скачать книгу бесплатно
– Так, дуже близького! І справа не може чекати, ii треба вирiшити впродовж доби. Рукопис зовсiм короткий, i вiн мае безпосереднiй стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст.
Вiдкинувшись на спинку крiсла, Голмс сполучив кiнчики своiх пальцiв i з виглядом повноi покiрностi долi заплющив очi. Доктор Мортiмер обернувся до свiтла i високим скрипучим голосом став читати нам таку цiкаву повiсть iз давнiх часiв:
«Багато е свiдчень про собаку Баскервiлiв, але, будучи прямим нащадком Г’юго Баскервiля та наслухавшись про цього собаку вiд батька свого, а вiн – вiд мого дiда, я вирiшив записати цю iсторiю, в автентичностi якоi не може бути жодних сумнiвiв. І хочу, дiти моi, щоб ви увiрували, що Вищий Суддя, котрий карае нас за грiхи нашi, може i вiдпустити iх нам iз властивим йому милосердям i що немае такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому вiддайте ж забуттю страшнi плоди минулого, але остерiгайтесь грiшити в майбутньому, щоб знову всiм нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподiяли стiльки зла всьому нашому роду.
Знайте ж, що за часiв Великого повстання (iсторiю його, написану лордом Кларендоном, чоловiком великоi вченостi, я настiйно раджу вам прочитати) володарем маетку Баскервiль був Г’юго, нашого роду, i того Г’юго можна цiлком справедливо назвати чоловiком свавiльним, нечестивим i безбожним. Сусiди пробачили б йому всi його грiхи, бо святi нiколи не жили в нашiй мiсцинi, але в характерi Г’юго була схильнiсть до безрозсудних i жорстоких жартiв, що i зробило iм’я його притчею во язицех в усьому Девонi. Сталося так, що цей Г’юго покохав (якщо тiльки можна назвати його темну пристрасть настiльки чистим словом) доньку одного фермера, землi котрого сусiдували з маетком Баскервiлiв. Але юнка, вiдома своею скромнiстю та чеснотою, боялася навiть його iменi й усiляко уникала сусiди. Якось, а це було в день архiстратига Михаiла, Г’юго Баскервiль вибрав серед своiх товаришiв шiстьох, найвiдчайдушнiших i розбещених, прокрався до ферми i, знаючи, що батька i братiв дiвчини немае вдома, викрав ii. Повернувшись у Баскервiль-хол, вiн сховав полонянку в одному з горiшнiх покоiв, а сам, як зазвичай, став бенкетувати з товаришами. Нещасна ледь не втратила розуму, чуючи спiви, крики й огидну лайку, що долiтали знизу, бо, за свiдченням тих, хто знав Г’юго Баскервiля, вiн був настiльки нестриманий на язик захмелiвши, що, здавалося, такi безбожнi слова можуть спопелити людину, котра осквернила ними уста своi. Наприкiнцi страх довiв дiвчину до того, що вона зважилася на вчинок, вiд якого вiдмовився б i навiть дуже спритнiший i вiдважний чоловiк, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю плющем, що обплiтав (i досi обплiтае) пiвденну стiну замку, i побiгла через болото в рiдну домiвку, яка була розташована вiд маетку Баскервiлiв за три милi.
Через якийсь час Г’юго покинув гостей, маючи намiр вiднести своiй полонянцi iжу та питво, а може, в його думках було i щось гiрше, але побачив, що клiтка порожня, а пташка випурхнула на волю. Тодi ним опанував нечистий, бо вiн збiг униз сходами до бенкетноi зали, вистрибнув на стiл, розкидав фляги та страви, та присягнув привселюдно вiддати тiло свое i душу силам зла, якщо зумiе наздогнати втiкачку. Бенкетувальники стояли, враженi люттю, що закипала в ньому. Один iз присутнiх, найбезсердечнiший i п’яний, як чiп, гукнув, що треба пустити собак по слiду. Почувши такi слова, Г’юго вибiг зi замку, наказав конюхам осiдлати його коня вороного, спустити собак i, давши iм понюхати хустинку, загублену дiвчиною, поскакав слiдом за зграею, що заливалася гавкотом, по залитому мiсячним свiтлом болоту.
