найтоншi емоцii, ваблять нездоланними спокусами мiськоi культури. Сяйво тисяч вогнiв дiе не менш гiпнотично, нiж палкий блиск закоханих очей. Ота круговерть для недосвiдченоi дiвчини спричиняе приголомшливий вплив, не пiдвладний людинi. Розмаiття звукiв, вирвисько життя у велетенському нагромадженнi людських вуликiв – усе це бентежить, хвилюе. І скiльки звабного може все це нашепотiти в беззахисне дiвоче вухо. А поруч – нiкого, хто б пояснив, порадив, застерiг! Не знаючи того, що криеться за слiпучою завiсою, людина часто потрапляе в тенета, бо ота музика присипляе, ослаблюе або й геть руйнуе, здавалось би, такi мiцнi принципи доброчестя.
Керолайн, себто «сестра Керрi» – так нiжно називали ii вдома, ще була надто нерозвинена, щоб спостерiгати й аналiзувати. Молодостi властивий егоiзм, правда не надмiрний. Сповнена юних мрiй, iз вродженою кмiтливiстю в очах, гарненька своею молодiстю, хоча й малопомiтна, вона, немов нерозквiтла уповнi квiтка, становила отой зразок американки середнього класу в третьому поколiннi, що колись переселились в Новий свiт. Книжки ii геть не цiкавили, – то було надто складно – опановувати мудрiсть за сiмома печатями. Мистецтва кокетування Керрi ще не засвоiла, не навчилася грацiозно вiдхиляти голiвку, руки були незграбнi, а нiжки, хоч i маленькi, ступали важко. Однак iй хотiлось справляти гарне враження, вона гостро вiдчувала життя, але понад усе прагла вирватися iз убогого iснування…
Дiвчина вже поповнила ряди хоробрих завойовникiв, що вирушали на розвiдку, мрiючи пiдкорити таемниче мiсто, плекаючи зухвалi мрii про те вiддалене майбутне, коли це мiсто схилиться до ii нiг.
– Чи не правда, це – один з найчарiвнiших курортiв у всьому штатi Вiсконсин? – промовив хтось у неi над вухом.
– Невже? – вiдгукнулась вона збуджено.
Поiзд саме вiдiйшов вiд станцii. Керрi ще ранiше завважила позад себе якогось мужчину. Його погляд спинився на ii пишному волоссi, вона чула, як вiн нетерпляче роззираеться на своему сидiннi. Невже нею зацiкавились? Дiвоча стриманiсть i почуття доброчесностi диктували: нiякоi фамiльярностi з чужими мужчинами. Але вiн був такий привабливий, а ще ота упевненiсть вiд чималого досвiду i звичних перемог. Тож дiвчина вiдповiла.
Вiн, спершись на спинку ii сидiння, трохи нахилився вперед, продовжуючи чемну розмову:
– Авжеж, для жителiв Чикаго це чудовий курорт. А якi готелi! Ви, мабуть, тут ще не були?
– Я, власне… – трохи знiтилась Керрi. – Я живу в Колумбiя-Сiтi, а тут i справдi ще не була.
– Отже, ви вперше iдете до Чикаго? – спитав вiн.
Дiвчина крадькома розглядала його рум’янi свiжi щоки, свiтлi вуса, щиру усмiшку. А тодi, зненацька обернувшись до нього, глянула йому просто в очi; iнстинкт самозахисту i кокетство безладно борсалися в нiй.
– Звiдки ви взяли? – задерикувато схилила голiвку дiвчина.
– Пробачте, що помилився, – вiдповiв вiн люб’язно.
То був типовий роз’iзний агент промисловоi фiрми, себто iх пiзнiше назвали комiвояжерами. Йому бiльше пасувало слiвце – зальотник. В останнiй чвертi дев’ятнадцятого столiття воно означало молодика, одяг i манери якого були розрахованi на те, щоб полонити отаких наiвних дiвчат. Його коричневий твiдовий картатий пiджак (тодi ще новинка) згодом стане звичною формою дiлових людей. З глибокого викоту жилета визирала смугаста крохмальна сорочка, а з рукавiв пiджака – такi ж манжети, з позолоченими запонками з фальшивими агатами пiд назвою «котяче око». На пальцях – кiлька перснiв, один – з масивною печаткою. Ясна рiч, на жилетi – золотий ланцюжок вiд годинника iз значком таемного масонського ордену Лосiв. Пiджак тiсно облягав груди. Глянсовi жовтi черевики на товстiй пiдошвi та м’який сiрий капелюх доповнювали туалет молодика. На наiвну дiвчину вiн справляв приголомшливе враження – вона з першого ж погляду помiтила в ньому усi цi деталi.
