скачать книгу бесплатно
Фiлософськi етюди
Оноре де Бальзак
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Оноре де Бальзак (1799–1850), видатний французький письменник ХІХ столiття, писав про себе так: «Я належу до опозицii, яка називаеться життя». Пiдтвердженням цих слiв е його «Фiлософськi етюди», що входять до так званоi «Людськоi комедii» – грандiозноi епопеi, яка складаеться з понад 90 романiв, повiстей, оповiдань, пов’язаних загальним задумом i величезною кiлькiстю персонажiв.
До видання увiйшли найвiдомiшi твори з цього циклу – «Елiксир довголiття», «Пошуки Абсолюту», «Невiдомий шедевр» та iншi, у яких Бальзак без будь-яких прикрас, з притаманним йому реалiзмом викрив штучну мораль та лицемiрнi закони суспiльства, змалювавши яскраву «картину звичаiв» свого часу.
Оноре де Бальзак
Фiлософськi етюди
Елiксир довголiття
До читача
Сюжет цього етюда дав авторовi, коли той тiльки починав свое життя в лiтературi, один його друг, давно покiйний; а згодом автор натрапив на цей-таки сюжет в одному збiрнику новел, виданому на початку нинiшнього столiття, – досить iмовiрно, що це одна з фантазiй берлiнського письменника Гофмана, надрукована в якомусь нiмецькому альманасi й забута видавцями, що випустили друком зiбрання його творiв. У «Людськiй комедii» вистачае оригiнальних знахiдок, i автор не соромиться признатися читачам у невинному запозиченнi; за прикладом славетного Лафонтена, йому iнодi трапляеться неумисне переказати на свiй лад той чи той уже вiдомий сюжет. Подану далi новелу не слiд вважати за один iз жартiв, модних у 1830 роцi, коли кожен автор прагнув написати щось жахливе на втiху молодим дiвчатам. Коли ви довiдаетеся про те, як вишукано Дон Жуан вiдправив на той свiт батька, спробуйте уявити собi, як би повелися в дев’ятнадцятому сторiччi за схожих обставин поряднi люди з тих, хто погодився виплачувати лiтнiй людинi довiчну ренту, сподiваючись, що якась хвороба не дасть iй дожити до глибокоi старостi, або хто вiддав унайми старiй жiнцi помешкання, взявши з неi платню до кiнця ii днiв. Захотiли б вони воскресити тих, чия смерть для них вигiдна? Нехай тi, хто мiряе людську совiсть, помiркують, наскiльки Дон Жуан скидаеться на батькiв, що одружують своiх дiтей для вдоволення власних амбiцiй. Чи вважае людське суспiльство, яке, коли вiрити фiлософам, iде шляхом прогресу, чи вважае воно за крок уперед звичку покладати всi своi надii на чиюсь смерть? Звiдси виникла цiла наука й почеснi професii, представники яких живуть коштом смертi. Чекати, коли сконае та або та людина, для подiбних спритникiв – ремесло, вони просто-таки чатують на смерть, вони щоранку умовляють ii скорiше забрати недужого, а ввечерi перевiряють, приходила вона чи нi. Це коад’ютори, кардинали, позаштатники, учасники тонтiни тощо. Додайте сюди людей делiкатних – а iх чимало, – що накинули оком на маеток, цiна якого iм не по кишенi, отож вони з холодною розважливiстю оцiнюють, скiльки лишаеться прожити на свiтi iхнiм вiсiмдесятирiчним чи сiмдесятирiчним батькам, свекрухам чи тещам, кажучи: «Менш нiж через три роки я одержу спадщину, i тодi…» До вбивцi ми почуваемо меншу вiдразу, анiж до шпига. Вбивця, можливо, пiддався миттевому нападу божевiлля, йому дозволено покаятись, облагородити себе. Але шпиг завжди лишаеться шпигом; вiн шпиг, коли спить у лiжку, коли сидить за столом, коли йде вулицею, вiн шпиг удень i шпиг уночi; вiн пiдлий у кожну хвилину свого життя. Але й убивця може бути не менш пiдлим, анiж шпиг. Хiба ви не помiчали в нашому суспiльствi безлiч людей, яких нашi закони, нашi звичаi i порядки спонукають безперервно думати про смерть своiх близьких, палко жадати ii? Вони прикидають вартiсть похорону, коли купують кашемiрову шаль для дружини, коли в театрi пiдiймаються сходами, коли мрiють про власну ложу в Італiйськiй оперi, про власну карету. Вони чинять убивство i в ту мить, коли милi створiння, це уособлення самоi невинностi, пiдставляють iм увечерi своi дитячi лобики пiд поцiлунок, кажучи: «На добранiч, тату!» Вони щогодини бачать очi, якi iм хотiлося б закрити i якi щоранку розплющуються на свiтло, як око Бельвiдеро – персонажа з цiеi повiстi. Одному Боговi вiдо мо, скiльки батьковбивств люди здiйснюють подумки! Уявiть собi чоловiка, зобов’язаного платити тисячу екю довiчноi ренти старiй жiнцi, уявiть собi, що обое вони живуть у селi, роздiленi лише струмочком, але й це не перешкоджае iм з усiею щирiстю ненавидiти одне одного, не рахуючись навiть iз правилами пристой ностi, що змушують носити маску двох братiв, з яких одному дiстанеться майорат, а другому – лише частка спадщини. Вся европейська цивiлiзацiя стоiть на фундаментi передачi майна у спадок i скасувати цей закон було б дурiстю. Але чи не слiд би – як у машинах, що становлять гордiсть нашого столiття, – полiпшити конструкцiю цього важливого механiзму?
