скачать книгу бесплатно
Наш вiзник обернувся на козлах:
– З прiнстаунськоi в’язницi втiк арештант, сер. Ось уже третiй день, як його шукають. Виставили чатових на всiх дорогах, на всiх станцiях, та наразi все марно. Тутешнiй народ дуже цим невдоволений, сер.
– Чому? Адже того, хто наведе на слiд, чекають п’ять фунтiв.
– Та воно нiби так, сер, та тiльки на п’ять фунтiв надii мало, а ось що вiн горло тобi перерiже, це швидше. Така людина нi перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрiбний злодюжка.
– Хто ж вiн?
– Селден, котрий скоiв убивство у Ноттiнг-гiллi.
Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацiкавившись жорстокiстю, з якою було скоено вбивство, i печаттю безцiльного звiрства, що позначала всi дii цього нелюда. Злочин був настiльки жахливий, що у суддiв зародився сумнiв у ясностi розуму Селдена, i тому смертну кару йому замiнили в’язницею.
Шарабан пiднявся на узгiр’я i перед нами розкинулися величезнi простори торф’яних болiт iз дольменами[8 - Дольмени – гробницi кам’яного вiку.] з уламкiв скель i кам’яними стовпами, що виднiлися на них подекуди. Холодний вiтер, що налетiв звiдти, пронизав нас до кiсток. Десь там, на сумнiй гладi цих болiт, диявол у людськiй подобi, наче дикий звiр, вiдлежувався в норi, плекаючи в серцi ненависть до людей, котрi вигнали його зi свого суспiльства. Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таiлося в голiй пустелi, що стелилася перед нами, в уривчастому вiтрi й темнiючому небi. Навiть Баскервiль замовк i щiльнiше пiдiткнув на собi плаща.
Родючi мiсця залишилися позаду i нижче вiд нас. Ми озирнулися – променi сонця, що заходить, перетворювали стрiмкi струмочки в золотi стрiчечки, палали на пiднятiй плугом землi й густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинае червонувато-оливковi перевали з величезними валунами, ставала все запущенiшою та суворiшою. Час вiд часу перед нами виростали обнесенi кам’яними огорожами котеджi, скупi обриси яких не були прикрашенi навiть плющем. А потiм перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немiчними дубами та соснами, покрученими та погнутими вiтрами, бурхливими тут споконвiкiв. Над деревами пiдiймалися двi високi вузькi башточки. Наш вiзник показав на них батогом.
– Баскервiль-хол, – пiдказав вiн.
Господар маетку пiднявся у вiзку на повний зрiст – щоки у нього розпашiлися, в очах спалахнув вогонь. Через кiлька хвилин ми пiд’iхали до вiзерункових чавунних ворiт iз двома вкритими мохом колонами, якi увiнчувалися головами вепрiв – гербом Баскервiлiв. Кам’яний будиночок воротаря був старий, iз оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закiнчена будова – перший плiд, народжений пiвденноафриканським золотом сера Чарльза.
За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; iхнi гiлки замикалися похмурим склепiнням у нас над головою. Стукiт колiс знову потонув у шереху листя. Баскервiль сiпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеi, наприкiнцi якоi виднiлися примарнi обриси будинку.
– Це сталося тут? – тихо спитав вiн.
– Нi, нi, в тисовiй алеi, вона з iншого боку.
Молодий спадкоемець кинув навколо себе похмурий погляд.
– Мене анiтрохи не дивуе, що, живучи тут, дядько весь час чекав якоiсь бiди, – сказав вiн. – Тут кого завгодно дрижаки вхоплять. Чекайте, не мине й пiвроку, як я проведу сюди електрику, i ви не впiзнаете цi мiсця! Бiля входу свiтитимуться лiхтарi Едiсона та Свана[9 - Едiсон Томас (1847–1931) – знаменитий американський винахiдник. В основному вiдомий удосконаленням електричноi лампочки розжарювання та винаходом фонографа. Сван – один iз винахiдникiв електричноi лампочки.] по тисячi свiчок кожен.
