скачать книгу бесплатно
– Я ж тут усього другий рiк. Мiсцевi автохтони, мабуть, назвуть мене новаком. Ми переiхали сюди незабаром пiсля приiзду сера Чарльза, але я, за своiм покликанням, уже встиг обстежити тут кожен закуток. Наважусь сказати, що тепер мало хто знае торф’янi болота краще за мене.
– А хiба це така нелегка рiч?
– Дуже нелегка. Ось, наприклад, придивiться до тiеi рiвнини з химерними пагорбами, що подекуди пiднiмаються. Чим вона може бути чудова?
– По нiй добре скакати галопом.
– Кожен так сказав би на вашому мiсцi, а мiж тим така помилка вже багатьом коштувала життя. Бачите, скiльки на нiй яскраво-зелених галявин?
– Так, це, ймовiрно, тi мiсця, де грунт кращий?
Степлтон засмiявся.
– Перед вами величезна Грiмпенська багнюка, – сказав вiн. – Якщо туди потрапляе людина чи тварина – один необережний крок, i все, капець. Я тiльки вчора бачив, як туди приволiкся чийсь понi i, природно, загинув. Його голова довго визирала над болотом. Вiн усе тягнув шию, намагався видертись, але врештi-решт засмоктало бiдачку. Там навiть у посуху небезпечно ходити, а пiсля осiннiх дощiв це й зовсiм згубне мiсце. І тим не менше я не раз пролазив у саме серце Грiмпенськоi багнюки та повертався звiдти живим. Дивiться, ще один нещасний понi!
У зеленiй осоцi перекочувалось i билося щось темне. Потiм над заростями майнула болiсно витягнута шия, i болото наповнилося страшним зойком. Я похолов вiд жаху, але у мого супутника були, мабуть, мiцнiшi нерви.
– Згинуло! – сказав вiн. – Засмоктало. Другий за два днi, тiльки у мене на очах. А скiльки iх ще зникло! Вони як занадилися туди в посуху, так i ходять до самоi осенi. І часто гинуть. Так, Грiмпенська багнюка – страшне мiсце.
– Але ви все ж ходите туди?
– Атож, там е двi-три стежини, якими спритний чоловiк може пройти. Я вiдшукав iх.
– Але навiщо вам ходити в таке небезпечне мiсце?
– Он бачите тi пагорби вдалинi? Це справжнi острiвцi серед непрохiдноi багнюки, яка тихцем оточила iх зусiбiч. Якщо на них вилiзти, то побачите, якi там рiдкiснi рослини, якi метелики!
– Що ж, колись спробую.
Степлтон iз подивом вилупився на мене.
– Бiйтеся Бога, викиньте цю думку з голови! – сказав вiн. – Ваша смерть буде на моiй совiстi. Назад вам не повернутися, повiрте. Я сам тiльки тому i наважуюся туди ходити, що у мене е складна система позначок.
– Стiйте! – гукнув я. – Що це?
Неголосне, протяжне та невимовно тужливе виття пролунало над болотами. Повiтря наповнилося ним, але звiдки чулося, визначити було неможливо. Розпочавшись iз невиразного стогону, цей звук поступово перейшов у глухе ревiння, що знову знiтилося до щемливого стогону. Степлтон якось дивно глянув на мене.
– Таемничi мiсця цi болота, – сказав вiн.
– Що це таке?
– Фермери торочать, що так вие собака Баскервiлiв, коли шукае свою жертву. Менi й ранiше доводилося його чути, але сьогоднi щось уже надто голосно.
Похоловши вiд страху, я оглянув широку рiвнину, що пiдiймаеться до горизонту, вкриту зеленими заростями осоки. Нi шереху, навiть найменших ознак життя на нiй – лише двi ворони голосно каркали, сидячи на кам’яному стовпi позад нас.
– Ви ж освiчена людина, вас такою нiсенiтницею не здурити, – сказав я. – Як пояснюете це виття?
– Багнюка iнодi видае дуже дивнi звуки. Чи то мул осiдае, чи вода пiдiймаеться на поверхню, чи ще щось, хто знае?
– Нi, нi! Це був голос живоi iстоти.
– Може, й так. Вам нiколи не доводилося чути, як лементуе бугай?
– Нi, не доводилося.
– В Англii цей птах трапляеться тепер дуже рiдко, по сутi вiн практично вимер, але на таких болотах усе можливо. Я б анiтрохи не здивувався, якщо б виявилося, що до нас долинув голос однiеi з останнiх представниць цього виду.
– В життi не чув бiльш дивних i страшних звукiв!
– Що й казати, мiсця таемничi. Погляньте на той пагорб. Що це таке, як гадаете?
Крутий схил був вкритий гейби кiльцями iз сiрого каменю. Я нарахував iх близько двадцяти.
– Що це? Кошари?