Якщо автор захотiв звернутися з традицiйним посланням «До читача» в передмовi до твору, де вiн намагаеться використати всi можливi лiтературнi форми, то це для того, щоб висловити своi зауваження, якi стосують ся кiлькох його фiлософських етюдiв водночас, хоча насамперед цього. В кожному з них подано бiльш або менш новi iдеi, виразити якi авторовi здалося доречним; вiн мiг би навiть претендувати на прiоритет у галузi тих або тих форм i висловлених думок, адже згодом вони перейшли в ужиток сучасноi лiтератури i нерiдко там вульгаризуються. Отже, читачi не повиннi пропустити повз увагу дату першоi публiкацii, поставлену пiд кожним етюдом, якщо вони хочуть вiддати авторовi належне.
Письменство дае нам змогу завести незнайомих друзiв, i який то щирий друг – твiй читач! Тим бiльше, що з добре знайомих друзiв автора деякi не прочитали жодного рядка з його творiв! Автор вважае, що тiльки сплачуе свiй борг вдячностi, присвячуючи цю новелу DIIS IGNOTIS[1 - Невiдомим богам (лат.).].
* * *
Одного зимового вечора дон Жуан Бельвiдеро частував у своему розкiшному феррарському палацi князя з роду д’Есте. В ту епоху бенкети були чудовим видовищем, влаштовувати яке могли тiльки люди, не бiднiшi за королiв, або могутнi феодальнi сеньйори. Сидячи навкруг стола, на якому горiли запашнi свiчки, семеро веселих жiнок утiшалися приемною бесiдою, оточенi прекрасними статуями з бiлого мармуру, що вирiзнялися на тлi стiн, обличкованих пiд червоний камiнь, i контрастували з барвистими турецькими килимами. Вбранi в атлас, виблискуючи золотом i дiамантами, – менш, проте, яскравими, нiж iхнi очi, – усi вони здавалися втiленням пристрастей, однаково палких, але настiльки ж розмаiтих, наскiльки розмаiтою була iхня краса. Правда, говорили вони про одне й те саме, про одне й те саме думали, але вираз обличчя, погляд, який-небудь жест або вiдтiнок у голосi надавали мовi кожноi з них своерiдного тону – легковажного, хтивого, меланхолiйного або насмiшкуватого.
Одна, здавалося, промовляла: «Моя врода зiгрiе навiть захололе серце старого дiда».
Друга: «Я люблю лежати на канапi i п’янити себе думкою про тих, хто мене обожнюе».
Третя, ще новенька на цих бенкетах, мало не червонiла.
– У глибинi серця мене мучать докори сумлiння, – казала вона. – Я католичка i боюся пекла. Але вас я так люблю, так люблю, що заради вас готова пожертвувати i вiчним спасiнням.
Четверта, перехиляючи келих iз хiоським вином, вигукувала:
– Будемо ж веселитись! З кожним свiтанком я вiдроджуюся для нового блаженства! Не пам’ятаючи про минуле, ще п’яна пiсля вчорашнiх поединкiв, я знову до дна осушую келих життя, осяяного щастям, напоеного коханням!
Жiнка, яка сидiла бiля Бельвiдеро, спопеляла його вогнистим поглядом. Вона мовчала. «Менi не знадобляться bravi[2 - Найманi вбивцi (iт.).], щоб порiшити коханця, якщо вiн мене покине!» – здавалось, промовляли ii очi. Вона смiялася, але ii рука конвульсивно ламала золоту цукерницю, карбовану чудесними вiзерунками.
– Коли ж ти станеш герцогом? – запитала шоста в князя, блиснувши хижою посмiшкою i втупивши в нього очi, сповненi вакхiчного безуму.
– А коли нарештi помре твiй батько? – поцiкавилася сьома, засмiявшись i хмiльним грайливим порухом кинувши в дона Жуана букет.
Ця невинна юна дiвчина звикла легковажити всiм священним.
– О, не згадуйте менi про нього! – вигукнув юний красень дон Жуан Бельвiдеро. – На свiтi iснуе тiльки один вiчний батько, i, на мое лихо, вiн дiстався менi!
