скачать книгу бесплатно
– Хто вiруе – врятуеться! Ходiть за мною.
І, переступивши через борт, вiн упевнено пiшов по хвилях. Молода мати з дитиною на руках вiдразу подалася за ним. Солдат пiдхопився на ноги i сказав своею простою говiркою:
– Щоб я пропав! Та я пiду за тобою хоч i до дiдька в зуби!
І ступив у море, навiть не здивувавшися, що воно тверде пiд його ногами.
Стара грiшниця, яка вiрила у всемогутнiсть Бога, теж пiшла по водi за незнайомцем.
Селянин iз сином подумали:
«Якщо вони йдуть по морю, то чом би й нам не пiти?»
І кинулися наздоганяти гурт. Море не розверзлося й пiд ними.
Томас вирiшив наслiдувати iхнiй приклад, але його вiра хиталася, й вiн тричi провалювався пiд воду, але тричi виринав i нарештi теж пiшов по хвилях. Вiдважний керманич схопився за уламок свого човна i прилип до нього, наче молюск. Скнара-багатiй теж перейнявся вiрою i пiдхопився на ноги, але вiн хотiв забрати iз собою золото, й воно потягло його на дно морське.
Коли незнайомець запропонував усiм, хто в човнi, йти за ним, учений почав глузувати з дурисвiта та з йолопiв, якi йому повiрили, i море поглинуло нечестивця. Молоду дiвчину потяг у безодню ii поклонник. Єпископ i стара дама вiдразу пiшли на дно, адже вони не знали нi милосердя, нi iстинноi вiри i були обтяженi багатьма злочинами, а ще дужче – безвiр’ям, прихильнiстю до суетних утiх, святенництвом.
А тим часом кiлька людей, яких укрiпила вiра, твердо ступали сухими ногами по розбурханих водах. Навкруги жахливо завивала буря, але величезнi буруни розступалися перед ними. Чиясь незламна сила приборкувала океан. Крiзь туман натхненi вiрою розгледiли вдалинi слабенький вогник, що блимав на березi у вiкнi рибальськоi хижки. Кожному, хто, долаючи страх, прямував на цей вогник, вчувалося, нiби в гуркотi океанських хвиль вiн чуе крик того, хто йшов поруч: «Тримайся!» А насправдi жоден не промовив i слова – всi душевнi сили було вiддано на боротьбу з небезпекою.
Так вони дiйшли до берега. Коли усi нарештi посiдали бiля вогнища в рибальськiй хатинi, вони стали шукати очима свого осяйноликого супутника, та його серед них уже не було. У цi хвилини вiн сидiв на скелi й дививсь, як ураган викинув до ii пiднiжжя стерничого, що вчепився в дошку з такою силою, на яку здатнi лише моряки у двобоi зi смертю. Тодi чоловiк спустився зi скелi, пiдiбрав напiвмертвого стерничого i сказав, простерши милосердну руку над його головою:
– Нехай цього разу все буде гаразд, але надалi так не чини, а то послужиш для iнших поганим прикладом.
Вiн завдав моряка на плечi й донiс до рибальськоi хижки, постукав у дверi й попросив, щоб нещасливця впустили до скромного притулку. Вiдразу по цьому Спаситель зник.
На тому мiсцi моряки спорудили монастир Милосердя i там, як твердить легенда, ще довго зберiгалися вiдбитки нiг Ісуса Христа, якi залишилися на пiску. В 1793 роцi, коли французи увiйшли до Бельгii, ченцi перенесли кудись-iнде цю дорогоцiнну релiквiю, свiдчення про останне зiшестя Христа на землю.
Саме в тих краях i опинився я незабаром пiсля революцii 1830 року, почуваючи себе стомленим вiд життя i в усьому зневiреним. Та якби ви запитали, в чому причина моеi зневiри, я навряд чи змiг би вiдповiсти – така млявiсть, така порожнеча панували в моiй душi. В головi не лишилося жодноi думки – вони повилiтали звiдти пiд натиском захiдного вiтру. З неба вiяло чорним холодом, темно-бурi хмари дихали зловiсною погрозою. Море здавалося неозорим, i вся насуплена природа нiби казала менi: «Сьогоднi ти помреш чи завтра – яка рiзниця, коли однаково ти помреш?» – i таке iнше в такому ж дусi… Отак я блукав, думаючи про непевне майбутне, про своi ошуканi надii. Весь пiд владою цих похмурих роздумiв, я машинально ввiйшов до монастирськоi церкви, сiрi вежi якоi бовванiли крiзь туман, наче привиди. Без особливого захвату дивився я на лiс колон, на чиiх прикрашених листяними вiзерунками капiтелях лежали легкi красивi аркади, утворюючи прегарний лабiринт. Я став безтурботно прогулюватися в бiчних нефах, що розкривалися передi мною, нiби закрученi у спiраль портики. В сутiнi осiннього дня ледве-ледве можна було розгледiти вгорi кам’янi замки склепiнь i витончене мереживо кутiв, пiд якими сходилися i розходилися арочнi ансамблi. Орган мовчав. Лише звуки моiх крокiв гучно вiдлунювали в занурених у темряву бiчних вiвтарях. Я сiв бiля однiеi з чотирьох колон, якi пiдтримували головне склепiння, поблизу хорiв. Звiдти я мiг бачити весь храмовий ансамбль, на який я дивився цiлком бездумно. Мiй погляд ковзав по неозорому лабiринту високих колон, по величезних, круглих вiкнах-розетках iз густим плетивом шибок над бiчними дверима i над головною брамою, по зовнiшнiх галереях, де мiж мiнiатюрними колонами блищали вiтражi, оправленi в рами у виглядi арок, трилисникiв або квiтiв, фiлiгранно вирiзьблених у каменi. В глибинi хорiв мерехтiв скляний купол, наче оздоблений дорогоцiнним камiнням у чудовiй оправi. Праворуч i лiворуч до цього склепiння – мiсцями бiлого, а мiсцями розфарбованого в барвистi кольори – сходилися два глибокi нефи, оповитi сутiнню, в глибинi якоi бовванiли невиразнi обриси сотнi сiрих колон. Я так пильно вдивлявся в цi чудовi аркади, в арабески, у фестони, у спiралi, в усi цi чудернацькi сарацинськi вiзерунки, якi переплiталися мiж собою, осяянi химерними вiдблисками, що моi чуття втратили гостроту. Я наче опинився на межi мiж фантастикою й реальнiстю, потрапивши в пастку оптичних iлюзiй i майже приголомшений розмаiттям видiв. Якось непомiтно всi цi вирiзьбленi в каменi картини затяглися маревом, i я бачив iх мовби крiзь серпанок iз золотоi куряви, схожоi на ту, яка витае в осяйних смугах, що iх прокреслюють у кiмнатi сонячнi променi. У глибинi цiеi туманноi атмосфери, що нiби розмила всi форми, зубцi вiкон-розеток несподiвано замерехтiли. Кожна стрiлка в склепiннi, кожна вирiзьблена в каменi грань, кожна рисочка заблищали срiблястим блиском. Сонце пiдпалило вiтражi, й вони заяскрiли розмаiттям усiх своiх барв. Колони схитнулися, iхнi капiтелi ледь помiтно заколивалися. Будiвля задвигтiла, мовби вiд легкого землетрусу, фризи заворушилися з грацiйною обережнiстю. Рухи кiлькох грубезних колон здалися менi виваженими й серйозними – це скидалося на танець статечноi вдови, яка на загальне прохання погоджуеться в кiнцi балу виступити в останнiй кадрилi. Декiлька мiнiатюрних струнких колон, увiнчаних трилисниками, почали смiятися й пiдстрибувати. Вивершенi гострим кутом аркади зiйшлися з високими вiкнами, довгими та вузькими, схожими на тендiтних середньовiчних дам, якi носили герб свого дому, вигаптуваний на золототканих уборах. Танець аркад у митрах iз елегантними вiкнами скидався на поединок у рицарському турнiрi. Незабаром у будiвлi храму забринiв кожен камiнь, хоча нiщо не зрушило з мiсця. Озвався орган, i я почув божественну гармонiю, в якiй поедналися голоси ангелiв i незвичайна музика, пiд акомпанемент приглушеного першого басу дзвонiв, бамкання яких сповiстило, що двi колосальнi вежi загойдалися на своiх квадратних пiдмурках. Цей дивний шабаш видався менi чимось