Бенкетувальники на якийсь час сторопiли, не втямивши вiдразу, з чого б це пiднялася така метушня. Але ось до iхнiх затуманених винними парами мiзкiв дiйшло, яку чорну справу замислили на просторах торф’яних болiт. Тут усi зарепетували: хтось вимагав коня, хтось пiстолет, хтось ще одну флягу вина. Потiм, трохи отямившись, вони всiею компанiею, а було iх тринадцятеро, пострибали на коней i приедналися до погонi. Мiсяць сяяв яскраво, переслiдувачi скакали всi в ряд тим шляхом, яким, за iхнiми розрахунками, мала б утiкати панночка, якщо вона мала намiр дiстатися до рiдноi домiвки.
Промчавши милю чи двi, вони зустрiли пастуха з отарою та спитали його, чи не бачив вiн погоню. А той, як розповiдають, спочатку не мiг вимовити нi слова вiд страху, та все ж спромiгся зiзнатися, що бачив нещасну дiвчину, слiдами котроi мчали собаки. «Але я бачив i дещо iнше, – додав вiн. – Г’юго Баскервiль проскакав повз мене на вороному конi, а за ним мовчки гнався собака, i не дай менi боже побачити ще колись такий виплодок пекла у себе за спиною!»
П’янi сквайри насварили пастуха та поскакали собi далi. Але незабаром сироти заметушилися у них на шкiрi, бо вони почули тупiт копит, i слiдом за тим ворона коняка, вся в пiнi, пролетiла повз них без вершника i з кинутим повiддям. Безпутнi гульвiси збилися в купу, оскаженiвши вiд страху, але все ж продовжили свiй шлях, хоча кожен iз них, якби був тут сам-один, без товаришiв, з радiстю повернув би свого коня назад. Вони повiльно просувалися вперед i нарештi побачили собак. Вся зграя, що здавна славилася чистотою породи та своею лютiстю, жалiбно верещала, продираючись униз у глибокий яр, деякi собаки крадькома вiдбiгали убiк, а iншi, наiжившись i виблискуючи очима, намагалися пролiзти у вузький видолинок, що вiдкривався перед ними.
Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезiшi, нiж були, коли подалися у дорогу. Бiльшiсть iз них не вiдважувалися ступити вперед навiть крок, але трое найсмiливiших або все ще п’янючих спрямували конi в глиб яру. І там iхнiм поглядам вiдкрилася широка галявина, а на нiй виднiлися два великих кам’яних стовпчики, встановленi тут ще в доiсторичнi часи. Такi стовпи трапляються на болотах i зараз. Мiсяць яскраво освiтлював галявину, посеред якоi лежала нещасна панночка, котра померла вiд страху й утрати сил. Але не встигли трое вiдчайдушних гультяiв побачити ii бездиханне тiло i тiло Г’юго Баскервiля, що лежало поруч, як вiдчули, що волосся заворушилося у них на головах. Жах! Над чоловiком схилилося мерзенне чудовисько – величезна, чорноi мастi тварюка, схожа своiм виглядом на пса, але вища i крупнiша за всiх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. І це страховисько у них на очах роздерло горло Г’юго Баскервiлю й, обернувши до них свою закривавлену морду, глипнуло палаючими очима. Тодi мисливцi заверещали, зцiпенiвши вiд страху, але очуняли та репетуючи помчали щодуху по болотах. Один iз них, подейкують, помер тiеi ж ночi, не витримавши того, чому довелося бути свiдком, а двое iнших до кiнця днiв своiх не могли оговтатися вiд такого важкого потрясiння.
Такий от, дiти моi, переказ про собаку, що заподiяв з того часу стiльки бiд нашому роду. Й якщо я вирiшив записати його, то лише в надii на те, що знане менше терзае нас жахом, нiж недомовки та домисли.
Чи е сенс заперечувати, що багато наших родичiв умирали смертю раптовою, страшною та таемничою? То ж нехай же не залишить нас доля своеi невимовною милiстю, бо вона не стане вражати невинних, народжених пiсля третього та четвертого колiна, котрим загрожуе помста, як сказано в Євангелii. І саме цiй долi доручаю вас, дiти моi, i заклинаю: остерiгайтеся виходити на болото в нiчний час, коли сили зла панують безроздiльно.
