скачать книгу бесплатно
Слова команди, вигукнутi незвичним горловим голосом, лунали вздовж домiв, що, здавалося, завмерли й спорожнiли, а проте крiзь зачиненi вiконницi чиiсь очi тайкома придивлялись до переможцiв, людей, що за «правом вiйни» стали господарями мiста, статкiв та життя. Мешканцi, сидячи у своiх темних кiмнатах, почували той жах, що його викликають якiсь стихiйнi нещастя, тi великi убiйчi земнi катастрофи, проти яких безсилi всякi мудрощi i всяка потуга. Отаке точнiсiнько почуття з’являеться щоразу, коли встановлений порядок порушено, коли безпечностi бiльш немае, коли все те, що захищали закони людськi або закони природи, стае в залежнiсть од несвiдомоi й лютоi сили. Землетрус, що хоронить люднiсть пiд руiнами будинкiв; рiчка, що, вийшовши з берегiв, несе топленикiв-селян разом iз тушами бикiв та видертими кроквами з дахiв, чи славетна армiя, що вбивае тих, хто захищаеться, а решту полонить, що грабуе iменем шаблi та славить бога гарматною стрiляниною, – це все тi страшнi кари, що розбивають всяку вiру у вiчну справедливiсть i в прищеплене нам iз дитинства уповання на благiсть небес та на людський розум.
До кожних дверей стукали i заходили в домiвки невеличкi загони. Це була окупацiя. Для переможених постав новий обов’язок – бути привiтними до переможцiв.
Збiг якийсь час, коли минув перший острах i запанував спокiй. У багатьох родинах прусського офiцера запрошували до столу. Інодi то був добре вихований чоловiк, вiн з чемностi вболiвав над Францiею, говорив, з якою нехiттю брав участь у цiй вiйнi. Нiмцевi були вдячнi за такi почуття; до того ж не сьогоднi-завтра мiг знадобитися його захист. Догоджаючи йому, можна сподiватись, що тобi дадуть на постiй менше солдатiв. Та й навiщо кривдити чоловiка, вiд якого цiлком залежиш? То була б нерозважливiсть, а не хоробрiсть. А руанськi буржуа довго не страждають нерозважливiстю, як i в тi часи, коли героiчною обороною вславилось iхне мiсто. Нарештi, мовляв (незаперечний доказ, пiдказаний французькою делiкатнiстю), у себе в хатi можна бути цiлком чемним з чужоземним солдатом, аби лиш прилюдно не показувати своеi фамiльярностi з ним. На вулицi вони не зналися, зате в хатi охоче розмовляли, i нiмець щовечора все довше засиджувався й грiвся бiля спiльного вогнища.
Мiсто помалу набирало свого нормального вигляду. Французи все ще не виходили з дому, але вулицi роiлися прусськими солдатами. Проте офiцери блакитних гусарiв, що чванливо волочили по брукiвцi своi величезнi знаряддя смертi, здавалося, зневажали простих городян не набагато бiльше, нiж офiцери французьких стрiльцiв, що пили в цих самих кав’ярнях минулого року.
Тим часом у повiтрi чулося щось невловимо гостре та невiдоме, ворожа й нестерпуча атмосфера, нiби розлитий навколо запах – запах навали. Вiн сповнював оселi та публiчнi мiсця, надавав якогось присмаку iжi й будив таке враження, нiби ви мандруете в далекiй сторонi, серед варварських i диких племен.
Переможцi вимагали грошей, силу грошей. Мешканцям доводилось усе платити, а втiм, вони були багатi. Але ж що заможнiший нормандський купець, то бiльше вiн страждае з усякоi жертви, коли бачить, що якась частка його майна переходить до чужих рук.
З усiм тим за мiстом, двi чи три милi за водою, близько Крауса, Дьеппдаля або Б’есара, матроси й рибалки часто витягали з рiчкового дна набряклi трупи нiмцiв у мундирах, то забитих ножем чи дрючком, то з розбитою головою, то просто зiпхнутих в воду з мосту. Багно рiчне замулювало цi таемнi жертви жорстокоi та справедливоi помсти, цей невiдомий героiзм, цi нiмi напади, небезпечнiшi за сутички серед бiлого дня i позбавленi бучноi слави.