За алеею вiдкривався широкий газон, й обiгнувши його, ми пiд’iхали до будинку. У сутiнках я мiг розгледiти лише масивний фасад i терасу. Все було суцiльно повите плющем, що залишав вiдкритими тiльки вiконнi амбразури й овали гербiв. Двi старовиннi зубчастi вежi з бiйницями здiймалися над цiею частиною будiвлi. Праворуч i лiворуч до них долучалися два крила з чорного гранiту, пiзнiшоi прибудови. Крiзь вiкна з безлiччю плетiнь на газон лилося неяскраве свiтло, над крутим гострим дахом iз високими трубами здiймався стовп темного диму.
– Ласкаво просимо, сер Генрi! Ласкаво просимо в Баскервiль-хол!
Високий чоловiк виступив iз тiнi, що падала вiд тераси, i вiдчинив дверцята шарабана. В освiтлених дверях холу з’явився силует жiнки. Вона також пiдiйшла до нас i допомогла чоловiковi зняти нашi валiзи.
– Сер Генрi, ви не будете заперечувати, якщо я поiду одразу ж додому? – попросив доктор Мортiмер. – Мене чекае дружина.
– Сидiть, пообiдайте з нами!
– Нi, чесно, не можу. Справ, iмовiрно, також багато накопичилося. Я б iз задоволенням сам показав вам будинок, але Беррiмор зробить це краще за мене – вiн чудовий гiд. Усього доброго! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень чи вночi, не соромтеся посилати за мною.
Стукiт колiс поступово завмер у глибинi алеi, а важкi дверi зачинилися за нами.
Хол, в якому ми опинилися, був дуже гарний – просторий, високий, iз масивними кроквами з потемнiлого вiд часу дуба. У старовинному камiнi з чавунною решiткою для дров потрiскували i шипiли полiна. Змерзнувши пiсля довгоi iзди, ми з сером Генрi простягнули руки до вогню. Потiм стали розглядати дубову обшивку холу, високе вузьке вiкно з кольоровими шибами, оленячi голови та герби на стiнах, що нечiтко виднiлися в тьмяному свiтлi лампи.
– Я саме так i уявляв собi все це, – сказав господар, – адже моi предки жили в цiй оселi впродовж п’яти столiть! Як згадаеш про це, мимоволi налаштуешся на урочистий лад.
Його смагляве обличчя пашiло дитячим захопленням. Вiн стояв у колi свiтла, що падало вiд люстри, а довгi тiнi лягали по стiнах i чорним саваном збиралися над ним.
Беррiмор рознiс нашi валiзи по кiмнатах i, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як i пасувало добре вишколеному слузi. Зовнiшнiсть у нього була незвичайна – високий, статечний, iз густою чорною бородою, що вiдтiняла блiде добропорядне обличчя.
– Накажете подавати обiд, сер?
– Вiн готовий?
– Через кiлька хвилин, сер. Гаряча вода у вас у кiмнатах. Ми з дружиною будемо щасливi, сер Генрi, залишитися тут на перших порах, але ж за нових порядкiв вам буде потрiбен великий штат.
– За яких таких нових порядкiв?
– Хочу сказати, що сер Чарльз вiв усамiтнений спосiб життя i ми вдвох цiлком могли обслужити його, а ви, сер, iмовiрно, будете жити на широку ногу, i вам доведеться облаштовувати все по-новому.
– То ви з дружиною хочете звiльнитися?
– Якщо тiльки це не заподiе вам якихось незручностей, сер.
– Але ж вашi предки впродовж кiлькох поколiнь жили в Баскервiль-холi. Менi б дуже не хотiлося з перших же своiх крокiв так нищити старi сiмейнi традицii.
Я помiтив слiди хвилювання на блiдому обличчi дворецького.
