скачать книгу бесплатно
Голмс завернув в одну з розсильних контор цiеi дiльницi, начальник якоi зустрiв його з розпростертими обiймами.
– Ага, Вiлсоне, бачу, ви не забули, як менi пощастило допомогти вам у тiй маленькiй справi!
– Що ви, сер, хiба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своiм чесним iменем, а може, i життям.
– Ви перебiльшуете, друже мiй. До речi, Вiлсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на iм’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмiтливiсть пiд час розслiдування вашоi справи.
– Так, сер, вiн i зараз у мене працюе.
– Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язнi розмiняти менi ось цi п’ять фунтiв.
На заклик начальника з’явився чотирнадцятирiчний пiдлiток iз жвавим розумним обличчям. Вiн став перед нами, iз захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.
– Дайте менi «Путiвник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелiв бiля Черiнг-кросу. Бачиш?
– Так, сер.
– Ти обiйдеш iх усi по черзi.
– Слухаюсь, сер.
– І для початку будеш давати швейцарам по шилiнгу. Ось тобi двадцять три шилiнги.
– Слухаюсь, сер.
– Ти скажеш, що тобi потрiбно подивитися смiття, викинуте вчора з кошикiв. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, i тобi наказали ii розшукати. Тямиш?
– Так, сер.
– Але насправдi ти будеш шукати сторiнку газети «Таймс», порiзану в кiлькох мiсцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторiнка потрiбна ось ця. Ти зможеш вiдрiзнити ii вiд iнших?
– Звiсно, сер.
– Швейцари будуть, певна рiч, вiдсилати тебе до коридорних, ти й iм даси по шилiнгу. Ось тобi ще двадцять три шилiнги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, iмовiрно, виявиться, що смiття з кошикiв викинули або спалили. Але в трьох iнших готелях тобi покажуть купу паперiв, серед яких ти i шукатимеш цю сторiнку. Шансiв на успiх дуже мало. Про всяк випадок даю тобi ще десять шилiнгiв. До вечора телеграфуй менi, на Бейкер-стрит, як у тебе справи… А тепер, Ватсоне, нам iз вами залишилося тiльки дiзнатися телеграфом про кебмена номер двi тисячi сiмсот чотири, пiсля чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит i провештаемося там аж до снiданку.
Роздiл V
Три обiрванi нитки
Шерлок Голмс мав дивовижну здатнiсть уникати балачок про справи. Вiн увесь занурився в споглядання полотен сучасних бельгiйських художникiв i за двi години, мабуть, жодного разу не згадав про дивну iсторiю, в яку обставини втягнули й нас. Всю дорогу вiд картинноi галереi до готелю «Нортумберленд» вiн теревенив тiльки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цiй царинi вирiзнялися крайньою примiтивнiстю.
– Сер Генрi Баскервiль чекае вас нагорi, – сказав нам черговий по вестибюлi. – Вiн просив одразу ж провести гостей до нього.
– Ви не дозволите менi переглянути списки ваших клiентiв? – спитав Голмс.
– Прошу, сер.
Пiсля прiзвища «Баскервiль» в книзi були ще два записи: «Теофiлiус Джонсон iз сiм’ею, з Ньюкасла» i «панi Олдмор iз покоiвкою, з Елтона».
– Чи не той це Джонсон, котрого я колись знав? – спитав Шерлок чергового. – Вiн адвокат, сивий i трохи накульгуе?
– Нi, сер, пан Джонсон – власник вугiльних копалень, ще не старий джентльмен, ваших рокiв.
– Ви впевненi, що вiн не адвокат?
– Упевнений, сер. Пан Джонсон наш частий гiсть, ми його знаемо не перший рiк.
– Справдi? Ну, не буду сперечатися. Панi Олдмор… Десь я чув це прiзвище. Даруйте за цiкавiсть, але iнодi бувае так, що шукаеш одного знайомого, а знаходиш iншого.
– Панi Олдмор жiнка слабкого здоров’я, сер. Їi чоловiк був колись мером Глостера. Вона зупиняеться тiльки у нас, коли приiжджае в мiсто.
– Красно дякую. Ймовiрно, я сплутав ii з iншою ледi… Цi запитання допомогли нам встановити один дуже важливий факт, Ватсоне, – продовжував Голмс тихо, поки ми пiдiймалися сходами. – Тепер нам ясно, що люди, котрi так цiкавляться нашим приятелем, зупинилися не тут. Отже, старанно спостерiгаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потрапляти йому на очi. А це свiдчить багато про що.
– Наприклад, про що?
– Ну, хоча б про те… Привiт! Друже, що трапилося?