цiлком природним – мабуть, я втратив здатнiсть дивуватися з будь-чого, пiсля того як побачив Карла X, скинутого з престолу. Я й сам злегка розхитувався, нiби сидiв на гойдалцi, яка давала менi вiдчуття нервовоi втiхи, але осмислити, що ж то зi мною дiеться, я не мiг. І ось посеред цiеi палкоi вакханалii церковнi хори здалися менi холодними, нiби там було царство зими. Я побачив на них багато жiнок у бiлому, нерухомих i мовчазних. З кадильниць заструменiли приемнi пахощi, якi проникли менi в душу i збадьорили ii. Свiчки яскраво запалахкотiли. Аналой пiшов вистрибом, веселий, наче пiдхмелений спiвець. Я зрозумiв, що собор обертаеться навколо своеi осi, й так швидко, що всi речi, здавалося, лишаються на мiсцi. Величезний Христос, який стояв на престолi, посмiхався менi з лукавою доброзичливiстю, аж я збентежився i перестав дивитись на нього, замилувавшись блакитним маревом, що напливало мiж колонами, надаючи iм невимовноi краси. На фризах заворушилися кiлька прекрасних жiночих постатей. Дiти, якi пiдтримували грубi колони, залопотiли крильми. Я вiдчув, як божественна сила пiдносить мене у височiнь, занурюючи в безмежну радiсть, у приемний i солодкий екстаз. Я, мабуть, вiддав би життя, аби продовжити цю фантасмагорiю, як раптом чийсь рiзкий голос крикнув менi в саме вухо:
– Прокинься й iди за мною!
Кощава жiнка взяла мене за руку, i жахливий холод передався вiд неi всiм моiм нервам. Крiзь поморщену шкiру мертвотно-блiдого, майже зеленого обличчя виднiлися всi кiстки черепа. Ця миршава холодна бабця була в чорнiй сукнi, яка тяглася за нею по пiдлозi, а на шиi в неi щось бiлiло – я не наважився роздивитись ту рiч iзблизька. В ii нерухомих, пiднятих до неба очах я побачив однi бiлки. Вона повела мене через церкву, залишаючи за собою сiрий слiд – з ii сукнi сипався порох. Коли вона йшла, зуби в неi клацали, як у скелета. Позад себе я чув теленькання дзвоника – рiзкi звуки, що вiдбивалися в моему мозку, мов цигикання гармонii.
– Треба страждати, треба страждати, – повторювала моя поводатарка.
Ми вийшли з церкви й далi простували найбагнистiшими у свiтi вулицями. Вона завела мене в якийсь чорний дiм, де притягла до себе й закричала голосом, трiснутим, мов дзенькiт розколотого дзвона:
– Захисти мене, захисти мене!
Ми пiднялися крученими сходами. Коли вона постукала в темнi дверi, iх вiдчинив мовчазний чоловiк, схожий на iнквiзитора. Незабаром ми опинилися в кiмнатi, обвiшанiй старими дiрявими гобеленами, де було повно ганчiр’я, злинялого муслiну, позолоченоi мiдi.
– Ось вiчнi багатства, – сказала вона.
Я затремтiв вiд жаху, виразно побачивши в ту мить при свiтлi довгого смолоскипа та двох свiчок, що ця жiнка, мабуть, тiльки недавно встала з могили. В неi зовсiм не було волосся. Я хотiв кинутися навтiки, але вона простягла свою кощаву руку й обхопила мене наче сталевим обручем, утиканим гостряками. І коли вона зробила цей рух, бiля нас пролунав крик iз кiлькох мiльйонiв горлянок, жахливий зойк торжества мерцiв!
– Я хочу зробити тебе щасливим навiки, – сказала вона. – Ти мiй син.
Ми сiли бiля камiна, в якому лежав давно остиглий попiл. Миршава бабця стиснула менi руку з такою силою, що я не мiг i ворухнутися. Я пильно подивився на неi i з вигляду лахiв, у яких вона гнила, спробував розгадати iсторiю ii життя. Та чи iснувала вона? Це лишалося для мене загадкою. Хоча я добре роздивився, що колись вона була схожа на грецьку статую з непорочним чолом – вродлива i юна, одягнена з вишуканою простотою.
– Ага, – сказав я, – тепер я тебе впiзнав! Нещасна, навiщо ти стала продаватися чоловiкам? Досягши вiку зрiлостi i ставши багатою, ти забула про свою чисту i нiжну юнiсть, про своi високi поривання, про своi невиннi розваги, про свою живодайну вiру, i ти зреклася своеi первiсноi могутностi, своiх духовних переваг задля могутностi плотi. Вiдмовившись вiд свого лляного вбрання, вiд вистеленого мохом ложа, вiд гротiв, осяяних божественним свiтлом, ти заяскрiла дiамантами, захопилася розкошами i любострастям. Зухвала, горда, всього жадаючи i всього домагаючись, усе нищачи на своему шляху, ти перетворилася на модну повiю, яка прагне лише плотських утiх, ти вдавалася до кривавих злочинiв, наче королева, що знавiснiла вiд хотi. Чи пригадуеш, як iнодi ти бувала вкрай тупою? А тодi раптом ставала дивовижно розумною – таким бувае Мистецтво, коли поривае з оргiею. Ти була поетесою, художницею, спiвачкою, любителькою блискучих церемонiй, та чи протегувала ти мистецтву лише з примхи i з бажання спати пiд чудово оздобленою стелею? Тобi годилося бути скромною i цнотливою, а ти зрештою все придавила своiм черевиком, ти скидала з трону князiв, надiлених усiм у цьому земному падолi: владою, грiшми, талантом. Ти ображала чоловiкiв, ти знаходила радiсть у тому, щоб побачити, до чого може дiйти людина у своiй дуростi, ти то наказувала своiм коханцям плазувати перед тобою навколiшках, то велiла iм вiддавати тобi iхнi багатства, скарби i навiть жiнок, коли тi були чогось вартi! Ти без усякоi на те причини винищила мiльйони людей, ти посилала iх, немов пiщанi хмари, iз Заходу на Схiд. Ти спустилася з верховин мислi, щоб усiстися поруч iз можновладцями. Замiсть утiшати чоловiкiв, ти – жiнка! – мучила iх i кривдила! Ти вимагала кровi, знаючи, що матимеш ii скiльки завгодно. А колись же, як ти витала у високостi, ти задовольнялася жменькою борошна, ти iла чорний хлiб i доливала вино водою. У всьому оригiнальна, ти забороняла своiм голодним коханцям iсти – i вони не iли. Чому дiйшла ти до таких химер, щоб вимагати вiд людей неможливого? Чому, нiби куртизанка, зiпсута поклонниками, ти дратувалася через дурницi й не виводила з омани людей, якi тлумачили або виправдовували всi твоi помилки? А якими були останнi спалахи твого любострастя! Пристрасть жiнки, якiй за сорок, жахлива – i ти рикала, мов тигриця у своему останньому поривi, ти хотiла обняти всесвiт, а всесвiт вiд тебе вислизнув. Потiм уже не юнаки припадали до твоiх нiг, а безпораднi дiди, i iхне залицяння зробило тебе вiдразливою. І в той же час деякi люди з орлиним зором остерiгали тебе, й не раз: «Ти ганебно загинеш, бо ти вдалася до ошуканства, ти не виконала обiцянок, якi дала молодою дiвчиною. Замiсть бути янголом iз проясненим чолом i дарувати всiм мир, свiтло та щастя, ти стала Мессалiною, полюбивши кривавi побойовиська на аренi цирку та розгнузданi оргii, зловживши своею владою. Ти вже нiколи не станеш невинною дiвчиною, тобi потрiбен хазяiн. Твiй час близько. Ти вже вiдчуваеш подих смертi. Твоi спадкоемцi вважають тебе багатою, вони тебе вб’ють i не одержать нiчого. Спробуй принаймнi скинути з себе лахи, що давно вийшли з моди, стань такою, якою ти була колись. Але нi, вже пiзно! Ти сама заподiяла собi смерть!» Хiба це не твоя iсторiя? – сказав я iй на закiнчення. – Тепер ти стара, дряхла, беззуба, холодна, всiма забута, i нiхто навiть глянути на тебе не хоче. Ти тепер носиш жалобну сукню i нi в кого бiльше не розбуджуеш жадання. Навiщо ж ти живеш? Де твое багатство? Ти бездумно його розтринькала! Де твоi скарби? Навiщо ти занапастила красу?