– Нам iз дружиною це також буде не легко, сер. Але, правду кажучи, ми дуже прив’язалися до сера Чарльза i досi нiяк не оговтаемося пiсля його смертi. Нам важко тут залишатися. Ми вже не можемо почуватися в Баскервiль-холi, як ранiше.
– Що ж ви будете робити?
– Сподiваюся, сер, що нам вдасться налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обiйшов нас своею щедрiстю… А тепер дозвольте показати вам вашi кiмнати.
Горiшня частина старовинного холу була обведена галереею з перилами, на яку вели сходи в два прогони. Звiдти вздовж всiеi будiвлi тягнулися два довгих коридори, куди виходили всi спальнi. Моя була в одному крилi зi спальнею Баскервiля, майже дверi в дверi. Цi кiмнати виявилися сучаснiшими, нiж центральна частина оселi, а свiтлi шпалери та безлiч запалених свiчок одразу ж пом’якшили важке враження, яке склалося у мене пiсля приiзду в Баскервiль-хол.
Однак iдальня в нижньому поверсi вразила нас своiм похмурим виглядом. Це була довга кiмната з помостом для господарського столу, вiдокремленим однiею сходинкою вiд тiеi ii частини, де належало сидiти особам нижчого стану. У дальньому кiнцi мiстилися хори для менестрелiв. Високо у нас над головою чорнiли величезнi балки, за якими виднiлася закiптюжена стеля. Не виключено, що палаючi факели, строкатiсть i буйнi веселощi стародавнiх бенкетiв пом’якшували похмурiсть цiеi кiмнати, але не зараз, коли в нiй пiд единою лампою з абажуром сидiли два джентльмени, одягненi в усе чорне, iхнi голоси звучали приглушено, i настрiй у них був зовсiм не пiднесений. Довга низка пращурiв у найрозмаiтiших костюмах – починаючи з вельможi епохи королеви Єлизавети та закiнчуючи жевжиком часiв Регентства – дивилися на нас зi стiн, пригнiчуючи своею мовчанкою. Розмова за столом якось не клеiлася, й я вiдчув полегшення, коли, закiнчивши обiд, ми перейшли курити в бiльярдну – кiмнату цiлком сучасну.
– Що й казати, обстановка не з веселих, – сказав сер Генрi. – З цим усiм, звiсно, можна змиритися, але зараз я почуваюся не в своiй тарiлцi. Не дивно, що мiй дядечко нервував, живучи сам-один у такому обiйстi. Ну що ж, мабуть, розiйдiмося. Може, вранцi нам здасться тут уже не так химерно.
Перш нiж лягти спати, я вiдкрив штору та подивився у вiкно. Воно виходило на газон перед вхiдними дверима. За газоном, гойдаючись на вiтрi, стогнали високi дерева. У просвiтi мiж хмарами, що швидко втiкали, проглянув мiсяць. В його холодному сяйвi за деревами виднiлася нерiвна гряда скель i довга лiнiя похмурих болiт. Я засунув фiранку, переконавшись, що останне мое враження вiд Баскервiль-холу нiтрохи не рiзниться вiд першого.
Але воно виявилося не останнiм. Незважаючи на втому, я таки не мiг заснути i, перевертаючись iз боку на бiк, марно кликав до себе сон. Десь далеко годинник вiдбивав кожнi п’ятнадцять хвилин, i бiльше нiчого не порушувало мертвоi тишi, що панувала в будинку. І раптом у глуху пiвнiч мого слуху торкнувся абсолютно виразний звук, в природi якого сумнiватися не доводилося. Це були ридання, приглушенi, судомнi схлипування жiнки, чие серце розривалося вiд горя. Я звiвся на лiжку i став напружено дослухатися. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я прочекав iз пiвгодини, насторожившись усiм своiм еством, але не почув бiльше нiчого, крiм удару годинника та шереху плюща, що увивав стiни.