Ми вийшли на горiшнiй майданчик i зiткнулися там iз сером Генрi Баскервiлем. Вiн вибiг на сходи весь розпашiлий вiд гнiву, тримаючи в руках старий, запорошений черевик. У нього навiть язик заплiтався вiд лютi, i коли вiн нарештi повернув собi дар слова, то вiдразу збився на явний американський акцент, чого ми вранцi за ним не помiтили.
– За кого мене мають у цьому готелi – за бевзя, чи що? – кричав сер Генрi. – Я не дозволю над собою жартувати! Якщо цей бовдур не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також е почуття гумору, пане Голмс, але цього разу тутешнi жартiвники передали кутi меду.
– Все ще шукаете свою пропажу?
– Так, шукаю, i не вгамуюся, поки не знайду.
– Але, менi здаеться, ви говорили про новий свiтло-коричневий черевик?
– Власне, сер. А тепер така ж iсторiя з чорним.
– Як! Невже ви похопилися i…
– Саме так! У мене всього лише три пари взуття – нова свiтло-коричнева, стара чорна та лакованi мешти, якi зараз на менi. Вчора ввечерi зник один коричневий черевик, а сьогоднi вкрали ще й чорний… Ну, знайшли? Кажiть негайно! Що ви на мене так витрiщилися?
На майданчику з’явився схвильований коридорний-нiмець:
– Нi, сер. Я в усiх питав, нiхто нiчого не знае.
– Так от, слухайте: або ви вiдшукаете до вечора мiй черевик, або я пiду до керуючого та заявлю йому, що негайно забираюся звiдси.
– Черевик знайдеться, сер… Обiцяю вам, що знайдеться… Майте терпiння, сер.
– Майте на увазi, це востанне. Я бiльше не терпiтиму, щоб мене обкрадали у вашому злодiйському кублi!.. Пане Голмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрiбницями…
– Але цi дрiбницi заслуговують, щоб через них турбувалися.
– Ви вже дуже серйозно до них ставитеся!
– Як же ви самi поясните це?
– Я навiть не намагаюся пояснити. Зi мною ще нiколи в життi не траплялося нiчого безглуздiшого та дивнiшого.
– Дивнiшого?.. Авжеж, це, мабуть, так, – задумливо промовив Шерлок.
– А що ви самi про це скажете?
– Я, власне кажучи, ще нiчого не розумiю. Історiя дуже заплутана, сер Генрi. Якщо ii зв’язати зi смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот найсерйознiших справ, якi менi доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнiшою. Але у мене в руках е певнi нитки, й одна з них неодмiнно мае привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, вхопившись не за ту нитку, за яку слiд, але рано чи пiзно знайдемо i потрiбну.
Ми дуже приемно провели час за снiданком, лише побiжно торкнувшись тих питань, що звели нас чотирьох разом.
І Голмс тiльки тодi дiзнався про подальшi плани Баскервiля, коли вся наша компанiя перейшла до нього в номер.
– Я поiду в Баскервiль-хол.
– Коли?
– Наприкiнцi тижня.
– Вважаю ваше рiшення правильним, – погодився Голмс. – Тепер у мене вже немае жодних сумнiвiв у тому, що в Лондонi за вами встановили стеження. Але в такому великому мiстi важко з’ясувати, що це за люди i що iм вiд вас треба. Якщо вони дiють iз лихими намiрами, вам загрожуе небезпека, якiй ми не в змозi запобiгти… Докторе Мортiмер, ви знаете, що сьогоднi вранцi, коли ви вiд мене вийшли, за вами стежили?
Медик так i пiдскочив на мiсцi:
– Стежили? Хто?
– Ось цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусiдiв або знайомих у Дартмурi е хтось iз густою чорною бородою?
– Нi… втiм, стривайте… Ну, звiсно… У дворецького сера Чарльза, Беррiмора, е густа чорна борода.
– Гм! А де вiн зараз?
– У Баскервiль-холi. Будинок залишили на його опiку.
– Треба перевiрити, чи справдi вiн там, а не в Лондонi.
– Як же це зробити?
– Дайте менi телеграфний бланк. «Чи готовi до приiзду сера Генрi». Адресуемо так: «Баскервiль-хол, пану Беррiмору». Де у вас там найближчий телеграф? У Грiмпенi? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Грiмпен на iм’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррiмору прохання передати власнi руки. Випадку вiдсутностi направте назад готель Нортумберленд серу Генрi Баскервiлю». Ось так. До вечора будемо знати, чи перебувае Беррiмор на своему посту в Девонширi, чи нi.
– Гарно, – сказав Баскервiль. – До речi, докторе Мортiмер, а що за особа цей Беррiмор?