На це запитання миршава бабця випростала свiй кiстяк, скинула з себе лахи, виросла, посвiтлiла, всмiхнулася, вийшла зi своеi чорноi шкаралупи. Як ото злiтае з пальмовоi гiлки новонароджений метелик, ця екзотична iстота раптом постала передi мною бiлою i юною, вбраною у лляну сукню. Їi золотавi коси спадали на плечi густими хвилями, очi в неi заблищали, ii огорнула осяйна хмарка, золотий нiмб спалахнув навколо ii голови. Вона пiдняла довгий вогненний меч, показала ним у простiр i промовила:
– Дивись i вiруй!
І я побачив удалинi тисячi храмiв, схожих на той, у якому я щойно був, але прикрашених картинами й фресками; i з кожного линув божественний спiв. Навколо церков метушилися тисячi людей, як мурахи в своему мурашнику. Однi переносили книги, другi переписували манускрипти, третi давали милостинi бiднякам, майже всi щось читали або слухали проповiдникiв. Посеред незлiченних юрмищ здiймалися велетенськi статуi, поставленi людьми. Вiд якогось джерела, не менш яскравого, анiж сонце, струменiло фантастичне свiтло, i в його променях я прочитав на цоколях статуй: НАУКИ. ІСТОРІЯ. ЛІТЕРАТУРА.
Свiтло згасло, i я побачив бiля себе ту саму дiвчину, яка поступово повернулась у свою холодну оболонку, у своi мертвецькi лахи i знову перетворилася на стару бабу. Їi родич принiс трохи попелу, щоб вона пiдсипала його в грiлку для нiг, бо погода була холодна; потiм вiн засвiтив тiй, для якоi колись сяяли тисячi свiчок, тьмавого каганця, щоб уночi вона могла читати молитви.
– Бiльше нiхто не вiрить!.. – сказала вона.
Ось у якому жалюгiдному станi побачив я найпрекраснiшу, найграндiознiшу, найправдивiшу, найплiднiшу в iсторii силу.
– Прокиньтеся, пане, вже замикають дверi, – почув я хрипкий голос.
Обернувшись, я побачив потворне обличчя церковного служника, який роздавав святу воду, вiн торсав мене за плече. Собор уже весь закутався в сутiнь, наче людина – в плащ.
«Вiрити – це жити! – сказав я сам собi. – Нещодавно на моiх очах поховали Монархiю. Треба рятувати ЦЕРКВУ!»
Париж, лютий 1831 р.
Червона корчма
Присвячуеться маркiзовi де Кюстiну
Не пам’ятаю вже, якого то року паризький банкiр, що мав широкi комерцiйнi зв’язки в Нiмеччинi, давав обiд на честь одного iз своiх приятелiв, якого знав давно, але того дня побачився з ним уперше; таких друзiв негоцiанти заводять повсюди, завдяки дiловому листуванню. То був голова досить солiдноi нюрнберзькоi фiрми, добродушний i гладкий нiмець, людина освiчена i з добрим смаком, заядлий любитель люльки; вiн мав приемне, широке, чисто нюрнберзьке обличчя з квадратним, майже геть облисiлим лобом, з кiлькома жмутиками рiденького бiлявого волосся на скронях, являючи собою взiрець синiв цнотливоi Нiмеччини, такоi благородноi i багатоi на статечнi характери, Нiмеччини, яку досi вважають миролюбною, навiть пiсля семи нашесть. Нiмець смiявся простодушно, слухав уважно, пив охоче i, мабуть, любив шампанське не менше, анiж палевий йоганнiсберг. Звали його Германом, як майже всiх нiмцiв, що iх письменники зображують у своiх книжках. Либонь, вiн усе звик робити грунтовно i тепер, зручно всiвшись за банкiровим столом, iв з уславленим на всю Європу нiмецьким апетитом, вiддаючи належну шану знаменитiй кухнi великого Карема. В честь гостя хазяiн дому запросив близьких друзiв – капiталiстiв, комерсантiв, кiлькох гарненьких i приемних дам, чие миле базiкання та невимушенi манери вельми пасували до нiмецькоi простоти гостя. Коли б ви, як я у той вечiр, мали приемнiсть поспостерiгати за цiею веселою компанiею людей, якi поховали пазурi наживи, щоб вiддатися втiхам життя, ви далебi забули б про те, що на свiтi iснують високi лихварськi вiдсотки i трапляються прикрi банкрутства.
Людина не може завжди творити зло. Навiть серед пiратiв, певне, бувають приемнi години, коли на iхньому розбiйницькому кораблi можна почувати себе, як у крiслi-гойдалцi.
– Сподiваюся, гер Герман на прощання розповiсть нам яку-небудь страшну iсторiю в нiмецькому дусi.