Роздiл VII
Степлтон iз Меррiпiт-гаузу
Свiжа принаднiсть ранку стерла з нашоi пам’ятi гнiтюче враження, яке залишилося у нас обох пiсля першого знайомства з Баскервiль-холом. Коли ми iз сером Генрi сiли снiдати, яскраве сонячне свiтло вже лилося у вузькi вiкна з кольоровими гербами на шибах, розкидаючи по пiдлозi своi строкатi вiдблиски. Темна дубова обшивка вiдливала бронзою в золотих променях, i тепер нам важко було уявити, що всього лише напередоднi ввечерi ця кiмната навiювала на нас такий смуток.
– Будинок тут нi при чому, ми, ймовiрно, самi в усьому виннi, – сказав баронет. – Втомилися з дороги, змерзли, ось нам i здалося все таким похмурим. А за нiч вiдпочили, почуваемося чудово, i навколо також усе звеселилося.
– Однак не можна приписувати все винятково нашому настрою, – вiдповiв я. – Скажiть менi, наприклад, невже ви не чули серед ночi чийсь плач, схоже, жiночий?
– А знаете, менi також здалося щось подiбне, коли дрiмав. Я довго прислухався i потiм вирiшив, що це менi наснилося.
– Нi, я дуже ясно все чув i впевнений, що плакала жiнка.
– Треба зараз же побалакати з Беррiмором.
Вiн викликав дворецького дзвiнком i звернувся до нього за поясненнями. Менi здалося, що блiде обличчя слуги зблiдло ще бiльше, коли вiн почув запитання господаря.
– У будинку живе лише двi жiнки, сер Генрi, – вiдповiв Беррiмор. – Одна з них посудниця, котра спить в iншому крилi, а друга – моя дружина, але запевняю, що вона не плакала.
Й усе ж вiн сказав нам неправду, бо пiсля снiданку менi довелося зiткнутися з панi Беррiмор у коридорi, на яскравому свiтлi. Я побачив високу жiнку з крупними рисами обличчя i зi строго стиснутими губами, котра трималася дуже невимушено. Але очi – червонi, з припухлими вiками – видали ii. Отже, вона таки плакала вночi, а якщо так, то чоловiк не мiг не знати про це. Й усе ж вiн вiдважився навiть на те, що його можуть викрити в брехнi. Навiщо? І чому вона так гiрко плакала?
Чимось таемничим i похмурим вiяло вiд цього блiдого солiдного чоловiка з чорною бородою. Вiн перший виявив тiло сера Чарльза, й обставини смертi старого Баскервiля були вiдомi нам тiльки з його слiв. Невже ж саме Беррiмора ми бачили в кебi на Рiджент-стрит? У будь-якому разi борода була така сама. Вiзник повiдомляв про чоловiка середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як же менi встановити iстину? Перш за все треба, звiсно, побачити начальника поштовоi контори в Грiмпенi та дiзнатися у нього, чи була наша телеграма передана Беррiмору власноруч. І в тому, i в iншому випадку в мене принаймнi буде що повiдомити Шерлоку Голмсу.
Сер Генрi зайнявся пiсля снiданку переглядом дiлових паперiв, i я цiлком мiг розпоряджатися своiм часом. Пройшовши чотири милi по хорошiй дорозi вздовж болiт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому менi насамперед кинулися в очi двi солiднiших, нiж iншi, споруди – готель i будинок доктора Мортiмера. Начальник поштового вiддiлення, котрий виявився також i тутешнiм крамарем, запам’ятав нашу телеграму.
– Певна рiч, сер, – сказав вiн, – я доставив ii пану Беррiмору, як i було вказано.
– А хто ii вiдносив?
– Мiй синочок. Джеймсе, адже ти доставив телеграму в Баскервiль-хол, пану Беррiмору?
– Так, татку.
– І вручив йому особисто? – уточнив я.
– Нi, пан Беррiмор був десь на горищi, й я вiддав телеграму його дружинi, а вона обiцяла негайно ж передати йому.
– А самого пана Беррiмора ти бачив?
– Нi, сер, я ж кажу, що вiн був на горищi.