Крик жаху вихопився в сiмох феррарських куртизанок, у Жуанових друзiв i навiть у князя, хоча через двiстi рокiв, за Людовiка XV, люди з обраного товариства лише посмiялися б iз такоi вихватки. Але оргiя лише починалася, i, мабуть, душi ще не зовсiм скаламутилися. Незважаючи на яскраве полум’я свiчок, на палкi вигуки, на блиск золотих i срiбних чаш, на хмiльне вино, незважаючи на те, що погляд милувався найпрекраснiшими жiнками, можливо, в глибинi тих сердець ще збереглося трохи сорому перед людським та Божим осудом, який жеврiе там, аж поки гульня не залле його потоками iскристого вина. Одначе квiти вже зiм’ялися, очi посоловiли – сп’янiли уже й сандалii, як висловився Рабле. І ось коли на бенкетi на мить запала тиша, вiдчинилися дверi, i, як на Валтасаровiй учтi, з’явився дух Божий у подобi старого сивого слуги з хисткою ходою та насупленими бровами; вiн увiйшов iз сумним обличчям, i вiд його погляду зблякли вiнки, келихи з червоним вином, пiрамiди плодiв, блиск бенкету, пурпуровий рум’янець здивованих облич i яскравi барви подушок, зiм’ятих бiлоснiжними жiночими плечима та лiктями. І мов жалобне покривало опустилося на всю цю навiжену компанiю, коли слуга промовив глухим голосом похмурi слова:
– Паничу, ваш батько помирае.
Дон Жуан пiдвiвся, зробивши жест, який гостi мали витлумачити так: «Даруйте, таке не щодня трапляеться».
Хiба смерть батька не застае молодих людей – i досить часто – посеред розкошiв життя, посеред безумних розваг веселоi оргii? Смерть у своiх забаганках бувае не менш примхлива, нiж норовиста куртизанка. Але смерть завжди вiрна, вона ще нiкого не обманула.
Коли дон Жуан зачинив за собою дверi вiтальнi й пiшов довгою галереею, темною i холодною, вiн, як актор на сценi, спробував прибрати належного для такоi сумноi подii вигляду; знаючи, що повинен зiграти роль сина, вiн вiдкинув своi веселощi разом iз серветкою. Нiч була чорна, хоч око виколи. Мовчазний слуга, що проводив дона Жуана до спальнi вмирущого, освiтлював дорогу паничевi досить погано, i Смерть, заручившись пiдтримкою холоду, тишi, темряви, а може, й затуманеноi свiдомостi, яка ще не прочумалася вiд хмелю, заронила в душу марнотрата деякi роздуми; вiн подумки переглянув усе свое життя i став замислений, як злочинець, коли його ведуть на суд.
Бартоломео Бельвiдеро, Жуанiв батько, нинi дев’яносторiчний дiд, бiльшу частину свого життя вiддав торговельним справам. Часто мандруючи по вiдомих своiми талiсманами краiнах Сходу, вiн надбав там величезне багатство i знання, цiннiшi – як вiн казав – за золото й дiаманти, якими на той час вiн уже мало цiкавився. «Для мене один зуб дорожчий вiд рубiна, а владу я ставлю понад знання!» – iнодi вигукував вiн, усмiхаючись. Добрий батько любив слухати, як Жуан розповiдае йому про своi молодечi витiвки, i з лукавим виразом казав, осипаючи сина золотом: «Мiй любий хлопче, роби всi дурницi, якi тобi до вподоби, розважайся, сину!» Це був единий на свiтi дiд, який щиро радiв, милуючись юнаком; з батькiвською любов’ю дивлячись на веселе життя сина, вiн забував про свою старечу кволiсть. Бельвiдеро було вже шiстдесят рокiв, коли вiн палко закохався в молоду дiвчину – янгола лагiдностi й краси. Дон Жуан став единим плодом цього пiзнього й короткочасного кохання. Ось уже п’ятнадцять рокiв оплакував бiдолашний старий втрату своеi дорогоi Хуани. Численнi слуги й син думали, що через це горе старий засвоiв такi дивнi звички. Усамiтнившись у найменш упорядженому крилi палацу, Бартоломео з’являвся на люди дуже рiдко, й навiть дон Жуан не смiв без дозволу заходити до батькових покоiв. А коли цей добровiльний вiдлюдник iшов через двiр або вулицями Феррари, вiн мав такий вигляд, нiби шукав якусь загублену рiч; ступав замислено, нерiшуче, заклопотано, як людина, котра зосередилася на однiй думцi або намагаеться щось пригадати. Поки молодий панич влаштовував пишнi учти i палац наповнювався веселим гамором, поки конi били у дворах копитами, а пажi сварилися, сидячи на сходах i граючи в костi, Бартоломео з’iдав за день сiм унцiй хлiба i пив тiльки воду. Інодi йому подавали й птицю, та лише для того, щоб вiн мiг кидати кiстки чорному пуделю, своему вiрному друговi. На гамiр у домi Бартоломео нiколи не нарiкав. У тi днi, коли його змагала хвороба, а звуки мисливського рогу та гавкiт собак не давали йому заснути, вiн обмежувався словами: «А, це дон Жуан повертаеться з ловiв!» Такого лагiдного й поблажливого батька, мабуть, iще не було на свiтi, отож юний Бельвiдеро, звикши ставитися до нього без церемонiй, набув усiх вад розпещеноi дитини: вiн жив iз Бартоломео, як вередлива наложниця живе зi старим полюбовником, усмiшкою домагаючись прощення за нахабство, торгуючи своею нiжнiстю й великодушно дозволяючи любити себе.