Цi слова промовила за десертом одна юна особа, блiда й бiлява, яка, звичайно ж, начиталася Гофманових казок i романiв Вальтера Скотта. Чарiвне створiння було единою дочкою банкiра – хазяiна дому, i свое виховання дiвчина нинi завершувала в театрi Жiмназ, не пропускаючи жодноi п’еси з тих, якi там ставилися. В тi хвилини гостi вже перебували в щасливому станi солодкоi знемоги, який опановуе нас пiсля розкiшноi трапези, коли ми трохи переоцiнили можливостi свого травлення. Кожен сидiв, вiдкинувшись на спинку стiльця, i, делiкатно поклавши руку на край столу, грався позолоченим десертним ножиком. Як i завжди, коли обiд закiнчуеться, хтось iз гостей неодмiнно крутив у пальцях зернятко грушi; iнший скочував кульку з хлiбноi м’якушки; закоханi складали з огризкiв фруктiв безформнi лiтери; скнари пiдраховували кiсточки вiд плодiв i вишиковували iх на тарiлцi – так ото драматург розставляе статистiв у глибинi сцени. Про цi маленькi радощi втiшання щедрою трапезою чомусь не згадав у своiй книжцi Брiя-Саварен – автор, загалом кажучи, надзвичайно сумлiнний. Слуги вийшли. Стiл з десертом скидався на ескадру пiсля бою – усе розкидане, напiвз’iдене, понiвечене. Тарiлки безладно пересували туди- сюди, хоча господиня дому докладала неабияких зусиль, щоб розставити iх як треба. Кiлька гостей роздивлялися краевиди Швейцарii, розвiшанi на двох протилежних стiнах iдальнi. Нiхто не нудьгував. Нам ще не доводилося зустрiчати людину в сумному гуморi, коли вона перетравлюе вишуканий обiд. У такi хвилини ми любимо посидiти в спокоi, що являе собою нiби золоту середину мiж замрiянiстю мислителя i ситим задоволенням жуйноi тварини, – цей стан було б доречно назвати меланхолiею натоптаного шлунка. Отож не дивно, що всi гостi дружно подивилися на добродушного нiмця, радiючи, що зараз почують яку-небудь баладу, хай навiть геть нецiкаву. Посеред такоi блаженноi тишi голос оповiдача мае властивiсть мовби зачаровувати нашi притупленi почуття i сприяти втiшанню, так би мовити, негативним щастям. Я люблю все мальовниче i тут мимоволi замилувався цими обличчями, розквiтлими вiд усмiшок, освiтленими сяйвом свiчок, розчервонiлими вiд смачноi iжi; iхнi розмаiтi вирази на тлi канделябрiв, порцелянових кошичкiв, фруктiв та кришталю створювали вельми цiкаву й химерну картину.
Несподiвано мою уяву вразила зовнiшнiсть гостя, який сидiв навпроти мене. Це був чоловiк середнього зросту, досить угодований, поважний, з манерами бiржового маклера i – як менi здалося – веселий на вдачу i небагатий на розум. Досi мiй погляд жодного разу на ньому не зупинився, але в цю мить його обличчя – мабуть, завдяки грi штучного свiтла – раптово змiнилося, прибрало землистого вiдтiнку, вкрилося лiловими плямами. Достоту обличчя тяжкохворого, що ось-ось стане трупом. Вiн застиг нерухомо, наче постать, зображена на дiорамi, тупо дивлячись на скляний корок, що виблискував кришталевими гранями; та, либонь, вiн нiчого перед собою не бачив i забув про все, споглядаючи якесь видiння зi свого минулого або теперiшнього. Я довго розглядав це химерне обличчя, i мене обсiдали всiлякi здогади: «Чи йому нездужаеться? А може, надто багато випив? Чи розорився на бiржi? Чи мiркуе, як обшахрувати кредиторiв?»
– Гляньте! – звернувся я до своеi сусiдки, показавши iй на незнайомця. – Яка пика! На нiй мовби налiплене оголошення про банкрутство.
– О, в такому разi вiн був би веселiший, – вiдповiла вона i, грацiйно похитавши голiвкою, додала: – Якби такий розорився, про це, мабуть, знали б у всьому свiтi! Лише в земельнi володiння у нього вкладено мiльйон! Вiн колишнiй постачальник iмператорських армiй, досить оригiнальний тип. Одружився вiн удруге з розрахунку, але, уявiть собi, дружина в шлюбi з ним дуже щаслива. У нього гарненька дочка, яку вiн довго не хотiв визнавати за свою. Та коли сталося нещастя з його сином – хлопець загинув на дуелi, – вiн змирився i взяв ii до себе, бо вже не може мати дiтей. Ось так убога дiвчина несподiвано стала однiею з найбагатших наречених у Парижi. Але пiсля смертi единого сина цього славного чоловiка мучить глибока туга, й iнодi йому не вдаеться приховати ii.
В цю мить колишнiй постачальник пiдвiв на мене очi, i я здригнувся – така похмура задума була в його поглядi. Здавалося, вiн виразив у ньому все свое життя. Та раптом обличчя його прояснiло; вiн узяв скляний корок, машинально закрив ним карафу з водою, що стояла бiля його тарiлки, i з усмiшкою обернувся до пана Германа. Безперечно, цей чоловiк просто втiшався радощами пообiдньоi ситостi й не мав у головi жодноi думки, жодних турбот. Отож менi навiть стало соромно, що свiй дар розгадування характерiв я застосував до такого примiтивного створiння, як тупий фiнансист. А тим часом, поки я провадив своi марнi френологiчнi спостереження, добродушний нiмець заклав у нiс понюшку тютюну i почав свою розповiдь. Менi було б важко переказати цю iсторiю в тих самих виразах, що й оповiдач, з усiма його паузами та багатослiвними вiдступами вiд головноi теми. Тому я записав ii своiми словами, пропустивши все те, що видалося менi пустим розбалакуванням нюрнбержця, i залишивши все, з мого погляду, цiкаве та поетичне: при цьому я виявив ту наiвну безпосереднiсть, яка властива бiльшостi письменникiв, котрi частенько забувають написати пiд заголовком своеi книжки: «Перекладено з нiмецькоi».
Задум i дiя
Десь наприкiнцi вандем’ера VII року республiканськоi ери, а за звичайним календарем – 20 жовтня 1799 року, двое юнакiв, якi вранцi виiхали з Бонна, перед самим заходом сонця дiсталися до Андернаха, мiстечка, що притулилося на лiвому березi Рейну, за кiлька лье вiд Кобленца. В тi днi французьке вiйсько пiд командуванням генерала Ожеро маневрувало на очах у австрiйцiв, що закрiпилися на правому березi рiчки. Штаб республiканськоi дивiзii, яка входила до корпусу Ожеро, розташувався в Кобленцi, а одна з ii пiвбригад отаборилася в Андернаху. Двое подорожнiх були французи. Глянувши на iхнi синi мундири з бiлою лямiвкою та червоними оксамитовими вилогами, на iхнi шаблi, а головне – на капелюхи, обтягнутi зеленою клейонкою i прикрашенi триколiрним плюмажем, навiть нiмецькi селяни впiзнали б у них вiйськових хiрургiв, людей вчених i гiдних поваги, яких любили не тiльки в армii, а й у краiнах, де стояли нашi вiйська. В тi часи, згiдно з недавнiм законом про набiр в армiю, який проводив генерал Журден, багатьох юнакiв iз пристойних сiмейств вiдiрвали вiд медичного стажування, i, природно, вони й на полях битв прагнули робити свое дiло, а не нести стройову службу, бо це не вiдповiдало нi iхнiй освiтi, нi мирному призначенню iхнього фаху. Цi молодi служителi науки, люди незлобливi й працьовитi, творили добру справу в епоху, коли повсюди панувало зло, i вони ж таки з великим спiвчуттям ставилися до вченоi братii тих краiн, якi пiдкоряла своему впливу жорстока цивiлiзацiя Французькоi республiки. Обидва мандрiвники мали при собi подорожню та наказ про призначення iх на посаду молодших лiкарiв, за пiдписами Коста й Бернадота, i прямували у пiвбригаду, до якоi були зарахованi. Юнаки були родом з Бове й належали до буржуазних родин, не дуже багатих, але таких, де