– Звiдки ж ти знаеш, де вiн був, якщо сам його не бачив?
– Ну, дружина ж мала б знати, де вiн, – роздратовано сказав поштар. – Адже телеграма доправлена? А якщо сталася якась помилка, нехай пан Беррiмор сам поскаржиться.
Продовжувати допит було б безглуздо, але менi стало ясно, що хитрий прийом Голмса нi до чого не призвiв i ми так i не дiзнаемося, iздив Беррiмор у Лондон чи нi. Припустiмо, що iздив. Припустiмо, що вiн – останнiй, хто бачив сера Чарльза в живих, перший вистежив його спадкоемця, як тiльки той приiхав до Англii. Що з цього випливае? Дiе Беррiмор за чиеюсь намовою, чи в нього е своi власнi пiдступнi плани? Який йому сенс переслiдувати Баскервiлiв? Я згадав дивне застереження, складене з газетних вирiзок. Невже це справа рук Беррiмора? А може, його надiслав хтось iнший, хто намагаеться нашкодити йому? Єдине задовiльне пояснення дав всьому цьому сер Генрi, сказавши, що якщо Баскервiлiв вдасться вiдлякати вiд родового маетку, то подружжя Беррiморiв забезпечить собi безтурботне iснування до кiнця днiв своiх. Але хiба це якоюсь мiрою виправдовуе ту глибоку та тонку iнтригу, яка невидимим мереживом обплiтае молодого баронета? Голмс сам визнав, що серед усiх його сенсацiйних розслiдувань ця справа найзаплутанiша та найскладнiша.
Повертаючись безлюдною похмуроi дорогою, я молив Бога, щоб мiй приятель вивiльнився якнайшвидше i, приiхавши сюди, зняв iз мене таку важку вiдповiдальнiсть.
Моi роздуми були раптово обiрванi звуком швидких крокiв позаду. Чийсь голос гукнув мене на iм’я. Я озирнувся, сподiваючись побачити доктора Мортiмера, але, на мiй подив, за мною поспiшав якийсь невисокий худорлявий блондин рокiв тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пiсною фiзiею i вузьким довгим пiдборiддям. На ньому був сiрий костюм i солом’яний капелюх. Через плече в нього висiла бляшана ботанiчна скринька, а в руках вiн тримав зелений сачок на метеликiв.
– Даруйте менi мою смiливiсть, докторе Ватсон, – ще не вiддихавшись як слiд, озвався незнайомець. – Ми тут люди простi i не чекаемо офiцiйних репрезентацiй. Ви, можливо, чули про мене вiд нашого спiльного приятеля, Мортiмера. Я Степлтон iз Меррiпiт-гаузу.
– Вас неважко впiзнати по скриньцi та сачку, – вклонився я, адже знав, що пан Степлтон – натуралiст. – Але як ви здогадалися, хто я?
– Я сидiв у Мортiмера, i вiн показав менi вас iз вiкна своеi приймальнi, коли ви проходили повз. Нам iз вами по дорозi, й я вирiшив наздогнати вас i назватися. Сподiваюся, сер Генрi не надто втомився пiсля довгоi мандрiвки?
– Нi, вiн добре почуваеться, дякую вам.
– Ми всi боялися, що пiсля сумноi смертi сера Чарльза новий баронет не захоче жити тут. Важко вимагати вiд заможного чоловiка, щоб вiн заживо поховав себе в такiй глушинi, бо ви ж розумiете, як багато буде означати його присутнiсть для всiеi нашоi округи. Сподiваюся, що ця iсторiя не вселила серу Генрi якогось забобонного страху?
– Нi, не думаю.
– Ви, природно, знаете легенду про жахливого собаку, який нiбито переслiдуе рiд Баскервiлiв.
– Авжеж.
– До чого ж тутешнi фермери i забобоннi! Просто вражае! Адже вони мало не всi готовi заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон промовляв iз усмiшкою, але я прочитав в його очах, що вiн ставиться до своiх слiв набагато серйознiше. – Легенда повнiстю оволодiла уявою сера Чарльза, вона й привела його до трагiчного кiнця.