Ненависть-бо до чужоземця завше озброюе смiливих, ладних померти за iдею.
А що завойовники, хоча скорили мiсто своею непохитною дисциплiною, не вчинили жодного з тих звiрств, про якi йшли поголоски пiд час iхнього переможного походу, – мешканцi зрештою посмiлiшали, i потреба поживи знову заворушила мiсцевих комерсантiв. Декотрi з них мали великi комерцiйнi справи у Гаврi, що був окупований французькою армiею, i захотiли спробувати дiстатися до цього порту – кiньми до Дьеппа, а далi – пароплавом.
Було використано вплив знайомих нiмецьких офiцерiв, i комендант мiста дав дозвiл на виiзд.
І от для цiеi подорожi, на яку записалося десять чоловiк, найняли великого, на четверо коней, дилiжанса; ухвалено було вирушити у вiвторок удосвiта, щоб уникнути людних збiговиськ.
Кiлькома днями ранiше земля замерзла, i в понедiлок, о третiй годинi, великi темнi хмари, насовуючись з пiвночi, принесли снiг, що падав безперервно цiлий вечiр i цiлу нiч.
Ранком о пiв на п’яту мандрiвники зiбралися у дворi готелю «Нормандiя», де вони мали сiдати в дилiжанс.
Вони були ще зовсiм соннi й дрижали вiд холоду пiд своiми пледами. У пiтьмi вони погано бачили одне одного; а важка зимова одежа надавала iм вигляду гладких кюре в довгих сутанах. Та двое з них впiзнали один одного, до них пiдiйшов третiй, i повели розмову.
– Я беру з собою дружину, – сказав котрийсь.
– Я теж.
– І я також.
Перший додав:
– До Руана ми бiльше не повернемось, а коли пруссаки наблизяться до Гавра, переiдемо до Англii.
Всi вони мали однаковi намiри, бо були людьми однаковоi вдачi.
Коней все ще не запрягали. Лiхтарик машталiра коли-не-коли з’являвся з одних темних дверей i зараз же зникав у других. З глибини стайнi було чути, як конi глухо били ногами об землю, встелену гноем, i як чоловiчий голос тпрукав на коней i лаявся. Легке брязкотiння балабончикiв оповiстило, що пораються бiля упряжi; це брязкотiння перейшло у виразний i безперервний дзенькiт, що потрапляв рухам коня, iнодi вiн затихав, потiм знову розливався вiд раптового струсу в супроводi глухого гупання копит об землю.
Несподiвано дверi зачинилися. Все стихло. Покляклi на морозi мандрiвники стояли мовчки й нерухомо.
Бiлоснiжна волохата завiса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона згладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; i серед могильноi тишi похованого пiд снiгом мiста чутно було лише якесь непевне й невловне шамотiння снiгу, що, розвiюючись, падав; швидше натяк на шум, нiж самий шум, шелестiння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простiр, встелюють увесь свiт.
Чоловiк iз лiхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводi сумну коняку, що неохоче тюпала. Завiвши ii в дишель, вiн учепив посторонки й довго вовтузився коло неi, приладжуючи упряж, бо мiг працювати лише однiею рукою, тримаючи другою лiхтаря. Ідучи за другим конем, вiн помiтив усiх оцих мандрiвникiв, що непорушно стояли i зовсiм побiлiли вiд снiгу, i сказав iм:
– Чому ви не сiдаете в карету? Принаймнi будете пiд накриттям.
Вони, певно, не подумали про це, i тепер усi кинулися сiдати. Трое чоловiкiв умостили своiх жiнок в глибинi дилiжанса i залiзли самi; за ними зайняли решту мiсць iншi закутанi невиразнi нiмi постатi.
На пiдлозi карети було настелено соломи, в якiй грузнули ноги. Дами, що сидiли в глибинi, захопили з собою маленькi мiднi грiлки з хiмiчним вугiллям, тепер вони запалили iх i деякий час тихими голосами хвалилися одна однiй вигодами, повторюючи все те, що кожнiй давно було вiдомо.
