скачать книгу бесплатно
Собака Баскервiлiв. Долина страху
Артур Конан Ігнатiус Дойл
Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Собака Баскервiлiв» – одна з найвiдомiших iсторiй про генiального сищика Шерлока Голмса. Цього разу вiн розв’язуе майже мiстичну справу: за жахливих обставин вмирае власник Баскервiль-холу сер Чарльз. Вважають, що його смерть спричинила поява якогось чудовиська, адського створiння, яке переслiдуе Баскервiлiв уже не одне столiття. Голмс розкривае давню таемницю i звiльняе Баскервiлiв вiд родового прокляття.
У повiстi «Долина страху» Шерлок Голмс отримуе листа, в якому йдеться про пiдготовку нападу на мiстера Дугласа. Але вже за п’ять хвилин по тому вiн дiзнаеться, що мiстера Дугласа вбито у власному маетку. Голмс береться за розслiдування i доходить висновку, що вбито зовсiм не мiстера Дугласа, а того, хто хотiв його вбити…
Артур Конан Дойл
Собака Баскервiлiв
Долина страху
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2017
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Собака Баскервiлiв
Роздiл I
Пан Шерлок Голмс
Пан Шерлок Голмс сидiв за столом i снiдав. Зазвичай вiн пiдiймався достатньо пiзно, якщо не брати до уваги тих частих випадкiв, коли йому й зовсiм не доводилося лягати. Я стояв на килимку бiля камiна i вертiв у руках цiпок, забутий нашим учорашнiм вiдвiдувачем, хорошу товсту палицю з рукiв’ям – з тих, якi називають «вагомим доказом». Трохи нижче пiд рукiв’ям було врiзане срiбне колечко шириною близько дюйма. На ньому було викарбовано: «Джеймсу Мортiмеру, Ч. К. X. О., вiд його друзiв по ЧКЛ» i дата: «тисяча вiсiмсот вiсiмдесят чотири». У старi часи з такими цiпками – солiдними, важкими, надiйними – ходили поважнi домашнi лiкарi.
– Отже, Ватсоне, що ви думаете про нього?
Голмс сидiв спиною до мене, й я гадав, що моi манiпуляцii залишаються для нього непомiченими.
– Звiдки ви знаете, що я роблю? Можна подумати, що у вас очi на потилицi!
– Чого нема, того нема, зате перед собою маю начищений до блиску срiбний кавник, – вiдповiв вiн. – Нi, справдi, Ватсоне, що ви скажете про цiпок нашого вiдвiдувача? Ми з вами прогавили його i не знаемо, навiщо приходив. А якщо вже нам так не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенiр. Обстежте палицю та спробуйте вiдтворити по нiй образ ii власника, а я вас послухаю.
– Менi здаеться, – почав я, намагаючись у мiру своiх сил наслiдувати метод мого приятеля, – цей лiкар Мортiмер – успiшний медик середнiх рокiв, до того ж усiма шанований, оскiльки друзi нагороджують його такими знаками уваги.
– Слушно! – сказав Голмс. – Чудово!
– Крiм цього, я схильний думати, що вiн сiльський лiкар, отже, йому доводиться долати значнi вiдстанi пiшки.
– І чому ж?
– Тому що його цiпок, колись доволi непоганий, так збитий, що я не уявляю собi його в руках мiського медика. Товстий залiзний наконечник зовсiм стерся, мабуть, доктор Мортiмер пройшов iз ним купу миль.
– Дуже доречна думка, – погодився Шерлок.
– Знову ж напис: «Вiд друзiв по ЧКЛ». Я вважаю, що лiтери «КЛ» означають клуб, найiмовiрнiше мисливський, членам якого вiн надавав медичну допомогу, за що йому i зробили цей невеликий дарунок.
– Ватсоне, ви перевершили самого себе! – зауважив Голмс, вiдкидаючись на спинку крiсла та пiдкурюючи цигарку. – Не можу не визнати, що, описуючи з властивою вам люб’язнiстю моi скромнi заслуги, ви зазвичай применшуете своi власнi можливостi. Якщо й вiд вас самого не надходить яскраве сяйво, то ви, у будь-якому випадку, е провiдником свiтла. Хiба мало таких людей, котрi, не маючи власного таланту, все ж володiють незвичайною здатнiстю запалювати його в iнших! Я вам дуже заборгував, друже мiй.