В уявi дона Жуана промайнули роки дитинства, юностi, й вiн подумав, що йому нема в чому дорiкнути батьковi – той незмiнно був добрий до нього. Вiдчуваючи, як у глибинi його серця озвалися докори сумлiння, Бельвiдеро, поки йшов галереею, майже простив батька за те, що той зажився на свiтi. Вiн готувався знову стати шанобливим сином, як злодiй готуеться стати чесною людиною, коли здобувае можливiсть пожити в розкошах на вкраденi мiльйони. Незабаром молодик уже йшов через холоднi, з високими стелями зали, з яких складалися батьковi апартаменти. Вдосталь надихавшись вогким i затхлим повiтрям, нанюхавшись запаху старих гобеленiв i шаф, укритих грубим шаром пороху, вiн опинився у старовиннiй спальнi, де бiля майже згаслого камiна стояло лiжко Бартоломео, вiд якого вiяло важким духом смертi. Через нерiвнi промiжки часу лампа на столику, зробленому в готичному стилi, освiтлювала лiжко то яскравими, то слабкими спалахами, й обличчя старого весь час змiнювало вигляд. Крiзь нещiльно зачиненi вiкна свистiв холодний вiтер, i снiг шмагав по шибках iз глухим шумом. Ця картина була в такому разючому контрастi з бенкетом, який щойно покинув Жуан, аж вiн мимоволi здригнувся. А коли пiдiйшов до лiжка i сильний спалах вогню, роздмуханого поривом вiтру, освiтив батькову голову, його пройняло холодом: уже риси вмирущого спотворилися, а шкiра, що туго обтягувала кiстки, набула зеленавого кольору – вiн здавався ще жахливiшим на тлi бiлоi подушки, на якiй лежала голова старого вельможi. З роззявленого беззубого рота, зсудомленого вiд болю, вилiтали зiтхання, моторошно пiдхоплюванi завиванням бурi. Та попри цi ознаки руйнування плотi, обличчя сяяло якоюсь надприродною могутнiстю. Високий дух, що жив у цьому тiлi, змагався зi смертю. Очi, глибоко запалi вiд хвороби, дивилися напрочуд пильно. Здавалося, своiм передсмертним поглядом Бартоломео намагався вбити ворога, що вмостився бiля його постелi. Гострий i холодний, цей погляд здавався ще страшнiшим через те, що голова лишалася нерухома, схожа на череп, який лежить на столi у лiкаря. Таким же нерухомим було й тiло, добре видне пiд складками простирадла. Усе вмерло – жили тiльки очi. Белькотiння, що вихоплювалося у вмирущого з рота, здавалося чисто механiчними звуками. Жуановi стало трохи соромно, що вiн пiдходить до батькового смертного ложа, притискаючи до грудей букет, який кинула йому куртизанка, i принiсши iз собою пахощi гулянки та хмiльний дух вина.
– Ти розважався! – прошепотiв батько, побачивши сина.
У ту саму мить чистий i дзвiнкий голос спiвачки, яка спiвала на втiху гостям, i акорди ii вiоли пересилили виття хуртовини й долетiли до кiмнати вмирущого. І Жуановi хотiлося б не чути цiеi брутальноi вiдповiдi на батькове запитання.
– Я не гнiваюся на тебе, сину, – сказав Бартоломео.
Вiд цих лагiдних слiв Жуановi стало зле – вiн не мiг простити батьковi його доброти, що разила, наче кинджал.
– О, менi так соромно, тату! – мовив вiн лицемiрно.
– Бiдолашний Жуанiно, – провадив умирущий глухим голосом, – я завжди ставився до тебе так добре, що ти менi не бажаеш смертi, правда?
– О, я вiддав би частку свого життя, аби врятувати вiд смертi вас!
«А чом би менi цього й не сказати? – подумав марнотрат. – Адже обiцяють жiнцi кинути iй до нiг увесь свiт!»
Тiльки-но вiн це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створiння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.
– Я знав, сину, що можу на тебе покластися! – прошепотiв умирущий. – Я житиму. Атож, я подарую тобi таку радiсть. Я залишуся живий, i жодного дня iз твого власного життя вiддавати за це не треба.
«Вiн марить», – подумав дон Жуан.
І сказав уголос:
– Атож, дорогий тату, ви проживете ще стiльки, скiльки житиму я, бо ваш образ до кiнця моiх днiв збережеться у мене в серцi.
– Не про таке життя йдеться, – сказав старий вельможа, збираючи сили, щоб пiдвестися, бо раптом у нього виникла пiдозра – одна з тих, якi народжуються лише на смертному ложi. – Послухай, сину, – провадив вiн голосом, який ослаб вiд цього останнього зусилля, – менi так само не хочеться вмирати, як тобi не хочеться вiдмовитися вiд коханок, вина, коней, соколiв, собак i золота.