Нарештi, коли в дилiжанс запрягли шестеро коней замiсть чотирьох – з огляду на важку дорогу – голос iзнадвору запитав:
– Всi сiли?
Голос iзсередини вiдповiв:
– Так, усi.
Вони рушили.
Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в снiг; весь короб рипiв з якимось глухим потрiскуванням, конi ковзались, сапали, аж пара з них валувала; а довжелезний фурманський батiг безупинно хляскав, метлявся на всi боки, змотуючись i розмотуючись тонкою гадюкою, i раптом стьобав округлий конячий круп, що сiпав од цього ще з бiльшим напруженням.
Помалу днiло. Тi легкi снiжинки, якi один iз подорожнiх, чистокровний руанець, прирiвняв до бавовняноi заметiлi, вже не падали. Неясне, наче брудне свiтло плинуло крiзь великi, важкi та темнi хмари, що надавали бiльшоi слiпучостi бiлому полю, де з’являлись то низка високих, вбраних у паморозь дерев, то хатка у снiговiй вiдлозi.
Освiтленi цiею ранiшньою зорею пасажири почали цiкаво розглядатися на своiх сусiдiв.
У самiй глибинi, на кращих мiсцях, сидячи одне проти одного, куняли пан i панi Люазо, гуртовi торгiвцi вином по вулицi Гран-Пон.
Люазо, колишнiй прикажчик, купив пiдприемство у свого збанкрутiлого хазяiна i нажив великi статки. Вiн дуже дешево продавав дрiбним сiльським крамарям свое поганюче вино i вславився серед своiх знайомих та приятелiв як спритний крутiй, справжнiй нормандець – хитрий та життерадiсний.
Репутацiя шахрая так твердо усталилася за ним, що на однiй вечiрцi в префектурi пан Турнель, автор байок та спiвомовок, дотепник i бешкетник, мiсцева знаменитiсть, запропонував дамам, оспалим з нудьги, гру «пташка лiтае»[1 - Гра слiв «L’oiseau vole» – птах лiтае, «Loiseau vole» – Люазо краде.], i цей жарт облетiв вiтальню префекта, а звiдти потрапив у вiтальнi городян, i цiлий мiсяць уся округа реготала, аж у боки бралася.
Крiм цього, Люазо був вiдомий рiзними своiми витiвками та жартами, iнодi й недоречними: отже, кожен, завiвши рiч про нього, неодмiнно додавав:
– Дивак вiн, цей Люазо.
Маленький на зрiст, вiн немовби складався з самого лише округлого живота, над яким пишалося червонясте обличчя, облямоване двома сивуватими баками.
Його висока, мiцна та енергiйна жiнка з гучним голосом i крутим норовом була втiленням звiтностi, порядку в iхньому торговельному домi, тодi як сам Люазо оживляв його своею життерадiсною метушнею.
Побiч iх, свiдомий своеi гiдностi i високого становища, сидiв пан Каре-Ламадон – людина статечна й поважна серед бавовнярiв, власник трьох прядилень, кавалер Почесного легiону i член генеральноi ради. За iмперii вiн увесь час очолював помiрковану опозицiю з тим тiльки намiром, щоб надбати згодом бiльше на приеднаннi до партii, з якою вiн змагався, за його власним висловом, лицарською зброею. Панi Каре-Ламадон, набагато молодша вiд свого чоловiка, була втiхою для родовитих офiцерiв, призначених до руанськоi залоги.
Вона сидiла навпроти свого чоловiка – маленька, гарненька, закутана у своi хутра, – i тоскними очима розглядала середину злиденного дилiжанса.
Їi сусiди, граф i графиня Гюбер де Бревiль, мали одне з найдавнiших i найславетнiших прiзвищ у Нормандii.
Граф, старий шляхтич, величний на вигляд, силкувався хитрощами свого вбрання пiдкреслити свою природну подiбнiсть з королем Анрi IV, який, коли вiрити легендi, – гордощам фамiльним, – спричинився до вагiтностi однiеi з панiй Бревiль, а чоловiк ii з цiеi ж причини став графом i губернатором на провiнцii.