Такий тип людей вартий того, щоб зупинитись на них детальнiше. Ось найхарактернiшi з прийомiв i методiв, якi вони з успiхом застосовували. Чепурне вбрання – перша i неодмiнна ознака такого зальотника, без якоi вiн – нiщо. А ще – добре розвинена постава, очi сповненi гострого потягу до жiнок. Розум, не надто обтяжений мiркуваннями про свiтовi проблеми. Додайте сюди невситиму жадобу всiляких насолод. Загалом – нiчого надто складного. Насамперед – зухвальство, пiдкрiплене сильним потягом i захопленням прекрасною статтю.
Зазвичай, вiн починав своi зальоти з милою фамiльярнiстю, не без пiдлещування, – це майже завжди гарантувало успiх. Якщо жiнка кокетувала, вiн дозволяв собi торкнутись якогось бантика, а помiтивши, що «клюе», вже звертався до неi на iм’я.
Зайшовши до унiверсального магазину, вiн фамiльярно спирався на прилавок i звертався до продавчинi з якимись запитаннями. У товариствi попутникiв – у поiздi, в залi для чекання вiн дiяв iнакше. Ось об’ект, вартий уваги, – i вiн стае дуже чемний, заводить розмову на тему дня, проводжае даму до салон-вагона, допомагае нести валiзу, а якщо пощастить – сiдае поруч, сподiваючись, що трапиться нагода позалицятись. Пiдсунути подушку, книжку, ослiнчик пiд ноги, спустити штору – про все це вiн не забував вчасно подбати. А коли прибували до мiсця призначення, вiн не квапився потурбуватись про ii багаж лише тодi, коли справа була зовсiм безнадiйна.
Коли-небудь якась iз жiнок напише вичерпний трактат про одяг. Яка б не була молода жiнка, вона чудово розбираеться в одязi. Оцiнюючи поглядом чоловiче вбрання, жiнка проводить невловну грань мiж мужчинами, вартими уваги i, навпаки. І досить комусь спуститися нижче цiеi гранi, жiнка на такого й не гляне.
Часом обставини заставляють жiнку згадати про свiй туалет i зiставити його з одягом чоловiка. Власне, так сталося i з Керрi. Вона раптом побачила себе збоку. Ота простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, – така убога. А згадавши, сховала пiд лавку нiжки у зношених черевиках.
– До речi, – продовжував вiн, – я ж багатьох знаю у вашому мiстi! Примiром, Моргенрота – готовий одяг, i Гiбсона – мануфактурний магазин…
– Невже? – перебила вона, – скiльки хвилюючих митей пережила вона перед вiтринами цих магазинiв…
Молодик вiдчув, що нарештi заволодiв ii увагою – уперед! За хвилину вiн уже сiв поруч. О, йому е що розповiсти провiнцiалцi: про торгiвлю одягом, про своi мандри в Чикаго. О, якi там розваги!
– Отже, вам пощастило – там вам дуже сподобаеться. Їдете до родичiв?
– До сестри, – пояснила вона.
– Неодмiнно побувайте в Лiнкольн-парку, – жваво торохтiв вiн. – А на бульварi Мiчиган зараз споруджуються такi величезнi будинки! Це просто другий Нью-Йорк, чудове мiсто! А театри, юрби народу! Переконаний – вам там сподобаеться!
Дiвчина намагалась уявити все те, про що супутник розповiдав, i якийсь невиразний бiль охопив ii. Власна провiнцiйнiсть супроти всього цього блиску… Керрi пам’ятала, що iде в Чикаго передовсiм не для розваг. Але ii юну уяву полонили перспективи, якi розгорталися перед нею. Може, щось перепаде i iй? Приемно було вiдчувати увагу цього чемного молодика. Вона посмiхнулась, коли вiн згадав вiдому актрису i додав, що Керрi на неi схожа. Куди iй до неi? Але таке порiвняння все ж лестило.