Я вперше почув вiд Шерлока таке визнання i маю сказати, що його слова принесли менi величезне задоволення, бо байдужiсть цього чоловiка до мого захоплення ним i до всiх моiх спроб описати методи його роботи не раз обмежувала мое самолюбство. Крiм цього, я пишався тим, що менi вдалося не тiльки опанувати метод Голмса, а й застосувати його на практицi та заслужити цим похвалу мого товариша.
Шерлок узяв цiпок у мене з рук i кiлька хвилин розглядав його неозброеним оком. Потiм, явно зацiкавившись чимось, вiдклав цигарку набiк, пiдiйшов до вiкна i знову став оглядати палицю, але вже через збiльшувальне скло.
– Не бозна-що, та все ж цiкаво, – сказав вiн, повертаючись на свое улюблене мiсце в кутку тапчана. – Певна iнформацiя тут, безумовно, е, вона й стане основою для деяких висновкiв.
– Невже вiд мене щось вислизнуло? – перепитав я не без почуття самовдоволення. – Сподiваюся, я нiчого серйозного не оминув?
– На жаль, любий мiй Ватсоне, бiльша частина ваших висновкiв помилкова. Коли я сказав, що ви служите для мене хорошим стимулом, то це, щиро кажучи, треба було розумiти так: вашi хиби iнодi допомагають менi вийти на правильний шлях. Але зараз ви не дуже помиляетеся. Цей чоловiк, безумовно, практикуе не в мiстi, i йому доводиться здiйснювати великi прогулянки пiшки.
– Отже, я мав рацiю.
– Щодо цього – так.
– Але ж це все?
– Нi, нi, любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лiкар найiмовiрнiше може отримати вiд якоiсь лiкарнi, а не вiд мисливського клубу, а коли перед лiкарнею стоять лiтери «ЧК», назва «Черiнг-кроська» напрошуеться сама собою.
– Можливо, ви маете рацiю.
– Все наводить на саме таке тлумачення. Й якщо ми приймемо мiй здогад за робочу гiпотезу, то у нас будуть додатковi данi для вiдтворення особи нашого невiдомого вiдвiдувача.
– Гаразд. Припустимо, що лiтери «ЧКЛ» означають «Черiнг-кроська лiкарня». Якi ж iншi висновки можна звiдси зробити?
– А вам нiчого не спадае на гадку? Ви ж вивчали мiй метод. Спробуйте його застосувати.
– Висновок очевидний: перш нiж поiхати в село, цей чоловiк практикував у Лондонi.
– А що, якщо посунутися трохи далi? Погляньте на це ось пiд яким кутом зору: з якоi нагоди цей дарунок? Коли його друзi вважали за потрiбне подарувати спiльно йому цей цiпок, аби показати свое шанування? Вочевидь, тодi, коли доктор Мортiмер звiльнився з лiкарнi, вирiшивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаемо. Припустiмо, що роботу в лiкарнi вiн змiнив на сiльську практику. Чи будуть нашi висновки занадто смiливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звiльнення?
– Таке цiлком можливе.
– Тепер зазначте, що вiн не мiг перебувати в штатi консультантiв лiкарнi, бо це дозволено тiльки лiкарям iз солiдною лондонською практикою, а такий лiкар навряд чи поiхав би з мiста. Тодi ким вiн був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора[1 - Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клiнiцi.], котрий живе при лiкарнi, тобто трохи бiльша, нiж роль практиканта. І вiн звiльнився звiдти п’ять рокiв тому – гляньте на дату на цiпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солiдний лiтнiй домашнiй лiкар випарувався, а замiсть нього перед нами вирiс вельми симпатичний чоловiк вiком близько тридцяти рокiв, не марнославний, неуважний, котрий нiжно любить свого собаку, який дещо бiльший за тер’ера, але менший за мастифа.
Я недовiрливо реготнув, а Шерлок Голмс вiдкинувся на спинку тапчана i випустив у стелю маленькi колечка диму, якi плавно похитувалися в повiтрi.
– Що стосуеться останнього пункту, то його нереально перевiрити, – сказав я, – однак певну iнформацiю про вiк цього чоловiка i його кар’еру знайти можна.