Граф Гюбер, колега пана Каре-Ламадона по генеральнiй радi, репрезентував партiю орлеанiстiв у департаментi. Історiя його одруження з дочкою одного дрiбного корабельника з Нанта назавжди залишилася загадкою. Але оскiльки графиня була справжньою аристократкою, вмiла у себе приймати краще за всiх i навiть уславилася як полюбовниця одного з синiв Луi-Фiлiппа, – все вельможне панство поважало ii, i ii салон уважався за перший в окрузi, единий, де збереглась старосвiтська поважнiсть, i туди важко було втрапити.
Багатство Бревiлiв, усе iхне нерухоме майно давало, як казали, щось iз п’ятсот тисяч щорiчного прибутку.
Оцi шестеро займали глибину дилiжанса й уособлювали забезпечену, спокiйну i сильну верству громадянства, верству поважних i чесних людей, вiрних релiгii, людей з твердими принципами.
Так якось випало, що все жiноцтво сидiло на однiй лавцi; а графиня мала за сусiдок ще двох черниць, що весь час, перебираючи чотки, шепотiли «Pater» i «Ave». Одна з них була вже лiтня, з подзьобаним обличчям, так нiби в нього влучив цiлий набiй шроту. Друга, дуже мiзерна з вигляду, мала прекрасну, але хворобливу голiвку й сухотнi груди, пiдточенi тiею ненажерливою вiрою, що творить мученикiв та фанатикiв.
Але всю увагу привертали чоловiк та жiнка, що сидiли навпроти двох черниць.
Чоловiк був добре знаний Корнюде, демократ, страхiття для всiх статечних людей. Рокiв зо двадцять вiн купав свою величезну руду бороду в келихах по всiх демократичних кав’ярнях. Вiн пустив за вiтром з товаришами й приятелями своiми чималий спадок, що дiстав од свого батька, колишнього цукерника, i нетерпляче ждав запровадження республiки, щоб обiйняти якусь посаду, вислужену стiлькома революцiйними частуваннями. Четвертого вересня, можливо, внаслiдок чийогось жарту, вiн певен був, що його призначено на префекта, але коли захотiв стати до своiх обов’язкiв, конторськi службовцi, що залишилися единими господарями в установi, вiдмовились визнати його, i вiн змушений був пiти геть. Та проте, бувши славним хлопцем, неуразливим i прислужливим, вiн з незвичайним запалом почав органiзовувати оборону. Пiд його орудою в полях повикопували вовчi ями, в сусiднiх лiсах повирубували всi молодi дерева i понаставляли на всiх дорогах засiдки – вдоволений iз цих готувань, вiн iз наближенням ворога швиденько вiдступив до мiста. Зараз вiн гадав, що буде кориснiшим у Гаврi, де, можливо, доведеться копати новi шанцi.
Жiнка, одна з тих, яких називають зальотницями, славилася своею передчасною пухлявiстю, i за це ii прозвано Пампушкою.Маленька, кругленька, гладка та товста, з пухлими, наче перев’язаними в суглобах пальцями, подiбними до низок з коротких сосисок, з лискучою пружною шкiрою, з величезними грудьми, якi випиналися пiд одежею, вона все ж таки була сласна й приваблива своею, такою приемною для ока, свiжiстю. Лице ii було мов яблуко червоне, наче пуп’янок пiвонii, готовий розцвiсти; на ньому вирiзнялись двiйко чорних чудових очей, вiдтiнених довгими густими вiями, i чарiвний маленький, вогкенький, нiби зумисне для поцiлункiв, ротик з дрiбними блискучими зубками.
Крiм цього, казали, було в неi чимало й iнших неоцiненних зваб.
Зараз же, як тiльки-но впiзнали ii, шепiт пробiг серед добродiйних жiнок, i слова «повiя», «публiчна ганьба» було вимовлено так голосно, що вона пiдвела голову. Потiм вона обвела своiх сусiдiв таким задьористим та смiливим поглядом, що враз запанувала цiлковита тиша i всi поопускали очi, крiм Люазо, який стежив за нею веселим поглядом.