– Нi, це житла наших поважних пращурiв. Доiсторична людина густо заселяла торф’янi болота, i позаяк пiсля неi тут нiхто не жив, то весь цей домашнiй затишок залишився цiлим i неушкодженим. Тiльки дахiв бракуе. За бажання можна пiти туди i побачити залишки вогнища та ложа.
– Та це ж цiле мiстечко! Коли ж воно було заселене?
– Неолiтична людина[10 - Неолiтична людина – людина пiзнiшоi епохи кам’яного вiку, культура якоi характеризуеться шлiфованими кам’яними виробами.] – точний перiод не встановлено.
– А чим ця людина займалася?
– Пасла стада тут же, на схилах, а коли кам’яна сокира почала поступатися першiстю бронзовiй палицi, навчилася добувати олово. Бачите он той рiв на протилежному пагорбi? Це слiди ii роботи. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цiкавих особливостей на наших болотах. О, вибачте, будь ласка! Це, мабуть, Cyclopides!
Повз нас пролетiв маленький метелик, i Степлтон iз вражаючою швидкiстю та спритнiстю кинувся за ним навздогiн. Я з жахом побачив, що метелик полетiв прямо до багнюки, але мiй новий знайомий, нiби нiчого не трапилося, стрибав iз купини на купину i розмахував своiм зеленим сачком. Сiрий костюм i рвучкi рухи надавали йому самому схожостi з якимось величезним метеликом. Я стояв, дивлячись на нього зi змiшаним почуттям захоплення та страху. Менi здавалося, що вiн ось-ось оступиться i впаде в зрадницьку твань. Раптом позад мене почулися чиiсь кроки. Я озирнувся i побачив майже поруч iз собою жiнку. Вона з’явилася з того боку, де виднiвся дим, що вказуе на близькiсть Меррiпiт-гаузу, але ранiше я не мiг ii помiтити, бо стежка, якою вона чимчикувала, йшла пiд ухил.
Я не сумнiвався, що це й е панна Степлтон, оскiльки навряд чи в тутешнiх мiсцях доводилося розраховувати на зустрiч iз iншими жiнками. Крiм цього, менi розповiдали про неi як про красуню, а жiнка на стежцi справдi вражала своею вродою, звабою не зовсiм звичайного типу. Бiльшоi несхожостi мiж сестрою i братом важко було собi уявити. Вiн – безбарвний блондин iз сiрими очима, вона брюнетка – таких пекучих брюнеток менi ще не доводилося зустрiчати в Англii – витончена, струнка, висока. Їi тонкi гордовитi риси були настiльки правильнi, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот i швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фiгура, ошатна сукня – як дивно було бачити таку iстоту на безлюднiй стежинi, що в’еться серед торф’яних болiт! Коли я озирнувся, погляд цiеi жiнки був спрямований на Степлтона, але вона тут же додала в швидкостi та пiдiйшла до мене. Я зняв капелюха, вже приготувавшись пояснити свою присутнiсть тут, як раптом слова красунi спрямували моi думки на зовсiм iнший шлях.
– Їдьте звiдси! – благала вона. – Негайно повертайтесь до Лондона!
У вiдповiдь на це я мiг тiльки з приголомшеним виглядом втупитися в жiнку. Вона блиснула очима та нетерпляче тупнула ногою.
– Навiщо ж менi iхати? – не збагнув я.
– Не вимагайте пояснень, – вона промовляла тихо, швидко i легко гаркавила. – Заради Всевишнього, послухайтеся моеi поради! Їдьте, i щоб ноги вашоi бiльше не було на цих болотах!
– Але ж я тiльки-но приiхав!
– Боже милий, – вигукнула вона, – невже ви не розумiете, що я бажаю вам добра? Їдьте в Лондон! Сьогоднi ж! Вам не можна тут залишатися. Цить! Мiй брат iде! Не кажiть йому нi слова… Будьте такi люб’язнi, зiрвiть менi он ту орхiдею. У нас тут дуже багато орхiдей, але ви трохи спiзнилися: до осенi вони вже починають вiдцвiтати, i тутешня природа таки втрачае свою красу.
Степлтон залишив гонитву за метеликом i пiдiйшов до нас, весь червоний i захеканий.
– А, це ти, Берiл! – сказав вiн, i я не вiдчув у цьому привiтаннi особливоi сердечностi.
– Як ти розпалився, Джеку!
– Та я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут не часто побачиш пiзньоi осенi. І подумай, який жаль, я не спiймав!
Вiн теревенив спокiйно-зневажливим тоном, а сам весь час перекидав погляд своiх маленьких сiрих очиць iз сестри на мене.
– Сподiваюся, ви встигли познайомитися?
– Аякже. Я казала серу Генрi, що зараз уже пiзно милуватися красотами наших болiт – орхiдеi вiдцвiтають.
– Що? Як гадаеш, хто перед тобою?