Я зняв зi своеi маленькоi книжковоi полички медичний довiдник i знайшов потрiбне прiзвище. Там виявилося кiлька Мортимерiв, але я вiдразу ж вiдшукав нашого вiдвiдувача i прочитав уголос все, що його стосувалося:
«Мортiмер Джеймс, iз 1882 року член Королiвського хiрургiчного товариства. Грiмпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рiк – куратор Черiнг-кроськоi лiкарнi. Нагороджений премiею Джексона з порiвняльноi патологii за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавiстичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологiчного товариства. Автор статей «Аномальнi явища атавiзму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуемо ми?» («Вiсник психологii», березень 1883). Сiльський лiкар парафiй Грiмпен, Торслi та Гай-Берроу».
– І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмiшкою зауважив Голмс, – зате вiн справдi сiльський лiкар, як ви доречно зазначили. А моi висновки правильнi. Що ж стосуеться означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такi: симпатичний, не марнославний i неуважний. Це вже я знаю з досвiду – тiльки симпатичнi люди отримують прощальнi подарунки, лише не марнославнi змiнюють лондонську практику на сiльську i тiльки неуважнi здатнi залишити свiй цiпок замiсть вiзитiвки, прочекавши бiльше години у вашiй вiтальнi.
– А собака?
– Був привчений носити цiпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав ii посерединi та мiцно стискав зубами, слiди яких видно дуже чiтко. Судячи з вiдстанi мiж мiтками, для тер’ера такi щелепи занадто широкi, а для мастифа – завузькi. Може, хiба… Боже милий! Ну, звiсно ж, кокер-спанiель!
Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кiмнатi, а потiм зупинився бiля вiконноi нiшi. В його останнiх словах прозвучала така тверда впевненiсть, що я зачудовано глипнув на нього:
– Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевненi?
– З тiеi простоi причини, що бачу собаку бiля наших дверей, а ось i дзвiнок ii господаря. Не йдiть, Ватсоне, благаю. Ви ж iз ним колеги, тому ваша присутнiсть допоможе менi. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуете кроки на сходах, цi кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невiдомо. Що ж знадобилося людинi науки, доктору Джеймсу Мортiмеру, вiд детектива Шерлока Голмса?.. Увiйдiть.
Зовнiшнiсть нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сiльського лiкаря. Доктор Мортiмер виявився дуже високим худорлявим чоловiком iз довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, мiж сiрими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярiв. Одягнений вiн був, як i личить людинi його фаху, але з певною неохайнiстю: дуже затерта маринарка, обшарпанi штани. Вiн уже сутулився, незважаючи на молодi роки, i дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тiльки наш гiсть увiйшов до кiмнати, його погляд одразу ж упав на цiпок у руках Голмса, i вiн iз радiсним вигуком потягнувся за ним.
– Яке щастя! А я нiяк не мiг згадати, де його залишив, тут чи в пароплавноi компанii. Втратити таку рiч! Це було б просто жахливо!
– Презент? – спитав Шерлок.
– Атож, сер.
– Вiд Черiнг-кроськоi лiкарнi?
– Так, вiд тамтешнiх друзiв на день мого весiлля.
– Ох, як це кепсько! – зронив Голмс, хитаючи головою.
Доктор Мортiмер здивовано заклiпав очима:
– А що ж тут поганого?
– Тiльки те, що ви порушили хiд наших мiркувань. Отже, подарунок був весiльний?
– Авжеж, сер. Я одружився i звiльнився з лiкарнi, а разом iз тим позбувся й надii отримати посаду консультанта. Треба було шукати собi власний будинок.
– Ну, ось бачите, ми не так уже й помилилися, – сказав Голмс. – А тепер, докторе Джеймс Мортiмер…
– Що ви, що ви! У мене немае докторського ступеня, я всього лиш скромний член Королiвського хiрургiчного товариства.
– І мабуть, людина наукового складу розуму?
– Я маю тiльки певний стосунок до науки, пане Голмс: так би мовити, збираю мушлi на березi неосяжного океану знань. Якщо не помиляюся, маю честь балакати з паном Шерлоком Голмсом, а не з…
– Нi, доктор Ватсон ось – перед вами.