провiнцiйна доброзвичайнiсть та поряднiсть передаеться вiд поколiння до поколiння як частина батькiвськоi спадщини. З’явившись на театрi военних дiй ранiше, нiж iм належало вступити на посаду, вони з цiкавостi, притаманноi молодим людям, здiйснили поiздку на дилiжансi до Страсбурга. Хоча обачливi матерi дозволили синам узяти на дорогу зовсiм небагато грошей, вони вважали себе багатими, маючи кожен по кiлька луiдорiв – справжнiй скарб у часи, коли асигнацii були вкрай знецiненi, а золото коштувало значно дорожче, нiж срiбло. Обидва молодшi лiкарi мали не бiльше як по двадцять рокiв i з молодечим ентузiазмом сприймали поетичну сторону свого нового становища. Дорогою вiд Страсбурга до Бонна вони побували в палацi курфюрста i помилувалися берегами Рейну як митцi, фiлософи й натури, схильнi до спостережень. Люди, якi обрали собi долю вченого, мають у такому вiцi безлiч захоплень. Навiть у любовних пригодах та в мандрах лiкар-початкiвець повинен накопичувати спостереження, що в майбутньому допоможуть йому домогтися багатства, а то й слави. Отже, обидва молодики вiддали данину глибокому захвату, який опановуе людей освiчених, коли вони бачать рейнську долину та швабськi краевиди; природа тут яскрава, багата, на крутих пагорбах розкидано чимало середньовiчних замкiв, усе навкруг буяе зеленню, але скрiзь можна помiтити слiди вогню та меча. Людовiк XIV i Тюренн свого часу спалили дощенту цей незрiвнянний край. То там, то сям бовванiють руiни, якi свiдчать про гордiсть, а може, про передбачливiсть версальського монарха, що звелiв зрiвняти з землею прекраснi замки, якi колись прикрашали цей куточок Нiмеччини. Милуючись чудесним краем з його лiсами, з мальовничими пам’ятками Середньовiччя, оберненими в руiни, ви неодмiнно перейметеся мрiйливим i мiстичним нiмецьким духом. Проте поiздка двох молодих приятелiв у Бонн мала на метi не тiльки розваги, а й науку. Саме в палацi курфюрста було обладнано головний госпiталь франко-голландськоi армii та дивiзii Ожеро. Новоспеченi молодшi лiкарi приiхали туди, щоб навiдати товаришiв, вiддати начальству рекомендацiйнi листи й освоiтися з першими враженнями вiд свого ремесла. Але водночас там, як i в iнших мiсцях Нiмеччини, вони позбулися деяких упереджень щодо винятковоi краси вiтчизняних пам’яток старовини та вiтчизняних краевидiв. Мармуровi колони, якi прикрашали курфюрстiв палац, вразили iхню уяву, а подорожуючи далi, вони знову й знову милувалися грандiозною величчю нiмецьких будiвель, на кожному кроцi наштовхуючись на справжнi скарби стародавнього або сучасного зодчества. Час вiд часу та або та дорога, по яких мандрували двое друзiв, прямуючи до Андернаха, приводила iх на вершину гранiтного стрiмчака, що височiв над iншими скелями. Звiдти крiзь лiсову прогалину або гiрську ущелину iм вiдкривався Рейн, облямований пiсковиковими урвищами або зубчастими смугами буйних зелених хащiв. Вiд долин, стежок, дерев струменiли осiннi пахощi, якi навiюють задуму; вершини лiсiв починали золотiти, а де-не-де вже проступали теплi й темнi тони – ознака старостi. Листя опадало, але небо ще було ясно-блакитне, зовсiм сухi дороги жовтими лiнiями змережували краевид, освiтлюваний скiсними променями призахiдного сонця. До Андернаха друзям залишилося проiхати близько половини лье, не бiльше. Стояла тиша, така глибока, нiби й не було вiйни, яка пустошила цей чудовий край. Юнаки звернули на стежку, яку кози протоптали через високi кряжi iз синюватого гранiту, мiж якими шумуе Рейн. Незабаром вони уже спускалися по крутосхилу ущелини, на днi якоi розташувалося невелике мiстечко, кокетливо притулившись до рiчки в тому мiсцi, де вона утворюе зручну для суден гавань.
«А чудова краiна, ця Нiмеччина!» – вигукнув один з двох подорожнiх на iм’я Проспер Маньян, побачивши розфарбованi в яскравi кольори будиночки Андернаха, зiбранi в купку, наче яйця в кошику, й роздiленi деревами, садами, квiтами.
Якийсь час Проспер замилувано дивився на гостроверхi дахи, з-пiд яких стримiли балки, на дерев’янi сходи, на мирнi оселi, що утворювали нiби галереi, на човни, якi тихо погойдувалися бiля пристанi на хвилях…
В ту мить, коли гер Герман вимовив iм’я Проспера Маньяна, колишнiй постачальник схопив карафу, налив у склянку води i вихилив ii одним духом. Цей порух привабив мою увагу, й менi здалося, я помiтив, що руки в багатiя злегка тремтiли, а на лобi в нього заблищали краплi поту.
Як звати колишнього постачальника? – спитав я у своеi люб’язноi сусiдки.
– Тайфер, – вiдповiла вона.
– Вам нездужаеться? – вигукнув я, побачивши, як зблiд цей дивний чоловiк.
– Нi, нi, – вiдповiв вiн, подякувавши менi за увагу чемною усмiшкою. – Я слухаю, – сказав вiн, кивнувши головою гостям, бо всi обернулися до нього.
– Як звали другого молодика, я забув, – вiв далi гер Герман. – Але пам’ятаю, Проспер Маньян розповiдав менi, що його товариш був темноволосий, худий i веселий. З вашого дозволу я назву його… ну, скажiмо, Вiльгельмом, щоб надати моiй розповiдi бiльшоi ясностi.
Охрестивши француза нiмецьким iм’ям без усякоi поваги до романтизму та його вимог дотримуватися мiсцевого колориту, товстун нiмець став розповiдати далi:
– Коли молодики нарештi в’iхали в Андернах, було вже зовсiм поночi. Розмiркувавши, що iм доведеться згаяти багато часу на пошуки начальства, на пояснення, хто вони такi, й на отримання бiлета на постiй у мiстi, переповненому солдатами, друзi вирiшили останню нiч, якою вони ще могли вiльно розпорядитися, перебути в корчмi, що стояла за сто крокiв вiд Андернаха, – побачили вони ii ще з вершини кряжу й замилувалися багатими тонами ii забарвлення, якi здавалися ще гарнiшими в полум’i вечiрньоi заграви. Вся пофарбована у червоний колiр, вона вирiзнялася посеред краевиду великою багряною плямою, що рiзко контрастувала i з барвистим розмаiттям мiських будиночкiв, i з зеленим листям дерев та кущiв, i з сiруватою смугою покритоi брижами рiчки. Своею назвою корчма завдячувала кольору своiх стiн, який фантазiя ii засновника обрала ще в незапам’ятнi часи. З цiлком поясненних забобонних i комерцiйних мiркувань наступнi власники цього закладу, добре вiдомого рейнським водникам, старанно зберiгали його зовнiшнiй вигляд.
Почувши цокiт кiнських копит, хазяiн «Червоноi корчми» вийшов на порiг.
«Богом присягаюся, панове, – вигукнув вiн, – якби ви пiд’iхали ще на кiлька хвилин пiзнiше, вам довелося б заночувати просто неба, як i бiльшостi ваших спiввiтчизникiв, що розбили бiвуаки по той бiк Андернаха. У мене жодного вiльного мiсця! Якщо ви неодмiнно хочете поспати в лiжку, я можу надати вам лише свою власну кiмнату. А вашим коням я звелю постелити соломи в кутку подвiр’я. Сьогоднi навiть у моiх стайнях покотом сплять християнськi душi. А ви з Францii приiхали, панове?» – запитав вiн пiсля короткоi мовчанки.
«З Бонна! – вигукнув Проспер. – І вiд самого ранку в нас i рiски в ротi не було».
«О, щодо iства, то не турбуйтеся! – сказав корчмар, закивавши головою. – Побенкетувати в „Червону корчму“ приiздять з усiеi округи – навiть тi, хто живе звiдси за десять лье. Почастую вас стравою, гiдною королiв, – подам свiжу рейнську рибу. Нарiкати не будете, бiгме, не будете».