– А ви затримаетесь в Чикаго хоч трохи? – спитав вiн, невимушено усмiхаючись.
– Хтозна… – Керрi раптом пригадала, що iй треба буде спочатку шукати роботу, i невiдомо як усе обернеться…
– Але все-таки – може кiлька тижнiв ви тут пробудете? – спробував просунутись до мети, заглядаючи iй у вiчi…
Як передати те, що мiж ними в цей час вiдбувалося? Їi юна невловима принаднiсть вабила його, хоч дiвчина не була красунею. Вона цiкавила його з тiеi единоi точки зору, яка тiшить жiнок i водночас лякае. Дiвчина трималась невимушено, бо ще не навчилася всiх отих лукавих хитрощiв, за якими жiнки приховують своi справжнi почуття. Інодi ii поведiнка могла здатися навiть дещо зухвалою. Якби в неi був хтось, хто дружньо застерiг ii, що не слiд так вiдкрито дивитись незнайомцю у вiчi…
– А чому ви питаете про це? – поцiкавилась вона.
– Бо я сам пробуду там кiлька тижнiв. Я маю ретельно ознайомитися з товарами нашоi фiрми i одержати новi зразки. А тимчасом я мiг би показати вам мiсто…
– Але я… Бачите, я ще не знаю, чи зможу. Я житиму у сестри, i…
– Ну, якщо сестра буде заперечувати, ми могли б придумати щось iнше, – вiн вийняв олiвець i маленький записник, наче про все вже було домовлене. – Тож яка ваша адреса?
Вона витягла гаманець, де лежав папiрець з адресою.
Молодик дiстав iз задньоi кишенi штанiв чималий гаманець iз паперами, залiзничними квитками, а також пачкою зелених банкнот. Гаманець справив на Керрi неабияке враження. Нi в кого з ii знайомих не було такого… Та й узагалi: де б вона натрапила на таку дiлову i свiтську людину? Отой гаманець, новенькi жовтi черевики, елегантний костюм, а особливо манери – все це створювало в ii уявi манливу картину заможностi, i цей чоловiк був звiдти… Отож всi його вчинки здавались природними.
На додачу вiн вийняв гарненьку вiзитну картку, там було надруковано: «Бартлет, Карiо i К°», а злiва – «Чарльз Г. Друе».
– Це мое iм’я – тицьнув вiн у картку, вказуючи на прiзвище внизу. – Себто «Друе», мiй батько – француз.
Вона крутила картку в руках.
– А це – будинок нашоi фiрми, – вiн вийняв з кишенi пiджака пачку листiв i вказав на малюнок на конвертi. – І додав гордо: на розi Стейт- i Лейк-стрiт.
Це щось та значить, працювати в такому закладi! І вiн дав iй це зрозумiти.
– Тож яка ваша адреса? – вiн приготувався записувати.
Вона промовила повiльно:
– Керолайн Мiбер… Захiдна сторона, Ван-Б’юрен-стрiт, номер триста п’ятдесят четвертий, квартира С. К. Гансона.
Вiн записав адресу i вийняв гаманця, щоб сховати записник.
– Може, я навiдаюся до вас, скажiмо, у понедiлок увечерi? Ви будете вдома? – усмiхнувся вiн.
– Гадаю, так… – вiдповiла Керрi.
Кажуть, що слова часом – лише блiдi тiнi того неосяжного океану думок, якi ми прагнемо передати. Власне, – то лиш малесенький ланцюжок звукiв, що за ним – море невимовлених почувань i прагнень. Цi двое нанизували коротенькi речення, робили якiсь порухи, але ще не усвiдомлювали насправдi своiх справжнiх почуттiв… Нi вiн, нi вона не були певнi, чи вiрно вiдгадують думки одне одного. Вiн не певен був, чи мав успiх. А вона ще не усвiдомила, що безпорадно пливе за течiею, аж поки вiн не записав ii адресу. Тiльки тодi дiвчина збагнула, що в чомусь вже поступилася йому, а вiн – начебто здобув маленьку перемогу. Обое вiдчули: iх щось уже еднае. Тепер вiн упевнено скеровував розмову, а вона трохи розслабилась.