– Вiн син покiйного управителя маетком. Це вже четверте поколiння Беррiморiв, яке живе в Баскервiль-холi. Наскiльки я знаю, вiн i його дружина цiлком поважнi люди.
– Тим не менше, – сказав сер Генрi, – жодних сумнiвiв, що поки Баскервiль-хол залишаеться без господаря, цi люди живуть там у розкошах, без турбот i клопотiв.
– Чому б нi?
– Беррiмор отримав щось за заповiтом вiд сера Чарльза? – запитав Голмс.
– Вiн i його дружина отримали по п’ятсот фунтiв.
– Гм! А вони знали про це ранiше?
– Аякже. Сер Чарльз любив патякати про своi розпорядження на випадок смертi.
– Цiкавий факт.
– Сподiваюся, – зронив доктор Мортiмер, – що ви не станете пiдозрювати всiх, хто отримав щось за заповiтом сера Чарльза? Менi вiн також залишив тисячу фунтiв.
– Он як? А ще кому?
– У заповiтi було зазначено багато дрiбних сум рiзним особам i великi пожертви на благодiйнi цiлi. Спадщина ж уся вiдiйшла серу Генрi.
– А в яку суму ii оцiнюють?
– Сiмсот сорок тисяч фунтiв.
Шерлок здивовано звiв брови.
– Я й не пiдозрював, що мова йде про такий величезний капiтал, – пробурмотiв вiн.
– Сер Чарльз вважався заможним чоловiком, але справжнi розмiри його статкiв з’ясувалися тiльки пiсля того, як ми ознайомилися з цiнними паперами. Загальна сума спадщини сягае мiльйона.
– Овва! Справдi, заради такого величезного кусня можна почати й ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортiмер. Припустiмо, що з нашим юним приятелем щось трапиться… Гiпотеза не з приемних, але ви вже мене вибачте. Хто тодi успадкуе маеток?
– Оскiльки молодший брат сера Чарльза, сер Роджер, помер парубком, Баскервiль-хол перейде до вiддалених родичiв – Дезмондiв. Джеймс Дезмонд вже немолодий чоловiк, вiн священик i живе в Вестморлендi.
– Дякую. Всi цi подробицi надзвичайно цiкавi. А вам доводилося зустрiчатися з паном Джеймсом Дезмондом?
– Так, вiн якось приiжджав до сера Чарльза. Це чоловiк дуже поважний на вигляд i провадить бездоганний спосiб життя. Пригадую, що сер Чарльз хотiв забезпечити його, але вiн вiдмовився вiд цього навiдрiз, не зважаючи на всi вмовляння.
– І такий скромний чоловiк мiг би успадкувати всi статки сера Чарльза?
– До нього перейшов би тiльки маеток, позаяк гнiздо вважаеться родовим, а грошi вiн отримав би лише в тому випадку, якщо б теперiшнiй iхнiй власник не розпорядився ними якось iнакше, що цiлком можливо, бо сер Генрi мае право чинити зi спадщиною все, що йому заманеться.
– А ви вже склали заповiт, сер Генрi?
– Нi, пане Голмс, менi було не до цього: адже я тiльки вчора дiзнався, як iдуть справи. Проте вважаю, що вiдторгати грошi вiд маетку i титулу не можна. Точно таких же поглядiв дотримувався i мiй нещасний дядько. Хiба господар Баскервiль-холу зможе вiдновити колишню славу свого роду, якщо у нього не буде коштiв на це? Нi, де будинок i земля, там мають бути i грошi.
– Дуже правильно. Отже, сер Генрi, я також вважаю, що вам треба без будь-яких зволiкань iхати в Девоншир, але з одним застереженням: вас у жодному разi не можна вiдпускати туди самого.
– Доктор Мортiмер повертаеться разом зi мною.
– Але у доктора Мортiмера багато часу забирае практика, та й жити вiн буде за кiлька миль вiд Баскервiль-холу. Нi, лiкар навiть дуже прагнучи, не зможе вам допомогти. Ви маете взяти iз собою вiрну людину, сер Генрi, таку, котра весь час буде при вас.
– Пане Голмс, невже ви погодитеся поiхати зi мною?
– Якщо справа дiйде до кризи, я якось вирвуся до вас, але, ви самi розумiете, моя велика практика i постiйнi запити, що сиплються на мене з усiх бокiв, не дозволяють менi поiхати з Лондона на невизначений час. Зараз, наприклад, одна з найвельможнiших осiб в Англii опинилася в руках шантажиста, i вiдвернути прийдешню катастрофу можу тiльки я. Нi, менi нiяк не можна iхати в Дартмур.
– Кого ж ви порадите замiсть себе?