«Ще б пак», – подумав син, опускаючись навколiшки бiля узголiв’я лiжка i цiлуючи мертвотно-блiду руку Бартоломео.
– Але ж, тату, мiй дорогий тату, треба скоритися волi Божiй, – сказав вiн уголос.
– Бог – це я, – промурмотiв старий.
– Не блюзнiть! – вигукнув молодик, бачачи, якого грiзного виразу прибрало батькове обличчя. – Стережiться, адже ви взяли останне причастя, i я нiколи б не втiшився, якби ви померли нерозкаяним.
– Вислухай же мене! – промовив умирущий, скреготнувши зубами.
Дон Жуан замовк. Залягла моторошна тиша. Крiзь завивання хурделицi знову долинули звуки вiоли й чарiвний голос, слабкi й нiжнi, наче барви свiтанку. Вмирущий посмiхнувся.
– Дякую, що ти привiв спiвачок, запросив музик. Святковий настрiй, молодi красунi з бiлою шкiрою й чорним волоссям! Усi втiхи життя! Хай усе це буде, а я оживу!
«Марить, уже нiчого не усвiдомлюе», – подумав дон Жуан.
– Я вiдкрив засiб, як воскреснути. Слухай уважно! Висунь iз мого столу шухляду, а для цього натисни кнопку, сховану пiд грифоном.
– Висунув, тату.
– Знайди в нiй пляшечку з гiрського кришталю.
– Знайшов.
– Двадцять рокiв витратив я… – У цю мить старий вiдчув, що смерть уже поряд i, зiбравши останнi сили, промовив: – Як тiльки я випущу останнiй подих, ти натреш мене всього цiею рiдиною, i я воскресну.
– Таж ii тут зовсiм мало, – вiдповiв молодик.
Хоч Бартоломео уже не мiг заговорити, вiн зберiг здатнiсть бачити й чути. У вiдповiдь на цi слова голова старого рвучко повернулась до Жуана, i його шия заклякла в цьому поворотi, як шия мармуровоi статуi, що за скульпторовим задумом дивиться вбiк; широко розплющенi очi застигли в жаскiй нерухомостi. Старий вельможа помер, утративши свою едину, останню iлюзiю. Вiн сподiвався знайти притулок у синовому серцi, а знайшов там могилу, куди глибшу, нiж та, в яку закопують на кладовищi мерцiв. І ось жах розметав його волосся, а страшно виряченi очi дивилися майже живим поглядом. Здавалося, цей батько гнiвно волае з гробницi, вимагаючи в Бога помсти!
– Еге! – скрикнув дон Жуан. – Та старому вже каюк!
Вiн так квапився пiднести таемничу кришталеву посудину до лампи – як ото пияк у кiнцi трапези дивиться на пляшку проти свiтла, – що й не помiтив, як згасли батьковi очi. Широко роззявивши пащу, пес поглядав то на мертвого хазяiна, то на елiксир, i дон Жуан так само по черзi дивився то на батька, то на пляшечку. Миготюче свiтло струменiло вiд лампи. Нiщо бiльше не порушувало глибокоi тишi, вiола замовкла. Бельвiдеро здригнувся – йому здалося, нiби батько заворушився. Наляканий виразом мертвих очей, у яких застигло звинувачення, вiн закрив старому повiки – так зачиняють вiконницi, якщо вони стукотять на вiтрi в осiнню нiч. Дон Жуан стояв випростаний, нерухомий, поринувши в цiлий свiт думок. Зненацька тишу порушив рiзкий звук – нiби заскрипiла iржава пружина. Захоплений зненацька, дон Жуан мало не впустив пляшечку. На всьому його тiлi дрiбними росинками виступив пiт – холоднiший, нiж лезо кинджала. Розфарбований дерев’яний пiвень вискочив над годинником i тричi прокукурiкав. То був вигадливий механiзм, який тогочаснi вченi винайшли, щоб вiн нагадував iм, коли треба було сiдати до працi. Свiтанок уже зароже вив вiкна. Десять годин провiв дон Жуан у роздумах. Старий годинник вiрно виконував свiй обов’язок перед Бартоломео, на вiдмiну вiд його рiдного сина. Механiзм годинника складався з дерев’яних паличок, блокiв, шворочок та колiщат, а в Жуанi був механiзм, який називаеться «людське серце». Щоб не ризикувати втратою дорогоцiнноi рiдини, скептично настроений спадкоемець знову заховав пляшечку в шухляду готичного столика. В цю урочисту мить вiн почув у галереi приглушений гомiн, неяснi голоси, здавлений смiх, легкi кроки, шелестiння шовку – одне слово, наближалася компанiя гуляк, що намагалися стримувати своi веселощi. Дверi вiдчинилися. Увiйшов князь, а за ним Жуановi приятелi, семеро куртизанок, спiвачки – строкатий гурт дiвчат, схожих на танцюристок, захоплених зненацька вранiшнiми променями, коли сонце ще змагаеться з блiдими вогниками свiчок. Усi вони з’явилися, щоб, як годиться, висловити спадкоемцевi спiвчуття у його невтiшному горi.