Поiзд наближався до Чикаго. Зустрiчнi поiзди раз у раз проносилися мимо. Обабiч колiй та безмежних просторiв вiдкритоi рiвнини до великого мiста тяглися ряди телеграфних стовпiв. Вдалинi уже маячило передмiстя своiми високими фабричними димарями.
На очi натрапляли дерев’янi двоповерховi будинки, що самотньо стояли серед поля – без огорожi, без дерев, – наче сторожовi пости величезноi армii будiвель.
Для дитячоi уяви, або для того, хто подорожуе вперше, наближення до великого мiста – це щось дивовижне. Та ще й таемничоi вечiрньоi пори у сутiнках, коли все навколо перетiкае, мiняе барви. О, це наближення ночi! Як багато чекае вiд неi стомлена людина! А скiльки одвiчних iлюзiй, скiльки надiй пов’язано iз нею! Душа трудiвника лелiе думку: «От-от i я скоро опинюсь на свободi. Приеднаюсь до загальних веселощiв. Отi вогнi, освiтленi вулицi, зали з накритими столами – усе це i для мене. А ще й тi зборища, розваги, пiснi – усе це менi даруе нiч!» І хоч нiхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплюе всiх, носиться в повiтрi. Навiть найпохмурiшi вiдчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадае важкий тягар працi.
Керрi задивилась у вiкно. Усi вiдчуття одразу опанували ii, а супутник, перейнявшись ii цiкавiстю, почав показувати iй картини мiста.
– Оце – Пiвнiчно-Захiдний район. А оце рiка, вона теж зветься Чикаго. – Вiн показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрiвникiв з далеких краiв, впершись носами в чорнi палi набережноi.
Та ось вiйнуло димом, заскреготало, рейки простукотiли – i все щезло.
– Чикаго розростаеться, – продовжував вiн. – Чудове мiсто! Там узагалi стiльки всього цiкавого!
Дiвчина слухала, але не чула. Серце стислося тривожно. Керрi раптом усвiдомила: це ж вона зовсiм одна, далеко вiд рiдноi домiвки. А довкола – неозоре житейське море. Почувала тiльки, що iй перехоплюе подих i серце калатае так швидко, аж памороки забивае. Вона намагалася стишити себе: ну що такого, Колумбiя-Сiтi зовсiм недалеко.
– Чикаго! Чикаго! – то провiдник попереджав пасажирiв, з гуркотом прочиняючи дверi.
Поiзд спинився на залюдненому вокзалi, сповненому гамору, життевого вировиська. Керрi пiдсунула свiй убогий чемоданчик i мiцно стиснула в руцi гаманець.
Молодик пiдвiвся, звичним рухом поправив штани i взявся за ручку новенькоi жовтоi валiзи.
– Вас, мабуть, зустрiчають? – сказав вiн. – Дозвольте ваш чемодан…
– О, нi! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товариствi незнайомця.
– Гаразд! – охоче погодився вiн. – Але про всяк випадок я буду поблизу, i якщо раптом вас не зустрiнуть, я одвезу вас за адресою. Гаразд?
– Ви дуже люб’язнi, – усмiхнулась Керрi. Адже така увага заслуговуе на вдячнiсть.
– Чикаго! – гучно нагадав провiдник.
Поiзд повiльно заповзав у сутiнки пасажирського вокзалу. Обабiч стояли iншi поiзди i скрiзь сяяли вогнi. Пасажири квапливо схопилися з мiсць i стовпилися бiля дверей.
– Ну, от ми й приiхали, – Друе простував на вихiд. – На все добре, до понедiлка, не забули?
– На все добре… – вiдповiла вона, потискуючи простягнуту руку.
– Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрiнете сестру.
Вона, усмiхнулась i кивнула.
У юрмиську пасажирiв вони вийшли в вагона. Друе удавав, нiби зовсiм не знайомий з нею. На перонi до дiвчини кинулась непоказна жiнка з виснаженим обличчям.
– Це ти, люба Керрi! – вона привiталася, щиро обiймаючи сестру.