Але скоро розмова помiж трьох дам вiдновилася, i присутнiсть цiеi особи зблизила, майже здружила iх. Вони мусили, здавалося iм, утворити нiби спiлку доброчесностi замiжнiх жiнок перед цiею продажною безсоромницею; бо законна любов завжди гордовито несеться перед своею вiльною посестрою.
Трое чоловiкiв, яких у присутностi Корнюде також зближував iнстинкт консерваторiв, говорили про грошi, i в тонi iхньому чулося презирство до бiдних. Граф Гюбер розповiв про руiну, вчинену йому пруссаками, про збитки через крадiжку худоби та втрачений урожай, – говорив вiн iз самовпевненням великого магната-мiльйонера, який цю шкоду може вiдчувати хiба якийсь рiк. Пан Каре-Ламадон, неабияк досвiдчений в бавовнянiй промисловостi, подбав уже про те, щоб переслати до Англii шiстсот тисяч франкiв – заощадження, надбане ним на сутужну годину. Щодо Люазо, то вiн устиг продати французькому iнтендантству всi дешевi вина, що залишалися в його льохах; отож держава винна була йому величезну суму, яку вiн i плекав надiю одержати у Гаврi.
І всi трое кидали один на одного швидкi й дружнi погляди. І хоча вони були люди рiзних станiв, почувалися братами через грошi, членами великого франкмасонського товариства, товариства власникiв, усiх, у кого побрязкуе в кишенях золото.
Карета сунула так поволi, що до десятоi ранку не проiхали навiть i чотирьох миль. Тричi чоловiкам доводилося злазити й пiшки йти нагору. Подорожани почали турбуватися, бо снiдати збиралися в Тотi, а зараз втратили надiю дiстатися туди до ночi. Кожен визирав у вiконце, чи не зустрiнеться де корчомка при дорозi; аж от дилiжанс угруз у такiй кучугурi снiгу, що спливло двi години, поки його звiдти вирятували.
Голод усе напосiдав i викликав тривогу серед пасажирiв; та нiякоi корчми, нiякого шинку не було видно: прихiд пруссакiв та вiдступ голодних французьких солдатiв порозполохували всiх торгiвцiв.
Чоловiки забiгали по харчi на придорожнi ферми, але там вони не знайшли навiть i хлiба, бо недовiрливi селяни поприховували своi запаси з остраху перед солдатами, якi, зголоднiвши, брали силою все, що запопадали.
О першiй годинi дня Люазо заявив, що живiт йому геть запався. Всi вони давно потерпали, як i вiн, i жорстокий голод, наростаючи, викликав нехiть до балачки.
Коли-не-коли хтось iз мандрiвникiв позiхав; iнший зараз же наслiдував його; i, вiдповiдно до свого характеру, до свого умiння поводитись, до свого соцiального стану кожен – хто голосно, а хто безгучно – розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якоi йшла пара.
Пампушка кiлька разiв нахилялася, нiби шукала щось у себе пiд ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своiх сусiдiв i спокiйно випростувалася. У всiх були блiдi й перекривленi обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франкiв. Дружина його зробила якийсь рух, нiби для протесту; потiм заспокоiлась. Вона щоразу зазнавала страждань, коли чула, як протринькують грошi, i навiть не розумiла жартiв на таку тему.
– Справдi, якось кепсько почуваеш себе, – промовив граф, – i як це я не надумався взяти харчу?
Кожен так само докоряв собi.
Як на те, Корнюде мав пляшку з ромом; вiн запропонував його; всi холодно вiдмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:
– А це все ж таки смачно, воно грiе й голод гамуе.
Вiн повеселiшав i запропонував зробити так, як у тiй пiснi про маленький корабель: з’iсти найситiшого з пасажирiв. Цей натяк на Пампушку якось неприемно вразив вихованих людей. На жарт нiхто не озвався, тiльки Корнюде усмiхнувся. Побожнi сестри перестали шепотiти молитви та перебирати чотки i, засунувши руки в своi широкi рукава, сидiли нерухомо, вперто не пiдводячи очей, i, певно, офiрували небовi тi страждання, якi воно iм посилало.