(Написано рукою Г’юго Баскервiля для синiв Роджера та Джона, наказую iм тримати все це в таемницi вiд сестри iхньоi Елiзабет)».
Прочитавши цю дивовижну оповiдку, доктор Мортiмер зсунув окуляри на чоло та втупився в пана Шерлока Голмса. Той позiхнув i кинув недопалок у камiн.
– Ну, то що? – сказав вiн.
– Вважаете, що це не цiкаво?
– Цiкаво для тих, хто кохаеться в казках.
Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi складену вчетверо газету:
– Гаразд, пане Голмс. Тепер ознайомлю вас iз сучаснiшим матерiалом. Ось номер «Девонширськоi хронiки» вiд чотирнадцятого червня цього року. У ньому вмiщено короткий звiт про факти, встановленi в зв’язку зi смертю сера Чарльза Баскервiля, що спiткала його за кiлька днiв до цього.
Мiй приятель трохи посунувся вперед, i погляд у нього вiдразу став уважним. Поправивши окуляри, доктор Мортiмер почав читати:
«Раптова смерть сера Чарльза Баскервiля, можливого кандидата вiд партii лiбералiв на майбутнiх виборах, справила дуже глибоке враження на весь Середнiй Девоншир. Хоча сер Чарльз порiвняно нещодавно облаштувався в Баскервiль-холi, своею привiтнiстю та щедрiстю вiн встиг здобути собi любов i повагу всiх, кому доводилося мати з ним справу.
У нашi днi панування нуворишiв[3 - Нувориш – людина, що швидко розбагатiла, заробивши статки на спекуляцiях.] приемно знати, що нащадок стародавнього роду, котрий знав i кращi часи, змiг власними руками нажити собi статки й обернути iх на вiдновлення колишньоi величi свого iменi. Як вiдомо, сер Чарльз здiйснював досить прибутковi операцii в Пiвденнiй Африцi. На противагу тим людям, котрi не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, вiн, iз властивою йому тверезiстю розуму, реалiзував своi прибутки та повернувся в Англiю зi солiдним капiталом. У Баскервiль-холi сер Чарльз оселився всього лише два роки тому, але чутки про рiзнi вдосконалення та плани розбудови маетку, перерванi його смертю, встигли поширитися повсюдно. Будучи бездiтним, вiн не раз висловлював намiр ще за життя винагородити своiх землякiв, й у багатьох тутешнiх жителiв е особиста причина оплакувати його передчасну кончину. Про щедрi пожертви сера Чарльза на потреби доброчинностi як у мiсцевому обсязi, так i в масштабi всього графства неодноразово згадувалося на сторiнках нашого часопису.
Не можна сказати, щоб слiдству вдалося повнiстю з’ясувати обставини смертi сера Чарльза Баскервiля, хоча вони все ж поклали край чуткам, народженим мiсцевими забобонними мiзками. У нас немае жодних пiдстав пiдозрювати, що смерть настала не з природних причин. Сер Чарльз був удiвцем i, якщо можна так сказати, трохи диваком. Незважаючи на своi великi статки, вiн жив дуже скромно, i весь штат домашньоi прислуги в Баскервiль-холi складався з подружжя Беррiморiв. Чоловiк виконував обов’язки дворецького, а дружина – економки. У своiх свiдченнях, якi збiгаються з показами близьких друзiв покiйного, Беррiмори зазначають, що здоров’я сера Чарльза останнiм часом помiтно погiршилося. За iхнiми словами, вiн страждав на ваду серця, про що свiдчили рiзкi змiни кольору обличчя, задишка та пригнiчений стан душi. Доктор Джеймс Мортiмер, близький приятель i домашнiй лiкар покiйного, пiдтвердив це своiми свiдченнями.