– Сер Генрi Баскервiль.
– Нi, нi, – сказав я, – не нагороджуйте мене чужим титулом. Я всього лише приятель сера Генрi, доктор Ватсон.
Фарба досади розлилася по ii виразному обличчю.
– Отже, ми балакали, не розумiючи один одного, – сказала вона.
– Так, у вас було не так уже й багато часу на балачки, – зауважив Степлтон, продовжуючи допитливо дивитися на сестру.
– Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусiду, – повiдомила вона. – А йому, мабуть, зовсiм байдуже, цвiтуть зараз орхiдеi чи нi. Але ви все ж зайдете до нас у Меррiпiт-гауз?
За кiлька хвилин ми пiдiйшли до похмуроi на вигляд ферми, яка, ймовiрно, в давнi часи служила житлом якомусь заможному скотаревi, а потiм була перебудована на сучаснiший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як i всюди на болотах, були низькорослi та хирлявi. Злиденнiстю i сумом вiяло вiд цього мiсця. Слуга, котрий вiдчинив нам дверi, дуже пасував оселi – старий, весь зморщений, у порудiлому костюмi. Але самi кiмнати здивували мене своiми розмiрами й елегантнiстю оздоблення. Останне, мабуть, вартувало приписати смаку господинi. Я поглянув у вiкно на виднокрай, всiянi гранiтними валунами болота, якi тягнулися до ледве видноi далеко вiд лiнii горизонту, i не мiг не подумати: «Що ж привело в таку глушину цього освiченого чоловiка та його красуню сестру?»
– Дивне ми вибрали мiсце, де оселитися? – зауважив Степлтон, нiби вiдповiдаючи на моi думки. – І все ж нам тут добре. Чи не так, Берiл?
– Так, дуже добре, – вiдповiла вона, але ii слова прозвучали якось непереконливо.
– У мене була школа в одному з пiвнiчних графств, – сказав Степлтон. – Для людини з моiм темпераментом така робота суха, нецiкава, але що мене приваблювало в нiй, так це тiсна близькiсть iз молоддю. Яке щастя передавати iм щось вiд себе самого, вiд своiх iдей, бачити, як у тебе на очах формуються юнi таланти! Але доля обернулася проти нас. У школi спалахнула епiдемiя, трое хлопчикiв померли. Нам так i не вдалося оговтатися пiсля такого удару, значна частина мого капiталу була безповоротно втрачена. І все ж, якби не розлука з моiми любими хлопчиками, я радiв би цiй невдачi, бо для людини з моею пристрастю до ботанiки та зоологii тут непочатий край роботи, та й сестра моя – не менша любителька природи. Це зiзнання, докторе Ватсон, ви накликали на свою голову самi: треба ж було вам спрямовувати з вiкна такий сумний погляд на нашi болота!
– Авжеж, не заперечую, менi справдi здаеться, що жити тут нудно не стiльки вам, скiльки вашiй сестрi.
– Нi, я не сумую, – швидко вiдповiла вона.
– Ми зайнятi науковою роботою, у нас велика бiблiотека та дуже цiкавi сусiди. Доктор Мортiмер – дуже начитаний чоловiк у своiй царинi. Нещасний сер Чарльз також був чудовим спiврозмовником. Ми з ним були дуже близькi, й я навiть не можу вам передати, наскiльки нам прикра ця втрата. А що ви скажете, якщо я навiдаю сьогоднi сера Генрi? Це йому не завадить?
– Упевнений, що вiн буде дуже радий познайомитися з вами.
– Тодi будьте ласкавi попередити його. Може, нам вдасться допомогти йому на той час, поки вiн ще не освоiвся на новому мiсцi… А тепер, докторе Ватсон, давайте пiдiймiмося нагору, я покажу вам свою колекцiю лускокрилих. Спробую припустити, що повнiшоi колекцii ви не знайдете в цiй частинi Англii. А коли ми закiнчимо, на той час i снiданок пiдоспiе.
Але я поспiшав до свого пiдопiчного, сера Генрi. Сум болiт, загибель нещасного понi, загадкове виття, що якось в’язалося з похмурою легендою, яка iснувала в родинi Баскервiлiв, – все це налаштувало мене на невеселий лад. А до цього бiльш-менш невиразного враження додалися ще й абсолютно недвозначнi слова панни Степлтон, якi були сказанi з такою силою переконання, що менi не доводилося сумнiватися в серйозностi та глибинi причин, що iх викликали. Я вiдмовився вiд наполегливих запрошень до снiданку та подався додому тiею ж самою стежкою.
Але, крiм цього морiжка, тут був, вочевидь, й iнший, коротший шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою панну Степлтон. Рум’янець, що пашiв у неi на щоках, надавав iй ще бiльшоi краси. Жiнка сидiла на придорожньому каменi, важко дихаючи та притискаючи руку до грудей.