Доручивши стомлених коней турботам корчмаря, який так i не змiг докликатися слуг, нашi лiкарi увiйшли в загальну залу корчми. Густi хмари бiлястого диму, що огорнули безлiч курцiв, спочатку не дозволили iм роздивитися, в яке товариство вони потрапили; та коли молодики всiлися за стiл з фiлософською терплячiстю подорожнiх, якi з досвiду знають, що галасливi вимоги не дають бажаних наслiдкiв, вони поступово розгледiли крiзь димову завiсу неодмiннi прикмети нiмецького заiзду: пiч, настiнний годинник, столи, кухлi з пивом, люльки з довгими цибухами, людей з рiзними обличчями – евреiв, нiмцiв; грубi лиця судновикiв. Мов у туманi поблискували еполети французьких офiцерiв, дзеленькали об плиткову пiдлогу остроги й шаблi. Однi грали в карти, iншi сперечалися, мовчали, iли, пили, ходили по кiмнатi. Низенька гладуха з усiма прикметами, властивими для нiмецьких корчмарок – чорним оксамитовим чепчиком на головi, голубим корсажем iз срiбною вишивкою, клубком вовни, в’язкою ключiв, срiбною брошкою на грудях, укладеними навкруг голови косами (а ii костюм, зрештою, з такою точнiстю зображено на сотнях гравюр, що немае сенсу описувати його) – вельми спритно то заспокоювала нетерплячку двох приятелiв, то розпалювала ii. Помалу-малу балачки стихали, постояльцi розiйшлися по кiмнатах, хмара диму розсiялась. Коли на стiл поставили тарiлки для лiкарiв i подали знаменитого рейнського коропа, пробило вже одинадцяту, й зала була порожня. В нiчнiй тишi виразно чулося i форкання коней, i хрускiт сiна в них на зубах, i плюскiт рейнськоi води, i безлiч найрозмаiтiших звукiв, якi лунають у напхом напханому заiздi, коли постояльцi вкладаються спати: розчинялися й зачинялися дверi та вiкна, чувся невиразний гомiн голосiв, iз спалень долинали якiсь оклики. В цi хвилини тишi й сум’яття вiд рiчки долинув плюскiт весел та хрипкi крики човнярiв, що пiдводили судно до пристанi. Обидва французи i корчмар, який нахваляв iм Андернах, свою вечерю, свiй рейнвейн, республiканську армiю та свою жiнку, з цiкавiстю нашорошили вуха. Хазяiн корчми, мабуть, добре розумiвся на тому, що означали цi гортаннi викрики, – вiн швидко вийшов i незабаром повернувся з низеньким товстуном, за яким двое човнярiв внесли важку валiзу та кiлька тюкiв. Коли все це склали на пiдлозi, товстун сам пiдсунув валiзу впритул до себе – мабуть, не бажаючи й на мить розлучатися з нею – i без церемонiй усiвся за стiл навпроти двох лiкарiв.
«Ідiть переночуйте в човнi, – сказав вiн своiм людям, – бо, як бачите, заiзд ущерть набитий народом. Гадаю, у човнi ви краще влаштуетеся».
«Добродiю, – сказав корчмар, – ось усе, що в мене е на сьогоднi з iства».
І вiн показав на страви, поданi для французiв.
«Бiльше в домi не лишилося нi крихти хлiба, нi навiть обгризеноi кiстки».
«А квашеноi капусти нема?»
«Вискребли й дно у дiжцi! І як я мав уже честь повiдомити, я не можу надати вам iншого лiжка, крiм стiльця, на якому ви сидите, i iншоi кiмнати, крiм загальноi зали».
На цi слова низенький чоловiчок окинув корчмаря, залу та двох французiв поглядом, у якому вiдбилися обачнiсть i страх…
– Тут я хочу зауважити, – сказав гер Герман, уриваючи свою розповiдь, – що нам так i не пощастило взнати нi справжнього прiзвища, нi iсторii цього незнайомця. Його папери, в яких вiн значився пiд прiзвищем Вальгенфер, повiдомляли, що вiн прибув з Аахена, де володiв досить великою фабрикою бiля Нейвiда – на нiй виготовляли шпильки. Як усi тамтешнi фабриканти, вiн носив сюртук iз грубого сукна, короткi панталони, темно-зелений оксамитовий жилет, чоботи й широкий шкiряний пас. Обличчя в нього було кругле, манери вiдвертi й щирi. Але того вечора йому не вдавалося приховати, що його гнiтять якiсь таемнi побоювання, а може, гнiтючi турботи. Корчмар потiм казав, що цей нiмець-фабрикант, мабуть, утiкав iз своеi краiни. Згодом я довiдався, що його фабрика згорiла внаслiдок нещасливого випадку, якi так часто трапляються за часiв вiйни. Незважаючи на стурбований вираз, обличчя фабриканта свiдчило, що вiн людина дуже добродушна. Його риси були приемнi, а чорна краватка так виразно пiдкреслювала молочну бiлiсть товстоi шиi, що Вiльгельм, усмiхаючись, звернув на це увагу товариша…
Тут Тайфер знову випив склянку води.
– Проспер люб’язно запропонував пiзньому гостевi роздiлити з ними вечерю, i Вальгенфер не став вiдмагатися як людина, що вiдчувае себе спроможною вiдплатити за таку щиросердiсть. Вiн поклав свою валiзу на пiдлогу, поставив на неi ноги, потiм скинув капелюха i зручнiше вмостився за столом, стягши рукавицi та вiдчепивши два пiстолети, якi висiли в нього за поясом. Корчмар вiдразу принiс для нього прибор, i трое постояльцiв заходилися мовчки вгамовувати голод. У кiмнатi було так жарко, стiльки дзижчало в нiй мух, що Проспер попросив корчмаря вiдчинити вiкно, яке виходило на пристань, щоб трохи вивiтрилася задуха. Вiкно було укрiплене залiзним брусом, загнаним у гнiзда, зробленi в кутках вiконноi нiшi. Для бiльшоi певностi вiконницi теж крiпилися двома прогоничами, якi зсередини загвинчувалися гайками. Випадково глянувши на вiкно, Проспер побачив, яким складним способом хазяiн вiдчиняе його…
– Та оскiльки я заговорив про мiсце дii, – сказав нам гер Герман, – я повинен описати розташування кiмнат у корчмi; цi подробицi допоможуть вам краще зрозумiти мою iсторiю. Зала, де сидiли три дiйовi особи, про яких я розповiдаю, мала двое дверей. Однi дверi виходили на андернахську дорогу, що тяглася понад берегом Рейну. Там, перед корчмою, було обладнано невеличку пристань, куди й причалив човен, якого фабрикант найняв для своеi подорожi. Другi дверi виходили на подвiр’я заiзду. Оточене високими мурами, воно було в ту нiч забите худобою та кiньми, бо навiть у стайнях покотом спали люди. Ворота були так старанно забарикадованi, що для швидкостi корчмар провiв у залу фабриканта i човнярiв крiзь дверi, якi виходили на дорогу. Вiдчинивши на прохання Проспера Маньяна вiкно, вiн заходився замикати цi дверi, взяв iх на кiлька засувiв, позагвинчував гайками прогоничi. Хазяйська кiмната, де мали ночувати лiкарi, була сумiжна iз залою й вiдокремлювалася тонкою перегородкою вiд кухнi, де, мабуть, збиралися перебути нiч корчмарка та ii чоловiк. Служниця щойно вийшла пошукати собi притулку в яслах, або в коморi, або десь-iнде. Неважко здогадатися, що зала, хазяйська кiмната та кухня були трохи осторонь вiд iнших примiщень корчми. На подвiр’i держали двох великих собак, iхнiй гавкiт давав знати, що корчму охороняють сторожi лютi й пильнi.