– Ну й дивина! Таке враження, нiби сердега Жуан сприйняв цю смерть цiлком серйозно, – сказав князь на вухо Брамбiллi.
– Але ж його батько i справдi був дуже добрий, – вiдповiла вона.
Тим часом пiсля нiчних роздумiв Жуанове обличчя набуло такого дивного виразу, що все товариство замовкло. Чоловiки стояли нерухомо. Жiнки, чиi губи пересохли вiд вина, а щоки, наче мармур, вкрилися червоними плямами вiд поцiлункiв, опустилися навколiшки й почали молитися. Дон Жуан мимоволi здригнувся, побачивши, як розкiш, радiсть, смiх, спiви, юнiсть, краса, влада – усе, в чому буяло життя, впало ницьма перед смертю. Але в чудовiй Італii розпуста й релiгiя так тiсно поеднувалися мiж собою, що релiгiя там ставала розпустою, а розпуста – релiгiею! Князь зi щирим спiвчуттям потис Жуановi руку; потiм на всiх обличчях промайнула та сама напiвзасмучена, напiвбайдужа гримаса, й фантасмагоричне видiння щезло, зала спорожнiла. То був образ самого життя. Коли спускалися сходами, князь сказав Рiвабареллi:
– Оце диво так диво! Дон Жуан, безвiрник i нечестивець, любить свого батька! Хто б мiг подумати?
– А ви помiтили чорного пса? – спитала Брамбiлла.
– Тепер Жуан казково багатий, – зауважила Б’янка Каватолiно, зiтхнувши.
– Ну то й що? – зауважила горда Варонезе, та сама, яка зламала цукерницю.
– Як «ну то й що»? – вигукнув князь. – Таж зi своiм золотом вiн тепер не менш могутнiй володар, нiж я.
Спочатку дон Жуан, вагаючись мiж тисячею думок, не знав, як йому вчинити. Та коли вiн порадився зi скарбами, якi надбав батько, i надвечiр повернувся до кiмнати, де лежав покiйник, його душа була повна страхiтливого егоiзму. В залi зiбралися всi слуги дому, прикрашаючи пишне ложе, на якому покiйну ясновель можнiсть завтра мали виставити напоказ посеред безлiчi запалених свiчок, щоб уся Феррара могла помилуватися цим неповторним видовищем.
– Залишiть мене тут самого, – сказав дон Жуан змiненим голосом. – Ви увiйдете згодом, коли я вийду.
Незабаром кроки старого слуги, який пiшов останнiм, стихли на кам’яних плитах пiдлоги. Тодi дон Жуан поквапно замкнув дверi й, переконавшися, що вiн залишився з мерцем наодинцi, вигукнув:
– Ану спробуймо!
Тiло Бартоломео лежало на довгому столi. Щоб приховати вiд людських поглядiв бридкий труп старезного дiда, дряхлого i кощавого, мов скелет, бальзамувальники накрили тiло саваном, залишивши вiдкритою тiльки голову. Ця подоба мумii лежала посеред кiмнати, обриси тiла виразно проступали пiд м’якою тканиною, i видно було, що воно вкрай висхле, сама шкiра та костi. Обличчя уже вкрилося великими лiловими плямами, якi нагадували про те, що треба якомога скорiше закiнчувати бальзамування. Попри весь свiй скептицизм, дон Жуан тремтiв, вiдкорковуючи кришталеву посудину з чародiйним зiллям. Коли вiн пiдiйшов до голови трупа, то мусив зупинитись на хвилину – так його тiпало. Але цього молодика ще в раннiй юностi вкрай розбестили звичаi розпусного двору; отож роздуми, гiднi герцога Урбiнського, а ще гостра цiкавiсть надали йому хоробростi; здавалося, сам нечистий прошепотiв слова, якi луною вiдбилися в самiй глибинi його серця: «Намочи око!» Вiн узяв рушника й, обережно вмочивши рiжечок у дорогоцiнну вологу, легко провiв ним по правiй повiцi трупа. Око розплющилося.
– Ага! – сказав дон Жуан, мiцно стискаючи в руцi пляшечку – так увi снi ми хапаемося за гiлочку, що втримуе нас над прiрвою.
Вiн бачив око, ясне, мов у дитини, живе око мертвоi голови, свiтло мерехтiло в ньому, яскрiючи в росинках свiжоi вологи; опушене гарними чорними вiями, воно свiтилося, мов далекий самотнiй вогник, що його подорожнiй бачить зимового вечора посеред безлюдного поля. Це блискуче око, здавалося, от-от кинеться на дона Жуана, воно мислило, звинувачувало, проклинало, погрожувало, судило, промовляло, кричало, впивалося в дона Жуана. Усi людськi пристрастi вiдбивалися в ньому: i палке благання, i царствений гнiв, i почуття закоханоi дiвчини, яка благае ката помилувати ii; одне слово, це був справдi розпачливий погляд – такий погляд посилае людям засуджений на смерть, коли ставить ногу на останню сходинку ешафота. Стiльки життя променiло з цього воскреслого уламка, що дон Жуан вiдступив, охоплений жахом. Вiн пройшовся по кiмнатi, не смiючи подивитись на око, яке ввижалося йому на килимах, на пiдлозi, повсюди. По всiй кiмнатi мерехтiли iскорки, сповненi вогню, життя, розуму. Скрiзь блищали очi, що переслiдували його, немов зацькованого звiра.