– Дуже радий познайомитися, сер. Ваше iм’я часто згадуеться поряд iз iменем вашого приятеля. Ви мене дуже зацiкавили, пане Голмс. Я нiяк не очiкував, що у вас такий подовжений череп i так сильно розвиненi надбрiвнi дуги. Дозвольте менi помацати ваш тiм’яний шов. Злiпок iз вашого черепа, сер, мiг би слугувати прикрасою для будь-якого антропологiчного музею доти, доки не вдасться отримати сам оригiнал. Не вважайте це за лестощi, та я просто заздрю такому черепу.
Шерлок посадив нашого дивного гостя в крiсло.
– Ми з вами, либонь, обое ентузiасти своеi справи, сер, – сказав вiн. – Судячи з вашого вказiвного пальця, ви вiддаете перевагу самi набивати цигарки. Не соромтеся, запалюйте.
Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi тютюн i з вражаючою спритнiстю набив собi цигарку. Його довгi, трохи тремтячi пальцi рухалися швидко та неспокiйно, як нiжки комахи.
Голмс сидiв мовчки, але швидкi, миттевi погляди, якi вiн кидав на нашого цiкавого спiврозмовника, ясно свiдчили про те, що цей чоловiк неабияк його зацiкавив.
– Дозволю собi припустити, сер, – почав вiн нарештi, – що ви надали менi честь своiми вчорашнiми та сьогоднiшнiми вiдвiдинами не лише заради обстеження мого черепа?
– Нi, сер, певна рiч, нi! Правда, я щасливий, що менi випала така нагода, але мене привело до вас зовсiм не це, пане Голмс. Я людина аж нiяк не практичного штибу, а тим часом передi мною раптово постала одна надзвичайно серйозна та напрочуд дивна загадка. Вважаючи вас другим за величиною европейським експертом…
– Он як, сер! Дозвольте поцiкавитися, хто мае честь бути першим? – досить рiзким тоном поцiкавився Шерлок.
– Працi пана Бертильона[2 - Бертильон А. (1853–1914) – французький вчений-антрополог.] вселяють велику повагу людям iз науковим складом мислення.
– То чому б вам не звернутися до нього?
– Я ж сказав, сер, про «науковий склад мислення», але як практик ви не знаете собi рiвних – це визнають усi. Сподiваюся, сер, що я не дозволив собi зайвого…
– Хiба дещицю, – просвiтлiв Голмс. – Однак, докторе Мортiмер, гадаю, що ви зробите цiлком слушно, якщо негайно, без подальших вiдступiв, розповiсте менi, в чому полягае справа, для вирiшення якоi вам знадобилася моя допомога.
Роздiл II
Прокляття роду Баскервiлiв
– У мене в кишенi лежить один манускрипт, – почав Джеймс Мортiмер.
– Я помiтив це, як тiльки ви увiйшли, – сказав Голмс.
– Манускрипт дуже давнiй.
– Початок вiсiмнадцятого столiття, якщо тiльки не пiдробка.
– Як ви дiзналися, сер?
– У бесiдi зi мною ви весь час показуете менi краечок цього манускрипту дюймiв у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точнiстю до одного-двох десятилiть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сiмсот тридцятим роком.
– Точна дата тисяча сiмсот сорок другий, – доктор Мортiмер вийняв рукопис iз боковоi кишенi маринарки. – Цю родинну релiквiю вiддав менi на зберiгання сер Чарльз Баскервiль, раптова i трагiчна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три мiсяцi тому. Я вважав себе не тiльки лiкарем сера Чарльза, але i його особистим приятелем. Це був чоловiк владний, тямущий, дуже практичний i аж нiяк не фантазер, як ваш покiрний слуга. І все ж вiн ставився до цього документа дуже серйозно i був готовий до того кiнця, який його спiткав.
Голмс простягнув руку, взяв манускрипт i розправив його на колiнах.
– Ватсоне, придивiться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, якi допомогли менi встановити дату документа.
Я зиркнув через його плече на пожовклi аркушi з напiвстертими рядками. Вгорi сторiнки було написано: «Баскервiль-хол», а нижче стояли великi, розхристанi цифри: «один, сiм, чотири, два».
– Це, мабуть, якась хронiка.
– Так, хронiка одного переказу, який живе в родинi Баскервiлiв.
– Але, наскiльки я збагнув, ви прийшли порадитися зi мною з питання бiльш практичного i ближчого до нас за часом.