«Яка тиша, яка чудова нiч!» – дивлячись на небо, сказав Вiльгельм, коли корчмар перестав брязкати засувами i чувся лише тихий плюскiт рiчковоi хвилi.
«Панове, – сказав фабрикант, звертаючись до молодих французiв, – дозвольте менi поставити кiлька пляшок вина, щоб зросити вашого коропа. Трохи випивши, ми скинемо з себе втому пiсля важкого дня. З виразу ваших облич та й з одягу видно, що сьогоднi вам, як i менi, довелося подолати чималу дорогу».
Двое приятелiв вiдмовлятися не стали, i корчмар вийшов на кухню, щоб спуститися в льох, мабуть, влаштований пiд цiею частиною дому. Коли вiн принiс i поставив на стiл п’ять солiдних бутлiв, його дружина вже подала всi страви; вона окинула стiл, а потiм i залу хазяйським поглядом i, переконавшися, що задовольнила всi бажання постояльцiв, повернулася на кухню. Четверо товаришiв по чарцi – хазяiна корчми теж запросили до гурту – не чули, як вона вкладалася спати; але згодом i приятелi, i передусiм сам корчмар не раз посмiхалися, коли в паузах, що западали мiж iхнiми балачками, до них долинало могутне хропiння, ще пiдсилене дуплистими дошками нар, де примостилася хазяйка. Близько пiвночi спiврозмовники ще сидiли за столом, на якому залишилися тiльки бiсквiти, сир, сухi фрукти та добре вино; на той час язики у них геть розв’язалися, а надто в обох молодих французiв. Вони заговорили про свою батькiвщину, про своi заняття, про вiйну. Одне слово, розмова пожвавилася. Проспер Маньян розчулив утiкача фабриканта до слiз, коли з притаманною пiкардiйцям вiдвертiстю та наiвнiстю доброi i лагiдноi натури вголос подумав про те, що робить його мати в цей час, коли ii син перебувае так далеко вiд неi, на берегах Рейну.
«Менi здаеться, я виразно бачу ii, – сказав вiн. – Лягае спати i перед сном проказуе вечiрню молитву. І про мене в нiй не забула. Думае: „Де ж вiн зараз, мiй бiдолашний Проспер?“ А якщо вона виграла кiлька су, граючи в карти з сусiдкою – може, з твоею матiр’ю, – додав вiн, штовхнувши Вiльгельма лiктем, – то напевне вкинула iх у великого череп’яного горщика, куди вона складае грошi, сподiваючись зiбрати суму, необхiдну для купiвлi тридцяти арпанiв землi, що вклинилися в ii невеличкий маеток Лешвiль. Цi арпани коштують тисяч шiстдесят франкiв, не менше. Зате якi там луки! О, якби коли-небудь нам пощастило придбати iх, я все життя прожив би в Лешвiлi, зрiкшися шанолюбних амбiцiй. Скiльки разiв мiй батько мрiяв уголос про тi тридцять арпанiв, про струмок, що протiкае там через луки! Але помер, так i не змiгши купити iх. Я часто грався там у дитинствi».
«Пане Вальгенфер, а у вас немае свого „hoc erat in votis“?[13 - Цього я прагнув (лат.). Слова Горацiя, якi наводять, коли йдеться про чиесь заповiтне бажання.]» – спитав Вiльгельм.
«Є, добродiю, звiсно ж, е! Мое заповiтне бажання вже майже здiйснилося, а тепер…»
І товстун замовк, не докiнчивши фрази.
«А от я, – озвався корчмар, чие обличчя злегка розчервонiлось, – я рокiв десять усе збирався купити одну дiляночку i торiк нарештi купив».
Так вони розмовляли, як то бувае, коли вино розв’яже людям язики, i вже почували один до одного ту скороминущу приязнь, на яку ми нiколи не скупуемо в мандрах, i коли настав час iти спати, Вiльгельм навiть запропонував фабрикантовi свое лiжко.
«Ви з чистим сумлiнням можете прийняти цю дружню послугу, – сказав вiн. – Ми ляжемо вдвох iз Проспером. Для нас це буде не вперше i, звичайно, не востанне. Ви серед нас найстарший, ми повиннi шанувати старiсть».
«А знаете, – сказав корчмар, – на лiжку в моеi жiнки кiлька матрацiв, один я знiму, й ви постелите його на пiдлозi».
Потiм з розумноi остороги вiн пiшов зачинити вiкно й довго брязкав прогоничами.
«Гаразд, я згодний, – сказав фабрикант. – Щиро вам признаюся, я навiть радий, – додав вiн, стишивши голос i дивлячись на двох приятелiв. – Моi човнярi видалися менi людьми пiдозрiлими. Я аж нiяк не розчарований, що цю нiч менi доведеться перебути в товариствi двох хоробрих i славних молодикiв, двох французьких вiйськових! Ось тут у моiй валiзi сто тисяч франкiв – золотом та дiамантами».
Молодi французи зустрiли це необачне признання з такою лагiдною стриманiстю, що добряк нiмець остаточно заспокоiвся. Корчмар допомiг подорожнiм розiбрати одну з двох постелей. Нарештi, коли все улаштувалось якнайкраще, вiн побажав своiм гостям на добранiч i пiшов спати. Фабрикант i лiкарi пожартували з того, на яких своерiдних подушках iм доведеться спати. Проспер пiдклав собi в узголiв’я, пiд матрац, двi скриньки з хiрургiчними iнструментами – свою власну i свого друга, – що утворили нiби диванний валик, а Вальгенфер з надмiрноi обачностi пiдмостив собi на мiсце подушки валiзу.
«Ми обидва спатимемо на своему багатствi; ви – на золотi, а я – на хiрургiчних ножах. Цiкаво, чи моi скальпелi принесуть менi стiльки золота, скiльки нажили ви?»
«Будемо сподiватися, – вiдповiв фабрикант. – Чесною працею всього досягнеш. Наберiться лише терпiння».
Незабаром Вальгенфер та Вiльгельм уже спали. Але Проспер Маньян нiяк не мiг склепити очей: чи то занадто тверде ложе було причиною його безсоння, чи то надмiрна втома, чи фатальний поворот, який вiдбувався в його душi. В нiй мовби мимоволi стали виникати поганi думки. Знову й знову вони зверталися до одного: до ста тисяч, що правили за подушку фабрикантовi. Для Проспера сто тисяч франкiв були величезним багатством – i ось воно само просилося в руки. Спочатку вiн став вигадувати тисячi способiв, як би вiн застосував цi сто тисяч, будуючи всiлякi химери, – так усi ми з приемнiстю мрiемо в нiчнiй тишi, коли сон уже затуманюе нам свiдомiсть, породжуючи в нiй неяснi образи, а то й надiляючи думки чародiйною силою. У мрiях Проспер здiйснив заповiтне материне бажання – купив тридцять арпанiв лугу, взяв собi за дружину одну панну з Бове, домагатися чиеi руки йому досi не дозволяла рiзниця в статках. На цi сто тисяч вiн улаштував собi блаженне життя, вiн бачив себе щасливим батьком родини, багатiем, його шанували в усiй окрузi, його навiть обирали мером Бове. Голова в палкого пiкардiйця пiшла обертом, i вiн став мiркувати, як обернути мрii на дiйснiсть. З палким натхненням вiн почав обдумувати злочин – поки що в теорii. В уявi вiн уже бачив фабриканта мертвим – i блиск його золота та дiамантiв слiпив йому очi. Серце в нього калатало. Самi думки Проспера були вже, безперечно, злочином. Йому ввижалася гора золота, i вiн чманiв вiд цього сяйва, мiркуючи, як справжнiй убивця. Вiн запитував себе, навiщо цьому бiдолашному нiмцевi жити на свiтi, й уявляв, що його нiколи й не iснувало. Коротко кажучи, вiн у всiх подробицях обмiркував i те, як вiн здiйснить убивство, i те, як йому потiм уникнути кари. На протилежному березi Рейну стояли австрiйцi; пiд самим вiкном – пристань, а там човен з веслярами; вiн перерiже нiмцевi горло, скине тiло в Рейн, схопить валiзу, вибереться крiзь вiкно, дасть човнярам золота i втече до Австрii. Вiн дiйшов до того, що став мiркувати, чи досить вправно навчився володiти хiрургiчними iнструментами i чи зумiе перетяти жертвi горло так, щоб вона не встигла навiть зойкнути…
Пан Тайфер утер чоло i випив ще води.