– Вiн прожив би ще сто рокiв! – вихопилося в Жуана, коли диявольська сила пiдштовхнула його до батькового ложа i вiн знову прикипiв поглядом до ясноi зiницi.
Аж раптом у вiдповiдь на його слова надiлена розумом повiка опустилася й пiднялася, як то бувае в жiнки, коли вона дае згоду. Якби мрець вигукнув: «Так!», дон Жуан менше перелякався б.
«Що ж робити?» – подумав вiн.
Вiн знайшов у собi мужнiсть спробувати закрити оживлену повiку. Його зусилля виявилися марними.
«Розчавити око? А чи не буде це батьковбивством?» – подумки запитав себе вiн.
«Так», – вiдповiло око, пiдморгнувши з жахливою насмiшкуватiстю.
– Он воно що! – вигукнув Жуан. – Тут якiсь чари!
І пiдiйшов ближче, щоб розчавити око. Велика сльоза скотилася по проваленiй щоцi трупа i впала на руку Жуановi.
– Яка гаряча! – скрикнув вiн i опустився на стiлець.
Цей поединок стомив його так, наче вiн боровся з янголом, як бiблiйний Якiв.
Нарештi дон Жуан пiдвiвся й сказав:
– Аби тiльки не було кровi!
І зiбравши всю мужнiсть, необхiдну для того, щоб учинити пiдлоту, вiн крiзь рушник роздавив око. Несподiвано пролунав чийсь жахливий стогiн. Дико завивши, здох бiдолашний пудель. «Невже вiн був батьковим спiльником i знав про цю таемницю?» – подумав спадкоемець, дивлячись на вiрного пса.
Дон Жуан Бельвiдеро здобув славу шанобливого сина. Вiн спорудив на батьковiй могилi пам’ятник iз бiлого мармуру – статую на ньому вирiзьбили найзнаменитiшi скульптори того часу. Цiлковитий спокiй повернувся до нього лише тодi, коли статуя батька, уклякнувши перед алегоричним зображенням Релiгii, своiм величезним тягарем придавила могилу, на днi якоi син поховав единий докiр сумлiння, що тривожив його серце у хвилини тiлесноi втоми. Пiдбивши рахунок величезним багатствам, що iх зiбрав старий знавець Сходу, дон Жуан став скнарою, адже грошi йому були потрiбнi аж на два життя людськi. Його гострий допитливий погляд проник у саму суть суспiльного устрою i тим краще збагнув свiт, що бачив його крiзь замогильний морок. Вiн глибоко дослiдив людей i речi, щоб раз i назавжди покiнчити з Минулим, яке витлумачуе нам Історiя; iз Сучасним, що iснуе в строгих рамках Закону; з Майбутнiм, таемницю якого розкривають Релiгii. Вiн узяв душу й матерiю, кинув iх у горнило життя, нiчого там не знайшов i вiдтодi став отим самим знаменитим Дон Жуаном!