З формального боку все сталося дуже просто. Сер Чарльз Баскервiль мав звичку гуляти перед сном по знаменитiй тисовiй алеi Баскервiль-холу. Подружжя Беррiморiв засвiдчило, що вiн нiколи не зраджував цiй звичцi. Четвертого червня сер Чарльз оголосив про свiй намiр поiхати наступного дня до Лондона та наказав Беррiмору приготувати йому речi для вiд’iзду, а ввечерi, як завжди, вирушив на прогулянку, пiд час якоi завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз бiльше не повернувся. Опiвночi, побачивши, що дверi в хол все ще не замкненi, Беррiмор стривожився, засвiтив лiхтар i подався на пошуки свого господаря. Того дня було вогко, i слiди сера Чарльза ясно виднiлися на алеi. Посеред цiеi алеi е хвiртка, яка веде на торф’янi болота. За певними ознаками сер Чарльз стояв бiля неi кiлька хвилин, а потiм пiшов далi… i в самому кiнцi алеi був виявлений його труп.
Тут залишаеться нез’ясованою одна обставина. Беррiмор переконуе, що як тiльки сер Чарльз вiдiйшов вiд хвiртки, характер його слiдiв змiнився, мабуть, далi вiн ступав навшпиньки. У той час по болоту, неподалiк вiд алеi, проходив один циган, такий собi Мерфi. Вiн чув верески, але не мiг визначити, звiдкiля вони лунали, бо, за власними зiзнаннями, був дуже п’яний. Жодних слiдiв насильства на тiлi сера Чарльза виявлено не було. Правда, медична експертиза зазначае, як до невпiзнання змiнилося обличчя покiйного – доктор Мортiмер навiть вiдмовився спочатку вiрити, що перед ним лежить його приятель i пацiент, але таке явище нерiдко супроводжуе смерть вiд задухи та припинення серцевоi дiяльностi. Дiагноз пiдтвердився в результатi розтину, що дало повну картину застарiлоi органiчноi вади серця. Грунтуючись на даних медичноi експертизи, слiдство дiйшло висновку про раптову смерть, що значно полегшуе стан справ, адже бажано, щоб спадкоемець сера Чарльза оселився в Баскервiль-холi та продовжив втiлювати в життя чудовi плани свого попередника, обiрванi таким трагiчним кiнцем. Якщо б прозаiчно точнi висновки слiдчого не поклали край романтичним домислам у зв’язку зi смертю сера Чарльза, якi передавалися по всьому графству з вуст в уста, то Баскервiль-холу важко було б знайти господаря. Подейкують, що найближчим родичем сера Чарльза е пан Генрi Баскервiль (якщо вiн живий), син середнього брата покiйного. За останньою доступною iнформацiею, цей молодик живе в Америцi. Зараз вжитi заходи для того, щоб розшукати його та повiдомити про отримання солiдноi спадщини».
Доктор Мортiмер склав газету i засунув ii до кишенi.
– Ось усе, що повiдомлялося про смерть сера Чарльза Баскервiля, пане Голмс.
– Ви ознайомили мене зi справою, безумовно, не позбавленою деякого iнтересу, й я вам дуже вдячний за це, – сказав Шерлок Голмс. – Свого часу менi доводилося читати про нього в пресi, але тодi я був настiльки зайнятий iсторiею з ватиканськими камеями[4 - Камеi – невеликi, вирiзанi на коштовному каменi рельефнi зображення осiб або предметiв.] i так намагався прислужитися понтифiку, що прогавив кiлька цiкавих справ в Англii. Отже, це все, що повiдомлялося про смерть сера Чарльза?
– Атож.
– Тодi познайомте мене з тими фактами, якi не були опублiкованi.
Детектив вiдкинувся на спинку крiсла, зiмкнув кiнчики пальцiв i набрав вигляду суворого та неупередженого суддi.