– Обережно й зовсiм нечутно Проспер пiдвiвся. Переконавшися, що нiкого не розбудив, вiн одягся i вийшов до зали. Потiм з тiею фатальною кмiтливiстю, яка, бувае, раптом пробуджуеться в людинi, з осторогою i водночас рiшучiстю, якi нiколи не пiдводять нi втiкачiв iз тюрми, нi злочинцiв, коли вони здiйснюють задумане, вiн вiдкрутив гайки, без найменшого шереху витяг iз гнiзд залiзнi прогоничi, приставив iх до стiни i вiдчинив вiконницi, сильно натискаючи на завiси, щоб вони не заскрипiли. До кiмнати полилося блiде мiсячне сяйво, i Проспер невиразно розрiзнив предмети в тiй кiмнатi, де спали Вiльгельм i Вальгенфер. І в цю мить, як розповiдав менi сам Проспер, вiн завмер на хвилину. Серце його гупало так сильно, такими рвучкими i лункими поштовхами, що його охопив жах. Вiн раптом злякався, що не зможе дiяти холоднокровно. Руки в нього тремтiли, а ноги йому пекло, нiби вiн стояв на розжареному вугiллi. Але вiн так успiшно виконав першу половину свого задуму, що побачив у цьому добрий знак для себе, особливу прихильнiсть долi. Вiн вiдчинив вiкно, повернувся в кiмнату, де вони спали, вiдкрив скриньку й вибрав там хiрургiчний iнструмент, яким було б найзручнiше довести свiй злочинний задум до кiнця.
«Пiдходячи до лiжка, я машинально попросив допомоги в Бога», – розповiдав вiн менi. В ту мить, коли Проспер, зiбравши усi сили, вже пiдняв руку, в ньому раптом озвався якийсь голос, а перед очима мовби спалахнуло свiтло. Вiн кинув скальпель на свою постiль, вибiг до зали i став бiля вiкна. Там його опанувала глибока вiдраза до себе; та вiдчувши, що голос добра в ньому ще звучить слабко, боячись знову пiддатися лихiй спокусi, вiн вилiз крiзь вiкно на дорогу i довго ходив по березi Рейну, нiби сторож, який охороняе корчму. Не раз швидкими кроками доходив вiн до самого Андернаха, не раз наближався до гiрського схилу, по якому вони з приятелем учора сюди спустилися. Нiчна тиша була така глибока, i вiн так покладався на сторожових собак, що iнодi втрачав з виду вiкно, яке залишив вiдчиненим. Йому хотiлося виснажити себе й у такий спосiб прикликати сон. І ось, ходячи отак пiд ясним небом, милуючись прекрасними зорями, зачарований чистим нiчним повiтрям i меланхолiйним плюскотом рiчковоi хвилi, вiн поринув нiби в замрiянiсть, що привела його до глибоко доброчесних думок. Розум кiнець кiнцем остаточно розвiяв миттеве запаморочення. Настанови його вихователiв, правила вiри, а надто, – розповiдав вiн менi, – спогади про скромне життя, яким вiн жив пiд батькiвським дахом, узяли гору над лихими думками. Коли Проспер отямився пiсля тривалоi задуми, в яку вiн запав, сидячи на березi Рейну i спершись лiктем на великий камiнь, вiн мiг би, за його власними словами, не лише спати, а й просто сидiти бiля цiлого мiльярда золотих монет. І в ту мить, коли його чеснiсть вийшла гордою i сильною з цiеi боротьби, вiн в екстазi опустився навколiшки й палко подякував Боговi, почуваючи себе щасливим, з легкiстю в душi, як у день свого першого причастя, коли йому здавалося, що вiн став рiвний ангелам, бо за весь день не згрiшив анi словом, анi вчинком, анi помислом. Вiн повернувся до корчми, зачинив вiкно, уже не боячись забрязкотiти, i вiдразу впав на лiжко. Душевна й фiзична втома вiддала його беззахисним пiд владу сну, i, тiльки-но опустивши голову на матрац, вiн поринув у сповнену фантастичних видiнь першу дрiмоту, яка завжди приходить перед глибоким сном. У такi хвилини нашi чуття притуплюються, життя в нашому тiлi поступово завмирае, думки розпливаються, i останнiй трепет наших вiдчуттiв уже видаеться сонною маячнею. «Яке важке повiтря, – ще подумав Проспер. – Так нiби я вдихаю вологу пару». В нього промайнула невиразна думка, що це враження пояснюеться рiзницею мiж задухою, яка панувала в кiмнатi, й чистим нiчним повiтрям. Потiм йому вчулися рiвномiрнi звуки, дуже схожi на стукiт водяних крапель, коли вони капають iз крана. Пойнятий якимсь пiдсвiдомим жахом, вiн хотiв був пiдхопитися на ноги, покликати корчмаря, розбудити фабриканта або Вiльгельма; але, на свое лихо, в ту саму мить вiн згадав про дерев’яного настiнного годинника i, начебто впiзнавши в загадкових звуках цокiт маятника, заснув iз цим невиразним i розпливчастим вiдчуттям…
– Вам хочеться пити, пане Тайфер? – спитав господар дому, побачивши, що банкiр машинально взявся за карафу.
Вона вже була порожня.
Пiсля короткоi паузи, що запала пiсля банкiровоi реплiки, гер Герман став розповiдати далi:
– Вранцi Проспера Маньяна розбудив гучний гомiн. Йому вчулися пронизливi крики, i всi його нерви затрепетали, як бувае, коли, пробуджуючись, ми ще не звiльнилися вiд тяжких марень, якi переживали увi снi. В нашому органiзмi тодi вiдбуваеться особливе фiзiологiчне явище – струс, якщо вжити слово з просторiччя, – явище не досить вивчене, хоча воно, можливо, включае в себе феномени, цiкавi для науки. Це почуття гнiтючоi туги, спричинене, можливо, надто раптовим об’еднанням двох начал людського ества, пiд час сну майже завжди роз’еднаних, за звичайних обставин швидко розвiюеться. Але в бiдолахи Проспера воно не тiльки не розвiялось, а й перейшло в моторошний жах, коли мiж своiм матрацом i лiжком, на якому спав Вальгенфер, вiн побачив калюжу кровi. Голова бiдолашного нiмця лежала на пiдлозi, а тiло – на лiжку. Вся його кров вилилася з перетятоi шиi. Побачивши нерухомi застиглi очi вiдрубаноi голови, плями кровi на своiх простирадлах i навiть у себе на руках, помiтивши на своiй постелi скальпель, Проспер Маньян зомлiв i впав у калюжу Вальгенферовоi кровi.
«Я сприйняв це як кару за своi думки», – розповiдав вiн потiм менi.