– Яким чином?
– Коли у людини так сильно натягнутi нерви, поява будь-якого собаки може згубно позначитися на його хворому серцi. Менi здаеться, що того вечора сер Чарльз справдi побачив щось подiбне в тисовiй алеi. Я дуже любив старого i, знаючи про його хвороби, так i чекав якоiсь напастi.
– Звiдки ви знали, що у нього хворе серце?
– Вiд мого товариша, Мортiмера.
– Отже, ви гадаете, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака i вiн помер зi страху?
– Може, ви володiете якоюсь iншою iнформацiею?
– Нi, я ще не встиг зробити якiсь висновки.
– А пан Шерлок Голмс?
На секунду в мене перехопило подих вiд цих слiв, але спокiйне обличчя та твердий погляд мого спiврозмовника свiдчили про те, що вiн i не думав застати мене зненацька своiм запитанням.
– Докторе Ватсон, навiщо нам прикидатися, нiби ми не знаемо вас? – сказав вiн. – Чутки про знаменитого сищика проникли i в нашi краi, а хiба ви можете прославляти його, самi залишаючись у тiнi? Мортiмер не став заперечувати, що ви й е той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, отже, пан Шерлок Голмс зацiкавився цiею справою, i менi, певна рiч, цiкаво знати його точку зору.
– На жаль, я не можу вiдповiсти на ваше запитання.
– Тодi дозвольте спитати, чи не вшануе вiн нас своiми вiдвiдинами?
– Зараз вiн не може поiхати з Лондона. У нього е й iншi справи.
– Як шкода! Вiн мiг би пролити свiтло на те, що ховаеться в темрявi для всiх нас. Але ви також провадите розслiдування, докторе Ватсон, й якщо я в змозi хоч чимось посприяти вам, звертайтеся, прошу. Менi було б достатньо одного натяку, кого ви пiдозрюете, як маете намiр узятися до справи, i, можливо, я вже зараз допомiг би вам порадою або вказiвкою.
– Запевняю вас, я просто приiхав погостювати у свого приятеля, сера Генрi, i жодноi допомоги менi не треба.
– Чудово! – вигукнув Степлтон. – Ви робите абсолютно правильно: обережнiсть передусiм! Я цiлком заслужив на таку вiдповiдь за свою нав’язливiсть i обiцяю вам бiльше не торкатися цього питання.
Ми пiдiйшли до того мiсця, де праворуч вiд дороги починалася заросла стежка, що вузькою стрiчкою в’еться серед болiт. Лiвiше стояв крутий, усiяний валунами пагорб, на якому в стародавнi часи велися розробки гранiту. Обернений до нас бiк цього пагорба був не що iнше, як стрiмкий укiс, густо зарослий папороттю й ожиною. Вдалинi, на горизонтi, здiймалися сiрi хмари диму.
– Цiею стежкою звiдси не так уже й далеко до Меррiпiт-гаузу, – повiдомив Степлтон. – Не пошкодуйте години часу, i я буду мати задоволення вiдрекомендувати вас своiй сестрi.
Першоi митi я подумав, що менi слiд бути бiля сера Генрi, але потiм згадав рахунки i папери, що купою лежали у нього на столi. Вже тут я нiчим не мiг йому зарадити. А Шерлок просив мене познайомитися з людьми, котрi живуть по сусiдству з Баскервiль-холом. Тому я пристав на запрошення Степлтона, i ми звернули праворуч.
– Чудовi тут мiсцини! – сказав вiн, споглядаючи на хвилясту лiнiю зелених пагорбiв, над якими морськими валами пiдiймалися фантастичнi обриси гранiтноi гряди. – Цi болота нiколи вам не надокучать. А скiльки таемниць вони зберiгають – безкраi, пустельнi, загадковi!
– Ви добре iх знаете?