Пiдкоривши собi всi iлюзii, молодий i вродливий, вiн кинувся у вир життя, зневажаючи свiт i пiдкоряючи його собi. Його щастя не могло обмежитися тим мiщанським добробутом, який задовольняеться незмiнною вареною яловичиною, теплою грiлкою – на зиму, лампою – на нiч i новими пантофлями кожнi три мiсяцi. Нi, вiн осягнув саму суть життя – так мавпа хапае кокосовий горiх i, недовго з ним церемонячись, спритно обчищае його вiд грубоi шкаралупи, щоб з’iсти солодку м’якоть. Поезiя й високi злети пристрастi були вже не для нього. Вiн не повторював помилки, властивоi людям могутнього розуму, якi, уявивши собi, що дрiбнi душi схиляються перед душами великими, живуть високими помислами майбутнього i лише зрiдка розмiнюють iх на дрiбну монету повсякдення. Вiн мiг би, як i вони, ступати по землi, а головою торкатися неба, але вiн волiв сидiти й осушувати поцiлунками нiжнi жiночi губи, запашнi й свiжi; всюди, де вiн проходив, вiн, подiбно до смертi, усе безсоромно пожирав, прагнучи кохання всевладного, кохання у схiдному дусi, з тривалими й легкими насолодами. У жiнках вiн любив лише жiнку, й iронiя стала його звичайною манерою. Коли його коханки використовували ложе кохання як засiб, щоб пiднестися на небо й там забутися в п’янкому екстазi, Дон Жуан супроводжував iх туди з тiею серйознiстю, безпосереднiстю й щирiстю, якi вмiе напустити на себе нiмецький студент. Але вiн казав: «Я!», коли його кохана безумно й палко твердила: «Ми!» Вiн досконало вмiв дозволити жiнцi, щоб вона його звабила. Вiн настiльки володiв собою, що легко вдавав, нiби тремтить перед нею, як юний школяр, котрий, уперше в життi танцюючи з дiвчиною, запитуе ii: «А ви любите танцi?» Але вiн умiв i грiзно загарчати, коли так було треба, i вихопити з пiхов шпагу, i розбити статую командора. Пiд його простотою ховалася насмiшка, а пiд сльозами – смiх, бо вiн завжди мiг заплакати, як ото жiнка, коли вона каже своему чоловiковi: «Купи менi карету, бо iнакше я помру вiд сухот». Для купцiв свiт – це пака товару або жмут банкових бiлетiв; для бiльшостi молодикiв свiт – це жiнка; для деяких жiнок – чоловiк; для любителiв гострого слова – салон, гурток, квартал, мiсто; а для Дон Жуана – вiн сам собi був усесвiтом! Взiрець вишуканостi й благородства, чарiвний i розумний, вiн був готовий причалити свого човна до будь-якого берега; та коли його везли, вiн плив лише туди, куди сам хотiв. Чим довше вiн жив, тим бiльше сумнiвався в усьому. Вивчаючи людей, вiн здебiльшого бачив, що хоробрiсть – це тiльки зухвальство, обачнiсть – боягузтво, великодушнiсть – хитрощi, правосуддя – злочин, поряднiсть – простакуватiсть, чеснiсть – передбачливiсть; i вiн вiдкрив, що людей справдi хоробрих, обачних, великодушних, справедливих, порядних i чесних нiхто не шануе.
«Яка холодна насмiшка – це земне життя! – подумав вiн. – Воно не може бути творiнням Бога».
І тодi, зрiкшись надii на життя потойбiчне, вiн уже нiколи не скидав капелюха, коли перед ним вимовляли священне iм’я, а на статуi святих у церквах дивився як на витвори мистецтва. А проте, досконало вивчивши механiзм людського суспiльства, вiн нiколи не виступав проти забобонiв вiдкрито, знаючи, що могутнiсть ката вища за його могутнiсть. Але вiн навчився вишукано й дотепно обдурювати суспiльнi закони, як це чудово зображено у сценi з паном Дiманшем[3 - …як це чудово зображено у сценi з паном Дiманшем. – Маеться на увазi сцена iз комедii Мольера «Дон Жуан», у якiй головний ii герой спритно улещуе свого кредитора. Примiтки Дм. Наливайка.]. Отодi i став вiн типом, пiзнiше виведеним в образах мольерiвського Дон Жуана, гетевського Фауста, байронiвського Манфреда i Матьюренового Мельмота[4 - Метьюренiвський Мельмот – герой роману «Мельмот-блукач» англiйського письменника-романтика Чарлза Метьюрена (1780–1824). Твiр написано в традицii «готичного роману». Примiтки Дм. Наливайка.]. Величнi образи, начертанi знаменитими генiями Європи, для яких нiколи не забракне нi акордiв Моцарта, нi, можливо, навiть лiри Россiнi! Увiчнений злим началом, що iснуе в людинi, цей грiзний образ переходить у кiлькох копiях iз столiття в столiття. То вiн починае переговори з людьми, втiлюючись у Мiрабо; то волiе дiяти мовчки, як Бонапарт; то тавруе всесвiт iронiею, подiбно до божественного Рабле; або смiеться з людей, замiсть осуджувати порядки, як маршал де Рiшелье; або – i це, мабуть, його найсильнiший прояв – глузуе i з людей, i з порядкiв, як це робить найславетнiший iз наших посланникiв. Але глибокий генiй Дон Жуана Бельвiдеро випередив усiх цих генiiв. Вiн нiчого не сприймав серйозно. Його життя було знущанням iз людей, речей, iдей i порядкiв. А що стосуеться вiчностi, то якось вiн пiвгодини невимушено розмовляв iз папою Юлiем II i наприкiнець розмови сказав йому, смiючись:
– Якщо вже конче треба вибирати, то я все-таки волiю вiрувати в Бога, а не в диявола. Могутнiсть, поеднана з добрiстю, обiцяе бiльше вигоди, нiж могутнiсть, яка творить тiльки зло.
– Так, але Бог вимагае, щоб люди на цьому свiтi вiдбували покуту…
– То ви все думаете про своi iндульгенцii? – сказав Бельвiдеро. – Щодо мене, то я встигну покаятись: для цього випадку я тримаю про запас iще одне життя.
– Ну, якщо ти так розумiеш старiсть, – вигукнув папа, – то гляди, тебе ще зарахують до святих!
– Усе може статися, якщо навiть ви зiйшли на папський престол.
І вони пiшли подивитись, як муляри споруджують грандiозний собор Святого Петра.