Керрi одразу вiдчула, що iй бракуе теплоi уваги, яка допiру ii оточувала. Серед метушнi, галасу й нових вражень на неi вiйнуло холодним дотиком дiйсностi. Кудись подiлись свiтлi й радiснi видiння, увесь свiт розваг. Вiд сестри повiяло чимось похмурим i важким. То було трудiвниче життя.
– Ну як же там нашi? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?
Керрi розказувала, а очi дивились в iнший бiк. У кiнцi перону, бiля виходу до зали очiкування стояв Друе, озираючись навсiбiч. Зауваживши, що з нею сестра, вiн посмiхнувся iй ледве помiтно. Тiльки Керрi завважила цю посмiшку. Вiн пiшов, а вона вiдчула, нiби щось втратила. Ось вiн уже зовсiм зник, iй стало якось прикро. Хоч тут i сестра, але дiвчина почувала себе дуже самотньою, одним одна серед бурхливого, байдужого людського моря.
Роздiл II
Чим загрожують злиднi. Гранiт i бронза
Сестра жила в Захiдному районi, на Ван-Б’юрен-стрiт. Тут мешкали сiм’i робiтникiв i службовцiв, що ранiше прибули i продовжували прибувати безперервним потоком – за рiк десь п’ятдесят тисяч чоловiк. Вiкна квартири на третьому поверсi виходили на вулицю, осяяну вогнями вiтрин бакалiйно-гастрономiчних магазинiв. На вулицях гралися дiти. Керрi замилувалася дзеленчанням дзвiночкiв конки, що наближалася i згодом вiддалялась. Сестра Мiннi завела ii у вiтальню. Керрi задивилась крiзь вiкно на освiтлену вулицю, з цiкавiстю прислухаючись до рiзноманiття звукiв, до руху, до приглушеного гамору величезного мiста, людського вировиська на багато миль навкруги.
Пiсля перших вражень, сестра попрохала доглянути дитину, а сама заходилася готувати вечерю. Їi чоловiк, мiстер Гансон, обмежився двома-трьома запитаннями i тут же заглибився в читання вечiрньоi газети. То був небалакучий чоловiк, син шведа, хоч народився вже в Америцi. Гансон працював на бойнi прибиральником вагонiв-холодильникiв. Йому було цiлком байдуже, що приiхала сестра його дружини. Вона не справила на нього анiякого враження. Єдине, що вiн висловив, це мiркування щодо роботи в Чикаго.
– Мiсто велике, десь та й улаштуетесь за кiлька днiв. Всi знаходять роботу.
За попередньою угодою було вирiшено, що вона, знайшовши роботу, платитиме за харчi. Гансон, статечний, ощадливий чоловiк вже сплатив кiлька щомiсячних внескiв за дiлянку землi на околицi Захiдного району. Вiн мрiяв збудувати власний дiм.
Поки готувалася вечеря, Керрi встигла оглянути все помешкання. Дiвчина була досить спостережлива, та й не позбавлена жiночоi iнтуiцii.
Видно було, що тут живуть злиденно й убого. Шпалери на стiнах обшарпанi. На пiдлозi – солом’янi мати, а у вiтальнi тоненький клаптиковий килим. Меблi грубi, збитi нашвидку, з тих, що продаються в кредит, i це одразу впадало у вiчi.
Вона зайшла до Мiннi на кухню i сiла поруч, тримаючи дитину, але та комизилась. Керрi стала походжати туди й сюди, щось наспiвуючи. З-за дверей виглянув невдоволений Гансон. Вiн пiдiйшов i забрав дитину. Видно було, що вiн терплячий i нiжно любить свого нащадка.
– Ну-ну, годi тобi – примовляв вiн, походжаючи. У його вимовi виразно вчувався шведський акцент.
– Сестричко, ти, мабуть, хочеш спершу подивитися мiсто? – заговорила Мiннi, коли вони сидiли за вечерею. – У недiлю ми поiдемо з тобою до Лiнкольн-парку.
Керрi помiтила, що Гансон нiчого не зауважив, нiби його це не стосувалось.
– Може, я завтра вже почну щось пiдшукувати… – замислилась Керрi. – Попереду п’ятниця й субота, там побачимо… Де у вас дiлова частина мiста?
Мiннi почала пояснювати, але Гансон втрутився i став розтлумачувати.
– Он туди, – вiн показав рукою на схiд…