– Менi ще нi з ким не доводилося балакати про це, – почав доктор Мортiмер, явно хвилюючись. – Я багато про що промовчав на слiдствi з тiеi простоi причини, що людинi науки незручно пiдтримувати чутки, породженi марновiрством. І вважаю, що часопис мае рацiю: посилювати i без того похмуру репутацiю Баскервiль-холу – означае прирiкати його на животiння без господаря. Керуючись такими мiркуваннями, я вважав за краще про щось замовчати, бо зайва вiдвертiсть все одно не допомогла б. Але з вами можу говорити навпростець. Торф’янi болота – мiсце достатньо безлюдне, тому бiльш-менш близькi сусiди намагаються частiше зустрiчатися один iз одним. Що стосуеться мене, то я чимало часу спiлкувався iз сером Чарльзом Баскервiлем. Якщо не брати до уваги пана Френкленда з Лефтер-холу та ще натуралiста пана Степлтона, в наших мiсцях на багато миль не вдасться зустрiти жодноi освiченоi людини. Сер Чарльз любив самотнiсть, але його недуга зблизила нас, а спiльнi iнтереси ще бiльше змiцнили нашi стосунки. Вiн привiз дуже цiннi науковi матерiали з Пiвденноi Африки, i ми з ним згаяли багато приемних вечорiв, обговорюючи порiвняльну анатомiю бушменiв i готтентотiв[5 - Бушмени та готтентоти – африканськi племена.].
Останнiм часом менi з кожним мiсяцем ставало все зрозумiлiше, що нерви сера Чарльза напруженi до межi. Вiн вiрив у легенду, яку я вам тут прочитав, i, мандруючи власними володiннями, не наважувався виходити на болото вночi. Вам це видасться нiсенiтницею, пане Голмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжiе страшне прокляття, i, справдi, приклади, якi вiн згадував iз минулого своеi родини, були невтiшними. Йому не давала спокою нав’язлива iдея про якусь химерну iстоту, i вiн раз по раз перепитував мене, чи не бачив я чогось дивного, коли навiдував хворих, i чи не чув собачого гавкоту. Останне запитання сер Чарльз задавав менi надто часто, i його голос тремтiв при цьому вiд хвилювання.
Пам’ятаю, як зараз, десь за три тижнi до трагiчноi подii я пiд’iхав увечерi до Баскервiль-холу. Сер Чарльз стояв у дверях будинку. Я вилiз iз шарабану i, пiдiйшовши до нього, раптом помiтив, що вiн дивиться кудись через мое плече з виразом безмежного жаху в очах. Я круто обернувся й устиг лише мигцем побачити в самому кiнцi алеi якусь тварину, подiбну на велике чорне теля. Сер Чарльз був таким схвильованим i наляканим, що менi довелося пiти туди, де це створiння промайнуло, i поглянути, куди воно подiлося. Але там нiчого не було.
Ця подiя справила дуже важке враження на мого приятеля. Я залишався з ним весь той вечiр, i ось тодi, зважившись пояснити менi причину своеi тривоги, вiн i попросив мене взяти на збереження цей рукопис, iз яким я вважав за потрiбне ознайомити вас передусiм. Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що вiн набув певного значення в подальшiй трагедii, але тодi все це здалося менi справжнiсiнькою дурнею, що не виправдовуе хвилювання мого товариша.
Сер Чарльз, за моею порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й митi спокою, явно позначався на його здоров’i, хоча причини цього страху були, на мiй погляд, просто вигаданi. Я розраховував, що кiлька мiсяцiв мiського життя подiють на сера Чарльза освiжаюче i вiн повернеться назад новою людиною. Тiеi ж думки дотримувався i пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спiльного приятеля. Тiеi останньоi митi й сталося це страшне нещастя.
Дворецький Беррiмор, котрий знайшов уночi тiло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкiнса. Я допiзна засидiвся за роботою i тому встиг у Баскервiль-хол хутко, щонайбiльше за годину. Всi факти, про якi згадувалося на слiдствi, я перевiрив i зiставив мiж собою. Я пройшов слiдами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те мiсце бiля хвiртки, де вiн, iмовiрно, зупинявся, звернув увагу, як змiнився характер його слiдiв, переконався, що, крiм них, на м’якiй гальцi виднiються лише слiди Беррiмора, i, нарештi, ретельно обстежив тiло, якого до мого приiзду нiхто не торкався. Сер Чарльз лежав долiлиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, i судома так спотворила його обличчя, що я не вiдразу зумiв впiзнати труп. Фiзичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррiмор дав помилковi свiдчення на слiдствi. За його словами, на землi бiля тiла не було жодних слiдiв. Та вiн просто не помiтив iх, а я помiтив. На невеликiй вiдстанi вiд сера Чарльза виднiлися зовсiм свiжi та чiткi…
– Слiди?
– Слiди.
– Чоловiчi чи жiночi?
Доктор Мортiмер якось дивно зиркнув на нас i вiдповiв майже пошепки:
– Пане Голмс, це були вiдбитки лап величезного собаки!
Роздiл III
Загадка
Зiзнаюся, що при цих словах мороз пробiг у мене по шкiрi. Судячи з того, як тремтiв голос у лiкаря, вiн сам був глибоко схвильований власною розповiддю. Голмс подався всiм тiлом уперед, i в його очах спалахнули сухi колючi iскорки – вiрна ознака того, що цiкавiсть узяла-таки гору.
– Ви самi iх бачили?
– Точно так само, як бачу вас.
– І нiчого про це не сказали!
– А навiщо?
– Невже, крiм вас, iх нiхто не бачив?
– Вони були крокiв за тридцять вiд тiла, i на них, мабуть, просто не звернули уваги. Я б сам нiчого не помiтив, якби не згадав легенду.
– На болотах мае бути багато вiвчурiв?
– Природно. Але це був не вiвчур.
– Кажете, що слiди дуже великi?
– Величезнi.
– Але до тiла сера Чарльза вони не наближалися?
– Аж нiяк.
– Яка тодi була погода?
– Вогка, прохолодна.
– Але дощу не було?
– Нi.
– А як виглядае та алея?
– З бокiв висока зелена огорожа з тiсно зрощених старих тисiв. Посерединi – дорiжка футiв вiсiм у ширину.
– А мiж кущами та дорiжкою е щось?
– Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футiв у ширину.
– Якщо я правильно вас зрозумiв, в алеi е хвiртка?
– Так, i ця хвiртка провадить на болото.
– А iнших виходiв туди немае?
– Немае.
– Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосередньо з будинку, або через хвiртку, яка провадить на болото?
– Є ще один вихiд – через альтанку в дальньому кiнцi.
– Сер Чарльз дiйшов туди?
– Нi, вiн лежав крокiв за п’ятдесят вiд неi.
– Тепер, докторе Мортiмер, будьте ласкавi вiдповiсти менi на одне дуже важливе запитання: помiченi вами слiди були не на травi, а на дорiжцi?
– На травi слiдiв зазвичай не видно.
– Вони були на тому ж боцi дорiжки, де хвiртка?
– Так, на самому краечку, ближче до хвiртки.
– Дуже цiкаво! Ще одне запитання: хвiртка була зачинена?
– Не тiльки зачинена, але i замкнена на висячий замок.
– Якоi вона висоти?
– Футiв iз чотири.
– Отже, через неi можна перелiзти?
– Ще й як.
– А бiля самоi хвiртки вдалося щось виявити?
– Нi, нiчого особливого.
– Боже милий! Невже там не подивилися?
– Нi, я дивився.
– І нiчого не знайшли?
– Там важко було щось розiбрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв бiля хвiртки хвилин iз п’ять-десять.
– Чому ви так гадаете?
– Тому що попiл двiчi впав iз його сигари.
– Чудово! Ось такий помiчник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а слiди?
– Галька була поцяткована собачими слiдами. Інших я не помiтив.
Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по колiну.
– Ах, якщо б я сам там був! – вигукнув вiн. – Це, мабуть, надзвичайно цiкава справа. Якi багатi можливостi для серйозного наукового розслiдування! Галька – це така сторiнка, на якiй я мiг би стiльки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерiв… Ах, докторе Мортiмер, докторе Мортiмер! Чому ж ви мене вiдразу не покликали? Який грiх на вашiй совiстi!
– Я не мiг звернутися до вас, пане Голмс: адже тодi менi б довелося оприлюднити всi цi факти, а я вже пояснив, що мене стримувало вiд такого кроку. Крiм цього…
– Що ж ви вагаетесь?
– Є певна галузь, де безсилий навiть проникливий i найдосвiдченiший детектив.
– Ви натякаете, що ми маемо справу з надприродною силою?
– Я цього не сказав.
– Не «сказав», але «думаю»?
